Iсторичнi есе. Том 1

1

Іван Кедрин, Життя — події — люди (Нью-Йорк: Видавнича кооператива “Червона калина”, 1976), стор. 296.

2

Див. Oscar Halecki, The Limits and Divisions of European History (Notre Dame, Indiana: University of Notre Dame Press, 1962).

3

Див. Karl A. Wittfogel, Oriental Despotism. A Comparative Study of Total Power (New Haven and London: Yale University Press, 1957).

4

Див. Frederick Jackson Turner, The Frontier in American History (New York: Henry Holt, 1920).

5

Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. — Львів, 1936. — С. 9–10, 11.

6

Студинський К. З кореспонденції Д. Зубрицького // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. — Т. 43. — Львів, 1901. — С. 25–28; цит. за виданням: Гербільський М. Ю. Передова суспільна думка в Галичині. — Львів, 1955. — С. 100; Kozik J. Ukraiński ruch narodowy w Galicji w latach 1830–1848. — Kraków, 1973. — C. 250.

7

Див. назву його італомовної статті: La letteratura di una nazione plebea // Rivista internazionale del socialismo. — 1880. — N 4; її наведено в бібліографії: Спис праць М. П. Драгоманова // Михайло Петрович Драгоманов, 1841–1895: Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів/Зладив М. Павлик. — Львів, 1896. — С. XVI (друга пагінація). Протилежність і конфлікт між “аристократичними” і “плебейськими” націями Східної Європи мають фундаментальне значення в політичній думці Драгоманова. Вони аналізуються в декількох його наукових працях і більших статтях.

8

Порівняй: Berlin I. Vico and Herder: Two Studies in the History of Ideas. — New York, 1977. — P. 157–158: “Його [Гердерове] національне почуття не було політичним і ніколи не стало таким... Він вірив у спорідненність, соціальну солідарність, Volks tum, національність, але до кінця свого життя він ненавидів і засуджував будь-яку форму централізації, примусу і завоювання, що для нього і для його вчителя Гаманна втілювалися і символізувалися в ненависній державі”.

9

Порівняй: Rosdolsky R. Friedrich Engels und das Problem der “geschichtslosen” Völker. (Die Nationalitätenfrage in der Revolution 1848–1849 im Lichte der “Neuen Rheinischen Zeitung”) // Archiv für Sozialgeschichte. — Jahrg. 4. — 1964. — S. 87–282.

10

Kann R. A. The Multinational Empire: Nationalism and National Reform in the Habsburg Monarchy, 1848–1918: In 2 Vols. / Reprinted. — New York, 1970. Детальний розгляд цих категорій можна знайти у першому томі.

11

Seton-Watson H. Nations and States: An Enquiry into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. — Boulder, Colorado, 1977 (особливо див. розділи 2 і 4).

12

Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. — Відень, 1926. — С. 38–39 та наступні.

13

Pipes R. Russia under the Old Regime. — New York, 1974; Szamuely T. The Russian Tradition. — London, 1974.

14

Součkova M. The First Stirrings of Modem Czech Literature // Harvard Slavic Studies. — Vol. 2. — 1954. — P. 259.

15

Порівняй спостереження українського соціолога Ольгерда Бочковського:

“У народів державних (або т. зв. історичних) розвиток національного самовизначення ішов згори додолу... Треба було кількох століть, щоб феодальної доби станове та корпоративне суспільство перетворилося в новочасне клясове, а хід його націоналізації міг постепенно поглиблюватися та поширюватися. Новочасна демократія сприяла національному пробудженню та відродженню т. зв. “неісторичних” народів, які представляють другий тип європейської націогенези. У них процес суспільного самовизначення ішов здолу вгору.”

Бочковський O. І. Наука про націю та її життя. — Нью-Йорк, 1959. — С. 26 (передрук двох брошур — “Народження нації” та “Життя нації” — які первісно появилися у Львові у 1939 р.) Бочковський визначає поняття історичних націй надто вузько, зводячи його до тих націй, які мали тяглість державного життя.

16

1977 року український радянський дисидент Юрій Бадзьо писав у відкритому листі: “У нас по суті (так склалася наша історія) ще не закінчився процес етнічної консолідації народу... У спадщину від російської імперії ми отримали розхитаний національний організм. Наше національне відродження не встигло закріпитися” (Говорить Юрій Бадзьо: “Право жити” // Свобода. — 1979, 1 вересня. — С. 4.)

17

Рудницький-Лисяк І. Русифікація чи малоросіянізація? // Journal of Ukrainian Graduate Studies. — Vol. 3. — N. 1 (Spring 1978). — P. 78–84.

18

Дівович С. Разговор Великоросии с Малороссиею // Хрестоматія давньої української літератури / Ред. О. І. Білецький. — 3-є вид. — К, 1967. — С. 474.

19

Украинофил. Еще об украинофильстве // Русское богатство. — 1882. — Часть 2. — N 2. — С. 474.

20

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 720.

21

Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. — Т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 року. — Ужгород, 1930. — С. 83.

22

Шульгин В. В. Аншлюс и мы. — Белград, 1938. Короткий зміст і цитати подано за рецензією: Bączkowski W. Perspektywy anschlussu... rosyjsko-ukraińskiego // Biuletyń Polsko-Ukraiński (Warszawa). — R. 7. — 1938. — N 35. — 18 wrześ. — S. 377–378.

23

Бадзьо Ю. Відкритий лист до Верховної Ради Союзу РСР та Центрального комітету КПРС. — Нью-Йорк, 1980. — С. 17–18.

24

Суперечка ведеться навколо первісного статусу “Перемишля, Червена та інших городів”, приєднаних Володимиром Великим. Короткий огляд різних точок зору польських, українських та російських істориків див. у вступі Ф. Селіцького до його перекладу польською мовою “Повісті минулих літ” (Powieść minionych lat. — Wrocław, Warszawa, Kraków, 1968. — S. 92–96). Одне з найновіших трактувань цієї проблеми зроблене Я. Ісаєвичем у статті: Ісаєвич Я. Територія і населення “Червенських градів” (X–XIII ст.) // Український історико-географічний збірник. — 1971. — Вип. 1. — С. 71–83.

25

Про польсько-українські взаємини у середньовіччі див.: Польша и Русь: Черты общности и своеобразия в историческом развитии Руси и Польши XII–XIV вв. / Под ред. Б. А. Рыбакова. — М, 1974; Włodarski В. Polska i Ruś, 1194–1340. — Warszawa, 1966.

26

Слід відкинути ідею, висловлену Адамом Бромке у його статті (Bromke A. Ukraine and Poland in an Interdependent Europe // Poland and Ukraine: Past and Present / Ed. by P. Potichnyj. — Edmonton, 1980), що існувала історична можливість злиття поляків і українців в одну націю. Бромке має на думці добу, коли поляки й українці були політично об’єднані в рамках Польсько-Литовської Речі Посполитої. Проте таке політичне співіснування не могло затерти глибоких етнолінгвістичних та релігійно-культурних рис, які постійно відрізняли обидва народи. Особи і навіть цілі суспільні групи могли переступати цей бар’єр і асимілюватися з другою стороною, але це не усувало самого бар’єра. Питання життєздатності федеративного політичного ладу є зовсім іншою справою.

27

Kuczyński S. M. Stosunki polsko-ruskie do schyłku wieku XII // Studia z dziejów Europy wschodniej X–XVII w. — Warszawa, 1969. — S. 30.

28

Rhode G. Die Ostgrenze Polens. — Köln, Graz, 1959. На жаль, вийшов лише перший том цієї ерудованої роботи, в якому розглядаються події включно до 1401 р.

29

Томашівський С. Українська історія. — Т. 1. — Старинні і середні віки. — Львів, 1919. — С. 85–110.

30

Pełeński J. Inkorporacja ukraińskich ziem dawnej Rusi do Korony w 1569 roku // Przegląd Historyczny. — T. 65. — N. 2. — 1974. — S. 243–260.

31

Найновіша монографія на цю тему: Sydorenko A. The Kievan Academy in the Seventeenth Century. — Ottawa, 1977. Польські інтелектуальні впливи на Київську академію були досліджені Р. Лужним (Łużny R. Pisarze kręgu Akademii Kijowsko-Mohylańskiej a literatura polska. — Kraków, 1966). Про українське культурне відродження у кінці XVI — першій половині XVII ст. див.: Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI–XVII віці. — 2-е вид. — Б.м., 1919; Medlin W. K., Patrinelis C. G. Renaissance Influences and Religious Reforms in Russia. — Geneva, 1971.

32

Cynarski S. Sarmatyzm — ideologia i styl życia // Polska XVII wieku. Państwo-społeczeństwo-kultura / Pod red. J. Tazbira. — Warszawa, 1974. — S. 269–295.

33

Starczewski E. Widma przeszłości. — Warszawa, Kraków, 1929. — S. 14–16. Варто відзначити, що Є. Старчевський вживає термін “Україна” згідно зі старопольською традицією лише для означення Київського регіону. Ця традиція прослідковується також і у “Золотій грамоті”, виданій польськими повстанцями 1863 р.

34

Jasienica Р. Rzeczpospolita Obojga Narodów. — Warszawa, 1967. — T. 1. — S. 211–222 і далі.

35

Про внесок шляхти у будівництво Української козацької держави див. збірку нарисів: Łapiński W. Z dziejów Ukrainy. — Kraków, Kijów. — 1912.

36

Найкращий аналіз питання про політичну і соціальну структуру української козацької держави можна знайти у праці: Окіншевич Л. Лекції з історії українського права. Право державне: Доба станового суспільства. — Мюнхен, 1947.

37

Переяславська угода є одним з найдискусійніших питань в історичній літературі. Ці історіографічні суперечки проаналізував Джон Басараб у своїй праці: Basarab J. Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. — Edmonton, 1982.

38

Трагічна доля Юрія Немирича, дорадника гетьмана Івана Виговського і творця Гадяцької унії, розглянута у книзі: Kot S. Georges Niemirycz et la lutte contre l’intolérance au 17e siécle. — Hague, 1960.

39

Wójcik Z. Traktat Andruszowski 1667 roku i jego geneza. — Warszawa, 1959.

40

Vernadsky G. Bohdan, Hetman of Ukraine. — New Haven, 1941. — P. 122.

41

Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiej wobec sprawy Ukrainy na przełomie XVII–XVIII w. — Wrocław, Warszawa, Kraków, 1963.

42

Serczyk W. A. Koliszczyzna. — Kraków, 1968.

43

Тарас Шевченко присвятив цій темі поему “Гайдамаки” (1841). Криваве народне повстання 1768 р. також було джерелом натхнення для польських письменників романтичної школи, а саме поетів Юліуша Словацького та Северина Гощинського і письменника романіста Михайла Чайковського.

44

Jabłonowski Н. Westrussland zwischen Wilna und Moskau: Die politische Stellung und die politischen Tendenzen der russischen Bevölkerung des Grossfürstentums Litauen im 15. Jh. — Leiden, 1961.

45

Загальний огляд польсько-українських взаємин в XIX ст. див.: Демкович-Добрянський М. Українсько-польські стосунки в XIX сторіччі. — Мюнхен, 1969; а також відповідні розділи у книзі: Wandycz P. S. The Lands of Partitioned Poland, 1795–1918. — Seattle, London, 1974.

46

Аналіз соціальної структури польського суспільства XIX ст. див.: Łepkowski Т. Polska: Narodziny nowoczesnego narodu. — Warszawa, 1967; українського суспільства XIX ст.: Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР. — Київ, 1970 (розділи 7–10).

47

Це твердження вимагає деяких уточнень. У лівобережній Чернігівській і Полтавській губерніях, а також у Харківській (на т. зв. Слобажанщині) місцева землевласницька шляхта складалася з нащадків давньої козацької старшини. Незважаючи на своє пристосування до російської імперської системи, члени цієї суспільної верстви відігравали важливу роль на ранніх етапах українського національного відродження.

48

Селяни польського походження, які переймали українську мову і звичаї, здебільшого зберігали вірність римо-католицькому обрядові. Через це їх називали латинниками (тобто особами латинського обряду). Кількість латинників, які проживали на українській етнічній території у кордонах Польщі 1939 р., оцінювалася близько 700 000 чоловік. Див.: Енциклопедія українознавства. — Париж — Нью-Йорк, 1955. — Т. 2. — С. 1259, 2226.

49

Brock Р. The Political Programme of the Polish Democratic Society // Nationalism and Populism in Partitioned Poland. — London, 1973. — P. 63.

50

Wiadomości Polskie (Париж). — 1858. — N 30. Цитовано за: Франко І. Шевченко героєм польської революційної легенди // Житє і слово. — 1894. — Т. 1. — С. 381.

51

Про повстання 1830–1831 рр. на Україні див.: Wrotnowski F. Powstanie na Wołyniu, Podolu i Ukrainie w r. 1831. — Leipzig, 1875; про повстання 1863 p. на Україні див.: Rawita-Gawroński F. Rok 1863 na Rusi: W 2 t. — Lwów, 1902–1903; а також Mapaхов Г. Н. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. — Киев, 1967.

52

Handelsman М. Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną Krymską. — Warszawa, 1937.

53

Текст “Золотої грамоти” передруковано в книзі: Pamiętnik Kijowski. — London, 1963. — Т. 2. — S. 32.

54

Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова: В 2 т. / Под ред. Б. А. Кистяковского. — Париж, 1905–1906. — Т. 1. — С. 58.

55

Stempowski S. Pamiętniki (1870–1914). — Wrocław, 1953. — S. 342.

56

Найновіші дослідження про польсько-українські літературні взаємини і про “українську школу” в польській літературі див.: Горбач О. Українсько-польські взаємини в літературі // Український самостійник (Мюнхен). — 1959. — N 19, 20; Herrmann H.-G. Studien über das Kozakenthema in polnischer literatur vom 17. Jahrhundert bis zum Vertretern der “Ukrainischen Schule” (Ph.D. diss. Johann Wolfgang Goethe-Universität). — Frankfurt am Main, 1969; Козак C. Джерела “української школи” в польській літературі // Наша культура (додаток до “Нашого слова”). — Варшава, 1970. — N 4, 5; його ж. Творчість польських письменників “Української школи” // Наша культура — 1970 — N 6, 7; Кирчів Р. Ф. Український фольклор у польській літературі. — Київ, 1971.

57

Див. антологію української теми у польських письменників XIX ст.: Українською музою натхненні / Під ред. Кирчіва Р. Ф. і Гнатюка М. Л. — Київ, 1971.

58

Про польсько-українські взаємовідносини в Галичині див.: Wandycz P. S. The Poles in the Habsburg Monarchy // Nationbuilding and the Politics of Nationalism / Ed. AS. Markovits and F. E. Sysyn. — Cambridge, Mass., 1982. — P. 68–93; Wereszycki H. The Poles as Integrating and Disintegrating Factor // Austrian History Yearbook. — Vol. 3., pt. 2. — 1963. — P. 287–313; Rudnytsky I. L. The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule // Essays in Modem Ukrainian History. — Edmonton, 1987. — P. 315–352 (див. далі український переклад цієї статті).

59

Kozik J. Między reakcją a rewolucją. Studia z dziejów ukraińskiego ruchu narodowego w Galicji w latach 1848–1849. — Warszawa, Kraków, 1975.

60

Hornowa E. Ukraiński obóz postępowy i jego współpraca z polską lewicą społeczną w Galicji 1875–1895. — Wrocław, Warszawa, Kraków, 1968.

61

Цей погляд промовисто виражений в анонімній брошурі “Kwestya ruska” (Lwów, 1871). Див. також: Kieniewicz S. Adam Sapieha (1828–1903). — Lwów, 1939 (розділ 9).

62

Див.: Werwes H. Tam, gdzie Ikwy srebrne fale płyną // Z dziejów stosunków literackich polsko-ukraińskich w XIX і XX wieku. — Warszawa, 1972 (розділ 5); Wiśniewska E. Wasyl Stefanyk w środowisku literackim Krakowa w latach 1892–1900//Z dziejów stosunków literackich polsko-ukraińskich/Pod red. Kozaka S. i Jakóbca M. — Wrocław, Warszawa, Kraków, Gdańsk, 1974.

63

Bujak F. Galicya. — Lwów, 1908. — T. 1. — S. 93–94.

64

Jabłoński H. Polska autonomia narodowa na Ukraine 1917–1918. — Warszawa, 1948.

65

Jabłoński H. Polska autonomia narodowa na Ukraine 1917–1918. — S. 58.

66

Лозинський M. Галичина в pp. 1918–1920. — Відень, 1922 (передрук: Нью-Йорк, 1970); Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923. — Berlin, 1934; Deruga A. Polityka wschodnia Polski wobec ziem Litwy, Białorusi i Ukrainy (1918–1919). — Warszawa, 1969.

67

Bocheński A. Między Niemcami a Rosją. — Warszawa, 1937. — S. 83.

68

Шанковський Л. Українська Галицька Армія. — Вінніпег, 1974.

69

Про польсько-українську угоду 1920 р. див.: Dziewanowski М. К. Joseph Piłsudski: A European Federalist, 1918–1922. — Stanford, 1969 (розділи 12–15) і спогади І. Мазепи: Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. 1917–1920. — Б.м.в., 1950. І. Мазепа був головою уряду Української Народної Республіки у перші місяці 1920 р.

70

Dziewanowski М. К. Op. cit. — S. 351.

71

Mackiewicz S. (Cat). Historia Polski od 11 listopada 1918 do 17 września 1939 r. — Londyn, 1941. — S. 106.

72

Про територіальну програму польських націонал-демократів у 1918–1920 рр. див.: Pobóg-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski, 1864–1945. — Londyn, 1956. — T. 2, cz. 1. — S. 50–56.

73

Див. коментар сучасника: Марголин А. Украина и политика Антанты. — Берлин, 1921. — С. 151–152.

74

Коновалець Є. Причинки до історії української революції. — 2-е вид. — Б.м.в., 1948. — С. 42–43.

75

Документи з Австрійського державного архіву, що стосуються питання Холмщини на брест-литовських мирних переговорах та під час німецької та австро-угорської окупації України у 1918 р., були передруковані у книзі: Ereignisse in der Ukraine, 1914–1922. / Herausg. T. Homykiewicz. — Philadelphia, 1967. — Bd. 2. — S. 229–311. Див. також: Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. — Ужгород, 1932. — Т. 1 (розділ 12).

76

Шанковський Л. Указ. праця. — С. 65.

77

Цей маловідомий епізод описаний у спогадах Т. Войнаровського: Войнаровський Т., Сохоцький І. Історичні постаті Галичини XIX–XX ст. — Нью-Йорк, Париж, 1961. — С. 66–69. О. Войнаровський, видатний український церковний і громадський діяч, був посередником, який передав Петрушевичеві польські пропозиції.

78

Короткий огляд цього питання див. у розділі “Західна Україна під Польщею” С. Витвицького та С. Барана у кн.: Ukraine: A Concise Encyclopaedia: In 2 vol. — Toronto, 1963. — Vol. 1. — P. 833–850. Багатими на потрібну інформацію є спогади І. Кедрина: Кедрин І. Життя — події — люди: Спомини і коментарі. — Нью-Йорк, 1976. Див. також дві найновіші польські праці, в яких розглядається відповідно соціальна і політична структура міжвоєнної Польщі й особлива увага присвячується національним меншинам, зокрема українцям: Drozdowski М. М. Społeczeństwo, państwo, politycy II Rzeczypospolitej. — Kraków, 1972; Holzer J. Mozaika polityczna Drugiej Rzeczypospolitej. — Warszawa, 1974.

79

Mieroszewski J. Materiały do refleksji i zadumy. — Paryż, 1976; особливо див. статтю “Rosyjski ’kompleks polski’ i ULB”.

80

Bobrzyński М. Dzieje Polskie w zarysie. — Warszawa, 1931. — T. 3. — S. 209.

81

Відмінності між польською й угорською ситуацією лежать поза межами цієї статті. Ці відмінності зумовлює головним чином той факт, що після 1867 р. Угорщина мала повну внутрішню автономію, тим часом як “конгресова” Польща втратила автономний статус у результаті нещасливого повстання 1863 р. Це, звичайно, зменшило привабливість польської національності для євреїв, які були очікуваними кандидатами на асиміляцію.

82

Див.: Friedman F. Židovska narodní menšina na Podkarpatske Rusi // Narodnostni Obzor. IV. — Praha, 1934. — S. 185–192, 269–277. Фрідман переконливо показує, що багато євреїв, яких угорська статистика зараховувала до “мадярів іудейської віри”, насправді не були повністю культурно й мовно засимільовані до угорської нації. Де стало цілком очевидним одразу після падіння 1918 р. угорського режиму.

83

Feldman W. Dzieje polskiej myśli politycznej 1864–1914. — Wyd. 2-е. — Warszawa, 1933. — S. 367.

84

Докладніше див.: Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings / Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. — New York, 1952. — Vol. II. — No 1. (спеціальний випуск, що його підготував автор цих рядків).

85

Дві найважливіші статті Драгоманова з єврейського питання — 1) Евреи и поляки в Юго-Западномъ Kpaѣ // Вѣстник Европы (Ст. Петербургъ). — 1875. — N 4; передрукована в кн.: Политическія сочиненія М. П. Драгоманова / Под ред. И. М. Гревса и Б. Кистяковского. Т. 1 (єдиний, що появився), — Москва, 1908; 2) Еврейскій вопросъ на Украіне // Вольное Слово (Женева) — 1882. — N 41, 45; передруковано в кн.: Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1906. — Т. 2. Існує цілком певна тяглість думки між цими двома статтями. Перша є багатшою на фактичні деталі, тоді як друга, в якій автор не мусив остерігатися царської цензури, відвертіша за своїми висновками. Короткі згадки і замітки щодо єврейського питання можна знайти ще в декількох творах Драгоманова.

86

Ці проекти містяться у брошурі “Вольный Союз — Вільна Спілка: Опыт украинской политико-социальной программы” (Женева, 1884); передруковано у кн.: Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. — Париж. 1905. — Т. 1; а в схематичнішому і часом радикальнішому формулюванні — у “Програмі” (підписаній спільно М. Драгомановим, М. Павликом і С. Лодолинським), яка появилася у першому номері журналу “Громада” (Женева, 1880), її передруковано в кн.: Драгоманов М. П. Вибрані твори. — Прага, 1937. — Т. 1 (єдиний опублікований).

87

От группы социалистов-євреев. Женева, 1886; передруковано у кн.: Собраніе политическихъ сочиненій M. П. Драгоманова. — Париж, 1906. — Т. 2. — С. 320–329.

88

Припускається, що одним із членів цієї групи міг бути Арон Вейлер, який незабаром після цього повернувся до Росії, зорганізував перші єврейські робітничі гуртки у Мінську, а згодом скінчив самогубством. Див.: Заславский Д. Михаил Петрович Драгоманов: Критико-биографический очерк. — Киев, 1924. — С. 112 (примітка N 1).

89

Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова. — Т. 2. — С. 328.

90

Заславский Д. Указ. праця. — С. 111, 112–113.

91

Patz G. Die Entwicklung des Föderativen Gedanken in Russland (докторська дисертація, подана в університет Фрідріха Вільгельма у Берліні) — Berlin, 1930. — S. 31–32. Авторка помиляється, твердячи, що поняття “аграризації” євреїв є центральним у Драгоманівській програмі. Хоча Драгоманов і думав, що певна частина євреїв може перейти до землеробства, він, звичайно, не очікував, що землеробською стане вся єврейська меншина на Україні. Драгоманов не був “народником” у сенсі романтичної ідеалізації селянства і вважав працю промислового робітника, техніка, професіонала тощо так само продуктивною, як і працю землероба.

92

Dubnow S. Nationalism and History / Ed. Koppel S. Pinson. — Philadelphia, 1958. — P. 164.

93

І ми в Європі. Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття // Житє і слово (Львів) — 1896. — P. V. — Кн. 7. Ця стаття, що її написав Франко й підписали 24 провідні галицькі українці, була офіційним протестом у зв’язку з святкуванням тисячоліття Угорщини. У ній розглянуто становище в Угорській Русі (Карпатській Україні), однак процитований уривок стосується єврейсько-української проблеми загалом.

94

Еврейскій вопросъ на Украіне // Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова. — Т. 2. — С. 539.

95

Вниманию социалистов-эмигрантов из России // Собрате политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова. — Т. 2. — С. 315–319.

96

Цит. за: Заславский Д. Указ. праця. — С. 133 (додані дужки).

97

Trial and Error: The Autobiography of Chaim Weizmann. — New York, 1949. — P. 35.

98

Trial and Error: The Autobiography of Chaim Weizmann. — P. 51.

99

Гра слів, побудована на схожому звучанні слів “цивілізований” і “цибулізований”.

100

Чикаленко Є. Щоденник: 1907–1917. — Львів, 1931. — С. 59–60.

101

Це твердження вимагає певних уточнень. Серед видатних інтелектуальних лідерів сучасної Радянської України, які ідентифікують себе саме з українським, а не з російським культурним процесом, і які завоювали загальну повагу своєю чесною поставою у сталінський період, є декілька осіб єврейського походження.

102

Дивнич Ю. Американське малоросійство. — Б.м., 1951. — С. 24. Автор уживає на означення зрусифікованих євреїв термін “єврейські малороси”, паралельний назві, вживаній щодо зрусифікованих українців.

103

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців, 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 440.

104

Чикаленко Є. Вказ. праця. — С. 185–186.

105

Schwarz S. M. The Jews in the Soviet Union. — Syracuse, University Press, 1957. — P. 88, прим. 27. Положення, що стосуються національного самоврядування меншостей, містяться у розділі VII, статті 69–78 Конституції Української Народної Республіки. Вони передруковані в кн.: Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 рр. — Відень, 1921. — Т. 2. — С. 179–180. Існує настійна потреба ретельного наукового дослідження проблеми єврейської автономії на Україні та українсько-єврейських взаємин під час революції. За зразок могло б правити прекрасне дослідження польського історика, яке стосується польської національно-культурної автономії на Україні (див.: Jabłoński Н. Polska autonomia narodowa na Ukrainie, 1917–1918. — Warszawa, 1948).

106

Goldelman S. Zur Frage der Assimilierung und Denationalisierung der Juden in der Sowjetunion // Sowjet Studien. — N 10 (Institut zur Erforschung der UdSSR). — München, 1961. — S. 41–42. Цікаво відзначити склад Тимчасової єврейської національної асамблеї: із 125 членів 26 делегатів належали до трьох соціалістичних партій, 55 були сіоністами, 20 — членами релігійної партії (союзника сіоністів), крім цього були народні демократи та інші. Засимільовані євреї, які працювали в таких “всеросійських” партіях, як більшовики, меншовики, кадети (конституційні демократи) та ін., звичайно, не брали участі в асамблеї.

107

Христюк П. Указ. праця. — Т. 4. — С. 164.

108

Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923. — Berlin, 1934. — S. 65.

109

Krysiak F. Z dni grozy we Lwowie. — Kraków, 1919. — S. 134–135.

110

Жидівський курінь // Українська Галицька Армія / Вид. Д. Микитюк — Вінніпег, 1958. — С. 257–258. — Підпис: Д. М.

111

Schwarz S. M. Op. cit. — P. 84.

112

До проблеми євреїв на Україні // Сучасність (Мюнхен). — Р. І. — 1961. — N 8 (серпень). — С. 116–121. Ця публікація являє собою резюме доповіді Всеволода Голубничого на засіданні Української Вільної Академії Мистецтв і Наук у США, Нью-Йорк, 10 червня 1961 р.

113

Pobóg-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski, 1864–1945. — Londyn, 1956. — T. 2, czl. — S. 410 i 514. Варто відзначити, що в перших виборах (виборах 1922 р.) взяли участь лише українці з Волині (колишньої російської губернії), але не українці з Галичини (колишньої австрійської провінції): галичани в той час уважали, що вони перебувають під польською військовою окупацією і не є польськими громадянами, і, відповідно, бойкотували вибори до варшавського парламенту.

114

Як типовий зразок див.: Марганець В. Жидівська проблема в Україні // Ідея в наступі. Альманах. — Б. м., — 1938. — С. 24–47.

115

Hunczak Taras. A Reappraisal of Symon Petliura and Ukrainian-Jewish Relations, 1917–1921 // Jewish Social Studies. — 1969. — Vol. XXXI. — N 3. — P. 163–183; Szajkowski Zosa. A Reappraisal of Symon Petliura and Ukrainian-Jewish Relations, 1917–1921: A Rebuttal // Ibid. — P. 184–213.

116

Див. мою статтю: “Націоналізм” у кн.: Енциклопедія українознавства: Словникова частина / Вид. В. Кубійович. — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 5. — С. 1723–1728; передрукована у кн.: Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. — Мюнхен, 1973. — С. 233–249 (див. другий том цього видання).

117

Чикаленко Євген. Щоденник (1907–1917). — Львів, 1931. — С. 59–60.

118

Rudnytsky I. L. Mykhailo Drahomanov and the Problem of Ukrainian-Jewish Relations // Canadian Slavonic Papers. — 1969. — Vol. XI. — N 2. — P. 182–198 (див. далі український переклад цієї статті).

119

Див.: Goldelman Solomon I. Jewish National Autonomy in Ukraine, 1917–1920. — Chicago, 1968.

120

Ідеї та мотиви, які спонукали цих людей, задокументовані у їхніх писаннях. Див.: Марголин Арнольд. Украина и политика Антанты: Записки еврея и гражданина. Берлин, 1921; ejusd. From a Political Diary: Russia, the Ukraine, and America, 1905–1945. New York, 1946; Гольдельман Соломон. Листи жидівського соціал-демократа про Україну: Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за революції. — Відень, 1921.

121

Єреміїв Михайло. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба / Вид. Ю. Бойко. — Мюнхен, 1974. — С. 151.

122

Гідне уваги, що Третій Універсал українського революційного парляменту, Центральної Ради, який проголосив створення Української Народный Республіки (20 листопада 1917) та Четвертий Універсал, що деклярував державну самостійність України та її повне відокремлення від Росії (22 січня 1918), оминали будь-які посилання на історичні права та базувалися виключно на принципі демократичного самовизначення. Оскільки президентом Ради та співавтором цих документів був сеньйор українських істориків Михайло Грушевський, це пропущення не було випадковим. Воно віддзеркалювало одну з суттєвих прикмет ідеології новітнього українського національного руху.

123

Паралельну ситуацію знаходимо й при переході від першої до другої епохи української історії. Хоч Козацька держава не була прямим продовженням Київської держави, але вона не була позбавлена й пов’язань з своєю попередницею. Українська (“руська”, згідно з номенклятурою того часу) шляхта, міщанство й духовенство, що серед них традиції Київської Руси залишилися живі навіть під польським пануванням, забезпечили козацьке військове товариство релігійно-політичною програмою, а подекуди й провідним персоналом, що піднесло протипольське повстання 1648 року до рівня національно-визвольної війни. З цього погляду українське козацтво радикально відрізнялося від подібних до нього спільнот окраїнного населення Росії, донських та яїцьких (уральських) козаків. Вершком українського козацького історичного легітимізму був Гадяцький договір 1658 року, що ним відновлювалося Велике Князівство Руське, як автономна держава у складі тріялістичної польсько-литовсько-української федерації.

124

Див. Jan Kucharzewski, Od białego caratu do czerwonego (Варшава, 1923–35); Franco Venturi, Roots of Revolution (New York, A. Knopf, 1960). Італійський оригінал книги Вентурі появився 1952 року під заголовком Il Populismo Russo.

125

Євген Чикаленко, Спогади (1861–1907) (Нью-Йорк, 1955), стор. 337.

126

Брак місця не дає можливости підкріпити ці твердження відповідними посиланнями. Нехай вистачать два короткі приклади: спогади Володимира Дебагорія-Мокрієвича та перша частина спогадів Івана Петрункевича; перші дають картину революційного народництва, а другі — земського лібералізму на Україні 1870-их рр. Обидва діячі були українцями з походження, але вважали себе за приналежних до російської нації й писали по-російськи. Не зважаючи на це, вони були зовсім свідомі того, що народ, серед якого їм доводилося працювати, багатьма істотними рисами відрізняється від великоросів і до нього треба підходити інакшим способом. Ці мемуари без сумніву надихані специфічно українською атмосферою.

127

Тільки в деяких відсталих областях, як Карпатська Україна (Підкарпатська Русь), кристалізація модерної національної свідомости затягнулася аж до 1930-их років.

128

Однак треба зазначити, що кожний великий міжнародний конфлікт, що в нього була втягнена Російська імперія, — війна 1812 року, кримська, балканська й японська війни, — мав виразний відгомін на Україні. Кожного разу виникали рухи, які прагнули до того, щоб використати труднощі Росії для поліпшення становища України.

129

Д-р Роман Роздольський висловив авторові наступне зауваження до цього місця статті: “Це твердження [про неіснуваннл земельної “общини” на Україні], щоправда, дуже старе, — його можна було зустріти вже в літературі народовецького табору 60-их років минулого століття, — але тим не менше воно фальшиве. Найкращим доказом цього є описана мною подільсько-покутська “община” 18–19 століття, а далі — українське “часткове володіння землею в попередніх століттях”. (Лист Р. Роздольського до І. Лисяка-Рудницького від 17 вересня 1966). Див. Roman Rosdolsky, Die ostgalizische Dorfgemeinschaft und ihre Auflösung, “Vierteljahrschrift für Sozial und Wirtschaftsgeschichte”, 41 Band, Heft 2 (Wiesbaden, 1954), 97–145.

130

Один з ранніх українських марксистів, Юліян Бачинський, в есеї “Україна irredenta” (1895) розвинув тезу, що промисловість Конгресової Польщі працює для російського ринку, від якого вона залежна, тоді як індустрія України й Центральної Росії є радше природними суперниками. З цього він виводив прогнозу, що відокремлення України від Росії правдоподібніше, ніж Польщі. Ця помилкова прогноза свідчить, яке хитке чисто економічне тлумачення історичних подій, і власне за це критикували Бачинського його визначні сучасники — М. Драгоманов та І. Франко. Проте факти, що на них вказував Бачинський, повчальні.

131

Треба пригадати, що Прага і Рига ще довго в 19 столітті зберігали переважно німецький характер.

132

Професор Олександер Оглоблин, що читав статтю в манускрипті, висловив авторові наступні завваги до цього місця: “Кілька слів про істориків-економістів 1920-их років, отже і pro domo sua. М. Яворський не був істориком-економістом і не працював над цими проблемами. Він просто користувався вже готовими концепціями, нерідко навіть не посилаючися на їх авторів. Властиво самостійне наукове значення мають лише його праці з історії революційного руху другої половини 19 століття. (Маю на увазі II том його “Нарисів з історії революційної боротьби на Україні”). М. Волобуєв не був істориком-економістом і взагалі дослідником: це економіет-публіцист. До речі, його відома стаття — це продукт колективного авторства (партійна опозиція на чолі з Шумським). Ви не зовсім точно характеризуєте мою концепцію. Я якраз заперечував (і тепер заперечую), що Україна була “колонією Росії”. Я тільки доводив, (і тепер тої думки), що Росія провадила колоніяльну політику на Україні, зокрема в царині економічній. Інша справа, що термін “колоніялізм”, може, не цілком відповідний для Східньої Європи. Але це суті не зміняє. Слабченко дивився на це трохи інакше: він вважав Україну “колонією sui generis” (його власні слова). По суті однак він не заперечував моєї концепції”. (Лист О. Оглоблина від 13 січня 1963). Цінне тут визнання проф. Оглоблина в малій відповідності поняття “колоніялізм” для Східньої Європи. Ідеться не прослова, але про точне схоплення історичних явищ. З легкої руки марксистів завівся звичай кожну форму національного поневолення називати колоніялізмом. На мою думку, таке утотожнення неправильне. Термін колоніялізм треба застосовувати тільки в тих випадках, коли держава-метрополія, експлуатуючи завойовану країну у своїх інтересах, не прагне до національної асиміляції населення останньої.

133

Найбільшою кривдою, що її царська Росія заподіяла українському народові в царині соціяльно-економічної політики, було заведення кріпаччини в 1783 році. Як довго козацька старшина ще виявляла нахил до політичного сепаратизму, тактика царизму полягала в тому, щоб удавати з себе “захисника” простолюддя проти місцевої провідної верстви. Згодом, коли загроза сепаратизму зменшилася, пожертвувано інтересами селянства, щоб цією ціною примирити українське шляхетство з утратою політичної автономії країни. Кріпацьку неволю на російський кшталт заведено на Україні власне в той час, коли ця система вже починала відмирати в інших частинах Східньої Європи й коли навіть у Галичині вона зазнавала обмежень через законодавство “просвічених монархів” — Марії Терезії і Иосифа II.

134

Див. есей Костомарова, “Две русские народности”, вперше надрукований у журналі Основа (Петербург), 1861, ч. 3.

135

М. Драгоманов, Вибрані твори. I, (Прага, 1937), стор. 70. Цитата взята з “Автобіографії”, написаної в 1883 році, вперше надрукованої 1896 року.

136

Вячеслав Липинський, Листи до братів-хліборобів (Відень, 1926), стор. XXV.

137

М. В. Нечкина, ред., Очерки истории исторической науки в СССР, II (Москва, 1960), стор. 307.

138

Фундатори Харківського університету належали до кола, що перебувало під впливом ідей та особистого прикладу філософа й духовного реформатора Григорія Сковороди (1722–94).

139

Як повчальний контраст, можна тут згадати історію Фінляндії. Вищі кляси в Фінляндії були шведські. Але вони не пробували повернути країну, в ім’я “історичних прав”, назад під владу Швеції. Вони радше об’єднали свої сили з тубільною фінською більшістю, для спільної оборони вольностей рідного краю. Ця співпраця виявилася надзвичайно доброчинною як для Фінляндії, так для Швеції, а також для самої шведської меншости в Фінляндії.

140

Як приклад можна згадати тезу польсько-українського політичного письменника Ф. Духінського, що згідно з ним росіян не можна вважати за справді слов’янський народ; вони за своїм походженням угро-фіни, що зазнали мовної славізації. Висновок з того: етнічні різниці між росіянами й українцями глибші, ніж на це вказувала б близька спорідненість цих двох східнослов’янських мов. Це вчення, — без уваги на те, як оцінювати його наукову стійкість, — користувалося помітною популярністю в українських колах.

141

Троє людей заслуговують на згадку в цьому контексті: Володимир Антонович (1834–1908), історик та археолог, основоположник “київської історичної школи”, провідник таємної організації “Громада” та цілого українського руху в Росії під час найтяжчого періоду реакції 1880–90-их років; Вячеслав Липинський (1882–1931), заслужений історик, політичний мислитель та консервативний політик; митрополит Андрей Шептицький (1865–44), голова Греко-Католицької церкви в Галичині протягом сорок чотирьох років та найвидатніший український церковний діяч цього століття.

142

Stanislav Smolka, Les Ruthènes et les problèmes religieux du monde russien (Bern, 1917), стор. 225 i 228.

143

На Правобережній Україні російський уряд ліквідував уніятську церкву в 1839 році. Царська Росія повсякчасно складала докази непримиренної ворожости супроти українського католицизму східнього обряду, і цю настанову перебрала від неї у спадщину також Росія радянська.

144

У белетристичних творах з життя англіканського духовного середовища, наприклад, у “Вейкфільдському парохові” Олівера Гольдсміта, зустрічаємо атмосферу, що разюче схожа на ту, яка панувала колись у патріярхальних домах галицького попівства. Проте існувала й одна важлива різниця: духовники Англіканської церкви були соціяльними союзниками англійської аристократії, тоді як духовники Греко-Католицької церкви перебували в гострій опозиції до польської аристократії в Галичині.

145

Коронний край, “Королівство Галичини й Льодомерії”, включав, поруч з територією староруського Галицького князівства (що від нього взята була його назва), також етнічно польські обшири на захід від ріки Сяну. В українській, східній частині Галичини існувала, як на Правобережжі, соціяльно упривілейована польська меншість, складена з земельних власників та міського населення. В цілій провінції чисельна сила польського й українського елементу була приблизно рівна, але аристократичний характер австрійської конституції та політика Відня сприяли полякам. Від 1848 року до останніх днів монархії українці змагалися за поділ провінції на етнічних основах, але їх зусилля залишилися безуспішні.

146

Повий виборчий закон до галицького сойму ухвалено на початку 1914 року, але вибух війни перешкодив тому, щоб він набрав чинности. Українці дістали близько 30 відсотків місць у соймі та мали бути допущені до співучасти в автономній крайовій адміністрації. Це ще не досягало того, чого українці домагалися як належного їм, згідно з їхньою чисельністю. Проте польська монополія на владу, нарешті, була проломана.

147

Автор намагався зробити це у своїй статті “The Intellectual Origins of Modem Ukraine”, Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., Vol. VI (1958), No. 3–4. Див. український переклад цієї статті далі.

148

Русофільський напрям виник у 1860-их роках як реакція проти гегемонії, що її поляки в той час здобули у провінції. Він годувався консервативними настроями деяких галицьких кіл, які добачали особливу цінність у тих рисах культурної традиції, що спільні для всіх східних слов’ян: церковнослов’янська літургічна мова та церковний обряд, кирилиця, юліянський календар, врешті, старовинне ім’я “Русь”, що його легко можна було утотожнити з новітньою Росією.

149

J. G. Kohl, Russia: St. Petersburg, Moscow, Kharkoff, Riga, Odessa, the German Provinces of the Baltic, the Steppes, the Crimea, and the Interior of the Empire. (London, 1844), стор. 527–29.

150

Дмитро Дорошенко, Український рух 1890-их рр. в освітленні австрійського консула в Києві. Праці Українського Наукового Інституту, т. 48 (Варшава, 1938), стор. 63–65.

151

С. Н. Щеголев, Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма (Київ, 1912).

152

Пробою сили українського руху були вибори до Російських Установчих зборів пізньої осени 1917 року. “П’ять мільйонів голосів, що їх начисто одержали різні українські списки, являють собою досягнення, помітне з кожного погляду; до цього треба додати щонайменше ще півмільйона голосів, що становлять українську частку у спільних списках, домовлених з іншими партіями... Перед лицем такої виразної демонстрації сили просто не годиться говорити, що український рух був слабою та штучною справою, вигаданою групкою гіпернаціоналістичних інтелектуалістів”. Oliver Henry Radkey. The Election to the Russian Constituent Assembly of 1917 (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1950), стор. 18 і 30. Правильність цього іспиту виразно визнав сам Ленін. Роза Люксембург вірила Сяк сьогодні професор Адамс), що Центральній Раді бракувало масової бази, і вона докоряла Ленінові за те, що він буцімто “розбещує” український націоналізм. Виправдовуючи свою політику, Ленін посилався на висліди виборів до Установчих зборів, як на доказ того, що український рух являє собою силу, з якою треба рахуватися. Тут можна ще зауважити, що в вісьмох губерніях України більшовики дістали тільки десять відсотків голосів. Див. Jury Borys, The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine (Stockholm, 1960), стор. 159–60.

153

Підложжя державного перевороту, що його вчинив Скоропадський, недавно тому дослідив Олег Федишин на основі німецьких архівних джерел. Виявляється, що Скоропадський не був висунений німцями. Він з власної ініціятиви започаткував змову правих кіл проти соціялістичного уряду Центральної Ради. Незалежно від цього, німецька військова влада прийшла до рішення, що треба позбутися Ради, яка виявила себе “неподатливою у співпраці”. Обидві сторони домовилися тільки за кілька днів перед переворотом, що відбувся 29 квітня 1918. Див.: Oleh S. Fedyshyn, German Plans and Policies in the Ukraine, 1917–1918 (unpubl. doctoral dissertation, Columbia University, 1962).

154

W. Kutschabsky, Die Westukraine im Kampfe mil Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923, (Berlin, 1934), стор. 1.

155

С. Ю. Витте, Воспоминания, III (Москва, 1960), стор. 274.

156

Wacław Lipiński, Szlachta na Ukrainie (Краків, 1909), стор. 69.

157

Борис Ольхівський, Вільний нарід (Варшава, 1937), стор. 72.

158

Wacław Lasocki, Wspomnienia z mojego życia, I, (Краків, 1939), стор. 331.

159

В. Антонович “Моя исповедь”, Основа, I, 1862; цитовано за Д. Дорошенко, Володимир Антонович (Прага, 1942), стор. 40–42.

160

К. Михальчук і В. Чубинський у Трудах этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край; цит. за М. Драгоманов, Австро-руські спомини (Львів, 1892), стор. 322.

161

Микола Міхновський, Самостійна Україна. (Нове видання, без місця друку, 1948), стор. 28.

162

D. S. Mirsky. Russia: A Social History (London, 1931), стор. 277–278.

163

Юрій Лавріненко. Василь Каразин архітект відродження. Матеріяли і думки до 200-ліття з дня народження, 1773–1973. (Мюнхен: “Сучасність”, 1975), 191 стор.

164

Данилевский Г. П. Сочинения, (С.-Петербург, 1901), т. XXI, стор. 106. Див. також стор. 114, де дано приклад разючої недискретности Каразина.

165

“This tragicomic story of overenthusiasm, vague promises, unrealistic schemes, and bureaucratic obstruction ended in a modest success”. — Hugh Seton-Watson, The Russian Empire, 1801–1917 (Oxford, 1967), p. 101.

166

Каразин В. “О истинной и ложной любви к отечеству”, Украинский вестник, ч. 12, 1818; уривки статті передруковано у книзі: Федченко П. М. (ред.), Матеріали з історії української журналістики, вип. 1, (Київ, 1969), с. 184–187. Лавріненко посилається на цю статтю, але дискретно промовчує її дійсну тенденцію.

167

Квітка-Основ’яненко Г. Ф., “О слободских полках” (1840), Твори в шести томах (Київ, 1957), VI, стор. 136.

168

Omeljan Pritsak. “Prolegomena to Ukrainian Intellectual History: The First Period, 1805–1860-s”, Minutes of the Seminar in Ukrainian Studies Held at Harvard University (Cambridge, Mass., 1975–1976), No. VI, pp. 46–52.

169

Ольхівський Борис. Вільний нарід (Варшава, 1937), стор. 72–73.

170

Єдиний виняток — студія відомого англійського медієвіста Стівена Рансімена про візантійську цивілізацію, що на неї в одному місці посилається Лавріненко (стор. 133–134, прим.). Твір Рансімена має дуже віддалене відношення до питань, яким присвячується книжка.

171

James Т. Flynn. “V. N. Karazin, the Gentry, and Kharkov University”, Slavic Review (June 1969), vol. 28, no 2, pp. 209–220.

172

Flynn, p. 212.

173

Frank Fadner, Seventy Years of Pan-Slavism in Russia: Karazin to Danilevskii (Washington, D.C., 1962). Ця книжка не була нам доступна.

174

George S. N. Luckyj, Between Gogol and Ševšenko: Polarity in the Literary Ukraine, 1798–1847 (München, 1971).

175

Marc Raeff, Michael Speransky: Statesman of Imperial Russia, 1772–1839 (The Hague, 1957); Nicholas V. Riasanovsky, Nicholas I and Official Nationality in Russia, 1825–1855 (Berkeley and Los Angeles, 1959).

176

Про ці питання існує велика література. За провідних знавців європейського середньовічного февдалізму вважають між істориками нашого століття француза М. Бльока й бельгійця Ф. Гансгофа. На увагу заслуговує американська колективна праця “Феодалізм в історії” (Feudalism in History, ed. Rushton Coulborn (Princeton, New Jersey, 1957), де в порівняльний спосіб досліджено февдалізм і явища февдального типу в різних країнах світу; між статтями цієї книги особливо цінна студія Едвіна Райшауера про февдалізм в Японії. На сторінках англійського часопису Times Literary Supplement відбулася останнім часом дискусія про природу февдалізму. Вільям Летвін піддав грунтовній критиці марксистську концепцію (ч. від 25 березня 1977); репліки марксиствуючих англійських істориків поміщені в наступних числах у відділі листів до редакції.

177

Joseph R. Strayer, Feudalism (Princeton, New Jersey, 1965), pp. 11–14.

178

Див. Борис Крупницький, “Проблеми феодалізму в Україні”, в його збірнику “Основні проблеми історії України” (Мюнхен, 1955).

179

Richard Pipes, Russia under the Old Regime (New York, 1974); Tibor Szamueli, The Russian Tradition (London, 1974).

180

Тут потрібні деякі додаткові уточнення. Георгій Плеханов, “батько російського марксизму”, характеризуючи устрій Московського царства XVI–XVIII ст., прирівнював його до древніх і новітніх азіятських деспотій, зокрема до Османської імперії. (Див. його: “Історія російської суспільної думки”) Сам Маркс, що вивчав праці англійських дослідників про Індію й Китай, допускав, хоч не послідовно і з ваганнями, існування окремого “азіятського способу виробнитцва”, відмінного від рабовласницької й февдальної формацій. Ще в 1920-их роках ця проблема дискутувалася в колах радянських сходознавців і марксистських теоретиків. Дебати на цю тему припинилися на початку 1930-их років, коли в радянській науці канонізовано “фев-дальну тезу”, що була прийнята й закордонними комуністами й попутниками. Тривале панування цієї догми до сьогодні являє собою один із доказів, що сталінізм надалі живий в СРСР. Про спори в марксистському таборі довкола питання про “азіятський спосіб виробництва” див.: Карл Вітфогель. “Орієнтальна деспотія”, розд. 9, “Зростання й падіння теорії про азіятський спосіб виробництва”. (Karl A. Wittfogel, Oriental Despotism: A Comparative Study of Total Power (New Haven and London, 1957). Порівняй також статтю “Азиатский способ производства”, “Советская историческая энциклопедия” (Москва, 1960), т. 1, стор. 267–268.

181

“Hipolit Terlecki” — польська, а “Владимир” — російська форма. Я вживаю ці форми, які можна знайти у тогочасних документах. Українська форма його ім’я — Іполіт Володимир Терлецький.

182

Терлецький послідовно дотримувався традиційних національних термінів “Русь, русин”, які він чітко відрізняв від “Росії, росіянин”.

183

Розповідь про життя Терлецького базується головним чином на таких джерелах: 1) Його власні спогади: Записки архимандрита Владимира Терлецкого, бывшего греко-униатского миссионера // Русская старина, — 1889. — Т. 63. — С. 1–26; 559–578; 1891 — Т. 70 — С. 581–601; 1891. — Т. 71. — С. 351–391. 2) Група документів з ватіканських архівів: Litterae S. C. de Propaganda Fide Ecclesiam Catholicam Ucrainae et Bielarussiae spectantes / Ed. A. G. Welykyj. — Romae, 1957. — Vol. 7. Ці документи стосуються переважно другого паризького періоду життя Терлецького на поч. 1850-х років. 3) Стаття І. Кревецького: Кревецький І. Від апостольства до зради // Нова зоря. — 1929 — Р. 4. — Ч. 45. — С. 3–6. 4) і 5) Дві статті І. Борщака: Борщак І. Українська католицька церква в Парижі сто років тому // Вістник української греко-католицької церкви у Франції. — 1945. — N. 1, 3–4 (ця стаття була доступна мені лише в машинописній копії); Une Eglise Catholique Ukrainienne й Paris il у a un siècle // Analecta Ordinis S. Basilii Magni. — Vol. 1 (8). — Ser. 2, sectia 2. — Roma, 1950. — Fasc. 2–3 — P. 360–363. Ці дві статті Борщака, які мають однакову назву, не збігаються цілком щодо їхнього змісту, і кожна з них містить деяку інформацію, що не повторюється в іншій.

184

Борщак помилково стверджує, що Терлецький був уніатом від часу свого народження. Це суперечить власним спогадам Терлецького.

185

Записки архимандрита Владимира Терлецкого // Русская старина. — 1889. — Т. 63. — С. 23.

186

Записки архимандрита Владимира Терлецкого. — С. 565.

187

Записки архимандрита Владимира Терлецкого. — С. 565.

188

Микола Гоголь гостював у княжни Волконської під час свого побуту в Римі. Я не зміг знайти свідчень будь-якого безпосереднього контакту між Терлецьким і Гоголем, хоча з хронологічного погляду це не здається неможливим.

189

Записки архимандрита Владимира Терлецкого // Русская старина. — 1891. — Т. 70. — С. 589. Варто відзначити, що за декілька років по тому, 1856 р, галицький митрополит Михайло Левицький був призначений кардиналом. Це був перший приклад підвищення українського єпископа до рівня колегії кардиналів. Цей учинок Пія IX можна розглядати як часткове виконання його обіцянки, даної Терлецькому. Щодо другого, важливішого її пункту — створення українсько-католицького патріархату — вона залишилася нездійсненою досьогодні.

190

“Греко-католики” — термін, який застосовувався щодо католиків східного обряду, або уніатів, Габсбурзької імперії.

191

На цьому закінчується та частина “Записок...” Терлецького, яка була мені доступна. Я не міг звернутися до кінцевої частини, яка надрукована у журн.: Русская старина. — 1891. — Т. 1. — С. 351–391.

192

Цит. за: Borschak Е. Une Eglise Ukrainienne... — P. 362. Цікаво було б знати склад парафіян, до яких Терлецький звертався зі своїми українськими проповідями у Парижі. Служби Божі у Церкві св. Кирила і Мефодія могли відвідувати деякі польські емігранти, уродженці України. Проте вони були римо-католиками латинського обряду, а не уніатами.

193

Деякі з документів у збірнику: Litterae S. C. de Propaganda Fide... — Vol. 7. — N 3356, 3360, 3368, 3375, 3376, 3377 стосуються питання висвячення учнів Терлецького Юліана Куїловського та Теофіла Коростенського.

194

Біографію митрополита Куїловського див. у кн.: Назарко І. І. Київські і галицькі митрополити: Біографічні нариси (1590–1960). — Рим, 1962. — С. 214–220.

195

Handelsman М. Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną krymską. — Warszawa, 1937. — S. 124–126.

196

Згідно зі спогадами Терлецького, під час перебування в Костантинополі у 1847 р. він одержав листа від князя Чарторийського, в якому той у дуже обережних висловлюваннях запропонував йому таку угоду: князь обіцяв підтримати унійну акцію Терлецького за умови, що той визнає над собою політичний провід Чарторийського. “Зрозуміло, я не міг прийняти такої умови” (Русская старина. — 1889. — Т. 63. — С. 576).

197

М. Гандельсман згадує “злосливі зауваження” про Терлецького, що їх надрукував близько 1850 р. відомий польський журналіст Юліан Клячко (Handelsman М. Ukraińska polityka... — S. 120, примітка 3).

198

Див. лист Конгрегації віри від 30 листопада 1853 р. до архієпископа Сакконі, паризького нунція у кн.: Litterae S. C. de Propaganda Fide... — Vol. 7. — N 3374. — P. 265–266.

199

Доступні мені джерела не дозволяють установити, чи зустрічався Іполіт Терлецький зі своїм сином після 1836 р., і де його син помер.

200

Litterae S. C. de Propaganda Fide... — Vol. 7. — N 3390 (24 Martus 1855). — P. 274–275.

201

Зоря Галицька. — 1851. — N. 20, 21. Ця стаття розповідала про Східне товариство та його роботу. Кореспонденція розглядається у статті І. Франка “Стара Русь”: Франко І. Стара Русь // Літературно-науковий вістник. — 1906. — Т. 36. — С. 368–370.

202

Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850–1862 / Вид. К. Студинський. — Львів, 1905. — С. 273–276.

203

Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850–1862. — С. 351.

204

Лист Терлецького за 29 січня 1859 р. // Там само. — С. 427–428.

205

Устиянович К. Н. М. Ф. Раєвський і російський панславізм: Спомини з пережитого і передуманого. — Львів, 1884. — С. 78.

206

Зовнішній вигляд Терлецького описаний в опублікованих спогадах Платона Костецького, які цитує І. Франко (Франко І. Стара Русь. — С. 374).

207

Два варіанти цієї поеми, написаної 1860 р., передруковано у кн.: Духнович О. В. Твори. — Т. 1. — Братіслава, 1968. — С. 335–337.

208

Pelesz J. Geschichte der Union der ruthenishen Kirche mit Rom. — Würzburg, Wien, 1881. — Bd. 2. — S. 937 (примітка).

209

Litterae S. C. de Propaganda Fide... — Vol. 7. — N 3473 (2 Januaris 1862). — P. 317–318; N 3483 (13 Maius 1862). — P. 324.

210

Розповідь про останній період життя Терлецького базована лише на статті Кревецького (див. прим. 3), оскільки інші доступні біографічні джерела не подають потрібної інформації.

211

Видається цілком можливим, що донос на Терлецького і його арешт були інсценізовані з метою дати властям підставу вигнати незручну для них людину. Ми не знаємо, який був легальний статус Терлецького під час його перебування на Закарпатті та Галичині, але, ймовірно, він ніколи не одержував австро-угорського громадянства, оскільки інакше йому не могли б дати наказ покинути країну.

212

Див. прим. 3.

213

Див. прим. 13.

214

Див. прим. 3. “Записки...” підготував до друку друг Терлецького Лев Лопатинський. Під псевдонімом “Л. І. Галичанин” Лопатинський після смерті Терлецького написав статтю, присвячену його пам’яті (Старому другу // Слово. — 1889. — Ч. 5.) Ця стаття, недоступна мені, може бути цінною як джерело біографічних даних.

215

Handelsman М. Ukraińska polityka. — S. 120 (прим. 3).

216

Подражання Іісуса Христа, книжок четыры. Сочиненіє Томы зъ Кемписа... — Перемишль, 1862.

217

Думы та думки Іосыпа Богдана Залеского, переведены зъ полского на родимый рускій языкъ... — Перемышль, 1862.

218

Отчеркъ праздничныхъ проповѣдей... — Перемышль, 1862.

219

Записки второго поклонического путешествія зъ Рима въ Ієрусалимъ и по иншихъ мьсцях Востока совершенного... — Львовъ, 1861 (2 выпуски).

220

Левицкий І. Є. Галицко-руская библіографія XIX столѣтія...: У 2 т. — Львів, 1895. — Т. 2. — С. 12. Ця робота також стала для мене джерелом інформації про назви книг, перерахованих у прим. 38–41.

221

Кореспонденція Якова Головацького... — С. 274 (прим. 1).

222

Вони перечислені у кн.: Левицкий І. Є. Галицко-руская библіографія... — Т. 2.

223

Угорская Русь и возрождение сознания народности между русскими в Венгрии. — Киев, 1874.

224

Така Конгрегація для справ східних церков (Congregatio pro ecclesia orientali) була справді створена у 1917 р., за понтифікату Бенедикта XV.

225

Терлецький поділяв цю думку разом зі своїм товаришем по зброї Міхалом Чайковським. Біограф останнього стверджував: “Згідно з історичними теоріями Чайковського, причиною занепаду Польщі було її відділення від спільного інтересу слов’ян і від слов’ян узагалі. В результаті цього вона волочилась, сказати б, у хвості західноєвропейської політики і стала іграшкою в руках німців та інших європейських держав. Аби виправити цю віковічну помилку, треба було наблизитися до слов’ян”. — Rawita-Gawroński F. Michał Czaykowski (Sadyk-Pasza). Jego życie, działalność wojskowa i literacka. — Wyd. 2-е. — St. Petersburg, 1901. — S. 36.

226

Концепція Терлецького щодо російської історії разюче нагадує аргументацію Астольфа де Кустіна (див.: Custine de Astolphe. La Russie en 1839 (1843)). Терлецький не покликається на де Кустіна, але я переконаний, що він черпав свої аргументи з цієї відомої і широко обговорюваної книги.

227

Див.: Duchiński F.-H. (de Kiew). Peuples Aryâs et Tourans, Agriculteurs et Nomades. Nécessité des réformes dans l’exposition de 1’histoire des peuples Aryâs-Européens et Tourans, particulièrement des Slaves et des Moscovites. — Paris, 1864.

228

Варто відзначити, що коли 1907 р. галицький митрополит Андрей Шептицький розпочав свою сміливу унійну акцію в Росії, він також мав намір оперти її частково на старовірах. Див.: Korolevskij С. Métropolite André Szeptyckyj, 1865–1944 // Opera Theologicae Societatis Scientificae Ucrainorum. — Romae, 1964. — Vol. 16–17. — P. 192 й наступні.

229

Сам контекст наводить на думку, що посилання на “багатьох католиків”, які, за Терлецьким, плекали мрійливі думки про майбутнє повернення Росії, було прихованою полемікою з певними колами римської курії.

230

Трансакція, про яку згадує Терлецький, — це конкордат між Святим престолом і Росією від 3 серпня 1847 р., що його підписали кардинал-державний секретар Луїджі Ламбрускіні і граф Дмітрій Блюдов. Конкордат був спробою упорядкувати становище католицької церкви латинського обряду в Російській імперії, але він оминав проблему уніатів. Унія офіційно була заборонена Миколою I у 1839 р., за винятком Холмської дієцезії у Конгресовій Польщі. В тлумаченні Терлецького, конкордат 1847 р. означав мовчазне визнання цього акту.

231

Це єдиний приклад уживання у “Слові...” терміна “Україна”. Контекст показує, що Терлецький розумів цей термін у його традиційному значенні, як ім’я козацької території над Дніпром.

232

Можна впевнено стверджувати, що знання Терлецького про долю Шевченка й інших членів Кирило-Мефодіївського товариства йшло від Духінського. Той перед утечею на Захід у 1846 р. жив у Києві, де одержав з других рук деяку інформацію про існування підпільної української групи. Між січнем і березнем 1848 р. Духінський опублікував у друкованому паризькому органі князя Чарторийського “Trzeci Maj” (“Третє травня”) серію статтей з українського питання під назвою “Переяславська угода”. Там він обстоював ідею польсько-українського співробітництва, розповідав про гніт царського уряду на Україні і згадував процес над Шевченком, Кулішом (ім’я якого він неправильно подав як Кулеша) і декількох їхніх товаришів (імена яких він страшенно перекрутив). Уривки зі статтей в “Trzeci Maj” передруковано у кн.: Pisma Franciszka Duchińskiego: W 3 t. — Rapperswill, 1901–1904. — T. 2. — S. 213–225. Див. також: Handelsman М. Ukraińska polityka... — T. 2. — C. 110–115. Всупереч помилковому твердженню Духінського, що його повторив Терлецький, жоден із кирило-мефодіївців не був засуджений до примусових робіт у шахтах.

233

Ідея, що слов’янські народи є особливо схильними до демократії, була широко поширена у добу романтизму. Терлецький, найімовірніше, почерпнув її з писань впливового польського еміграційного історика та публіциста Йоахіма Лелевеля (1786–1861), який стверджував, що народне правління (gminowładstwo), як суспільно-політична система, була характерною для первісних слов’ян.

234

В оригіналі вжито слово “wieszcze” — почесне ім’я, надане польським поетам-романтикам, в першу чергу — Міцкевичеві, з яким Терлецький був особисто знайомий.

235

Цей пункт програми Терлецького дивовижно схожий на уривок із “Правил” або “Катехізису” Товариства об’єднаних слов’ян (1823–1825): “... (15) Ти еси слов’янин і на землі твоїй при берегах морів, що її оточують, побудуєш чотири флоти — Чорний, Білий, Далмацький і Льодовитий... (16) У [портах] твоїх, слов’янин, процвітатимуть торгівля і морська сила, а в [місті] посеред землі твоєї справедливість для тебе мешкати стане”. (Избранные социально-политические и философские произведения декабристов: В 3 т. — Москва, 1951. — Т. 3. — С. 72). Чи ця загадкова паралель є простим збігом? Або ж ми маємо право припустити, що до Терлецького дійшла якась інформація про Об’єднаних слов’ян? Він був уродженцем Волині, де зародилося це Товариство; деякі з його членів належали до місцевої польсько-української шляхти. Об’єднані слов’яни були відгалуженням декабристського руху, яке, незважаючи на брак розвиненої української національної свідомості, слід розглядати як таке, що належить до традицій української політичної думки. Демократичний і федералістичний панславізм Об’єднаних слов’ян знайшов продовження у програмі Кирило-Мефодіївського братства, з одного боку, і в програмі Терлецького — з другого.

236

Називаючи окремі слов’янські мови “наріччями” (“narzecza”), Терлецький дотримувався тієї традиції, яка була звичною для багатьох панславістів XIX ст. Хибне уявлення, що серед слов’янських мов українська є особливо близькою до церковнослов’янської, могло бути навіяне Терлецькому тією обставиною, що українізована версія церковно-слов’янської мови, т. зв. “славено-руский язык”, був літературною мовою України аж до XVIII ст.

237

Ідея Терлецького про високе становище та духовне першенство Києва виводиться з традиції української думки XVII ст. Міф про “Київ, другий Ієрусалим” був поширений на Україні в час козацької доби (див.: Оглоблин Олександр. Гетьман Мазепа та його доба. — Нью-Йорк, Париж, Торонто. — 1950. — С. 145–147). Цю ідею можна також зустріти у деяких сучасників Терлецького. Микола Костомаров, лідер та ідеолог Кирило-Мефодіївського братства, у незакінченій повісті “Панич Наталич” вклав в уста одного з провідних героїв пророцтво, що “примирені слов’яни одного дня об’єднаються в Києві, “столиці слов’янської раси”, а дзвін св. Софії [головної церкви у Києві] проголосить визволення слов’янських народів”. (Luciani С. Le Livre de la Genése du peuple ukrainien. — Paris, 1950. — P. 46.) А знайомий Терлецького і його товариш по зброї під час повстання 1831 р., поляк-українофіл Міхал Чайковський говорив у своїх “Козацьких повістях” (“Powieście kozackie”, 1837): “Київ є справжньою колискою слов’янської раси... Мені часто випадало розмовляти зі слов’янами різних країн, і всі згоджувалися, що Київ є архислов’янським містом” (Luciani G. Le Livre de la Genfèse... — P. 47).

238

Франко I. Стара Русь: // Літературно-науковий вістник. — 1906. — Т. 36. — Кн. 12. — С. 360. Ця стаття не включена до радянського видання вибраних творів І. Франка (Твори: У 20 т. — Київ, 1950–1956).

239

Див. найновіші книжки про Кирило-Методіївське товариство: Kostomarov’s ’Books of the Genesis of the Ukrainian People’. — New-York, 1954; Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество. — Москва, 1959; Luciani G. Le Livre de la Genèse...; Papazian D. N. I. Kostomarov and the Cyril-Methodian Ideology // Russian Review. — 1970. — Vol. 29. — N 1 (January); Papazian D. The Trial of the Cyril-Methodians // The Michigan Academician. — 1971. — Vol. 3. — N 4 (Spring). Див. також відповідні розділи книжок: Сергієнко Г. Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів 1826–1850. — Київ, 1971; Luckyj G. S. N. Between Gogol’ and Ševčenko. Polarity in the Literary Ukraine: 1798–1847. — Municn, 1971.

240

Handelman M. Ukraińska polityka... — S. 121.

241

Див. резюме лекції Є. Пизюра у журн.: Harvard Ukrainian Studies Newsletter, 1972. — Vol. 4. — N 3–4 (November-December). — P. 15.

242

Handelman M. Ukraińska polityka... — S. 121.

243

Релігійна філософія кирило-мефодіївців розглянута у книжках: Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — Львів, 1925. — С. 111–124; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — Прага, 1931. — С. 107–134.

244

Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. — Ляйпціг, б.д. — С. 24. Ідеологічні пов’язання між кирило-мефодіївцями, особливо Шевченком, та їхніми польськими сучасниками, були досліджені В. Щуратом у статті “Основи Шевченкових зв’язків з поляками”, поміщеній у книзі: Щурат В. Г. Вибрані праці з історії літератури. — Київ, 1963. — С. 242–350. Це питання теж розглядалося, стисло, але вичерпно у книзі: Luciani G. Le Livre de la Genfcse... — P. 33–36.

245

Борщак І. Вступ [до його видання]: Костомаров М. Книги битія українського народу. — Париж, б.д. — С. 35.

246

Франко І. Стара Русь. — С. 359.

247

Франко І. Стара Русь. — С. 374.

248

Професор Омелян Пріцак твердить, що генерал Дабіжа існував насправді; відомо, що він мав мазепинську орієнтацію і надрукував декілька статей у журналі “Киевская старина”.

249

Цей біографічний нарис базується головним чином на статті: Grabski S. Życie і działalność literacka Franciszka Duchińskiego Kijowianina, надрукованій як вступ до зібрання праць Духінського: Pisma Franciszka Duchińskiego. — Rapperswill, 1901. — T. I. — S. VIII–XXIV. Спогади про юність Духінського можна знайти у його публікації: “Drógi [sic] mój XXV^е letni jubileusz. — Paryż, 1885. Додаткову інформацію взято з досліджень: Handelsman М. Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną krymską. — Warszawa, 1937; Борщак І. Україна в Парижі... IX. Францішек Духінський // Україна. — 1953. — N 9. — С. 701–709.

250

Щодо року народження Духінського існує деяка непевність. Частина джерел подає 1817 р. Але я приймаю той рік, що його вказує сам Духінський у праці: Drógi mój XXV^е letni jubileusz. — S.V. Я не маю інформації про місяць і день його народження.

251

Trzeci Maj. — 1848 — N 7. — 24 stycznia. Див. Handelsman М. Ukraińska polityka... — S. 114. Хоча Духінський жив у Києві у той самий час, коли діяло Братство, він не був знайомий із жодним із його членів (Duchiński F. Drógi mój XXV^е letni jubileusz. — S. XXII).

252

Під час Кримської війни Чайковський організував у Туреччині козацький легіон із метою створити автономну українську козацьку державу під Османським протекторатом. Див. Czajkowski М. (Mehmed Sadyk Pasza). Moje wspomnienia o wojnie 1854 roku. — Warszawa, 1962. Порівняй недавнє біографічне дослідження: Chudzikowska J. Dziwne życie Sadyka Paszy: O Michale Czajkowskim. — Warszawa, 1971. У 1847–1848 рр. Терлецький подав декілька меморандумів папі Пію IX, пропонуючи встановити Руський уніатський (католицький східного обряду) патріархат, аби відвернути український і білоруський народи від духовної влади Руської православної церкви. Див.: Рудницький-Лисяк І. Іполіт Володимир Терлецький — забутий церковно-громадський діяч і політичний мислитель XIX століття і і Український історик. — 1973. — N 3–4 (39–40). — С. 157–160. Переклад повнішої англійської версії статті див. с. 221–249 цього тому.

253

На основі яскравого літературного портрету, зробленого М. Гандельсманом (Handelsman М. Ukraińska polityka... — S. 110).

254

Grabski S. Życie... — S. XXXIV. Борщак (Борщак І. Україна в Парижі... С. 709) подає дату 13 червня 1893 року.

255

Фотографію могили Духінського вміщено в кн.: Борщак І. Україна в Парижі... — С. 709. Борщак також відтворює текст епітафії:

DUCHINSKOMU

ZEMLAKI

NACHI LUDE NE ZABUDUT’

DOKI ŻYTY BUDUT’

DUSZI TWEI, SŁOWA TWOHO BILSZ NE TRA NICZOHO.

256

Pisma Franciszka Duchińskiego (далі — Pisma). — 1901 — Т. 1; 1902 — Т. 2; 1904-Т. 3. Усі томи надруковані у Рапперсвілі.

257

Бібліографію публікованих творів Духінського надруковано в: Pisma. — Т. 1. — С. II–IV.

258

Дальший виклад базується головним чином на: Duchiński F.-H. (de Kiew). Peuples Aryâs et Tourans, Agriculteurs et Nomades: Nécessité des réformes dans l’exposition de 1’histoire des peuples Aryâs-Européene et Tourans, particuliérement des Slaves et des Moscovites. — Paris, 1864. Я використав також три томи творів Духінського (“Pisma...”).

259

Pisma... — T. 1. — S. 222.

260

Peuples Aryâs et Tourans... — P. 22.

261

Peuples Aryâs et Tourans... — P. 48. Це неправильна дата — не друкарська помилка, позаяк Духінський повторив її в назві німецькомовної брошури: Ursachen die seit der Katastrophe von Pultava 1708 zur Entwickelung der ruthenischen Nationölitat das Meiste beigetragen haben... — Rapperswill, 1872, яку цитує І. Борщак (Україна в Парижі... — С. 707.)

262

Pisma. — T. 1. — S. 43.

263

Pisma. — Т. 2. — S. 277–278; Peuples Aryâs et Tourans... — Р. 76–79.

264

Pisma. — T. 1. — S. 51.

265

Лист Ф. Духінського до графа Владислава Замойського, племінника і найближчого соратника князя Адама Чарторийського, від 15 березня 1852 р. Повний текст цього важливого листа передруковано в кн.: Handelsman М. Ukraińska polityka. — S. 148–150. Цитований уривок — на с. 150.

266

Handelsman М. Ukraińska polityka... — S. 149.

267

Handelsman М. Ukraińska polityka... — S. 148.

268

Peuples Aryâs Агуаб et Tourans. — P. 74 (примітка 27).

269

Peuples Aryâs Агуаб et Tourans. — P. 64 (примітка 12).

270

Drógi mój XXV^е letni jubileusz. — S. X.

271

Публікації французьких послідовників Духінського перераховано й коротко розглянуто у праці І. Борщака: Borschak Е. L’Ukraine dans la littérature de 1’Europe occidentale. — Paris, 1935, спершу надрукованій у журналі: Le Monde Slave. — 1933. — N 3, 4; 1934. — N 1, 2, 4; 1935. — N 1. — P. 89–91.

272

Borschak E. L’Ukraine... — P. 90.

273

Delamarre C. Un pluriel pour un singulier, et le panslavisme est détruit dans son principe. — Paris, 1868. Цитовано у кн.: Borschak Е. L’Ukraine... — P. 90–91.

274

Надрукована у Парижі, 1869. Уривки з цього тексту вміщено у кн.: Borschak Е. L’Ukraine... — Р. 93–94. Мені був доступний німецький переклад: Delamarre C. Ein Volk von fünfzehn Millionen Seelen welches von der Geschichte vergessen worden ist: Eine Petition an den Französischen Senat. — Paris, Berlin, Lemberg, 1869.

275

Delamarre C. Ein Volk... — S. 8.

276

Leger L. Souvenirs d’un Slavophile. — Paris, 1905. — P. 20–24. Цитується у праці: Borschak E. L’Ukraine... — p. 88.

277

Od Wydawców // Pisma. — Т. 1. — S. V.

278

Газету “Основа”, що виходила у Львові двічі на тиждень у 1870–1872 рр, не слід плутати з більш відомим петербурзьким місячником з такою самою назвою (1861–1862).

279

Детальний розгляд статей Ф. Духінського в “Основі” див.: Возняк М. Під гаслом “На Дніпро! На Дніпро! До Києва!” Францішек Духінський і українська справа // Діло. — 1935. — NN 96, 97, 98, 101. — 12, 13, 14, 17 квітня.

280

Інформацію взято з кн.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х т. — Т. 2. — Київ, 1970. — С. 11, 183–185, 461. Відомо, що одним із галичан, який зустрічав Ф. Духінського у Цюріху, був Василь Нагірний (1847–1921). Пізніше він зробив видатну кар’єру як архітектор і піонер українського кооперативного руху.

281

Про політику Юліана Лаврівського див.: Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 118–123.

282

Порівняй глибокий тогочасний аналіз Ю. Венеліна “О споре между южанами и северянами на счет их россизма”, надрукований посмертно у “Чтениях Московского общества истории и древностей” (1847, N 4). Я користувався резюме з обширними цитатами з оригіналу, вміщене у кн.: Пыпин А. Н. История русской этнографии. — СПб, 1891. — Т. 3. Этнография малорусская. — С. 301–307.

283

Костомаров Н. Две русские народности // Основа (СПб.) — 1861. — N 3. Уривки цієї статті в англійському перекладі див.: Doroshenko D. A Survey of Ukrainian Historiography // Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. — 1957. — Vol. 5–6. — P. 137–139.

284

Костомаров M. Мое украинофильство в “Кудеяре” // Науково-публіцистичні і полемічні писання / Ред. М. Грушевський. — Київ, 1929. — С. 251.

285

Doroshenko D. A Survey... — Р. 139.

286

Історія Русів / Ред. О. Оглоблин, перекл. В. Давиденко. — Нью-Йорк, 1956. — С. 134, 158, 184, 223, 274, 308, 320.

287

О. Кониський надрукував у Галичині під псевдонімом О. Стодольский дослідження під назвою “Етнографія славянщини” (Львів, 1887), у яких описував росіян як хижих дикунів і пояснював їхній характер “фінсько-татарською кров’ю”. Див. критичну рецензію М. П. Драгоманова “Науковий метод в етнографії” (1888 р.), передруковану в кн.: Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство / Вид. М. Павлик. — Львів, 1906. — Т. 3. — С. 117–128.

288

Драгоманов М. П. Добавление к автобиографической заметке // Літературно-публіцистичні праці. — Т. 1. — С. 77.

289

Я міг користуватися другим доповненим виданням: Цегельський Л. Русь-Україна а Московщина-Росія. — Стамбул [насправді Відень], 1916.

290

Спогади А. Цурковського, надруковані в кн.: Альманах “Молодої України”: Спогади про гімназійні гуртки в Бережанах. — Мюнхен, Нью-Йорк, 1954. — С. 30.

291

Костомаров М. Ответ на выходки газеты (краковской) “Czas” i журнала “Revue contemporaine” (1861) // Науково-публіцистичні писання... — С. 79.

292

Див. статтю-рецензію М. П. Драгоманова “Науковий метод в етнографії”, наведену вище у примітці 39. Подібні аргументи часто зустрічаються у його творах.

293

М. П. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу // Літературно-публіцистичні праці. — Т. 2. — С. 364.

294

Лист М. П. Драгоманова до М. Павлика від 31 жовтня 1889 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом / Зладив М. Павлик. — Чернівці, 1912. — Т. 5. — С. 396. Згаданий у листі російський публіцист Михайло Катков (1818–1887) вважався ідеологом реакційно-шовіністичного режиму Олександра III.

295

Я аналізую цей перехід з позицій федералізму до самостійництва у статті “Четвертий Універсал і його ідеологічні попередники” (див. другий том цього видання).

296

Донцов Д. Підстави нашої політики. — Відень, 1921.

297

Див. недавню спробу підперти цю тезу науковими аргументами: Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй. — Нью-Йорк, Париж, 1964.

298

Шерех Ю. Друга черга — [Нью-Йорк], 1978. — С. 370–371; цитований уривок був написаний у 1948 р.

299

Duchiński F. Drógi mój XXV^е letni jubileusz. — S. XI.

300

Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським 1871–1877/ Зладив М. Павлик. — Львів, 1910. — С. 72.

301

Архів Михайла Драгоманова. — Т. 1. — Варшава, 1937. — С. 320.

302

Архів Михайла Драгоманова. — Т. 1. — С. 245–246.

303

Драгоманов М. П. Вольный союз — Вільна спілка. Опытъ украинской политико-соціальной программы // Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под. ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1905. — Т. 1. — С. 329.

304

Драгоманов M. П. “Переднє слово” до “Громади” // Вибрані твори. — Т. 1 (єдиний, що з’явився). — Прага, 1937. — С. 120.

305

Драгоманов M. П. “Переднє слово” до “Громади”. — С. 115.

306

Порівняй: Феденко П. М. Драгоманов і П’єр Жозеф Прудон // Драгоманівський збірник / Вид. В. Сімович. — Прага, 1932. — С. 271 й наступні.

307

Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократія // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 1. — С. 124.

308

Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 118.

309

Драгоманов М. П. Къ біографіи А. И. Желябова // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 435.

310

Драгоманов М. П. Историческая Польша... — T. 1. — С. 124.

311

Драгоманов M. П. Переднє слово... — С. 115.

312

Драгоманов М. П. Листи до Ів. Франка і інших, 1881–1886 Вид. І. Франко. — Львів, 1906. — С. 138–139.

313

Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 194–195.

314

Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М. Павлик.: У 7 т. (нумерація: ТТ. 2–8). — Чернівці, 1910–1912. — T. 3. — C. 382.

315

Драгоманов М. П. Къ вопросу о національностях въ Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Париж, 1906. — Т. 2. — С. 865.

316

Драгоманов M. П. “Народная Воля” о централизаціи революціонной борьбы въ Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 397 (примітка).

317

Драгоманов M. П. Чудацькі думки про українську національну справу. — Відень, 1915. — С. 76–81.

318

Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 259.

319

Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 318–319.

320

Порівняй: Слюсаренко X. Студії Драгоманова з історії Риму // Драгоманівський збірник. — С. 243 й наступні.

321

Драгоманов М. П. Переписка / Вид. М. Павлик. — Львів, 1901. — С. 123.

322

Драгоманов М. П. Вопросъ об историческом значеніи Римской имперіи и Тацитъ. — Киев, 1870. — С. 36–37.

323

Драгоманов M. П. Рай і поступ. — Відень. 1915. — С. 64.

324

Порівняй: Дорошенко В. М. Драгоманов і його думки про релігійні і церковні справи // Віра і наука (Коломия). — 1926 — N 6.

325

Драгоманов М. П. “Мария”, поэма Т. Гр. Шевченка // Собраніе политическихъ coчиненій — Т. 2. — С. 766.

326

Порівняй: Драгоманов М. Віра у громадські справи // Пам’яті Михайла Драгоманова, 1895–1920: Збірник / Вид. Я. Довбишенко. — Харків, 1920. — С. 89.

327

Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілом Окуневським / Зладив і видав М. Павлик. — Львів, 1905. — С. 208.

328

Драгоманов М. П. Оповідання про заздрісних богів. — Нью-Йорк, 1918.

329

Драгоманов М. П. “Марія”, поэма... — С. 757.

330

Дорошенко В. М. Драгоманов і його думки... // Віра і наука. — 1926. — N 9.

331

Див.: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. — Т. 6. — С. 184. Ці принципи визнають Боже батьківство, братерство всіх людей і самоуправління всіх громад трьох або більше членів “Руського братства”.Див.: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. — Т. 6. — С. 184. Ці принципи визнають Боже батьківство, братерство всіх людей і самоуправління всіх громад трьох або більше членів “Руського братства”.

332

Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілом Окуневським. — С. 209.

333

Драгоманов М. П. Отповіді і замітки // Громада. — 1879. — N 4. — С. 351, 356.

334

Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 256.

335

Драгоманов М. П. Новыя русскія статьи по польскому вопросу // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 558.

336

Драгоманов М. П. Рай і поступ. — С. 61.

337

Порівняй: Drahomanov М. Р. The Program of the Review “Hromada” // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings / Ed. I. L. Rudnytsky. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. — Vol. 2. — 1952. — N 1. — P. 206–208.

338

M. P. Drahomanov. Les paysans russo-ukrainiens sous les libéraus hongrois, цит. за: Заславский Д. М. П. Драгоманов. Критико-биографический очерк. — Киев, 1924. — С. 86.

339

Драгоманов М. П. Абсолютизмъ и капитализмъ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 573.

340

Драгоманов М. П. Передне слово... — С. 122.

341

Драгоманов М. П. Листи на Наддніпрянську Україну. — Відень, 1915. — С. 38.

342

Драгоманов M. П. Чудацькі думки... — С. 13.

343

Драгоманов M. П. Чудацькі думки... — С. 16.

344

Порівняй: M. P. Drahomanov. Political and Social Ideas in Ukrainian Folk Songs // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings. — P. 204.

345

Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. Т. 6. — С. 151–152.

346

Архів М. Драгоманова. — С. 308.

347

Драгоманов М. П. Вольный союз — Вільна спілка... — С. 350.

348

Драгоманов М. П. Австро-руські спомини. — Львів, 1889–1892. — С. 445.

349

Драгоманов М. Переписка. — С. 22–23.

350

Драгоманов М. П. Вольный союз — Вільна спілка... — С. 350.

351

Drahomanov М. Р. Free Union: Draft of a Ukrainian Political and Social Program (Part 2, Section 5) // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings. — P. 204.

352

Драгоманов М. П. Переднє слово. — C. 119.

353

Драгоманов М. П. Абсолютизмъ и капитализмъ. — С. 572.

354

Драгоманов М. П. Австро-руські спомини. — С. 356.

355

Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 151.

356

Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. — Т. 6. — С. 29.

357

Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Громада. — 1879. — N 4. — С. 199–200.

358

Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 206–207.

359

Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 212–213.

360

Драгоманов М. П. Отповіді і замітки. — C. 313.

361

Драгоманов М. П. Терроризмъ и свобода, муравьи и корова. Ответы на ответь “Голоса” // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 289, 301.

362

Порівняй: Заславский Д. М. П. Драгоманов... — С. 100.

363

Це є основною ідеєю дослідження М. Грушевського “З починів українського соціалістичного руху: Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток” (Відень, 1922). З офіційного радянсько-російського погляду теорія незалежного походження українського марксизму є, звичайно, страшною єрессю. Звинувачення у такому націоналістичному ухилі відігравали свою роль у ліквідації місцевих українських комуністичних лідерів у 1930-х роках.

364

Драгоманов М. П. Переписка... — С. 122.

365

Драгоманов М. П. Вольный союзъ — Вільна спілка... — С. 350.

366

Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. — Т. 6. — С. 143.

367

Драгоманов М. П. Историческая Польша... — C. 136–137.

368

Драгоманов М. П. Вольный союзъ — Вільна спілка... — С. 344.

369

Драгоманов М. П. Вольный союзъ — Вільна спілка... — С. 342–343.

370

Драгоманов М. П. Обаятельность энергіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 386.

371

Драгоманов М. П. Обаятельность энергіи. — С. 3846.

372

Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 216.

373

Драгоманов М. П. Къ біографіи А. И. Келябова. — С. 427.

374

Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 130 (підрядкова примітка).

375

Це є головною тезою праці Драгоманова “Историческая Польша...”

376

Драгоманов М. П. Естественныя области и пропаганда соціализма на плебейских языкахъ восточной Европы // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 330 (й наступні).

377

Заславский Д. М. П. Драгоманов... — С. 109.

378

Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 145.

379

Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 49.

380

Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 220.

381

Drahomanov М. Р. La Littérature Oukraïnienne proscrite par le Gouvemement Russe. — Genéve, 1878. — P. 8.

382

Драгоманов М. П Автобіографія // Вибрані твори. — C. 70.

383

Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 195.

384

Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 215–216.

385

Порівняй: Drahomanov М. Р. The Lost Epoch // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings. — P. 153–160.

386

Драгоманов M. П. Письмо В. Г. Белинскаго къ Н. В. Гоголю (Предисловіе) // Собрате политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 246 (підрядкова примітка).

387

Драгоманов М. П Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 17 й наступні.

388

Драгоманов М. П Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 17–18.

389

Драгоманов М. П Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 22.

390

Драгоманов М. П. Переднє слова... — С. 108.

391

Драгоманов М. П. Къ вопросу о національностяхъ в Россіи. — С. 866.

392

Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 112.

393

Драгоманов М. П. Чудацькі думки... — С. 94.

394

Драгоманов М. П. Чудацькі думки... — С. 102.

395

Драгоманов М. П. К биографии А. И. Желябова. — С. 418.

396

Драгоманов М. П. Терроризмъ и свобода. — С. 287.

397

Відповідь М. Драгоманова на юбілейні привітання // Вибрані твори. — С. 92.

398

Цит. за: Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 213.

399

Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 216.

400

Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 147.

401

Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 138.

402

Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 125.

403

Драгоманов М. П. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 16.

404

Порівняй: Drahomanov М. Р. Political and Social Ideas in Ukrainian Folk Songs // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings. — P. 209–213.

405

Драгоманов М. П. Козацькі спомини і громадські потреби в Кубанщині // Громада. — 1882. — N 5. — С. 225 й наступні.

406

Відповідь М. Драгоманова... — С. 91–92.

407

Відповідь М. Драгоманова... — С. 89–90; Архів МДрагоманова. — С. 240, 331.

408

Архів М. Драгоманова. — С. 271.

409

Франко І. Передмова // Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших. 1887–1895 / Зладив І. Франко. — Львів, 1908. — C. IV.

410

Драгоманов М. П. Вольный союз — Вільна спілка... — С. 297–299.

411

Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 139.

412

Драгоманов М. П. Чудацькі думки... — С. 20.

413

Архів М. Драгоманова. — С. 245–246.

414

Порівняй: Драгоманов M. П. Шевченко, українофіли і соціалізм.

415

Драгоманов M. П. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 64–65.

416

Архів М. Драгоманова. — С. 315.

417

Архів М. Драгоманова. — С. 32.

418

Франко І. Передмова. — C. V.

419

Драгоманов M. П. Историческая Польша... — С. 253.

420

Порівняй: Drahomanov М. Р. Free Union... — P. 202.

421

He треба змішувати з сучасною радянською адміністративною одиницею з тією самою назвою.

422

Драгоманов М. П. Вольный союзъ — Вільна спілка. — С. 314 і наступні.

423

Archiv für Sozialwissenschaft und Sozialpolitik — Bd. 22. — Tubingen, 1906. — S. 267.

424

Драгоманов М. П. Переднє слово... — C. 142.

425

Порівняй: Drahomanov М. Р. The Centralization of the Revolutionary Struggle in Russia // Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings. — P. 181–192.

426

Драгоманов M. П. Письмо В. Г. Белинскаго... — C. 248.

427

Драгоманов М. П. Вольный союзъ — Вільна спілка... — С. 344 (підрядкова примітка).

428

Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським. — С. 14.

429

Драгоманов M. П. До чего довоевались // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 121.

430

Драгоманов М. П. Либерализмъ и земство в Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 787–857.

431

Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 202.

432

Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 259.

433

Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших, 1881–1886. — С. 66.

434

Заславский Д. M. П. Драгоманов... — С. 48.

435

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйне // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 525 і наступні.

436

Заславский Д. М. П. Драгоманов... — С. 113.

437

Драгоманов M. ПИсторическая Польша... — С. 253.

438

Драгоманов летально розглянув польське питання у своїй капітальній праці “Историческая Польша...” (Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 1. — С. 1–272.)

439

Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілем Окуневським. — С. 217.

440

Драгоманов M. П. Внутреннее рабство и война за освобожденіе// Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 88.

441

Порівняй: Drahomanov М. Р. Germany’s Drive to the East and Moscow’s Drive to the West // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings. — P. 161–174.

442

Інформації взято з таких джерел: М. П. Драгоманов. Автобиографи ческая заметка. — “Літературно-публіцистичні праці”, 1, Київ, 1970; М. Грушевський. З починів українського соціялістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціялістичний гурток. Відень, 1922; Д. Заславский. М. П. Драгоманов. Критико-биографический очерк. Київ, 1924; Михайло Грушевський. Місія Драгоманова. — “Україна” (Київ), 1926, ч. 2–3; Ігнат Житецький. Останній виїзд М. П. Драгоманова за кордон. — “Україна”, 1926, ч. 2–3.

443

Див.: В. Калинович. Політичні процеси Івана Франка та його товаришів. Львів, 1967.

444

“Турки внутренние и внешние” (1876); “Внутреннее рабство и война за освобождение” (1877); “До чего довоевались” (1876). Брошури передруковані в: “Собрате политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова”, т. 2. Париж, 1906.

445

Історія взаємовідносин між Драгомановим і Старою громадою задокументована в книзі: Архів Михайла Драгоманова, 1. Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.). Праці Українського Наукового Інституту, т. 37. Варшава, 1937.

446

Михайло Грушевський. Місія Драгоманова. — “Україна”, 1926, ч. 2–3, ст. 3.

447

“Відповідь М. Драгоманова на ювілейні привітання 16.XII.1894”. М. П. Драгоманов. Вибрані твори, т. 1 (єдиний, що з’явився). Прага, 1937, ст. 89.

448

“Переднє слово” до “Громади” цитуємо за виданням: М. П. Драгоманов. Вибрані твори, т. 1, ст.ст. 93–147.

449

М. П. Драгоманов. Автобиографическая заметка. — “Літературно-публіцистичні праці”, т. 1, ст. 68.

450

Стосовно ставлення Драгоманова до поляків і проблеми польсько-українських взаємовідносин див. нову монографію Горнової: Elżbieta Hornowa. Problemy polskie w twórczości Michała Drahomanowa. Вроцлав, 1978.

451

О. К. Мицюк. Український економіст-громадівець С. А. Подолінський. Львів, 1933, ст.ст.3–4.

452

Пантелеймон Куліш. Об отношении малорусской словесности к общерусской. Эпилог к “Черной раде”. — Вибрані твори. Київ, 1969, ст. 499.

453

Доповідь В. Антоновича “Характеристика деятельности Богдана Хмельницкого”, прочитана на засіданні “Товариства Нестора-літописця” 14 січня 1898 р. і надрукована в “Чтениях Общества Нестора-летописца”, кн. 13. Київ, 1899, ст.ст. 101–104. Цитовано за: Д. Дорошенко. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. Прага, 1942, ст. 131.

454

“По вопросу о малорусской литературе”. Відень, 1876. Цитовано за виданням: М. Драгоманов. Літературно-публіцистичні праці, т. 1, ст. 352.

455

Вольный союз — вільна спілка. Опытъ украинской политико-соціальной программы. Женева, 1884. Передруковано в: Собрате политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова, т. 1 Париж, 1905.

456

Див.: Євген Пизюр. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова. — “Листи до приятелів”, рік XIV (1956), кн. 8–9–10.

457

Іван Лисяк-Рудницький. Назарук і Липинський: Історія їхньої дружби та конфлікту. — “Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського”. Філадельфія, 1978, ст.ст. XLVII–XLVIII (див. другий том цього видання).

458

Prof. Mytziuk, Prag. Die politischen und sozialökonomischen Anschaungen Drahomanivs. — “Jahrbücher für Kultur und Geschichte der Slaven”. Нова серія, том II (1935), ст. 291.

459

Плодом співпраці між Драгомановим і Подолинським була “Програма”, датована 1 вересня 1880 р., що з’явилася в першому числі т. зв. періодичної “Громади”, за підписами М. Драгоманова, М. Павлика й С. Подолинського. Її основним автором був Подолинський, але Драгоманов вніс свої поправки. Тон і зміст цього документу куди радикальніший, ніж “Переднього слова” з 1878 року. Це був найлівіший пункт у політичних виступах Драгоманова, і він сам потім жалів, що піддався вимогам Подолинського. Текст “Програми” 1880 р. передруковано в: М. Драгоманов. Вибрані твори, т. 1, ст.ст. 148–151.

460

Заголовок вступної статті, вміщеної в празькому виданні “вибраних творів” Драгоманова.

461

Характеристичним продуктом націоналістичного середовища є брошура М. Мухина (Драгоманов без маски, Львів, 1934), що в ній, між іншим, прирівняно Драгоманова до Азефа та названо його “законим спадкоємцем Петра I” (ст.ст. 54–55).

462

Stanislaus von Smolka. Die reussische Welt. Historisch-politische Studien, Vergangenheit und Gegenwart. Відень, 1916, ст. 105.

463

Д. Заславский. Цит. праця, ст. 5.

464

Первісний начерк цієї статті було написано до того, як я познайомився зі статтею Е. Горнової “Єврейське питання в творчості Драгоманова” (Hornowa Е. Problem żydowski w twórczości Dragomanowa // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. 1966. — N 57. Stycz.-marz. — S. 3–37). Виклад матеріалу у пані Горнової детальніший, ніж у мене, але вона не намагається вмістити предмет дослідження у контекст еволюції української суспільної думки. Можна також простежити певну тенденцію до замовчування тих аспектів ідей Драгоманова, які несумісні з офіційною ідеологією сучасної Польщі.

465

Драгоманов М. П. Евреи и поляки в Юго-Западномъ краѣ // Политическія сочиненія / Под. ред. И. М. Гревса и Б. А. Кистяковского. — Москва, 1908. — Т. 1 Центр и окраины [єдиний, що зявився]. — С. 217–267. Я користувався цим виданням. Варто відзначити, що стаття Драгоманова була написана з приводу публікації книжки: Труды этнографическо-статистической экспедиціи в Западно-Русскій край / Изд. П. П. Чубынский: В 7 т. — Ст. Петербургъ, 1871–1878. Драгоманов написав обширний огляд сьомого тому збірки П. Чубинського, що стосувався польської та єврейської меншостей на Правобережній Україні. Він використовував дані, які знаходив у Чубинського, але інтерпретація та висновки повністю належать йому.

466

Драгоманов M. П. Евреи и поляки... — С. 219.

467

Архів Михайла Драгоманова. — Варшава, 1937. — Т. 1. — С. 320.

468

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ въ славянскомъ кружкѣ в Лондонѣ // Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1906. — Т. 2. — С. 542.

469

Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 224–229.

470

Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 227.

471

Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 225.

472

Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 224.

473

Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 227.

474

Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 223–224.

475

Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 226.

476

Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 226.

477

Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 226–227.

478

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 525–540.

479

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 527.

480

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 529.

481

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 631.

482

Драгоманов M. П. “Народная Воля” о централизаціи революционной борьбы въ Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 394 (підрядкова примітка).

483

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 540. Це твердження, яке є наріжним каменем поглядів Драгоманова на єврейське питання, можна знайти вже в статті 1875 р. Див.: Политическіе сочиненія. — С. 218.

484

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 534.

485

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 534, 537..

486

Драгоманов М. П. Отъ группы сощалистовъ-евреевъ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 327.

487

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 539.

488

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 539.

489

Особливо важливими є дві роботи: післямова Драгоманова як видавця до брошури “Отъ группы соціалистовъ-евреевъ” (Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 328) і коротка стаття “Еврейскій вопросъ въ славянскомъ кружкѣ въ Лондонѣ” (Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 541–542).

490

Драгоманов М. П. Отъ группы соціалистовъ-евреевъ. — С. 328.

491

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ наУкрайнѣ. — С. 529.

492

Загальний огляд політичної філософії Драгоманова, зокрема його федеративних та конституційних ідей; див. у моїй статті “Драгоманов як політичний теоретик” (див. с. 299–346 цього тому), а також: Пизюр Є. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова // Journal of Ukrainian Studies. 1981 — Vol. 6. — N 2. — P. 28–42. Сучасне радянське трактування цієї теми див.: Сокуренко В. Г. Демократические учения о государстве и праве на Украине во второй половине XIX века. — Львов, 1966.

493

Детальні пропозиції Драгоманова щодо перебудови Російської імперії на федеративних засадах містяться у його трактаті: Вольный союз — Вільна спілка: Опытъ украинской политико-соціальной программы // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 1. — С. 273–375. (Англомовний переклад центральної частини цієї праці — самих конституційних пропозицій, без обширного авторського коментаря — включений у кн.: Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings / Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. — Vol. 2. — 1952. — N 1. — P. 193–205. Альтернативна концепція незалежної України у “Програмі”, яка за підписами Драгоманова та його двох співпрацівників, М. Павлика і С. Подолинського, була опублікована в журналі “Громада” N 1 (1880), передрукована у кн.: Драгоманов М. П. Вибрані твори. — Прага, 1937. — Т. 1. (єдиний, що появився). — С. 148–151.

494

Програма... // Там само. — С. 149.

495

Драгоманов М. П. Вольный союз — Вільна спілка (Опытъ украинской политико-соціальной программы) // Собраніе политическихъ сочиненій. — T. 1. — С. 309.

496

Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 541–542.

497

Заславский Д. Михаил Петрович Драгоманов: Критико-биографический очерк. — Киев, 1924. — С. 112 (примітка N 1).

498

Драгоманов М. П. Вниманію соціалистовъ-эммигрантовъ изъ Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 315–319.

499

Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократія // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 1. — С. 179.

500

Trial and Error: The Autobiography of Chaim Weizmann. — New York, 1949. — P. 35.

501

Порівняй: Vincenz Stanislav. Begegnung mit Chassidim // Kairos. Zeitschrift für Religionswissenschaft und Theologie (Salzburg). — 1961. — N 1. — S. 20–31.

502

Драгоманова змальовано, наприклад, як антисеміта у кн.: Greenberg L. The Jews in Russia: In 2 vols. — New Haven, 1951. — Vol. 2. — P. 57. У рецензії на другий том цієї роботи Й. Шацький коментував це так: “Наділяти українського вченого Драгоманова ярликом антисеміта несправедливо і цілком безпідставно” (див.: Circle of Jewish Bookland / Ed. Jewish Book Council of America. — New York, 1952. — P. 2.)

503

Воспоминания Бориса Николаевича Чичерина: Земство и московская дума. — Москва, 1934. — С. 292.

504

Драгоманов М. П. Отъ группы соціалистовъ-евреевъ. — С. 328.

505

Patz S. Die Entwicklung des föderativen Gedankens in Russland im Zeichen des Liberalismus Ende der 70-er und Anfang 80-er Jahre des 19. Jahrhunderts. Ph. D. Dissertation, Friedrich Wilhelm Universität. — Berlin, 1930. — S. 31.

506

Заславский Д. Михаил Петрович Драгоманов... — С. 111, 112–113.

507

Feldmann W. Geschichte der politischen Ideen in Polen seit dessen Teilungen (1795–1914). — Osnabrück, 1964. — S. 423 (передрук видання 1917 p.).

508

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів. 1926. — С. 440.

509

Schwarz S. M. The Jews in the Soviet Union. — Syracuse, N.Y., 1951-P. 88 (примітка N 27).

510

Тексти Третього універсалу і Закону про національно-персональну автономію див.: Велика українська революція: Календар історичних подій за лютий 1917 року — березень 1918 року / Вид. Я. Зозуля. — Нью-Йорк, 1967. — С. 70–73, 85–86.

511

Goldelman S. Zur Frage der Assimilierung und Denationalisierung der Juden in der Sowjetunion // Sowjet Studien. — 1961. — N 10. — S. 41–42. Цей самий автор зробив вагомий внесок до історії українсько-єврейських взаємин працею: Goldelman S. I. Jewish National Autonomy in the Ukraine, 1917–1920. — Chicago, 1968. Ця публікація є англомовним перекладом праці: “Жидівська національна автономія в Україні 1917–1920”. — Мюнхен, 1967. Задля порівняння варто взяти до уваги ранішу роботу на паралельну тему, пов’язану з польською меншістю: Jabłoński Н. Polska autonomia narodowa na Ukrainie 1917–1918. — Warszawa, 1948.

512

Schwarz S. M. The Jews in the Soviet Union. — P. 84.

513

До проблеми євреїв на Україні // Сучасність. — 1961. — N 8. — С. 116–121. (Конспект доповіді Всеволода Голубничого, виголошеної на зібранні Української Вільної Академії Мистецтв і Наук у Сполучених Штатах Америки 10 червня 1961 р. в Нью-Йорку).

514

Текст промови І. Дзюби, який поширюється в Українській РСР підпільно, був надрукований у декількох українських еміграційних періодичних виданнях. Див., наприклад: Дзюба І. У 25 роковини розстрілів у Бабиному яру // Сучасність. — 1967. — N 11. — С. 31–35. Англомовний переклад появився у кн.: The Chornovil Papers / Comp. V. Chornovil. — New York, Toronto, London, 1968. — P. 222–226.

515

Buber М. The Tales of Rabbi Nachman. — Bloomington, Ind., 1962. — P. 32.

516

В. А. Серчик (див.: Serczyk W. Koliszczyzna. — Kraków, 1968. — S. 97) оцінює кількість жертв серед євреїв під час уманської різанини як бл. 3 000 чол.

517

Див.: Жаботинський В. Зібрані статті з національного питання / Вид. І. Клейнер. — Б. м., 1983.

518

Передруковано у кн.: Костомаров М. Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова / Вид. М. Грушевський. — Київ, 1928. — С. 111–123.

519

Полеміку між “Основою” та “Сіоном” підсумовано у вступній статті М. Грушевського “З публіцистичних писань Костомарова” (Там само. — С. XIII–XV).

520

Там само. — С. 123.

521

Там само. — С. 122.

522

Там само. — С. XIII.

523

Дальша розповідь базується на моїй ранішій статті “Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин (див. с. 375–388 цього тому). Деякі уривки з неї включено в цю статтю. Див. також: Hornowa E. Problem żydowski w twórczości Dragomanowa // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1966. — N 52. — Stycz. — Marz. — S. 3–37.

524

Див.: Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик. — С. 299–347 цього тому.

525

Передруковано у кн.: Драгоманов М. П. Политическія сочиненія / Под ред. И. М. Гревса и Б. А. Кистяковского. — Москва, 1908. Т. 1 Центръ и окраины [єдиний, що появився]. — С. 217–267. “Південно-Західний край” був офіційним адміністративним терміном для трьох провінцій Київської, Волинської та Подільської, — території, назагал відомої як Правобережна Україна.

526

Передруковано у кн.: Драгоманов М. П. Собраніе политическихъ сочиненій. / Под ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1905–1906. — Т. 2. — С. 625–540.

527

Драгоманов М. П. Отъ группы соціалистовь-евреевъ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 327.

528

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 540.

529

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 534.

530

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 534, 537.

531

Драгоманов М. П. Отъ группы сощалистовъ-евреевъ. — С. 327.

532

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйні. — С. 539.

533

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйні. — С. 527.

534

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйні. — С. 539.

535

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйні. — С. 529.

536

Див.: Mishkinsky М. The Attitude of the Southem-Russian Workers’ Union Toward the Jews (1880–1881) // Harvard Ukrainian Studies. — 1982. — Vol. 6, N 2. — P. 191–216.

537

Serbyn R. In Defense of an Independent Ukrainian Socialist Movement: Three Letters of Serhii Podolynsky to Valerian Smirnov // Journal of Ukrainian Studies. — 1982. — Vol. 7, N 2. — P. 11.

538

Драгоманов МЛ. Историческая Польша и великорусская демократія // Собраніе политическихъ сочиненій. — T. 1. — С. 235.

539

Драгоманов М. П. Еврейскій вопрось на Украйнѣ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 531.

540

Драгоманов М. П. “Народная Воля” о централизаціи революціонной борьбы въ Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 394 (прим. N 1), 399.

541

Драгоманов М. П. Еврейский вопросъ въ славянскомъ кружкѣ в Лондонѣ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 542.

542

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 531.

543

Драгоманов М. П. Евреи и поляки въ Юго-Западном краѣ // Политическія сочиненія. — С. 226.

544

Драгоманов М. П. Евреи и поляки въ Юго-Западном краѣ. — С. 227.

545

Драгоманов М. П. Отъ группы соціалистовъ-евреевъ. — С. 328.

546

Детальніше див.:Лисяк-Рудницький І. Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин. — С. 378–379 цього тому.

547

Заславский Д. М. П. Драгоманов: Критико-биографический очерк. — Киев, 1924. — С. 111, 112–113.

548

Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ въ славянскомъ кружкѣ в Лондонѣ. — С. 542.

549

Драгоманівські пропозиції щодо умов, які забезпечили б права етнічних меншостей, містяться у його проекті демократично-федералістичної конституції для Росії: Драгоманов М. П. Вольный союз — Вільна спілка. Опытъ украинской политико-соціальной программы // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 1. — С. 237–375 (особл. див. с. 280, 316).

550

Драгоманов М. П. Програма “Громади” // Вибрані твори. — Прага, 1937. — Т. 1 (єдиний, що вийшов). — С. 149.

551

Mishkinsky М. Op. cit. — P. 193.

552

Див.: Кудрявцев П. Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка // Збірник праць єврейської історично-археографічної комісії. — Київ, 1929. — Т. 2. — С. 1–81.

553

Спочатку надрукована польською мовою під назвою “Semityzm і antysemityzm w Galicji” (Przegląd Społeczny. — 1887. — N 4. — C. 431–444). Українську версію в авторському перекладі див. у кн.: Франко І. В наймах у сусідів. — Львів, 1914. — С. 115–131.

554

Франко І. В наймах у сусідів. — С. 117.

555

Франко І. В наймах у сусідів. — С. 129.

556

Франко І. В наймах у сусідів. — С. 131.

557

Franko І. Państwo żydowskie // Tydzień: Dodatek literacki “Kurjera Lwowskiego”, 1896. — 9 Marzec. Оригінальний польський текст разом з англійським перекладом надруковано в статті: Wilcher A. Ivan Franko and Theodor Herzl. To the Genesis of Franko’s Mojsej // Harvard Ukrainian Studies. — Vol. 6, N 2. — 1982. — P. 238–243.

558

Зустріч між Герцлем і Франком списано у першій половині статті А. Dільчера, цитованої вище, с. 233–238.

559

Зустріч між Герцлем і Франком списано у першій половині статті А. Dільчера, цитованої вище, с. 243.

560

Див.: Франко І. Поза межами можливого // Літературно-науковий вісник. — 1900. — Т. 10, кн. 12. — С. 1–9.

561

Передруковано у кн.: Франко І. Зібр. тв.: у 50 т. — Київ, 1979. — Т. 20.

562

Передруковано у кн.: Франко І. Зібр. тв.: у 50 т. — Т. 20. — С. 389–393, скорочено.

563

Ivan Franko, Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. Ausgewählte deutsche Schriften des revolutionären Demokraten, 1882–1915. Unter Mitarbeit von O. I. Bileckyj und I. I. Bass herausgegeben und eingeleitet von E. Winter und P. Kirchner. (Berlin: Akademie-Verlag, 1963). — Pp. x, 577. “Quellen und Studien zur Geschichte Osteuropas”, vol. XIV.

564

Іван Франко, Твори в двадцяти томах (Київ, 1950–1956).

565

Михайло Рудницький, Від Мирного до Хвильового (Львів, 1936), стор. 169.

566

Побіжно хочемо звернути увагу на курйозний факт, що гасло про Едварда Вінтера в Українській радянській енциклопедії не згадує тієї книги, що, чейже, становить його головний вклад в українознавство (див. УРЕ, XV, 527–528). У названій праці Вінтер інтерпретує своєрідний характер української релігійної й культурної історії як вислід синтези візантійських та західноєвропейських первнів. Саме це підкреслення української національної самобутности, мабуть, не подобалося редакції “Української радянської енциклопедії”.

567

Місце, де говорять про Франка, без ніякої згадки про Грушевського, звучить так: “Концепція, що її він (Франко?) висловив уже в своєму меморіялі, “Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії східнього слов’янства”, творить теж немов ляйтмотив його “Історії України” (стор. 27).

568

Радянські автори часто твердять, що між Франком і Грушевським буцімто існувала особиста ворожнеча. Але коли заглянути до німецької статті Франка “Римські враження” (стор. 64 і наст.), ми довідуємося, що 1904 року він вибрався у вакаційну подорож до Італії “разом з моїм дорогим приятелем, професором Грушевський”. Див. також: Володимир Дорошенко, “Іван Франко і Михайло Грушевський”. Сучасність (Мюнхен), Ч. 2. 1962, стор. 16–26.

569

(Примітка до української версії статті). До цього питання висловився радянський академік О. Білецький: “І. Франко не був, повторюємо ще раз, українським варіянтом російської революційно-демократичної літератури... Вплив російської літератури на І. Франка розкривається значно складніше, ніж це здається багатьом нашим літературознавцям”. Олександр Білецький, “До питання — Іван Франко і російська література”, “Зібрання праць у п’яти томах”. Київ, 1965–1966, T. IV, стор. 627–628). Це сформульовано обережно, але, як на радянські умови, доволі ясно. Слід пригадати, що ім’я покійного Білецького позначене, як співредактора, на даній публікації німецьких творів Франка, незважаючи на те, що там у передмові сказано про цю проблему щось зовсім протилежне.

570

Не тяжко помітити, що Франко був упереджений у своєму ставленні до Міцкєвіча. Франко, людина пуританської чесности, був майже одержимий справою вірности й віроломства. Складається враження, що на образ польського поета він кинув проекцію своїх власних внутрішніх труднощів. Див.: Alfred Berlstein, “The Figure of Mickiewicz in Ivan Franko’s life”. “The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.”, VI (1958), no. 3–4, pp. 1372–1380).

571

Речник марксистської течії в галицькій Радикальній партії Юліян Бачинський так скаржився на Франка в листі до Драгоманова 1894 року: “Хочемо, щоб Радикальна партія вийшла вже раз з того зачарованого кола “мочення конопель”, “латання дір в мості” і т. д. Та що ж, Франко каже, що домагання латання дір в мості то вже і є клясова боротьба!.. Хочемо, щоб партія оперла свою діяльність на грунті клясовім; та що ж, коли Франко каже, що така політика — то політика ненависти!” (Україна ірредента, 3 вид., Берлін, 1924, стор. 229).

572

(Примітка до української версії статті). Поняття “націоналізм” вжито тут в його англійському розумінні, себто — активної любови до батьківщини та прагнення до її незалежности. Самозрозуміло, що політичний світогляд Франка, що спирається на основах гуманізму, раціоналізму й демократизму, несполучний з ідеями тоталітарного націоналізму, який виник після першої світової війни.

573

Подаємо частковий список цих творів: дві фундаментальні статті, що проповідують створення незалежної української держави, “Україна ірредента” (1895) і “Поза межами можливого” (1900); чотири статті, явно критичні щодо марксизму: “Соціялізм і соціял-демократизм” (1897), “Народники і марксисти” (1899), “Що таке поступ?” (1903) та “До історії соціялістичного руху” (1904); Франкова історія його власної доби та інтерпретація українського національного відродження — Молода Україна: З останніх десятиліть XIX в. (написана 1901 року, книжкове видання 1910).

574

Rudnyckyj S. Ukraina: Land und Volk. — Wien, 1916. — S. 143–146.

575

Про аграрне і селянське питання в Галичині до 1848 р. див.: Франко І. Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині // Тв.: У 20 т. — К., 1956. — Т. 19. — С. 560–661; Mises L., von. Die Entwicklung des gutsherrlichbäuerlichen Verhältnisses in Galizien (1772–1848) // Wiener staatswissenschaftliche Studien. — Wien, 1903. — Bd. 4, Heft 2; Герасименко М. П. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства. — К. 1969; Rozdolski R. Stosunki poddańcze w dawnej Galicji: W 2 t. — Warszawa, 1962.

576

Rozdolski R. Stosunki poddańcze... — T. 1. — S. 261.

577

Франко I. Тв. — Т. 19. — C. 685.

578

Про церковний розвиток, особливо у перші десятиліття австрійського панування, див.: Pelesz J. Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom: In 2 Bd. — Wińrzburg, Wien, 1878–1880 (особливо див. другий том); Korczok A Die griechisch-katholische Kirehe in Galizien. — Leipzig, 1921; Winter E. Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine. — Leipzig, 1942; Назарко І. Л. Київські і галицькі митрополити // Analecta Ordinis S. Basilii Magni.. — Romae, 1962. — Vol. 13. — Ser. 2, sect. 1.

579

Stasiw M. Metropolia Haliciensis: Eius historia et iuridica forma // Analecta Ordinis S. Basilii Magni. — 2 ed. — Romae, 1960. — Vol. 12. — Ser. 2, sect. 1.

580

Pelesz J. Geschichte der Union... — Bd. 2. — S. 875–882.

581

Розповідь очевидця про гурток Шашкевича можна знайти у спогадах Я. Головацького “Пережитое и перестраданное” (у кн.: Письменники Західної України 30–60-х років XIX ст. — Київ, 1965. — С. 229–285). З усієї існуючої багатої літератури про галицьких “будителів” для дослідників суспільної думки цікавими є такі праці: Заневич І. (Терлецький О.) Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872 р. // Житє і слово. — Львів, 1894–1895. — Т. 1–4; Гербільський Г. Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині в першій половині XIX ст. — Львів, 1964; Kozik J. Ukraiński ruch narodowy w latach 1830–1848. — Kraków, 1973; Тершаковець M. Галицько-руське літературне відродженє. — Львів, 1908.

582

Заневич І. Літературні стремління... // Житє і слово. — 1894. — Т. 2. — С. 444.

583

Декілька важливих досліджень про чесько-українські зв’язки у XIX ст. можна знайти у кн.: З історії чехословацько-українських зв’язків. — Братіслава, 1969. Див. також: Hostička V. Ukrajina v názorech české obrozenecké společnosti do roku 1848 // Slavia (Praha). — 1964. — T. 33. — S. 658–578.

584

Havlíček Borovsky К. Politické spisy / Vyd. Z. Tobolka. — Praha, 1900. — Т. 1. — S. 59.

585

Rusyn H. (Головацький Я.). Zustände der Russinen in Galizien // Slawische Jahrbücher. — Leipzig, 1846. — Bd. 4. — S. 361–379.

586

Kieniewicz S. Konspiracje galicyjskie (1831–1845). — Warszawa, 1950; щодо проблеми польсько-українських відносин див. с. 103–104; 155–161, 213–214.

587

Sala М, Freiherr von. Geschichte des polnischen Aufstandes vom Jahre 1846. — Wien, 1867. — S. 98–102.

588

Sala М, Freiherr von. Geschichte des polnischen Aufstandes vom Jahre 1846. — S. 102.

589

Текст петиції і згаданого нижче маніфесту від 10 травня див. у кн.: Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 17, 21–24. Детальніше про участь українців у революції 1848 р. див.: Баран С. Весна народів в австро-угорській Україні. — Мюнхен, 1948; Косачевская Е. М. Восточная галиция накануне и в период революции 1848 г. — Львов, 1965; Bohachevsky-Chomiak М. The Spring of a Nation: The Ukrainians in Eastern Galicia in 1848. — Philadelphia, 1967; Данилак M. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в революції 1848–1849 років. — Братіслава, 1972; Kozik J. Między reakcją a rewolucją: Studia z dziejów ukraińskiego ruchu narodowego w Galicji w latach 1848–1845. — Warszawa, Kraków, 1975.

590

Friedjung F. Österreich von 1848 bis 1860. — Stuttgart, Berlin, 1908. — Bd. 1. — S. 100.

591

Kann RA The Multinational Empire: Nationalism and National Reform in the Habsburg Monarchy, 1848–1918. — New York, 1950. — Vol. 2. — P. 62.

592

Жачек В. Про зв’язки чехів і західних українців у революційних 1848 та 1849 роках // З історії чехословацько-українських зв’язків. — С. 343–369; Hostička V. Spolupráce Čechů a haličských Ukrajinců v letech 1848–1849 // Rozpravy Československé Akademie Věd: Řada společenských věd. — Roč. 75. — N 12 (1965).

593

Текст резолюції див.: Slovanský sjezd v Praze roku 1848. Sbírka dokumentů / Vyd. Žaček V. — Praha, 1958. — S. 314–315. Див. також: Orton L. D. The Prague Slav Congress of 1848. — Boulder, Colo., 1978.

594

Protokolle des Verfassungs-Auschusses im Oesterreichischen Reichstage 1848–1849 / Herausg. Springer A. — Leipzig, 1885. — S. 31.

595

Левицький К. Історія політичної думки... — C. 21.

596

Protokole des Verfassungs-Ausschusses... — S. 30–31.

597

Цит. за: Galicja od Pierwszego Rozbioru do Wiosny Ludów / Wyd. Tyrowicz M. — Kraków, 1956. — S. 230–232; Rosdolsky R. Die Bauemabgeordneten im konstituirenden österreichischen Reichstag 1848–1849. — Wien, 1976. — S. 136–138.

598

Однак один із провідних членів Ради Григорій Шашкевич (він не мав ніякого зв’язку з “будителем” Маркіяном Шашкевичем) запропонував рейхстагові законопроект щодо створення у Галичині арбітражних комісій для розгляду справ між поміщиками і селянами (Левицький К. Історія політичної думки... — С. 37; Rosdolsky R. Die Bauemabgeordneten... — S. 167–169). Про аграрні проблеми в Галичині під час революції 1848–1849 років див.: Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772–1849): Документи і матеріали. — Київ, 1974.

599

Детальніше див.: Charmatz R. Oesterreichs innere Geschichte von 1848 bis 1907. — Leipzig, 1909. — Bd. 1. — S. 23. Детальніший розгляд питання про поділ Галичини див.: Кревецький І. Справа поділу Галичини в рр. 1846–1850 // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 1910. — Т. 93. — С. 54–69; Т. 94. — С. 58–83; Т. 95. — С. 54–82; Т. 9. — С. 96–115; Т. 97. — С. 104–154.

600

Левицький К. Історія політичної думки... — С. 104.

601

Для повного уявлення про заплутаність конституційно-правової системи див.: Grzybowski К. Galicja: 1848–1914. Historia ustroju politycznego na tle historii ustroju Austrii. — Kraków, Wrocław, Warszawa, 1959.

602

1861 p. у галицькому сеймі було 49 українських депутатів 1867 р. Їхнє число зменшилося до 14 (з загальної кількості 144). У результаті виборів 1879 р. пройшло три українські депутати проти 57 поляків. Див.: Das Nationalitätenrecht des alten Oesterreichs / Herausg. Hugelmann K. G. — Wien, Leipzig, 1934. — S. 693, 713.

603

Rudnytskyj S. Ukraina... — S. 145. Варто відзначити, що польська меншість у Східній Галичині помітно зросла протягом XIX ст. 1857 р. римо-католики становили лише 21,5%. Для ранішого періоду ми не маємо точних даних, але, схоже, процентна частка поляків була тоді навіть меншою. “У Рутенії проживала [у 1772 р.] невелика меншість римо-католицьких поляків, переважно шляхтичі і міські жителі, а подекуди — також підневільні селяни”. — Brawer A. J. Galizien, wie es an Oesterreich kam. Eine historisch-statistische Studie über die Verhältnisse des Landes im Jahre 1772. — Leipzig, Wien, 1910. — S. 21. Зростання чисельності польського населення було наслідком декількох причин: вищого рівня смертності серед українців; колонізації польськими переселенцями з західної частини провінції; постійною асиміляцією. Сини німецьких чиновників, які прибули в Галичину протягом абсолютистського періоду, звичайно ставали поляками. Це саме стосувалося вірменів та деяких емансипованих євреїв. Українці з села, переселяючись до міста або піднімаючись на вищий соціальний рівень, часто полонізувалися, і цей процес почав сповільнюватися лише у другій половині XIX ст.

604

Bujak F. Galicya. — Lwów, Warszawa, 1908. — Т. 1. — S. 72–73.

605

Bujak F. Galicya. — Т. 1. — S. 84.

606

Ostaszewski-Barański K. Wacław Michał Zaleski (1799–1849). Zarys biograficzny. — Lwów, 1912. — S. 353.

607

Protokolle des Verfassungs-Ausschusses... — S. 20.

608

Wiadomości Polskie (Paryż). — 1858. — N 30. Цит. за: Kalinka W. Dzieła. — Kraków, 1894. — T. 4, cz. 2. — S. 212.

609

Kaczała S. Polityka Polaków względem Rusi. — Lwów, 1879. — S. 306.

610

Bobrzyński M. Dzieje Polski w zarysie. — Warszawa, 1931. — T. 3. — S. 296–297.

611

Dunin-Wąsowicz K. Dzieje Stronnictwa Ludowego w Galicji. — Warszawa, 1966; Hornowa E. Ukraiński obóz postępowy i jego współpraca z polską lewicą społeczną w Galicji 1876–1896. — Wrocław, Warszawa, Kraków, 1968.

612

Smolka S. von. Die reussische Welt: Historisch-politische Studien. — Wien, 1916. — S. 77–78, 76–76.

613

Франко І. Наш погляд на польське питання // Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. — К. 1966. — С. 282.

614

Загальний вступ до цього питання див.: Терлецький О. Москвофіли і народовці в 70-их рр. — Львів, 1902; Андрусяк М. Нариси з історії галицького москофільства. — Львів, 1936; Андрусяк М. Генеза і характер галицького русофільства в XIX–XX ст. — Прага, 1941; Свистун Ф. Прикарпатская Русь под владением Австрии. — Trumbull, Conn., 1970 (передрук в одному томі двотомового видання, що вийшло у Львові, 1896–1897). Про початкову стадію цієї суперечки див.: Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850–1862 / Збірник філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка. — Т. 8–9. — Львів, 1905. Проникливий тогочасний аналіз можна знайти у статтях М. Драгоманова, зібраних у кн.: Политическія сочиненія М. П. Драгоманова / Изд. И. М. Гревс и Б. А. Кистяковский. — Москва, 1908.

615

Дідицькій В. Своежитевые записки. — Львов, 1906. — T. 1. — С. 10–14, 64–65.

616

Дідицькій В. Своежитевые записки. — T. 1. — С. 72–81.

617

Korczok A. Die griechisch-katolische Kirche... — S. 121–136.

618

Левицький К. Історія політичної думки... — С. 80–81.

619

Tanty М. Kontakty rosyjskich komitetów słowiańskich ze Słowianami z Austro-Węgier // Kwartalnik Historyczny. — R. 71. — 1964. — N 1. — S. 59–77. Див. також: Picht U. M. P. Pogodin und die slavische Frage: Ein Beitrag zur Geschichte des Panslavismus. — Stuttgart, 1969. — S. 161–179.

620

Kohn H. Pan-Slavism: Its History and Ideology. — Notre Dame, Ind., 1953. — P. 23.

621

“Народ” з української мови можна перекласти на англійську як “people” і як “nation”. Тому “народовці” можуть бути або “populists”, або “nationalists”; але перший термін є, очевидно, точніший.

622

Терлецький О. Москвофіли і народовці... — С. 24.

623

Чорногора Ф. (Танячкевич Д.) Письмо народовців руських до редактора політичної часописі “Русь” яко протест і меморіал. — Відень, 1867. — С. 3, 5, 6, 15.

624

Найкраще зображення ранніх стадій народовського руху можна знайти у спогадах О. Барвінського: Барвінський О. Спомини з мого життя. Образи з громадянського і письменського розвитку русинів: У 2 т. — Львів, 1912–1913. Див. також: Трусевич С. М. Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 60–70-их роках XIX ст. — К. 1978.

625

Про організаційні досягнення українського руху аж до 1880-их років див.: Гнатюк В. Національне відродження австро-угорських українців (1772–1880 рр.). — Відень, 1916. Про історію товариства “Просвіта” див.: Сторіччя матері “Просвіти”. — Вінніпег, 1968.

626

Див. тогочасний звіт про цей судовий процес: Драгоманов М. П. Процессъ постыдный во всѣхъ отношеніяхъ // Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1906. — Т. 2. — С. 626–637.

627

Про початок радикального руху див.: Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика. — Київ, 1959. Про судовий антисоціалістичний процес 1878 р. див.: Калинович В. І. Політичні процеси Івана Франка та його товаришів. — Львів, 1967.

628

Устиянович К. Н. М. Ф. Раєвський і російський панславізм. Спомини з пережитого і передуманого. — Львів, 1884.

629

Драгоманов M. П. Автобіографія // Вибрані твори. — Т. 1. — Прага, 1937. — С. 68.

630

Драгоманов М. П. Відповідь на юбілейні привітання // Вибрані твори. — Т. 1. — С. 89. Своїм раннім зв’язком з Галичиною М. П. Драгоманов присвятив обширні спогади: Австро-руські спомини, 1867–1877. — Львів, 1889–1892, передруковані у кн.: Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. — Київ, 1970. — Т. 2. — С. 151–288. Бібліографію опублікованого листування Драгоманова з галицькими діячами можна знайти у кн.: Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings / Ed. I. L. Rudnytsky // Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. — Yearbook 2, N 1 (Spring 1952). — P. 131–140. Див. також: Bilinsky Y. Drahomanov, Franko and the Relations between the Dnieper Ukraine and Galicia // Annals of the Ukrainian Academy... — Yearbook 8. — N 1–2 (1959). — Р. 1542–1566.

631

Shevelov G. V. Die ukrainische Schriftsprache 1798–1963. — Wiesbaden, 1963.

632

Чикаленко Є. Спогади (1861–1907). — 2-е вид. — Нью-Йорк, 1955. — С. 336.

633

Назву запозичено з назви розділу книги: Smolka S., von. Die reussische Welt... — S. 103–120.

634

Франко I. Молода Україна: Провідні ідеї і епізоди. — Львів, 1910. — С. 17.

635

Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923. — Berlin, 1934. — S. 14–15.

636

Kukiel M. Dzieje Polski porozbiorowej, 1795–1921. — London, 1961. — S. 412–415.

637

Інформацію зібрано зі статей Р. Димінського і С. Барана в кн.: “Енциклопедія українознавства”. — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1, ч. 1. — С. 1037, 1046–1047; з книг Galicja w dobie autonomicznej (1850–1914). / Wyd. Kieniewicz S. — Wrocław, 1952 (див. вступ видавця й джерельний матеріал у частинах 5–8); Najdus W. Szkice z historii Galicji. — Warszawa, 1958. — Т. 1. — S. 27–104; Свєжинський П. В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX — на початку XX ст. — Львів, 1966.

638

Проникливий тогочасний аналіз див.: Franko I. Bauemstreiks in Ostgalizien (1902) // Beiträge zur Geschkhte und Kultur der Ukraine: Ausgewählte deutsche Schriften des revolutionären Demokraten, 1882–1915 / Herausg. Winter E. und Kirchner R. — Berlin, 1963. — S. 411–422. Див. також: Najdus W. Szkice z historii Galicji. — T. 1. — S. 263–282.

639

Кубійович В. та ін. Географія українських і сумежних земель. — 2-е вид. — Краків, Львів, 1943. — С. 301; Бачинський Ю. Українська еміграція. — Львів, 1914. — Т. 1. — С. 81–97. Кубійович В. та ін. Географія українських і сумежних земель. — 2-е вид. — Краків, Львів, 1943. — С. 301; Бачинський Ю. Українська еміграція. — Львів, 1914. — Т. 1. — С. 81–97.

640

Енциклопедія українознавства. — Т. 1. — 1. — С. 149.

641

Процедуру “парцеляції” яскраво описано в мемуарах Т. Войнаровського: Войнаровський Т. Спогади з мого життя // Історичні постаті Галичини XIX–XX ст. — Нью-Йорк, Париж, 1961. Отець Войнаровський був видатним аграрним реформатором і близьким дорадником митрополита Андрея Шептицького.

642

Детальніший огляд див.: Витанович І. Історія українського кооперативного руху. — Нью-Йорк, 1964. — С. 134–167.

643

Smolka S. von. Die reussische Welt... — S. 134.

644

Погодин А. Л. Славянский мир: Политическое и экономическое положение славянских народов перед войной 1914 года. — Москва, 1915. — С. 185.

645

Franko І. Beiträge... — S. 434.

646

Про І. Франка див.: Возняк М. Велетень думки і праці. — К. 1958. Див. також збірку спогадів: Іван Франко у спогадах сучасників. — Львів, 1966. Про М. Грушевського див. біографічний нарис Б. Крупницького, вміщений як вступ до першого тому праці М. Грушевського “Історії України-Руси” (Нью-Йорк, 1954. — T. 1. — C. I–XXX).

647

Doroshenko D. A Survey of Ukrainian Historiography // Annals of the Ukrainian Academy in the US. — Yearbook 6–6. — N 4 (1967). — P. 262. Про історію Наукового товариства ім. Шевченка див.: Історія Наукового товариства ім. Шевченка. — Нью-Йорк, Мюнхен, 1949; Дорошенко В. Огнище української науки. Наукове товариство ім. Шевченка. — Нью-Йорк, Філадельфія, 1951.

648

Korolevskij С. Métropolite André Szeptyckyj, 1865–1944 // Opera Theologicae Societatis Scientificae Ucrainorum. — Romae, 1964. — Vol. 16–17. Цю обширну біографію, присвячену, головним чином, пастирській та екуменічній діяльності Шептицького, слід доповнити двома нарисами, які торкаються громадської активності і впливу на життя українського суспільства: Баран С. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. — Мюнхен, 1947; Дорошенко В. Великий митрополит. — Йорктон, 1958.

649

Підгрунтя “нової ери”, особливо ступінь причетності до неї австрійського уряду, ніколи повністю не було розкрите. Про роль, яку відіграли київські українці, див.: Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя і наукова та громадська діяльність. — Прага, 1942. — С. 78–84. Про розвиток подій у самій Галичині див.: Левицький К. Історія політичної думки... — С. 235–275. Важливу інформацію можна також знайти у кн.: Олесницький Є. Сторінки з мого життя: У 2 т. — Львів, 1935. — Т. 1. — С. 221–243.

650

Яскравий опис зловживань в одному із галицьких провінційних містечок під час виборів 1895 р. див. у кн.: Олесницький Є. Сторінки з мого життя. — Т. 2. — С. 96–115.

651

Матеріали про історію радикальної партії можна знайти у спогадах: Макух І. На народній службі. — Детройт, 1958.

652

Про історію національно-демократичної партії, крім основної праці К. Левицького “Історія політичної думки галицьких українців, 1848–1914” (Львів, 1926) див. дві книжки біографічних нарисів: Левицький К. Українські політики. Сильвети наших давніх послів і політичних діячів: У 2 т. — Львів, 1936–1937; Сохоцький І. Будівничі новітньої української державності в Галичині // Історичні постаті Галичини XIX–XX ст. — Нью-Йорк, Париж, 1961. Остання книжка містить також цитовані вище спогади Тита Войнаровського. Про програми націонал-демократів і радикалів див.: Feldmann W. Stronnictwa і programy polityczne w Galicyi 1846–1906, — Kraków, 1907. — T. 2. — S. 317–362; Баран C. Наша програма і організація. Програма і організація Української національно-демократичної (народної) партії. — Львів, 1913; Скварко З. Програми Народно-демократичної і Радикальної партії. — Коломия, 1913.

653

Левицький К. Історія політичної думки... — С. 327.

654

Левинський В. Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині. — Київ, 1914.

655

Особливо показовими щодо цього є оповідання Леся Мартовича. Див.: Мартович Л. Тв.: У 3 т. / Вид. Ю. Гаморак. — Краків, Львів, 1943.

656

Kann R. A. The Multinational Empire... — Vol. 2. — P. 223.

657

Багату інформацію дають спогади намісника М. Бобжинського: Bobrzyński М. Z moich pamiętników. — Wrocław, Kraków, 1967. Порівняй монографічне дослідження: Buszko J. Sejmowa reforma wyborcza w Galicji 1905–1914. — Warszawa, 1956. Див. також тогочасний нарис, сповнений блискучого проникливого погляду: Kulczycki L. Ugoda polsko-ruska. — Lwów, 1912.

658

Srokowski К. N.K.N. Zarys historji Naczelnego Komitetu Narodowego. — Kraków, 1923. — S. 19–21.

659

Фіголь А. Львівський державний університет ім. І. Франка // Енциклопедія українознавства. — Т. 2, ч. 4. — С. 1420–1421; Мудрий В. Боротьба за огнище української культури на західних землях України. — Львів, 1923. Про переговори, що велися у зв’язку з університетським питанням, див.: Bobrzyński М. Z moich pamiętników. — S. 302–317; Sirka A. The Nationality Question in Austrian Education: The Case of Ukrainians in Galicia 1867–1914. — Frankfurt am Main, Bern, Cirencester, 1980. — P. 136–165.

660

Srokowski К. N.K.N... — S. 12–13.

661

Опис русофільської пропаганди у передвоєнні роки див.: Wasilewski L. Die Ostprovinzen des alten Polenreiches. — Kraków, 1916. — S. 263–265.

662

Kulczycki L. Ugoda polsko-ruska. — S. 47, 61.

663

Про “принципи порозуміння” 1913 p. див.: Buszko J. Sejmowa reforma wyborcza... — S. 226–228.

664

Левицький К. Історія політичної думки. — С. 658–691; Buszko J. Sejmowa reforma wyborcza... — S. 262–265.

665

У 1911–1912 pp. у Галичині нараховувалося сімдесять польських і вісім українських гімназій для хлопців, двадцята польських та одна українська для дівчат, чотирнадцять польських і жодної української середньої технічної школи (Realschule). — Das Nationälitatenreсht des alten Oesterreichs. — S. 709; Sirka A. The Nationality Question in Austrian Education... — P. 110–135.

666

Bujak F. Galicya... — Т. 1. — S. 94.

667

Обширні витяги з декларації можна знайти у кн.: Bobrzyński М. Z moich pamiętników... — S. 296.

668

Повний текст див.: Левицький К. Історія політичної думки... — С. 720–722.

669

Про напіввійськовий рух у Галичині і початки Українських січових стрільців див.: Ріпецький С. Українське січове стрілецтво: Визвольна ідея і збройний чин. — Нью-Йорк, 1958. — С. 17–76.

670

Дорошенко Д. Історія України: 1917–1923. — Ужгород, 1923. — Т. 1. — С. 30–32.

671

Roberts H. L. Eastern Europe and the Historian // Slavic Review. — 1961. — Vol. 20, N 3. — October 1961. — P. 615.

672

Точніше 1 134 100 чол. станом на 1 січня 1977 р. — Див.: Kubijovyč V. and Žukovsky A. Map of Ukraine — Munich and Paris, 1978 [додана до карти брошура). — P. 5.

673

Див. фундаментальну працю з ранньої історії Карпатської України (до середини XIX ст.): Мицюк О. Нариси з соціально-господарської історії Підкарпатської Русь: В 2 т. — Прага, 1936–1938.

674

Варто звернути увагу на працю: Magocsi P. R. An Historical Guide to Subcarpathian Rus’ // Austrian History Yearbook. — 1973–1974. — Vol. 9–10. — P. 201–266. Це корисне дослідження може розглядатися як доповнення до рецензованої книжки.

675

Magocsi P. R. The Shaping of a National Identity: Subcarpathian Rub’, 1848–1948. — Cambridge, Mass, and London, 1978; Magosci R. P. The Rusyn-Ukrainians of Czechoslovakia: An Historical Survey. — Vienna, 1983.

676

Żeguc I. Die Nationalpolitischen Bestrebungen der Karpato-Ruthenen 1948–1914. — Wiesbaden, 1965. Порівняй мою рецензію в: Austrian History Yearbook. — Vol. 6–7. — 1970–71. — P. 406–9.

677

Це зауваження висловлено раніше у статті-рецензії Івана-Павла Химки: Himka J.-P. The Formation of National Identity in Subcarpathian Rus’: Some Questions of Methodology // Harvard Ukrainian Studies. — Vol. 2, N 3. — September 1978. — P. 374–80.

678

Magocsi P. R. The Ruthenian Decision to Unite with Czechoslovakia // Slavic Review. — Vol. 34, N 2. — September, 1978. — P. 360–80. Варто відзначити, що назву цієї статті в книжці Магочі (N 1742 у бібліографічному розділі) змінено на “The Subcarpathian Decision”. Цікаво було б знати, чи ці розходження зумовлені недоглядом, а чи навмисними косметичними змінами.

679

Bidermann Н. І. Die ungarischen Ruthenen, ihr Wohngebiet, ihr Erwerb und ihre Geschichte. — Innsbruck, 1867. — S. 222.

680

Trevor-Roper H. History and Imagination // Times literary Supplement. — 1980. — 25 July. — P. 835.

681

Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1867–1877) // Літературно-публіцистичні праці.: В 2 т. — Київ, 1970. — Т. 2. — С. 286. Див. редакторський додаток: М. П. Драгоманов о венгерской Украине-Руси // Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1906. — Т. 2. — С. 642–647.

682

Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1367–1877). — С. 278.

683

Відповідь Михайла Драгоманова // Михайло Петрович Драгоманов (1841–1896). Єго ювілей, смерть, автобіографія і спис творів / Вид. М. Павлик. — Львів, 1896. — С. 109–110.

684

Žeguc I. Op. cit. — S. 594–596.

685

Імена цих учених (в алфавітному порядку): Олександр Баран, Йосиф Данко, Іван Фізер, Василь Маркусь, Афанасій Пекар і Петро Стерчо.

686

Martel R. La Ruthénie Subcarpathique. — Paris, 1935. — P. 133–134.

687

Olbracht I. Nikola Šuhaj loupeňík. Golet v údolí. Hory a staletí. — Praha, 1959. — S. 482, 485.

688

Tichý F., Vývoj současného spisovného jazyka na Podkarpatské Rusi. — Praha, 1938. — S. 125.

689

Історію Карпато-Української держави можна знайти у кн.: Stercho P. G. Diplomacy of Double Morality: Europeas Crossroads in Carpatho-Ukraine, 1919–1939. — New-York, 1971. Незважаючи на претензійну назву, це корисне дослідження. Зосереджуючи свою увагу на конституційних і міжнародних питаннях, автор, на жаль, знехтував внутрішнім розвитком краю до і під час автономії. Як яскраву розповідь очевидця можна рекомендувати книжку англійського журналіста: Winch Р. Republic for a Day. — London, 1939.

690

Ковалевський М. При джерелах боротьби. — Іннсбрук, 1960. — С. 162.

691

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 687.

692

Borschak Е. Le mouvement national ukrainien au XIX^е siècle // Le Monde slave. — 1930. — N 10. — P. 11, 12; Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії (див. с. 145–171 цього тому).

693

Зайончковський П. А. Кирилло-Мефодиевское общество (1846–1847). — Москва, 1969; Luckyj G. S. N. Between Gogol and Ševčenko. — Munich, 1971.

694

Savchenko F. The Suppression of Ukrainian Activities in 1876. — Munich, 1970 (перевидання, з додатком інших матеріалів, книги: Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. — К., 1930).

695

Wallace D. M., Sir. Russia on the Eve of War and Revolution. — New York, 1961. — P. 195.

696

Swoboda V. Shevchenko and Belinsky // Slavonic and East European Review. — Vol. 40. (December 1961). — P. 168–183.

697

Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрате политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. В. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1905. — Т. 1. — С. 145.

698

Тихомиров Л. Воспоминания (1927); цитується за: Kucharzewski J. The Origins of Modem Russia. — New York, 1948. — P. 451.

699

Чикаленко Є. Спогади (1861–1907) — 2-е вид. — Нью-Йорк, 1955. — С. 121.

700

Рудницький-Лисяк І. Українці в Галичині під австрійським пануванням (див. с. 413–450 цього тому).

701

Свєжинський П. В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX — на початку XX ст. — Львів, 1966.

702

Сохоцький І. Що дали греко-католицька Церква і духовенство українському народові. — Філадельфія, 1951.

703

Borschak Е. Un prélat ukrainien, le Métropolite Cheptyckyj. — Paris, 1946; Korolevskij C. Métropolite André Szeptyckyj. — Rome, 1964.

704

Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. — Київ, 1971.

705

Дорошенко В. Огнище української науки: Наукове товариство імені Т. Шевченка. — Нью-Йорк, Філадельфія, 1951; Винар Л. Михайло Грушевський як голова Наукового товариства ім. Шевченка // Український історик. — 1969. — N 1–3 (21–23).

706

Мудрий В. Боротьба за вогнище української науки на західних землях України. — Львів, 1923.

707

Steed H. W. The Habsburg Monarchy. — 4th ed. — London, 1919. — P. 128.

708

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — Львів, 1923. — Т. 1. — С. 6–7.

709

Щеголев С. Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. — Киев, 1912; Дорошенко В. Українство в Росії. — Відень, 1917; Лотоцький О. Сторінки минулого: В 4 т. — Варшава, 1932–1939.

710

Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). — Львів, 1931.

711

Lozynsky М. Die russische Propaganda und ihre polnischen Gönner in Galizien. — Berlin, 1914.

712

Витанович І. Історія українського кооперативного руху. — Нью-Йорк, 1964.

713

Киевлянин. — 1911. — N 318. — 17 ноября. Цит. за: Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). — С. 248–252.

714

Соловей Д. Розгром Полтави. — Вінніпег, 1974. — С. 44–51.

715

Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). — С. 383.

716

Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). — С. 389.

717

Elwood R. C. Russian Social Democracy in the Underground: A Study of the RSDRI in the Ukraine, 1907–1914. — Assen, The Netherlands, 1974.