Iсторичнi есе. Том 1

РОЗМОВА ПРО БАРОККО{42}

А: Що більше думаю про те, то частіше прокидається в мені сумнів, чи небіжчик Іван Котляревський зробив таку велику послугу українській літературі. Була в нас до другої половини 18 століття вироблена літературна мова з устійненими традиціями. Ця мова спиралась на церковнослов’янщину та відбігала досить далеко, це правда, від поточної мови. Але біди тут не було ніякої. Чи не краще було відсвіжити книжну мову, впровадивши до неї поступово живі розмовні елементи, як це в себе зробили москалі? Раптовий перехід до народної мови означав розрив з великою культурною традицією, добровільне зречення багатої спадщини нашого барокко. Не знаю, як мене вчили у школі, але факт, що 17 і 18 століття оставалися донедавна для мене немов закутані мрякою. На ці речі мені тільки останніми часами відкрилися очі, і я захоплений цими скарбами, от хоч би з поля образотворчого мистецтва. Навіть чужинці цінять культурні здобутки цієї доби. Зазнайомився недавно у знаменитій книжці професора Празького університету Едуарда Вінтера{43} “Візантія і Рим у боротьбі за Україну” з його поглядом на козацьке барокко. На його думку, це надзвичайно цікава синтеза східніх і західніх первнів, що є показником історичної місії України на межі двох культурних світів.

Б: Твоя претенсія, що наша школа не вчила розуміти пам’ятки бароккової культури, неслушна, бо і в Европі зацікавлення цією добою досить свіжої дати. Німецькі професори-неогуманісти 19 століття не дуже любили барокко, а саме вони мали вирішний вплив на формування навчальних програм у більшості європейських країн. А втім, гадаю, що вони в цьому не були без рації. У порівнянні з ренесансом барокко — це епоха занепаду.

А: Твій погляд перестарілий, модерна наука далеко від цього відбігла. Це правда, ренесанс був весною новітніх віків. Але квіти тієї весни швидко зів’яли. У барокковій добі культурний зрив не був такий раптовий, але його плоди були триваліші. Передусім барокко було всебічне: від Шекспіра і Мілтона до Кальдерона і Сервантеса. У бароковій добі музика починає своє величаве піднесення, зокрема постає тоді опера. А що говорити про філософію й точні науки: Бекон Верулямський і Декарт, Кеплер і Галілей! Щодо образотворчого мистецтва, то воно не посідало такого центрального становища в культурі цієї доби, як це було за ренесансу, але воно мало далі геніяльних творців, як Берніні, Рубенс, Веляскез, подекуди також Рембрандт. А втім, саме в мистецтві виявило себе українське барокко особливо сильно. Тому безмежно захоплює мене Нарбут, що за наших днів пробував відродити цей стиль.

Б: Вибачай, а я ставлюся до цього нарбутівського експерименту негативно.

А: Чому? Нарбут був великий майстер, і він хотів відродити традиційні форми українського мистецтва. Що тут взагалі може бути доганне?

Б: Не піддаю під сумнів велетенського персонального таланту покійного Георгія Нарбута. Я лише ставлю запит, чи та дорога, на яку він штовхав наше мистецтво, дійсно була пригожа для того, щоб витворити чи відродити національний стиль. Зваж сам: Нарбут був графік, а це, так би мовити, кабінетний формат мистецтва, що дозволяє на всякі індивідуальні смаки, витребеньки і навіть чудацтва. Але вже в архітектурі для таких речей нема місця. Чи думаєш, що можливо було б у сучасності відродити бароккове будівництво? Очевидно, ні. Маю враження, що це просте міркування з місця відбирає нарбутівському експериментові дев’ять десятих його значення та зводить питому вагу всього українського необароккового експерименту до дуже скромних розмірів. Ніяка ділянка мистецтва не стоїть відокремлено, про національний стиль можна говорити тільки тоді, коли він дійсно пронизує всі роди творчості, від архітектури до прикладного мистецтва. При цьому існує на кожному ступені історичного розвитку найтісніший зв’язок між мистецьким стилем, з одного боку, і станом науки та техніки — з другого. Тому принципово не вірю в доцільність ніяких архаїзаторських течій, бо історії назад завернути не можна. Подумай про італійське відродження, коли людям здавалося, що вони навертають до клясичної старовини, — а в дійсності поставав зовсім новий стиль, суттєво відмінний від усього античного.

А: Розуміється, історії завернути не можна. Але нашу проблему можна поставити ще в зовсім іншій площині. Чи це випадок, що саме барокко так гарно прийнялося на Україні, тоді як ренесанс знайшов тільки слабенький відгук? Чи це випадок, що ми так швидко перекинулися від барокко до побутового сантименталізму та до романтики і що клясицизму в нас майже не було? В Европі реалістичний стиль надає тон усьому 19 століттю. Наш реалізм слабо закорінений. З якою радістю хапаються українські письменники за символізм і пізніше ще за всякі інші “ізми”, щоб лише мати привід до повороту у бік своїх стихійно-романтичних і бароккових симпатій. Всередині європейського культурного кола мистецькі та літературні стилі приймаються раз краще, раз гірше. Відомо, наприклад, що ренесанс в Еспанії зовсім не прийнявся. Саме в тому, як якийсь народ сприймає панівний інтернаціональний стиль і як його перетворює, — саме в тому виявляється константний національний характер, що один і постійний через усі епохи та через усі викликані часом зміни мистецького смаку. Отже, гадаю, що барокко глибоко співзвучне українській натурі.

Б: Знаю, що ти хочеш сказати. Це вже раніше тебе окреслив Липинський як перевагу чуттєвих елементів над вольовими й розумовими в українській вдачі.

А: Дефініція Липинського, здається мені, влучна, тільки вона має одну хибу: вона не лише констатує факт, але й відразу дає йому негативну оцінку. “Перевага почуття над волею й розумом” — це вже щось занадто ставить нас у світлі меншевартости. Гадаю, що передусім треба простежити дійсний стан речей, а його оцінка — це вже інше питання. А щодо підсумків дійсного стану речей, то не повинно хіба бути ніяких заперечень проти тези про стихійну барокковість української культури. Це видно на перевазі орнаментальних елементів над конструкційними в народному мистецтві-промислі. Наша мова наскрізь барокова: вона мало придатна, щоб висловлювати точні, прецизні мислі, і насамперед, щоб робити субтильні відрізнення. Важко перекласти якийсь твір стислої філософії по-українськи. Зате вона багата на образкові порівняння, здрібнілості та взагалі всякі поетичні прикраси. Українська епіка, починаючи від “Слова о полку” та через козацькі думи, пронизана ліричними моментами. Сучасна форма епіки — це прозові повісті і романи. І тут ми знову зустрічаємо те саме явище: ліризмом надихане все наше повістярство, від Основ’яненка до Хвильового.

Б: Ти хотів би, мій любий, взагалі не допустити мене до слова, бо вимагаєш від мене безцінного перечислювання та стверджування фактів. Але це проти моєї натури, бо я не можу говорити про факт, не зайнявши одразу до нього становища. Отже, добре, що ти згадав Хвильового, це прекрасна нагода висловити мою думку про нього, а водночас тебе подратувати. Отже, гадаю, що ніхто не мав такого шкідливого впливу на розвиток новітньої української літератури, як Хвильовий.

А: Бійся Бога, яке щастя, що нас ніхто не чує. Дехто задзьобав би тебе за те, що ти чіпаєш його ідола.

Б: Але я маю для підтримки моєї тези невідхильні аргументи. Від кого, як не від Хвильового, вривається широкою річкою в літературу нестерпна, псевдолірична “отсєбятіна”. Від Хвильового розпочалося занечищення мови намулом огидних московських висловів. Від нього пішла мода, хоч ніби дрібна, але характеристична у своїй смішній некультурності: надмірне вживання трьох крапок. Ці три крапки для мене гейби символ хвильовістської духової анархії.

А: Ти страшенно несправедливий. Хвильовий — це була людина, сповнена велетенської внутрішньої напруги. Він боровся і страждав, часами спотикався, але завсіди йшов уперед та невпинно розвивався. Я прекрасно розумію, які риси Хвильового тобі несимпатичні. Але Хвильовий — це не тільки “Сині етюди”. Подумай про його останні речі, про “Вальдшнепи”. Там уже ні сліду не знайдеш розхристаности й лірично-імпресіоністичної “отсєбятіни”. Хвилю-вий у своїх пізніших творах зосереджений і навіть скупий на слово. Він майстерно володіє іронією — тією зброєю тонких умів. Його форма стала клясична, у широкому розумінні цього поняття. Не забувай, що саме Хвильовий зводив публіцистичні баталії за піднесення якости літературної продукції. Але важливіше те, що він у статтях громив просвітянщину, те, що він зумів сам у собі перебороти наївного самоука.

Б: Моя критика спрямовувалася не так проти Хвильового особисто, як проти його меншевартісних послідовників. Ніхто не заперечить, що Хвильовий був найміцніший талант двадцятих років. Він відзначався величезною сугестивною силою, що нею впливав на сучасників. Цей дар дозволив йому відограти видатну історичну ролю, вага якої, як знаємо, далеко виходила за літературні межі, вона і творила явище національно-політичного значення. Але в даному випадку цікавить мене Хвильовий не як діяч та історична постать, але як голова літературної школи. Не знаю, чи Хвильовому залежало на тому, щоб робити “школу”. Але факт, що нікого так не наслідували, як його. На Наддніпрянщині майже поголовно, на Західній Україні — в поважній частині. Отже, гадаю, що цей виховний вплив Хвильового був некорисний. Даремне вказуєш на те, що його спосіб писати у пізніших роках змінився. Старший Байрон, як автор вольтеріянського своїми тенденціями, знаменитого “Дон Жуана”, не має в собі нічого “байронівського”; а тим часом “байронізм”, мов літературна пошесть, бушував по Європі. Гете дивився на свого “Вертера” як на хворобливий вибрик молодости, але бідолаха Вертер став праобразом для цілої галерії нещасливих коханців і сантиментальних самогубців.

Подібна історія трапилася з Хвильовим. Те, що він невпинно розвивався, доводить, що він був справжній талант. Але свого таланту не міг він нікому передати, як і не міг передати того широкого душевного вогню, що зогріває також його ранні твори, незважаючи на всі їхні вади. Зате хиби Хвильового знаходили хмару наслідувачів. Слабощі великого чоловіка небезпечні тим, що нездари вживають їх для прикриття власної нікчемности.

А: Але хвильовізм, як літератруна мода, остаточно вже проминув. Це був продукт двадцятих років. Тоді ходили людям по головах футуризми та всякі інші “ізми”. Літературні впливи Хвильового теж йшли по лінії новаторства та формального експериментаторства. Але ми, слава Богу, досить далеко відбилися від цієї моди.

Б: Себто, хочеш сказати, що тепер у нас поворот до традиціоналізму та до подібних гарних речей.

А: Так. Я не можу тобі передати, як мене тішить, коли бачу у наших діячів культури — письменників і митців — поворот до рідного грунту та до коренів власної національної традиції.

Б: Гов-гов, я вже знаю, куди ти ведеш. Ти вже зарекомендував себе як поклонник необароккових течій у мистецтві. Очевидно, подобаються тобі теж аналогічні змагання в літературі. Але тут мушу тебе зловити на слові. Ти сам говорив про стихійно-бароккові нахили української культури. Отже, це твоє попереднє твердження дозволяє поставити знак рівняння між модерністичними чудацтвами двадцятих років та необарокковими чудацтвами нинішнього дня.

А: Стривай, я тебе не розумію.

Б: Це ясно, як сонце. Ти сам уживаєш поняття барокковости у широкому розумінні, себто не обмежуючи його виключно до історичного бароккового стилю 17 і 18 віків, але для означення всякої творчости, де орнамент переважає над структурою. Отже, в такому випадку нема жадної суттєвої різниці, чи закрутаси й викрутаси витримані під моду модерністичну чи традиціоналістичну. Недавно читав я в якійсь статті випад проти “трюкацтва”. Сміятися мені захотілося. Це наївність думати, що “трюкацтво” виявляється лише у, так би мовити, михайльо-семенківській формі. Я ж бачу “трюкацтво” найчистішої води у тому, коли хтось напихає свої писання різними пишномовними словесами та архаїчними зворотами, мимохіть пригадуються золотоусті ритори 18 століття. Порівняй плоди їхньої музи з великою частиною нашої публіцистики. Та сама неприродність стилю, ті самі кучеряві фрази — і та сама втеча перед думкою.

А: Ти сьогодні щось у дуже гризючому настрої. Але критикувати легко, ти скажи краще, які твої позитивні ідеали. Ти відкидаєш і архаїзми і модернізм, як методу мистецького вияву. Але яка остається посередня дорога? Чи ти прихильник т. зв. золотої середини? Чи вимагаєш від мистця, щоб він ані не забігав уперед, ані не залишався позаду поточного моменту, тільки пристосовувався тісно до актуального смаку широкої публіки?

Б: Ти все ще гаразд мене не розумієш. Я далекий від думки, що мистець повинен рівнятися на смак масового культурного споживача. Навпаки, великий творець підтягає громаду до себе. Я поборюю барокковість — все одно, чи під модерністичними чи під архаїзаторськими масками — не тому, що вона тяжка чи незрозуміла для обивателя, і не тому, що я противник шукань і експериментів. Але те, що в нас на цьому полі робиться, переважно внутрішньо неумотивоване.

А: Так, але ти не відповів ще на моє питання, Кажи просто: ти за кого? Які твої мистецькі ідеали? Кого хочеш ставити на зразок?

Б: Не легко відповісти у трьох словах на таке питання. Але добре, спробую. Замість дефініцій, вжию образи та імена: я волію Волоську церкву від Святого Юра, я волію Смолича від Яновського.

А: Більшість земляків не буде з тобою.

Б: Знаю. Але маю враження, що саме індивідуальні нахили мого смаку роблять мене вразливішим на фальш у рідній літературно-мистецькій продукції. Визнаю, що всякий стиль має свої мілини та підводні скелі, притаманні його натурі. Я люблю класицизм, але він теж має свої небезпеки: виродження у сухе безплідне резонерство та схематизм. Таке склалося з французькою літературою у другій половині 18 століття, коли з неї до решти вивітрився дух поезії. У такій пустині інтелектуалізму романтична течія була справжнім живущим джерелом. Але ця небезпека українській культурі не загрожує. Чого-як-чого, але надмірного інтелектуалізму та раціоналізму не потребуємо боятися. Зате постійно стоїмо під протилежною загрозою: втопитися у сльозоточивому сантименталізмі, або у бундючному фразерстві, або в декоративних дзеньках-бреньках.

А: Твій вроджений клясицизм робить тебе особливо гострозорим на хиби барокковости і романтизму. Та добре кажуть, що годі про смаки сперечатися, і я не думаю відмовляти тоді права плекати вільно свої естетичні уподобання. Перестерігаю тебе лише одним ухилом: нехай надмірна любов до одного напрямку не приводить тебе до несправедливої оцінки інших напрямків. Здається, що ти прогрішився проти цієї заповіді. Надто багато жовчі у тебе, коли говориш про підхоплені тобою хиби. На мій погляд, всі стилі у принципі між собою рівні. Хто зуміє теоретично довести, що краще: грецький храм чи готичний собор, інтимна лірика чи натуралістичний роман. Стилі можемо порівнювати між собою тільки на підставі окремих конкретних досягів — а чи ж не знаємо, що про вартість твору в останній інстанції вирішує не його приналежність до цієї чи іншої школи, а індивідуальна внутрішня сила автора. Приналежність ні до якої школи не забезпечує перед спотиканням, але вона теж не може бути перешкодою, коли творець обдарований справжнім талантом і моральною величчю. Нема битої ослячої дороги на Парнас, але для Пегаса ніякі обриви не є занадто стрімкі. Тому вимога: ніхто не може вискочити з власної шкіри, себто завсіди кожний підходитиме до справ з індивідуальним мірилом, а питання про “гарне” чи “негарне” вирішуватиме на підставі свого власного смаку; але не забуваймо, що такий наш індивідуальний погляд мусить бути обмежений і тому не відмовляймо права на життя іншим стилям і напрямкам. А втім, різні стилі себе взаємно не виключають, а доповнюють. У повному всебічному культурному процесі є місце і на клясиків, і на романтиків.

Б: Ми дійшли до питання про взаємовідношення суб’єктивних і об’єктивних критеріїв. Мій любий, це центральна проблема в науці естетики, а ми хіба не станемо тут розводити філософічних дискусій. Пора спізнена, і нам треба розходитися.

А: Ще лише декілька слів. Ми говорили про барокко і ствердили, що це стиль, співзвучний українській вдачі. Ти вказував на небезпеки, зв’язані з стихійною українською барокковістю. Не стану цьому перечити, хочу лише підкреслити, що, на мою думку, недостачі ці не органічні. Можливо, що вони в великій мірі викликані ненормальними умовами українського життя. Коли очистити українську барокковість від слабощів, що досі стримують її піднесення, тоді не бачу, чому не мало б прийти на цьому підгрунті до розцвіту культури. Чи барокко в Европі не було добою великої творчости на полі поезії, науки, мистецтва? Чи не знаємо, що українська народна культура досягла була рідкої досконалости? Чи мало родить українська нива видатних творчих талантів? Коли десь стільки сил марнується даремно, то це доводить лише велич не використаних, потенціальних можливостей. “Азіятський ренесанс” Хвильового — не пуста утопія.

Б: Треба лише дожити й побачити.