Iсторичнi есе. Том 1

ЗАУВАЖЕННЯ ДО СТАТТІ ПРОФЕСОРА ЦВІ ГІТЕЛЬМАНА “СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА РОЛЬ ЄВРЕЇВ В УКРАЇНІ”{50}

Передусім хочу зазначити, що я — дослідник історії, а не спеціаліст із радянських справ. Тому я трактуватиму це питання з історичного погляду.

Я переконаний у тому, що теперішній час є особливо сприятливим для покращення і нормалізації українсько-єврейських взаємин. Таку можливість відкривають передусім соціальні зміни, яких зазнали обидва народи в останні десятиліття. Відбулася масова урбанізація українців, і ця тенденція зберігається. Що стосується євреїв, то їхня частка серед населення Української РСР упала з 6,5% у 1926 р. до 1,6% у 1970 р., і їхні професії стали різноманітніші, ніж у минулому. Протягом того ж самого часу єврейська меншість “акультуризувалася”. Я згоден із проф. Гітельманом, що акультуризація не тотожна асиміляції, і що вона не включає в себе втрату національної ідентичності. Однак євреї України втратили ті риси (в мові, одязі, звичаях тощо), які в минулому виразно відрізняли їх від решти населення. Я не хочу сказати, що ці соціальні зміни автоматично згладили усі дійсні або потенційні незгоди між українцями й євреями. Але принаймні, українці та євреї більше не зустрічатимуться у традиційних, стереотипних ролях селянина й містечкового торговця. Соціологічно українсько-єврейські взаємини дедалі більше уподібнюватимуться до тих відносин, які встановилися в інших європейських країнах між корінними націями та відповідними європейськими меншостями.

Сучасні політичні обставини настійно вимагають нової українсько-єврейської entente cordiale. Очевидно, що в СРСР і українському, і єврейському національному відродженню загрожує небезпека з боку тоталітарного російського комуністичного режиму. Цей факт ясно усвідомлюють українські та єврейські підрадянські дисиденти. На міжнародній арені радянська політика становить загрозу для існування держави Ізраїль. Заохочування і підтримка росіянами арабських урядів перешкоджає їм порозумітися з Ізраїлем. Навряд чи можна сумніватися, що утворення самостійної України або навіть досягнення її обмеженої автономії шляхом справжньої федералізації Радянського Союзу великою мірою усунуло б той тиск, від якого нині страждає Ізраїль. Таким чином, маємо право припускати, що боротьба українців за національне визволення відповідає єврейським інтересам. З другого боку, єврейська підтримка, або хоча б доброзичлива нейтральність була б винятково корисною для українського визвольного руху — і в Україні (де єврейська меншість, незважаючи на зменшення її чисельності, і далі відіграватиме важливу, суспільну та культурну роль), і на міжнародній арені.

Отже, поліпшення українсько-єврейських взаємин не лише бажане із загальнолюдського погляду, але й політично благотворне для обох народів. Не випадково теперішня радянська преса повна нападок на “злочинний альянс” українських буржуазних націоналістів і єврейських сіоністів. Цей примарний альянс, зрозуміло, насправді не існує. Але радянські пропагандисти чутливі до того, що вони усвідомлюють як потенційну загрозу.

Професор Гітельман слушно наголошує на тому, що нормалізації українсько-єврейських взаємин перешкоджають деякі болісні історичні спогади. На жаль, обмежений обсяг моєї доповіді не дозволяє окремо розглянути спірних питань у стосунках між євреями й українцями в минулому. Я хотів би, однак, прокоментувати один момент, який здається особливо дражливим емоційно.

Професор Гітельман покликається на українську козацьку революцію під проводом Богдана Хмельницького. Українці дивляться на повстання 1648 р. проти поляків як на славетну подію в історії своєї країни, тоді як для євреїв це трагічна сторінка Таким чином, незабуті й незабутні спогади про добу Хмельницького посилюють вияви українсько-єврейської ворожості.

У цьому місці я хотів би вдатися до власного спогаду. Однією з моїх найулюбленіших постатей у світовій історії є Олівер Кромвель. Я не самотній у своєму захопленні Кромвелем; я чув, що Зігмунд Фрейд назвав його ім’ям одного із своїх синів. Декілька років тому мені довелося викладати історію в одному з католицьких коледжів на сході Сполучених Штатів. Я виявив, що будь-яка позитивна згадка про Кромвеля могла викликати обурення серед моїх студентів, багато з яких були ірландського походження. Поважаючи почуття моїх студентів, я водночас, як викладач історії, почував себе зобов’язаним показати їм, що різанина під Дрогедою{51}, хоч яка жахлива вона була, не є тим критерієм, за яким, зрештою, треба оцінювати особистість та історичні досягнення Кромвеля. Сьогодні більшість мислячих англійців засуджують політику Кромвеля і пуританів щодо ірландців. І справді, Англія досі за неї розплачується. Проте це не виключає назагал позитивної оцінки Кромвеля та пуританської революції. На мою думку, сказане щойно про англійського лорда-протектора можна застосувати також до його українського сучасника, козацького гетьмана. Українці шанують Хмельницького як визволителя своєї країни від чужинецької влади й засновника української козацької держави. Повага до пам’яті цієї великої людини зовсім не означає схвалення тих нещасть, яких зазнало єврейське населення України у ході революції під проводом Хмельницького.

Взагалі кажучи, як ми маємо ставитися до помилок і трагедій минулого? Очевидно, того, що сталося, не повернеш назад. Однак його можна подолати й очистити. І тут на історичну науку падає величезна виховна відповідальність. Об’єктивні історичні дослідження та відверте обговорення суперечливих питань можуть викликати очищувальний ефект у свідомості відповідних спільнот. Чого, однак, слід уникати у таких історичних дослідженнях — то це вузько партійного духу. Історик — не адвокат, і його завдання не в тому, щоб малювати лілейно-білою фарбою свою сторону, покладаючи на іншу всі звинувачення. Історикам ще багато треба зробити на ниві українсько-єврейських взаємин. Можна очікувати, що такі дослідження розвіяли б багато закорінених упереджень і привели б до кращого взаєморозуміння. У цьому зв’язку варто згадати недавню цікаву дискусію між професорами Тарасом Гунчаком і Зосою Шайковським{52} в журналі “Jewish Social Studies” стосовно переоцінки постаті Симона Петлюри[115].

Нормалізації українсько-єврейських взаємин перешкоджають не лише спогади про минулі конфлікти, але й деякі нерозв’язані сучасні проблеми, що розділяють обидва народи. Я хотів би звернути особливу увагу на дві скарги: одну — євреїв на українців, другу — українців на євреїв. На мою думку, обидві скарги виправдані, і їх треба сприйняти чесно, перш ніж стане можливою справжня взаємна довіра та дружба між євреями й українцями.

Дозвольте мені перейти до першої проблеми. Український національний рух у XIX — на початку XX ст. був за своїм характером демократично-народницьким. Це ж саме можна сказати про незалежну Українську Народну Республіку 1917–1921 років. Однак починаючи з 1930-их років провід українського руху поза межами СРСР перебрали “інтегральні націоналісти”, які виявляли виразно тоталітарний світогляд, подібний до західного фашизму. Я маю на увазі Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та її відгалуження. Старші демократичні українські партії у Галичині й Волині та в еміграції не зникли, але вони перейшли на оборонні позиції, а під час війни були великою мірою бездіяльними. Тут не місце розглядати причини піднесення українського інтегрального націоналізму[116]. Скажу лише, що я не вірю, буцімто все в українському інтегральному націоналізмові було погане. Більшість членів і прихильників ОУН були молоді ентузіасти, якими рухало палке бажання служити справі звільнення своєї поневоленої батьківщини. Цей ентузіазм і дух самопожертви показала мужня боротьба українських партизанів-націоналістів проти Радянського Союзу та нацистської Німеччини під час другої світової війни.

Проте прийняття ОУН тоталітарної ідеології означало відхилення від найшляхетніших традицій дореволюційного українського руху, свідчило про зниження рівня політичної культури, інтелектуальну нікчемність і притуплення морального відчуття української спільноти. Зокрема, це перешкоджало встановленню дружніх відносин співробітництва з іншими національностями з-поза меж країни, чи тими, що жили на українській землі як меншості.

Як ці зауваги стосуються українсько-єврейських взаємин? Під час німецької окупації, яка тривала від 1941 до 1944 року, Україна (як і інші країни під владою Гітлера) стала ареною безпрецедентної трагедії: масового винищення єврейського населення. Головна відповідальність лежить, безперечно, на нацистській Німеччині. Але яка була реакція українців на ці страшні події? Ми знаємо, що деякі українці, особливо ті, які були завербовані у поліцейські формування, брали участь у здійсненні нацистських злочинів. Ми також знаємо інших українців, які ризикували своїм життям, допомагаючи своїм єврейським сусідам і переховуючи їх. Проте в обох випадках це були приклади індивідуальних вчинків, які не складалися в колективну політичну позицію. Хто міг стати на таку позицію? Україна, на відміну до інших країн, що перебували під німецькою окупацією, не мала свого еміграційного уряду у таборі союзників, уповноваженого виступати від імені нації. Очевидно, проти жорстокості німців не могли протестувати “легальні” українські інституції, яких окупаційна влада терпіла постільки-поскільки і які за найважчих умов вели допомогову і культурну роботу. Але водночас існувало українське націоналістичне підпілля, що мало добре розвинену організаційну мережу, підпільну пресу та військові підрозділи, 1944 р. сформовано навіть зародковий підпільний уряд, названий Українською Головною Визвольною Радою (УГВР). Усю цю діяльність контролювали фракції ОУН. Підпілля часто видавало різноманітні звернення і прокламації до населення. Тому націоналістичне підпілля було цілком спроможне засудити жорстокості німців щодо євреїв і заборонити українському населенню брати будь-яку участь у цих злочинах Неможливо сказати, скільки єврейських життів це врятувало б, але моральне й політичне значення, яке мав би цей акт, самоочевидне. Однак, відомо, що українське націоналістичне підпілля жодного разу не піднесло свого голосу проти знищення євреїв. Є ситуації, коли мовчання морально невиправдане, коли воно стає рівнозначним співучасті. Мовчання ОУН та УГВР про страхіття, що їх чинили нацисти щодо єврейських громадян України, не було випадковим. Воно відображає моральну черствість і глибинну негуманність — риси, які український інтегральний націоналізм поділяє з усіма іншими тоталітарними рухами та системами.

Я доходжу висновку, що євреї цілком слушно не довіряють українцям, доки ті не спромоглися очистити свої лави від тоталітарних елементів. Надію на покращення вселяє та обставина, що національний дисидентський рух в Українській РСР, що заявив про себе в останнє десятиліття, виявляє виразно свободолюбивий і гуманістичний світогляд. З другого боку, у політичному житті української діаспори все ще домінують епігони інтегрально-націоналістичного руху 1930–1940-их років. Недавні симптоми змін у політичних переконаннях української еміграції зумовлені стимулюючим впливом ідей вітчизняних дисидентів і появі нового покоління, повністю вивченого у західних школах. Якщо ця обнадійлива тенденція зміцніє, тоді нарешті настане час для поважного українсько-єврейського діалогу.

Перейдімо тепер до розгляду головної скарги українців на євреїв. Вона полягає в тому факті, що українські євреї, акультуризуючись, у переважній більшості прийняли російську мову й культуру, сприяючи таким чином русифікації українських міст. Професор Гітельман торкається цієї проблеми, але вона вимагає деяких додаткових зауважень.

Варто, по-перше, відзначити, що ця проблема не нова. Вона бере початок ще в дореволюційні часи, коли євреї на Україні стали виходити зі своєї традиційної ізоляції, яка визначалася суворим дотриманням релігійної ортодоксії та ритуальних обрядів. Наведу фрагмент зі щоденника Євгена Чикаленка, відомого громадського діяча та видавця першої україномовної щоденної газети “Рада” у Києві. Цей запис зроблено у 1909 р., під час його поїздки у сільську місцевість:

Не важко дати соціологічне пояснення цього явища. Зрештою, міські етнічні українці теж легко піддавалися русифікації, і було б нерозумно чекати від євреїв більшого рівня спротиву. Можна показати це на прикладі інших географічних регіонів. За правління Габсбургів євреї Богемії і Моравії у мовному та культурному відношенні прилучались радше до німців, аніж до чехів. Уродженець Праги Франц Кафка був німецьким, а не чеським письменником. Це не завадило пізніше чеським євреям стати лояльними громадянами Чехо-Словацької республіки. Така ситуація вимагає від української сторони терпіння та стриманості. Це не означає, що українці змиряться з теперішньою ситуацією і сприймуть її як “нормальну” на довшу перспективу. Для національної меншості морально невиправдано і, можливо, політично нерозумно нехтувати життєвими інтересами й законними вимогами корінної нації та перетворюватись на співучасника деспотичного імперського володаря. На теперішній час вистачило б, якщо б єврейська громадська думка звернула увагу на цю скаргу українців та визнала її обгрунтованість. Це могло б стати першим кроком до майбутнього розв’язання тієї проблеми.

Ця проблема не обмежується територією України, вона має міжнародний вимір. Маю на увазі той факт, що в західних країнах, особливо у Північній Америці, євреї явно стали знаряддям поширення проросійських симпатій. Можна з певністю сказати, що в Сполучених Штатах єврейські вчені, письменники та журналісти у ролі добровільних пропагандистів надали більше послуг російській справі, аніж справжні росіяни.

Попереднє твердження вимагає деяких застережень і пояснень. Російська нація є і надалі налишатиметься однією із найбільших націй світу, яка володіє багатою літературою, музикою тощо. Тому співчутливий інтерес до російської культури зрозумілий і законний. Але я маю на думці інше. Ми стикаємося з розповсюдженим захопленням усім російським, поєднаним з систематичним нехтуванням внесків усіх слов’янських націй, зокрема й української. У західному світі існують глибоко закорінені “російськоцентристські” тенденції у тлумаченні суперечливих питань східноєвропейської історії та політики. Єврейські інтелектуали відіграли визначну роль в увічненні цих тенденцій. Дехто можливо поставить під сумнів коректність цього звинувачення У вузьких межах цих заміток неможливо детально підтвердити його документами. Пропоную, однак, такий простий тест. Я не чув про жодного вченого єврейського походження у Сполучених Штатах і Канаді (за винятком одного аспіранта у Гарварді), який спеціалізувався в дослідженні української історії, літератури, лінгвістики тощо, тоді як принаймні сотні (багато з них походять з України) працюють над російськими темами. Цей стан справ не можна вважати нормальним, і для українців він дуже прикрий.

Останнім часом на північноамериканському академічному горизонті з’явився просвіток. Багато українських професорів і аспірантів могли б засвідчити зі свого особистого досвіду, що антиукраїнська упередженість, яка була досить очевидною у минулому, за останні роки помітно зменшилася. Почасти це є результатом зусиль українських учених, але ще більшою мірою — зміни клімату в американському академічному середовищі, зрозуміло, не без зв’язку з антиєврейською політикою Кремля. Теперішні радянські лідери вже досягли успіху в лікуванні традиційно найбільш русофільської європейської нації — чехів — від їхнього сліпого захоплення слов’янським “великим братом”. Можна надіятися, що якщо пан Брежнєв та його колеги й далі наполегливо робитимуть свою добру справу, єврейська інтелектуальна спільнота у Північній Америці поступово стане чутливішою і виявлятиме більше симпатії до українських турбот і прагнень.

Я вже чітко виразив своє переконання, що, розглядаючи українсько-єврейські відносини, ми не повинні оминати їхніх болючих і суперечливих моментів. Але було б також помилкою переочувати позитивні й обнадійливі аспекти минулого. Моє головне критичне зауваження до статті професора Гітельмана полягає в тому, що він не надає достатньої уваги конструктивним досягненням у взаєминах між українцями та євреями. Ми можемо жалкувати, що ці досягнення не були вагоміші, однак це не вибачає нехтування ними.

Ще за декілька десятиліть до революції українська демократична політична думка знайшла підхід до розв’язання проблеми українсько-єврейських взаємин. Маю на увазі писання Михайла Драгоманова (1841–1895), який надавав цьому питанню багато уваги[118]. Оригінальність Драгоманова полягає у його наполяганні на тому, що євреї на Україні мають одержати не лише рівні громадянські права (в яких їм відмовляла царська Росія), але й автономну корпоративну національну організацію для освітніх і культурних справ. Ця організація повинна бути гарантованії конституцією країни і мати фінансову підтримку з боку держави. Програма Драгоманова суперечила мисленню європейських лібералів 19 ст., спільним для яких було припущення, що надання громадянської рівності приведе до асиміляції єврейських меншостей відповідними корінними націями. На відміну від них, Драгоманов відкидав ідею будь-якої примусової “українізації” євреїв або інших етнічних меншостей. Таким чином, його можна вважати попередником концепції, яка в наші часи відома в Канаді під назвою “багатокультурності”.

Драгоманівська ідея не залишилася планом на папері. Під час короткої доби української самостійності уряд Української Народної Республіки чесно прагнув утілити концепцію культурного самоврядування для етнічних меншостей. Це засвідчує Закон про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р. та створення міністерства для єврейських справ[119]. Професор Гітельман згадує про єврейські погроми на Україні у 1919 р. Погроми були результатом розвалу закону та порядку за умов громадянської війни, чужоземного вторгення та панування загальної анархії. У тих частинах країни, де українська адміністрація мала більше успіху у підтриманні громадського порядку — маю на думці Західноукраїнську область Української Народної Республіки, колишню Східну Галичину — не відбулося жодного погрому. Можна ствердити з впевненістю, що жоден з українських урядів доби революції не проводив антиєврейської політики, і не був винним у підбурюванні до погромів. Це стосується не лише лівої Української Народної Республіки, що її в різний час очолювали Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра, але й консервативного режиму гетьмана Павла Скоропадського. Суть української політики стосовно єврейської меншості відображено в Законі про національно-персональну автономію. Українці можуть гордитися цим досягненням. Закладені у ньому принципи не втратили від 1918 року своєї чинності. З відповідними змінами, потреба яких викликана зміненими обставинами, вони можуть правити за орієнтир на майбутнє. Дозвольте мені наприкінці висловити таке критичне зауваження на адресу професора Гітельмана. Він схвально цитує добре відому промову сучасного українського дисидента Івана Дзюби в Бабиному Яру. Однак він не помітив, наскільки ідеї Дзюби про українсько-єврейські взаємини вписуються у загальну традицію української демократичної політичної думки, від Драгоманова й української держави, що постала після 1917 року.

Виникає питання, чи зі свого боку євреї можуть похвалитись певними позитивними досягненнями у стосунках з українцями. Відповідь ствердна. Під час революції з’явилося декілька діячів, які, поєднуючи єврейську національну свідомість з патріотизмом до рідної країни, активно підтримували українську боротьбу за незалежність. Вони не дозволяли собі злякатися труднощів і розчарувань. Їхній вибір не був легким і зручним, але він показав їхню проникливість і моральну мужність. У зв’язку з цим пригадуються характерні постаті Арнольда Марголіна та Соломона Гольдельмана[120]. Я не знаю, чи їхні імена сьогодні значать багато для єврейської спільноти. Але їх бережуть у своїй вдячній пам’яті українці, і можна сподіватися, що праця їхнього життя ще принесе плоди у майбутньому.

На завершення хотів би зацитувати недавно надруковані спогади. Цей уривок стосується вирішальних дебатів у революційному парламенті України — Центральній Раді — щодо відповіді на інструкцію Російського Тимчасового Уряду від 17 серпня (за новим стилем) 1917 р., яка мала на меті обмежити українську автономію.

Нормалізація українсько-єврейських взаємин залежатиме також і від того, чи українські євреї зможуть у майбутньому дати менше Балабанових і більше Гольдельманів.