Iсторичнi есе. Том 1

Омелян Пріцак{3} ІВАН ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ ЯК УЧЕНИЙ І “КОМУНІКАТОР”{4}

Нелегко мені подати оцінку творчости свого однолітка, товариша й друга, з яким я не раз ділив долю протягом майже півстоліття Тим більше, що він відійшов цілком несподівано, далеко не використавши свого творчого потенціялу. За яких два-три дні до його смерти я ще одержав від нього листа у зв’язку з підготовкою ним до друку тому праць зорганізованої завдяки його зусиллям дуже вдалої конференції з нагоди 100-літньої річниці від дня народження Вячеслава Липинського. Дивний збіг обставин супроводжує це ім’я: заприязнилися ми з Іваном Лисяком-Рудницьким у 1937–38 академічному році у Львові — тогочасному центрі українського націоналістичного студентства. Одначе, спільним знаменником, що зблизив нас, було наше зацікавлення творчістю та ідеями Липинського (у ті часи дійсно рідке явище) яке виникло в нас незалежно одне від одного. Отже, наша приязнь почалася й продовжувалася під омофором Липинського.

Іван Лисяк-Рудницький не був за своєю природою кабінетним ученим. Якби він міг жити і творити у структурі незалежної української держави, він без сумніву був би провідним науково-публіцистичним есеїстом, організатором культурно-політичних імпрез та амбасадором української інтелектуальної творчости. Він це робив би, мабуть, не як університетський професор, але, правдоподібно, як голова окремого відділу в системі кабінету міністрів.

А втім цю діяльність він виконував великою мірою й на своїй скромній посаді університетського професора. Тому було б несправедливо обмежити мою прелімінарну оцінку тільки його друкованими працями, не згадавши його унікальної в нас ролі рушія інтелектуального неспокою та, якщо вживати тепер модного американського терміну, “комунікатора” українських інтелектуальних вартостей як на українському, так і на американському й навіть на світовому форумах.

Іван був небувалим явищем в українському житті. Він без сумніву народився під щасливою зіркою. Тяжко собі уявити оточення, яке б стимулювало більше, ніж те, що творили його батьки та брати його матері. Символічним було теж місце народження Івана — Відень 1919 р., один із найкосмополітичніших інтелектуальних центрів Европи. Між 1919–1921 роками віденський дім адвоката та політика Павла Лисяка{5} та його дружини педагога та суспільно-політичної діячки Мілени Рудницької{6} був, як пише Іван Кедрин, “одним із центрів, де зустрічалися провідники тодішньої політичної еміграції”[1]. Іван, що з молоком матері дістав свої інтелектуальні зацікавлення уже напевно прислуховувався до політичних дебатів, ще тоді, коли “під стіл пішки ходив”.

Після переїзду батьків до краю та їхнього розлучення він виростав під духовою опікою клану Рудницьких у Львові. А цей клан був унікальним. Матріярхом його була небуденна жінка, якій українська нація повинна буде колись поставити пам’ятник вдячности. Ольга Рудницька{7}, сама з роду Шпігелів (1864–1950), залишилася вдовою після ранньої смерти свого чоловіка нотаря Івана (1855–1906), діда нашого Івана{8}, з п’ятьма дітьми. Хоч і неукраїнка, яка — за свідченням її сина Івана Кедрина — ніколи не вивчила добре української мови, з пієтизму до свого чоловіка виховала всіх своїх дітей свідомими українцями, дала їм усім вищу освіту. І так українська нація дістала “п’ятірне гроно” — п’ять талановитих провідників у різних ділянках життя: найстарший син Михайло{9} (1889–1975) став провідним літературознавцем і естетом, що вимагав від українських учених придержуватися в оцінці творів української літератури світових стандартів, і спеціялізувався одночасно в англійській, французькій та італійській літературах. Володимир{10} (1890–1974), за професією нотар (як і батько), був визначним громадським діячем як у краю, так і на еміграції. Мати Івана Мілена (1892–1976) має заслуги як голова українського жіночого руху та як політична діячка, що захищала українську справу як у польському Сеймі, так і на форумі Ліги Націй у Женеві. Іван Кедрин{11} (1896) — єдиний живий із “грона”, не тільки нестор української публіцистики. Як довголітній кореспондент, а опісля редактор “Діла”, він своїм талановитим пером створив епоху українського політичного репортажу, а, крім того, подарував нам свої мемуари — перлину того жанру. Наймолодший із братів Рудницьких Антін{12} (1902–1975) — музика, композитор і диригент опер у Києві та Харкові.

Можна зрозуміти Івана, чому ним так оволоділа харизма Рудницьких, що він вирішив вживати дівоче прізвище своєї матері як своє основне прізвище. Це було дуже болюче для батька, що до своєї смерти у 1948 р. забезпечував свого сина матеріяльно. Десь у 1947 р., в Геттінгені дав мені для прочитання свою кореспонденцію з Іваном, в якій син і батько, Павло Лисяк дуже чітко обстоювали свої протилежні позиції, не знайшовши спільного знаменника.

До тридцяти років свого життя Іван мав щасливу долю. Народившися, як вже було сказано, в сім’ї провідників українського життя, котрі обоє мали великі інтелектуальні зацікавлення, він змалку звик до книжки як до нормальної людської потреби, а виростаючи під опікою клану Рудницьких, — став інтелектуальним гурманом, Він мав повну свободу студіювати, що йому подобалося, читати, що було цікаве, ходити на публічні лекції, концерти та всякі культурні імпрези. Навіть війна йому не перешкодила. Щойно осінню 1939 р. він залишив Львівський університет, а вже у 1940 р. міг продовжувати студії, спочатку в Берліні, а від 1943 р. до весни 1945 р. — в Карловому університеті в Празі.

Властиво, інтелектуальною батьківщиною Івана була філософія, зокрема німецька ідеалістична філософія 18–20 ст. Тому в центрі уваги його пізнішої кар’єри як історика було історичне пізнання. Як частина філософії історичне пізнання є типовим для німецького історизму, добре відомого Іванові, з яким він в основному солідаризувався. На тій базі він створив собі чітку структуру українського минулого як частини добре йому відомого західнього інтелектуального розвитку. Це особливо торкалося середньовіччя, яке, (що стосується історії Східньої Европи), залишалося більш-менш білою плямою для його західних авторитетів, а в Степана Томашівського (українського авторитету Івана) українське середньовіччя було хоч своєрідною, але все таки складовою частиною західньоевропейського розвитку. В короткій синтетичній формі Іван виклав свій погляд під час дискусії за круглим столом на українській історичній конференції в Лондоні (Онтаріо) вже 31 травня 1978 р.{13} Економічні, соціяльні, навіть релігійні проблеми були для нього, як він публічно й приватно не раз підкреслював, зовсім чужими, зокрема ж дві перші. Політична історія була йому потрібна, але тільки як хронологічні рамки. Іван концентрував свою увагу на ділянці, що його захоплювала ще в студентські роки, себто на досліді української суспільно-політичної думки. Коротше кажучи, історія як така не була для Івана вихідною точкою й покликанням, а радше практичним використанням історії для вивчення її абстрактної еманації та реалізованої нею дійсности саме для розуміння розвитку суспільно-політичної думки. (Цікаво, як він сам оцінював свою творчість. Збірка його основних праць, що вийшла у 1973 р. у видавництві “Сучасність”, має вибраний ним самим багатомовний заголовок: “Між історією і політикою. Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки”).

Тому що в Україні суспільно-політична думка зародилася приблизно в половині 19 ст., самостійні досліди Івана охоплювали період від того часу до тридцятих років нашого століття. Іван, який студіював на факультеті політичних наук у Берліні та Женеві, ніколи не став “кремлезнавцем”. Це відповідає логічним передумовам його занять: після 1933 р. в осередньосхідних землях, а після другої світової війни і в Західній Україні суспільно-політична думка перестала розвиватися, отже не було належної бази для дослідів.

Ті основні зацікавлення Івана вирішили також форму його вислову. Монографія, що вимагала б довголітніх “чорноробочих” архівних дослідів і в результаті мусіла б включати великий пояснювальний матеріял у формі приміток, тяжкий для логічного систематизування, а ще до того вимагала б кілька паралельних полюсів уваги, не відповідала його темпераментові. Він потребував швидкої реакції на свої думки, бо саме вона була підставою для його діялектичного мислення. Він мусів відразу реагувати, писемно чи усно, на цікаві інтелектуальні появи. Тут найбільше підходила форма науково-публіцистичного есею, з чітким філософічним фундаментом і бездоганною логічною структурою. Це заразом вирішило об’єм його праць. Найважніші есеї Івана займають від 10 до 40 сторінок. Тільки дві друковані праці перейшли той розмір: студія про Михайла Драгоманова як політичного мислителя, надрукована в “Аналах” УВАН у 1952 р., мала 50 сторінок (тут ідеться про перероблену версію Іванової дисертації, яку він захистив у Празі на весні 1945 р., незадовго до падіння там німецької влади). Друга праця з тієї категорії — це силюєта галицького політика та журналіста Осипа Назарука (1883–1940), що вийшла у 1973 р. як вступ до відомого нам тому кореспонденції Назарука з Липинським на 83 сторінках. (До речі, Іван знав особисто Назарука ще у Львові, мав з ним багато розмов. Останній належав до політичних приятелів його матері).

Більша за розміром праця Івана з історії Карпатської України, яку він розпочав в часи своїх студій у Колюмбійському університеті (1951–1953), залишилася незакінченою. В його архіві знаходиться машинопис на 175 сторінках. Об’єм праць Івана, надрукованих за сорокліття, себто за 1943–1984 роки, порівняно невеликий. Його бібліографія, включаючи рецензії та енциклопедичні статті, має близько двохсот позицій, які, мабуть, умістилися б у тритомнику, по 500 стор. у кожному томі. Але тут не йдеться про число сторінок, а про вагомість його друкованого слова. Як не був Іван автором більших монографій, так само й був далекий від причинкарства. Він умів вибирати головні теми, власне, між історією і політикою, і робити їх цікавими як для фахівців, так і для ширшого інтелігентного читача. Добрий філософський вишкіл (під впливом Василя Рудка){14}, гострота й далечінь перспективи, інтелектуальна чесність і громадська відвага робили його есеї винятковими появами на нашому історико-політичному ринкові. Вихований, як вище сказано, на традиціях західньоевропейського лібералізму, він добре розумів світосприймання західнього читача і, пишучи, вживав той самий код, тому більшість своїх праць він міг паралельно подавати у двох версіях: англійській і українській. Варто б перевірити експериментально, яке було число англомовних і україномовних читачів Івана. Я маю підстави припускати, що кількість перших переважала. Це також торкається реакції, себто наукових дискусій, викликаних есеями Івана. Вони звичайно велися на сторінках англомовних видань, таких як “Slavic Review”, “Harvard Ukrainian Studies” або подібних. Без перебільшення можна твердити, що приблизно десять англомовних есеїв Івана міцно увійшли у міжнародну історіографію й стали підставовою лектурою як для студентів, так і викладачів історії Східньої Европи, спеціяльно на американському континенті. Під тим оглядом Іван більше зробив для поширення інформації про найважливіші проблеми України, а зокрема української суспільно-політичної думки для читачів неукраїнців, ніж хто-небудь із його колег.

Теми, що він їх встиг опрацювати у більш або менш завершеній формі, можна поділити на дві категорії: “студії про українських суспільно-політичних мислителів та діячів” та “вибрані проблеми з історії української суспільно-політичної думки”.

В першій категорії наявна дихотомія: носії української політичної думки, які були в центрі уваги Іванових досліджень, і ті, яких він досліджував на маргінесі. До центральних постатей входять (у хронологічному порядку):

1. Польська трійця з українською програмою:

Михайло Чайковський (Садик-Паша 1804–1886),

Іполіт Терлецький (1808–1888),

Францішек Духінський (1816–1893);

2. Михайло Драгоманов;

3. В’ячеслав Липинський;

4. Осип Назарук.

Властиво на маргінесі у тематичній системі він досліджував таких діячів як Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Сергій Мазлах і Василь Шахрай, Дмитро Донцов, Микола Хвильовий.

Вибрані проблеми можна звести до восьми (дев’яти):

1. Концепція та проблеми “історичних” та “неісторичних” націй;

2. Інтелектуальні початки нової України та структура української історії 19 ст.;

3. Проблема інтелігенції та інтелектуального розвитку в Україні 19–20 ст.;

4. Галичина під володінням Габсбургів та її внесок в українські змагання за державність;

5. Українська революція 1917–1921 рр. та Четвертий Універсал на тлі історії української політичної думки, або автономія чи самостійність;

6. Україна в радянській системі;

7. Міжвоєнний галицько-український націоналізм;

8. Українці та їхні найближчі сусіди поляки та росіяни;

(9. 1848 рік у Галичині: оцінка політичних памфлетів. Матеріял зібраний, але тема залишилася неопрацьованою).

Іван сумлінно вивчав друковані (а частинно рукописні) першоджерела до історії української суспільно-політичної думки від 1848 до 1940 років. Як уже підкреслено, він “виріс” на західньоевропейських інтелектуальних течіях та все творче життя слідкував за їхнім розвитком. Він також не почував себе чужим у польських інтелектуальних колах і плекав тісні особисті зв’язки з польськими вченими. Зате російський імперський та більшовицький світи залишилися йому психологічно чужими. Хоч він їх студіював, але сприймав світ часто крізь призму західньоєвропейського спостерігача.

Іван недоцінював, як я уже згадував, патримоніяльної основи у структурі політичних творів Slavia Orthodoxa (вживаючи терміну Ріккардо. Піккіо (Picchio), незалежно від того, чи то мова про Київську Русь, Галицько-Польську, Литовську Русь до 1569 р. і, врешті, про Московське Велике Князівство (царство) та Російську імперію). Також він підходив до вивчення явищ у Східній Европі, вживаючи західніх критеріїв, незалежно від того, чи предметом був середньовічний феодалізм, чи інтелігенція 19 ст.

Якби мене спитали, який із есеїв Івана найкраще підсумовує його інтелектуальні досягнення та історичну перспективу, а разом з тим є цінним внеском у історіографію, я без вагання назвав би англомовну версію його студії “Четвертий Універсал та його інтелектуальні попередники”, що вийшла у томі Гарвардської серії, присвяченому українській революції 1917–1921 рр. за редакцією Тараса Гунчака. Ніхто до Івана так чітко й логічно не конкретизував ту величезну революцію у способі думання українських політичних діячів і мислителів протягом неповного року (березень 1917 — січень 1918): від переконливих і сумлінних оборонців автономії — до рішучих борців за самостійність.

Одна з перших друкованих праць Івана має форму діялогу. Я маю на увазі його “Розмову про барокко”, яка з’явилася у Львові у 1943 р. в журналі “Наші дні” (передрукована у збірці “Між історією й політикою”).

Невипадково, що він, вперше виступаючи на публічній арені, вживав діялог. Діялог і його роля як “комунікатора” вільної мислі до кінця залишилися основним змістом його життя. Свій діялог Іван реалізував у різноманітних формах. Із них я назву п’ять, які мені здаються основними.

Перше — це особисті зустрічі з друзями — старими та новими, своїми й чужими, цікавими гістьми тощо.

Ті зустрічі мали продовження в другій формі діялогу.

Усе своє свідоме життя Іван вів дуже велику кореспонденцію українською, польською та західньоєвропейськими мовами. Там, як і в особистих розмовах, він торкався проблем, що в нього виникли та над розв’язкою яких він працював. Крім того, він обмінювався інформаціями про книжкові появи, людей і події. До своєї кореспонденції він ставився надзвичайно серйозно: зберігав копії своїх найважливіших листів, а листи своїх кореспондентів тримав у педантичному порядку. У його архіві, переданому Канадському інститутові українських студій, зберігається декілька томів, впорядкованих азбучно за прізвищами кореспондентів{15}. Ця кореспонденція, що охоплює сорок років, буде унікальним джерелом для майбутнього історика не тільки української суспільно-політичної думки, але й усього українського культурного життя на цьому континенті. Треба сподіватися, що інститут візьме на себе видання зібрання кореспонденції Івана, з яким можна порівняти хіба велике листування його попередника та об’єкта його дослідів Драгоманова, яке, на щастя, хоч і неповністю, але було своєчасно видане.

Третя форма діялогу, спеціяльно плекана Іваном, — це публічні дискусії. Він старався не оминати жадного міжнародного конгресу істориків і славістів, а також брав участь майже в усіх крайових наукових конференціях та симпозіюмах. Дуже часто він виступав з доповідями, але, як правило, завжди брав слово в дискусіях.

ого виступи просто електризували учасників. Він говорив на теми, які добре розумів, його формулювання відзначалися стислою логікою, і хоч він не раз бував гострим у полеміці, але ніколи не переходив меж пристойности. (Я мушу признатися, що з насолодою прислуховувався до його виступів, навіть якщо він виступав проти моєї концепції).

Як четверту форму діялогу хочу назвати конференції, сімпозіюми та наради, ініціятором яких виступав Іван та які сам проводив у життя. Доки він жив на сході Америки, велика частина історичних конференцій нашої Академії були його дітищем. Одна з останніх конференцій, ним створених, це українська конференція в Лондоні (Онтаріо), плодом якої є переломова збірка есеїв та дискусій, яких жоден історик не може оминути. Маю на увазі том, що вийшов під редакцією Івана, “Rethinking Ukrainian History”.

Врешті, остання, мабуть, і чи не найважливіша форма діялогу. Де б і в яких обставинах Іванові не доводилося жити, чи то були Берлін або Прага під час війни, чи Ля Салль коледж, що накладав на нього велике ярмо викладових обов’язків, Іван спромагуався знаходити спосіб і час, щоб виявити, де в даномі місті є якась група інтелектуально зацікавлених людей, що періодично зустрічалися. Він мав талант здобути доступ до такого приватного клюбу і невдовзі ставав одним із основних рушіїв інтелектуальних зібрань. Крім то-го, він не обминав жодного виступу визначного представника гуманітарних чи суспільних наук, зокрема гостя з Европи.

Але Іван не обмежувався такими формами, що існували. Виявивши себе як надхненний учитель, він збирав біля себе молоді таланти, які він звичайно сам відкривав, впроваджуючи їх у таїни інтелектуального царства. Гарвардська українська програма багато чому завдячує своїм успіхом йому. Це ж він відкрив, підготував і послав до нас Ореста Субтельного та Зенона Когута, які за цей час стали відомими вже українськими істориками.

Невблаганна смерть забрала від нас Івана якраз у той час, коли його приватні та фахові справи знайшли дуже позитивне розв’язання й надали йому можливість віддатися майже всеціло реалізації своїх наукових задумів, тим разом монографічного формату. На превеликий жаль, доля розпорядилася інакше. Іван відійшов від нас передчасно. Але те, що він залишив — його друкована творчість та ті різні форми його діялогу — забезпечать йому гідне місце в пантеоні української суспільно-політичної думки та думки взагалі.