Iсторичнi есе. Том 1

КАРАЗИН I ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ{64}

Героєм рецензованої книжки Юрія Лавріненка[163]{65} є Василь Назарович Каразин (1773–1842), цікава і впливова, а при цьому дещо призабута постать нашої історії. Предки Каразина по батькові були балканськими виходцями (греками або південними слов’янами), які в XVIII столітті переселилися на Україну. По материнській лінії він був пов’язаний з провідними старшино-шляхетськими родами Слобожанщини. Василь Каразин був заможним землевласником і всесторонньо обдаровоною, освіченою, гуманною й підприємливою людиною, що пробувала своїх сил у різних ділянках. У своєму маєтку він заводив новаторські методи сільського господарства, дбаючи водночас про те, щоб поліпшити правне й економічне становище селян-кріпаків. З нього був дослідник і винахідник у царині природознавства й техніки, що стояв на висоті тодішньої науки. Він залишив по собі багату публіцистичну й епістолярну спадщину, — звичайно, російською мовою. Але найбільше вікопомним ділом життя та історичною заслугою Каразина було заснування Харківського університету. Використовуючи особисту близькість до імператора Олександра I (1801–1825) у перші роки його володарювання, Каразин добився дозволу на відкриття університету в столиці Слобожанщини. Кошти на це зібрало, знову ж таки за його ініціятивою, місцеве дворянство й купецтво.

Харківський університет, урочисто відкритий у 1805 році, був першим новітнім вищим навчальним і науковим закладом на землях підросійської України. Наявність університету зробила з Харкова — на той час малого провінційного міста — важливий культурний центр, з якого власне й почалося українське національне відродження. Книжка Лавріненка має дві теми, що переплітаються: розділи біографічного характеру, присвячені Каразинові, чергуються з розділами про харківські журнали й літературні альманахи, про “Харківську школу романтиків” та інші культурні й суспільні події першої третини XIX віку.

Праця написана з притаманними Юрієві Лавріненкові темпераментом і стилістичним хистом; своєю формою вона є не систематичною науковою монографією, але радше, як сказано в передмові, публіцистичним есеєм. Відчувається, що автор вклав у цей твір багато серця. Якщо не помиляємося, Лавріненко під кінець 1920-х років саме в Харкові починав свою діяльність як літературний критик і публіцист. У той час Харків був столицею Радянської України та, вдруге у своїй історії, центром українського культурного життя. Можна здогадуватися, що даною працею автор хотів сплатити борг вдячности містові своєї молодости. Недаремно в “Епілозі” він поріявнює Каразина з іншим славним харків’янином, Миколою Хвильовим, провідною постаттю “розстріляного відродження” 1920-х років.

Заслуга Лавріненка в тому, що він пригадав нашій громадськості Каразина та звернув увагу на важливу проблему початків українського національного відродження. Тому можна книжку порекомендувати любителям української історії та, зокрема, всім, що цікавляться питаннями історії культури й суспільно-політичної думки. Проте праця має низку суперечливих тверджень, сумнівних інтерпретацій та фактичних і методологічних прогріхів, що їх постараємося нижче докладно розглянути.

Якщо вірити Лавріненкові, Василь Каразин був мало не головним надхненником і рушієм ліберальних реформ у Російській імперії за перших років панування Олександра I (стор. 22–23). Це твердження зовсім не обгрунтоване. Щоправда, упродовж відносно недовгого часу, приблизно трьох років, Каразин мав доступ до царя, але він ніколи не належав до т. зв. “Комітету суспільного порятунку”, себто до гурта найближчих дорадників і співробітників Олександра I. Не годиться ставити Каразина, як це робить Лавріненко, на одну дошку з Михайлом Сперанським. Останній став міністром і впродовж кількох років керував фактично внутрішньою політикою й законодавством імперії — роля, на яку Каразин аж ніяк не міг претендувати.

Лавріненко намагається показати свого героя досконалим політиком, який ніколи не робив помилок. У нас склався інший погляд про Каразина. Бачимо в ньому ініціятивного й енергійного діяча, що жертвенно трудився для загального добра, але який мав нахил до тактичних промахів. Уже перший біограф Каразина, що писав у середині XIX століття, каже про нього таке: “Після своїх перших успіхів [при царському дворі] він скоро зробився такий задиркуватий, такий відірваний від грунту, на якому стояв, що вистачило маленької інтриги його ворогів, щоб його зім’яти й показати государеві, який йому довіряв, у найгіршому вигляді”[164]. Каразин попав у неласку не тому, що Олександр змінив курс своєї політики на реакційний (як сугерує Лавріненко), але таки через власний нетакт та перевищення компетенцій. Це, очевидно, не принижує Каразина морально, але розумний політик таких фальшивих кроків не робить. Здається, що близький до правди сучасний англійський історик, Гю Сітон-Вотсон, який про заходи Каразина у зв’язку із заснуванням Харківського університету сказав наступне: “Ця трагікомічна історія надмірного ентузіязму, невиразних обіцянок, нереальних помислів і бюрократичної обструкції завершилася скромним успіхом”[165].

Лавріненко не тільки прибільшує історичне значення свого героя в загальноімперському масштабі та ідеалізує його характер, але й неправильно представляє його світогляд. Він змальовує його як національно свідомого українського патріота, приблизно в теперішньому значенні цього поняття. Але перед нами текст статті Каразина 1818 року п. з. “Про справжню й фальшиву любов до батьківщини”[166]. У ній Каразин виразно говорить про Росію як про свою батьківщину, а згадуючи Петра I величає його “нашим Петром”. З другого боку, можна б навести й місця з писань Каразина, де він висловлює свою любов до України. Але якщо це читати в контексті, виявляється, що його “Україна” — це Слобожанщина (в тогочасній офіційній термінології, Слобідсько-Українська губернія) й тільки Слобожанщина. Іншими словами, з Каразина був державний патріот Росії й льокальний, або регіональний патріот Слобідської України. Нема ніяких даних, які вказували б на те, що у своїй самосвідомості він відчував якийсь конфлікт між цими двома патріотизмами. Треба мати на увазі, що життя Каразина припадало на переходову добу між занепадом козацької України та зародженням новітньої української нації. Тому дошукуватися в ньому модерної української національної свідомости, яка тоді взагалі ще не існувала, — це анахронізм.

Згідно з тодішньою російською освітньою системою, університети здійснювали нагляд над усім шкільництвом у межах своїх “учбових округ”. Говорячи про Харківську учбову округу, Лавріненко підкреслює, що вона “охопила чи не більшу частину всіх етнографічних територій підросійської частини України” (стор. 96). Він продовжує: “Характерне те, що до Харківської (за територією її можна б умовно назвати Українською) учбової округи увійшли також ті прикордонні російські губернії (Орловська, Воронізька, окремо — земля Війська Донського), де українське населення становило значну й масивну меншину”. Але як тоді пояснити, що з Харківської учбової округи виключене ціле Правобережжя (яке належало до Віленської округи), а зате приєднано до неї Орловську губернію, де українського населення ніколи не було? Дозволяємо собі сумніватися, чи петербурзькі бюрократи, які накреслювали границі учбових округів, турбувалися про те, щоб Харківській окрузі надати однорідно український етнічний характер. Ця справа не мала істотного значення і для самого Каразина, бо, як бачитимемо далі, він спричинився до того, що Правобережжя опинилося в межах Віленської учбової округи. Міркування етнічного порядку взагалі не були притаманні державним мужам і політикам початку XIX століття У своїх територіяльних анексіях і творенні сателітних держав Наполеон не керувався етнічними критеріями. Не керувалися ними й миротворці Віденського конгресу 1814–15 років.

Юрій Лавріненко модернізує Каразина, приписуючи йому етнічну українську національну свідомість. Одночасно він намагається пов’язати його з т. зв. “українською ірредентою” кінця XVIII — початку XIX століття. Тут викликає застереження сам термін “ірредента”, що під ним розуміють звичайно тільки ті національно-визвольні рухи, які, по-перше, прямували до повної самостійности своїх країн, та, по-друге? ішли до цієї мети шляхом збройної боротьби, національної революції. А тим часом українські патріоти тієї доби не думали про радикальний розрив з Російською імперією, ані не зчиняли повстань. Тому вважаємо доцільнішим говорити не про “українську ірреденту”, але, менше бундючно, про “український автономізм” кінця XVIII — початку XIX століття. Проте суть справи не в термінології, але в тому, чи можна Каразина вважати причетним до тих, що з них вийшов відомий історико-політичний трактат “Історія русів”, написаний десь на переломі XVIII–XIX століття. Лавріненко категорично твердить, що середовище автономістів (яких він неправильно називає “ірредентистами”) становило клімат молодости Каразина, політичний світогляд якого буцімто сформувався під цим впливом (стор. 78–93). Але це твердження не підкріплене ніякими емпіричними доказами та внутрішньо мало правдоподібне.

Наші патріоти кінця XVIII — початку XIX століття мислили не етнічними, а історично-правними категоріями. Вони прагнули, щоб “Малоросії” були повернені її права та вольності, гарантовані Переяславською умовою; їх ідеалом була віднова автономії Гетьманщини приблизно в таких формах, як вона існувала до централістичних реформ Катерини II. Але ж бо чинність Переяславської умови не поширювалася на Слобожанщину, яка ніколи не входила до складу держави Війська Запорозького, що виникла у висліді визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Незважаючи на те, що обидві територіяльні одиниці, Гетьманщина-“Малоросія” та Слобожанщина-“Україна”, були заселені одним народом та що в них існували подібні суспільні відносини, вони посідали різний державно-правний статус. Тоді як Гетьманщина зберігала до другої половини XVIII ст. прикмети автономної держави, хоч і під зверхністю династії Романових, Слобожанщина від початку належала до Московського царства. Цю відмінність між обома територіями гостро відчували сучасники. Наприклад, Сковорода називав “Малоросію” своєю матір’ю, а “Україну” тіткою. Відома віршована сатира кінця XVIII ст. “Відповідь малоросійських козаків українським слобожанам” добре віддзеркалює зверхнє ставлення патріотів Гетьманщини до їх слобідських сусідів. Державницькі традиції, які в формі автономістичних прагнень жевріли серед дворянства Чернігівської й Полтавської губерень (територія кол. Гетьманщини), були чужі дворянам Слобідсько-Української губернії. Зате останні пишалися своєю льояльністю до династії й імперії, у протиставленні до сумнівної льояльности “малоросіян”. Недаремно харківський письменник і добрий знайомий Каразина, Григорій Квітка-Основ’яненко, підкреслював “повсякчасну вірність до престолу” слобідських козаків, які “нітрохи не турбувалися долею своєї колишньої вітчизни, Малоросії, і не приймали ніякої участи в усіх переворотах, що тоді [в XVII ст.] у ній відбувалися”[167].

Говорячи про “перевороти”, Основ’яненко натякав на спроби гетьманів Лівобережної України звільнитися з-під московського панування. Із сказаного робимо висновок, що Василь Каразин, як державний патріот імперії та регіональний патріот свого рідного краю, Слобожанщини, не міг мати нічого спільного з тодішнім українським автономізмом, який територіяльно не виходив за границі колишньої Гетьманщини.

Проф. Омелян Пріцак в одній недавній доповіді висунув сміливу гіпотезу, що Харків саме тому міг стати осередком українського культурного відродження, бо Слобожанщина була вільна від балясту автономістичної традиції, що тяжіла над “Малоросією”[168].

Діло в тому, що козацький становий устрій уже віджив свій вік. Гетьманства не можна було в XIX ст. реставрувати, а політичні мрії й бажання (про активну боротьбу тут не доводиться говорити!), що спиралися на історичний легітимізм на базі Переяславської умови та на оборону станових “прав і вольностей”, були безперспективними. Кажучи словами дослідника тієї доби, Бориса Ольхівського:

“Стара українська суто державницька національна свідомість ставала в умовинах першої половини XIX ст. практично неплідною, ставила Україну перед примарою національної смерти. Висунення на перший плян “мужицького” етнографізму замість панського політичного історизму, демократичного народництва замість аристократичного державництва під знаком “прав і привілеїв” було під той час єдиним порятунком для національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута. Відкривало широкі шляхи для культурної творчости, шлях від вивчення життя мас до їх усвідомлення (“просвітянство”), для всього того, що творило нові підстави майбутньго відродження державної ідеї”.[169]

Розвиваючи далі думки Ольхівського і Пріцака, спробуємо визначити місце харківського осередку й персонально Каразина у становленні новітньої української нації. Харків дійсно заслуговує на назву “першої столиці відродження”, придуману Лавріненком: гурток учених і літераторів, що скупчувалися біля Харківського університету, започаткував дослідження над українським фолкльором і впровадив народну мову до літературного користування. Підо впливом подувів європейського романтизму вони “відкрили” українську етнічну тотожність, що послужило за фундамент для формування новочасної української національної свідомости. Проте слід зазначити, що “харківські романтики” були вільні від будь-яких політичних тенденцій, вони були чистими культурниками. Політизація українського відродженського руху наступила щойно на другому етапі, після повернення його центру до Києва в 1840-х роках. В ідеології Кирило-Методіївського братства 1846–47 років бачимо синтезу трьох попередніх течій: романтичного етнографізму й культурництва харків’ян; традицій козацького державництва й політичного автономізму лівобережного дворянства; врешті, модерних, західньоевропейських ідей лібералізму й демократизму, що їх першими носіями на українських землях були декабристи. Кирило-методіївська програма стала плятформою українського руху впродовж наступних десятиліть. Пряма лінія розвитку веде від Кирило-Методіївського братства до Центральної Ради 1917 року.

Можна погодитися, що роля Каразина, як основоположника Харківського університету, була ключева у початковій, зародоковій стадії становлення новітньої української нації. Проте почесний титул, яким наділяє його Лавріненко, — “архітект відродження”, — не зовсім слушний. Поняття “архітекта” асоціюється з уявленнями про цілеспрямоване плянування. Концепція, згідно з якою Каразин був національно свідомим українським патріотом, пронизує Лавріненкову працю, але вона історично необгрунтована. Ми скорше схильні зарахувати Каразина до породи предтеч і піонерів, які не усідомлюють далекосяжних наслідків своєї діяльности, чи до Колюмбів, які не знають, до якого нового материка вони відкрили шлях. Не слід ототожнювати його ідейних позицій ані з традиційним лівобережним державництвом-автономізмом у стилі анонімного автора “Історії русів”, ані з “харківськими романтиками”, які вже були людьми чергового покоління. Лавріненко помилково твердить, що “Василь Каразин був сам романтиком” (стор. 28). Насправді ж він був духовним сином раціоналістичного просвітництва XVIII ст., яке прийшло спізнено до Східної Европи. Відомо, що Каразин поставився неприхильно до початків української літератури на народній мові, що було б незрозумілим у романтика, але що було зовсім закономірне для інтелектуального епігона XVIII століття. (До цієї справи ще повернемося.) Як політик і суспільний діяч, він був типовим реформатором у стилі “просвіченого абсолютизму”. Про це свідчать його турботи про розвиток освіти і шкільництва та про поліпшення долі селянства (при збереженні станового устрою), його філантропійні заходи, агрономічні й технічні нововведення і проєкти, його полягання на “доброчинного монарха”, врешті його політичний світогляд, в якому сполучалися імперський патріотизм з обласним. Така інтерпретація не принижує Каразина, що був шляхетною, світлою, заслуженою людиною та що, безперечно, належить до українського історичного процесу, але вона очищує його портрет від анахронічних нашарувань.

Зустрічаємо в Лавріненка й деякі істотні непорозуміння з трактуванні російської історії першої половини XIX ст. Так, наприклад, читаємо в книжці наступну цитату з інструкції, даної 1825 року міністром освіти, А. С. Шішковим, раді Харківського університету; “Греко-католики, римо-католики і лютерани повинні бути виховані, перші — в доброму й непохитному православії, а другі й треті — у всій точності позитивного виконання своєї віри”. До цього Лавріненко додає такий власний коментар: “Цікавий тут наказ греко-католикам, що ними були тоді в межах імперії майже виключно українці, перевиховатися на російське православіє” (стор. 134, прим.). Але ж бо в Росії католиків східнього обряду не називали “греко-католиками”, а завжди тільки “уніятами”. Термін “греко-католики” був офіційно запроваджений для уніятів Автрійської імперії — галицьких і закарпатських “русинів”-українців і семигородських “волохів”-румунів — декретом цісаревни Марії Терезії в 1774 році. Зате в Росії термін “греко-католики” іноді вживали як церемоніяльний і помпезний синонім замість “православні”. Нема сумніву, що в цитованому уривку застосовано це означення саме в цьому сенсі. Міністр Шішков був відомий реакціонер і обскурант, але Лавріненко безпідставно пришиває йому намір переводити українських греко-католиків на російське православіє. (Побіжно згадаймо, що аж до скасування унії в 1839. році більшість серед уніятів Російської імперії становили не українці, а білоруси.) Шішков просто закликав університетське начальство дбати про те, щоб студенти різних християнських віровизнань — православні, католики, протестанти — залишалися добрими духовними овечками своїх церков. В інструкції виражене святенництво, в яке попав Олександр I за останніх років свого життя, але не русифікаторська тенденція, яку в ній доглянув Лавріненко.

Лавріненкова прикра помилка не випадкова. Вона витікає з певної апріорної настанови: бажання всякою ціною змалювати російську державність у можливо найтемніших кольорах. Але така тенденційність шкодить історичному пізнанню, зводячи його на манівці Ось ще один приклад.

Лавріненко раз-у-раз сплутує й ототожнює “аракчеєвщину” з “політикою офіційної народности”. У дійсності ці явища хронологічно відокремлені й віддзеркалюють різні етапи в політиці російського самодержавства Пам’ять графа А. Аракчеєва, фаворита Олександра I, зв’язана передусім із сумнозвісними “військовими поселеннями”, що про них чимало говорить у своїй праці Лавріненко. Але зі смертю Олександра I Аракчеєв пішов у відставку. “Політика офіційної народности” почалася щойно сім років пізніше, коли в 1832 році міністер освіти, С. С. Уваров у рапорті до царя Миколи I сформулював принципи “православія, самодержавія й народности”, як три ідейні стовпи, на яких тримається Росія. Проголошення програми “офіційної народности” було, безперечно, відповіддю царського уряду на польське повстання 1830–31 років та являло собою намагання знешкідливити національні ідеї, які на той час починали помітно проникати до імперії. Хтось міг би сказати, що й “аракчеєвщина”, й програма “офіційної народности” — це тільки епізоди чи аспекти в політиці російського самодержавства. Не заперечуємо цього. Але запитаємося: чи вже за Олександра I царський уряд провадив політику русифікації щодо підвладних йому народів? Цього погляду дотримується Лавріненко, і саме тому він замазує грань між “аракчеєвщиною” й “офіційною народністю”, пересуваючи назад хронологічні межі останньої. Але історичні факти доводять щось інше.

З шістьох університетів, чинних на території імперії за Олександра I, у двох навчання провадилося неросійськими мовами: в Дорпатському німецькою, а в Віленському польською. Двом країнам, приєднаним до імперії за свого панування, Польському королівству й великому князівству Фінляндському, цар Олександр надав широку автономію державного характеру. У Варшаві постав польський університет (якого там не було за старої Речі Посполитої), а в Або (Турку) продовжував існувати університет із шведською мовою (згодом перенесений до Гельсінгфорса). Якщо додати університети Польщі й Фінляндії до тих, що працювали на території властивої Російської імперії, дійдемо до загального числа вісьмох, що з них рівно половина не були російськомовними. Чи це свідчить про русифікаційну політику?

Правління Олександра I мало скоріше імперський, у багатьох відношеннях навіть космополітичний, ніж національно-російський характер. І це не змінилося навіть тоді, коли після закінчення наполеонівських війн і Віденського конгресу (1815) політика імператора переорієнтувалася ступнево з відносно ліберального на консервативний, чи реакційний, курс. Т. зв. “Священний союз”, автором якого був Олександер, становив своєрідний Інтернаціонал монархів, ціллю якого було підпорядкувати партикулярні інтереси європейських держав, не виключаючи самої Росії, певним універсальним принципам. Незважаючи на всю гидотність “аракчеєвщини”, вона не була носієм русифікації. Не згадуючи про автономну Фінляндію й Польщу, у прибалтицьких губерніях у місцевій адміністрації, судах і школах панівною залишилася німецька мова, а в губерніях т. зв. “Західньої Росії” (себто Литви, Білорусії і Правобережної України) — польська Важливий польський освітній і культурний центр на Волині, Кременецький ліцей, — заснований у 1805 році, себто одночасно з Харківським університетом, — продовжував існувати до 1831 року, коли його закрито у зв’язку з польським повстанням.

Щоправда, з відносного лібералізму режиму Олександра I щодо неросійських народів користали безпосередньо тільки т. зв. “історичні нації”, себто такі, що були репрезентовані традиційними вищими суспільними верствами, земельною шляхтою і міським патриціятом. На даному етапі історичного розвитку це було зовсім природне. Наприклад, в автономній Фінляндії офіційною мовою була шведська, а фінська, що нею говорила величезна більшість населення, вважалася селянським діалектом. Нікому навіть на думку не приходило, що у Дорпатському університеті навчання могло проводитися по-естонському, у Віленському — по-литовському, а в Харківському — по-українському. А втім наявність вищих наукових навчальних закладів сприяла посередньо також розвиткові місцевих, народних мов і культур. Тому було зовсім закономірним, що створення російського університету зробило з Харкова огнище українського відродження. Подібно початки литовського й білоруського відродження пов’язані з польським Віленським університетом.

Сподіваюся, що читачі не зрозуміють фальшиво цих висновків. Аж ніяк не збираюся виступати в ролі апологета колишньої Російської імперії. Покійний проф. Дмитро Чижевський раз сказав у приватній розмові авторові цих рядків: “Історія Росії це суцільне божевілля, з короткими “lucida intervalla”. Підписуюся під цими золотими словами. Проте не можна не застерегтися проти методи, якої в писанні історії дотримується Юрій Лавріненко. Ця метода полягає на змазуванні нюансів та на оперуванні біло-чорними контрастами: з одного боку, іконописний український національний герой, Василь Назарович Каразин, що на його портреті, підмальованому згідно з ідеологічними смаками нашої доби, не можна знайти найменшої тіні; з другого боку, російська тьма кромішня, в якій всі коти чорні.

За джерельну базу Лавріненкової студії править виключно “вітчизняна” (кажучи радянським жаргоном) література, переважно дореволюційного часу. Автор дійсно завдав собі чимало труду, щоб із старих книг і періодиків призбирати дані про Каразина й харківське культурне життя початку XIX ст., і ця пророблена ним праця заслуговує на визнання При цьому, однак, він цілком вилишив західню наукову літературу[170].

Чи учені Заходу взагалі досліджували проблеми, що цікавлять Лавріненка? Таких праць не багато, але вони існують. Так, у провідному американському слов’янознавчому журналі, “Slavic Review”, перед декількома роками появилася солідна стаття Джеймса Флинна, п. з. “В. Н. Каразин, дворянство і Харківський університет”[171]. У цій статті знаходимо одну цінну інформацію, що проливає світло на національно-політичну позицію Каразина. Даємо слово Флиннові:

“Комісія для плянування шкільництва” при Міністерстві народної освіти, що її очолював Каразин, ухвалила, що [в імперії] повинно бути шість університетів. Більшість професійних діячів освіти вважала, що на Україні кращим місцем для університету був би Київ, але князь Адам Чарторийський підтримав Каразина, й удвійку вони здолали переперти згоду комісії на університет у Харкові. Чарторийський був особливо зацікавлений у створенні університету в Вільні й думав, що коли б такий був у Києві, це могло б перешкодити його плянам”[172].

Тут напрошуються деякі коментарі. З уваги на своє центральне географічне положення, славне історичне минуле та ще свіжі традиції Києво-Могилянської академії, Київ безумовно краще надавався на осідок університету, ніж периферійний Харків. Цього не могли не бачити навіть російські бюрократи, що входили до складу міністерської комісії. Не треба доводити, що український національний інтерес вимагав би дати перевагу Києву. Постання університету в Києві вже в перших роках XIX ст. було б напевне поважно приспішило українське відродження. Зокрема, воно об’єднало б Право- і Лівобережну Україну та підкопало б польські впливи на Правобережжі. Тому князь Чарторийський мав рацію, коли, як польський патріот, намагався не допустити до заснування університету в Києві; йому залежало на тому, щоб три правобережні губернії — Волинську, Подільську й Київську — включити до Віленської учбової округи й таким чином закріпити польську культурну гегемонію на цій території. І цього йому пощастило досягти з активною допомогою українця Каразина. Але як розуміти мотиви поведінки останнього? Ясно, що він керувався не загальноукраїнськими інтересами, а виключно інтересами своєї рідної Слобожанщини. Якби Лавріненко був знайомий зі статтею Флинна, він, мабуть, мусів би зревізувати свою тезу стосовно української національної свідомости Каразина.

Інший американський історик, Франк Фаднер, присвятив увагу Каразинові у своїй розвідці про розвиток російського панславізму[173]. Підо враженням протитурецького повстання в Сербії, що почалося в 1804 році, Каразин звернувся до Олександра I з меморіялом, в якому пропонував створення слов’янської держави на Балканах під російським протекторатом та з членом династії Романових як володарем. Ця Каразинова ініціятива пояснюється, мабуть, його балканським походженням і родинною традицією. Про цю справу говорить і Лавріненко, але інтерпретує її дивовижно. На його думку, “суперечив проект Каразина апетитам Російської імперії зайняти панівне місце Туреччини на Балканах” (стор. 170). Але факти, що він їх сам наводить, свідчать радше про щось зовсім протилежне. А втім, праця Лавріненка була б виграла від зіставлення його висновків з тими, що до них прийшов американський дослідник.

Далі хочемо вказати на капітальну монографію українського ученого Юрія Луцького{66} “Між Гоголем і Шевченком”, писану по-англійському, перша частина якої дає найгрунтовнішу до цього часу аналізу українського культурного відродження першої половини XIX ст.[174]. Можна тільки дивуватися, як Лавріненко міг поминути цю працю, якої не має права не знати жоден студійник історії української культури й суспільно-політичної думки тієї епохи. У зв’язку з заходами над створенням Харківського університету Луцький стверджує, що “Каразин пізніше не виявляв ніякої симпатії до українського літературного руху”, він цитує уривок з його листа до російського історика Погодіна 1842 року, в якому мовиться, що українські писання “всім надоїли” (стор. 58). Ця документальна інформація спростовує Лавріненкову інтерпретацію, згідно з якою Каразин був романтиком і національно свідомим українським патріотом.

У слід за цим згадаємо дві англомовні книжки, які, щоправда, не стосуються безпосередньо Каразина й харківського культурного центру, але мають близьке відношення до проблем, яких торкається Лавріненко. Це велика біографія Сперанського, написана Марком Раєфом, та монографія Николая Рязановського про політику “офіційної народности” за володарювання царя Миколи I[175]. Знайомство з цими поважними працями, можливо, охоронило б нашого автора від різних непорозумінь у трактуванні російської історії того часу, наприклад, від намагання з легкої руки “українізувати” Сперанського на тій хиткій основі, що його дід буцімто походив з України (стор. 7, 21). Але в дійсності Михайло Сперанський був сином сільського священика з Владимірської губернії, себто центрального району етнічної Росії, і в його житті та громадській діяльності нема найменшого натяку на якийсь зв’язок з Україною й українством.

Чергова проблема, на якій доведеться зупинитися дещо довше, це визначення типу суспільно-політичного устрою царської Росії. Це питання надзвичайно важливе з історичного погляду; як покажеться далі, воно має теж актуальні політичні аспекти. Отож, Лавріненко твердить, що “Російська імперія... стала другим після Еспанії XVI століття клясичним зразком, архетипом деспотичної февдальної багатонаціональної держави з її абсолютним самодержавієм, догматизмом, терористичною інквізицією і централізмом” (стор. 28). Він характеризує Росію як “февдальне самодержавіє” або “самодержавний февдалізм”, російські поміщики в його розумінні “февдали”. Такі означення в Лавріненка не випадкові, бо вживає він їх послідовно, вони зустрічаються сливе чи не на кожній другій сторінці книжки.

У радянській історіографії панує концепція, згідно з якою в Росії, аж до скасування кріпацтва і т. зв. буржуазних реформ 1860-их років, існував февдальний лад. Як бачимо, цю концепцію поділяє й Лавріненко. А втім, західні учені, за винятком марксистів, заперечують тезу про наявність февдалізму в Росії. Розв’язка цієї контроверсії залежить, очевидно, від дефініції поняття “февдалізм”.

Марксистська філософія історії розглядає февдалізм як соціяльно-економічну формацію, що її основною прикметою є кріпосницькі відносини. Февдалізм становить один із щаблів у розвитку людства, через які з закономірною неминучістю, хоч і в різні часи, проходять усі народи. Ті щаблі — це первісно-общинна, рабовласницька, капіталістична й соціялістична формація. Зате немарксистські історики й соціологи відкидають таку детерміністичну й однолінеарну схему світової історії. Зокрема щодо февдалізму, вони вважають його не за універсальне, загальнолюдське явище, але за лад, притаманний у “чистому” вигляді тільки західньоевропейському середньовіччю, приблизно від IX до XIII віку н. е. У позаевропейському світі надибуємо іноді певні февдальні тенденції, які, проте, не визріли. Виняток становить Японія, єдина країна Сходу, що спонтанно витворила в себе устрій, дуже схожий на європейський февдалізм[176].

Основною прикметою февдалізму, в немарксистському розумінні цього поняття, є не кріпосництво, але т. зв. ленна система Бо різні форми підданства селян та їх експлуатації великими землевласниками часто існували в історії людства без февдальних політичних установлень. Визначний сучасний американський медієвіст, Джозеф Стреєр, вичисляє такі три характеристичні риси февдального ладу. По-перше, роздріблення політичної влади на багато малих територіальних одиниць, під зверхністю місцевих сеньйорів. По-друге, затертя грані між сферами публічного і приватного права, наділення приватного землеволодіння публічними (адміністративними чи судовими) повноваженнями і, навпаки, трактування публічної влади як приватної чи родової власности, що успадковується, розподіляється між спадкоємцями, продається й купується, заставляється тощо. По-третє, своєрідна військова система, в якій військова служба становить не громадянську повинність, а індивідуальне зобов’язання, що витікає з окремих домовлень між володарями та воїнами-лицарями (у первісному значенні, тяжкоозброєними вершниками); взамін на зобов’язання щодо військової служби в узгіднених розмірах (наприклад, упродовж певної кількости днів у році) лицар отримує від сюзерена “бенефіцій”, “ленно”, звичайно в формі земельного наділу або й інших угідь і привілеїв. Цей зв’язок між сюзеренами й лицарями, відомий під назвою “васалітету”, веде до витворення складного, ієрархічного плетива взаємозобов’язань і взаємозалежностей та супроводжується специфічним лицарсько-февдальним етосом[177].

З погляду цієї немарксистської концепції, говорити про “централізовану, деспотичну февдальну державу”, як це чинить Лавріненко, — це явна суперечність. Бо державна влада при февдалізмі відзначалася якраз крайньою децентралізцією й через це не могла бути деспотичною. Абсолютні, централізовані монархії з бюрократичним управлінням та постійними арміями, які виникли за пізнього середньовіччя та раннього періоду нових часів, були гробокопателями февдалізму.

У науково-популярній і пропагандивній літературі марксизму поняття “февдалізм”, “февдали” правлять за синонім усього, що відстале, реакційне, гнобительське. Саме з такою лайливою інтонацією користується ними й Лавріненко. Тим часом немарксистські дослідники підходять до февдалізму без упередження, розглядаючи його як один із невід’ємних етапів у формуванні західньої цивілізації. Наприклад, генеза представницьких установлень, парляментарного устрою коріниться в февдалізмі. Февдальна засада, згідно з якою не тільки васали мають обов’язки супроти сюзеренів, але й сюзерени супроти васалів, була вихідним пунктом у постанні модерних конституційно-парляментарних політичних систем. Новітня європейська й північноамериканська свобода є якоюсь мірою нащадком февдалізму. Індивідуальні й корпоративні вольності, що ними за середньовіччя користувалася февдальна знать, були згодом поширені на всіх громадян країни. Це можна простежити на еволюції поняття “джентлмен”, що первісно значило “шляхтич”. Не є теж випадком, що з усіх країн Азії саме Японія, із своєю тубільною февдально-лицарською традицією, зуміла найскорше і найуспішніше ступити на шлях усесторонньої модернізації, зберігаючи при цьому тяглість національного розвитку й без революційного розриву з власним минулим.

Чи можна говорити про февдалізм в історії східного слов’янства? Щодо України — февдальні тенденції помітні за удільного періоду Київської Руси. (Аналогічно до того, як на Заході февдалізм народився з розпаду Франкської імперії Каролінгів.) Ці тенденції посилилися в Галицько-Волинській та, зокрема, в Литовсько-Руській державі[178]. Характерне для українського історичного процесу, що він проходив, хоч із запізненнями та перервами, через ті самі етапи розвитку, що країни Західньої та Центральної Европи. Зате Московщина-Росія ніколи не знала февдалізму. Точніше, його парості були розчавлені опричниною Івана Грозного. Московське “служиле дворянство”, що замінило колишніх напівфевдальних удільних князів і бояр, не становило верстви з февдальним характером. Воно було підкорене безмежній сваволі царів, не користувалося безпекою особи і власности, не посідало корпоративних прав і вольностей, не витворило лицарського етосу, не обмежувало самодержавія. Реформи Петра I — друга після опричнини “революція згори” в російській історії — не змінили нічого істотного у структурі держави й суспільства. Щоправда, перетворення Московського царства на Російську імперію дало останній фасаду — але не більше, як фасаду, — тогочасної європейської абсолютної монархії. Проте було б колосальною помилкою не бачити корінних різниць між европейським абсолютизмом XVI–XVIII століття і російським самодержавством. Таку помилку робить Юрій Лавріненко, коли він уважає Еспанію Филипа II і Росію Олександра I за держави одного типу. Европейські абсолютні монархії, — незважаючи на те, що влада корони не була в них обмежена формальною конституцією, — ніколи не стали деспотіями, у принципі вони завжди залишалися правовими державами. Влада монархів фактично обмежувалася в них корпоративними привілеями станів, провінцій і муніципалітетів, відносно незалежним правосуддям, моральним авторитетом церкви, силою публічної опінії. Цього плюралізму не було в Росії з її всесильним урядом і аморфним, політично пасивним суспільством. Згідно з клясичною дефініцією Михайла Сперанського, російське суспільство складалося тільки з двох шарів: рабів царя, дворян і рабів дворян, селян-кріпаків.

Недавно появилися в англомовній науковій літературі водночас дві великі праці узагальнюючого характеру про історію дореволюційної Росії, “Росія за старого режиму” Ричарда Пайпса та “Російська традиція” Тібора Самуелі[179]. Книги постали незалежно одна від одної й написані з різних методичних позицій, але вони пропонують аналогічні, майже однакові, висновки в кардинальних питаннях стосовно структури російського історичного розвитку та традиційного типу російського політико-суспільного устрою. Пайпс і Самуелі однозгідні в тому, що в Росії ніколи не було февдалізму, не тільки за імперського, але також і за московського періоду. Обидва учені думають, що устроєвий тип російської державности був глибоко відмінний від європейських зразків, не зважаючи на те, що від Петра I Росія ступила на шлях “узахіднення”. Обидва дуже подібно характеризують цей російський традиційний устроєвий тип, хоч користуються різними термінами: Пайпс говорить про “патримоніяльний режим” (себто такий, в якому монарх є “государем”, іншими словами господарем-власником усієї держави й її населення), а Самуелі про “азіятську деспотію” (себто про устрій того самого типу, що його від древніх часів репрезентували великі імперії Сходу). Врешті, обидва історики стверджують одноголосно, що в течії цієї традиції перебували й російські, й революційні середовища XIX і раннього XX століття. Російські революціонери черпали свою ідеологію з Заходу, але щодо своїх організаційних прийомів, метод дії та усієї своєї політичної культури вони були рідними синами “патримоніяльного режиму”, чи пак “азіятської деспотії”. Про це свідчила їх байдужість, а то й ворожість до конституціоналізму й парляментаризму, брак розуміння для правопорядку й індивідуальних вольностей, сектантський фанатизм і нетерпимість, культ революційного насильства, нахил до диктатури й авторитаризму, а також своєрідний національний месіанізм.

Інтерпретації російської історії, пропоновані Пайпсом і Самуелі, вже встигли викликати жваву дискусію в наукових колах. А втім для українського читача їхні висновки не повинні бути несподіваним відкриттям. Подібні думки вже давно висловлювали українські історики й політичні мислителі, зокрема Костомаров, Драгоманов, Кістяковський і Липинський.

Щойно тепер стає ясним, чому кремлівським ідеологам і пропагандистам так залежить на тому, щоб довести факт існування февдалізму в Росії, чому ця теза користується в радянській історіографії авторитетом офіційної догми. Коли прийняти, що дореформна Росія не була февдальною, то це виявляє теоретичну неспроможність марксистської історіософії. Бо Росія, що ніколи не була ані рабовласницькою, ані февдальною, ані не встигла стати послідовно капіталістично-буржуазною (хоч могла посідати окремі риси, притаманні цим формаціям), просто не вміщається в марксистську однолінеарну схему історичного розвитку. Щоб якось обійти цю трудність, провідний радянський історик 1920-их років Михайло Покровський намагався обгрунтувати тезу, що в Росії вже в кінці XVI–XVIII ст. панував т. зв. “торговельний капіталізм”. Але кінець кінцем парадоксальна й непереконлива концепція Покровського була закинена на користь менш фантастичної, хоча теж штучної й натягненої, “февдальної тези”, що залишається обов’язковою дотепер. Варто підкреслити, що така сама історична трудність виринає для марксистської історичної науки й у зв’язку з такими країнами й державами Сходу, як, наприклад, арабський халіфат, Османська імперія, Індія під панування могульської династії, а передусім традиційний Китай. Їх усіх проголошено “февдальними”, хоч для безстороннього дослідника ясно, що вони не мали нічого спільного із автентичним февдалізмом, який знаходимо в середньовічній Европі.

З цим щільно пов’язана друга проблема. Якщо прийняти, що в Росії існував февдалізм, а після нього капіталізм, тоді з цього слідує, — згідно з логікою Марксової схеми, — що Жовтнева революція була “соціялістичною”. Така інтерпретація ставить Росію-СРСР в авангарді загальнолюдського прогресу. Коли ж, навпаки, вийти від заложення. що в Росії февдалізму ніколи не було, ані що справжній капіталізм не встиг у ній розвинутися, — то це неминуче міняє розуміння сутности Жовтневої революції. Тоді доводиться визнати, що більшовицький переворот взагалі не був ніякою “соціялістичною революцією”, хоч його вожді користувалися соціялістичними гаслами. Установлення радянського режиму не було вислідом універсальних історичних закономірностей, але радше пояснюється специфікою російського історичного процесу. При такій інтерпретації устроєвий характер СРСР розкривається як модернізований варіянт традиційного російського “патримоніяльного режиму”, чи пак “азіятської деспотії”. Не тяжко збагнути, чому кремлівським ідеологам так залежить на тому, щоб не допустити поширення цієї “підривної” концепції й чому вони так наполегливо нав’язують “февдальну тезу” власним громадянам і світовій опінії[180].

Повертаючися до Юрія Лавріненка, ставимо йому в догану не те, що він приймає офіційну радянську тезу щодо існування февдалізму в дореформній Росії, але те, що він це робить несвідомо й некритично. Не було б ніякого лиха в тому, коли б Лавріненко вважав, що в даному питанні радянська інтерпретація згідна з об’єктивною правдою. Вільна думка, що не може примиритися з догматичним характером марксо-ленінського вчення, не робить собі правила й з того, щоб у кожному випадку доконче говорити щось протилежне, ніж радянські ідеологи; вона не боїться визнати, що іноді вони можуть мати рацію. Але дослідник, що не належить до “віруючих”, має обов’язок бути повсякчасно критичним. Коли він сприймає якусь тезу, концепцію, інтерпретацію — він мусить знати, чому він це робить, він мусить зважити аргументи “за” і “проти”. Тоді він залишиться духовно незалежним. Небезпечна ситуація починається тоді, коли науковець або публіцист, сам цього недобачаючи, стає жертвою підступної ідеологічної маніпуляції.

Не можна брати за зле нашим підрадянським землякам, коли вони, не виключаючи дисидентів, часто годуються відпадками з кремлівської ідеологічної кухні (див. “марксизм” І. Дзюби, М. Руденка, Л. Плюща). Вони це роблять задля свідомої чи підсвідомої мімікрії, а часами просто тому, що, бувши відрізані від світу, хоч-не-хоч користуються тим інтелектуальним матеріялом, який їм доступний. Зате від українських культурних працівників діяспори маємо право чекати, що вони, коли висловлюються з приводу якогось суперечливого питання, не нехтували здобутками світової науки й не повторювали безкритично формул, які, з уваги на їх нечисте джерело, слід було б радше сприймати з принциповим недовір’ям. А втім, це явище в нашій історії не нове. Ще сто років тому Михайло Драгоманів звернув увагу на парадоксальний факт, що українські патріоти, які від щирого серця лають “зажерливу Москву”, водночас не раз неспроможні звільнитися від духовної залежности від цієї ж Москви через незнання світових мов та через свою байдужість до наукової й суспільно-політичної думки Заходу. Цю критику Драгоманова можна до певної міри прикласти і до Лавріненка.

На закінчення ще кілька коротких зауважень фактичного порядку на маргінесі книжки Юрія Лавріненка.

Про предка Василя Каразина по матері, полковника Івана Ковалевського, мовиться, що по битві під Берестечком він переселився на Слобожанщину (стор. 35). Але трохи вище на цій самій сторінці читаємо, що після смерти Богдана Хмельницького полковник Ковалевський був “опікуном при малолітньому спадковому гетьмані Юрію Хмельницькому, фактично керував державою”. Тут якась неув’язка. Битва під Берестечком була 1651 року, а Богдан Хмельницький помер у 1657 році. Як міг Іван Ковалевський бути опікуном при наслідникові Богдана, коли він вже кілька років раніше емігрував за кордон?{67}

Лавріненко твердить, ща Каразин листувався з Шіллером і Гете (стор. 28). Звідки взято інформацію?{68} Чи в епістолярній спадщині німецьких корифеїв виявлено листи Каразина?

Лавріненко зараховує Монтеск’є до “енциклопедистів” (стор. 28). У дійсності автор “Духу законів” (1689–1755) не належав до співробітників “Енциклопедії”, що почала виходити з 1751 року за редакцією Дідро й д’Алямбера. Своїми світоглядовими й політичними позиціями Монтеск’є істотно відрізнявся від середовища енциклопедистів.

Американську конституція Лавріненко датує 1776 роком (стор. 18). Він сплутав Деклярацію незалежности Сполучених Штатів, проголошену 1776 року, з пізнішою на більше як десяток років конституцією, яка була ухвалена в 1787 році й увійшла в чинність з 1789 року.