Iсторичнi есе. Том 1

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ{104}

Розповідь про стан українського національного руху напередодні першої світової війни можна почати з аналізу двох подій, які відбулися на початку 1914 року майже одночасно у Києві та Львові, столицях українських земель у Росії та Австро-Угорщині відповідно.

Міністр внутрішніх справ Росії Микола Маклаков заборонив публічно відзначати століття від дня народження національного поета України Тараса Шевченка (1814–1861). 10–11 березня (за новим стилем) у Києві пройшли демонстрації протесту. Організовані студентським комітетом, вони дістали широку підтримку серед населення, й число демонстрантів вимірювалося десятками тисяч. Щоб розсіяти натовп, влада змушена була вдатися до кінної поліції та загонів козаків. Подібні виступи відбулися і в інших містах України. Вони стали першим свідченням того, що національний рух на середньо-східній (Підросійській або Наддніпрянській) Україні вилився на вулиці. Про події 10–11 березня широко інформувала російська преса, вони стали приводом до дебатів у Думі. Російскі делегати висловлювали побоювання в зв’язку з цим разючим виявом сили українського руху.

Один з організаторів київських демонстрацій Микола Ковалевський так відгукувався про них у своїх спогадах:

За яких три тижні до того, у Львові 14 лютого сталася ще одна пам’ятна подія: Галицький сейм прийняв новий крайовий статут і новий крайовий виборчий закон. Українці отримали 27,2% місць у сеймі (таке саме співвідношення місць, як вони від 1907 р. мали у галицькому представництві в Австрійському парламенті) і два місця з восьми у Крайовому Виділі (Landesausschuss). Всі ці реформи далеко не задовільняли того, що могли б законно вимагати українці з огляду на статистичні дані: вони становили 42% з восьмимільйонного населення краю. Але все ж монополія влади, якою поляки в Галичині володіли впродовж десятиліть, була нарешті підірвана.

Кость Левицький, лідер Української національно-демократичної партії в Галичині і головний посередник з українського боку у переговорах 1914 р., дав таку оцінку:

І київські демонстрації, і реформа галицького крайового статуту знаменували певний прорив: на Наддніпрянській Україні національний рух став набувати масового характеру; на західній, австрійський території — завоював частину політичної влади. Щоб мати змогу належним чином оцінити значення цих подій, мусимо коротко оглянути розвиток українського національного руху, від його витоків аж до передодня першої світової війни, наголошуючи на тих фактах, які або сприяли його прогресові, або сповільнювали його[692].

Зародження модерного українського національного руху хронологічно можна віднести до початку 19 століття, а географічно — до т. зв. Лівобережжя, тобто Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній. У цьому краї ще збереглися традиції колишньої козацької автономії. Майже всі перші поборники відродження України належали до лівобережного дворянства, нащадків колишньої козацької старшини. Спочатку цей рух був зовсім аполітичним і виражався в історичних, фольклорних, мовних дослідженнях, а також у літературних (переважно поетичних) творах, написаних народною українською мовою. Ця культурницька діяльність була неофіційно пов’язана з Київським та Харківським університетами, заснованими відповідно у 1805 р. та 1834 р.

Наступною стадією в розвитку українського руху стала його політизація. Вирішальний крок у цьому напрямку зробила група молодої київської інтелігенції, відома як Кирило-Мефодіївське Братство (1846–1847). З цього гуртка вийшла перша сучасна українська політична програма, кульмінаційним пунктом якої була візія майбутньої вільної Української республіки як члена демократичної слов’янської федерації. Кирило-Мефодіївська програма наголошувала на скасуванні кріпацтва та ліквідації класової нерівності. Таке поєднання національних і соціальних інтересів залишалося й надалі характерною рисою українського національного руху, надаючи його ідеології виразного народницького забарвлення. Членом Братства був геніальний поет Тарас Шевченко, пророк і невмирущий символ українського визвольного руху[693].

Попередній короткий виклад показує, що українське відродження йшло шляхом, характерним і для деяких інших націй, що зароджувались у Східній Європі. Наприклад, у випадку з чехами першою стадією теж було аполітичне, культурне відродження, а другою — політизація національного руху. Проте процес формування нації на Україні був, беззаперечно, запізнений порівняно з іншими східноєвропейськими країнами, перед якими стояло аналогічне завдання. Шд “формуванням нації” я розумію проникнення національної ідеї у всі прошарки населення, перетворення етнічної маси на культурно й політично свідому національну спільноту. При цьому треба враховувати відносно сповільнений розвиток українського національного руху.

Немає підстав припускати, що прагнення утвердитися як нація серед українців було у своїй основі слабшим, ніж серед інших новонароджуваних націй. Але, можливо, жодному іншому національному рухові не доводилося долати таких великих перешкод. Головним, хоч і не єдиним, джерелом цих труднощів була політика Росії щодо України. Назагал деспотична та централізаторська природа російського самодержавства відома надто добре, тому немає потреби говорити про неї докладно. Але його ставлення до України відзначалось певними особливими рисами, які виходили поза імперський стандарт щодо інших неросійських народів. Головним принципом політики царської Росії стосовно України було заперечення самого факту існування окремої української національності. Згідно з офіційною доктриною, український народ вважався “малоросійською” племінною гілкою триєдиної руської нації. З цієї засадничої тези випливало два висновки. По-перше, особи українського похоження, які хотіли зректися своєї національності і прийняти “загальноросійську” (“общерусскую”) концепцію, не підлягали дискримінації. По-друге, систематичних і нещадних переслідувань зазнавали всі особи та товариства, які утверджували українську національну самобутність чи то в політичній, чи в культурній сфері. Це стосувалося навіть мови. Українську мову постійно обмежувано до ролі селянського діалекту. Вважалося, що піднесення цього наріччя до рівня мови літератури та науки становить небезпеку російській єдності, а отже, цьому треба перешкоджати адміністративними заходами. Заборона української літератури, як такої, незалежно від її змісту, лише на мовному грунті, була унікальним явищем навіть за умов Російської імперії. Для контрасту можна згадати, що ніколи, навіть у час суворих антипольских переслідувань після повстання 1863 року, не припинялося друкування польських книжок і газет.

Вищенаведені твердження вимагають певних застережень. Культурне відродження початку XIX століття на Лівобережній Україні не зазнавало жодних переслідувань. Царська влада просто ігнорувала його, розглядаючи як вираз нешкідливих провінційних почуттів. Щойно викриття Кирило-Мефодіївського братства вказало урядові на українську загрозу, тому й повелися з братчиками відповідним чином. Другим основним антиукраїнським заходом став Валуєвський указ 1863 року, а згодом — горезвісний Емський указ (1876), який повністю заборонив публікації українською мовою, та українську культурну і просвітницьку діяльність[694]. Протягом наступних тридцяти років аж до революції 1905 року Російська імперія не дозволяла жодного відкритого вияву українського національного руху. Щоправда, царське самодержавство не було тоталітарним, тому людям, озброєним рішучістю, терпінням та обережністю, вдавалося знаходити тріщини у стінах “тюрми народів”. Наприклад, академічна наука користувалась у старій Росії відносною свободою. І до, і після зловісного 1876 р. вийшло багато цінних книжок у галузі українознавства. Написані російською мовою, вони залічувалися до досягнень російської науки, проте не давали згаснути полум’ю української інтелектуальної традиції.

Український національний рух страждав не лише від російського уряду, а й від ворожості російського суспільства. Якщо говорити про рівень простолюду, то український та російський селянин відрізнялися (як відзначив Дональд Маккензі Воллас) “мовою, одягом, традиціями, народними піснями, прислів’ями, фольклором, домашнім устроєм, способом життя та громадською організацією”[695]. “Хохол” і “кацап” ніколи не вважали, що належать до одного народу. Але освічене російське суспільство абсолютно поділяло офіційну доктрину триєдиної руської (“русской”) народності. У цьому відношенні ліберальний і навіть революційний російський інтелігент мало чим відрізнявся від царського бюрократа. Звичайно, зустрічалися і рідкісні винятки, такі як Герцен і ряд об’єктивних вчених-гуманітаріїв, серед яких слід згадати О. М. Пипіна, Ф. Ю. Корша, О. А. Шахматова, які культивували співчутливе зацікавлення українознавством. Однак переважала постава, що її продемонстрував “батько” радикальної російської інтелігенції Віссаріон Бєлінський, який ще в 40-х рр. XIX ст. паплюжив Шевченка й радо аплодував покаранню кирило-мефодїївських братчиків[696].{105} Лише частина російських радикалів виявляла свою антиукраїнську упередженість, як Бєлінський, із брутальною щирістю, а назагал їхнє ставлення до національних прагнень українців звичайно коливалося між байдужістю, насмішкуватою поблажливістю та тонко замаскованою ворожістю. Український політичний теоретик Михайло Драгоманов (1841–1895), який, перебуваючи на еміграції в Женеві, зустрічав багатьох відомих російських революціонерів, зауважив, що

Критика Драгоманова була спрямована проти російських революціонерів-народників, але стан речей не змінився з появою марксизму. Один мемуарист писав про Георгія Плеханова, основоположника російського марксизму:

Царський гніт у поєднанні з ворожістю російського суспільства витворив несприятливе середовище, у якому український національний рух міг рухатися вперед лише повільними кроками. Впродовж десятиліть основними провідниками його ідей були т. зв. громади — неформальні гуртки без чіткої структури, що існували у більшості українських міст і складалися переважно з інтелігенції та службовців. Загальне число членів громад ніколи не перевищувало декількох сотень[699]. Наприкінці XIX ст. потрібно було мати сильну віру, щоб підтримувати в собі впевненість щодо майбутнього української справи. Щоправда, маси селянства зберегли свою рідну мову та народну культуру. Але вони були в основному неписьменні, позбавлені модерної громадянської та національної свідомості й політично аморфні. Окрім невеликої групи самовідданих патріотів, все, що підіймалося вище народного рівня, було — або здавалося — зрусифікованим. Кажу “здавалося” тому, що прихований комплекс українця жив у душах величезної кількості на вигляд покірних “малоросів”. Суспільно-економічні зміни та наближення політичної кризи самодержавства мали запропонувати новий вихід для цих прихованих сил.

Внаслідок придушення українського руху в Російскій імперії центр його тяжіння перемістився до австрійської Галичини[700]. Спочатку українські перспективи там були аж до знеохочення непривабливими. До анексії Австрією Галичина протягом чотирьох століть належала Речі Посполитій, і місцеве українське (руське) населення не мало козацької традиції, з якою виросло національне відродження на Наддніпрянській Україні. Культурно-національний рух почався серед галицьких українців лише у 30-х роках XIX ст., тобто на ціле покоління пізніше, ніж на Лівобережжі. Скромний політичний дебют галицьких українців відбувся слідом за австрійською революцією 1848 р., але успіхи поляків у 1860-х рр. звели їхні досягнення майже нанівець. Варто пам’ятати, що Галичина не була етнічно однорідною. Приблизно по річці Сян проходила межа між більшою, східною частиною провінції, в якій переважали українці, (хоча була тут і чимала, яких 20 відсотків, польська меншість) та західну, польську частину. В цілому по Галичині обидві національності перебували кількісно у приблизній рівновазі, але поляки мали економічну, культурну та політичну перевагу. Галичина в очах поляків була частиною історичної польскої держави, яку в належний час треба буде повернути майбутній відновленій Польщі. Як і росіяни, поляки не сприймали саму ідею існування окремої української національності, відмовлялися ставитись до українців як до рівних партнерів і мали твердий намір тримати їх у національно та соціально другорядному становищі.

Майже століття після того, як Габсбурзька імперія анексувала Галичину у 1772 р., краєм управляли німецько-австрійські чиновники. Однак у 1867 р., після австро-угорської угоди, Відень передав контроль над Галичиною в руки поляків. Поляки панували в державній адміністрації, очолюваній намісником, яким завжди був представник польської аристократії, та в автономних крайових інституціях, що перебували під юрисдикцією Сейму. Державна служба та судочинство були польськими і за персоналом, і за офіційною мовою. Виборча система, заснована на представництві окремих груп згідно з їхніми економічними інтересами (курій) та непрямому голосуванні, надавала великі переваги полякам. Ця система, а також передвиборні махінації, адміністративний тиск і повсюдна корупція позбавляли українське представництво у віденській Державній раді та в Галицькому сеймі будь-якої політичної ваги. “Галицькі вибори” стали притчею во язицех по всій Австро-Угорщині. Українців систематично не допускали до вищих адміністративних посад, дуже обмежували можливості отримати освіту. Парламент, у якому більшість становили поляки, перешкоджав створенню українських середніх шкіл. Вищі освітні заклади були повністю польськими, за вийнятком декількох україномовних кафедр у Львівському університеті. Варто додати, що Галичина, страждаючи від аграрного перенаселення, була економічно відсталим краєм з низькими темпами індустріалізації та урбанізації[701]. На зламі століть економічне становище українських мас під австро-польською владою було, можливо, гіршим, ніж під російською.

Постає питання, як, незважаючи на всі ці перешкоди, Галичина змогла стати центром українського національного руху. Але були й деякі важливі позитивні чинники. По-перше, релігійна ситуація в краї загострювала в українців почуття національної окремішності[702]. Фактично всі галицькі українці належали до греко-католицької (уніатської) церкви Східний обряд чітко відрізняв їх від польських сусідів, водночас зв’язок із Римом захищав від впливу російського православ’я (спільна православна релігія чи не найміцніше прив’язувала наддніпрянських українців до Росії). Греко-католицька церква як окрема інституція спочатку не ототожнювала себе з українською національною справою, а її світогляд був радше “рутенським”, тобто вузькопровінційним і позначеним надмірною вірнопідданістю до Габсбургів. Пізніше сталися зміни, і під керівництвом визначної особистості — Андрея Шептицького (1865–1944), галицького митрополита від 1900 р., греко-католицька церква стала тісно пов’язана з боротьбою України за незалежність[703].

Іншою перевагою українського руху в Галичині була та обставина, що він діяв у конституційній державі. Незважаючи на всі вади австрійської конституційної системи, особливо те, як застосовувала її польська адміністрація в Галичині, українці користувалися там певними мінімальними громадянськими правами. Вони мали змогу видавати книжки та газети, утворювати різноманітні товариства, проводити громадські зібрання. Вибори давали можливість політично мобілізувати маси. Українські депутати у парламенті та сеймі могли принаймні висловлювати скарги від імені своїх виборців. Умови відкритого політичного життя забезпечували вишкіл провідників, які набували майстерності в організаційних справах і парламентських процедурах. Все це давало галицьким українцям відчутні переваги над їхніми співвітчизниками в Росії, де до 1905 р. національний рух був загнаний у підпілля.

Третім позитивним чинником була та допомога, яку національний рух у Галичині одержував з середньо-східної України. Після Емського указу східноукраїнські письменники почали регулярно дописувати до галицької періодики і друкувати свої твори у Львові. Два уродженці Наддніпрянської України, Михайло Драгоманов і Михайло Грушевський, справили на розвиток Галичини найбільший вплив. Драгоманов у 1870–1890 рр. був наставником групи поступових галицьких українських інтелектуалів[704]. До цієї групи належав, зокрема, й Іван Франко (1856–1916), найвизначніший західноукраїнський письменник, а також видатний учений і публіцист. Послідовники Драгоманова у Галичині заснували у 1890 р. Русько-українську радикальну партію, яка стала першою модерною українською політичною партією. Її програма охоплювала аграрні реформи, політичну демократію та антиклерикалізм. Грушевський був першим визначним східним українцем, який поселився у Галичині. Запрошений у 1894 р. на кафедру історії Львівського університету, він став також головою Наукового Товариства імені Шевченка. Ця установа, заснована на пожертви з Наддніпрянської України, під енергійним керівництвом Грушевського розвинулася у важливий дослідницький та видавничий центр — фактично, неофіційну українську академію наук.[705]

Ці імпульси з середньо-східної України видозмінили світогляд національного руху у Галичині, позбавивши його вузького провінціалізму і забезпечивши всеукраїнською ідеологією. Допомога, яку галицькі українці отримували від своїх співвітчизників зі Сходу, додала їм сил у протистоянні з деспотичними сусідами-поляками. У свою чергу, поява сильної та динамічної української спільноти у Галичині накладала відбиток, особливо після 1905 р., на українські землі в Росії. Так сформувалася концепція Галичини, як “українського П’ємонту”: маленького краю з великою місією, покликаного стати географічною базою і плацдармом визвольної боротьби всього українського народу.

Для українського національного руху у Галичині двадцять п’ять років перед вибухом першої світової війни були періодом неухильного просування на всіх фронтах. Один із тогочасних польських публіцистів влучно охарактеризував такий розвиток подій як “українське завоювання”. Завоювання було перш за все внутрішнім і полягало у проникненні в широкі маси українців модерної національної свідомості. Це досягалося через постійно розширювану мережу народних товариств: освітніх, професійних, господарських, напіввійськових та ін. Участь у таких товариствах, місцеві філії яких сягали кожного містечка й села, давало селянам нове почуття людської гідності. Були також помітні ознаки покращення господарського стану українського населення завдяки поширенню сільскогосподарської освіти, кредитним спілкам, квітнучому кооперативному рухові, організованій сезонній чи постійній еміграції до Західної Європи й Північної Америки та відкупові землі у заборгованих польских великих поміщиків.

У політичній сфері тепер стало можливим розпочати систематичний, наполегливий наступ на польську гегемонію в Галичині. Він був пов’язаний з боротьбою у межах всієї імперії за демократизацію австрійської конституційної системи Поворотним пунктом у цій боротьбі стала виборча реформа 1907 р., яка ввела загальне виборче право для всіх дорослих чоловіків у виборах до віденської Державної ради. Українська парламентська репрезентація зразу ж збільшилась утричі, незважаючи на той факт, що в результаті хитрих передвиборних махінацій українці все ще мали далеко менше представництво, ніж польська частина населення Галичини.

Протягом наступних п’яти років, від 1908 р. до 1913 р., боротьба сконцентрувалась на питанні реформи виборчого закону до Галицького сейму та крайового статуту. Умови в Східній Галичині часом наближалися до стану польсько-української громадянської війни Виразом дедалі більшого напруження стало вбивство у 1908 р. українським студентом галицького намісника графа Анджея Потоцького. У цей час, на відміну від 1860-х років, Відень не хотів більше жертвувати українцями на користь польських інтересів. Не накидаючи жодного розв’язання проблеми згори, центральний уряд пропонував свої послуги як посередницькі. Результатом тривалих переговорів був лютневий компроміс 1914 р., згаданий на початку цієї статті. Невідомо, як би діяв цей компроміс на практиці, коли б не втрутилася війна. Проте видається найправдоподібнішим, що після усунення штучних перепон, які в минулому стримували поступ українського національного руху, українці за декілька років могли досягти політичної переваги у Східній Галичині.

Протягом багатьох років поляки перешкоджали створенню українського університету у Львові Українська кампанія за національний університет розпочалася у 1898 р.[706]. У 1913 р. позитивне вирішення цього питання здавалося вже дуже близьким, й остаточне рішення (у вигляді імператорського рескрипту) відкладено лише з технічних причин. Заснування українського університету в Галичині повинно було дістати глибокий відгук і на Наддніпрянській Україні. Англійський журналіст Генрі Вікгем Стід так тлумачив політичне значення проблеми українського університету:

Східноукраїнський історик і громадський діяч Дмитро Дорошенко, який після десятирічної перерви на початку літа 1914 р. знову приїхав до Галичини, був вражений досягненнями українського руху:

Повернімося до середньо-східної України[709]. Посилення української діяльності тут стало помітним у 1890-х рр. У 1900 р. група студентів Харківського університету заснувала підпільну Революційну українську партію (РУП), яка, використовуючи Галичину як базу для своїх дій, розгорнула жваву пропагандистську кампанію серед селян та міських робітників. У 1905 р. вона прийняла марксистську програму і змінила свою назву на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Рівень національної свідомості українських мас був ще настільки низьким, що, коли розпочалася революція 1905 р., вона не набрала на Україні виразного національного забарвлення. Однак одним із результатів революції стало скасування дискримінаційних обмежень Емського указу. Чи не наступного дня почали виходити українські газети, журнали та книжки, виникли різноманітні українські культурні й освітні товариства. Особливо важливими серед них були організації “Просвіти”, які будувалися за галицьким зразком. Хати-читальні стали громадськими і культурними центрами в селах і містечках по всій країні. Якщо говорити про політичну сферу, то в Першій і Другій Державних Думах (відповідно у 1906 і в 1907 рр.) існували українські фракції з 40–50 депута тів. Українські члени Другої Думи підготували проект закону про автономію України, але цей законодавчий орган невдовзі розпущено, тож документ не був поставлений на порядок денний.

Царський уряд не відмовився від своєї підставової тези щодо українського питання: доктрини триєдиної руської (“русской”) нації, з якої логічно випливало невизнання окремої української національності. Уряд твердо опирався навіть найскромнішим українським національно-культурним вимогам. Наприклад, він не дозволяв навчання українською мовою навіть у початкових школах. Після 1907 р., знову відчуваючи себе в змозі контролювати ситуацію, царський режим відновив свою традиційну репресивну політику стосовно українського руху. Зміна виборчого закону, накинута імператорським декретом 1907 р., надавала перевагу в законодавчих органах вищим класам, які на Україні були російськими або зрусифікованими. Внаслідок цього у Третій і Четвертій Думах не зорганізувалися українські клуби, хоча й були окремі прихильні до української справи люди, які належали до різних російських партій. Губернатори розпускали українські товариства (особливо ті, що користувалися популярністю в масах, такі як “Просвіта”) з найменшого приводу. Постійні конфіскації доводили українські періодичні видання до банкрутства, а їхні передплатники в губерніях зазнавали переслідувань з боку місцевих властей[710].

Аби підтримати розхитані підвалини царського режиму, уряд на чолі з прем’єр-міністром Петром Столипіним уклав союз з войовничим великоросійським націоналізмом. За підтримки адміністрації на Україні були створені “чорні сотні” та шовіністичні російські організації, як-от Клуб російських націоналістів у Києві. Вони вели галасливу і часто непристойну антиукраїнську, а також антисемітську пропаганду. У той час термін “мазепинство” введено в широкий обіг як принизливий ярлик для українського руху. Це слово утворене з імені гетьмана Івана Мазепи, який у 1708 р., під час Великої Північної війни, перейшов з російського на шведський бік. Малося на увазі, що українські патріоти, як і званий Іудою Мазепа, — зрадник на утриманні іноземних держав. В руслі політики неославізму, започаткованої близько 1907 р., царський уряд і праві російські організації намагались уразити український рух у самій його твердині. Фінансова і моральна підтримка щедро посипалась на галицьких русофілів, вмираючу групу “руських” ультраконсерваторів, які виступали з ідеєю єдності руської (“русской”) нації від Карпат аж до Камчатки Безплідні інтриги галицьких русофілів захищала частина польської адміністрації краю. Польська націонал-демократична партія, яка була однаково впливовою як у підросійській Польщі, так і в Галичині, виступала за узгодження російських і польських зусиль, спрямованих на знищення спільного українського ворога[711].

Проте український рух уже годі було стримати. Росія стала напівконституційною державою, і масові репресії у стилі Емського указу були неможливі. Коли адміністрація чинила перешкоди українським товариствам або закривала їх, віднаходилися нові форми діяльності. Наприклад, кооперативний рух робив великі успіхи в усіх частинах Росії, але на “Півдні” його контролювали українці[712]. Київські вуличні демонстрації у березні 1914 р. у зв’язку зі сторіччям від дня народження Шевченка засвідчили посилення українського руху. За десять років до того така подія була б неможлива.

Якщо ми спробуємо оцінити, наскільки просунувся вперед націотворчий процес на середньо-східній Україні до 1914 р., відповідь не буде легкою. Жодних докладних емпіричних досліджень цього питання досі не проводилося. Радянські історики, які мають доступ до відповідних, усе ще не торкнутих архівних матеріалів, неохоче беруться до цього завдання. Тому, розглядаючи дану проблему, мусимо скористатися з принагідних коментарів тогочасних спостерігачів. Ці уривчасті свідчення дозволяють нам зробити декілька пробних узагальнень.

Насамперед зацитуємо зболений крик одного з провідних членів київського Клубу російських націоналістів А. Савенка, який писав у 1911 р.:

Можна було б і не зважати на цей панікерський голос російського суперпатріота (і, що типово, ренегата-українця). Якщо, однак, узяти до уваги те, що відбулося на Україні лише за кілька років потому, у 1917-му, то треба визнати, що в Савенковому діагнозі була частка правди.

З іншого боку, маємо спогади українського студентського активіста Дмитра Солов’я, який у 1914 р. прибув до Полтави. Його охопила зневіра, коли побачив масштаби русифікації цього історично українського міста, нечисельність і пасивність місцевої української інтелігенції[714]. Як можна узгодити два таких протилежних погляди, що їх висловили Савенко та Соловей?

Можливо, найближчий до істини Євген Чикаленко, видавець київської україномовної газети “Рада”. У 1913 р. він відзначив у своєму щоденнику, що у провінційних містечках, де ще покоління тому навряд чи можна було почути російську мову, тепер вона переважає. Але й число національно свідомих українців щороку зростає[715]. Стосовно соціального складу українського руху Чикаленко писав, що його найактивніші діячі належать до т. зв. “третього стану” — тобто сільської інтелігенції та напівінтелігенції. Фінансову підтримку український культурницькій діяльності надавали окремі представники буржуазії, що походили з простолюду.

Варто додати, що різні регіони країни були охоплені національним рухом різною мірою. Рух здобув вплив у Київській, Чернігівській та Полтавській губерніях, проте мало зачепив інші частини України, особливо етнічно змішане чорноморське узбережжя та промисловий Південний Схід.

Слід наголосити на ще одній важливій різниці між середньо-східною Україною і Галичиною. В Галичині лінія, що розділяла поляків та українців, була чітка і ясна, незважаючи на часті змішані шлюби. Треба було бути або поляком, або українцем, але не обома відразу. Тим часом російсько-українська диференціація залишалася мінливою і часто розпливчастою. Наприклад, усі російські політичні партії діяли на Україні і знаходили підтримку не лише серед російської меншості, але й серед частини корінного українського населення[717]. Участь у російській політичній і культурницькій діяльності не виключала існування залишкової української свідомості. Однак поширеність таких гібридних форм національної ідентичності вказувала на те, що українському рухові було ще далеко до осягнення своєї мети.

Настав час зробити певні висновки. За період, що передував першій світовій війні, український національний рух досяг, безумовно, значних успіхів. Але в цілому, за винятком малої галицької частини, Україна в 1914 р. ще не стала повністю скристалізованою нацією. Аби закріпити досягнуте, потрібен був мирний період. Натомість розпочалася війна. Війна і наступна революція прискорили націотворний процес, але водночас поклали на молоду націю величезний тягар, який перевищував її сили. Я говорю про завдання побудови незалежної держави у країні, яка доти не мала початкових шкіл із рідною мовою викладання.