Iсторичнi есе. Том 1

I. ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ПРОЦЕС

Може бути спірним питання, з котрого кінця доцільно починати досліди над системою ідей політичного мислителя. Мабуть, найзручніше, коли за вихідну точку взяти зображення його історичних перспектив. Бо в людській свідомості ці дві речі — оцінка процесу становлення та оцінка сучасного стану — стоять у взаємозалежності.

Основне переконання Михайла Драгоманова, що Україна на протязі своєї многовікової історії, аж до кінця 18 ст., творила частину європейського світу. Хоч загамована у розвитку через віддаль від європейських центрів та через винятково трудну географічну позицію на степовій межі прямо під ударами кочової орди — все-таки була вона європейською країною та проходила разом із рештою континенту ті самі щаблі поступу, очевидно, тільки у припізненому темпі. У своєму культурному розвитку і Україна пережила Ренесанс та Реформацію — літературний та релігійний рух 16 і 17 віків. Тут особливу вагу кладе Драгоманов на братства, що в них бачить відповідник до західнього протестантизму. Подібно в соціяльно-політичному розвитку: від февдалізму Україна перейшла до станової державности. З цього погляду заслуговує на увагу аналіза Переяславських статей, що їх Драгоманов порівнює пункт за пунктом із знаменитою англійською “Великою хартією вольностей” (1215). Подібно, як і ця остання, не знає Переяславський договір рівної для всіх громадян особистої та політичної свободи. Обидві грамоти говорять тільки про права й вольності баронів і лицарства (чи пак козацтва), міст, церкви та про судові і податкові привілеї цих станів. Однак на Заході саме такі хартії поклали фундамент під новітню свободу індивіда та під всенародні представництва (парламенти); Україна теж простувала в цьому ж напрямі. Не треба забувати, що в той час, коли вона за революції Хмельницького вийшла на шлях незалежного буття, вже існували в Европі держави з відносно вільним устроєм (Нідерланди, Швайцарія та Англія) і вже встигла закріпитися новітня, на вільному досвіді сперта наука. Ці сили були б духово допомогли українському народові ще певніше крокувати по тій лінії, що по ній двигала його власна природжена снага.

Для глибшого зрозуміння драгоманівської мислі важливе ось що: Драгоманов — у цьому відношенні типовий ліберал і прогресист своєї доби — беззастережно вірив у те, що європейські ідеали — наукового поступу, громадської та особистої свободи, соціяльної справедливости — об’єктивно добрі та абсолютно обов’язкові. Вони були для нього оціночною нормою, з якою він підходив до дійсности. Отже, помітно, що він знаходив засадничу згідність між тим, що було його ідеальним мірилом, і тим, що він уважав за основний закон української історії. Звідси його глибоко закорінений оптимізм щодо української справи, не зважаючи на часто надзвичайно сувору критику поточної української дійсности.

Упродовж 18 і 19 століть Україна крок за кроком щораз більше відхилялася від первісного шляху й відставала від Европи. Причина цього — її прилучення до Росії. В соціяльно-економічній ділянці московський вплив був відповідальний за відновлення на Україні скасованої козацькою шаблею кріпацької неволі. Щоправда, по справедливості доводиться ствердити, що в самому становому устрою козацької держави були зародки пригнічення посполитого селянства; але без опертя, що його рідна реакція знайшла собі в Москві, ці зародки не були б встигли в такій мірі розвинутися. Той же зовнішній натиск привів до зламання виборного управління, початків всенаціонального представництва та індивідуальних вольностей, що їх посідала козацька Україна. Не менше фатальними виявилися наслідки російського підданства в культурній ділянці. За сто років, від половини 18 до половини 19 віку, число народних шкіл та кількість грамотного населення зменшилася не тільки релятивно, але навіть абсолютно. Ще у 18 віці Україна була носієм культури на всю імперію. Українські діячі, виховані у своєму краю в дусі європейської культури, внесли велетенський вклад у діло зреформування та європеїзації Росії. Зате в 19 віці Україна перетворюється на глуху провінцію, відгороджену від світу російським державним кордоном, немов непроходимою стіною, а свіжі європейські подуви долітають до неї не прямо, а крізь далеке петербурзьке вікно. Підводячи підсумки російському пануванню на Україні, Драгоманов здефініював його двома словами: “пропащий час”.

Ненормальність та неморальність сучасного становища України бачив Драгоманов, крім ізоляції від світового культурного поступу, передусім у тому, що максимально хіба лише 5 процентів тих, що жили на Україні і коштом українського народу, що у великій більшості з нього ж таки вийшли, людей вищих верств, визнають приналежність до свого народу, говорять його мовою і працюють на його користь. Таким чином український народ, у порівнянні з іншими бездержавними народами, подвійно окрадений і скривджений: не тільки у відношенні державно-політичному, але й в соціяльному. Обом своїм сусідам, Росії й Польщі, платить Україна найстрашнішу данину крови: постійний відплив суспільно активних елементів в сусідські національні організми.

Для ілюстрації цих поглядів Драгоманова важливе його листування з Желябовим. Желябов, українець з походження, що на початку 1870-их років побував в українських гуртках та зберіг на все життя певні симпатії до українства, став згодом вождем російської терористичної партії “Народная воля”. До Драгоманова, що тоді перебував на еміграції в Женеві, звернувся Желябов з доручення партії, прохаючи його, як відомого на всю Росію із безкомпромісової чесности ліберала й поступовця, перебрати на себе збереження архіву “Народної волі”. При цій нагоді пригадав Желябов Драгоманову їхні раніші особисті зустрічі. Желябов, намагаючись відхилити давній закид Драгоманова щодо помилковости переходу до російської діяльности, вжив аргументу, що, мовляв, нема такого сильного українського руху, на який міг би орієнтуватися революціонер ніде не видно українських феніїв (ірляндські націоналісти), українського Парнеля (видатний ірляндський політик другої половини 19 в.). Прямо відписати Желябову Драгоманов не мав уже тоді змоги, але відповідь дав він у коментарі до опублікованого в пізнішому часі листа Желябова. Своїм полум’яним патосом, що виходив з глибини серця, незвичайно влучною аргументацією, ця відповідь Драгоманова належить до найкращих документів української свідомости минулого століття: не має права посилатися на неіснування рідних феніїв та Парнелів той, хто мав би обов’язок сам стати за такого фенія.

Тепер можемо збагнути сенс гасла Драгоманова, що “поганий той радикал на Україні, який не став свідомим українцем”. Не сміє називати себе поступовцем та народолюбцем той, хто абстрактно говорить про свою прихильність до простого люду, а на ділі відвертається від реального українського народу, серед якого та з якого він живе. Ще одне треба тут додати: Драгоманов уважав, що в річищі широкого національного та соціяльного визвольного руху є місце для всіх людей доброї волі, для всіх груп населення, поскільки вони тільки не мають паразитарного характеру. Не відкидаючи, очевидно, ні промислового робітника, ні селянина-бідняка, Драгоманов не хоче зрікатися співпраці ні з “куркулем” (заможним хліборобом у Полтавській та Чернігівській губерніях, що до його козацької традиції треба відгукнутися), ні з інтелігенцією (роля якої, як просвітительки громадянства, особливо важлива), ні з буржуазією (головним двигуном новітнього економічного розвитку), ні навіть з дворянством (яке може прислужитися тим, що в самодержавній імперії має релятивно найбільшу свободу рухів та найбільші корпоративні права). Як бачимо, розуміння демократизму у Драгоманова інакше, ніж в українських соціялістичних партій пізнішої революційної доби 1917–1920 років, які звужували соціяльний фундамент УНР до т. зв. трудових шарів, викидаючи за борт національного життя інші групи населення.

Але повертаємося до вихідної точки, себто до погляду на український історичний процес. Переповіджені думки Драгоманова значно відбігають від думок його сучасників; зате доводиться виз-нати їх за доволі близькі до наших сучасних. Перспектива, що в ній бачено українську історію, перейшла в 19 ст. дві фази. Перший період — це доба романтичного захоплення та возвеличення козацтва, репрезентована в науці Маркевичем, Срезневським, в літературі Гоголем (“Тарас Бульба”), молодим Шевченком та кирило-методіївцями. Друга доба — позитивістична, що її найвидатніші представники Антонович і Лазаревський, була може аж надто сурова в оцінці рідної бувальщини. Цей перелом пережили в собі вже колишні кирило-методіївські братчики. Костомаров симпатизував масовим українським народним рухам, козаччині й гайдамаччині; але всі державнотворчі якості скупчувалися, згідно з його інтерпретацією, в “північній Русі”. Найвиразніший перескок в історичних оцінках зробив Куліш, що від оспівування козаччини перейшов до похвал Москві, Польщі й навіть Туреччині. Нарешті, історики-позитивісти немов спеціялізувалися у випорпуванні слабостей у староукраїнських порядках та в демаскуванні здогадних шкурницьких мотивів у постатях нашої історії. Драгоманов рівно далекий від обох крайностей. Він сам говорив про себе, що легкість поверхового, чуттєвого захоплення не лежить у його натурі. Він бачив пластично все лихе в минулому й сучасному українстві. Але не менше противний був йому національний мазохізм. Він докоряв історикам-народникам, зокрема Лазаревському, за те, що під російськоюї цензурою їм вільно досхочу гудити Виговських, Мазеп, Полуботків, — але вони мусять мовчати про злодіяння Петра й Катерини. Таким чином, коли тільки обмежуватися висвітлюванням кривд і неправд, які бували в Гетьманщині чи Запоріжжі, але залишати їх без порівняння з тими порядками, що в той час взагалі панували в світі, а зокрема в наших сусідів, — тоді образ рідної історії мусить вийти спотворений, немов у кривому дзеркалі.

У народів поневолених, покривджених долею, національне почування має нахил ставати наболілим місцем психіки. Проявляється це в хитаннях між крайностями. Люди або зневажають, осміюють, принижують усе рідне, або перекидаються у протилежність, у шовіністичний дурман, що під його впливом заперечують об’єктивні вартості, якщо вони тільки не є специфічно “свої”. Не раз такі комплекси національної меншевартости та національної мегаломанії співжиють в одній душі, — дивне видовище для стороннього глядача. Поставу Драгоманова можна вважати в цьому відношенні за зразкову. Далекий від усяких патріотичних самообманів, завсіди відкритий на позитивні вартости чужини, критичний нарівні до свого й чужого, — при цьому він твердо знав і вірив, що український народ має природні дані для вільного існування і в зміненій обстановці він міг би заняти гідне місце у вселюдському історичному процесі.

II. ВІДНОШЕННЯ ДО СУСІДІВ НА ТРЬОХ ФРОНТАХ

Поділи, які зліквідували стару польську Річ Посполиту, створили рівночасно міжнародну польську проблему. Ця проблема, переходячи в 19 ст. різні перипетії, постійно мала за вихідний пункт державну, історичну Польщу в її передподілових кордонах. Усі польські політичні течії прагнули до віднови Речі Посполитої в межах з-перед 1772 року. Для польських патріотів усіх напрямків Галичина, Правобережжя, Білорусія, Литва були провінціями Польщі. Саме ліві, демократичні й радикальні польські групи особливо гостро й безкомпромісно ставили справу історичних східніх земель. Польське повстання 1830–31 року було підняте не для оборони інтересів корінної Польщі (що втішалася тоді широкою державною автономією в формі т. зв. Конгресового королівства), але задля “забраних земель”, себто Литви (з Білорусією) та Правобережної України; подібно в 1863 році польська шляхетська, демократична за своїми переконаннями молодь учинила збройний заколот на Київщині навіть без надії на успіх, але просто для того, щоб заманіфестувати приналежність цієї території до Польщі. Очевидно, цим польським демократам доводилося зударятися з фактом, що населення, до якого вони зверталися, було не польське за народністю. Тут допомагала демагогія: писано “золоті грамоти” українською мовою, що обіцяли селянству різні благодаті в майбутній відродженій Польщі, та вигадувано чудернацькі теорії про національну тотожність старих київських полян із поляками. Все це робилося для того, щоб лиш не порушити догми історичної державности. Цю догму про польські історичні границі приймав і західній світ, який, звичайно, не збирався воювати проти Росії задля польських прекрасних очей, але все-таки співчував “шляхетній, нещасній Польщі”. Та що найдивніше: польські територіяльні претенсії кінець-кінцем тішилися визнанням і з російського боку. Царська політика аж до самого повстання 1863 року підтримувала гегемонію польського елементу на Правобережній Україні. Панування польського поміщика над українським селянином стало значно більш гнітючим під охороною російської адміністрації, ніж воно було при немічній старій Речі Посполитій, коли завсіди існував соціяльний вентиль у вигляді втечі на Січ чи гайдамацької розплати. Також культурна польонізація Правобережжя пустила найглибші корені саме за російських часів, у першій половині 19 стол. (роля Крем’янецького ліцею). Російські революційні рухи щодо цього питання не відрізнялися засадничо від урядової політики: щоб придбати союзника проти царату, вони готові були платити полякам територіяльними поступками бодай по Дніпро; так думали вже декабристи, потім Герцен і Чернишевський.

Величезна заслуга Драгоманова — і тут один з пунктів, де історія виправдала його якнайповніше, — це розірвання усієї цієї павутини плутаних понять. Спосіб для цього надзвичайно простий і нині здається самозрозумілий, але для його відкриття треба було небуденної політичної інтуїції: розрізнення Польщі історичної й етнічної. Драгоманов вказав на те, що польська й російська національна територія ніде не стикаються, отже, в дійсності боротьба обох суперників ведеться за чужі, українські (а також литовські й білоруські) землі, що на них ні один з них не має права. Безумовно, допомогла Драгоманову до цього подвигу політичної думки його наукова спеціяльність — етнографія. В етнографії здавна знали, де живе справжній польський народ і які його границі. Але перенесення цього наукового пізнання в політичну область являється великим досягненням Драгоманова.

Драгоманов уважав, що посягання Польщі на українські землі було нещастям для обох народів. Щодо України, то для з’ясування її охоти чи неохоти належати до Польщі не треба ніяких плебісцитів. Досить таких кривавих “плебісцитів” було в українській історії: великі козацькі війни 17 стол.; участь українців у розділах Польщі (малоросійські політики в Петербурзі зверху та повстанці-гайдамаки в терені знизу), однодушна ворожа постава населення до польських спроб у 1830–1831 і 1863 роках. Польська небезпека є тяжкою колодою для нормального розвитку українців, бо стає спонукою до стихійних москвофільських і цареславних настроїв. Щодо поляків, то їхня розпачлива й в дальшій перспективі зовсім безвиглядна реставраційна політика веде до марнотратства найкращих людських сил. Марнотратство полягає не в тому, що є жертви (без них жодна боротьба не можлива), але в тому, що в даному випадку жертви принесені для зовсім фантастичного і навіть шкідливого “ідеалу”.

Розв’язка польського питання уявлялася Драгоманову в тому, щоб покінчити з фантомом історичної Польщі та змусити поляків задовольнятися реальною, себто етнічною Польщею. У цих границях Польща має право на вільний національний розвиток та, якщо захоче, на самостійність. А втім є сумнівне, чи поляки, замість такої малої і з природи речей слабої власної державности не воліли б погодитися на якусь ширшу східноєвропейську федерацію; але це дальше питання, що його мусять вирішити самі поляки. Лишається ще справа польських меншостей на схід від суцільної польської території. Їм прислуговує право на культурну автономію. Ці польські меншості на українських, білоруських і литовських землях, диспонуючи поважними кадрами освічених, талановитих людей, могли б надзвичайно прислужитися справі свободи й поступу, відряджуючи бодай частину своїх сил для визвольної діяльності серед автохтонного населення.

Такі думки Драгоманова про один фронт українських зовнішніх взаємин.

Другий фронт — це південний, чорноморський. У нинішній свідомості українця він посідає відносно мале місце, Не так було в давнину, коли відношення до південних сусідів, Візантії, Болгарії, пізніше Туреччини, також до різних степових народів, безперечно, стояло в центрі уваги. Історично-етнографічні студії Драгоманова добре йому тут стали в пригоді. Він бачив, наскільки грізною була татарсько-турецька небезпека в минулому. Знищення Кримської орди та залюднення за нецілих сто років велетенської смуги степових просторів від Дунаю до Кубані являє собою для майбутности України діло вирішального значення. Однак питання цим ще остаточно не розв’язане. Тільки центр ваги українських інтересів переноситься тепер далі на південь, до чорноморських і балканських країн. Подрібно розглядаючи цей комплекс питань у своїх писаннях, виступає Драгоманов як попередник пізніших на один-два покоління українських геополітичних концепцій (“чорноморська доктрина” Юрія Липи).

Назагал не досить відомо, що київська Стара Громада, що до її провідників належав Драгоманов, у свій час живо цікавилася т. зв. “східнім питанням”. Коли з 1875 року загострювалися на Балканах конфлікти між османською владою та тубільним населенням, Україна перша між усіма частинами Російської імперії дала почин до збіркової акції на користь слов’янських повстанців та до висилки добровольців. Українські гуртки сильно втягнулися до цього діла. Члени Громад брали активну участь у київському та одеському допомогових комітетах, а Стара Громада (провідна клітина українського руху) видавала пропагандивні брошури та вислала була до Београда, крім значніших грошових пожертв, агента для зв’язку з місцевими сербськими колами та для агітації серед добровольців з Росії. Декілька молодих українських діячів побувало тоді на Балканах.

Драгоманов був чи не головною пружиною, що штовхала політику Старої Громади в цьому напрямі. Однак мотиви були в нього не зовсім ті самі, що в більшості його товаришів з Громади. Для них справа здавалася важливою з тієї ж причини, що й для всієї поступової Росії, яка захоплювалася тоді Східнім питанням: вони надіялися, що зовнішня війна доведе до змін у внутрішньому правлінні Росії. Один приятель писав тоді Драгоманову, що треба сподіватися, що добровольці Балканської війни відіграють у розвитку Росії ту саму ролю, яку французькі учасники американської визвольної війни згодом відіграли у Французькій революції.

Поділяючи цю загальну настанову ліберальної інтелігенції, Драгоманов все-таки добачав у східньому питанні перш за все специфічно українські національні цілі. Драгоманов стверджував, як етнограф, тісну мовну й побутову спорідненість між українцями та балканськими слов’янами. Крім неї, існувала також, на його думку, далекосяжна спільність політичних інтересів. Добро України вимагало відкриття чорноморських проток, Босфору й Дарданелів, цієї найважливішої української дороги в світ. Крім цього, Україні потрібні, як партнери для господарського й культурного обороту, заможні й квітучі сусіди; тим часом балканські землі перетворюються під нездарним османським пануванням на пустелю. Вигнання турків з Европи — це український національний постулят. Отже, тут існує деяка збіжність між українськими інтересами та офіційною російською політикою, яка теж вибирається “визволяти слов’ян”. Але збіжність тільки тимчасова, бо остаточні цілі зовсім протилежні. Росія думає про те, як турецьку адміністрацію замінити петербурзькою, їй уже ввижаються на Балканах губернії — болгарська, сербська і т. д. Велика частина публіцистики Драгоманова довкола східнього питання присвячена безпощадній критиці російської політики в цій справі. Він демаскує нахабність “визволителів”, які збираються верховодити в чужій хаті; він показує, як за офіційною фразою про “братів” криється зарозуміле невігластво й погорда царської бюрократії й вояччини до самобутности малих націй. Всупереч намаганням російського імперіалізму, українська програма у балканському питанні; не заміна одного чужого панування іншим, але справжнє визволення, утворення системи незалежних національних держав, які в майбутньому могли б бути добрими партнерами вільної України. І навпаки, серед балканських народів поки що дуже поширене русофільство, частинно викликане гіпнозою, що йде від блиску й моці великодержавности, частинно розрахунками на російську допомогу проти Туреччини. Але могутній протектор може легко перемінитися на господаря й поневолювача. Драгоманов вірив, що з часом і балканські народи переконаються, що добросусідські взаємини й безпеку від півночі забезпечить їм тільки вільна Україна.

Нарешті, третій — найважливіший — зовнішній фронт України, російський. Як ми вже сказали попередньо, добу приналежности України до Росії вважав Драгоманов “пропащим часом”, що тяжко і фатально заважив на соціяльному і культурному розвитку народу. Однак, з другого боку, прилучення України до Росії не було випадком. Чому з усіх калейдоскопних змін у політиці гетьмана Богдана саме московський союз виявився тривалим? Чому саме широкі народні маси схилялися в 17–18 стол. до московської орієнтації?

Відповідь Драгоманова на цю проблему вдумлива й оригінальна. Два великі національні завдання стояли перед українцями в середню, козацьку добу історії: відпір польській загрозі від заходу та відвоювання степів на півдні. Обидва ці завдання були направду всенародні, себто вони жили не в змінливих комбінаціях козацьких політиків, але відчувалися всіми верствами й станами, всією народною гущею. Доказ на те: боротьба з турками й татарами — ясир, чорноморські походи, з одного боку, та шляхетський глум і насильства та протипольські бої — з другого, запечаталися глибоко в народній пам’яті, наповнили собою козацький епос. Зате заходи Виговського, Дорошенка, Мазепи, Орлика не знайшли собі відбиття ні в думах, ні в піснях, або як знайшли, то негативне.

Не вміючи дати ради рівночасно на заході та на півдні із труднощами свого природного становища, українці 17 і 18 століть готові були йти на поступки Москві. На зруйнування Січі, на скасування автономії Гетьманщини не прийшла реакція у вигляді якоїсь національної революції. Але ж бо в цей самий час відбувалися: ліквідація Кримського ханства, що відкрило для заселення велетенські степові обшири, та поділи Польщі, цей давній постулят української політики з заповіту Богдана Хмельницького.

Драгоманов передбачав, що щойно в його дні (себто в другій половині 19 стол.), із невдачею польського повстання 1863 року (що підрізало корені польській гегемонії на Правобережжі) та із Балканською війною 1877–78 років (яка покінчила з Туреччиною як європейською потугою), насувається, поки що майже непомітно, новий рішучий злам в українській історії: справи, що на протязі трьох чи чотирьох століть стояли на драбині вартостей на першому місці, робляться менш чи більш “очищеними питаннями” та сходять униз, зате тепер висувається на чоло справа упорядкування українських взаємин з Росією. Драгоманов, як відомо, вірив у те, що українсько-російські відносини буде можна наладнати на основі “вільної спілки”, себто перебудови Російської імперії на федерацію вільних народів. Але основна теза про центральне значення російської проблеми в українській політиці залишалася дійсною навіть у тому випадку, коли історичний розвиток допровадив до іншої розв’язки, ніж та, що її пропонував сам Драгоманов.

Не хочемо на цьому місці зупинятися на критиці поглядів Драгоманова про суть українсько-російських взаємна Зауважимо тільки, що існує цікавий паралелізм у думках на цю справу між лібералом і соціялістом Драгомановим та теоретиком українського консерватизму Липинським. Обидва мислителі стоять на тому, що вихідні позиції для розгорнення російського фронту української політики можуть бути дані тільки при передумові попереднього “очищення” інших проблем, західньої та південної. Додаймо, що історичні факти, мабуть, виправдали тези наших теоретиків, бо допіру від 1917 року боротьба на протиросійському фронті набуває щораз більшого посилення, якого вона раніше ніколи на мала в українській історії.

Радянський біограф Драгоманова Д. Заславський підкреслює, що він був перший на всю Росію між публіцистами лівого табору, що широко цікавився закордонно-політичними проблемами. Його розвідки й статті, де стільки говорилося про Галичину, Австрію, Балкани, відкривали новий і невідомий світ російській поступовій громадськості, яка здавен-давен жила засклеплена в колі внутрішніх зацікавлень, що оберталися довкола державно-устроєвої та соціяльної реформ, чи пак революції. Драгоманов вказував цій публіці на взаємозалежність між зовнішньою й внутрішньою політикою. Коли ж на таке становище стає Драгоманов навіть у розвитку російської публіцистики (яка багатша за нашу), то тим більше значення має його вклад у скарбницю української політичної думки.