Iсторичнi есе. Том 1

I. ШЛЯХЕТСЬКА ДОБА (ДО 1840-ИХ РОКІВ)

Початки національного відродження на Україні звичайно датують від появи “Перелицьованої Енеїди” Котляревського (1798). Проте, хоч “Енеїда” безперечно творить епоху в історії української літератури, з погляду розвитку національної свідомости вона радше відгомін попередньої козацької доби. Весь літературний і культурний рух аж до виступу Шевченка та Кирило-Методіївського Братства в 1840-их роках можна вважати за своєрідний продовжений епілог козацької доби.

У першій половині 19 ст. провідною верствою на Лівобережній Україні, себто на землях кол. Гетьманщини (Чернігівська та Полтавська губернії) і Слобожанщини (Харківська губернія), було дворянство, що походило з козацької старшини. Чужинні подорожні (наприклад, німець Коль ще в 1841 році) помічали серед українських дворян незадоволення з існуючого стану речей та неприхильність до москалів. Але ці настрої майже не знаходили відгомону у практичній політиці, якщо не рахувати таких епізодів, як таємна дипломатична місія Василя Капніста до Прусії 1791 року{62}, розбудження деяких надій у зв’язку з походом Наполеона 1812 року та участь українців у повстанні декабристів 1825 року. Рівнобіжно до цих виявів опозиції йшли принагідні заходи, — під час наполеонівського походу і згодом під час польського повстання 1830–31 року, — що прагнули добитися хоч би тільки часткової віднови старої козацької автономії заманіфестуванням льояльности до імперського трону.

Українська свідомість куди сильніше проявляла себе як аполітичне, культурне обласництво, себто, як прив’язаність до історичних і побутових особливостей рідного краю, при рівночасному пасивному сприйнятті наявного політичного та соціяльно-економічного устрою. Туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом для розгорнення жвавого руху на полі історично-антикварського дилетантизму. Дим дослідам часто присвічувала і практична ціль: відстояти історичними документами дворянські права, що їх російське законодавство відмовляло нащадкам козацької старшини нижчих рангів. Вже з цього видно, що так зрозумілий льокальний патріотизм ніяк не перечив вірності династії та імперії. Гідне уваги, що, не зважаючи на горезвісну суворість самодержавно-бюрократичного режиму Миколи I, український літературний рух як такий зразу не переслідувався, очевидно тому, що влада вважала його за політично нешкідливий. Але рівночасно продовжувалося нівелювання прикмет української окремішности, наприклад, скасування українського традиційного цивільного права у формі т. зв. Литовського статуту, ліквідація Уніятської церкви на Правобережжі тощо.

На цей період припадають початки наукових дослідів в області різних українознавчих дисциплін, а зокрема на полі історіографії. У центрі зацікавлення українських дворянських істориків стояла військово-дипломатична історія Гетьманщини XVII–XVIII ст. Автори цього покоління відзначалися куди сильнішою українською державницькою свідомістю, ніж їхні народницькі наслідники другої половини століття. Але логіка тієї концепції, що націю утотожнювала з колишньою політичною організацією козацького стану, вела до переконання про загибель нації, як вислід смерти держави. Дворянські автори першої третини 19 ст. почували себе епігонами, які прагнули зберегти від забуття пам’ятки України, що її насправді вже не було між живими. Серед цих кіл був поширений погляд, що навіть українська мова буцімто завмирає. Ці занепадницькі настрої в дійсності віддзеркалювали невідрадне становище українського дворянства, яке, — політично принижене миколаївським самодержавством, економічно підкопане кризою кріпацької системи та морально знесилене відчуженням від народу, — готувалося зійти з історичної сцени, як окрема суспільна сила.

Головна вага шляхетської доби в формуванні модерної української національної свідомости в тому, що вона творить ланку тяглости між козацькою та новітньою Україною. Не слід забувати й оригінальних творчих досягнень того часу, що не підлягали декадансові дворянської верстви й увійшли як тривале надбання до української культурної скарбниці. Ми вже згадали про започаткування наукових дослідів в українознавчих дисциплінах. Концепція української історії, розроблена дворянською історіографією першої третини 19 ст., мала глибокий вплив не тільки на наступні покоління учених, але й на широку громадську думку. Ще більше значення мало започаткування нової української літератури, побудованої на народній мові, протилежно до старшого українського письменства, яке до половини 18 ст., себто приблизно до кінця козацької державности, зберегло церковно-слов’янську мовну базу. Нова українська література, запліднена загальним в європейській преромантичній та романтичній поезії поворотом до простонародности та локального кольориту, не мала спочатку претенсій бути літературою “національною” та вступати в суперництво з російською, що до її процвітання у великій мірі спричинилися і письменники українського походження. Всі українські письменники тієї епохи були фактично двомовні. Вони вживають російської мови, коли хочуть дійти до всієї освіченої публіки імперії, а української — коли звертаються до вужчого місцевого кола любителів. При цьому мовні поділи ніяк не означали розмежування в області політичної думки. В українськомовних творах ми часто зустрічаємо наскрізь цареславні ідеї, а зате найрадикальніший вислів національної опозиції, твір, що мав велетенський вплив на формування української національної свідомости першої половини 19 ст., “Історія Русів” Псевдо-Кониського, була написана біля 1800 року по-російському. За своїми соціологічними ознаками українська література шляхетської доби виразно література “регіоналістична” (Heimatkunst). Але ряд цінних творів, що їх дало покоління, родоначальником якого був Котляревський, та сам факт легітимування “мужичої” мови для літературного вжитку послужили немов закладовим капіталом для пізнішого росту української національної літератури.

Не менш важливі для майбутности були зусилля синтезувати українські патріотичні почування з модерними західніми політичними ідеями. Велике значення “Історії Русів” саме в тому, що тут уперше традиційна оборона козацьких прав і вольностей перехрещується з подувами європейського лібералізму доби Просвічення. Подібним явищем у наступному поколінні було народження демократичного та федералістичного панславізму. Творцями цієї концепції були молоді офіцери-змовники з Товариства об’єднаних слов’ян — цієї української вітки декабристського руху. Але українські декабристи опинилися під командою російських революційних “якобінців” типу Пестеля й загинули, не принісши тривалої користи вітчизні. Це був показник на майбутнє. Упродовж усього 19 ст. обезкровлення України, через русифікацію її еліти, відбувається не тільки на правому крилі, службою в царській бюрократії, але й на лівому крилі, участю у революційних організаціях загальноімперського масштабу.

Досі ми говорили про Лівобережну Україну. Але аналогічні, хоч менше виразні процеси бачимо в той час і на Правобережжі, серед тамошньої польської чи, точніше, спольонізованої шляхти. Гоголеві й іншим російським письменникам українського походження відповідає т. зв. “українська школа” в польській літературі, з таким же романтичним захопленням красою української землі та побуту. І тут доходило до спроб літературної продукції народною мовою. Політичною ідеологією цих кіл була ідеалізація старої Речіпосполитої, як буцімто братерського союзу трьох народів: Польщі, Литви та Руси-України. Але повстання, що їх польська шляхта підіймала в 1830–31 та згодом у 1863 роках в ім’я віднови передподілової Речіпосполитої, ударилися на Правобережжі об мур опору та ворожнечі українського селянства. Створений “українською школою” міт про Вернигору, — “фантастичного, штучного од початку до кінця українського селянина, що прагне шляхетської Польщі”[156] — надто суперечив усій реальній історії польсько-українських взаємин, щоб могти втілитися в суспільну дійсність. Проте в невловний спосіб, що його нелегко здефініювати, вплив польського елементу (чи, вірніше, вплив шляхти, що, проживаючи на західній половині української території, признавалася до польської культури) спричинився до кристалізації новітньої української свідомости, політично загострюючи національний рух і скріплюючи його протиросійське вістря.

Проілюструймо це деякими прикладами. У той час, коли перед виступом Шевченка нова українськомовна література, створена лівобережними письменниками, була політично радше безбарвна, саме українсько-польський поет Тимко Падура насмілився прославляти гетьмана Мазепу, як великого борця за свободу. Знов же інший український поляк, — а може тут краще було б сказати “польський українець”? — Францішек Духінський (“Київлянин”, як вія завжди підписувався на своїх творах), зробив важливий внесок до формування модерної української політичної думки. Духінський, що був дорадником “некоронованого короля польської еміграцї”, князя Адама Чарторийського, зформулював теорію про те, що великороси або москалі, не зважаючи на свою мову, не є справжні слов’яни, а тільки послов’янені “туранці”; зате українці дійсні слов’яни, і тому, мовляв, однородні з поляками. Ця остання теза не зробила враження на українську громадськість, — але попередня зробила. Духінський не був солідним ученим і своїми фантастичними перебільшеннями сам спричинився до компромітації своєї теорії, що в ній одначе міститься теж зерно об’єктивної правди. Бо відмінності між українцями та росіянами в духовості та громадсько-культурних традиціях напевне більші, ніж про це можна б судити на основі одних тільки мовних розбіжностей, що існують між цими двома східньослов’янськими мовами.

Коли глянути на політичну мапу Европи XIX ст., то бачимо, що коли не брати до уваги Галичини, Буковини й Закарпаття, які перебували під пануванням Австро-Угорщини, всі українські землі були об’єднані в Російській імперії. Але державна приналежність ще не вичерпувала цілости питання щодо політичного обличчя українських земель. Бо на Правобережжі існувала польська панівна верства. Насправді ці шляхетські роди були часто українського походження, але вони встигли спольонізуватися впродовж 17–18 ст. шляхом переходу на римо-католицьку віру. Польська громадська опінія однодушно обстоювала претенсії не лише до польської етнічної території, але й до всіх провінцій історичної польської держави, в її передподілових границях. Навіть російська влада, принаймні перед 1830 роком, мовчки визнавала Правобережну Україну (як також Білорусь і Литву) за сферу польських впливів. Щойно після поразки повстання 1830 року царський уряд почав усувати найяскравіші прояви польського засилля на тій території. Тоді, наприклад, замкнули Крем’янецький ліцей, головний виховний центр для синів польських дідичів на Україні. Але консерватизм у соціяльних питаннях та захист кріпосницьких інтересів, що характеризували режим Миколи I, не давали йому змоги дібратися до коренів польської гегемонії на Правобережжі.

Таким чином упродовж більшої частини 19 ст. Україна залишалася побоєвищем, що на ньому зударялися російські й польські сили. Жодна сторона не була готова визнати за Україною рівнорядної позиції. Росіяни й поляки, якщо не рахувати рідких винятків, були цілком однозгідні в тому, щоб відкидати українські домагання на право до власного національного розвитку. Але разом з цим російсько-польська боротьба сповільнювала процес асиміляції українства цими сусідами. Вона не дозволяла українській проблемі стати виключно внутрішньою справою Росії. Так, наприклад, під час Кримської війни польсько-український авантюрник Михайло Чайковський (“Садик-паша”) організував у Туреччині козацький легіон проти Росії. Між російським молотом і польським ковадлом українські патріоти бути примушені визначити своє ставлення до обох сусідів. Де сприяло ростові української національної самосвідомости Українську відповідь на російський і польський натиск теоретично зформулював Микола Костомаров, визначний історик і публіцист наступного, “народницького” покоління. Він здефініював росіян як в основному деспотичний, поляків як аристократичний та українців як демократичний народи. Тут ми спостерігаємо зародження своєрідного українського “месіzнізму”.

Провідники українського руху в 19 ст. не відокремлювали справи свого народу від інтересів Східньої Європи в цілому. Вони вірили, що Україна мусить виконати місію: борючися за власне визволення, вона цим самим допоможе і росіянам і полякам позбутися найбільш негативних рис їхньої традиції. Де ядро федералістичної ідеї, яка аж до 1917 року залишалася підвалиною української політичної думки.

II. НАРОДНИЦЬКА ДОБА (1840–1880)

Починаючи з 1840-их рр. провід національного руху на середньосхідніх землях України переходить до рук нової суспільної верстви, інтелігенції, що формувалася почасти з деклясованих дворян, почасти з виходців з народних низів. Вогнищами, довкола яких скупчувалася інтелігенція, були новозасновані на ураїнській території університети, Харківський (1805) та Київський (1834). У 1845 році вперше виникає політична організація інтелігентського типу — Кирило-Методіївське Братство.

Прапороносцем нової доби можна вважати кріпацького сина Шевченка, художника за фахом та геніяльного поета. Шевченко сполучав національний патос та соціяльний протест з глибоко релігійним, хоч і наскрізь неортодоксальним та недогматичним прагненням до духової обнови людини й суспільства. Шевченкове мислення залежало від ідей, вироблених за попереднього покоління; зокрема він стояв під впливом концепцій про минуле України, що висловлені в “Історії Русів”. Що було нове у Шевченка — це його революційна пристрасть, його безкомпромісове засудження новітнього Вавилону — царської Росії. Шевченко суворо докоряв українському шляхетству за те, що воно морально опоганило себе вірнопідданчою службою царям та поневоленням селянина-кріпака. Очевидно, було б недоцільно шукати в поета точно розробленої політичної програми. Але своїм історичним значенням Шевченко переростає звичайну ролю талановитого та впливового літератора. Це був великий духовий провідник свого народу, що його можна порівняти з древніми єврейськими пророками. В його особі український національний рух 19 ст. вперше досягнув виміру, що розсаджував рамці малоросійського регіоналізму.

У розвитку народницької доби ми відрізняємо два послідовні етапи, “романтичний” (покоління кирило-методіївців) та “позитивістичний” (покоління Старої Громади). Для першого покоління характеристичне ідеалізування колишнього козацького ладу (не тільки з національних, але й з соціяльних мотивів, як ретроспективної утопії рівности і братерства), релігійний ентузіязм з реформаторським забарвленням та нахил до демократично-федералістичного панславізму. Літературні прояви цього покоління — це в першу чергу творчість раннього Шевченка та “Книги битія українського народу” Костомарова.

Позитивістичне покоління, — що прийшло до голосу в 1860-их та досягло розквіту в 1870-их роках — наполягало на силі критичного пізнання. Козаччини в цілому воно вже не ідеалізувало, протиставляючи егоїзм та панські забаганки старшини прагненням та інтересам простолюддя. На місце слов’янофільства ступнево прийшов “европеїзм”, себто свідома орієнтація на демократично-радикальні рухи тодішнього Заходу.

Треба зазначити, що основною рисою народницької доби було наголошування поняття “народу”, при чому останній утотожнювався з селянством. Звідси походить сам термін “народництво”, який, до речі, прийнявся тільки з 1860-их років. Не даремно улюбленою науковою дисципліною тієї доби була етнографія, що здобула великий вплив і на історичні досліди. Історики народницької школи, від Костомарова до Лазаревського й Антоновича, гляділи на українське минуле як на серію стихійних народних рухів у боротьбі за громадську свободу та вільне володіння землею. Ретроспективна національна свідомість шляхетської доби, звернена обличчям до колишньої козацької держави, стояла безпомічно перед новою дійсністю, що утворилася в наслідок включення України до Російської імперії. Тепер же центр тяжіння цієї свідомости пересунувся на живий і багатонадійний об’єкт: народ. Народницька інтелігенція почувала своє покликання в служінні справі емансипації селянства, яке чейже тільки в 1861 році було визволене від кріпацтва, та у праці над піднесенням його соціяльного й культурного стану. Це давало ясне спрямування творчій праці народницької інтелігенції й одночасно підводило міцні основи під українську національну справу. “Висунення на перший плян демократичного народництва, замість аристократичного державництва, було в той час єдиним порятунком для національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута”[157]. У тісному зв’язку з апотеозою народу стояв і культ рідної мови, “Слова”, що в ньому добачали сосуд найвищих вартостей народної душі. Щойно народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх земель українського поселення. Це було передумовою для повстання насамперед культурної, а згодом і політичної, модерної всеукраїнської національної свідомости, “соборництва”. Перший практичний крок у цьому напрямі зроблено на початку 60-их років, коли в київській Громаді злилися представники Ліво- і Правобережжя. Перші були колишніми членами або духовими спадкоємцями Кирило-Методіївського Братства; другі належали до групи т. зв. “хлопоманів”, що відкололися від польської аристократичної верстви, складеної з дідичів-землевласників та шляхетської інтелігенції.

Поразка повстання 1830–31 року спонукала польських патріотів до глибокого обрахунку сумління. Розляглися обвинувальні голоси, що вказували на головну причину катастрофи: шляхетський характер революції та брак підтримки з боку мас. Так народився серед поляків новий політичний рух, що виписав на своїх прапорах гасло визволу селянства, сподіваючися, що цим удасться здобути прихильність “люду” для національної справи. Підпільна діяльність цього демократичного польського руху поширювалася і на українські землі. Змовників зовсім не стримував факт, що тут, на Україні, народ, до якого вони пробували звертатися, не мав ніякого застосування для польського патріотизму. Навіть польські “червоні демократи”, вживаючи у своїх проклямаціях та агітаційній літературі української мови, залишалися вірні ідеї історичної польської державности. Але з часом виділилася нова група, що в неї помічаємо пересунення наголосу: для її прихильників визволення селянства вже не було тільки тактичним засобом, підпорядкованим польським політичним цілям, але самоціллю. Їхню поставу треба схарактеризувати як послідовно народницьку. Ці т. зв. “хлопомани”, які народну точку погляду прийняли за свою власну, не могли не відкинути фетишу патріотів історичної Польщі — границю 1772 року. Остаточний розрив між хлопоманами та польським суспільством наступив у зв’язку з наближенням чергового повстання. Польські змовники не мали великих надій на успіх на Україні; проте вони вирішили принести себе в жертву для того, щоб заманіфестувати польські права на історичний дніпровський кордон. Знову хлопомани засуджували намірену польську націоналістичну акцію на непольській землі як марну та безглузду. Провідник хлопоманів, Володимир Антонович, так з’ясував свою позицію одному польському другові: “Ми з народом, а тому що народ проти вас, не можемо маршувати з вами”[158]. Порвавши зв’язок з польським громадянством, хлопомани заявили, що принцип солідарности з народом включає й поворот до української національности, яку їхні предки зрадили задля привілеїв польського шляхетства. Це творить зміст “Сповіді” Антоновича, — цього автентичного визнання віри українського народництва”[159].

Виключно зосередження на народі-селянстві було відповідальним за деяку слабкість та однобокість народницької ідеології. Занедбувано ті аспекти української справи, що не підходили під мірку простонародности. Тому, наприклад, середньовічна княжа Русь майже зовсім зникла з обріїв історичної свідомости. У дослідах над козацькою добою знецінювано державницькі прямування гетьманів та старшини, рівночасно виправдувано навіть явно руїнницькі відрухи черні. У питаннях культури народницька настанова часто приводила до вузького утилітаризму; літературні твори оцінювано не за критерієм естетичної вартости, але відповідно до того, чи дана книга легко приступна для масового читача та чи служить соціяльно-виховним завданням. Людиною чуйною на слабості народницької ідеології був колишній кирило-методіївський братчик — поет, історик, публіцист і перекладач Шекспіра — Панько Куліш. Але його критицизм залишився безплідним, бо Куліш не зумів протиставити панівній народницькій течії власної конструктивної концепції.

Практична слабість українського народництва в першу чергу зумовлювалася вузькістю його соціяльної бази. Український рух, — чи, як його тоді називали, “українофільство”, — прагнув нести свої кличі в маси, але практично він своїм засягом не виходив поза дрібні розсипані гуртки, зложені майже виключно з представників різних інтелігентських професій: учителів, студентів, земських службовців тощо. Українофіли, що творили меншість навіть серед освічених шарів населення України, мали мінімальний вплив на великі соціяльні переверствування, що в той час відбувалися на українських землях. Перехід до капіталізму не створив української національної буржуазії. Навпаки, розвиток залізниць, індустрії та торгівлі ще тісніше пов’язував Україну з Російською імперією. У цьому відношенні можна говорити про регрес у порівнянні з попередніми десятиліттями, коли на Лівобережжі найзаможніша та соціяльно репрезентативна дворянська верства як-не-як зберігла своєрідне українське обличчя. Зате друга половина 19 століття була тією добою, коли верхня русифікація України, зокрема міст, досягала апогею. Але власне це була пора, коли невидимо для людського ока кільчився засів 1917 року!

Кволість українофільства віддзеркалювалася у скромності його практичних постулятів: “Всі їхні [українофілів] мрії обмежувалися змаганням до розвитку малоруської літератури та до видавання популярних книг для народу на малоруській мові, з ціллю більш успішного поширення знань серед простолюддя”[160]. В анонімній статті Костомарова 1860 року, надрукованій за кордоном у “Колоколі” Герцена, отже без цензурних обмежень, завдяки чому в ній висловлена блискуча апологія самобутности українського історичного процесу від Москви й Польщі, конкретні бажання зводяться до двох точок: вільний розвиток української літератури та навчання у народних школах рідною мовою.

Не зважаючи на всю обмеженість народницької програми, власне в той період царський уряд починає систематично переслідувати український рух. Першою жертвою впало Кирило-Методіївське Братство, розгромлене в 1847 році. Польське повстання 1863 року послужило приводом для дальших репресій, хоч усі речники українства гостро виступили проти польських зазіхань на Правобережжя. Проте, доводиться визнати, що російська бюрократія складала, на свій лад, докази далекозорости. Під зверхньою слабістю українського народництва крилися великі потенціяльні можливості; щоб їх розгорнути, вистачало перекинути національний рух з інтелігенції в маси. Уже навіть за той короткий протяг часу, що відділяв Кримську війну (1855) від польської інсурекції (1863), множилися симптоми проникання українських національних ідей у народну гущу, наприклад, в українських губерніях популярно-просвітні видання на рідній мові розходилися незрівняно швидше, ніж російськомовні. Налякані польським повстанням московські шовіністи, що їх підтримували деякі зрусифіковані українці, вдарили на сполох та розгорнули скажену кампанію проти примари “українського сепаратизму”. Це цькування довело до Валуєвського указу 1863 року, названого від імени його автора, тодішнього міністра внутрішніх справ. Указ забороняв популярні та релігійні видання українською мовою. Метою цього було поставити стіну між українофільською інтелігенцією та селянством. Ці й подібні заходи, хоч безуспішні на довшу мету, затягнули формування модерної української національної свідомости на десятиліття.

Все таки в умовах відносно ліберального режиму Олександра II український рух зростав далі й у 1870-их роках набрав виразно політичного забарвлення. Сітка таємних “громад”, очолених Київською (або Старою) Громадою, охопила всі важливіші центри України. Українство здобуло для себе позиції в організації наукового життя (Південно-Західній Відділ Російського Імператорського Географічного Товариства) та у пресі (щоденник “Київський телеграф”, звичайно, російською мовою). Помітною була літературна та особливо наукова продукція цих років. Можна навіть говорити про початки української закордонної політики: упорядкування взаємин з Галичиною та організування висилки добровольців для боротьби з турками у зв’язку з повстанням балканських слов’ян та з Балканською війною 1877 року. Рівночасно затіснилися контакти з російською опозицією, що в обох своїх крилах, революційному та ліберальному, користувалася великою підтримкою на українських теренах. Багато членів терористичної “Народної Волі”, починаючи від її вождя Андрія Желябова, були з походження українцями. Земства на Україні, головно Чернігівське та Харківське, були важливими вогнищами російського конституціоналізму. У 1879 році відбулася в Києві, з ініціятиви Громади, таємна нарада, що на ній українські діячі запропонували своє посередництво між ліберальними земцями та революційним “виконавчим комітетом” Народної Волі з метою створити об’єднаний фронт усіх опозиційних сил проти самодержавства. Переговори не завершилися позитивним результатом, але ця знаменна подія вказує на те, що вже в 70-их роках намічається тенденція до об’єднання всіх демократичних елементів “Півдня Росії” на плятформі українського національного руху, — передвісник ситуації 1917 року.

Ця многобічна та успішна праця сповнювала українських патріотів бадьорістю та самовпевненістю. Речником політизації українства був Михайло Драгоманов, творець його першої систематичної політичної доктрини. Драгоманов бачив шлях до розв’язки української проблеми у демократизації та федералізації Росії та Австро-Угорщини та у спілці українців з прогресивними силами всіх інших народів Східньої Європи, не виключаючи при цьому й росіян, — але при умові збереження організаційної незалежности українського руху від його союзників.

Царський уряд, що його глибоко непокоїв цей розвиток, перейшов у 1875–76 роках до генерального протиукраїнського контрнаступу. Серією добре обдуманих заходів знищено легальні форми української громадсько-культурної діяльности, повністю заборонено українську мову у друку (Емський указ), а найактивніших лідерів репресовано. Перший український відрух на цей розгром був посиленням опору: тісніше зближення з колами російської опозиції та висилка за кордон Драгоманова, з дорученням створити на Заході політичний та пропагандивний центр. Проте розрахунки Громади на те, що лиха година скоро промине і Російська імперія в недалекому майбутньому еволюціонуватиме до конституційного режиму, який і українству дасть кращі умови існування, не здійснилися. Навпаки, вступ на престол Олександра III (1881) стабілізував самодержавство та реакцію. Під цими ударами похитнулася моральна стійкість українського руху. На місце бадьорости й енергії 70-их років прийшли пригноблення і пасивність. Гаслом дня знову стало “аполітичне культурництво”. Але коли в 60-их роках це гасло дійсно відповідало тодішній недозрілості українського руху, тепер, після великого підйому 70-их років, воно виразно знаменувало відступ. Ціною такого самообмеження українофілам принаймні вдалося врятувати тяглість наукових дослідів у різних дисциплінах українознавства; ці праці мусіли обминати теми, що мали який-небудь посмак громадської актуальности, і вони могли появлятися тільки російською мовою (журнал “Киевская старина”). Таким чином наступає ізоляція національного руху серед широкого суспільства; в очах консервативних та льояльних до влади кіл він був підозрілий, дякуючи славі демократизму та неблагонадійності, що нею він втішався. Знову ж радикальну молодь відштовхувала його політична безбарвність. І ця молодь ще дужче, ніж досі, підпадала під впливи російських революційних організацій. Кажучи словами публіциста, що належав до наступного покоління: “Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України [себто шляхетської верстви] вони не змогли собі приєднати”[161]. У 1880-их роках український рух звужується до малого струмка, але під обережним керівництвом Володимира Антоновича вдається зберегти ядро Старої Громади та ембріональну організаційну сітку по всій країні.

Тим часом Драгоманов продовжував із Швайцарії свою блискучу публіцистичну та пропагандивну діяльність. Дякуючи його зусиллям, західній світ дістав уперше автентичні інформації про український рух та його переслідування царським урядом. Але гострі виступи Драгоманова проти самодержавства здавалися несвоєчасними Громаді, бо вони дратували офіційні сфери та перечили тактиці Громади, яка намагалася переконати владу у політичній нешкідливості українства. На цьому тлі виступає в половині 1880-их років розрив між Драгомановим та киянами, що послали його за кордон. Мала еміграційна група прихильників Драгоманова стала зав’язком української соціялістичної течії, але її прямі організаційні впливи сягали в той час тільки до Галичини.

III. МОДЕРНІСТИЧНА ДОБА (ВІД 1890-их РОКІВ ДО ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ)

Період, що охоплює чверть століття перед першою світовою війною, не має усталеної назви в українській історіографії. Але немає сумніву, що це був окремий важливий ступінь у розвитку української національної свідомости та політичної думки, що ясно відрізняється однаково від попередньої народницької, як і наступної доби Великої революції. Для означення того періоду нам доведеться позичити в історії літератури поняття “модернізму”.

Дві обставини мали в той час виключний вплив на українську справу. По-перше, зростаюче ослаблення царського самодержавства та розлад російської державної машини; по-друге, економічний розквіт підросійської України, її швидка індустріялізація та піднесення життєвого стандарту населення. Проте, цей безперечний господарський поступ ішов разом з такими зловісними явищами, як пролетаризація малоземельного селянства та хвиля спекулянтського грюндерства; це загострювало соціяльні протиріччя у країні.

Інтелігентська верства продовжувала бути двигуном українського руху. Але приблизно від 1890-их років до голосу приходить нове покоління інтелігенції, яке в порівнянні з своїми народницькими батьками було не тільки численніше, але й, дякуючи загальній зміні політичної атмосфери, більш сміливе та ініціятивне. Те покоління видало плеяду талановитих діячів, що багатьом з них згодом судилося зіграти провідну ролю в українській революції. Мабуть, найбільш репрезентативною постаттю епохи був Михайло Грушевський, великий учений і організатор наукових дослідів, визначний політик і публіцист.

На той період припадають на Наддніпрянщині початки політичних партій та партійної диференціяції. Першою спробою політичного з’єднання нового типу було недовговічне “Братство тарасівців” 1892 року. У 1899 році в Харкові засновано Революційну Українську Партію (РУП), що згодом перейшла на марксистські позиції й прийняла назву Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Вже після 1905 року бачимо зав’язки декількох інших партій: ліберальної (“радикали-демократи”), аграрного сбціялізму (“соціялісти-революціонери”) та націоналістичної (Українська Народна Партія). Всі ці угрупування перебували щойно в ембріональному стані, а з перемогою реакції в 1907 році були дезорганізовані та загнані в підпілля. Але потенціяльна партійно-політична диференціяція стала фактом. Не менше знаменний був дебют українства на парляментарній арені: у першій та другій думах (1906 і 1907) були досить сильні українські фракції, які одначе не змогли розвинути ширшої діяльности через швидкий двократний розпуск парляменту. Після того, як уряд самовільно накинув зміну виборчого закону, у третій і четвертій думі організованого українського клюбу вже не було, хоч і надалі залишався ряд прихильників української справи. У всякому разі складено доказ, що населення України готове, в умовах вільного волевиявлення, підтримувати українських кандидатів та українські виборчі програми.

Головне досягнення тієї доби — проламання штучної стіни, що нею царизм довго тримав національний рух інтелігенції відсепарованим від його ширшого соціяльного довкілля. Навіть після скасування кріпацтва в 1861 році російське законодавство продовжувало зберігати селян на становищі окремого стану, позбавленого повних громадянських прав. Але з зростанням грамотности, затіснення господарських зв’язків між містом і селом та постанням верстви заможних селян-власників ця станова відособленість зробилася пережитком. Революція 1905 року покінчила з найгіршими формами легальної дискримінації селянства. Село почало пробуджуватися до модерної політичної свідомости і віднаходити себе в українській національній ідеї. Той факт, що від часів Шевченка та кирило-методіївців український рух мав яскравий соціяльний зміст, співзвучний із стихійними прагненнями селянства, тепер став приносити свої плоди. В умовах і куцого конституціоналізму, який запанував в імперії після 1905 року, села й містечка України почали покриватися мережею організацій — “Просвіт”, кооператив тощо, які служили опірними пунктами національного руху. Головним пропагатором національної ідеї серед мас був своєрідний суспільний прошарок сільської інтелігенції, себто кооператори, народні учителі, фельдшери, агрономи. Бувши самі здебільша селянськими синами та живучи в тісній симбіозі з селом, що його довір’ям вони користувалися, вони мали великі можливості духовного впливу, що з ними не могли конкурувати не тільки царська адміністрація, але й чужі російські партії. Люди цього середовища своє власне національне усвідомленнчя здебільша завдячували таємним патріотичним студентським гурткам по університетах, учительських семінаріях і навіть гімназіях. Таким чином українська національна свідомість, промінюючи з малесеньких первісних вогнищ, що ними були Громади другої половини 19 ст., за посередництвом сільської інтелігенції розливалася щораз ширше й ширше в народі. Російський історик Д. С. Мірський правильно схарактеризував цей процес:

“Хоч усе українське було заборонене, але соціяльний розвиток створював щораз сприятливіший грунт для національного руху через зростання сільської інтелігенції та “півінтелігенції”. Ці середовища були у своїй свідомості майже поголовно українські, і коли прийшла революція 1905 року, рух опинився в їхніх руках... Після 1907 року, а головне під час війни, національний рух знову став об’єктом переслідування та придушування. Але в той час він уже був непоборний. Коли впав гніт царизму, виявилося, що на ділі вся демократична інтелігенція та “півінтелігенція” південно-західньої Росії почуває себе українською, що селянство було на порозі усвідомлення цього ж самого та що Україна готувалася стати незалежною нацією”[162].

Національна ідея проникала, хоч повільніше, до інших кляс суспільства. До 1914 року існували вже малі “мостові причілки” свідомого українства серед робітництва, буржуазії та поміщицтва. Треба підкреслити, що навіть там, де ще не приходило до точного з’ясування національної окремішности, бачимо збільшення регіональної свідомости. Наприклад, буржуазія України, хоч зрусифікована мовою й культурою, була гостро незадоволена централістичною економічною політикою імперії, що протегувала центральні московські області; росло відчуття суперечности господарських інтересів між українським півднем і московською північчю. Серед робітництва зустрічаємо нахил до творення регіональних “південно-російських” союзів. Нема сумніву, що в ході дальшого природного розвитку ці тенденції були б себе, скорше чи пізніше, здефініювали в українській національній ідеології. Вибух революції 1917 року надзвичайно приспішив динаміку цього процесу, а разом з цим не дав йому часу, щоб органічно визріти.

На протязі цієї чверти століття міняється характер української літератури. З появою таких письменників, як Коцюбинський, Леся Українка, Винниченко й інші, її вже не можна було вважати за чисто “народну”. Вона почала виконувати соціологічну функцію літератури “національної”, спроможної задовільнити різноманітні духові потреби здиференційованого модерного суспільства.

Аж до кінця 19 ст. нова українська література обмежувалася, за малими винятками, поезією й белетристикою з селянського побуту. Навіть т. зв. свідомі українці писали свої наукові й публіцистичні праці переважно по-російськи. Щойно тепер українська мова стала знаряддям науки, публіцистики, політики. У той же час покладено основи під українську наукову та фахово-технічну термінологію.

Поступ національної свідомости віддзеркалювався в еволюції історичної науки та зв’язаної з нею історіології. Переломове значення мала тут імпонуюча своїми кількісними та якісними досягненнями діяльність М. Грушевського та його школи. Значення праці Грушевського для політичної думки міститься передусім у тому, що він довів тяглість українського історичного процесу від Київської Русі аж до сучасности, через Галицько-Волинську, Литовсько-Руську та козацькі держави. Середньовічна княжа Русь, — занедбана народницькими істориками та привласнена російською історіографією, — знову ввійшла як інтегральний складник в українську традицію. Це, без сумніву, підносило національне самопочуття, бо чейже древня Русь була періодом великодержавности Києва та його гегемонії у всій Східній Європі.

Не диво, що коло 1905 року виринула концепція повноклясовости українського суспільства. Вячеслав Липинський закликав правобережну сполячену шляхту до повороту до української нації. Принципове значення цієї концепції куди більше, ніж спеціяльне питання про національну переорієнтацію спольонізованої (чи пак на Лівобережжі зрусифікованої) шляхти.

Липинський стверджував, що Україна повинна охоплювати всі кляси й соціяльні групи, що їх має всяка розвинена модерна нація. Це була справжня революція супроти народницького світогляду, який істоту українства бачив у самих “мужиках”. Липинський був, поряд з Грушевським, автором другого великого перевороту в українській історичній свідомості. Його студії над добою Хмельницького зрушили звичні уявлення про наше 17 століття. Липинський довів, що Хмельниччина була не тільки селянсько-козацькою соціальною революцією, але також політичним рухом верхів тодішнього українського суспільства. Якраз цей шляхетсько-старшинський елемент, трактований народницькою історіографією з принциповим недовір’ям, був, на думку Липинського, носієм великих і сміливих замислів і діл епохи Хмельницького та творцем козацької державности. Липинський увів в українську історичну проблематику питання влади і проводу.

Закономірним завершенням цих змін в українській свідомості було формування думки про державну незалежність. У Галичині проблема незалежности була предметом теоретичних дискусій уже в 1890-их роках (Юліян Бачинський, Іван Франко). У 1900 році наддніпрянський публіцист Микола Міхновський випустив (анонімно у Львові) брошуру під промовистим заголовком “Самостійна Україна”. Вона закінчувалася гаслом: “Одна, єдина, нероздільна, вільна й самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Але аж до 1917 року ця ідея не здобула загального поширення. Частинно вплинула тут та обставина, що аргументи, що їх в обороні ідеї самостійности висунув Міхновський, не могли промовити до переконання його сучасникам. Міхновський, адвокат за фахом, оперував головне юридичною аргументацією: непорушність державних прав України за Переяславським договором 1654 року; як практичний постулят він ставив вимогу боротьби за відновлення “переяславської конституції”. Одначе довгий часовий перерив по падінні Гетьманщини робив таку легітимістичну концепцію нереальною. Крім цього, Міхновський, — на відміну від таких мислителів, як Драгоманов і Липинський, — не розвинув своїх ідей у фундаментальних творах і не спромігся виховати довкола себе сталого гурту послідовників. Загальний напрям українського руху вказував на те, що проблема самостійности буде скорше чи пізніше поставлена на порядок дня. Але поки що царська імперія, не зважаючи на свій декаданс, ще все здавалася безмірно могутньою в порівнянні з молодими українськими силами. Тому речники українства здебільша вдоволялися традиційним постулятом автономної України в рамках децентралізованої та на федералістичних основах перебудованої Росії. Головна пряма ціль, — боротьба проти царизму, — примушувала шукати союзників у російській демократії, а тим самим і зважати на її настрої. Врешті, завогнення міжклясових відносин, дуже помітне в той час, спиняло кристалізацію почуття національної солідарности та засадничої спільноти інтересів усіх українців, що було конечною передумовою державницької свідомости.

Від часів Шевченка та кирило-методіївців соціяльний елемент відогравав велетенську ролю в ідеології українського руху, що в ній протест проти соціяльної кривди звучав щонайменше з рівною силою, як і проти національного поневолення. В добу модернізму ця стара соціяльна тенденція набирала виразно соціялістичного обличчя. Молодше покоління української інтелігенції стало майже поголовно соціялістичним. Можна тут навіть говорити про своєрідну ідеологічну моду, яка в багатьох випадках залишалася тільки поверховим і минущим молодечим захопленням. Однак, за цим стояли й поважні об’єктивні фактори: загострення соціяльних протиріч у країні в наслідок пролетаризації малоземельного селянства та розвитку індустрії. Отже постав реальний грунт, що сприяв поширенню соціялістичної течії. Але українська соціял-демократія, що перебувала у стадії формування, не спромоглися створити власної програми, припасованої до специфічно українських обставин, що виразно відмежовувала б український соціялізм від російського. Багатонадійний зародок оригінальної української школи в соціялізмі постав був уже на переломі 70-их і 80-их років у наслідок піонерської праці Драгоманова та його друзів — Сергія Подолинського та Миколи Зібера. Але еміграційний характер цієї групи та розрив між Драгомановим і київською Громадою в половині 80-их років довели до того, що коли українство знову підняло голову в Російській імперії, молодше покоління не продовжувало започаткованої Драгомановим лінії, а зачерпнуло з російських джерел готові формули міжнародного соціялізму. Одним з результатів цього російського впливу було недостатнє зрозуміння вартости політичної свободи та конституційного правопорядку. За інший від’ємний наслідок треба вважати той факт, що українські соціялісти не знали як слід, як зінтегрувати соціяльно-економічний та національний боки своєї програми. Марксизм назагал, а його російський різновид зокрема, не надавав належної ваги тим питанням, що найбільше пекли українців як членів поневоленої нації. Це, очевидно, не значить, що українці, які наверталися на марксистську віру, через це втратили свій патріотизм. Але в їхньому мисленні утворювалася неперетравлена мішанина формул упрошеного марксизму з наївно-романтичним патріотизмом. На політичну сцену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним маніфестом” в одній кишені й “Кобзарем” у другій. Щоправда, талановитий Микола Порш, ідейний лідер УСДРП, намагався пристосувати марксизм до місцевих обставин, боронячи програму української автономії з соціялістичних позицій. Але назагал молоде покоління соціялістів, що було найбільш динамічною силою в тодішньому українстві, відзначалося хаотичністю мислення, разом з якою йшла велика емоційна побудливість; така сполука робила з цих людей знаменитих агітаторів, здатних розбурхати маси, але не робила з них розумних і відповідальних політичних провідників. Типовою постаттю був тут Володимир Винниченко. Ці риси, — що пояснювалися молодечістю того середовища та браком заокругленої освіти й практичного досвіду, — були досить нешкідливі, як довго завдання було переважно негативне: підважувати фундаменти царизму. Можна було сподіватися, що багато з тих дитячих хвороб відпаде у процесі особистого та громадського дозрівання. Ніхто не міг знати зарані, перед якими величезними та страшенно трудними проблемами буде поставлене українство через раптову кризу імперії в 1917 році.

Епоха напередодні першої світової війни, мабуть, найщасливіша в новітній українській історії. Це була доба безперервного й всестороннього українського підйому. Перешкоди, що їх доводилося зустрічати на шляху, були настільки сильні, щоб стимулювати дух боротьби, але не в тій мірі, щоб стримувати рух вперед. Якщо знищення козацької державности й русифікація козацької аристократії вивели були Україну з числа націй і знизили її до рівня політично аморфної етнографічної маси, то тепер з цієї маси починає підійматися нова українська нація. Але великий обшир українських земель, чисельність населення, складність внутрішніх і міжнародних проблем, зв’язаних з українським самовизначенням, жорстокі переслідування російським урядом та деспотичний характер імперії, що заглушував громадську самодіяльність, — усе це робило шлях національного відродження України довшим і труднішим, ніж в інших народів Середньої та Східньої Європи, що стояли перед аналогічними завданнями. Коли вибухнула перша світова війна, українство в Росії вже являло собою реальну силу, але воно ще не встигло перетворитися з “національного руху” на націю в повному значенні слова, якими в той час були, наприклад, поляки, чехи, фіни. Модерна українська нація народилася під час революції.

IV. ПОГЛЯД НАЗАД

Політична, а згодом і культурна русифікація колишньої козацької старшини наприкінці 18 ст. творить зворотну точку в історії української національної свідомости. В добу, коли громадянства ще репрезентувалися своїми аристократіями, це означало перерив у національному існуванні України. Слідом за цим прийшло відчуження між народною масою й провідною верствою, що перестала служити інтересам рідного краю. Це відчуження еліти від маси засуджувало першу на політичне безсилля, а другу позбавляло конечних культурних послуг. Аж до 1917 року головною проблемою української свідомости було змагання двох течій серед самого громадянства України: одної, “малоросійської”, що не бачила іншого виходу, як поглиблення та закріплення єдности з Москвою, та другої, “свідомого українства”, що прагнула до збереження та віднови української самобутности. Звичайно, цей змаг не відбувався в умовах вільної конкуренції, де вирішували б настанови самої української громадськости. Бо за “малоросійським” табором стояла підтримка адміністративного апарату могутньої імперії, тоді як український національний табір зазнавав постійних обмежень і переслідувань. А втім, протягом 19 ст. між обома крайніми позиціями існувала ціла гама переходових відтінків. З одного бону, навіть найльояльніші “малороси” не втрачали почуття своєї етнічної відмінности від москалів, як і певної прив’язаности до місцевих особливостей і звичаїв. З другого боку, навіть найсвідоміші українці не ставили своїм постулятом повного розриву з Росією, — що здавалося поза межами можливого, — але радше шукати за якимось компромісом між українськими та імперськими інтересами. Вислід цього змагання залежав від постави нових соціяльних груп — інтелігенції й буржуазії, — що виникли в 19 ст. та, на довшу мету, від постави широких народних мас, які не могли залишатися назавжди у стані громадянської малолітности. Ці нові соціяльні сили повинні були вирішити, чи вони ствердять, чи відхилять національну капітуляцію колишньої козацької аристократії.