Iсторичнi есе. Том 1

1960 р. на засіданні Американської асоціації істориків покійний Генрі Л. Робертс, розглядаючи стан вивчення історії східноєвропейських країн, згадував про брак регіональних та локальних досліджень: “Взагалі в дослідженні історії Східної Європи я знайшов порівняно мало того, що можна було б назвати методом “квітки в тріснутій стіні”: розуміння того, що окрема спільнота або якийсь окремий історичний епізод є виправданням для захоплюючих досліджень... і містить у собі чимало універсальних вартостей”[671]. Областю Східної Європи, яка особливо добре ілюструє зауваження професора Робертса, є Карпатська Україна — невеликий край, відомий також під декількома іншими назвами: Закарпатська Україна, Закарпаття, Прикарпаття, Прикарпатська Русь, а ще раніше — Угорська Русь. Історія Карпатської України цікава тим, що це типова погранична чи перехідна територія, де протягом століть зустрічалися та зіштовхувалися різні політичні, соціальні та культурні сили. Тому тут можна вивчати ледве чи не в лабораторній формі взаємодію факторів, які визначали еволюцію цієї частини світу в цілому.

Термін “Карпатська Україна” вживається на позначення заселеної українцями території на південних схилах Карпат і прилеглих передгір’ях. Уся Карпатська Україна лежить у басейні верхньої Тиси з її численними притоками, води яких урешті вливаються в Дунай. На півночі Карпатський гірський хребет відмежовує цей край від Галичини, а на півдні Карпатська Україна з’єднується з Угорською рівниною. На заході і сході її сусідами є відповідно Словаччина й Трансільванія. Сучасне населення Закарпатської області, адміністративної одиниці Української РСР, перевищує 1100000 чол.[672], з яких 75% становлять етнічні українці. Крім того, декілька десятків тисяч карпатських українців живуть на Пряшівщині у Східній Словаччині.

Етнічно та релігійно народ Карпатської України належить до східнослов’янської та візантійської сфери Проте традиційні політичні відносини єднають цю територію із Середньо-Східною Європою: Угорщиною, Габсбурзькою імперією та Чехо-Словаччиною. Через бідність достовірних джерел історія Карпатської України раннього середньовіччя досить суперечлива, тому питання про початки заселення слов’янами цього регіону довго було предметом суперечок[673]. Але відомо, що починаючи з XI ст., територія Карпатської України постійно перебувала в складі Угорського королівства. У добу пізнього середньовіччя українському (руському) селянству накинуто угорську систему латифундій і кріпацтво, що визначило соціальну структуру краю аж до XX ст. Як органічна частина Угорщини, Карпатська Україна перейшла 1526 р. під владу Габсбурзької династії. Від XVI ст. аж до початку XVIII ст. вона стала ареною, на якій точилася боротьба між Габсбурзьким абсолютизмом та періодичними фрондами угорської шляхти. З півдня цей край зазнавав турецьких нападів, тоді як східна частина певний час була під контролем Трансільванського князівства. Водночас у Карпатській Україні відбувався конфлікт між православною та греко-католицькою (уніатською) церквами. Він був пов’язаний, з одного боку, з релігійною ситуацією у тій частині України, що перебувала під владою Польщі, а з другого — з боротьбою Реформації та Контрреформації в Угорщині. В другій половині XVIII ст., під час правління Марії Терези (1740–1780) та Йосифа II (1780–1890), Карпатська Україна стала об’єктом австрійської політики просвіченого деспотизму. Особливо це стосувалося церковної й аграрної сфер. У XIX ст. мадярський національний рух вступив тут у боротьбу із впливами російського панславізму.

Протягом нинішнього століття практично всі сили, що діяли на східноєвропейській сцені у той чи інший час намагалися розіграти “закарпатську” карту: найбільш явно — Угорщина та Чехо-Словаччина, але також і Росія (як царська, так і радянська), і, меншою мірою — Німеччина, Польща та Румунія. Політичний статус Карпатської України в цьому столітті змінювався декілька разів. До 1918 р. вона належала до угорської частини дуалістичної монархії. В результаті післявоєнного мирного врегулювання ця територія стала провінцією новоствореної Чехо-Словацької республіки. 1939 р. вона була знову анексована Угорщиною і врешті в 1945 р. включена до складу Радянського Союзу.

Метою цих попередніх зауваг було дати короткий огляд багатої на події історії Карпатської України, а також показати, що ця історія справді містить у собі “чимало універсальних вартостей”.

ПРАЦЯ ПОЛА Р. МАГОЧІ: ДЕКІЛЬКА КРИТИЧНИХ ЗАУВАЖЕНЬ

Опублікована декількома європейськими мовами наукова, напівнаукова та публіцистична література про Карпатську Україну на диво багата[674]. Але саме Полу Р. Магочі{101} належить заслуга написання першої англомовної монографії про сучасну історію цього краю. Нещодавно професор Магочі доповнив свою основну працю дослідженням про українську меншину Пряшівського краю в Чехо-Словаччині[675]. Я маю намір детально розглянути його попередню, основну, публікацію; друге дослідження буде коротко розглянуте наприкінці цієї статті.

Книжка “Формування національної ідентичності: Підкарпатська Русь, 1848–1948” (“The Shaping of a National Identity: Subcarpathian Rus’, 1848–1948”) являє собою товстий том обсягом понад 600 сторінок, з яких менше половини становить основний текст праці; далі йдуть чотири великих додатки, примітки, величезна бібліографія, що складається аж із 2 279 позицій, і покажчик. Автор використовував публікації різними мовами, зокрема, угорською, чеською, словацькою, російською та українською. Крім того, він працював у чехо-словацьких архівах і особисто розмовляв із деякими ще живими учасниками політичного та культурного життя Карпатської України у міжвоєнний період. Завдяки солідній базі фактичної інформації та ясності викладу книжка Магочі залишиться зразковою працею на цю тему. Вона заслужено привернула увагу спеціалістів з історії та політичного розвитку Східної Європи, і на неї вже з’явилося багато відгуків та рецензій.

Професор Магочі не ставив собі за мету написати повну історію Карпатської України. Хронологічно його дослідження обмежене одним століттям (1848–1948) — тобто від Весни народів до перших років після другої світової війни. Два розділи, що стосуються періоду до першої світової війни, певною мірою, поверхові: зацікавлений читач може звернутися до німецькомовної монографії Івана Жегуца, який пише про ту добу грунтовніше[676]{102}. Про перші радянські роки трохи сказано в останньому розділі. Основну частину праці присвячено двадцяти рокам чехо-словацького режиму (1919–1939), і тут автор справді першопроходець. Докладно зупиняючись на політичному та культурному розвитку Підкарпатської Русі у міжвоєнний період (як тоді ця територія офіційно називалася) він, проте, майже не звертав уваги на соціально-економічні умови[677].

Тематична спрямованість праці Магочі вказана в її назві — “формування національної ідентичності”. Карпатська Україна — один із тих відсталих районів Європи, населення яких ще й у нашому сторіччі довгий час не мало викристалізованої національної свідомості. Професор Магочі поставив за мету дослідити окремі угрупування карпато-українського народу, особливо його інтелігенцію, намагаючись знайти відповідь на прості, але життєво важливі питання: “Хто ми? До якої національності належимо?” Це проблема не тільки локального значення тому, що вона дає нам зразок т. зв. “case study” — окремого дослідження у галузі вивчення націотворчих процесів, які відіграли і далі відіграють важливу роль у сучасному світі.

Три національних орієнтації вели між собою боротьбу за прихильність населення Карпатської України: проросійська, проукраїнська і третя, яку Магочі називає “русинофільською”. Русофіли й українофіли ототожнювали себе відповідно з російською і української націями, тимчасом як русинофіли бажали, щоб їхній народ розвинувся до окремої національності. Ці три течії зародились у другій половині XIX — початку XX ст., коли питання національної ідентичності почало обговорюватися в невеличких гуртках закарпатської інтелігенції, майже всі члени яких були греко-католицькі (уніатські) священики. Селянство, що в переважній більшості було неписьменним і жило в напівфеодальних умовах, ці суперечки назагал не зачепили. Конфлікт вийшов на поверхню за часів ліберального чехо-словацького режиму й відіграв вирішальну роль у політичному та культурному житті краю в 1920–1930-ті роки. На той час питання національної ідентичності вийшло з інтелігентських кіл у широкі маси. Не виникає сумнівів щодо остаточного результату цієї боротьби. Магочі правильно описує ситуацію у сучасному підрадянському Закарпатті: “Всі без винятку представники молодшого покоління зараховують себе до української національності, вважають себе частиною всього українського народу” (с. 267).

Схвалюючи вибір професором Магочі важливого предмета досліджень і віддаючи належне його взірцевій ретельності, я, однак, не вважаю його дослідження цілком задовільним. Мої зауваження стосуються не самого викладу фактів, а радше розставлення акцентів та інтерпретації. Фактичні помилки виправити досить легко. Завдання рецензента стає складнішим, коли він мусить поставити під сумнів авторське тлумачення фактів. Треба не лише точно відтворити застосовані в розглядуваній праці аргументи, але й подати, хоча б у загальних рисах, альтернативну, переконливішу інтерпретацію.

До трьох національних орієнтацій у Закарпатті професор Магочі ставиться не зовсім безсторонньо. Попри його вдавану наукову неупередженість, ми не зробимо йому кривди, твердячи, що його симпатії явно на боці так званої русинофільської течії. Звичайно, професор Магочі, як і будь-хто інший, має право на свої особисті симпатії, але, на жаль, його ухил вплинув на історичну розважливість і, в окремих випадках, спонукав перекручувати факти, щоб вони узгоджувалися з його упередженими поглядами.

Бачимо це, по-перше, у питанні вибору термінології. Магочі постійно називає народ, про який пише, русинами (Rusyns), твердячи, що цю назву вибрано тому, що нею користуються місцеві жителі та більшість їхніх лідерів (с. 272). Але ж тепер люди, про яких іде мова, називають себе українцями. Таким чином, якщо стару назву “русини” цілком можна використовувати щодо минулого періоду, то вживання Магочі у вищенаведеній цитаті теперішнього часу явно вводить в оману. Крім того, навряд чи виправдане вживання місцевої форми етноніма, коли існує стандартний англійський еквівалент. Ми ж не називаємо німців по-англійському “Deutsche”. Точний англійський еквівалент слов’янському термінові “русин” — це “Ruthenian”, використання якого виправдане давньою традицією. В латинській та німецькій формах (“Rutheni”, “die Ruthenen”) цей термін широко вживано щодо східних слов’ян (українців та білорусів) Польсько-Литовської Речі Посполитої, а пізніше до українських підданих Габсбурзької імперії. Щодо Закарпатського регіону його фіксують іще середньовічні джерела. У своїй французькій формі (“les RuthKnes”) цей термін зустрічається в мирних угодах, укладених після першої світової війни, в актах Ліги Націй, у дипломатичних документах та офіційних заявах чехословацького уряду. Ним також широко користувались англомовні автори, в тім числі й сам Магочі в одній із ранніх статей[678]. Цікаво, які мотиви змусили його поспішно відійти від добре усталеної, традиційної форми до новомодної. Вживання тільки терміна “русин” покликане настроїти читача на користь русинофільської орієнтації.

Карта “Етногеографічні характеристики Підкарпаття” (с. 11) показує територію розселення “русинів” лише в Закарпатті, не розглядаючи цю територію в контексті етнічної карти Східної Європи в цілому. Таким штучним способом створюється хибне враження, нібито слов’янське населення Закарпаття етнічно відмінне від решти українського народу.

Варто звернути увагу на те, що автор першої наукової праці з історії Карпатської України, опублікованої в 1862–1867 рр., австро-німецький історик Герман Ігнац Бідерман без вагань відносив закарпатських русинів до тієї самої національності, що й населення підросійської України (щодо якого він уживав традиційної назви “русини”), протиставляючи їх, між іншим, великоросам:

Магочі не заперечує, що за етнолінгвістичним критерієм жителі Закарпаття є українцями, але форма вислову цього визнання характеристично обережна і досить двозначна: “Закарпатські русини розмовляють низкою діалектів, близько споріднених із тими, якими розмовляють у Східній Галичині Лінгвісти зараховують закарпатські різновиди до української мови, навіть якщо вони суттєво відрізняються від української літературної норми” (с. 13–14). Насправді закарпатські діалекти не лише споріднені з тими, якими розмовляють у Галичині: такі самі діалектно-етнографічні групи українських горян населяють райони з обох боків Карпат (зі сходу на захід — гуцули, бойки, лемки). Магочі, окрім того, не згадує, що український етнічний характер Закарпаття підтверджує не тільки мова, але й народна культура та східнохристиянська релігійна традиція, яка до недавнього часу стояла в самому центрі народного духовного життя.

Проте основний аргумент професора Магочі полягає в тому, що “мову неможливо просто прирівняти до національності” (с. 14). Я погоджуюся, що цей погляд у принципі відповідає дійсності. Етнічність справді не можна рівняти з національністю, тому що національність порівняно з етнічністю — явище іншого, вищого порядку. Етнос твориться сукупністю об’єктивних рис — мови, культури, успадкованого способу життя, тоді як існування нації передбачає суб’єктивний елемент свідомості та волі. Народ Карпатської України, внаслідок його відсталого та пригнобленого становища під угорською владою, вступив у XX століття без викристалізованої національної свідомості. Точніше, закарпатці мали таку свідомість лише в зародковій формі: наприклад, вони усвідомлювали свою релігію як “руську віру”. Цей стан національної недорозвиненості і був вихідною точкою для появи вищезгаданих національних орієнтацій, що поборювали одна одну.

У своєму недавньому дослідженні Гю Тревор-Роупер красномовно обстоює недетерміністичний підхід у вивченні історії. Він пропонує, щоб історик, розглядаючи питання минулих конфліктів, дивився на них не лише з погляду відомих результатів, але також намагався, напруживши уяву, побачити їх незавершеними, такими, якими вони були в той час, коли їхній результат ще був невизначений. “Історія — це не тільки те, що сталося; це те, що сталося у контексті того, що могло статися. Тому вона повинна включати в себе як неодмінний елемент можливі альтернативи”[680].

Я повністю погоджуюся з цією думкою за умови, що всі детерміністичні й телеологічні елементи, які, безсумнівно, також відіграють важливу роль в історичному процесі, не є короткочасними. Історик повинен, так би мовити, вислухати всі альтернативи, які в певний проміжок часу змагалися між собою за перевагу. Але він також зобов’язаний адекватно пояснити причини успіху тієї з них, яка врешті перемогла. Щодо розглядуваної проблеми це означає, що треба намагатися зрозуміти raison d’être поразки русофільської та русинофільської національних орієнтацій на Закарпатті й ті структурні фактори, які визначили перемогу української орієнтації. Це саме той момент, якого, на мою думку, бракує в інтерпретації “формування національної ідентичності”, що її запропонував професор Магочі.

У подальших підрозділах я коротко зупинюся на кожній із трьох національних орієнтацій у Закарпатті, зосереджуючи увагу на їхніх підставових ідеологічних передумовах. Спробую показати, наскільки ці поняття узгоджувалися з соціальними та політичними реаліями і як вони відповідали народним потребам і прагненням.

РУСИНОФІЛЬСЬКИЙ НАПРЯМОК

Професор Магочі переконаний у тому, що закарпатські русини мали шанс виділитись в окрему націю: “Із цих трьох орієнтацій сепаратистська, або русинська, була найслабшою... Це не означає, що підкарпатська цивілізація не володіла потенціалом, аби перетворитися на окрему націю. Такий потенціал був. Чого, однак, бракувало русинофільській орієнтації, то це цілеспрямованих провідників” (с. 247). На думку Магочі, в цій, як він уважає, невдачі винен комплекс меншовартості русинської інтелігенції, представники якої радше приставали до більших національних спільнот — російської або української замість того, щоб творити окремішню національну ідентичність на суто місцевій основі.

Слабкість цих міркувань полягає в тому очевидному факті, що на етнічному рівні окремої “закарпатської цивілізації” просто не існує, оскільки за своєю мовою і народною культурою закарпатські русини є, безперечно, гілкою українського народу. Але цю проблему можна розглядати й під іншим кутом. Є такі національні формації, що не базуються на етнічності, а існують завдяки специфічному збігові історично-політичних обставин. Тому можна припустити, що закарпатські русини за певних умов розвинули б окремішну національну свідомість політичного характеру, етнічно залишаючись українцями. Якби так сталося, їхнє становище можна було б, певно, порівняти зі становищем мешканців Тессінського кантону, які за своєю мовою і культурою є італійцями, але політично зараховують себе до швейцарської нації.

Для кращого розуміння цієї проблеми корисно буде навести справжній приклад зародкової “політичної нації” у Східній Європі. Під час громадянської війни в Росії з’явилася тенденція до федералізації деяких козацьких “військ” і утворення незалежної козацької держави. Планована “Козакія” мала бути багатоетнічною й охоплювати російськомовних донських і терекських козаків, україномовних кубанських козаків і неслов’янські гірські народи Північного Кавказу. Через радянську перемогу у громадянській війні з цієї ідеї нічого не вийшло. Але водночас вона, до певної міри, користувалася справжньою народною підтримкою в кожному з цих регіонів, і в еміграції про прихильників самостійної “Козакії” було чути ще кілька десятиріч.

Цей контрастний приклад козацьких земель показує, чому у випадку Закарпаття русинофільська орієнтація не була життєздатною. Національна ідентичність не етнічного, а політичного походження повинна мати інституційний центр, здатний викликати відданість громадян. Корпоративна організація козацьких військ забезпечувала такий центр. Козаки могли пишатися тим, що вони завжди були вільними людьми і войовниками, пишатися славними спогадами минулих повстань проти московського самодержавства. Схожих рис зовсім не було в історичній пам’яті Карпатської України. Русини віками жили в угорському королівстві як підневільний селянський народ, без жодних власних інституцій, окрім церкви. На відміну від Хорватії та Трансільванії, Закарпаття ніколи не становило окремого тіла серед земель корони св. Стефана. Новітня угорська держава, створена порозумінням 1867 р., від самого початку задумувалась як унітарна національна держава. Те, що Угорщина пропонувала своїм меншинам — це перспективу рівноправного партнерства в житті мадярської нації, здобутого ціною їхньої асиміляції. Ця перспектива була, звичайно, привабливою для багатьох освічених русинів, які зазнали сильної мадяризації протягом другої половини XIX ст. Якщо йшлося про те, щоб запобігти загрозі мадяризації, то єдиною реальною основою для боротьби закарпатських русинів за виживання був незаперечний факт їхньої етнічності. А це логічно вело до орієнтації на своїх етнічних родичів по той бік Карпат. То де ж, спитаймо професора Магочі, було будівельне каміння, щоб “споруджувати” з нього окремішню національну ідентичність русинів?

Що собою насправді являла русинофільська орієнтація? Професор Магочі позначає цим терміном два явища, які відрізняються за часом і характером: з одного боку, народовців у період перед першою світовою війною, з іншого боку — гурток, який створився навколо тижневика “Неділя” в 1930-ті р. Про народовський рух я говоритиму пізніше. Зараз досить буде сказати, що закарпатське народовство, яке з’явилося на зламі століть, слід, власне, розглядати як зародковий етап новітнього українського національного руху в цьому краї. Що ж до т. зв. “неділяшників”, то про них справедливо можна говорити як про замаскованих мадяронів. За умов чехо-словацького режиму відкрито виражати проугорські симпатії стало недоречним. Тому змадяризована частина русинської інтелігенції (в основному представники старшого покоління) набрали захисного кольору русинофільства, потайки тужачи за добрими старими часами корони св. Стефана. Вони були першими й останніми прихильниками ідеї, що закарпатські русини мають стати окремішньою національністю. Справжній характер цих самозваних русинофілів виявився в 1935–1945 рр., коли вони діяли як квіслінги угорського окупанта. За таку поведінку вони викликали на себе прокльони з боку абсолютної більшості співвітчизників.

Професор Магочі визнає, вочевидь, не без жалю, що русинофільська орієнтація була найслабшою серед трьох національних орієнтацій у міжвоєнній Підкарпатській Русі. Але ця слабкість не була випадковою. Ідея, що русини стануть четвертою східнослов’янською нацією — поряд із росіянами, білорусами й українцями — була ілюзією без будь-яких етнічних та історичних підстав. Кілька місцевих діячів могли нею забавлятися, деякі чеські політики — протегувати їй задля власної вигоди, угорські ревізіоністи — потайки підтримувати цю ідею з метою підірвати територіальні умови Сен-Жерменської та Тріанонської мирних угод, але вона ніколи не могла стати реальністю. Русинофільська концепція була штучним витвором, нездатним викликати дух безкомпромісної відданості й самопожертви, що є ознакою кожного справжнього національно-визвольного руху. Ідея, заради якої ніхто ніколи не хотів ставити на карту своє життя, на терезах історії важить мізерно мало.

РУСОФІЛЬСЬКИЙ НАПРЯМОК

Характерною постаттю початкового етапу національного відродження закарпатських русинів у середині XIX ст. був поет і просвітник Олександр Духнович (1803–1865). У своїх творах він уживав суміші місцевого діалекту з традиційною церковнослов’янською мовою. Духнович мав сильне чуття національної єдності закарпатських русинів з їхніми галицькими братами. У поемі, присвяченій галицькому греко-католицькому митрополитові Григорію Яхимовичу, він зробив славетну й часто цитовану програмову заяву: “Бо свої то за горами — не чужі: Русь єдина, мисль у всіх в душі”. Водночас йому бракувало чіткого усвідомлення національних відмінностей між русинами-українцями й росіянами. Іван Франко вдало охарактеризував Духновича як “чоловіка, без сумніву, доброї волі і немалих здібностей, але невимовно запутаного у язиковій та політичній доктрині...”

Цей нездиференційований русинський патріотизм духновичівського зразка набрав явного русофільського забарвлення в другій половині століття. Двоє людей зробили найбільший внесок у поширення проросійської орієнтації на Закарпатті — редактор і публіцист Іван Раковський (1815–1885) та політичний діяч Адольф Добрянський (1817–1901). Раковський енергійно працював над тим, щоб русини прийняли за свою літературну мову російську. Добрянський, який служив австрійським офіцером для зв’язку з російською армією в Угорщині в 1849 р., і далі підтримував зв’язки з російськими урядовими та панславістичними колами. Русофіли контролювали першу русинську культурницьку організацію — “Общество св. Василія Великого”, засноване 1866 р.

Проникливий тогочасний аналіз русофільського феномена дав український учений і політичний мислитель Михайло Драгоманов (1841–1895), професор Київського університету, а з 1876 р. — вигнанець у Швейцарії. Драгоманов відвідав Закарпаття двічі — в 1875 і 1876 рр. — і був приголомшений умовами життя народу, що його він називав “пораненим братом”. В інтерпретації Драгоманова русофільство являло собою природну реакцію на нищівний угорський тиск, який змушував русинських патріотів шукати зовнішньої допомоги. Крім того, русинська клерикальна інтелігенція була зачарована аристократичними звичаями угорського суспільства. Драгоманов писав у своїх спогадах: “Угорська Русь — країна з усіх боків занедбана й задавлена мадярством — не тільки національним, але й соціальним, шляхетством, котре живе в головах навіть тамтешніх патріотів, найпротивніших мадярству”[681]. Освічені русини бажали протиставити “благородній” угорській мові та культурі рівну їй за престижем, а саме російську. Місцевий видавець Микола (Николай) Гомичков відверто відповів на заклики Драгоманова у своїй газеті “Карпат”: “Господин Драгоманов хочет от нас, чтобы мы писали языком слуг, но литература пишется везде для господинов”. Проте, як зауважив Драгоманов, у колі своєї сім’ї Гомичков завжди розмовляв угорською мовою. “І резонно: до “господ” росіян далеко, а мадяри під боком”[682]. Драгоманов доходив висновку, що русофільство саме завдавало собі поразки тому, що позбавляло русинів можливості ефективно протидіяти мадяризації, відчужуючи інтелігенцію від простого народу і позбавляючи його освіти, яка не могла вестися чужою мовою. Захоплення русофілів могутньою царською імперією зовсім не означало, що вони були близько знайомі з російським світом. Якраз навпаки, це захоплення було породжене ізоляцією від закордону, в тім числі й від Росії, і йшло пліч-о-пліч з повним незнанням стану сучасної їм Росії, зокрема нової російської літератури. Закарпатські русофіли рідко вміли як слід володіти російською мовою. Насправді, мова, якої вони вживали у своїх публікаціях, найчастіше була неприродною сумішшю російської та церковнослов’янської мов і місцевої української говірки, пересипаною угорськими й німецькими фразами.

Драгоманов цікавився Карпатською Україною до кінця свого життя. У відповіді на вітання з нагоди 25-ої річниці своєї громадської діяльності, яка написана незадовго до його смерті 1895 р. і яку можна вважати його політичним заповітом, Драгоманов іще раз повернувся до цієї проблеми:

Під русофільським проводом національне життя русинства в Закарпатті наприкінці XIX ст. і далі занепадало, підтверджуючи таким чином точність драгоманівського діагнозу. Ділові засідання “Общества св. Василія” проводилися тоді угорською мовою, і воно стало майже повністю бездіяльним. Русофільські газети занепали через нестачу співробітників та передплатників. 1885 р. місцевий письменник Олександр Митрак (1837–1913) скаржився: “Нас залишилося всього п’ятеро, і ми стоїмо ближче до могили, аніж до колиски”. Цей розпачливий настрій висловив інший письменник русофільської орієнтації Юлій Ставровський-Попрадов у поемі з дантівською назвою “Lasciate Ogni Speranza”:

Становище закарпатських русинів справді було вкрай безрадісне, але перебільшений песимізм Ставровського-Попрадова відображав банкрутство русофільського напряму, прихильники якого зайшли в глухий кут. сподіваної інтервенції царської Росії не передбачалося, а самі русофіли не знали, як мобілізувати ресурси власного народу проти дедалі сильнішого тиску мадяризації. На зламі століть старші русофільські діячі з покоління Добрянського та Раковського великою мірою вже зійшли зі сцени, а їхніх спадкоємців не було видно. Але це не означало, що русофільство зникло повністю. Радше воно впало в стан зимової сплячки, з якої почасти вийшло після 1918 р. Русофільські настрої збереглися також на народному рівні, що засвідчив православний релігійний рух, який стихійно поширився по деяких закарпатських селах на початку XX ст. Навернення до православ’я відбивало соціальне невдоволення селян, їхнє розчарування змадяризованим греко-католицьким духовенством. Влада відповідала на це публічними судовими процесами 1904 і 1913 рр. над православними агітаторами та вірними, звинувачуючи їх у порушенні громадського порядку й державній зраді.

ЗАКАРПАТСЬКЕ НАРОДОВСТВО І ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРІЄНТАЦІЇ

Появу народовського напряму треба розглядати на тлі гнітючих умов життя карпато-українського народу на зламі століть. Економічний стан русинського селянства під владою угорського латифундизму погіршився у гірських районах до стану хронічного голоду. Тяжкі злидні дали поштовх еміграційному рухові до США, що набрав масових розмірів. Ця демографічна катастрофа стурбувала будапештський уряд. На вимогу мукачівського греко-католицького єпископа Юлія Фірцака (1836–1912, посвячений 1891 р.), уряд 1897 р. почав т. за Гірську акцію, направлену на покращення соціально-економічних умов руського селянства. Проте практичні результати акції були незначні.

Іншим чинником цієї ситуації було наростання мадяризаційного тиску, який досяг вершини під час святкування тисячолітнього ювілею Угорщини в 1896 р. Горезвісний шкільний закон Аппоньї 1907 р. спричинився до закриття тих небагатьох початкових шкіл із русинською мовою викладання, які ще існували; середні школи були повністю змадяризовані вже багато десятиліть. Цій асиміляційній політиці сприяв гурток мадяронської інтелігенції русинського походження, зосередженої в Будапешті. Їхня мета полягала в тому, щоб перетворити угорських русинів на “греко-католицьких” мадярів протягом одного-двох найближчих поколінь. Аби досягти цього, треба було викорінити ті особливості греко-католицької церкви, які ще явно пов’язували її зі східнослов’янським світом: запровадити григоріанський календар замість юліанського, замінити в руських виданнях кириличну абетку латинською (з мадярським правописом) і, нарешті, ввести в церковну службу мадярську літургічну мову замість традиційної церковнослов’янської. Незважаючи на деякі слабкі протести, уряд провів усі ці заходи до початку війни. Щоб довершити картину, треба згадати про атмосферу залякування, що відзначалася адміністративними переслідуваннями та злісними доносами в угорській шовіністичній пресі на всіх, кого підозрювано в недостатній лояльності до Угорщини.

За таких несприятливих обставин декілька молодих русинських інтелектуалів розпочали пошук нових шляхів, щоб забезпечити виживання й можливе майбутнє відродження свого народу. Вони переконалися в безплідності русофільської орієнтації, звинувачуючи її в занепаді русинського національного життя. Вирішальним кроком стала відмова від буцімто літературної російської мови, прихильниками якої були русофіли, і вибір народної мови як мови освіти та література Тижневик “Наука”, який почав виходити 1897 р., став органом народовського руху. Від 1903 р. його редактором був Августин Волошин (1874–1946), греко-католицький священик, що відзначився також як просвітник, автор багатьох граматик і підручників. Серед представників народовської орієнтації були науковці: історик та етнограф Юрій Жаткович (1855–1920) і літературний історик Гіядор Стрипський (1875–1949). Стрипський опублікував монографію “Старша руська письменность на Угорщині” (1907), у якій доводив, що досить багата рукописна література, поширена в Закарпатті в XVII–XVIII ст., писалася мовою, близькою до народної, а отже, русифікаторська лінгвістична тенденція другої половини XIX ст. була відхиленням від давнішої місцевої традиції.

Розвиток народовського напряму стимулювався прикладом та дедалі тіснішими зв’язками з українським національним рухом у Галичині, який досяг на той час великих успіхів. Жаткович і Стрипський друкувались у виданнях Наукового товариства імені Шевченка у Львові, а деякі науковці з Галичини (Іван Франко, Володимир Гнатюк, Степан Томашівський), ідучи слідами Драгоманова, писали праці на закарпатські теми. Галицький митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький зробив сенсацію серед закарпатського духовенства, коли під час свого візиту до Ужгорода публічно говорив по-українському.

Звернення народовців до місцевої говірки означало творення нової національної орієнтації. Але якою була ця орієнтація — русинофільською чи українською? Професор Магочі твердить, що Стрипський і Волошин були русинофілами (с. 328, 331) і що Волошин нібито “починав як русинофіл, але згодом у 1920-ті роки [тобто у чехо-словацький період], почав відкрито висловлювати думку, що закарпатські русини є частиною малоросійської або української нації” (с. 331). Висновки Марії Майєр, угорського спеціаліста з історії Карпатської України, відрізняються від висновків Магочі: “На зламі століть українофільський напрямок з’явився також у “націоналістичних” колах освічених русинів, на яких неабияк впливали досягнення українських національних рухів у Галичині та Росії”. При цьому Марія Майєр посилається саме на Ю. Жатковича та “його послідовників” А. Волошина і Г. Стрипського. Майєр подає розлогий виклад дебатів, що велися в 1897–1899 рр. на сторінках “Kelet” — угорськомовного органу греко-католицького духовенства, що його редагував Жаткович. Виступаючи проти представників русофільської течії, “Жаткович на підставі вагомих наукових аргументів доводив, що існує досить доказів існування окремої української нації й української літературної мови, абсолютно відмінних від російської нації й літературної мови. Він також твердив, що мовою [закарпатсько]-русинський і український народи споріднені між собою”. Цю ж саму позицію обстоював і Стрипський. Проте Жаткович і Стрипський тоді ще не вирішили питання про те, чи повинні закарпатські русини просто перейняти українську літературну мову з Галичини, а чи спробувати розвинути свою літературну мову на основі місцевих діалектів; це мав вирішити пізніше природний хід подій. Найцікавішою у цій дискусії є позиція Волошина. Коли невідомий дописувач радив, щоб закарпатські русини відмежувались як від російської літератури, так і від “літератури Шевченка”, “Августин Волошин, журналіст-початківець і вчитель-українофіл, що підписав свою статтю [криптонімом] “X”, заперечив проти цієї русинофільської тенденції... На той час він був українофілом”. Ці наведені Марією Майєр свідчення підривають вірогідність тієї інтерпретації, яку подає Магочі. Ця інтерпретація, як видно, навіяна його бажанням штучно завищити значення русинофільської орієнтації.

Природу національної ідеології народовців точно оцінив Іван Жегуц. На його думку, недоречно переносити гострі відмінності — 1920–1930-х рр. на період перед першою світовою війною. Що було важливим для народовців, то це основний принцип: поворот до народу і до його мови. В цьому вони вбачали передумову виходу Угорської Русі з тогочасної глибокої криза Деталі могли бути вироблені пізніше.

Таким чином, Майєр і Жегуц підтримують думку, що народовська течія була зародковим етапом українського національного руху на Закарпатті.

Треба згадати і про деякі вади народовської течії. Насамперед, вона була цілком аполітичною, обмежуючи себе питаннями мови, літератури й освіта Народовці не були сепаратистами щодо Угорщини і не мріяли про включення своєї батьківщини до майбутньої української держава Вони навіть не порушували питання про надання русинській території самоврядування у складі Угорщини, яке за тодішніх умов здавалося зовсім нереалістичним. З другого боку, вони були не від того, щоб пошукати собі потенціальних союзників і зверхників в угорській політичній системі. Цей брак самостійної політичної платформи був очевидним кроком назад порівняно з русофілами 1860-х років, представник яких Адольф Добрянський висунув програму утворення в Австрійській імперії автономної “російської” провінції у складі Східної Галичини, Буковини, Закарпаття або, як альтернативу, програму самоврядування тільки для Угорської Русі. По-друге, народовський рух був малочисленним, він складався зі жменьки людей. А основна маса русинської інтелігенції була більш-менш повністю змадяризована, і в домах та родинах греко-католицького духовенства панувала угорська мова.

ДИНАМІКА НАЦІОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ У МІЖВОЄННОМУ ЗАКАРПАТТІ

Головна моя критична заувага щодо тлумачення професором Магочі “формування національної ідентичності” на Підкарпатській Русі (Карпатській Україні) полягає в тому, що він подає цю проблему великою мірою статично, а не як динамічний процес. За його версією, три національні орієнтації, що існували на Закарпатті на початку чехо-словацької доби, збереглися без істотних змін протягом наступної чверті століття. Він твердить, що “ще й 1945 р. російська та русинська орієнтації були зовсім живими” (с. 257). Рівновагу між трьома напрямами, мовляв, порушив лише радянський режим, “який надавав підтримку тільки одній, українській орієнтації” (с. 272).

Я не погоджуюся з цим і стверджую, що русофільська та русинофільська орієнтації до початку 1930-х років уже майже вмерли і що перемога українського національного руху була результатом динаміки внутрішнього розвитку закарпатського суспільства, а не втручання зовнішнього “deus ех machina”. Радянський режим після 1945 р. не накинув української ідентичності населенню Закарпатської області — він лише закріпив наслідки попереднього саморозвитку цієї місцевості.

Таке тлумачення підтверджують певні факти, які Магочі згадує, але з яких він не зміг зробити належних висновків. Наприклад, він визнає, що “до 1934 р. [проукраїнську] “Учительську громаду” підтримували 1 211 із 1 874 “русинських” учителів Закарпатської Русі (с. 173). На ниві освіти дорослих [русофільське] Товариство Духновича було протягом 1930-х років менш динамічним із двох культурницьких організацій” (с. 160), і його залишив відтиснуте далеко позаду суперник з українського табору, товариство “Просвіта”. З’їзд “Просвіти”, який відбувся в столиці краю в жовтні 1937 р., став “однією з найбільших маніфестацій, будь-коли влаштованих в Ужгороді” (с. 160). Організація українських скаутів “Пласт” 1935 р. нараховувала 3 000 членів проти 500 “російських” скаутів у 1929–1930 роках (с. 161). Серед закарпатських студентів, які навчалися в університетах Чехо-Словаччини (в дорадянську добу вищих навчальних закладів у краї не було), “на кінець 1930-х років із двох відламів студентського руху українофільський був активніший і викликав більший розголос” (с. 174). Проте Магочі з допомогою різних застережень притлумлює вплив цих тверджень і завершує свій розгляд таким хибним висновком: “під кінець цього періоду русофільська, українофільська, русинофільська і силою обставин, мадяронська течії здавалися так само вкоріненими як і раніше” (с. 167).

Оцінюючи динаміку націотворчих процесів у Карпатській Україні, винятково важливо врахувати фактор поколінь. Один із додатків до рецензованої книжки містить 81 короткий біографічний нарис про тих осіб, які відіграли визначну роль у житті Карпатської України у 1918–1945 роках. З цього цікавого прозопографічного дослідження видно, що три орієнтації були представлені однаковою кількістю людей: 24 русофіли, 28 русинофілів і 29 українофілів. Автор коментує це так: “Якщо серед старшого покоління (люди народжені до 1905 р.) кожна орієнтація мала однакову кількість представників, то серед меншої вибірки з другого покоління русофілів й українофілів було порівну, а русинофілів — у 4 рази менше” (с. 19). Це, фактично, означає швидкий занепад русинофільської орієнтації в міжвоєнний період А що, коли б ми поширили межі цього огляду на наступне покоління — на тих, хто народився після 1918 р.? Представники цього покоління були занадто молодими, щоб провести серед них розрізнення щодо їхніх національних орієнтацій до 1945 року, і тому Магочі не включив їх у свої порівняльні біографії. Я не можу навести тут точних статистичних даних, але пропоную такий простий тест. У своїй праці Магочі цитує і покликується на кількох учених закарпатського походження, які після другої світової війни поселились у Північній Америці і працюють нині в американських та канадських вищих навчальних закладах. Варте уваги, що всі вони, без винятку, вважають себе українцями[685]. Цей факт не можна пояснити впливом радянської політики.

Теза про спонтанне й нестримне піднесення українського національного руху на Закарпатті у міжвоєнний період знаходить підтримку у твердженнях трьох висококваліфікованих закордонних свідків тогочасних подій — одного француза та двох чехів, — в об’єктивності яких немає причин сумніватися. Французький учений-славіст Рене Мартель писав у книжці про закарпатських русинів, опублікованій 1935 р.:

Так само важливі для розуміння ситуації коментарі чеського письменника Івана Ольбрахта, зібрані у його подорожніх записках “Земля без назви” (1931):

А ось як порівнював силу українського та російського літературних рухів у цьому краї в 1938 р. чеський дослідник закарпатської літератури Франтішек Тіхий:

АВТОНОМНА КАРПАТСЬКА УКРАЇНА, 1938–1939: КІНЕЦЬ ПОШУКІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Пошуки закарпатськими русинами своєї національної ідентичності досягли найвищої точки у 1938–1939 рр., коли їхній край, офіційно перейменований на Карпатську Україну, здобув автономну державність у складі сфедералізованої Чехословаччини[689]. Надання автономного статусу Закарпаттю передбачалося Сен-Жерменською мирною угодою (10 вересня 1919 р.), згідно з якою ухвалено передати цю територію Чехо-Словаччині, та чехословацькою конституцією від 19 лютого 1920 р. Але празький уряд зволікав із виконанням цього зобов’язання майже два десятиліття. Автономію Карпатської України здійснено лише слідом за міжнародною кризою, кульмінацією якої була Мюнхенська конференція у вересні 1938 р. Періодові автономії Карпатської України судилося протривати лише декілька місяців, і він закінчився у середині березня 1939 р. після остаточного розчленування Чехо-Словаччини і поновної анексії Карпатської України Угорщиною. Проте короткий період автономії мав один тривкий і необоротний ефект; народні маси на Закарпатті перейнялися українською національною свідомістю. Варто відзначити, що тоді як чехи смиренно підкорялися німецькій окупації, маленька Карпатська Україна зустріла угорське вторгнення безстрашним збройним опором. Магочі згадує боротьбу Карпатської Січі двома скупими рядками. Тим часом не буде перебільшенням сказати, що це “хрещення вогнем” остаточно скріпило українську національну ідентичність цього краю.

Магочі не зміг оцінити вирішального значення подій 1938–1939 рр. для “формування національної ідентичності”. З одного боку, він пише: “Треба визнати, що українська орієнтація справді збільшила свій вплив і престиж серед великої частини місцевого населення за бурхливі місяці автономії” (с. 245–246). З другого боку він зводить вартість цього визнання нанівець такою поправкою: “Це не означає, як твердять багато українофільських авторів, що просте населення краю відкинуло русофільську чи русинофільську національні орієнтації” (с. 245). Проте трохи згодом він зауважує, що “старі русофільські й русинофільські лідери скомпрометували себе участю в угорських і польських інтригах проти їхньої батьківщини” (с. 246). Таку хибну інтерпретацію можна порівняти з відображенням у викривленому дзеркалі: усі предмети на місці, але їхні пропорції спотворені.

Карпатська Україна в 1938–1939 рр. привертала до себе значну міжнародну увагу. Чимало іноземних дипломатів та політичних коментаторів прогнозували, що ця маленька земля стане кладкою до майбутньої великої України, яка мала бути створена під зверхністю Німеччини; багато хто приписував Гітлерові такі плани. Водночас ці побоювання викликали тривогу у радянських керівників. “У доповіді на XVII з’їзді КПРС 10 березня [1939 р.] Сталін, висміюючи саму ідею, що країну населенням з 30 млн. чоловік (Радянську Україну) можна приєднати до регіону з 700 000 чоловік (Карпатська Україна), все ж таки присвятив незвичайно довгий пасаж цій явно сміхотворній пропозиції “злиття слона з комарем”. Існують поважні причини припускати, що Карпатська Україна була пробним каменем у німецько-радянських відносинах. Дозвіл Гїтлера на окупацію Карпатської України Угорщиною, яка сталася всього за декілька днів після доповіді Сталіна, проклав дорогу для взаємозближення Берліна та Москви і німецько-радянського пакту від 23 серпня 1939 р. Магочі не згадує історичної доповіді Сталіна, і взагалі він виказує мало розуміння важливості проблеми Карпатської України напередодні вибуху другої світової війни.