Iсторичнi есе. Том 1

1

“словами Драгоманова, “одним бездушним трупом менше, однією живою великою породою людською більше” — див.: Драгоманов М. Переднє слово до “Громади” // Вибрані твори. — Т 1. (єдиний, що з’явився). — Прага, 1937. — С. 139.

2

Петро Лисяк-Рудницький (1951 р. н.) — син Івана Лисяка-Рудницького, професор англійської філології і директор Інституту психологічних досліджень мистецтва при Флорідському університеті. Закінчив Колумбійський (1973) і Кембріджський (1975) університет; захистив дисертацію в Єйльському університеті (1979). Автор книжок “Freud and Oedipus” (1987), “The Psychoanalytic Vocation: Rank, Winnicott and Legacy of Freud” (1991) та інших досліджень у галузі літератури й психоаналізу.

3

Омелян Пріцак (1919 р. н.) — історик і сходознавець, близький приятель Івана Лисяка-Рудницького. Народився у містечку Луці (тепер — Озірне) біля м. Самбора. Навчався в гімназії у Тернополі, після її закінчення (1936) — у Львівському університеті, де й познайомився з Іваном Лисяком-Рудницьким. Після приходу радянської влади декілька місяців виконував обов’язки секретаря львівського філіалу Інституту історії АН УРСР. У квітні-жовтні 1940 р. навчався в Києві в аспірантурі у відомого вченого-сходознавця Агатангела Кримського. Мобілізований у радянську армію, а після початку радянсько-німецької війни заарештований НКВД. Врятувався завдяки втручанню слідчого, який у минулому теж був учнем Кримського. Навчався в Берлінському (1943–1945) та Геттінгенському (1946–1948) університетах. У Берліні був обраний головою української студентської громади “Мазепинка”, членом якої був і Іван Лисяк-Рудницький (див.: Лисяк-Рудницький І. Про один сміливий почин // Бюлетень Централі Націоналістичної Організації Українських Сту-дентів у Великонімеччині (НОУС) (циклостильне видання). — Ч. 1. — Травень 1943. — С. 11–13). 1948 р. захистив докторську дисертацію “Караханідські студії” у Геттінгенському університеті, 1951 р. габілітувався на доцента історії Євразії та алтайської філології в тому ж університеті. У 1952 р. переїхав до Гамбурга, де 1957 р. одержав звання професора. Від 1960 р. — у США, від 1965 р. — професор Гарвардського університету. Ініціатор створення при цьому університеті українського наукового центру, а після заснування Українського наукового інституту Гарвардського університету від 1973 до 1989 р. був його директором та водночас очолював створену при ньому кафедру історії України ім. Михайла Грушевського. 1990 р. обраний закордонним членом АН України, від 1991 р. очолює Інститут сходознавства ім. Агатангела Кримського в Києві. Автор бл. 800 праць, зокрема капітальної монографії “The Origin of Rus’”(1981). Іван Лисяк-Рудницький від часів своєї юності аж до самої смерті підтримував з ним активні наукові та особисті контакти. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його обширне листування з Омеляном Пріцаком.

4

Текст доповіді, прочитаної на конференції для вшанування пам’яті Івана Лисяка-Рудницького, що відбулася в Нью-Йорку в залі Української Вільної Академії Наук і Мистецтв у США 27 квітня 1985 р. Первісна публікація тексту: Сучасність. — 1986. — N 3. — С. 65–73. Передруковано в перекладі англійською мовою у кн.: Rudnytsky I. L. Essays in Modern Ukrainian History — Edmonton, 1987 — P. XV–XXII. Друкується на основі первісної публікації з невеликими змінами, внесеними за згодою автора.

5

Павло Лисяк — про свого батька Іван Лисяк-Рудницький підготував для “Енциклопедії українознавства” статтю, текст якої наводимо повністю: “Лисяк Павло (1887–1948), адвокат, громадсько-політичний діяч і публіцист, посол від УНДО до польського сойму (1938–1939), редактор газети “Український прапор” (1919–1921) у Відні, журналу “Natio” (1926) у Варшаві, співробітник “Діла”, “Нового Часу”, “Краківських Вістей”; зокрема статті на економічні теми і про совітську політику щодо України, брошури “Наша національна політика і останній Народний З’їзд” (1938); на еміграції був головою Крайового Представництва Української Еміграції в брітанській зоні Німеччини.” (Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. — Париж — Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1288).

6

Мілена Рудницька (1892–1976) — відома західноукраїнська суспільно-політична діячка, мати Івана Лисяка-Рудницького. Народилася в м. Зборові в Галичині. Закінчила Львівську класичну гімназію у Львові (1910 р.), філософський факультет Львівського та Віденського університетів (1910–1917 рр.). Доктор філософії (тема дисертації — “Математичні основи естетики Ренесансу”). 1923 р. одержала другий диплом з педагогіки та дидактики як головних дисциплін. Вчителька гімназії й учительської семінарії у Львові, професор Високого педагогічного інституту у Львові. В 1928–1935 рр. депутат до польського сейму від Українського національно-демократичного об’єднання, у 1928–1934 рр. — делегат від західних українців до Ліги націй у Женеві. Найбільшого розголосу з часів перебування в Лізі націй набрала її оборона прав українців під час пацифікації 1930 р. та голоду 1932–1933 рр. Від 1919 р. брала активну участь у жіночому русі, від 1928 аж до 1939 р. — голова Союзу українок у Львові, від 1934 р. — голова Світового союзу українок. Редактор журналу “Жінка” (1935–1939 рр.), у якому вперше під псевдонімом І. Брусна друкувався Іван Лисяк-Рудницький. Після окупації Галичини радянськими військами разом із сином нелегально перебралася на Захід. Під час війни перебувала у Кракові, пізніше у Берліні і Празі. Після війни заснувала Український допомоговий комітет, була його директором до квітня 1950 р. У 1948–1950 рр. — представник Української національної ради у Швейцарії. У 1951 р. переїхала до США, однак невдовзі повернулася до Мюнхену, де проживала до кінця життя. Автор книжок “Українська дійсність і завдання жінки” (1934), “Дон Боско. Людина, педагог, святий” (1963), “Невидимі стигмати” (1970, біографія Йосипа Сліпого), збірника “Західна Україна під большевиками” (1944, 1958). В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його обширне листування з матір’ю. У 1955–1957 рр. написала спогади про “свій рід, батьків і дитинство як дарунок синові з нагоди його дня народження”. Наприкінці свого життя Лисяк-Рудницький готував до друку збірник статей Мілени-Рудницької, до якого мали ввійти і згадані спогади.

7

Ольга Рудницька (Іда Шпігель, 1862 (1864?) — 1950) — народилася у єврейській купецькій сім’ї у Львові. Навчалася, ймовірно у школі Бенедиктинок. 1888 р. без згоди батьків одружилася з Іваном Рудницьким, охрестилася й одержала ім’я Ольга. Після смерті чоловіка у 1906 р. сама виховувала п’ятьох дітей. Пережила другу світову війну завдяки фальшивій метриці, яку видав о. Дам’ян Лопатинський. Спогади про неї містяться в праці Мілени Рудницької “З минулого роду Рудницьких”.

8

Іван Рудницький (1856–1906) — народився в містечку Дунаїв Перемишлянського повіту. Навчався в Бережанській гімназії, у 1874–1880 рр. — на правничому факультеті Львівського університету. Під час судового процесу над Іваном Франком і товаришами (1877–1878) підданний обшукові через контакти з Драгомановим. Близький приятель одного із народовських лідерів Данила Танячкевича, належав до народовського табору, до його правого крила (групи Олександра Барвінського). У 1882 р. був мобілізований в австрійську армію, брав участь в окупації австрійськими військами Боснії та Герцеговини. Після закінчення військової служби працював у різних галицьких містах судовим ад’юнктом та нотарем. Помер передчасно від зараження крові.

9

Михайло Рудницький (1889–1975) — український письменник, критик та перекладач. Закінчив Львівський університет 1912 р. У 1917–1918 рр. — викладач у Народному українському університеті в Києві, секретар дипломатичної місії УНР у Парижі. У 1919–1922 рр. вивчав зарубіжну літературу в Парижі та Лондоні. Після повернення у 1922–1925 рр. — професор таємного українського університету в Львові. У 1923–1939 рр. — працював у львівскій газеті “Діло”. З 1939 р. й аж до смерті — професор зарубіжної літератури Львівського університету. Автор книг “Між ідеєю і формою”, “Від Мирного до Хвильового”, “В наймах у Мельпомени”, оповідань “Нагоди й пригоди” (1929), спогадів “Письменники зблизька” (Т. 1–3. 1958–1964); “Змарнований сюжет” (1960), “Ненаписані новели” (1966), книги памфлетів у співавторстві з В. Бєляєвим “Під чужими прапорами” (1954, Михайлові Рудницькому в цій книзі належить опис розстрілу польських професорів у Львові), поезій, перекладів творів О. Бальзака, П. Меріме, У. Сомерсета-Моема, Д. Честертона, Е. По, В. Гюго та ін., театральних рецензій, критичних розвідок з історії української та європейських літератур. Іван Лисяк-Рудницький одержав відомості від нього уже в перші післявоєнні роки, а в середині 1960-х рр. підтримував із ним регулярні зв’язки через польського історика Кшиштофа Дуніна-Вонсовича. Влітку 1970 р., під час нетривалого побуту в Україні, зустрічався з ним особисто. Збірка матеріалів про Михайла Рудницького, його листування з Іваном Лисяком-Рудницьким за 1970–1975 рр., а також копії його листів з 1919 р. з архіву І. Петрушевича в Інституті Гувера зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 7, file 176, box 9, files 218, 220, box 37, files 793, 799, 801, 804).

10

Володимир Рудницький (1890–1974) — нотар і адвокат, громадський діяч. Голова Товариського суду Відділу УККА у Філадельфії, голова філадельфійського Об’єднання колишніх вояків-українців, почесний голова Літературно-мистецького клубу у Філадельфії. Автор споминів, які друкувалися у видавництві “Сучасність” у Мюнхені.

11

Іван Кедрин — народився у 1896 р. у м. Ходорові. Гімназійну освіту розпочав у м. Бережанах, закінчив у Львові, куди після смерті батька переїхав із матір’ю, братами та сестрами. 1915 р. мобілізований до австрійського війська, 1916 р. потрапив у російський полон, відбував його в таборі в Забайкаллі. Після вибуху революції 1917 р. потрапив до Києва, де працював у державних установах освіти і шкільництва. Вступив до армії УНР, брав участь у боях, працював редактором військової газети. Після нетривалого арешту більшовиками в Кам’янці-Подільському 1920 р. виїхав на Захід. Закінчив філософський факультет Віденського університету (1923). Під час навчання у Відні співредагував журнал “Воля”. Після повернення до Львова прийнятий до редакції газети “Діло”. В 1925–1931 рр. кореспондент і пресовий референт Української парламентської репрезентації у Варшаві, від 1937 до 1939 р. — політичний редактор газети. Тісно пов’язаний з екзильним урядом УНР та найвпливовішою партією в Західній Україні — Українським національно-демократичним об’єднанням. Після окупації західноукраїнських земель радянськими військами (1939) переїхав до Кракова. В 1944 р. Емігрував до Австрії, у 1949 р. — до США 31953 до 1973 р. працював у редакції газети “Свобода” — найбільшому українському щоденнику на американському континенті. Автор книг “Берестейський мир” (1929), “Причини упадку Польщі” (1941), “Паралелі з історії України”, “Життя — події — люди” (1976), “У межах зацікавлень” (1986). Активний учасник політичного, наукового та громадського життя, був членом Центрального комітету УНДО, головою Спілки українських журналістів в Америці, заступником голови НТШ в Америці. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його обширне листування з Іваном Кедрином.

12

Антін Рудницький (1902–1975) — музикант, диригент і композитор. Народився в Луці біля Самбора, навчався у німецькій та академічній гімназії у Львові. 1928 р. закінчив Львівську консерваторію, у 1926–1928 рр. — студіював у Берлінському університеті та Берлінській високій музичній школі. У 1927 р. виїхав на Радянську Україну, де працював диригентом оперних театрів у Харкові та Києві. У 1932 р. повернувся до Львова. Після гастролей 1937–1938 рр. залишився в США Навчав у семінарії та коледжі у Стамфорді (штат Коннектикут), був музичним керівником американського ансамблю “Cosmopolitan Stars of Opera”, професор Академії вокального мистецтва у Філадельфії. Автор опер “Довбуш” та “Анна Ярославна”, численних музичних композицій, книжки “Українська музика, історично-критичний огляд” (1963).

13

“У короткій, синтетичній формі Іван виклав свій погляд під час дискусії за круглим столом на українській історичній конференції в Лондоні (Онтаріо)” — див. нижче статтю “Проблеми термінології і періодизації в українській історії” (с. 41–46 цього тому).

14

Василь Рудко (1910 р. н., псевдонім Р. Лісовий) — політичний діяч, публіцист і філософ. Навчався у Львівському та Берлінському університетах (1941–1944). Під керівництвом німецького філософа Ніколая Гартмана написав дисертацію “Ein Beitrag zum Strukturproblem des sittlichen Phänomens” (Геттінгентський університет, 1947). У 1941–1944 рр. був головою Націоналістичної Організації Українських Студентів (НОУС), яка об’єднувала українські студентські групи у Німеччині, Австрії та Чехії (І. Лисяк-Рудницький у той же час був членом управи централі НОУС в Німеччині та головою Української Академічної Громади в Празі). Після переїзду до США одержав науковий ступінь доктора в галузі бібліотечних наук (Колумбійський університет, 1968). До 1977 р. працював бібліотекарем в Єйльському університеті. Редактор журналів “Студентський вісник” (1935–1937), “Бюлетень НОУС” (1943–1944), “Листи до приятелів” (1966–1967). Автор книжки “Розлам в ОУН” (1947). Один із найпослідовніших і найгостріших критиків теорії та практики українського інтегрального націоналізму. Наприкінці 1960-х — на початку 1960-х — на початку 1970-х, запідозривши Івана Лисяка-Рудницького у зближенні з “двійкарями” (див. коментарі до статті “Що робити?” у другому томі цього видання), розірвав з ним стосунки. У листі до Богдана Цимбалистого від 23 грудня 1974 р. (box 38, file 806) Іван Лисяк-Рудницький писав про Рудка: “Ми колись були дуже близькі, й я його любив, як старшого брата Але кілька років тому він змінив своє відношення до мене, до чого я, гадаю, не дав ніякого приводу... Я свідомий теж, який великий вплив Рудко мав на мій інтелектуальний і громадський розвиток і за це залишуся йому досмертно вдячний”.

15

“У його архіві, переданому Канадському інститутові українських студій, зберігається декілька томів, впорядкованих азбучно за прізвищами кореспондентів“ — листування Івана Лисяка-Рудницького за 1940–1984 рр. зберігається в архіві Альбертського університету (The University of Alberta Archives. Accession no. 84–155. Dr. Ivan Rudnytsky Personal Papers, 1940–1984, boxes 33–40, files 742–844).

16

Первісний варіант цієї статті був прочитаний англійською мовою як доповідь 12 липня 1963 р. на Слов’янському історичному конгресі пам’яті св. Кирила і Мефодія в Зальцбурзі (Австрія). Публікація тексту. Rudnytsky Ivan L. The Ukraine between East and West // Das östliche Mitteleuropa in Geschichte und Gegenwart. Acta Congressus historiae Slavicae Salisburgensis in memoriam SS Cyrilli et Methodii anno 1963 celebrati. — Wiesbaden: Otto Harrasowitz, 1966. — P. 163–169. Публікація авторського, доопрацьованого перекладу в журналі “Листи до приятелів” (P. XIV. — 1966. — Кн. 11–12. — С. 12–19) та книжці: Лисяк-Рудницький Іван. Між історією й політикою... — С. 5–16. Друкується за останньою публікацією.

17

“Щоб бути точним, тут узагалі не доводиться говорити про лінію, але радше про граничну смугу, широкий пояс рубіжних земель“ — це речення автор додав при пізнішому доопрацюванні статті.

18

“...вибір Володимира був трагічною, епохальною помилкою” — в англійському варіанті тексту до цього фрагменту додано: “у світському розумінні цих слів”.

19

“Але ця тенденція була притаманна всім українцям, а не тільки католикам східнього обряду“ — після цього речення в первісному варіанті статті йшло речення: “17 століття — період великого розквіту української православної церкви — було водночас епохою, просякнутою латинськими впливами.”

20

Ця стаття у двох частинах під двома різними заголовками (“Формування українського народу і нації (Методологічні зауваги)” та “Народ і нація як елементи української історії”) була надрукована в газеті: “Українські Вісті” (Новий Ульм, Німеччина) — 1951. — Ч. 24 (489). — 22 березня; Ч. 25 (490). — 25 березня. У листі до редактора газети “Українські Вісті” А. Ромашка (Женева, 9 березня 1951 р.) Іван Лисяк-Рудницький писав: “...Бажаючи зберігати контакт з У[країнськими] Вістями, пересилаю Вам оцим манускрипт моєї недрукованої статті “Формування українського народу й нації”. Історія її така: перед кількома місяцями дістав я від НТШ для зрецєнзування дві студії [підготовлені для соціологічного відділу “Енциклопедії українознавства” — Г. Я.] на вище названу тему, одну пера Матвія Стахова, одну доц. Лева Ребета (Ця остання праця саме тепер друкується в угаверівській “Сучасній Україні”). Обі розвідки мало мене задовольняли, й я, в відповіді на них, написав самостійний есей, що в ньому зупинився головно на методологічних питаннях та соціологічній аналізі понять “нарід” і “нація”. Своєї праці я, власне кажучи, не призначував для публікації. Але дехто з моїх товаришів, що мав нагоду з нею ознайомитися, мені це дораджує. Я дещо виправив рукопис, стушовуючи полемічні нотки, й віддаю його тепер до Вашого розпорядження”. Оригінал рукопису не зберігся. Друкується за його газетною публікацією, з урахуванням пізніших авторських поправок, зроблених після появи статті.

Матвій Стахів (1895–1978) — правник, історик, суспільно-політичний діяч. Народився у с. Нище на Зборівщині (Галичина). Закінчив Карлів університет у Празі (докторат у 1923–1924). Професор Українського вільного університету у Празі. У роки визвольних змагань 1918–1919 рр. — старшина УГА. У 1925–1939 рр. — секретар Української радикальної партії, редактор її періодичного органу — тижневика “Громадський голос” (1929–1939), а також журналів “Проти хвиль” (1928–1929), “Живе слово” (1939). Після війни — на еміграції в Німеччині, викладав в Українському вільному університеті та інших вищих навчальних закладах, член Української національної ради. Від 1949 р. — у США, редактор тижневика “Народна Воля” (1949–1971). Дійсний член НТШ (з 1943 р.), голова НТШ у США (1969–1974). Автор книжок: “Західна Україна” (Т. 1–6, 1958–1961); “Україна в добі Директорії УНР” (Т. 1–7, 1962–1968); “Soviet Statehood of Ukraine from Sociological Aspect” (1961), “Ukraine and Russia, an Outline of History” (1968), “Western Ukraine at the Turning Point of European History” (1971, у співавторстві з П. Штендерою), “Ukraine and the European Turmoil, 1917–1920”. Vol. 1. (1973, у співавторстві з П. Стерчом і М. Чировським).

Лев Ребет (1912–1957) — український політичний діяч, публіцист і вчений. Навчався права у Львівському університеті. У 1928 р. вступив до УВО, згодом — до ОУН. Після масових арештів в ОУН у відповідь на вбивства польського міністра Пєрацького (1934 р.) став керівником Крайової екзекутиви в Галичині. У 1940 р. після розколу в ОУН став на боці “революційної” течії. Один з організаторів Акту проголошення Української державності (30 червня 1941 р.), заступник голови Тимчасового правління Я. Стецька. Ув’язнений німцями; після звільнення належав до Закордонного центру в ОУН, головний суддя Закордонних частин ОУН. Кооптований 1952 р. членом Закордонного представництва УГВР, голова Ради референтів ЗП УГВР. Наприкінці 1953 р. провід ОУН на Україні призначив Л. Ребета, С. Бандеру, З. Матлу членами Колегії уповноважених для полагодження конфлікту у ЗЧ ОУН. Після розколу в 1955 р. — один з провідників ОУНз (“двійкарів”), голова Політичної ради ОУНз. Редактор “Українського Самостійника” (спочатку тижнева газета, пізніше — місячник). Закінчив докторат з права в Українському вільному університеті. Габілітувався в 1949 р. (праця “Держава і нація”). Від 1954 р. професор на правничому факультеті УВУ. Загинув від рук агента КДБ Богдана Сташинського. Автор книжок: “Світла і тіні ОУН” (посмертне видання, 1964); “Теорія нації” (1955). Згадана у статті праця Лева Ребета була надрукована окремою відбиткою: “Формування української нації” (Мюнхен, 1951).

21

“французький мислитель, що сказав: “Нація — це повсякденний плебісцит“ — слова із славнозвісної лекції Ернеста Ренана “Qu’est-ce que c’est q’une nation” (“Що таке нація?”), прочитаної 11 березня 1882 р. у Сорбонні.

22

“Можна прийняти, що важливіші європейські нації сформувалися після перелому першого й другого тисячоліття н. е.“ — за декілька років по тому Лисяк-Рудницький дещо скорегував цю думку. У статті “Структурні питання східноєвропейської історії”, написаній не раніше 1955 р., як підсумок листовної дискусії з Павлом Грицаком (стаття залишилася неопублікованою, машинопис зберігається в архіві автора (box 25, file 523)), він писав, що “формування націй та національних держав припадає щойно на пізнє Середньовіччя”.

23

“у студії проф. М. С.“ — мається на увазі рукопис Матвія Стахіва, підготовлений для “Енциклопедії українознавства” (див. вище).

24

“у зв’язку з катастрофою під Білою Горою“ — розгром чеських протестанських військ габсбурзько-католицькою коаліцією у битві під Білою Горою біля Праги 8 листопада 1620 р. Де прискорило втрату чеської автономії і негативно позначилося на чеському національному житті.

25

“це була... східноєвропейська держава доби патримоніяльної монархії...” — пізніше Лисяк-Рудницький переглянув свою думку щодо патримоніального характеру Київської Русі. Під час роботи круглого столу “Проблеми термінології і періодизації у навчанні української історії” (31 травня 1978 р., Лондон, Онтаріо, Канада) він, зокрема, заявив: “Якщо я вважаю, що Візантійська імперія або пізніша Московщина були патрімоніальними державами, то т. зв. Київська федерація, на мою думку, була чимось зовсім іншим, через відсутність у ній бюрократії та постійної армії, децентралізацію її влади, значну мобільність і елементи безпосередньої демократії мас”. — Див: Rethinking Ukrainian History. — Р. 255. Див. також його дискусію з проф. Омеляном Пріцаком з цього приводу. — Ibid. — Р. 255–256, 262–264. Про патримоніальну державу див. також статтю “Каразин і початки українського національного відродження” (див. с. 216 цього тому).

26

“голосна теза Кордуби” — див: Кордуба М. Найважніший момент в історії України // Літературно-науковий вістник. — 1930. — Кн. 6. — С. 439–546.

27

“студія Л. Окіншевича” — мається на увазі книга: Окіншевич Л. Лекції з історії українського права. Право державне. Доба станового суспільства. (Цикльостильовий скрипт УВУ). — Мюнхен, 1947.

28

“На це складалися краще-економічне й правне становище селянства, незалежна позиція міст, автономія церковної організації...” — після цих слів у первісній публікації було “особливо характеристична для станової доби”.

29

“створили трагічний “пропащий час” у нашій історії, вживаючи влучного вислову М. Драгоманова“ — мається на увазі заголовок книги Михайла Драгоманова “Пропащий час — українці під Московським царством, 1654–1876” (бл. 1880).

30

Друкується за публікацією: Rudnytsky I. L. Observations on the Problem of “Historical” and “Non-historical” Nations // Harvard Ukrainian Studies. — Vol. V. — N 3. — September 1981. — P. 358–368.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

Стаття є частиною дискусії, яка розгорілася на сторінках “Harvard Ukrainian Studies” між Іваном Лисяком-Рудницьким та Григорієм Грабовичем. Див. також відповідь Грабовича: Grabowicz George G. Some Further Observations on “Non-Historical” Nations and “Incomplete” Literature. A Reply // Harvard Ukrainian Studies. — Vol V. — N 3. — September, 1981. — P. 369–388.

31

Григорій Грабович (1943 р. н.) — український літературознавець. Народився в Кракові. Захистив докторську дисертацію “The History and Myth of the Cossack Ukraine in Polish and Russian Romantic Literature” (1975) у Гарвардському університеті. З 1975 р. займає кафедру української літератури ім. Дмитра Чижевського в Українському науковому інституті Гарвардського університету, від 1989 р. очолює цей інститут. 1990–1993 рр. — голова Міжнародної асоціації україністів. Автор книжок: “Toward a History of Ukrainian Literature” (1981, вперше надрукована як рецензія на кн. Д. Чижевського у журн.: Harvard Ukrainian Studies. — Vol. 1. — N 4. — December 1977. — P. 402–523), “The Poet as Mythmaker. A Study of Symbolic Meaning in Taras Šhevčenko” (1982, укр. переклад — 1991 p.)

32

Дмитро Чижевський (1894–1977) — український вчений та громадський діяч. Виходець із козацько-старшинського роду. Навчався в Петербурзі (1911–1913) та Києві (1913–1917, 1919). У молоді роки — член РСДРП (меншовиків). Під час революції — член Центральної Ради, її виконавчого органу — Малої Ради. 1921 р. з політичних мотивів покинув радянську Україну і виїхав до Німеччини, де продовжував навчання в Гейдельберзькому (1921–1922) та Фрейбурзькому (1922–1924) університетах (серед його професорів — відомі філософи Карл Ясперс, Едмунд Гуссерль, Мартін Гайдеггер). У 1933 р. захистив дисертацію “Hegel in Russland” (“Гегель в Росії”, опублікована 1934 р.). У 1924–1926 рр. належав до німецьких соціал-демократів, від 1926 р. до кінця життя був пов’язаним з екуменічним рухом в Німеччині. Професор Українського вищого педагогічного інституту в Празі, Українського вільного університету, німецьких університетів у Галле, Єні, Марбурзі, Гейдельберзі, Кельні; у 1949–1953 рр. — професор-гість Гарвардського університету. Член-засновник Української вільної академії наук і мистецтв у США Автор більш як 1000 наукових праць в галузі славістики, історії літератури, філософії, філології, інтелектуальної історії, в т. ч. — згадуваної у статті “Історії української літератури від початків до доби реалізму” (Нью-Йорк, 1956; англійська версія: “A History of Ukrainian Literature (From the 11th to the End of the 19th Century”. (1975)).

33

“ця обставина змусила Вацлава Ганку вдатися до горезвісної підробки” — у 1817–1819 рр. Вацлав Ганка опублікував написані ним власноручно Краледвірський та Зеленогорський рукописи, видавши їх за автентичні пам’ятки старочеської літератури. Хоча наприкінці XIX ст. було доведено, що обидва рукописи були фальсифікатами, вони відіграли важливу роль в історії чеського національного відродження.

34

Фанаріоти (від грец. Фанар — назви грецького кварталу в Стамбулі, де розміщений екуменічний патріархат) — грецькі аристократичні й купецькі сім’ї, які від 1712 до 1821 р. були господарями Молдавського та Валаського князівств. Їхнє правління відзначалося великими здирствами щодо місцевого населення та непомірною корупцією (див. нижче у наведеній статті тезу про те, що “румунське життя було заражене нефортунною традицією... фанаріотських звичаїв”).

35

“знаний Гегелів приклад про відносини між паном і рабом” — мається на увазі розділ “Феноменології духу” Гегеля під заголовком “Пан і раб”. Згідно з Гегелем, нормальний розвиток суспільства передбачає встановлення того типу суспільних відносин, який існує між паном і рабом. Але ці відносини постійно зазнають внутрішнього перетворення. Раб, виконуючи накази пана, створює йому речі для споживання і насолодження. Але робота одночасно формує і самого раба; завдяки їй він приходить до усвідомлення свого низького становища. Він розуміє, що існує не лише для пана, але й для самого себе. З другого боку, пан, насолоджуючись тим, що створив раб, потрапляє у повну залежність від раба. Раб, виробляючи речі, починає панувати не лише над ними, але й над своїм паном. Протилежні полюси цих відносин міняються місцями: пан стає рабом раба, а раб — паном пана.

36

“як я стверджував в іншій своїй статті” — див. статтю “Русифікація чи малоросіянізація” у другому томі цього видання.

37

Текст доповіді, прочитаної під час роботи круглого столу українських істориків “Проблеми термінології і періодизації у навчанні української історії” (31 травня 1978 р., Лондон, Онтаріо, Канада) Друкується у перекладі за публікацією: Rethinking Ukrainian History / Ed. by Ivan L Rudnytsky with the assistance of John-Paul Himka. — Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1981. — P. 237–242.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

У листі до Лева Біласа від 19 липня 1982 р. (box 40, file 834) Іван Лисяк-Рудницький писак “Щодо теми “Дискусії круглого стола”, то це була пропозиція Любомира Винара, який був членом підготовчого комітету конференції. Подібно як Ви, не прив’язую великої ваги до проблеми періодизації. ...Йшлося про те, щоб, так би мовити, “офіційно” устійнити певні засади щодо періодизації й термінології, які на майбутнє мали б зобов’язувати всіх українських еміграційних істориків. Я сам рішуче не погоджуюся з такою авторитарно-бюрократичною настановою в науці. Але, незалежно від інтенцій, мені здається, що дискусія вийшла досить цікава”.

38

“Я проаналізував характерні риси тієї доби у декількох попередніх статтях“ — див. статті “Роля України в новітній історії”, “Структура української історії у XIX столітті”, “Інтелектуальні початки нової України”, надруковані в цьому томі.

39

Первісна публікація тексту: Лисяк-Рудницький І. Февдалізм // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. — Париж — Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3480–3483. Доповнена і перероблена англомовна версія Rudnytsky I. L. Feudalism // Encyclopedia of Ukraine. — Vol. 1: А-F/ Ed. by Volodymyr Kubijovyč / Published for the Canadian Institute of Ukrainian Studies, the Shevchenko Society (Sarcelles, France) and the Canadian Foundation for Ukrainian Studies. — Toronto, Buffalo, London. — University of Toronto Press, 1984. — P. 879–881. Друкується за останньою публікацією.

Впорядкування та переклад окремих фрагментів тексту Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

До теоретичних питань феодалізму Іван Лисяк-Рудницький раніше звертався у статті “Каразин і початки українського національного відродження” (див. с. 213–218 цього тому).

40

Переклад рецензії на книгу Філіпа Лонгворта “The Cossacks” та пізнішого відгуку на відповідь автора рецензенту. Публікація текстів: Rudnytsky I. L. A Study of Cossack History // Slavic Review. — Vol 31. — N 4. — December, 1972. — P. 870–875; Professor Rudnytsky replies... // Idem. — Vol. 33. — N 2. — June 1974. — P. 414–416.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

Філіп Лонгворт (1933 р. н.) — професор історії у МакГільському університеті (Монреаль, Канада). Автор праць з історії Росії та Східної Європи, зокрема книжок: “The Cossacks” (1970); “The Three Empresses Catherine I, Anne and Elizabeth of Russia” (1970); “The Rise and Fall of Venice (1974); “Alexis, Tsar of All the Russias (1984). Листування з Філіпом Лонгвортом з приводу рецензії на його книгу зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 37, file 804).

41

“У тогочасній Європі цього принципу [рівності усіх громадян перед законом] взагалі ще ніде не існувало“ — у своїй відповіді на рецензію Івана Лисяка-Рудницького Філіп Лонгворт вказував, що насправді цей принцип уже в той час існував у Венеції (Longworth Р. Letter to the Editor // Slavic Review. — Vol. 33. — N 2. — June, 1974. — P. 413).

42

Одна з найраніших статей Івана Лисяка-Рудницького, написана ним ще в студентські роки. Публікація тексту: Лисяк-Рудницький І. Розмова про барокко // Наші дні. — Рік II. — Ч. 7. — Липень 1943. — С. 2–3. — Підпис: Іван Брусний. Передруковано в книжці “Між історією й політикою” (С. 54–62). Друкується за останньою публікацією.

43

Едуард Вінтер (1896–1982) — професор історії Східної Європи. Народився у м. Гроттау, навчався в Інсбрукському університеті та Німецькому університеті в Празі. У 1934–1945 — професор церковної історії та доцент історії філософії у Празі. 1945 р. — співзасновник Інституту науки і мистецтва у Відні, у 1945–1951 — професор східноєвропейської історії в університеті Галле, у 1948–1951 — ректор цього університету. З 1951 до 1964 р. — професор східноєвропейської історії університету Гумбольдта в Берліні, а з 1953 р. — одночасно директор Інституту історії народів СРСР. Під час навчання Івана Лисяка-Рудницького у Празькому університеті керував його докторською дисертацією про політичні погляди Михайла Драгоманова (див. коментарі до статті “Михайло Драгоманов”, а також згадку про це в автобіографічній книзі Едуарда Вінтера: Winter Е. Mein Leben im Dienst des Volkerverstandnisses. — Berlin, 1981. — S. 134). Іван Лисяк-Рудницький зустрічався з ним у Зальцбурзі у 1963 р. під час роботи Слов’янського історичного конгресу пам’яті Кирила і Мефодія (див. коментарі до статті “Україна між Сходом і Заходом”); зокрема, на його прохання написав статтю-рецензію “Іван Франко у своїх німецьких писаннях” (див. нижче). У листі до Романа Роздольського від 4 червня 1967 р. (box 24, file 581) Лисяк-Рудницький писав: “Я маю супроти Вінтера довг вдячности, як до мого колишнього професора, й він особисто був мені завжди симпатичний. Інша річ, що його наукові праці берлінського періоду не приносять йому честі”. Листування з Едуардом Вінтером зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 36, files 787, 799).

44

Переклад передмови до книжки: Basarab John. Pereiaslav. 1654: A Historiographical Study. — Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1982. — P. XI–XXIII. Передруковано в книжці “Essays in Modern Ukrainian History” — P. 77–90.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

Напередодні виходу з друку книги Джона Басараба Іван Лисяк-Рудницький писав у листі до Романа Шпорлюка (Едмонтон, 19 липня 1982): “Ця праця первісно постала як докторська дисертація в Американському університеті під моїм керівництвом. Її редагуван-ня коштувало нам з Джоном-Польом [Химкою] чимало праці”. Примірник дисертації Джона Басараба (Basarab John. The Perejaslav Arrangement. Ph. D. dissertation. American University. 1974) разом із супровідними матеріалами (листування з її приводу, коментарі, примітки, бібліографія) зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 28, file 600). В архіві зберігається також російськомовний переклад передмови, підготований д-ром Олександром Бабйонишевим для публікації в одному з російських еміграційних видань з примітками і виправленнями самого автора (посмертна публікація: Лысяк-Рудницкий И. Переяславль; история и миф // СССР: внутренние противоречия / Ред. В. Чалидзе. — Вып. 9. — 1984. — С. 137–161). Цей переклад разом з авторськими коментарями було враховано при підготовці даної публікації.

45

Джон Басараб (1918 р. н.) — американський історик українського походження. Народився в Пенсильванії, здобув освіту в Пенсильванському державному університеті та Карловому університеті в Празі. Познайомився з Іваном Лисяком-Рудницьким ще 1948 р. у Швейцарії, підтримував з ним близькі, приятельські стосунки. Захистив під керівництвом Лисяка-Рудницького докторську дисертацію в Американському університеті (1975). Працював американським політичним дорадником радіо “Свобода”, викладав політичні науки й історію в Піттсбурзькому (1970–1972) та Мерілендському (з 1972 р.) університетах.

46

Стаття “Польсько-українські взаємини: тягар історії” була надрукована в збірнику матеріалів наукової конференції, присвяченої польсько-українським взаємовідносинам, яка відбулася 1977 р. в МакМастерському університеті, Гамілтон, Канада (Rudnytsky I. L. Polish-Ukrainian Relations: The Burden of History // Poland and Ukraine: Past and Present/Ed. Peter J. Potichnyj. — Edmonton — Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1980. — P. 3–31). Передруковано в книжці “Essays in Modern Ukrainian History” — P. 49–76. Скорочений український переклад був надрукований в журналі “Віднова” (Ч. 5. — Літо-осінь 1985. — С. 20–44.) Друкується на основі україномовної публікації з відновленням тих пропусків, які були зроблені при перекладі оригінального англомовного тексту.

Впорядкував і переклав окремі фрагменти тексту Ярослав Грицак, мовна редакція Володимира Кулика.

Питання польсько-українських взаємин було однією із провідних тем у творчості Івана Лисяка-Рудницького. Ще на початку 1950-х років він мав намір “зреалізувати мій плян, що з ним ношуся віддавна, — написати велику статтю для [паризької] “Культури” про історіософію українсько-польських взаємин... — українську версію призначую для “У[країнських] Вістей” (із листа до Богдана Осадчука від 14 серпня 1952 р., Нью Йорк, (box 34, file 756)). На замовлення НТШ Іван Лисяк-Рудницький у співавторстві з Богданом Кравцівим, Володимиром Кубійовичем та Олександром Оглоблиним підготував для “Енциклопедії українознавства” статті “Поляки на Україні” та “Польща й Україна” (див.: Енциклопедія українознавства. Словникова частина/ Гол редактор В. Кубійович. — Париж — Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — C. 2215–2228). Окрім цього, йому належить ще декілька публікацій, присвячених діяльності поляків-українофілів — Іполіта Терлецького, Міхала Чайковського та Францішка Духінського (див. с. 221–279 цього тому). Матеріали до історії українсько-польських стосунків зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 9, files 229–235, box 10, files 229–234, 236–237).

Науковий інтерес до цієї теми тісно переплітався з суспільно-політичними потребами. Наприкінці вересня — на початку жовтня 1952 р. Лисяк-Рудницький мав три кількагодинні розмови з відомим польським журналістом Клавдіюшем Грабиком, близьким до кіл лондонського уряду. Розмови мали напівофіційний і дискретний характер. Зокрема, Грабику йшлося про вияснення міри поступливості українських еміграційних кіл в українсько-польській територіальній суперечці (див. “Записку про розмову з редактором К. Грабиком на тему польсько-українських взаємин”, що зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 35, file 756)). 25 вересня 1953 року на засіданні Ліги незалежності Польщі Іван Лисяк-Рудницький виголосив доповідь “Україна і Польща на тлі середньо-східної Європи”. 9 травня 1959 р. він виступав із доповіддю “Польща й Україна” на конференції, яку влаштували Генеральний секретаріат УГВР та видавництво “Пролог”. 1965 р. із редактором паризького польськомовного журналу “Культура” Єжи Гедройцем Іван Лисяк-Рудницький обговорював можливість проведення у Мюнхені неофіційної конференції про польсько-українські стосунки. Наприкінці 1965 р. він декілька раз зустрічався з проф. Збігнєвом Бжезінським, аби виробити план заохочення докторантів та наукових працівників до досліджень історії польсько-українських стосунків міжвоєнного періоду. Наприкінці 1975 р. Іван Лисяк-Рудницький разом із дружиною перебував у Польщі, працював у краківських архівах, шукаючи пам’ятки української політичної думки в Галичині з доби “весни народів”(1848). У листі до Романа Шпорлюка від 26 березня 1976 р. він писав: “Не менше був для мене важливим неофіційний бік побуту у Польщі: зустрічі з людьми (головно з наукового світу, але також з деякими речниками польської “інтелектуальної опозиції”, до яких я мав рекомендації). Загальне враження й висновки: тепер, коли відійшов у минуле старий конфлікт, стає ясним, скільки ми маємо спільного з поляками й як добре ми можемо з ними розумітися. В польських наукових колах існує сьогодні порівняно сильний інтерес до української проблематики на грунті відчуття спільноти історичної долі обох народів. Уважаю, що під цю пору передумови для польсько-українського наукового й навіть політичного діялогу більш сприятливі, ніж мабуть коли-небудь”. (Серед осіб, з якими Лисяк-Рудницький зустрічався в 1975 р., був Адам Міхнік (див. лист до Марти Богачевської-Хом’як від 17 жовтня 1976 р. (box 38, file 812))).

У листі до Богдана Цимбалістого від 12 квітня 1975 року (box 38, file 808) він писав: “Вповні визнаю велетенське значення польсько-української проблеми, що їй надаю просто ключової ваги. Наладнання відповідної співпраці з поляками могло б бути для нас, української еміграції, виходом з нашої теперішньої ізоляції. В умовах комуністичного режиму, для українських інтелектуалістів Польща є сьогодні головним вікном у світ. У перспективі майбутнього, “вісь” Варшава-Київ мала б бути фундаментом для нового міжнародного ладу у Східній Європі”.

47

Після того, як Іван Лисяк-Рудницький написав для “Енциклопедії українознавства” дві статті про польсько-українські взаємини (див. коментарі до статті “Польсько-українські взаємини: тягар історії”), редакція цього видання згідно з усталеною традицією вислала їх на рецензію проф. В. Сукенніцькому. Його машинопис із коментарями до обох статтей зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 219). “Зауваження до коментаря проф. В. Сукенніцького” написані у 1971 р. Публікуються вперше на основі машинопису, що зберігається в архіві автора (box 25, file 219).

Сукенніцький Віктор (1901–1983) — польський історик, професор Вільнюського університету (1931–1939). Після окупації Литви радянськими військами ув’язнений у таборі в Красноярську (1940–1941). Після звільнення працював у польському посольстві в Куйбишеві. 1942 р. перебрався до Тегерана. У 1942–1952 рр. — викладав в Оксфордському університеті та Польській школі політичних наук у Лондоні, у 1952–1959 рр. — працівник польської секції радіо “Свобода” в Мюнхені. Починаючи з 1959 р. працював в Інституті Гувера при Стенфордському університеті. Автор числених праць, головним чином з історії політичного розвитку Середньо-Східної Європи першої половини XX ст., зокрема, книжок “Facts and Documents Concerning Polish Prisoners of War Captured by the U.S.S.R. during the 1939 Campaign” (1946); “A Columbus Error Sketches from the History, Theory, and Practice of Soviet “Communism” (1959); “The White Book: Facts and Documents from the Times of Two World Wars” (1964); “East-Central Europe during World War I: From Foreign Domination to National Independence” (1984, посмертне видання). У листі до Володимира Кубійовича від 7 липня 1971 р. (box 37, file 798) Іван Лисяк-Рудницький писав: “Його [В. Сукенніцького] коментар дуже характеристичний: він свідчить, до якої міри поляки ще сьогодні перебувають в полоні традиційних уявлень”.

48

Текст доповіді, виголошеної на конференції про українсько-єврейські взаємини 26 листопада 1961 р. у Нью-Йорку. Публікується вперше на основі англомовного машинопису доповіді, що зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 525).

Переклад з англійської Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

Ця стаття — перша з серії праць Івана Лисяка-Рудницького, присвячених історії українсько-єврейських взаємин. Окремі положення цієї доповіді були включені й розвинуті у його пізніших статтях: “Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин” та “Проблема українсько-єврейських взаємин в українській політичній думці 19 ст.” (див. с. 375–403 цього тому). В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігаються зібрані ним матеріали до дослідження історії українсько-єврейських стосунків (box 9, files 224–227).

Стаття присвячена Петрові Равичу (1919–1982) — уродженцю Львова, євреєві за національністю, товаришу Івана Лисяка-Рудницького з дитячих років (батько Петра Равича працював в нотаріальній конторі діда Івана Лисяка-Рудницького). Навчався орієнталістики у Львівському університеті, а після приєднання Західної України до Української РСР — у Києві, в Агатангела Кримського. У листі до Кирила Митровича від 28 липня 1967 р. (box 36, file 786) Лисяк-Рудницький писав: “Равич — мій найближчий приятель юнацьких років. Саме від мене навчився він української мови, що йому дуже придалося за німецької окупації”. Під час війни заарештований і відправлений до концентраційного табору Аушвіц (Освєнцім). Від 1947 р. жив у Парижі, продовжував навчання у Сорбонні. Співпрацював із паризьким польськомовним журналом “Kultura” та газетою “Le Monde”, іншими виданнями. Автор книг “Le Sang du ciel” (у 1962 p. одержала французьку літературну премію — Prix Rivarol), “Bloc-notes d’un contre-revolutionaire ou la queule de bois” (1969), поеми в прозі “Le Campagnon d’un songe”, передмови до фрацузького перекладу “Жовтого князя” Василя Барки (1981) та ін. Закінчив життя самогубством після смерті свої дружини. Равичу присвячена й інша стаття Івана Лисяка-Рудницького “Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин”. Листування з Петром Равичом зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького.

49

“існує настійна проблема ретельного наукового дослідження проблеми єврейської автономії на Україні...” — така праця, авторства Соломона Гольдельмана, мовою ідиш появилася 1961 р. У 1963 та 1967 рр. вона вийшла українською мовою під назвою “Жидівська національна автономія в Україні 1917–1920”, у 1968 р. — видана у перекладі англійською мовою “Jewish National Autonomy in the Ukraine, 1917–1920”.

50

Текст виступу, виголошеного в обговоренні на науковій конференції МакМастерського університету “Україна в семидесяті роки” 25–27 жовтня 1974). Оригінал тексту зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 26, file 533). Публікація тексту: Rudnytsky I. L. Comments on Professor Zvi Gitelman “The Social and Political Role of the Jews in Ukraine” // Ukraine in the Seventies Papers and Proceedings of the McMaster Conference on Contemporary Ukraine, October 1974 / Ed. Peter J. Potichnyj. — Oakville, Ontario: Mosaic Press, 1975. — P. 187–193.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

Дві Гітельман — професор політології Мічіганського університету, автор праць з історії євреїв у Радянському Союзі та в Україні, в т. ч. співавтор та редактор книг “Jewish Nationality and Soviet Politics: The Jewish Sections of the CPSU. 1917–1930” (1972), “Becoming Israelites: Political Resocialization of Soviet and American Immigrants” (1982), “A Century of Ambivalence: The Jews of Russia and the Soviet Union. 1881 to the Present” (1988), “The Quest for Utopia: Jewish Political Ideas and Institutions Through the Ages” (1987, 1991). Коментар Лисяка-Рудницького до статті професора Гітельмана розпочинався словами: “Статтю професора Гітельмана я одержав за декілька днів до початку конференції. Цей факт може послужити виправданням за дещо імпровізований характер моїх зауважень” (box 26, file 533).

51

“різанина під Дрогедою” — кривава розправа Олівера Кромвеля над ірландськими католиками-роялістами — захисниками та мешканцями міста-фортеці Дрогеда у вересні 1649 р.

52

“варто згадати недавню цікаву дискусію між професором Тарасом Гунчаком і Зосою Шайковським” — див. недавній україномовний передрук частини цієї дискусії: Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї. — К.: Либідь, 1993.

53

Одна з найперших статтей, що поставила в американському науковому світі проблеми, пов’язані з дослідженням української історії. За словами Івана Лисяка-Рудницького, “в ній найповніше та найбільш систематично виражена моя концепція українського історичного процесу й саме їй у циклі статтей та есеїв належить центральне місце” (з листа до Мирослава Прокопа від 18 січня 1970 р.). Стаття була написана спеціально для дискусійного відділу журналу “Slavic Review”. Первісна публікація: Rudnytsky I. L. The Role of the Ukraine in Modern History // Slavic Review — Vol. XXII. — N 2. — June, 1963. — P. 199–216. Ця публікація з’явилася з двома коментарями: Артура А Адамса (без назви) і (спільним) Джона Решетаря та Омеляна Пріцака “Україна і діалектика формування нації” (Ibid. — Р. 217–223; 224–255) та відповіддю Івана Лисяка-Рудницького опонентам (Ibid. — Р. 256–262). Див. також лист-відповідь Артура А Адамса: Slavic Review. — Vol. XXII. — N 3. — September, 1963. — P. 615–616. Згодом дискусія була передрукована у книзі: The Development of the USSR An Exchange of Views / Ed. by Donald W. Treadgold. — Seattle, 1964. — P. 211–274. Український переклад, що обіймає основну статтю та відповідь автора опонентам, але не включає коментарів, опубліковано в журналі “Сучасність” (1966. — Ч. 1 (61). — Січень. — С. 87–97; Ч. 2 (62). — Лютий. — С. 67–82).

У 1970 р., готуючи цю статтю до друку в збірнику “Між історією й політикою” (с. 17–53), автор вніс нові поправки до неї відповідно до зауважень Миколи Лебедя, Мирослава Прокопа, Богдана Кравціва. Друкується за цією, останньою і найповнішою, публікацією.

54

Після слів “її історія до високого ступеня позначена браком тяглости, дисконтинуїтетом“ в первісній, англомовній публікації йшло:

“Упродовж свого розвитку вона пережила два великі періоди занепаду. Середньовічну Русь після того, як їй було завдано руйнівного удару монголів, поступово поглинула Литва, врешті приєднана Польщею. В середині XVII століття Україна піднялася проти польського панування, і постала нова державність — Козацька держава. Але в другій половині XVIII століття автономію козацької України зліквідувала Російська імперія. Новий цикл піднесення розпочався у XIX столітті. Рух національного відродження досяг своєї кульмінації у добу революції 1917 року, коли виникла незалежна українська держава, що незабаром підпала під більшовицький контроль. Цей третій, останній великий розділ української історії, який триває від 1780-x років аж до теперішнього часу, становить те, що ми можемо означити як “новітня українська історія”.

Цей фрагмент випущено в найпізнішій редакції статті на пропозицію директора видавництва “Пролог” Мирослава Прокопа, який уважав за потрібне підкреслити тяглість українського національного життя. У відповідь на це Іван Лисяк-Рудницький писав у листі до видавництва “Пролог” (червень 1970 р.): “Я доповнив дане місце статті, так що тепер повинно бути ясним для читача, що я маю на увазі дисконтинуїтет на рівні державного буття та “високої культури” та що я не заперечую наявність тяглости в українській історії на рівні низових суспільних клітин та людової культури” (box 37, file 795).

55

Роман Роздольський (1898–1967, псевдоніми — Прокопович, П. Сук, Тенет, В. С. та ін.). — український історик, марксолог, громадський діяч. Син Осипа Роздольського (1872–1945), відомого українського етнографа і класичного філолога. Навчався у Львівському, Празькому й Віденському ун-тах. Один із засновників організації “Інтернаціональна революційна соціал-демократична молодь” (1918), яка стала попередницею українського комуністичного руху на Західній Україні. Під час польсько-української війни 1918–1919 рр. — рядовий УГА. Один із засновників та головних ідеологів КПЗУ. Виключений із її рядів у 1926 р. за порушення партійної дисципліни — за відмову покинути наукову працю у Відні й перейти на партійну роботу до Львова. Зберігав ідейні пов’язання з цією партією, під час розколу КПЗУ у 1928–1929 рр. пристав до національно-свідомого крила (т. зв. “КПЗУ-більшості” або “васильківців”). 1929 р. одержав звання доктора політичних наук у Відні 1934 р. повернувся до Львова, де працював в університеті на кафедрі відомого польського економіста Францішка Буяка. Після окупації Галичини більшовиками переїжджає до Кракова. 1942 р. арештований гестапо за переховування євреїв. До закінчення другої світової війни перебував у концтаборах: Освєнцімі, Равенсбрюку, Оранієнбургу. У 1947 р. переїхав у США Де поселився в Детройті Після переїзду до Америки повністю присвятив себе дослідницькій роботі. Автор близько 50 наукових праць, в. т. ч. — книжок “Zur nationalen Frage. Friedrich Engels und das Problem der “geschichtlosen” Völker” (Archiv für Sozialgeschichte. 1964 — Bd. IV. — Hannover); “Stosunki poddańcze w dawnej Galicji” (Warszawa, 1962. T. 1–2); “Die grosse Steuer und Agrarreform Jozefs II. Ein Kapitel zur österreichischen Wirtschaftgeschichte” (Warszawa, 1961). “Zur Entstehungsgeschichte des Marxischen “Kapital” (Frankfurt, 1968, переклад англ., франц., італ, ісп., двома скандінав., сербо-хорват. та япон. мовами); “Die Bauemabgeordnetnen im konstituerenden österreichischen Reichstag, 1848–1849” (Wien, 1976, посмертне видання). Архів Роман Роздольського зберігається в Інституті соціальної історії (Амстердам). Копії окремих статей Романа Роздольського, матеріали до його біографії а також листи (зокрема, цитований лист від 17 вересня 1966 р.) зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 9, file 219; box 24, file 501).

56

Олександр Оглоблин (1899–1992) — український історик. Виходець зі старокозацьких родів Лашковичів і Савицьких. Народився в Києві, закінчив Київський ун-т св. Володимира (1919). Професор кафедри історії України в Київському ун-ті (1921–1943), професор кафедри історії економічного побуту України Київського археологічного інституту (1921–1922), кафедри народного господарства України Київського інституту народного господарства (1927–1930), кафедри історії України Одеського ун-ту (1938–1940). Старший науковий співробітник УАН (1926–1943) і керівник комісії соціально-економічної історії України (1929–1932), дійсний член харківського Інституту історії української культури ім. Д. Багалія (1926–1931), заступник директора Всеукраїнського історичного музею в Києві (1931–1932), директор Всеукраїнського центрального архіву стародавніх актів в Києві (1932–1933), дійсний член Українського науково-дослідного інституту педагогіки в Києві (1938–1941). У 1930–1931 рр. був ув’язнений ДПУ. З 1944 р. — на еміграції, спочатку в Чехо-Словаччині та Західній Німеччині, а від 1951 р. — у Сполучених Штатах Америки. Професор Українського вільного університету у Празі (від 1944 р.) та у Мюнхені (від 1945 р.), член його Сенату (1946–1951); професор Богословської Академії УАПЦ та член її Сенату (1946–1951). Дійсний член НТШ, УВАН, Американської асоціації славістів. Голова історичної секції УВАН у США (від 1951 р.), директор філософського відділу Делегатури УВУ у США (1957–1962), професор УТІ в Нью-Йорку (від 1958). Від 1965 р. — голова Українського історичного товариства. Член редколегії та редактор історичного відділу “Енциклопедії українознавства”. У 1968–1970 рр. — професор-гість історії України в Гарвардському університеті, у 1970–1973 рр. — консультант для докторантів з історії України при цьому університеті. Автор біля 30 книжок і 300 статей, присвячених в основному питанням соціально-економічного розвитку України, історії козацької доби та розвитку української історіографії. Біо-бібліографічні матеріали про Олександра Оглоблина див.: Винар Л. Олександр Оглоблин (1958, відбитка із “Записок ЧСВВ”. — Т. III. — Вип. 1–2); Збірник на пошану Олександра Оглоблина. — Нью-Йорк, 1977. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його листування з Оглоблиним.

57

Артур Е. Адамс (1917 р. н.) — професор-емерит історії, працював у Стенфордському, Мічиганському університетах й Державному університеті Огайо. Автор книжки: “Bolsheviks in the Ukraine. The Second Campaign, 1918–1919” (1963; 2nd Ed, 1973) та співавтор книжок “An Atlas of Russian and East European History” (1967), “The Russian Revolution and Bolshevik Victory. Why and How?” (1960; 3rd. Ed.: “The Russian Revolution and Bolshevik Victory. Visions and Revisions” (1990)), “Stalin and His Times” (1st. Ed, 1972; 2nd Ед, 1986). Висловлені в його коментарях погляди детальніше розвинуті ним у книзі “Bolsheviks in the Ukraine”.

58

“зовсім так, як його колишній товариш зброї, генерал Маннергайм повернувся на службу Фінляндії” — генералу Маннергайму Іван Лисяк-Рудницький присвятив окрему статтю. Див.: Маленька але велика духом нація (з приводу смерті маршала Маннергайма) // Українські Вісті. — 1951. — Ч. 13 (478). — 11 лютого — Підпис: І.Л.Р.

59

Джон Решетар (1924 р. н.) — американський історик та політолог українського походження. У 1950 р. захистив докторську дисертацію “Ukraine and Revolution (1917–1920)” у Гарвардському університеті. Працював професором політології в Університеті Вашінгтона (Сієтл). Автор книжок “The Ukrainian Revolution, 1917–1920: A Study in Nationalism” (1952, передрук у 1972 p.; див. рецензію Лисяка-Рудницького на цю книжку. Rudnytsky I. L. An American Study of the Ukrainian Revolution // The Annals of the Ukrainian Academy of Art and Sciences in the US. — Vol. II. — Summer 1952. — N 2 (4). — P. 316–322); “Problems of Analyzing of the Communist Party of the Soviet Union” (1955), “A Concise History of the Communist Party of the Soviet Union” (1960, друге, переглянуте видання — 1964). Джон Решетар та Іван Лисяк-Рудницький тісно співпрацювали у 1950-х роках як голова та секретар “Комісії для дослідів над пореволюційною Україною”, що діяла при УВАН. Їхнє листування зберігається в архіві Лисяка-Рудницького.

60

Первісна публікація: Rudnytsky I. L. The Intellectual Origins of Modern Ukraine // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US — Vol. VI. — 1958. — N 3–4 (21–22). — P. 1381–1405. Український переклад: Інтелектуальні початки нової України 1. Шляхетська доба (до 1840-х років). 2. Народницька доба (від 1840-их до 1880-х рр). 3. Модерністична доба (від 1890-их рр. до Першої світової війни). 4. Погляд назад // Українська Літературна Газета. — P. V. — 1959. — Ч. 2 (44). — Лютий. — С. 1, 10; Ч. 5 (47). — Травень. — С. 1–2; Ч. 6 (48). — Червень. — С. 1–2. Друкується на основі публікації в кн. “Між історією й політикою” (с. 76–99).

Після рецензії Івана Лисяка-Рудницького на статті Матвія Стахова та Лева Ребета (див. коментарі до статті “Формування українського народу й нації”) редактор “Енциклопедії українознавства” Володимир Кубійович звернувся до нього з пропозицією написати для цього видання статтю “Формування української нації” (лист Володимира Кубійовича до Івана Лисяка-Рудницького, Мюнхен, 21 червня 1951 р., зберігається в архіві Лисяка-Рудницького (box 33, file 754)). Іван Лисяк-Рудницький згодився за умови уточнення самого сюжету статті, зосередившись, у першу чергу, на формуванні української національної свідомості новітнього часу (від середини XVIII ст. до сучасності). “Щодо методологічного підходу, то я трактував би мою тему у стилі історії ідей (“Ідеенгешіхте”). Себто зміни політичної історії та соціяльно-економічні переверствування були б узгляднені тільки в тій мірі, як це необхідно для зрозуміння духового процесу: кристалізування національної свідомости в українському етнічному колективі. Натиск лежав би в аналізі збірних духових процесів, а не на індивідуальних характеристиках окремих діячів і авторів.” (Лист Івана Лисяка-Рудницького до Володимира Кубійовича, Мт. Голлі, 17 липня 1951 р., зберігається в архіві автора (box 34, file 753)). Частина підготованого для “Енциклопедії українознавства” тексту статті була надрукована під назвою “Нарис історії модерної української національної свідомості й політичної думки” (Історично-філософічна секція НТШ. — II. Кореспонденційне засідання. Матеріал. — 1952. — Ч. 7. — С. 1–14. (Циклостилеве видання)). Оскільки розміри статті і, відповідно, час її написання розросталися, а характер викладу матеріалу не зовсім задовільняв редакцію “Енциклопедії українознавства”, то замовлення залишилося невиконаним. “...Той факт, що НТШ взагалі з цим звернулося було до мене, вважав я за сумну ілюстрацію стану нашої науки: у світі цього роду речі (синтетичні нариси) пишеться як укоронування праці життя. Сидячи над цією статтею, я ввесь час мав дуже прикре почуття, що роблю річ з наукового боку безвідповідальну, бо не побудовану на відповіднім матеріяловім знанню. Тому саме промучився я над цією статтею досить довго, перетягнув визначений речинець, так що вона для енциклопедії була вже спізнена, з чого я — по суті — був радий. Для мене особисто користь була тільки та, що це примусило мене зформулювати перед самим собою деякі думки”, — писав Лисяк-Рудницький у листі до Павла Грицака (без місця, 30 квітня 1955 р., box 34, file 757). Стаття присвячена пам’яті Павла Грицака.

61

Павло Грицак (1925–1958) — історик, дійсний член НТШ та УВАН. Народився у Перемишлі. Навчався в Німеччині, закінчив студії в Університеті Міннесоти. Працював над докторською дисертацією у Фордгамському університеті. Дослідник княжої доби Галицько-Волинської держави. Автор монографії “Галицько-Волинська держава” (1958, посмертне видання). Як писав Іван Лисяк-Рудницький, “для нашої науки його смерть є незамінимою втратою. Особисто мав я в покійному друга, що з ним зв’язували мене не тільки спільні професійні зацікавлення, але також взаємне довір’я. Грицак був людиною мудрою, внутрішньо дисциплінованою, з сильним громадським інстинктом, обдарованою гострим обсерваційним змислом та дотепом; його дотеп не був ані сентиментальний, ані деструктивно-нігілістичний, але мужній і філософський. Грицак був рівночасно й ерудитом, справжнім ученим, і надзвичайно практичною та життєво зарадною людиною...” (Лист Івана Лисяка-Рудницького до невстановленого адресата, Філадельфія, 12 квітня 1958, box 34, file 763). В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його листування з Павлом Грицаком (box 34, file 757), а також стаття-рецензія “На маргінесі праці Павла Грицака про Галицько-Волинську державу (Завваги не-фахівця)” (box 25, file 523).

62

“таємна дипломатична місія Василя Капніста до Пруси 1791 року” — у публікації в кн. “Між історією й політикою” (с. 67) помилково: “1798 року”.

63

Первісний варіант статті зачитано як доповідь в “Осередку праці НТШ” у Філадельфії (3 жовтня 1958 р.) та на засіданні історично-філософічної секції НТШ у Нью-Йорку (22 листопада 1958 р.). Після доопрацювання стаття була надрукована в “Українській літературній газеті” (1959. — Ч. 10 (52). — Жовтень. — С. 3–4).

Упорядковуючи збірник “Між історією й політикою”, автор вніс у текст невеликі зміни порівняно з газетною публікацією.

Іван Лисяк-Рудницький писав цю статтю як доповнення до “Інтелектуальних початків нової України” з метою “підхопити, так би мовити, формальні моменти у нашому 19 ст., що творять його “кістяк” (лист до невстановленого адресата (Миколи Шлемкевича?), Філадельфія, 10 грудня 1958 р., box 34, file 763). Друкується за останньою авторською публікацією (“Між історією й політикою”. — С. 63–75).

64

Рецензія на книгу Юрія Лавріненка “Василь Каразин — архітект відродження. Матеріяли і думки до 200-ліття з дня народження, 1773–1973”. (Мюнхен: Сучасність, 1975). Друкується за виданням: Лисяк-Рудницький Іван. Каразин і початки українського національного відродження // Сучасність. — 1977. — Ч. 11 (203). — С. 78–97.

65

Юрій Лавріненко (1905–1987, псевдонім — Юрій Дивнич) — український поет, літературний критик, публіцист і громадський діяч. Народився на Київщині в селянській сім’ї. Закінчив Харківський інститут народної освіти (1930). Навчався в аспірантурі київського інституту літератури ім. Т. Шевченка (1930–1932, науковий керівник О. Білецький), після закінчення якої захистив дисертацію про український епос. Автор літературно-критичних нарисів про В. Еллана (Блакитного) (1929), В. Чумака (1929), П. Тичину (1930). У 1932–1933 рр. — працював у газеті “Вісті ВЦВК”. 1933 р. заарештований ДПУ, перебував ув’язнення у таборах в Норільську 1935–1939). У 1939–1941 рр. — на “вільному засланні” на Північному Кавказі без права відвідувати Україну. Після окупації німецькими військами Північного Кавказу (1942) перебрався в Україну. У 1945–1947 рр. жив в Австрії, з 1947–1950 р. — у Німеччині. У 1950 р. перебрався до США. Редактор “Українських вістей” (Новий Ульм, 1948–1950) та “Літературно-Наукового Збірника” (Нью-Йорк, 1952). У 1955–1958 рр. разом з І. Кошелівцем редагував “Українську літературну газету”. Автор близько 300 публікацій, у т. ч. бібліографічного збірника “Ukrainian Communism and Soviet-Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography 1917–1953” (Vol. 1–2, 1953); антології “Розстріляне відродження Антологія. 1917–1933. Поезія-проза-драма-есей” (1959); книжки “Василь Карамзин — архітект відродження” (1975); збірок статей “Зруб і парости” (1971); “Чорна пурга та інші спогади” (1985).

Іван Лисяк-Рудницький співпрацював з виданнями, редактором яких був Юрій Лавріненко. Водночас, їхня співпраця доповнювалася полемікою, яка інколи набирала дуже гострих форм (див, наприклад: Лавріненко Ю. Нещастя з Каразином (Вимушена репліка) // Сучасність. — 1977. — N 11 (203). — С. 98–101). Полеміку викликали не стільки розбіжності в поглядах, скільки різниця темпераментів. “З Ю. Лавріненком у мене певна “психологічна неспівзвучність”, — зізнавався Лисяк-Рудницький у листі до Євгена Маланюка від 24 липня 1958 р. (box 34, file 763). Як писав Іван Кошелівець, “Юрій Андрійович [Лавріненко] був найвищим авторитетом, але [...] для середньо розвиненої верстви читачів [...] Люди, здібні мінімальною дозою критицизму темперувати свої захоплення, не могли не помічати небезпеки некритичного замилування образно блискучим стилем Лавріненка. Йому властиве було захоплюватися кожною темою, яку він обрав об’єктом свого дослідження, і в цьому стані його заносило, і він часто перебирав міру. Приміром, коли він заходжувався коло теми Каразина, то цей останній в його очах виростав не менше, як на “архітекта відродження”. Коли ж добрий знавець історії України Іван Лисяк-Рудницький висловив у дописі до “Сучасності” застереження проти надмірного перебільшення ролі Каразина, Юрій Андрійович так темпераментно відповів йому, не без певної дози демагогії.., що середньоінтелектуальний читач напевно став на стороні Лавріненка, хоч повну рацію мав Лисяк-Рудницький.” (Кошелівець І. У дорозі дружби і співробітництва // Сучасність. — 1988. — Ч. 9. — С. 31–32).

66

Юрій Луцький (1919 р. н.) — вчений-літературознавець, близький приятель Івана Лисяка-Рудницького. Його батько — Остап Луцький — разом із Міленою Рудницькою представляв українські політичні партії у польському соймі. Юрій Луцький та Іван Лисяк-Рудницький навчалися в паралельних класах львівської Академічної гімназії. 1937 р. виїхав на навчання до Берліна. Перед початком другої світової війни перебрався до Англії, де продовжував навчання. Під час війни служив в англійській армії. У 1947 р. переїхав до Канади, а в 1950 р. — до Америки. Навчався в Колумбійському університеті (1951–1952), після закінчення якого повернувся до Канади. Професор Торонтського університету. Редактор перших п’яти річників “The Annals of the Ukrainian Academy of Art and Sciences in the US”, перших двох томів “Encyclopedia of Ukraine”, “Canadian Slavonic Papers”, “Journal of Ukrainian Studies”, літературний редактор “Сучасности” (1956–61). Як англомовний редактор “Анналів УВАН” співпрацював з Іваном Лисяком-Рудницьким у підготовці збірника про Михайла Драгоманова (див. коментар до статті “Драгоманов як політичний теоретик”). З 1976 р. разом з Іваном Лисяком-Рудницьким — ад’юнкт-директори Канадського інституту українських студій. Автор підручників української граматики (1949, перевиданий у 1950, 1958, 1961, 1967, 1977, 1978 рр.), англійської мови для українців (1950), книжок “Between Gogol’ and Ševčenko. Polarity the Literary Ukraine, 1798–1847” (1971); “Literary Politics in the Soviet Ukraine: 1917–1934” (1956); “Whistling in the Dark: A Memoir” (1987); “Keeping a Record: Literary Purges in Soviet Ukraine (1930s): A Bio-Bibliography” (1987). Бібліографію його праць див: In Working Order: Essays presented to G. S. N. Luckyj / Ed. by E. N. Burstynsky and R. Lindheim. — Edmonton. 1990. — P. 1–8. Автор спогадів про Івана Лисяка-Рудницького (див: Луцький Ю. Спогад про Івана Лисяка-Рудницького // Сучасність. — 1986. — Ч. 3 (275). — Березень. — С. 80–83).

67

“Про предка Василя Каразина по матері, полковника Івана Ковалевського, мовиться, шо по битві під Берестечком він переселився на Слобожанщину (стор. 35). Але трохи вище на цій самій сторінці читаємо, що після смерті Богдана Хмельницького полковник Ковалевський був “опікуном при малолітньому спадковому гетьмані Юрію Хмельницькому, фактично керував державою. Тут якась неув’язка. Битва під Берестечком була 1651 року, а Богдан Хмельницький помер у 1657 році. Як міг Іван Ковалевський бути опікуном при наслідникові Богдана, коли він уже кілька років раніше емігрував за кордон?” — Насправді в оригінальному тексті рецензованої книжки на стор. 35 йшла мова про брата Івана Ковалевського Семена (див: Юрій Лавріненко. Нещастя з Каразином... — С. 99).

68

“Лавріненко твердить, що Каразин листувався з Шіллером і Гете (стор. 28). Звідки взято цю інформацію?” — Інформацію про листування Василя Каразина з Шіллером і Гете взято зі спогадів його сина, написаних на підставі збереженої ним частини батькових паперів (див: Юрій Лавріненко. Нещастя з Каразином... — С. 100).

69

Друкується на основі публікації: Rudnytsky I. L. Essays in Modern Ukrainian History. — P. 143–172.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

Проблема польських впливів на розвиток української суспільної думки у XIX ст. посідала одне з центральних місць у творчості Івана Лисяка-Рудницького. Систематичну працю над нею він розпочав від середини 1960-х років. Зокрема доповідь на таку тему він запропонував включити у програму VII Міжнародного конгресу славістів (Варшава, вересень 1973 року); доповідь була включена до програми конгресу, однак Лисяк-Рудницький не поїхав до Варшави через завантаженість іншою роботою. Польськомовні й англійські тези доповіді зберігаються в його архіві (box 13, file 397). Однак тема здалася йому надто загальною, і вже на початку 1970-х років він вирішив зосереджитися на постаті Іполіта Володимира Терлецького (див. лист до Ореста Зілинського від 25 грудня 1972 р. (box 37, file 802)). Доповідь на тему “Іполіт Володимир Терлецький — забутий церковно-громадський діяч і політичний мислитель XX століття” Іван Лисяк-Рудницький виголосив 22 жовтня 1972 р. у Вінніпезі під час наукової конференції Українського історичного товариства. Публікацію резюме доповіді див: Український історик. — Р. Х. — Нью-Йорк — Мюнхен, 1973. — Ч. 3–4 (39–40). — С. 157–160. Пізніше з доповіддю на ту ж саму тему він узяв участь в українознавчому семінарі, який проводився при Гарвардському університеті під час 1973–1974 академічного року (див: Rudnytsky I. L. I. V. Terleckyj. A Forgotten Nineteenth Century Political Thinker // Minutes of the Seminar in Ukrainian Studies held at Harvard University during the Academic Year 1973–1974. — Cambridge, Massachusets, 1973–1974. — P. 96–99), а також у черговому щорічному засіданні Канадської асоціації слов’янознавців у Кінгстоні, 3–5 червня 1973 р. Підготовчі матеріали (виписки, копії статей і книжок та ін.) до дослідження біографії Іполіта Володимира Терлецького зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 18, files 383, 401–413).

70

“в енцикліці Пія IX “In supreme Petri apostoli sede” — згідно з ватіканською традицією, папські енцикліки одержували назву за своїми першими словами.

71

Друкується на основі публікації авторського рукопису у кн: Rudnytsky I. L. Essays in Modern Ukrainian History. — P. 173–186.

Переклад Ярослава Грицака та Андрія Дещиці, мовна редакція Володимира Кулика.

Доповідь на таку тему Іван Лисяк-Рудницький виголосив на засіданні українознавчого семінару при Гарвардському інституті українознавчих досліджень 27 жовтня 1983 р. Резюме доповіді та один з первісних варіантів зберігаються в архіві автора (box 14, file 339). Там само зберігаються матеріали до дослідження діяльності Михайла Чайковського (box 12, files 304–320; box 13, files 334–336; box 14, files 337–338, 340).

72

“Міцкевич навіть приїжджав до Туреччини, щоб підтримати діяльність Чайковського, але став жертвою епідемії холери і помер у його таборі.“ — тут неточність: Міцкевич помер у Константинополі, а не в таборі Чайковського.

73

Первісна публікація: Rudnytsky I. L. Franciszek Duchiński and His Impact on Ukrainian Political Thought // Eucharisterion. Essays presented to Omeljan Pritsak on his Sixtieth Birthday / Eds. Ihor Ševčhenko and Frank E. Sysyn // Harvard Ukrainian Studies — Vol. III–XV. — 1979–1980. — Part 2. — P. 690–705.

Переклад Ярослава Грицака та Андрія Дещиці, мовна редакція Володимира Кулика.

74

“трактат “Історія Pyciв” написаний близько 1820 р.“ — в інших своїх статтях (“Інтелектуальні початки нової України”, “Напрями української політичної думки”) Іван Лисяк-Рудницький датував написання “Історії Русів” прибл. 1800 р.

75

Юрій Шевельов (1908 р. н, псевдоніми — Юрій Шерех, Гр. Шевчук) — український філолог і літературознавець, публіцист. Народився 1908 р. у Ломжі (Польща). Навчався у Харківському університеті. Доцент Інституту журналістики (Харків, 1933–1941). Під час війни емігрував на Захід. Професор УВУ (з 1945), лектор в ун-ті в Люнді (1950–52), лектор-гість в Гарвардськім ун-ті (1952–54), надзвичайний (з 1954), звичайний (з 1958) професор слов’янської філології в Колумбійському ун-ті. Дійсний член НТШ (з 1949), УВАН та її президент (1959–60). Член редакційної колегії “Енциклопедиї українознавства”. Автор числених наукових і публіцистичних праць, зокрема збірок есе “Думки проти течії” (1948); “Прощання з учора — Коли ж прийде справжній день” (1952); “Друга черга” (1978); “Третя сторожа” (1993), монографії “Die ukrainische Schriftsprache 1798–1965” (1965) та ін. Листування з Юрієм Шевельовим зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького.

76

Друкується за публікацією: Rudnytsky I. L. Drahomanov Mykhaylo // Encyclopedia of Ukraine. — Vol. I: A-F/Ed. by Volodymyr Kubijovyč / Published for Canadian Institute of Ukrainian Studies Shevchenko Scientific Society and Canadian Foundation for Ukrainian Studies. — Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press, 1984. — P. 753–756.

Впорядкування та переклад фрагментів тексту Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

Дослідження політичної думки Михайла Драгоманова становило одну з найважливіших тем у творчості Івана Лисяка-Рудницького. Він працював над нею практично протягом усього періоду своєї наукової діяльності Драгоманову була присвячена його докторська дисертація, яку він протягом весни 1943 — весни 1945 року написав і захистив під керівництвом відомого вченого-славіста Едуарда Вінтера у Карловому університеті у Празі (текст дисертації зберігається в архіві Карлового університету в Празі — Ustav dejin UK a Archiv University Karlovy. Dissertace Nu V/79). Після переїзду до США Лисяк-Рудницький разом із сином Михайла Драгоманова проф. Світозаром Драгомановим підготував збірник “Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings” (1952). Драгоманову присвячено декілька публікацій у 1960–1970-х роках. Наприкінці свого життя Лисяк-Рудницький мав намір видати збірку англомовних перекладів автобіографічних праць Михайла Драгоманова. Опис цього проекту разом з численними матеріалами до дослідження діяльності та творчості Драгоманова зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 10, files 261–273; box 11, file 274–300; box 12, files 301–303). Див. також: Дюк Надія. Іван Лисяк-Рудницький — дослідник Михайла Драгоманова // Сучасність. — 1986. — Ч. 3. — С. 74–79.

Дана стаття становить немовби квінтесенцію дослідів Лисяка-Рудницького над діяльністю та творчістю Драгоманова. Первісна публікація: Лисяк-Рудницький І. Драгоманов Михайло // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. / Гол. ред. В. Кубійович. — Т. 2. — 1955–1957. — C. 589–591. Згодом її передруковано з деякими доповненнями в кн.: “Між історією й політикою”. — С. 100–107. Стаття була написана на замовлення редакції “Енциклопедії українознавства”. В архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 524) зберігаються первісні варіанти статті, листування з редакцією, зауваги рецензентів (Світозара Драгоманова, Матвія Стахова, Олександра Оглоблина, Олександра Шульгина, Іллі Витановича) та відповідь автора.

Готуючи статтю до публікації в англомовній “Енциклопедії українознавства”, Лисяк-Рудницький вніс нові зміни в її текст. Друкується за останньою публікацією.

77

“пізніше відомі як Стара Громада” — у своїй рецензії на статтю Івана Лисяка-Рудницького Світозар Драгоманов висловив зауваження про невідповідність назви “Стара Громада”. Відповідаючи на це зауваження, Іван Лисяк-Рудницький писав: “Стара Громада це дійсно анахронічна назва. Але цей анахронізм так прийнявся в літературі, що мого недогляду не спостерегли навіть такі знавці нашого 19 ст., як Оглоблин та Шульгин. Старатимуся це виправити, якщо буде змога, в коректі” (із листа до С. Драгоманова від 19 вересня 1967 р., Філядельфія, box 34, file 751).

78

“Англійський переклад однієї з його робіт, яка первісно була надрукована болгарською мовою...” — готуючи цю статтю до публікації в збірнику “Між історією й політикою”, Лисяк-Рудницький зробив до неї таку примітку:

“Переклад однієї фольклористичної праці Драгоманова, що первісно появилися по-болгарськи, вийшов недавно в США: M. P. Drahomanov. Notes on the Slavic Religio-Ethical Legends. The Dualistic Creation of the World Transl. by Earl W. Count. Indiana University Publications, Russian and East European Series; vol 23 (Bloomington, 1961). Варто зацитувати деякі місця з передмови перекладача, що висловлюють його оцінку наукової праці Драгоманова: “Упродовж кількох десятиліть перед першою світовою війною існувала група учених, — переважно, але не виключно, слов’ян, що досліджували генезу й розвиток цієї ідеї [про дуалістичне створення світу]. На нашу думку, розвідку Драгоманова треба між цими студіями поставити на перше місце... Я вважаю, що серед усієї літератури, що стосується цієї теми, праця Драгоманова найбільш змістовна та що вона має кардинальне значення для вивчення проблеми... Драгоманов належав до породи людей, характеристичної для європейського 19 стол., що до неї належали О. Конт, Дж. С. Мілль, Р. Вірхов, Ч. Ломборозо та чимало інших. Це були інтелектуалісти, які вміли перековувати свої пера на мечі, які вміли творити теорії й потім застосовувати їх у громадському житті, не боячися брати на себе великий ризик” (cтop. VII, VIII, XI).”

79

Раїса Іванова (Іванченко, 1934 р. н.) — український історик і письменник. Закінчила Київський університет (1957). З 1961 р. викладає в Київському університеті. Автор монографії “М. П. Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (друга половина 19 ст.)” (1971), повістей “Передчуття весни” (1970) та “Клятва” (1971, про життя та творчість Драгоманова), трилогії “Гнів Перуна” (1981), “Золоті стремена” (1984), “Зрада, або як стати володарем” (1988), популярного нарису історії України “Від Кия до Кравчука” (1993). Піддана гострій партійній критиці за “необ’єктивне” висвітлення діяльності Драгоманова (див: Комуніст України. — 1972. — N 11. — С. 93–95). У 1970 р., під час нетривалого побуту в Україні, Лисяк-Рудницький зустрічався з нею у Києві. Їхнє листування зберігається в архіві Лисяка-Рудницького.

80

Ельжбета Горнова (1921 р. н.) — польський історик. Народилася у Перемишлі, навчалася у Львівському університеті. У 1957 р. переїхала до Польщі. Працювала викладачем історії Росії і СРСР у Вищій педагогічній школі в Ополю. Автор монографій “Stosunki ekonomiczno-społeczne w miastach ziemi Halickiej w latach 1530–1648” (1963), “Ukraiński obóz postępowy i jego współpraca z polską lewicą społechną w Galicji 1876–1895” (1965), “Ocena działalności Michała Dragomanowa w historiografii ukraińskiej, rosyjskiej i polskiej” (1967). В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається листування з Горновою, а також переклад англійською мовою розширеного і допрацьованого тексту монографії про оцінку Драгоманова в історіографії (“Mykhailo Drahomanov in World Literature” (box 12, file 383)).

81

Оригінальна публікація: Лисяк-Рудницький І. Із драгоманівських студій // Студентський Вісник. — Р. II. — 1948. — Ч. 1. — Березень — С. 31–38. Готуючи цю статтю в збірник “Між історією й політикою” у текст, автор вніс дрібні зміни і доповнення. Друкується за останньою публікацією: Між історією й політикою. — С. 108–120.

82

Друкується на основі публікації у кн.: Rudnytsky I. L. Essays in Modern Ukrainian History. — P. 203–254. Переклад Галини Ківан (основний текст) та Ярослава Грицака (примітки та цитати), мовна редакція Володимира Кулика.

Цю статтю підготовлено спеціально для збірника “Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings” (1952). “Де була, насправді, моя перша наукова публікація й цим самим, так би мовити, моя “візитова картка”, — писав Іван Лисяк-Рудницький у листі до Богдана Осадчука від 14 серпня 1952 р. (box 34, file 756).

83

“Найгірша чи найгіркіша правда цінніша за най-солодшу чи найпоказнішу брехню” — тут неточність у цитуванні: насправді, це речення відсутнє у вказаному джерелі. Встановити атрибутацію цієї цитати не вдалося. Подається у зворотньому перекладі з англійської.

84

В оригіналі звучить так: “До как будто федерализм, к которому Прудон на практике сводил свой анархизм, исключает дисциплину, а не есть наиболее удобная для людей форма организации, с непременной дисциплиною!”

85

Первісна публікація: Лисяк-Рудницький І. Сторіччя першої української політичної програми // Сучасність. — 1979. — Ч. 3. — Березень. — С. 91–115. У книзі “Essays in Modern Ukrainian History” (P. 255–282) вміщено англійський переклад цієї статті, що його зробив Мирослав Юркевич та переглянув автор. Друкується на основі первісної україномовної публікації, з урахуванням тих незначних змін, які вніс в англійський переклад Лисяк-Рудницький.

Упорядкування та переклад фрагментів тексту Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

86

“По дорозі він затримався у Львові, де вперше зустрівся з Іваном Франком” — насправді, зустрічі як такої не було. Як згадував пізніше Іван Франко, “Михайла Драгоманова бачив я уперве десь на початку 1876 [в оригіналі помилково: 1886 р. — Я. Г.], коли він, емігрувавши з Росії, їхав до Відня. Я бачив його тілько коротку хвилю в авдиторії Ом[еляна] Огоновського — в університеті; Огоновський своїм псевдокласичним стилем дякував йому за те, що “зволив почтити авдіторію своєю присутністю”, а по його відході мав Драгоманов до кружка молоді, який обступив його (я не був межи ними) сказати, що скільки бував по Росії і Європі, а таких глупих викладів, як у Львові, не чував ніде”. — Див.: Іван Франко. Передмова [до кн.:] Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і іньших / Видав Іван Франко: У 2 т. — Т. 1. 1881–1886. — Львів, 1906. — С. 6.

87

Первісний текст цієї статті був виголошений як доповідь на черговій щорічній конференції Канадської асоціації славістів (13–15 червня 1968 р., Калгарі, Альберта). Оригінальна публікація: Rudnytsky I. L. Mykhaylo Drahomanov and the Problem of Ukrainian-Jewish Relations // Canadian Slavonic Papers. — Vol. 111–112. — Summer 1909. — Р. 182–198.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

88

“Як орендарі корчем і збирачі податкових боргів, євреї тепер є агентами фіску” — тут неточність у цитуванні: такого тексту немає у цитованій статті. Єдине речення, в якому йде мова про євреїв як про агентів фіску, звучить в оригіналі так: “Во время старого польского государства евреи на Украине играли, прежде всего, роль прямых агентов королевского и папского фиска; при русском же государстве они здесь играют роль косвенных фискальных агентов, без которых при всех теперешних условиях жизни в стране не было бы государству возможности производить взыскание налогов, которые неизбежно сопровождается займами, закладами, аукционами и т. п.” (Драгоманов М. П. Еврейский вопросъ на Украйне... — с. 530–531).

89

Текст доповіді, виголошеної в МакМастерському університеті на конференції з історії українсько-єврейських взаємин (17–20 жовтня 1983 р.). Публікація тексту: Rudnytsky I. L. The Problem of Ukrainian-Jewish Relations in Nineteenth-Century Ukrainian Political Thought // Essays in Modem Ukrainian History. — P. 299–314. Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

90

“В іншій статті Драгоманов пом’якшував цю різку думку, вказуючи, що третину євреїв треба розглядати як “трудящий люд”, під яким він розумів робітників і ремісників” — насправді, Драгоманов ішов у пом’якшенні свого твердження далі, говорячи про існування ще третьої, невизначеної і проміжної групи. Див. примітку 23 до статті “Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин” (с. 387 цього тому).

91

“Перебуваючи в Женеві Драгоманов зробив певні кроки (які я тут не розглядатиму)...” — див. вище статтю “Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин” (с. 380–381 цього тому).

92

“Можна лише додати, що Драгоманов, агностик...” — тут поняття “агностик” вжито не в традиційному гносеологічному значенні (агностик — той, хто вважає світ принципово непізнаваним), а згідно з англосаксонською традицією, що виводиться з Г. Гекслі (агностик — той, хто визнає існування Бога, але вважає його трансцендентною сутністю, яка не має безпосереднього відношення до реального світу людей). У цьому значенні агностик протистоїть як віруючому, який вважає, що Бог має безпосереднє відношення до людського світу, так і атеїстові, який узагалі заперечує існування Бога. У розумінні агностика, людина несе відповідальність за свої вчинки не перед Богом, а перед самим собою.

93

Оригінальний текст цієї статті: Rudnytsky I. L. A Publication of the German Writings of Ivan Franko // Slavic Review. — Vol. XXVI. — N 1. — March, 1967. — P. 141–147. Українську версію надруковано в журyн.: Листи до приятелів (Нью-Йорк-Торонто). — 1967 — P. XV. — Ч. 174–175–176. — Кн. 10–11–12. — С. 41–47. Передрукована у кн.: Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою... — С. 121–131. Друкується за останньою публікацією.

Статтю написано на прохання Едуарда Вінтера, яке він висловив під час зустрічі з Іваном Лисяком-Рудницьким у Зальцбурзі у 1963 р. (див. коментар до статі “Розмова про барокко”). У листі до Едуарда Вінтера від 4 липня 1967 р. Лисяк-Рудницький писав: “Я не забув про обіцянку прорецензувати Вашого “Франка” в одному з американських журналів. Але лише віднедавна стало можливим для мене здійснити цю обіцянку... Я почуваю себе зобов’язаним вказати на маніпуляції фактами, особливо в вступі та коментарях. Можу лише надіятися, що Ви не сприйматимете мою критику за зле. Вона спрямована не проти вас особисто, а проти тих обставин, в яких Ви змушені працювати” (box 36, file 787).

94

“Не треба додавати, що всі ці “компрометуючі” писання Франка в Радянському Союзі або зовсім заборонені, або ж їх передруковують тільки у вихолощеній формі“ — з нагоди 100-річного Франкового ювілею Іван Лисяк-Рудницький написав статтю, в якій запропонував видати збірку статей Івана Франка на політичні теми, невідомих для широкої публіки, але важливих для національно-політичного освідомлення суспільства і для пізнання самого Франка (Лисяк-Рудницький І. Як найдоцільніше відзначити Франкові уродини? // Свобода. — 1955. — Ч. 175. — 13 вересня). Ця пропозиція, однак, не знайшла тоді відгуку серед української еміграції. У 1966 р. Богдан Кравців видав збірку “Іван Франко про соціялізм і марксизм: Рецензії і статті, 1897–1906”, в яку ввійшли більшість із названих статей. В архіві Лисяка-Рудницького зберігаються його зауваги до цієї книжки.

95

З доповіддю на таку тему Іван Лисяк-Рудницький виступив на науковій конференції, присвяченній народам Австро-Угорської монархії (Індіана, США, квітень 1966 р.). Первісна, скорочена публікація статті: Rudnytsky I. L. The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule // Austrian History Yearbook. — Vol. III. — Part 2. — Houston Rice University Press, 1967. — P. 394–429. Переглянуте і доповнене видання див. у книзі: Nation-building and the Politics of Nationalism: Essays on Austrian Galicia / Ed. Andrei S. Markovits and Frank E. Sysyn. — Cambridge, Mass, 1982. — P. 23–67. Передруковане у кн.: Rudnytsky I. L. Essays in Modern Ukrainian History. — P. 315–352. Публікується за останнім виданням.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

Матеріали до дослідження історії Галичини австрійської доби (копії оригінальних документів, статей, книжок та ін.) зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 2, files 29–30; box 3, files 31–37; box 4, file 38–46; box 5, files 47–85). За словами Івана Лисяка-Рудницького, “цю статтю можна розглядати як “Форарбайт” [попередню працю — Я. Г.] до більшої запланованої праці, для якої я використаю теж давніше зібрані мною матеріали до історії Закарпаття” (з листа до Богдана Осадчука, box 36, file 786). Згідно з його задумом, стаття “Українці в Галичині під австрійським пануванням” мала стати ядром праці про історію західноукраїнських земель під пануванням Австрії у 1772–1918 рр. (із додатком готового дисертаційного тексту про історію Закарпаття й написанням відповідних розділів про Буковину та про воєнні події 1914–1918 рр.)

96

“бідермаєрівські роки” — термін, що виник щойно у 1853 р, для означення стану німецького суспільства від часу заснування Німецького союзу (1815) аж до революції 1848 р.; вживався як синонім для означення “старих добрих часів”, часів спокою та міщанської ідилії після завершення наполеонівських воєн.

97

“говорив львівський директор поліції” — ці слова традиційно (вслід за Яковом Головацьким, див: Головацький Я. Пережитое и перестраданное // Письменники Західної України 30–50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 272) приписуються директорові львівської поліції Пайманові, хоча насправді директором львівської поліції у той час був Леопольд фон Захер-Мазох, батько відомого письменника Леопольда фон Захер-Мазоха.

98

“Наш бідний, довгі роки систематично гноблений і оглуплюваний народ... глядить у свою кращу будучність” — цит. за: Франко І. Три велетні в боротьбі за карлика // Діло. — 1907. — Ч. 136 – 2 лип. — С. 2.

99

Тема історії Закарпаття посідала одне з центральних місць у творчості Івана Лисяка-Рудницького. Роботу над нею він розпочав ще в 1948 р., під час навчання в Інституті міжнародних справ у Женеві. Після переїзду у 1951 р. з Європи до Америки, у зв’язку з необхідністю одержати американський диплом доктора наук, він розпочав працю над докторською роботою “A History of the Carpatho-Ruthenian Problem 1848–1938” у Колумбійському університеті під керівництвом д-ра Оттокара Олдожіліка і д-ра Філіпа Мослі. Робота над нею затягнулася до середини 1960-х років. Примірник дисертації зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 16, file 359). 1966 р. він змінив первісний план дисертації, маючи намір включити до неї як центральний розділ статтю “Українці в Галичині під австрійським пануваннням” та розділи про історію Буковини, події першої світової війни 1914–1918 рр., а також переклад основних документів з історії західноукраїнських земель за австрійських часів. Цей задум, однак, залишився незреалізованим. Лисяк-Рудницький написав статтю про праісторію та ранню історію Закарпаття для словникової частини україномовної “Енциклопедії українознавства” (Париж-Нью-Йорк, 1959. — Т. 2. — С. 716–720) та для її англомовної текстової частини (Transcarpathia (Carpatho-Ukraine) // Ukraine. A Concise Encyclopaedia. Prepared by the Shevchenko Scientific Society / Ed. by Volodymyr Kubijovyč — University of Toronto Press 1963. — P. 710–714). 1963 p. він виступив з доповіддю “Карпатська Україна: народ у пошуках своєї ідентичності” на черговому щорічному засіданні Американської історичної асоціації (Філадельфія, 30 грудня 1964 р.). Лисяк-Рудницький сподівався надрукувати цю доповідь в одному з американських або європейських фахових журналів (лист Івана Лисяка-Рудницького до Івана Дурбаса, Філядельфія, 9 липня 1964 р., box 30, file 596). Стаття залишилася незакінченою, декілька її варіантів зберігаються в архіві автора (box 15, file 352). В цьому архіві зберігаються численні матеріали до дослідження історії Закарпаття (box 15, files 348–352; box 16, files 353–358, 360–382).

Цю статтю підготували Петро Лисяк-Рудницький та Іван-Павло Химка на основі наявних варіантів незакінченої статті та рецензії Івана Лисяка-Рудницького на книгу П. Магочого (Лисяк-Рудницький І. [Рец. на кн.:] Павло Р. Магочий. Формування національної свідомості. Підкарпатська Русь, 1848–1948 // Український Голос (Вінніпег). — 1978. — Ч. 13. — 29 березня. — С. 91; ejusd [Rev.] P. R. Magocsi. The Shaping of a National Identity // The Byzantine Catholic World. The Official Newspaper of the Archdiocese of Pittsburgh. — Vol. XXIII. — N 20. — May, 1978. — P. 8.).

Переклад Ярослава Грицака та Еріки Панкеєвої, мовна редакція Володимира Кулика.

Статтю присвячено пам’яті Ореста Зілинського.

100

Орест Зілинський (1923–1976) — український мово- і літературознавець, фольклорист. Народився в с. Красна (Коростенька) Короснянського повіту. Син відомого мовознавця Івана Зілинського 1879–1952), професора Ягелонського університету у Кракові та Карлового університету в Празі. Після закінчення Ярославської гімназії 1940 р. навчався в Українському вільному університеті (1940–1945), Німецькому університеті (1943–1945) та Карловому університеті (1945–1949) у Празі. Автор бл. 200 праць з українознавства, зокрема автор, співавтор та упорядник книжок “Шевченко в чеській літературі” (1962), “Сто п’ятдесят років чесько-українських літературних зв’язків” (1968), “Молода радянська поезія” (1965), “Вибране з творчості М. Рильського” (1947), збірки оповідань Михайла Коцюбинського “Дарунок та інші оповідання” (1961), антології української пісні “Україна співає” (1950), “Антології української поезії” (1978, посмертне видання). У 1949–1959 рр. викладав славістичні дисципліни у Вищій педагогічній школі та на філософському факультеті Університету ім. Палацького в Оломоуці. Від 1959 р. до самої смерті працював науковим працівником Чехословацької академії наук у Празі.

Відомий своєю активною громадською позицією. У січні 1943 р. був арештований гестапо разом з іншими українськими й чеськими студентами за участь у національно-визвольному русі. Після піврічного ув’язнення був звільнений завдяки втручанню професора німецького університету Бауера та проф. В. Кубійовича. У 1948 р. заарештований комуністичним урядом за “український націоналізм”. Загинув за загадкових обставин: його тіло знайдено в лісі біля села Винного Михайлівського округу в Східній Словаччині.

Познайомився з Іваном Лисяком-Рудницьким після приїзду останнього восени 1943 р. до Праги, був його заступником, коли той виконував обов’язки голови Академічної громади у Празі. Після виїзду Лисяка-Рудницького з Праги (пізня весна 1944 р.) підтримував з ним спорадичні контакти через спільних знайомих. Від 1960 р., після зустрічі у Празі, активно листувалися між собою. Лисяк-Рудницький зустрічався з Орестом Зілинським під час своїх поїздок на Віденський (1965) та Московський (1970) міжнародні історичні конгреси та поїздки до Кракова для праці в архівах (1975). На початку 1970-х рр. разом зі своїми товаришами намагався забезпечити Ореста Зілинського місцем на кафедрі Гарвардського або Альбертського університетів. Після його трагічної загибелі разом з Юрієм Луцьким були ініціаторами видання “Антології української поезії дожовтневого періоду”, що її уклав Зілінський. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається листування з Орестом Зілинським (box 34, files 758, 760, 762, 764.), а також матеріали до його біографії (box 24, file 499). В архіві Ореста Зілинського (зберігається в приватній власності його сина, Богдана Зілинського, в Празі) міститься біля 70 листів Івана Лисяка-Рудницького.

101

Павло Магочі (1945 р. н.) — історик, навчався в Раттгерському і Прінстонському університетах (де у 1972 р. захистив докторську дисертацію), у Карловому університеті (Прага) та Університеті Лайоша Кошута (Дебрецен). У 1970-х рр. був співробітником Гарвардського українського дослідницького інституту. З 1980 р. — професор кафедри історії України в Торонтському університеті. Автор книжок: “The Shaping of a National Identity. Subcarpathian Rus’, 1849–1948” (1978), “Galicia. A Historical Survey and Bibliographic Guide” (1985); “Our People. Carpatho-Rusyns and Their Descendants in North America” (Toronto, Buffalo, London, 1985); каталогу українських видань в бібліотеці Гарвардського (1983) та Торонтського (1984) університетів та ін. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його листування з Павлом Магочі, а також матеріали про створення кафедри історії України в Торонтському університеті.

102

Іван-Павло Химка (1949 р. н.) — канадський історик українського походження. Народився у м. Детройт (США), навчався у Мічіганському університеті, де у 1977 р. захистив докторську дисертацію. У 1976 р., під час поїздки до Радянського Союзу, нелегально провіз і розповсюдив в Україні декілька примірників “Між історією й політикою” І. Лисяка-Рудницького. Після завершення навчання переїхав до Альбертського університету, де тісно співпрацював з Лисяком-Рудницьким. Результатом їхньої співпраці було, зокрема, видання книжки “Rethinking Ukrainian History” (1981). Автор числених праць з історії України XIX і XX ст., у т. ч. книжок “Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860–1890)” (1983); “Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century” (1988); “Galicia and Bukovina: A Research Handbook about Western Ukraine, Late 19th and 20th Centuries” (1990).

103

“Позбавлений почуттів і сили, ...Запалюйте похоронний факел!” — цитата приводиться у звор. перекладі з англ.

104

Текст доповіді, виголошеної на засіданні Міжнародної комісії зі славістичних досліджень під час роботи XIV Міжнародного конгресу історичних наук (Сан Франціско, 21 серпня 1975 р.). Оригінальна публікація: Rudnytsky I. L. The Ukrainian National Movement on the Eve of the First World War // East European Quarterly. — June, 1977. — Vol. XI. — N 2. — P. 141–154.

Переклад Марти Бадік та Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

105

Swoboda V. Shevchenko and Belinsky // Slavonic and East European Review. — Vol. 40 (December 1961). — P. 169–183, переклад пізнішої редакції цієї статті див: Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка. — Львів, 1990. — Т. CCXXI. Праці філологічної секції. — С. 93–106.