Iсторичнi есе. Том 1

ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКИХ ВЗАЄМИН В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ XIX ст.{89}

У біографічному нарисі про великого вчителя хасидизму, Раббі Нахмана Брацлавського (1772–1810), Мартін Бубер розповідає, що коли Раббі Нахман відчув наближення смерті, він вирішив перебратися до Умані[515]. 1768 р., за кілька років до народження Раббі Нахмана, Умань захопили українські селянсько-козацькі повстанці — гайдамаки, — які вирізали єврейських мешканців разом із польськими шляхтичами і католицьким духовенством[516]. В Умані Раббі Нахман оселився в будинку, вікна якого виходили на єврейське кладовище. Він вірив, що душі замучених жертв кружляють над місцем поховання, і хотів бути з ними поряд.

Ця зворушлива розповідь не говорить про те, що винуватці тієї різанини також були жертвами і мучениками. Вони були жертвами соціального й релігійно-національного гніту, проти якого повстали. Скоро після того, як повстання придушили об’єднані сили польських магнатів і російської армії, тисячі гайдамаків були закатовані до смерті або покалічені. Для євреїв гайдамаки були вбивцями. Але в очах українців гайдамаки були месниками за народну кривду й борцями за волю, тоді як євреї — представниками системи несправедливості й деградації. Цей традиційний народний погляд дістав пізніше могутнє вираження в поемі Тараса Шевченка “Гайдамаки” — класичному творі української літератури.

Цей період може правити за ілюстрацію до трагічного характеру українсько-єврейських стосунків: два народи, що століттями жили поруч на одній землі, обидва — жертви несприятливих історичних обставин, яких вони не могли змінити, були розділені стіною нерозуміння, взаємних страхів, кривд і звинувачень, пам’яттю минулих образ і сучасними конфліктами інтересів.

Ось чому повинно бути очевидним, що проблема українсько-єврейських взаємин являла собою особливий виклик для політичної думки обох народів. Через тяжкий і емоційно наснажений характер цієї проблеми її трактування ставило високі вимоги до мислителів, які відчували себе змушеними торкатися її. Вона вимагала постави реалістичної й ідеалістичної водночас. Реалістичної — щоб віддати належне складності ситуації; ідеалістичної — щоб піднятися над закоріненими упередженнями й ментальними кліше у пошуках дієвої розв’язки, сприйнятливої для обох сторін. І якщо цілком задовільної розв’язки не можна було знайти відразу, надзвичайно важливо було принаймні відкрити канали спілкування, щоб витворити платформу на постійний раціональний діалог, розірвати порочне коло сліпих емоційних реакцій. Праця теоретиків має велике практичне значення, оскільки ідеї є каталізатором суспільно-політичних акцій.

Розгляд “єврейських відповідей на українське питання” у план цієї статті не входить. Дозвольте мені лише зауважити, що першим єврейським публіцистом, який обширно й конструктивно розглядав українське питання в добу перед першою світовою війною, був Володимир Жаботинський (1880–1940), майбутній засновник ревізіоністської течії сіоністського руху[517]. Я маю намір обговорити “українські відповіді на єврейське питання” у XIX ст., зосередившись на ідеях трьох людей — Миколи Костомарова (1817–1885), Михайла Драгоманова (1841–1895) та Івана Франка (1856–1916). Варто відмітити, що українські спроби розглядати цю проблему помітно випереджали такі ж самі спроби єврейських авторів.

Першою важливою українською заявою, що стосувалася українсько-єврейських взаємин, була стаття Костомарова “Іудеям”, надрукована у січневому (1862 р.) номері щомісячного журналу “Основа” у Санкт-Петербурзі[518]. Її автора, блискучого історика, можна вважати ідеологом українського народництва. “Основа” — орган українського національно-культурного руху під час короткого періоду ліберальної “відлиги”, що наступала у Російській імперії після Кримської війни — друкувала матеріали як українською, так і російською мовами. Автором програмових статей у журналі був переважно Костомаров. “Іудеям”, як і більшість його наукових і журналістських творів, була написана російською мовою.

Стаття стосувалася полеміки між “Основою” й російськомовним єврейським журналом в Одесі “Сіон”[519]. У ній Костомаров виступив проти будь-яких переслідувань євреїв, за їхнє звільнення від існуючих правових обмежень:

Водночас стаття містила декілька антиєврейських шпильок. Так, Костомаров твердив, що “малоросіяни признаються відверто, що взагалі не мають симпатії до іудейського племені, яке живе серед їх батьківщини”[521], і звинувачував євреїв у клановості та байдужості до добробуту країни господарів. Він нагадував про те, що в минулому євреї були знаряддям гніту та визиску українського народу польськими панами, і приписував їм сучасну схильність безжалісно користати з неосвіченості, безпомічності й навіть особистих вад селянства.

Роздратований тон статті Костомарова був викликаний тією обставиною, що у ході своєї суперечки з “Основою” видавці “Сіону” стали на позицію російських суперлоялістів; вони натякали на те, що діяльність українофілів (як називали у той час українських патріотів) була згубною для культурної, а потенційно і для політичної єдності Російської імперії. Це мало присмак доносу, і, справді, аргументи “Сіону” підхопила шовіністична російська преса. Члени гуртка, що утворився навколо “Основи”, прагнули переконати російську владу та громадську думку в політично нешкідливому характері українського національно-культурного відродження. Це пояснює різкий тон полеміки Костомарова з “Сіоном”, але не вибачає його обмов на адресу всього єврейського народу. Треба погодитися з заувагою Михайла Грушевського, що Костомаров піддався “суб’єктивним емоціям”, і це завадило йому адекватно висвітлити причини українсько-єврейського тертя, хоч у принципі він хотів його перебороти[522].

Відносна невдача Костомарова допоможе нам краще оцінити інтелектуальне досягнення Драгоманова. Драгоманов, видатний український політичний мислитель другої половини XIX ст., розглядав проблему українсько-єврейських взаємин протягом тривалого часу й систематично. Тому його ідеї з цього приводу заслуговують на спеціальну увагу[523].

Драгоманівське сприйняття єврейського питання треба розглядати в контексті всього його суспільно-політичного світогляду[524]. Його мислення являло собою складну суміш ліберально-демократичних, соціалістичних та українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підгрунтям. Драгоманов убачав кінцеву мету прогресу людства в анархії — добровільній асоціації вільних і рівних, гармонійно розвинутих осіб, у якій примусові й авторитарні риси будуть вилучені з суспільного життя. Практичним кроком до здійснення цього ідеалу він уважав федералізм, що передбачав би децентралізацію влади та самоврядування громад і областей. Драгоманов обстоював вищість громадянських прав і вільних політичних інституцій над економічними класовими інтересами й універсальних людських цінностей, втілення яких він бачив у світовому прогресі науки, над суто національними інтересами. Проте він вірив у те, що національність є конче потрібною цеглинкою в будівлі людства, і витворив девіз: “космополітизм в ідеях та цілях, національність у грунті та формах”. Драгоманов проголошував себе соціалістом, не погоджуючись повністю з жодною школою тогочасної соціалістичної думки, й відкидав марксизм як теоретично помилковий і погано пристосований до українських умов. Він був переконаний, що в аграрній Східній Європі, зокрема й в Україні, соціалізм повинен орієнтуватися на селянство. Через це Драгоманова можна класифікувати як народника в широкому значенні слова. Проте він рішуче виступав проти певних типових рис російського народництва, таких як покладання на терор, прославляння стихійних селянських повстань, нехтування ліберальних політичних інституцій західного типу. Драгоманов шкодував, що українці не зберегли в минулому самостійної держави, оскільки в принципі мали право на самостійність; але він думав, що політика сепаратизму була за тогочасних обставин нереальною. Крім того, його філософський анархізм не дозволяв йому сприйняти національну державність як повністю бажану мету. Він переконував своїх співвітчизників зосередити їхні зусилля на демократизації і федералізації існуючих держав — Росії й Австро-Угорщини, і вважав, що це забезпечить достатній простір для вільного розвитку української нації. Така політика неминуче вимагала співпраці з визвольними і прогресивними силами всіх інших народів Східної Європи, особливо тих, з якими українці жили у найтіснішому контакті, тобто росіян, поляків і євреїв. Стійко захищаючи законні соціальні та національні вимоги українського народу, Драгоманов послідовно поборював усі вияви ксенофобного українського націоналізму.

Єврейському питанню Драгоманов присвятив дві великі статті — “Євреї і поляки в Південно-Західному краї” (“Евреи и поляки в Юго-Западном крае”), 1875[525] та “Єврейське питання на Україні” (“Еврейский вопрос на Украине”, (1882)[526]. Першу написано тоді, коли Драгоманов ще був російським підданим, і вона з’явилася у “легальному” петербурзькому періодичному виданні; тому, висловлюючи свої погляди, автор до певної міри мусив бути обережним. Друга стаття належить до періоду, коли Драгоманов жив на засланні у Швейцарії і міг висловлюватися цілком вільно. Крім цього, зауваги щодо єврейського питання розкидані по багатьох драгоманівських писаннях. Можна помітити, що з роками формулювання його ідей трохи змінювалися, але основна концепція залишалася незмінною. Я подаватиму думки Драгоманова з цього приводу як органічне ціле, зібравши докупи твердження, що їх автор зробив у різний час.

За оцінкою Драгоманова, єврейське населення на українських землях Російської та Габсбурзької імперій становило понад один мільйон чоловік[527]. Він уважав, що “євреї на Україні являють собою (одночасно) і націю, і релігію, і стан” (“сословие”)[528]. Як національність, вони відрізнялися від решти населення певними специфічними рисами у фізичному та психічному складі й окремою мовою — ідиш. Їхню національну окремішність посилювала релігійна відмінність іудаїзму. Більше того, “євреї тут [на Україні] майже всі належать до станів т. зв. міських (навіть ті, що живуть у селах), і між ними — переважно до станів, які самі не виробляють вартостей”[529].

Застосовуючи різноманітні статистичні методи, Драгоманов демонстрував, що переважна частина українських євреїв — дрібні торговці, корчмарі, посередники тощо. Він доходив висновку, що “єврейська нація на Україні є великою мірою паразитичний стан... У таких місцевостях поняття “експлуататор” і “жид” стали у народній мові синонімами”[530]. В іншій статті Драгоманов пом’якшував цю різку думку, вказуючи, що третину євреїв треба розглядати як “трудящий люд”, під яким він розумів робітників і ремісників[531]{90}.

Драгоманов добре усвідомлював, що більшість євреїв на Україні були бідні, багато з них жили в злиднях. Але він твердив, що навіть єврейські злидарі не мали почуття солідарності зі своїми сусідами-християнами, що належали до робітничого класу, а радше солідаризувались із заможними одновірцями, яким вони служили як агенти та посередники. На думку Драгоманова, євреї були схильні ставитися до українського селянства зарозуміло й презирливо. “...Всі євреї на Україні вважають себе станом, вищим над мужиками-українцями. “Мужик (хлоп або хохол) — дурень, хлоп гадюка, свиня”, — нам доводилось чути від найбідніших євреїв, а також вислови, які свідчать, що євреї залічують себе до панських класів, разом із дворянами, — відмінних від селян”[532].

Драгоманов уважав російський уряд великою мірою відповідальним за непринадні умови життя українського єврейства та зростання українсько-єврейського напруження. Царський режим, на противагу до своєї генеральної політики централізації і вирівнювання усіх регіональних відмінностей, підтримував т. зв. “смугу осілості”, що спричинилося до надмірної концентрації єврейського населення у західних губерніях. “...Ця скупченість витворена зовсім штучно російським законодавством, що керувалося у даному разі не лише вузькими великоросійськими міркуваннями, але і відвертим наміром придушити розвиток національного українського середнього стану, який іще в XVIII ст. існував у містах, що користувалися магдебурзьким правом”[533]. У даний час російський уряд, обмежуючи можливості євреїв здобути вигідну роботу, користується їхніми послугами для того, щоб витягнути гроші з народу на користь держави. “Як орендарі корчем і збирачі податкових боргів, євреї є тепер агентами фіску”[534]. Драгоманов лаяв тих короткозорих українців, які схвалювали тодішні антиєврейські закони. На його думку, не лише універсальні ліберальні принципи, але й українські національні інтереси вимагали ліквідації смути осілості, що полегшило б розсіювання частини українського єврейства в інших регіонах імперії[535].

1881 р. Україною прокотилася хвиля антиєврейських бунтів. Багато російських та українських революційних народників піддалися спокусі схвалити ці погроми, оскільки їхня ідеологія передбачала позитивну настанову до всіх виявів соціального протесту й народного гніву, а також оскільки вони дурили себе надією, що етнічні безпорядки можуть перерости у загальне повстання проти усталеного ладу. До того ж, у деяких членів соціалістично-народницького середовища були явні антисемістські упередження[536]. Так, видатний український соціаліст Сергій Подолинський (1850–1891), в певний час — співробітник Драгоманова у Женеві, признавався у листі до одного зі своїх товаришів: “питання про жидофобію я поки що не вирішив [для себе]”[537].

Реакція Драгоманова на погроми 1881 р. помітно відрізнялася від тої, яка переважала у народницьких колах. Передусім він відзначав, що через звичне нехтування російськими революціонерами багатонаціонального характеру імперії українські події застали їх зовсім непідготовленими і без будь-якої послідовної політичної лінії. “...Маса російських соціалістів, родом із євреїв, поляків і українців, увага якої відвертається абстрактними формулами й централістичними тяжіннями, виявилась непідготовленою до розуміння місцевих соціально-національних відносин у їхніх конкретних формах”[538]. У статті “Єврейське питання на Україні” Драгоманов звертався до прокламації, виданої Виконавчим комітетом терористичної партії “Народна Воля” з приводу погромів. Прокламація, написана українською мовою, детально розробляла тему експлуатації народних мас “єврейськими куркулями”, і радила селянам повстати не лише проти євреїв, але також проти поміщиків, чиновників і царя. Драгоманов зауважував, що деякі з фактів, наведених у прокламації, були “в основному правильними”, але “зовсім непростиму сторону цієї прокламації становить повне забуття того, що серед побитих євреїв є не тільки бідняки (у багатьох місцях, особливо у містах, постраждали по суті лише бідняки), але й люди такої самої продуктивної чорної праці, як і християни селяни та ремісники”[539]. В іншій статті приблизно того ж самого часу, в якій розглядалися загальні питання революційної стратегії, Драгоманов називав цю прокламацію “Народної волі” необдуманою і вказував, що через низький освітній і громадянський рівень мас стихійні народні бунти і повстання були приречені “мати тільки негативне значення”[540].

Переходячи тепер від критичної до конструктивної частини програми Драгоманова, можна спитати, які заходи пропонував він щодо полегшення тяжкого становища українського єврейства і покращення українсько-єврейських взаємин. Він, звичайно, підтримував повне звільнення єврейського народу від усіх правових обмежень, які він називав “середньовічними пережитками”. Він застерігав, однак, що надання рівних громадянських прав “само по собі мало змінить суть становища єврейських мас і їх відносини з християнськими масами”; безпосередньо скористалися б з цього лише меншість із числа заможних і європейськи освічених євреїв[541]. Він докоряв ліберальній російсько-єврейській пресі за те, що вона зосереджувалася лише на питанні емансипації, нехтуючи іншими, не менш істотними аспектами цієї проблеми[542]. Що Драгоманов уважав потрібним — це діяльність на декількох напрямках одночасно, щоб одержати результати, “вигідні для більшості християн, і євреїв”[543]. Напрями діяльності були такі: по-перше, піднесення освітнього та соціально-економічного рівня українського народу, по-друге, послаблення залежності єврейських робітників від своїх багатіїв та обскурантистських релігійних лідерів і, по-третє, найпростіше завдання — звільнення євреїв од правової дискримінації, “доти коли настане час, який прийшов уже для інших європейських країн — час зрівняння прав осіб усіх віросповідань...”[544]

Драгоманов вірив, що існувала настійна потреба специфічно єврейського соціалістичного руху. Він відзначав, що багато членів російських і польських соціалістичних груп були євреями за походженням, але це були засимільовані євреї, які втратили зв’язок зі своїм власним народом і через те не були спроможні впливати на нього й вести його. “Ось чому для соціалістів української області справою особливої важливості є організація пропаганди, яка мала б за мету, з одного боку відділення робітничих єврейських мас від єврейських капіталістів, а, з другого — об’єднання єврейських робітників з робітниками інших племен”[545]. Це вимагало створення єврейських соціалістичних організацій, і, перш за все, соціалістичної преси ідишем — розмовною мовою євреїв.

Перебуваючи в Женеві, Драгоманов зробив певні кроки (які я тут не розглядатиму){91}, щоб започаткувати видання мовою ідиш соціалістичної преси. Ця спроба зазнала невдачі через опір російських та польських соціалістів, серед яких соціалісти єврейського походження часто були настроєні найбільш вороже[546]. Таким чином, його зусилля не мали безпосереднього практичного результату. Однак біограф Драгоманова Давид Заславський називає його предтечею єврейського соціалістичного та робітничого рухів:

Давайте також розглянемо далекосяжну перспективу ідей Драгоманова щодо майбутнього розвитку українсько-єврейських взаємин. У цьому місці разюче очевидною стає оригінальність його концепції. Назагал західноєвропейські ліберали XIX ст. вважали, що єврейська проблема буде врешті розв’язана шляхом асиміляції єврейських меншостей відповідними націями, серед яких євреї живуть. Драгоманов заперечував. Він твердив, що асиміляційна програма, хоч би які заслуги вона мала на Заході, за східноєвропейських умов була нездійсненною.

Вирішальною точкою у цитованому вище твердженні є теза про те, що євреїв слід розглядати як окрему націю, і що на Україні, як і в інших східно-європейських землях, вони становлять етнічно-національну меншість. Цей підставовий погляд мав знаменні практичні наслідки.

Драгоманов захищав ідею, що після майбутнього повалення царського самодержавства українські національні меншини, серед них, очевидно, й євреї, повинні не лише мати рівні громадянські права з українцями, але й бути наділені національно-культурними правами самоуправліня, захищеними відповідними конституційними гарантіями. У тих громадах і регіонах, де меншини утворюють локальні більшості або чималу частину населення, їхні мови повинні мати офіційний статус[549]. Іншими словами, Драгоманов був піонером концепції, яка в наш час стала відомою як мультикультуралізм.

Я пропоную закінчити виклад ідей Драгоманова щодо українсько-єврейських взаємин кількома критичними заувагами. Очевидною є певна обмеженість його думки. Так, Драгоманов мав схильність надто беззастережно говорити про єврейський “паразитизм”. У цьому можна добачити відбиток упередження, спільного для українських і російських народників, які часто ототожнювали продуктивну працю з фізичною. Іншою прогалиною у його мисленні був брак визнання духовної вартості іудаїзму як релігії та його незамінної функції у збереженні єврейської національної самобутності. У цьому відношенні Костомаров був проникливішим, аніж Драгоманов. Можна лише додати, що Драгоманов, агностик{92} і войовничий антиклерикаліст, демонстрував таке саме упередження у своєму трактуванні ролі релігії в житті українського народу. Однак вади Драгоманова щедро компенсуються очевидно високими заслугами його інтелектуальних досягнень. Піонерський характер його концепції недавно підкреслив ізраїльський історик Моше Мішкінський: “Справді, Драгоманов безсумнівно був першим радикальним політичним мислителем, який спробував сформулювати розумний погляд на єврейське питання в імперії і зокрема — в Україні”[551]. Драгоманов справедливо твердив, що нормалізація українсько-єврейських відносин залежить від соціально-економічної перебудови як єврейської спільноти, так і всього українського суспільства; з його пропозицією щодо інституційної системи національно-культурного плюралізму він далеко випереджував свій час. Найбільше варта похвали й наслідування його основоположна гуманістично-демократична традиція і прагнення до об’єктивності та раціональності в трактуванні проблеми, складний характер якої він повністю усвідомлював.

Третьою постаттю, чиї ідеї я розглядатиму, був галицько-український письменник і вчений Іван Франко. Він був людиною справді дивовижної продуктивності й багатогранності. Його творча спадщина охоплює поезію, прозу, літературну критику, історичні й фольклористичні дослідження та політичну публіцистику. У всіх цих сферах він зробив видатний внесок. В ідеологічному плані Франко був учнем Драгоманова, який мав творчий вплив на його інтелектуальний розвиток. Проте в пізніші роки Франко поступово відійшов від суто драгоманівської доктрини. Політичну філософію зрілого Франка можна означити як демократичний націоналізм. Різноманітні єврейські теми посідають помітне місце у Франкових писаннях[552]. Так, у наукових працях він досліджував гебрейські впливи у староруській літературі й українському фольклорі. Біблійні мотиви дуже часто зустрічаються у Франковій поезії, як наприклад в епічній поемі “Мойсей” (1905), яку вважають його шедевром. У повістях та оповіданнях із тогочасного галицького життя Франко часто змальовував єврейські характери. Однак усе це виходить за межі даної статті.

Тут я розглядатиму Франка як суспільно-політичного мислителя, а не як письменника і вченого. У публіцистичних писаннях він не раз торкався питання українсько-єврейських взаємин. Ранні виступи Франка з цього приводу були позначені впливом Драгоманова, хоч вони стосувалися спеціально галицьких умов, тоді як Драгоманов мав на увазі переважно підросійську Україну. Франкові пізніші твердження більш оригінальні і через це мають спеціальний інтерес для історика ідей.

Стаття “Семітизм і антисемітизм в Галичині” (1887) показова для драгоманівської фази Франка[553]. Його політичне кредо можна прочитати у ствердженні: “Жадна релігія, жадне переконання, жадна раса і жадна народність не були й не можуть бути предметом нашої ненависті. Таким предметом були й лишаються на все тілько всякий утиск, усякий визиск”[554]. Франко багато писав про переважання євреїв в економіці Галичини: майже вся торгівля та промисловість краю була в єврейських руках, і дедалі більша частка земельних маєтків переходила від польських поміщиків до євреїв. На думку автора, ці явища загрожували не лише неєврейським національностям Галичини, але й самим євреям. Українці й поляки повинні змагати до рівного з євреями становища в економічній сфері й крайовому урядові слід підтримати ці зусилля. Внутрішня реформа єврейської спільноти — то обов’язок самих євреїв, але взаємини між євреями та неєвреями мають бути полагоджені шляхом взаємного обговорення. Нарешті, роблячи огляд недавніх польських пропозицій, Франко висловився щодо єврейської асиміляції й еміграції. Він дав обмежувальну інтерпретацію поняття асиміляції, зводячи її до “задачі горожанського зрівняння на основі рівних прав і рівних обов’язків”[555]. Він наголошував, що асиміляція у правильному її розумінні не означає ані релігійного відступництва, ані поглинення всієї єврейської маси корінними націями, що за галицьких умов є нездійсненним і небажаним. Щодо еміграції, вона може бути корисна як клапан безпеки і тому прийнятою з радістю, за умови, що буде частковою, поступовою і добре спланованою; вона може також стати основою для майбутньої національної самостійності єврейського народу[556].

Натяк на можливу єврейську національну самостійність інтригує, але Франко не розробив його докладніше у статті 1887 року. Він торкнувся цього питання через дев’ять років у рецензії на славетний трактат Теодора Герцля “Єврейська держава” (”Der Judenstaat”, 1896)[557]. Ми знаємо, що Франко і Герцль (1860–1904), основоположник і пророк сіонізму, зустрілися у Відні в лютому 1893 р. й справили один на одного добре враження[558]. Франкова рецензія з’явилася вже за три тижні після публікації праці Герцля, що не лише підтверджує його виняткову інтелектуальну проворність, але також наводить на думку, що книжка мала викликати відповідний резонанс у його голові. Франко перерахував основні положення Герцля з прихильністю; його єдине застереження, що Герцль, можливо, недооцінив практичні труднощі, пов’язані з заснуванням єврейської держави. У висновку до цієї рецензії сказано: “План, однак, без сумніву, має перед собою майбутність, і якщо сьогоднішнє покоління виявиться ще недозрілим до нього, то він мусить з часом дочекатися молоді, яка захоче і зуміє його виконати”[559].

Позитивну оцінку Франком ідеї єврейської державності треба розглядати в контексті еволюції його української національно-політичної програми. Після смерті Драгоманова у 1895 р. Франко відійшов від філософського анархізму свого наставника й прийняв концепцію української державної самостійності. Ми не знаємо, чи читання Герцлевої “Єврейської держави” підштовхнуло його в цьому напрямку. Але знаменним є те, що на захист ідеї української державності Франко висував аргументи, дуже близькі до наведених у його рецензії на книжку Герцля. Франко вірив, що для України, як і для єврейської нації, ідея незалежності була нереалістичною, “поза межами можливого”, з погляду тогочасної практичної політики. Водночас він твердив, що ця ідея, або радше ідеал, може стати надихаючим дороговказом для національно-визвольного руху, і що його майбутня реалізація залежатиме врешті від самовідданої волі самого українського народу[560].

Найповніше формулювання Франкових думок щодо єврейського питання й україно-єврейських взаємин можна знайти у повісті “Перехресні стежки” (1900)[561]. Вони були висловлені одним із головних героїв повісті Вагманом, але ми маємо повне право вважати, що вони відбивають власну позицію Франка. Варто сказати для вступу, що Вагман — єврейський лихвар, який спочатку представлений як нібито зловісний персонаж, але в ході розповіді поступово відкривається як розумна й добра людина. Він таємно допомагає героєві повісті, молодому українському адвокатові, захищати інтереси селян проти місцевих польських поміщиків. Дія відбувається у неназваному галицькому провінційному місті на початку 1880-х років. Вагман висловлює свої ідеї під час зустрічі з бурмістром (міським головою), засимільованим євреєм, колишнім учасником польського повстання 1863 р.

Дискусія між Вагманом і мером крутиться навколо питання асиміляції євреїв. Бурмістр признається, що все своє життя він намагався викорінити в собі почуття єврейськості, але це ще не зовсім йому вдалося. Вагман відповідає:

“...Ті ваші нові жиди, асимілянти чи асимілятори, по моїй думці, розірвали стару жидівську душу на дві часті [відкинувши кращу і зберігши гіршу частину]... Ви почали асиміляцію від того, що викинули з серця всяку решту того громадського змислу, яким колись була сильна наша нація... Ви перестали любити своє плем’я, його традицію, перестали вірити в його будущину. З усього національного добра вам лишилось тільки своє ”я”, своє сім’я, мов національного добра вам лишилось тільки своє ”я”, своє сім’я, мов одна тріска з розбитого корабля. За сю тріску ви вчепилися і пробуєте прикермувати її до іншого корабля, найти іншу батьківщину, купити собі іншу, нерідну матір. Чи не дурите ви себе самих, коли вірите, що та інша мати полюбить і пригорне вас як своїх рідних? І чи не дурите ви оту прибрану матір, упевняючи її, що любите її ліпше, як рідну... Я виджу й добрі боки вашого, асиміляторського руху, хоч вони й невеликі... Ви наша данина тим народам і краям, що в тяжку годину дали нам захист і притулок. Але не жадайте, щоб та данина була занадто велика. Адже нерозумно було б жадати від вандрівця, що пив воду з криниці, щоб у відплату за се і сам скочив до криниці і втопився в ній. Те, що ви робите і що робили не раз подібні вам — се з історичного боку оправдане, і конечне, і навіть пожиточне для жидівської нації, але не може бути її програмою, бо се була би не програма, а самовбійство.

— Але чим же, по вашій думці, се пожиточне для жидівської нації? — запитав бурмістр уже без тіні насміху в голосі.

— Чим пожиточне? Се ж ясно. Ви посередники між нами і тими націями, що приняли нас. Ви міст понад прірвою... Давніше, в середніх віках, коли ми жили серед чужих народів... нам жилося далеко гірше... Признаєте тепер, що я зовсім не такий ворог вашої асиміляції, як звичайні хусити, що признаю в певній мірі її рацію і навіть пожиточність. Але є одна річ, що дуже багато уймає їй вартості і виявляє її нещирість. Се та обставина, що жиди звичайно асимілюються не з тими, хто ближче, але з тими, хто дужчий. У Німеччині вони німці, се розумію; але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони мадяри, в Галичині поляки, але чому в Варшаві та в Києві вони москалі? Чому жиди не асимілюються з націями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбогими? Чому нема жидів-словаків, жидів-русинів?..

— Слухайте, Вагман! Сього, нарешті, забагато. Зачинаєте говорити так, як той адвокат-русин, що докоряв мене моїм польським патріотизмом.

— Мав рацію, — мовив Вагман, — бо польський патріотизм тут, на руській землі, не зовсім на місці.

— Ну, ще тілько того не стало, щоб почали навертати мене на руський патріотизм! — з грубим реготом мовив бурмістр.

— Борони боже! По-мойому, жаден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом — сього досить. Адже ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно зв’язаний з усіма споминами нашого життя. Мені здається, що якби ми держалися такого погляду, то й уся асиміляція була б непотрібна. Бачите, оті розрухи на Україні показали мені, що, живучи на руській землі, ми громадимо над своїми головами пожежу руської ненависті. Навіть пориваючись до асиміляції, ми асимілюємося тілько з тими, що душать і висисають отих русинів, і тим іще збільшуємо тягар, що пригнітає їх. І забуваємо, що на руській землі живе нині більша половина всього жидівського племені і що громаджена століттями ненависть може вибухнути таким полум’ям, приняти такі форми, що наші протектори, поляки та москалі, не зможуть допомогти нам нічого. І мені видалося конечним почати і до руського берега від нас будувати міст, почати робити хоч дещо таке, аби ті русини могли не самим лихом споминати нас. Я знаю, коли вони рушаться потроха, дійдуть до деякої сили, то і з жидів чимраз більше буде прихилятися до них. Але, по-мойому, важно допомогти їм тепер, коли вони ще слабі, коли ще гнуться і не можуть випростуватись”[562].

Процитовані уривки з повісті Франка були написані на самому зламі століття. Тому виглядає доречним закінчити ними цей огляд української думки XIX ст. з питання українсько-єврейських узаємин. Сподіваюсь, я не самотній у своїй вірі, що вони ще й сьогодні, через більш ніж вісімдесят років можуть стати вихідною точкою для тривкої плідної дискусії на тему, що є життєво важливою для обох націй.