Iсторичнi есе. Том 1

І. ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ВСТУП

Хоч як це дивно, але найменш відомою добою української історії є 19 століття. Клясичною темою новітньої української історіографії була Козаччина, зокрема 17 століття. Поза половину 17 століття не вийшла й монументальна “Історія України-Руси” М. Грушевського. Щоправда, середньовічна Київська Русь порівняно теж занедбувалася українськими істориками. Але зате вона здавна приваблювала увагу російських і західніх дослідників, так що взагалі література про цю епоху нашої історії дуже обширна.

Якщо шукати за причинами недостатнього розроблення історії 19 століття, то не можна забувати, що аж до першої світової війни ця доба була живою “сучасністю”. Отже, в підході до неї ще не могло бути належної відстані часу, “історичної перспективи”. До цього прилучувалися в Наддніпрянській Україні ще цензурні перешкоди та той факт, що велика частина джерельного матеріялу залишалася неприступною для дослідників. Це стосується, в першу чергу, матеріялів історії революційних рухів, підпільних організацій, та різних народних заколотів і повстань, які зберігалися в поліційних архівах. Нема нічого дивного в тому, що в такій обстановці дослідження над 19 віком почалися не з політичної або соціально-економічної історії, а з студій над розвитком літератури й культури. Як приклад можна б тут згадати знамениту “Історію малоруської етнографії” О. Пипіна та ряд праць про історію українського т. зв. “літературного відродження” (М. Петров, М. Дашкевич, О. Огоновський).

Найкращі наукові досягнення, що їх ми досі маємо в ділянці історії 19 століття, були зроблені в 1920-их роках на Радянській Україні. Дореволюційний період уже явно відійшов у минувшину, він став замкненим розділом історії, відділеним від теперішности цезурою війни й революції. Цим самим у підході до цього “вчора” з’являлася відповідна відстань і перспектива. Рівночасно відкрилися багаті архівні сховища. Більшовицький режим у той час ще толерував відносну свободу наукової думки. Данина політичній системі виявлялася хіба в тому, що різні досідники пробували, з більшим чи меншим успіхом, пристосовуватися до прийомів марксистської соціології: висувати наперед економічний чинник та аналізу клясового розшарування. Це не принижувало наукової вартости їхніх праць. Досліди над 19 ст. набрали були широкого розмаху. Цим питанням всеціло була присвячена спеціальна серійна публікація, збірники “За сто літ”, а в значній мірі й академічний журнал “Україна”; ряд важливих розвідок надруковано в “Записах Історично-Філологічного Відділу ВУАН”. Великі заслуги в розгорненні та організації цих дослідів і публікацій належать М. Грушевському. Тривалі вклади зробили своїми працями М. Слабченко, О. Гермайзе, С. Шамрай, М. Яворський, О. Оглоблин та інші.

Ця наукова діяльність широкого розмаху на терені Української РСР перервалася після 1930 року. Почалася доба сталінського терору, що їй було суджено тривати майже чверть століття. Багато учених знищено, а ті, що чудом уціліли, були відсунені від праці над тими проблемами, якими вони раніше цікавилися.

За останні кілька років, від смерти Сталіна (1953), ситуація в Радянській Україні дещо покращала. Є ознаки, що там знову починають відновлюватися студії над історією нашого 19 ст., як і на полі інших українознавчих дисциплін. Але праці, що їх доводилося бачити, наприклад, статті в офіційному “Українському історичному журналі”, вражають безликістю, сіризною тону, штамповістю тематики, підходу й навіть стилю. Очевидно, на радянщині науку втиснено в Прокрустове ложе накинених режимом норм і позбавлено її права на вільні творчі шукання, без чого справжня наука задихається. Ці обмеження особливо відчутні в такій політично значній дисципліні, як новітня історія. Але в цій невтішній картині не можемо не відзначити однієї відрадної риски. Є всі підстави думати, що українські радянські історики знають більше, ніж вони можуть показати назверх. Це видно з того, як вони користуються джерельним матеріалом. Вони часто цитують з різних давніх “буржуазно-націоналістичних” видань, — що, до речі, перед кількома роками ще було неможливе, — але при цьому маневрують так, щоб не прорвалося нічого “єретичного”. Назверх завжди зберігається фасада стовідсоткового льояльного й навіть ентузіястичного “радянського патріота”. Тільки той, хто знайомий з оригіналами, звідки взяті ті цитати, спостереже затерті сліди проведеної операції. І це шитво занадто тонке, щоб воно могло бути спонтанне й щире. Без сумніву, в багатьох (якщо не в більшості) випадках маємо тут справу з свідомою чи підсвідомою мімікрією. Вільно плекати надію, що коли б нашим ученим була повернена свобода слова, вони писали б інакше й краще, ніж вони це можуть робити в сучасних обставинах. Радіймо хоч тим, що — на відміну від сталінських лютих часів — українські історики в УРСР мають сьогодні змогу жити та вчитися, навіть коли вони позбавлені можливости ділитися з ширшою громадою своїми здобутками в невикривленій формі.

Перед 1914 роком Наукове товариство ім. Шевченка у Львові надрукувало в своїх “Записках” ряд цінних розвідок до історії галицького національно-культурного відродження 19 ст. та революції 1848–49 років. Великий поштовх дав до цього Франко, який, попри всі інші свої заслуги, був і першорядним істориком, з дуже широким діяпазоном зацікавлень, що охоплював такі різноманітні аспекти історичного процесу, як фолкльорні явища, література, розвиток соціальних ідей, економічна історія та біографічні досліди. На жаль, ці багатообіцяючі завдатки не знайшли належного продовження в міжвоєнну добу. Треба в ім’я правди ствердити, що в цьому місці наступив на нашому культурному фронті у двадцятиліття 1919–39 прорив. Не можна відповідальности скидати на цензурні труднощі, бо польський режим, при всій своїй нестерпності в інших відношеннях, давав відносну свободу слова, принаймні у працях академічного характеру. Не можна винуватити й самих українських учених і наукових установ. Вина падає на громадянство, зокрема на його тодішню провідну ланку, що не виявляло належного зрозуміння до ваги наукових дослідів та не створило для них матеріальних передумов. Серед старшого громадянства запанував був тоді дух вузького утилітаризму (“інженеризм”) та по-філістерськи сприйнятої “органічної праці”, а серед молодшого покоління, що перебувало під впливом націоналістичного руху, — “романтично”-волюнтаристичний” світогляд, засадничо ворожий розумовому пізнанню. Над обома поколіннями тяжіла політична злоба дня, що створювала атмосферу, несприятливу для плекання наукової думки. Тому зустрічаємося з таким парадоксом, що західньоукраїнським ученим, як К. Студинський, М. Возняк і інші, не залишалося нічого іншого, як публікувати свої праці на радянщині, поки й там ця змога не обірвалася. З царини історії 19 ст. маємо тільки окремі вартісні речі, видані за міжвоєнної доби в Галичині, наприклад, хронікарські студії К. Левицького, мемуари Є. Олесницького, монографію І. Борщака про Наполеона й Україну тощо. Особливе місце посідають видання Українського наукового інституту в Варшаві, що між ним є такі капітальні досягнення, як листування М. Драгоманова з київською Старою Громадою, насичені багатющим змістом кількатомові мемуари О. Лотоцького про український національний рух до революції та книга польського історика М. Гандельсмана про українську політику кн. Адама Чарторийського.

Чи й які можливості існують для вивчення історії 19 ст. на еміграції? Неправильною була б думка, що з уваги на брак доступу до першоджерел поза межами батьківщини годі працювати над темами з нашої історії тієї доби. По-перше, існують не використані досі важливі закордонні архівні матеріали. Тут на першому місці треба згадати Ватиканський та Віденський архіви. По-друге, видані, але науково досі належно не використані матеріали такі обширні, що тут є поле діяльности для не одного дослідника. Правда, що еміграційна обстановка назагал більше сприяє узагальнююче-синтетичним, ніж джерельно-“фактологічним” студіям. Але ж внутрішній стан дисципліни, що про неї тут мовиться, такий, що вона нині рішуче дозріла для синтетичних схоплень. У порівнянні з своїм радянським колегою еміграційний український дослідник над 19 століттям, хоч обтяжений утрудненим доступом до джерел та поставлений у гірші матеріальні умови, користується двома велетенськими перевагами: свободою та прямим зв’язком з світом наукової думки Заходу. Треба тільки хотіти і вміти ці переваги капіталізувати.

Проблематика історії 19 ст. має, попри свій суто науковий інтерес, також безперечне громадське значення. Чей же йдеться тут про питання генези модерного українства! Ці речі переплітаються з центральними ідейними комплексами нашого національного самопізнання. На еміграцію, як на носія вільної української мислі, падає обов’язок протиставитися систематичним фальшуванням нашої історії, головне нової, що їх практикують більшовики. Студії над 19 ст. важливі й тим, що вони можуть дати фаховим колам Заходу уявлення про історичні корені сучасної України; західні експерти, виховані на російській великодержавній схемі історії східнього слов’янства, цих коренів не знають, і це одна з основних причин, чому їм так трудно сприймати думку про органічність і серйозність української справи.

Але додаймо на цьому місці одне застереження: щоб належно вив’язатися з свого завдання, дослідник українського 19 ст. мусить перебороти в собі нахили до суб’єктивно-романтичного трактування своєї теми. Чим менше в його писаннях буде “патріотичної” емоційности й тенденційности, тим більша буде їхня наукова стійкість і, до речі, на довшу мету й їхній політичний ефект. В межах своєї теми історик мусить намагатися відтворити минуле, яким воно справді було, згідно з реальною причиновою пов’язаністю подій. Хто добирає факти односторонньо, щоб довести наперед поставлену тезу, той за своєю ментальністю не історик, а пропагандист.

Завдання цієї статті — обговорити деякі формальні аспекти української історії 19 ст. Очевидно, “форма” і “зміст” в історичному процесі невіддільні; проте відчуваємо їх як два різні аспекти однієї дійности. До “змістового аспекту”, наприклад, віднесено питання про “рушійні сили” історії. Знов же під “формальним аспектом” розуміємо в першу чергу питання “історичної таксономії”. (У природничих науках, таксономія — дисципліна про принципи й закономірність клясифікування тварин і рослин).

Кількість історичних “фактів” — безмежна. Щоб не загубитися в цьому хаосі, дослідник мусить дотримуватись певних порядкуючих критеріїв, наприклад, періодизаційної схеми. У практиці історик часто не усвідомлює собі своїх порядкуючих критеріїв; він іде шляхом, протертим попередниками, і традиційну схему сприймає як самозрозумілу. Однак у розвитку історичної думки раз-у-раз виринає конечність ревізії таксономічних принципів. Наприклад, такі поняття, як “середньовіччя”, “Ренесанс” тощо, зовсім не такі ясні і прості, як може здаватися непосвяченому. Зокрема, в молодій області історичних дослідів, що нею є історія 19 ст., яка являє собою непроглядне поле, наїжачене різними інтелектуальними вовчими ямами, справа порядкуючих критеріїв заслуговує на спеціальну увагу.

II. ХРОНОЛОГІЧНА СХЕМА

Який часовий зміст вкладаємо в поняття — “українське 19 століття”? Якщо розуміти це не календарно, але як історичну добу, тоді доводиться почати від ствердження, що воно тривало довше, ніж сто років: не від 1800 до 1900, а від 1780-их років до 1914. Іншими словами, українське 19 століття охоплює час приблизно 130 років, від кінця козацької державности до першої світової війни. Нашим завданням буде спочатку визначити початок і кінець доби, а потім перейти до її внутрішньої періодизації, себто до поділу 19 століття на коротші епохи.

Події, які знаменують кінець “старого режиму”, це великі здвиги, що наступили у Східній Європі, зокрема на українських землях, в останній третині 18 ст., а з другого боку, одночасна ліквідація козацької автономної державности, себто Запоріжжя й Гетьманщини. Згадані міжнародні події — це поділи Польщі — перший (1772), що передав Галичину Австрії, та другий (1793) і третій (1795), що поширили владу Росії на Правобережжя — та великі російсько-турецькі війни часів цариці Катерини II, що в їх висліді весь північний берег Чорного моря був опанований Російською імперією (Кучук-Кайнарджійський мир 1774, що ним Росія анектувала Озів, Керч і землі між Дністром і Богом; анексія Криму 1783; Яський мир 1791, що пересунув границю до Дністра). Територіяльний уклад, що утворився на українських землях під кінець 18 ст., перетривав, із незначними змінами, аж до першої світової війни. Щодо ліквідації козацького самоврядування, то вона не наступила відразу, а розтягнулася на приблизно два десятиліття. Коли б ми мали тут зупинитися на якійсь одній даті, як на межовій, то нею не буде ані примусове зречення останнього гетьмана, Кирила Розумовського (1764), ані навіть зруйнування Запорізької Січі (1775). Щойно скасування полкового устрою Гетьманщини й поширення на її територію загальноросійської адміністративно-провінційної організації (1781), заведення на Україні кріпаччини на московський лад (1783) та надання колишній козацькій старшині прав російського дворянства (1785) — допіру сукупність цих трьох факторів створювала історичний перелім, який остаточно й безповоротно закінчував козацьку добу.

Однак треба тямити, що те, що мало вирішальне значення, це не так згадані події зверхнього порядку, як внутрішній переворот у світогляді тогочасної української провідної верстви, її відмова (принаймні, якщо йдеться про велику більшість її членів) від дальшого відстоювання політичної автономії вітчизни та прийняття нею всеросійської державної ідеології. Кардинальне для зрозуміння всієї дальшої української історії питання про причини русифікації козацької аристократії не дочекалося досі належного висвітлення в нашій історичній науці. На цьому місці обмежуємося заувагою, що упадок Гетьманщини не був історично відокремленим явищем. 18 ст. (доба “просвічення”) в усіх частинах Європи посилювало нахил до державної централізації й до нищення самоуправної організації провінції чи підлеглих країн. Протягом століття втратили свій дотогочасний автономний статус Катальонія, Шотляндія й Ірландія, Бретанія й Лянгедок. Австрійський абсолютизм успішно зліквідував відносну самобутність Чехії й намагався зробити це саме в Угорщині й Бельгії. Навіть польська Річ Посполита, що сама стояла на краю загибелі, в останньому свойому передсмертному акті, знаменитій Конституції 3 травня (1791), встигла позбавити Литву її традиційної автономії. Гідне уваги, що ці централізаційні заходи, як правило, не зустрічали сильного опору. Самоврядування земель втілювалося в станових привілеях; наприклад, автономія Гетьманщини збігалася з “правами й вольностями” козацького стану, зокрема старшини. У 18 ст. становий лад уже явно відживав свій вік і народні маси виявляли мале зацікавлення обороною автономних установ, що в них вони не брали участи. Знову ж члени упривілейованих меншостей погоджувалися з втратою незалежного становища рідних країн, якщо їм це компенсувалося відкриттям дверей для службової кар’єри на ширшій арені. Це явище можна спостерегти в різних частинах Європи. Князеві Кавніцові, чехові, що був австрійським канцлером за Марії Терези та Йосифа II, відповідає його молодший сучасник, князь Безбородько на посту канцлера Російської імперії за панування Катерини II і Павла I.

Якщо питання про початки українського 19 ст. вимагало докладнішої дискусії, питання про кінець цієї епохи не викликає труднощів. Для України, як, зрештою, і для всієї Європи, 19 ст. замикається 1914 роком, себто вибухом першої світової війни. Нема що й казати, новий уклад відносин, що постав на українських землях після першої світової війни, радикально відрізнявся від довоєнного. Проте також у цьому випадку за визначальний фактор треба вважати не так зміни зовнішнього порядку (чотириподіл України між Радянським Союзом, Польщею, Румунією й Чехо-Словаччиною, замість старого двоподілу між Росією та Австро-Угорщиною), як радше внутрішній перелім у самосвідомості українського народу. Війна довела до революції в Росії, до розвалу імперії Романових і Габсбургів і до відродження української державности. Щоправда, самостійна Українська Народна Республіка не встояла і мусіла поступитися маріонетковій Українській РСР. Але ці великі потрясення надзвичайно приспішили процес кристалізації українства з етнічноїмаси в модерну політичну націю. Це підставовий факт, що відрізняє нашу сучасність від XIX століття.

Тепер переходимо до розгляду проблеми внутрішньої періодизації української історії в XIX ст. Відрізняємо в цьому три головні фази розвитку: від упадку козацької державности до 1840-их років, від 1840-их до 1880-их і, врешті, від 1890-их років до вибуху першої світової війни. Для цих трьох періодів пропонуємо наступні назви: шляхетська, народницька та модерністична епохи. Першу з них характеризує перевага дворянства козацького походження на Лівобережжі, а польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття цією верствою російської (чи польської) державно-політичної ідеології, в її надрах продовжував жевріти український “територіяльний патріотизм” і навіть певні автономістичні змагання. На другому етапі на провідне місце суспільного життя вибивається демократична інтелігенція, опанована ідеєю “служіння народові”. Цей поворот до простонародности приводить до скристалізування концепції про Україну як “етнічну національність”. Від часів Кирило-Методіївського братства оформлюється новітній український визвольний рух, який, всупереч тяжким ударам, що ними намагався його знищити російський уряд, зумів зберегти свою організаційну та ідейну тяглість. Врешті, на третьому етапі український рух від інтелігенції починає проникати в маси. Особливо після 1905 року множаться симптоми, які віщують відродження України, як соціяльно з диференційованої та політично самосвідомої модерної нації.

Ця періодизація побудована на основі розвитку Наддніпрянщини (підросійської України); проте можна її прикласти, в основних рисах, і до Галичини. “Шляхетській добі” відповідає в Галичині епоха гегемонії греко-католицького духовенства, яке творило аристократичну своїм життєвим стилем та квазідідичну провідну верству. Також у Галичині зустрічаємо у другій половині століття явище народницького руху, що його тут звали “народовецтвом” або “народовством”. У 1890-х роках мала місце в Галичині т. зв. “Нова ера” — спроба компромісу між народовецьким табором та крайовим урядом, що був у руках польської аристократії; ця спроба не довела ні до чого, але боротьба навколо Нової ери до глибин розбурхала українсько-галицьке громадянство. Це можна вважати за початок доби модернізму в Галичині. Рівночасно, чи трохи пізніше, наступив ряд інших важливих подій: масова еміграція до Америки; аграрні страйки; постання нових партій: Радикальної, Націонал-демократичної та Соціял-демокартичної; боротьба за реформу виборчого закону, за загальне голосування та за зміну крайової конституції; перетворення Наукового Товариства ім. Шевченка на неофіційну українську академію наук та сильне пожвавлення наукового й літературного руху; боротьба за створення українського університету у Львові. Все це були симптоми того великого підйому, що під його знаком пройшла для галицького українства чверть століття перед першою світовою війною.

Цей паралелізм історичних процесів у Східній та Західній Україні стверджує внутрішню єдність національности. Але ритм розвитку на Наддніпрянщині був більш уривчастий, а цезури між епохами глибші й виразніші, ніж у Галичині. Абсолютистично-бюрократичний режим Миколи I підрізав незалежність дворянсько-шляхетського стану, а остаточно зламали йому хребет звільнення селянства 1861 року та, на Правобережжі, польське повстання 1863 року. Очевидно, не переставали відогравати ролю одиниці шляхетського роду, але не верства як така. Народницький ураїнський рух не виходив з традицій шляхетської доби, але, навпаки, їм себе свідомо й рішуче протиставляв. Перерва між народницькою та модерністичною епохами була порівняно менше різка; ідейна та, до деякої міри, навіть організаційна тяглість була між ними збережена. Але півтора десятиліття панування Олександра III (1881–94), коли в імперії тріюмфував режим суворої реакції, було смугою довгого застою в розвитку українського руху, який себе в ці роки назверх майже не виявляв та немов потрапив у зимовий сон. Коли українство знову підвело голову під самий кінець століття (тут поняття “століття” вживаємо у звичайному календарному сенсі), воно вже виглядало куди інакше, ніж у 70–80-их роках. Молоде покоління, що прийшло до голосу на переломі століть, явно висловлювало свою відчуженість від “українофільських” батьків.

Як сказано попередньо, Галичина теж проходила засадничо ці самі ступні розвитку, але тут вони не були відмежовані чіткими гранями, вони зливалися в одну тяглу лінію. Наприклад, можна б уважати, що революція 1848–49 років творить зовсім новий етап у житті галицьких українців (русинів, за тодішньою термінологією). Але такий погляд тільки частково правдивий. Бо 1848 рік не висунув на чоло українського громадства якоїсь нової суспільної групи. Лідери Головної Руської Ради були представниками тієї “попівської аристократії”, що формувалася в Галичині від часу Марії Терезії й Иосифа II. Загальноавстрійська революція, що докотилася й до Галичини, тільки розрухала цю “тверду Русь” і дала їй нагоду себе політично виявити: саме організація Ради як національної репрезентації, парламентарний дебют у Відні та Кромержижі, участь у Слов’янському з’їзді у Празі і т. д. Головну Руську Раду часто ставлять поруч Кирило-Методіївського братства. Але така паралеля тільки поверхова. Київське братство являло собою і щодо соціяльного обличчя, і щодо ідейного озброєння новий старт; львівська Рада таким не була. Основна різниця полягала не в тому, що одна організація діяла явно і, дякуючи тодішній кон’юнктурі, навіть користувалася опікою австрійських властей, тоді як друга мусіла ховатися в підпілля перед недрімним оком царської поліції. Але про справжню паралелю можна б говорити хіба тоді, коли б у 1840-их роках існувала на Наддніпрянщині організація, що відстоювала б українську справу з позицій традицій і інтересів шляхетсько-дворянської верстви. Цього, як відомо, не було.

У світогляді галицького народовецького табору, що сформувався в 1860-их роках, міцно бриніла антиклерикальна струна. Це не було відкидання релігії як такої, і тому цього явища не слід змішувати з філософським вільнодумством, що прийшло до голосу щойно пізніше, у поколінні Франка, і своїм засягом обмежувалося вузьким колом людей, тоді як антиклерикалізм, безперечно, був явищем масовим. Це був ресантимент проти гегемонії “попів”, проти претенсій “святоюрців” на монополію представництва української справи Народовці протестували проти кастової виключности та егоїзму “святоюрців-старорусинів”, проти їх сервілізму перед Віднем та оглядання в бік Москви, проти забуття господарських і освітніх потреб селянства та проти їхніх панських примх (наприклад, насаджування т. зв. язичія, як уявного “літературного язика вищого стилю”). Все це точна паралеля до гострих обвинувачень, що їх проти своїх “панів” підіймали наддніпрянські народники, наприклад, негативне ставлення до козацької старшини у творах народницьких істориків Костомарова й Лазаревського, безпощадна критика польсько-української шляхти з боку хлопоманів, очолених Антоновичем, тощо. Все ж розвиток пішов у Галичині іншим шляхом; він довів не до вилучення старої провідної верстви з української спільноти, але до такої диференціяції, що в ній було можливе співжиття старих і нових громадських сил у межах одного національного організму. Треба звернути увагу на факт, що від самого початку існування народовецького табору в його рядах знайшлися й представники духовенства, що не могло не притуплювати вістря народовецького антиклерикалізму. Поки що такі репрезентативні священики-народовці, як, наприклад, Степан Качала і Данило Танячкевич, творили меншість серед своєї верстви, що серед неї верховодили святоюрські “зубри”. Але кінець кінцем уклався, силою історичного розвитку, такий компроміс: наростання світської інтелігенції та загальна демократизація й ляїцизація громадського життя ступнево відсунули “попівську аристократію” від політичного проводу; духовенство прийняло модерну українську національну ідеологію, що проти неї воно у своїй масі так довго боронилося в ім’я архаїчного “старорусинства”; з другого боку, нова націонал-демократична й радикальна інтелігенція (яка, до речі, у великій частині складалася з синів священичих родин) прийшла до висновку, що церква в Галичині є всенародною цінністю і співучасть членів духовного стану в політичному й культурному житті національної спільноти є бажаною й легітимною.

Подібно перехід від етапу народництва до модернізму прийняв у Галичині вигляд перегрупування та диференціяції суспільних сил, без перериву в тяглості національного становлення. Загальновідоме, яким запеклим був у другій половині 70-их та 80-их років конфлікт між радикально-прогресивною групою Франка та “офіційними” народовцями, які в той час встигли вже значно оконсервативитися. Але в 1890-их роках цей конфлікт вилився в синтезу, що, без сумніву, являла собою новий, вищий щабель у розвитку всієї спільноти. Цю синтезу характеризували дві риси: постання великої Націонал-демократичної партії, що об’єднала в собі омолоджених народовців з більш поміркованим крилом радикалів, включаючи самого Франка; витворення двопартійної системи, що в ній провідна Націонал-демократична партія стимулювалася й рівноважилася опозицією Радикальної партії. Це були внутрішні передумови, що уможливлювали започаткування генерального наступу проти заборол польського режиму в Галичині.