Iсторичнi есе. Том 1

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ СТОСУНКИ: ТЯГАР ІСТОРІЇ{46}

Першим знаним епізодом в історії польсько-українських взаємовідносин є похід київського князя Володимира Великого на “ляхів”. Він записаний у “Повісті временних літ” під роком 981. Короткий запис літописця викликав жваву і невпинну наукову суперечку, якою не слід тут займатися[24]. Варто, однак, відмітити, що пару років тому ми мали нагоду відзначити ювілей тисячоліття польсько-українських взаємовідносин.

Годі, звичайно, у вузьких межах статті подати навіть в скороченні історичний розвиток польсько-українських взаємовідносин впродовж тисячоліття. Такий розповідний підхід до розгляду даної теми непридатний. З цієї саме причини я зосереджусь на кількох важливих проблемах, які стосуються, зокрема, ранньоновітньої і новітньої доби, від XVI до XIX ст. Спадщина тих сторіч визначила форму польсько-українських взаємовідносин також у XX ст. Я торкнуся сучасного стану цих взаємин у кінцевій частині цієї статті.

Моє перше твердження зводиться до того, що польсько-українські взаємовідносини у великій мірі визначили шляхи історичної долі обох народів. Моє друге твердження полягає в тому, що, незважаючи на численні взаємозбагачення обох народів і численні випадки взаємокорисної співпраці, поляки й українці в минулому не заснували своїх політичних взаємин на задовільних, а тим більше міцних підвалинах. Ця невдача і затяжні польсько-українські конфлікти в їх результаті мали катастрофічні наслідки для обох народів. Польсько-український конфлікт був насправді головною причиною втрати національної самостійності і Україною, і Польщею в двох різних епохах — у XVII і в XX ст.

Мало правдоподібно, щоб ці два твердження зустрілися зі значною критикою. Справа, однак, стає більш дискусійною, коли намагаємося визначити відповідальність за нещасний і нищівний напрям польсько-українських взаємовідносин впродовж сторіч. Я свідомий труднощів щодо дотримання об’єктивності і наукової відстані при обговоренні такої хвилюючої теми. Проте не слід уникати цього питання не тільки тому, що воно законне з погляду історичних досліджень, але й з уваги на його важливі практичні наслідки для сучасного і майбутнього.

Тим-то я тверджу — також по-третє, — що стороною, головно відповідальною за минулі невдачі в польсько-українських взаєминах, є поляки. Як правило, сильніша сторона завжди веде перед у визначуванні характеру взаємовідносин муж суспільствами. Отже, сильніша сторона несе більшу відповідальність. Історична документація показує несхибно, що Польща від пізнього середньовіччя загалом була сильніша і більш розвинена, ніж Україна. Сила Польщі в порівнянні з Україною випливала не з якоїсь природженої нижчості українців чи природної вищості поляків, а з вагомих геополітичних чинників, таких, як беззахисне положення України на межі степу, а пізніше її близькість до зростаючої могутності Московщини-Росії. Поляки, на жаль, використовували свою відносну перевагу над українськими сусідами, виявляючи мало політичного почуття та далекозорості.

Перекидаючи на поляків головний тягар відповідальності за катастрофічний розвиток польсько-українських взаємовідносин, я зовсім не маю наміру вибілювати українців. Бо вони також припустились багатьох промахів і помилкових суджень і прогайнували не одну нагоду до порозуміння. Насправді, при перегляді документації польсько-українських взаємодій часто вражає велика подібність ставлень і поведінок обох суспільств. Але тому, що поляки, звичайно, були сильніші, вони мали кращі можливості коїти лихо.

Польща і Русь (попередник новітньої України) появились як незалежні держави рівночасно в X ст. Середньовічний розвиток обох країн проходив досить рівнобіжно[25]. Наприклад, і Польща, і Русь, після доби початкової єдності, пройшли через стадію роздріблення на низку удільних князівств. Суспільні умови в обох країнах були подібні, хоч не можна заперечити, що до XIII ст. культура Київської Русі була багатша, ніж культура тогочасної Польщі. Проте в одному, найважливішому відношенні, шляхи Польщі і Русі-України розходилися від самого початку. Польща прийняла християнство в латинській формі, а Русь — у візантійській. Далекосяжний вплив цієї різниці релігійної приналежності і пов’язаних з нею культурних традицій на польсько-українські взаємини важко переоцінити. Це не означає, що мусимо постулювати, подібно як Тойнбі, існування “західної цивілізації” та “східної православної цивілізації”, цілковито відокремлених одна від одної. Впродовж своєї історії Україна була незвичайно податлива на західні культурні впливи. І все ж правдою є, що релігія завжди відділювала поляків і українців незгладною лінією розмежування. Справа не в “католицизмі” і “православ’ї” в технічному сенсі: український католик східного обряду (уніат) поділяє спільну духовно-культурну традицію зі своїм православним земляком і почуває себе виразно відмінним від свого польського сусіда, католика римського обряду. (Такої формальної демаркаційної лінії не було в українсько-російських взаєминах, і це одна з причин того, чому українцям було важче національно відмежовуватися від росіян, ніж від поляків)[26].

Релігійні різниці не виключали близьких зв’язків між середньовічною Польщею і Руссю. Адже ж були часті союзи через подружжя між членами династій П’ястів і Рюриковичів. Стефан Кучинський влучно відмічає, що “в перші сторіччя існування польської держави й Київської Русі польське і руське суспільства, всупереч багатьом військовим походам одного проти одного, які могли б давати привід думати про якусь постійну війну, насправді не вели між собою воєн у точному розумінні слова, і не мали взаємних почуттів тривалої ворожнечі та ненависті”[27]. Це були княжі міжусобиці місцевого і тимчасового характеру. Звичними були альянси такого чи іншого руського володаря з П’ястом проти братнього Рюриковича і навпаки. Кордон між Польщею і Руссю майже не мінявся впродовж приблизно 300 років і відносини між обома країнами можна схарактеризувати як в основному рівнорядні.

Рівновагу між Польщею і Руссю-Україною назавжди захитав великий наїзд монголів XIII ст., який приніс катастрофу Україні, позначену руїною міст, включно з Києвом, спустошенням сіл і невимірними втратами маєтку і людського життя. А це був лише початок лихоліття. З поділів Монгольської імперії постали татарські держави, насамперед Золота орда, а згодом Кримський ханат. Останній став у 1475 р. васалом Османської імперії, отже, був підтримуваний найбільшою військовою силою тієї епохи. Одним з головних фінансових прибутків кримських татар було полювання на невільників, і Україна стала ціллю постійних наскоків. Під натиском із степу український заселений простір різко звузився. Загально кажучи, пізнє середньовіччя було для України добою політичного й господарського регресу та культурного застою. У цей же самий час, однак, Польща прямувала великими кроками вперед в усix сферах, особливо під час і після панування Казимира Великого (1333–1370).

Одночасне зміцнення Польщі і послаблення Русі мусило заохотити Польщу до експансії коштом Русі[28]. Першим великим кроком у цьому напрямі було приєднання Галицького князівства королем Казимиром у 1340 р. Таким чином Галичина стала першою східнослов’янською, українською територією, яка опинилася під польським пануванням. У зв’язку з тим слід відмітити, що Галицько-Волинська держава XIII–XIV ст. займає важливе місце в історії України. Видатний медієвіст Степан Томашівський називав її “першою українською державою”[29]. Томашівський розумів під цим, звичайно, не те, що Галичина-Волинь була першою державною організацією на українських землях; він радше мав на увазі, що Галичина-Волинь мала можливість відіграти в історії українського народу роль аналогічну до Суздальсько-Владимирського князівства, а опісля Московщини, в історії Росії, а саме — роль зав’язка національної держави. (Згідно з цією інтерпретацією Київська Русь була спільною східнослов’янською державою, подібно до імперії Каролінгів у Західній Європі.) Монголи підкопали Галицько-Волинську державу, але вона ще проіснувала одне століття. Смертного удару завдала їй Польща.

Дальшу експансію Польщі на Схід уможливили в більшій мірі дипломатія і політичне маневрування, ніж завоювання. Кревська унія (1385) створила династичний зв’язок між Польським королівством і Литовським великим князівством: останнє, за винятком етнічної Литви, включало всі білоруські землі і більшість українських. Майже через два сторіччя Польща і Литва об’єднались в органічну федерацію, т. зв. Річ Посполиту Обох Народів. Пам’ятна Люблінська унія (1569 р.), яка до цього довела, була важливою подією в історії чотирьох народів: поляків, литовців, білорусів та українців. Я тут займусь лише польсько-українським аспектом цієї унії[30].

Люблінська угода дала деякі незаперечні користі Україні. Вона знов об’єднала країну, досі поділену між Литвою і Польщею, таким чином уможливлюючи більш ефективну оборону перед татарськими наїздами. Спільні польсько-українські військові зусилля захищали країну перед чужоземними ворогами, особливо Туреччиною і Московщиною. Включення України до польської Корони уможливило більше проникнення західних культурних впливів на українські території. Впливи ренесансу і реформації досягли України і дали поштовх до культурного відродження, кінчаючи довгий період застою. Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. постали в Україні друкарні і школи, розвинулась богословська і світська освіта, почалась нова доба “середньоукраїнської” літератури і помітні досягнення в архітектурі і мистецтві. У ту добу загальноєвропейська культура доходила в Україну переважно польськими каналами. Виявом українського відродження була Київська академія, заснована 1632 р., перша інституція вищої освіти в усьому східнослов’янському і православному світі[31]. З політичного боку, руська шляхта отримала на підставі Люблінської унії рівні права з правами польської шляхти. У релігійних справах Польща-Литва 16 ст. належали до найтолерантніших держав в Європі Не було дискримінації православної і протестантської шляхти, хоч інституційно Католицька церква зберігала привілейоване становища.

У післялюблінській добі польскі впливи на Україну супроводились українськими впливами на Польщу. Особливий спосіб життя та ідеологія польської шляхти, т. зв. сарматизм, випливали у великій мірі зі змін у польському суспільстві і польській культурі під впливом пов’язання з українським (і литовським) Сходом[32]. Сарматизм став органічною частиною національної традиції Польщі, і ще сьогодні можемо зауважити сліди його спадщини.

Неважко зрозуміти, чому поляки гордяться створенням під своїм проводом великого політичного організму, Речі Посполитої Обох Народів, яка відігравала першорядну роль у Східній Європі. Часто розглядається Люблінську унію як кульмінаційну точку історії Польщі, Проте є незаперечним фактом, що польсько-литовська Річ Посполита остаточно зазнала невдачі. І навряд чи цю невдачу можна пояснити виключно пізнішими помилками в політиці і злостивістю чужоземних противників. Можна переконливо аргументувати, що невдача була органічним наслідком основних структурних вад. Історики погоджуються в цьому, що поважні симптоми внутрішнього розкладу, зростаючого політичного і суспільного розкладу Речі Посполитої множились уже в десятиріччях безпосередньо після блискучого успіху в Любліні. Тяжко сумніватися, що між Люблінською унією і цими симптомами був причинний зв’язок. Коментар польського історика Євгеніуша Старчевського проливає світло на цю проблему:

З географічних, соціологічних і культурних причин Україна не вкладалася добре в структуру Речі Посполитої Обох Народів. Унітарна природа Корони, себто польської половини Речі Посполитої, викликала безупинні тертя і знеохоту, загострювані перемогою Контрреформації в Польщі і зростом релігійного фанатизму в першій половині XVII ст. Було лише одне потенційне розв’язання цієї проблеми: перебудова Речі Посполитої в потрійний організм через створення третьої автономної одиниці, тобто Русі-України, яка би була в союзі з Польщею і Литвою. Однак ця необхідна реформа, яка би встановила федеративний союз народів між Балтійським і Чорним морями, залишилася нездійсненою.

Відповідальність за смертельний гріх — занедбання цього шансу — слід приписати в рівній мірі польським і український провідним верствам. Від часу встановлення початкового династичного зв’язку між Польщею і Литвою в 1385 р. польська аристократія і шляхта, яких манила принада багатств, намагалися відділити українські землі від Великого Князівства і приєднати їх до польської Корони. Після Люблінської унії українські сусідні території привабили чимало польських здобничників, і їхня жадоба перемогла будь-які державницькі міркування. Польський уряд за часів правління виборних королів був надто слабий і короткозорий, щоб запобігти творенню величезних латифундій в Україні. Панівна суспільна система, репрезентована магнатами та їхніми латифундіями, викликала ненависть серед мас українського народу, не лише закріпаченого селянства, але також міщанства і частини дрібної шляхти. Оборона православ’я дала спільну ідеологічну платформу силам українського опору.

Українська аристократія, нащадки князів і боярів середньовічної Русі, не виступила з конструктивною політичною програмою під час Люблінської унії і опісля. Вона задовольнилася пристосуванням до існуючої структури Речі Посполитої і участю в добродійствах “золотої свободи” польської шляхти. Принадливість польського аристократичного способу життя і бароккової культури була така могутня, що впродовж приблизно двох поколінь після 1569 р. майже всі аристократичні родини і значна частина середньої шляхти навернулися на католицизм, таким чином приймаючи польську національність. Ця втрата тотожності з боку традиційної еліти України затруїла польсько-українські взаємини. Керівництво української національної справи в Речі Посполитій, покинуте старою репрезентативною верствою, перейняв новий елемент — козацька військово-політична організація, Запорозьке Військо. Як правильно підкреслив Павел Ясєніца, польські та українські аристократи могли співдіяти як суспільно рівні люди, проте польські аристократи і українські козаки не могли встановити відповідних взаємовідносин. Нагромадження національно-релігійних і суспільних чинників засуджувало на невдачу можливість розв’язання болючої української проблеми в рамках системи Речі Посполитої[34].

Українські історики народницької школи вважали польсько-козацькі війни XVII ст. змаганням між аристократією і демократією. Не слід приймати таку спрощену інтерпретацію без значних застережень. По-перше, в лави козацтва вступила чимала кількість дрібної української шляхти; козацька старшина була у великій мірі такого ж походження[35]. По-друге, козацтво як цілість стреміло до створення стану, відмінного від селян. Козацька держава, яка постала від часу революції 1648 р., створила станове суспільство, а козацька старшина в XVIII ст. перетворилася на нову спадкову земельну аристократію[36].

Проте є частина правди в народницькій інтерпретації історії України. В умовах життя на окраїнних територіях українське суспільство в XVI–XVII ст. ішло шляхом виразно іншої еволюції, ніж суспільство центральної Польщі. Українські селяни, звиклі боронити своє життя і майно перед татарськими наїзниками, не бажали пасивно віддатись ярму кріпацтва. Усі енергійні елементи селянства бажали “покозачитися”. Запорозьке Військо не раз попереджувало Річ Посполиту про загрозу нападу ззовні. Але всередині правної системи польсько-литовської держави не було місця на самоуправний організм плебейських вояків. Інтереси магнатів вимагали його знищення. Таким чином, майбутня польсько-українська конфронтація мала бути заразом національно-релігійною і соціальною. Це пояснює непереборність і запеклість конфлікту.

Велика козацька революція 1648 р., з гетьманом Богданом Хмельницьким на чолі, була зворотним моментом в історії польсько-українських взаємовідносин. Усі верстви українського населення за винятком магнатів та їхніх прибічників взяли участь у повстанні, що вказує, якою глибокою була нехіть до польського режиму в Україні. Революція показала, що український народ відкинув люблінське розв’язання польсько-українських взаємовідносин. Хмельницький і його співробітники спершу не думали про вихід із Речі Посполитої. Їхні первісні цілі зосереджувалися на задовольнянні скарг козаків і православних і на здобутті для України якоїсь обмеженої автономії. Однак не було можливе жодне компромісне розв’язання, тому що магнати не могли примиритися із втратою своїх латифундій, захоплених козацькими і селянськими повстанцями. Від приблизно 1650 р. політика Хмельницького була спрямована на повний розрив з Польщею. Але жодна сторона не могла здобути рішучої військової перемоги, і нищівна війна протягалася. З цієї причини Хмельницький був змушений шукати чужоземної підтримки, спершу в Туреччині, а згодом у Московщині. Переяславською угодою 1654 р. Україна прийняла протекторат російського царя[37]. Гегемонія у Східній Європі пересунулася до рук Московського царства, яке незабаром мало перетворитися в Російську імперію, і польсько-литовська Річ Посполита втратила назавжди свій статус великодержави.

Наступник Хмельницького, гетьман Іван Виговський у відповідь на підривання Московщиною автономії України, намагався ще раз домовитися з Польщею. Згідно з умовами Гадяцької унії 1658 р. Україна під назвою Руського Великого Князівства мала стати третім членом тричленної польсько-литовсько-української Речі Посполитої. Однак після десятиріччя завзятої війни взаємна ворожнеча і недовір’я стали особливо гострими. Що більше, під козацьким керівництвом постав в Україні новий політичний і суспільний устрій, не сполучений з устроєм, що панував в Польщі. Експеримент тричленної союзної держави прийшов із запізненням щонайменше на півсторіччя, і Гадяцька унія ввійшла до історії як мертвонароджена[38].

Дозвольте мені тут поставити запитання: “Що було б, якби..?” Приймаючи передумову, що розв’язання українсько-козацької проблеми було неможливе в рамках Речі Посполитої, чи не було б кориснішим для обох сторін, якби Польща погодилася на відділення України? В середині XVII ст. був шанс на встановлення незалежної української козацької держави. Це потягло б за собою, очевидно, територіальні втрати для Польщі. Однак така держава самим своїм існуванням захищала б Польщу від Османської імперії і від Росії. Якщо взяти до уваги внутрішній розвиток Польщі, ампутація український провінцій підкопала б владу магнатів, володіння яких були розташовані переважно на східних окраїнах. Це могло б затримати процес внутрішнього розкладу Речі Посполитої і уможливити конечні реформи.

Проте Польща вибрала протилежний курс і стреміла всіма доступними військовими і дипломатичними засобами до повернення втрачених українських земель. Не маючи сили відновити своє панування в Україні, Польща воліла поділити цю країну з Росією, аніж дозволити її самостійне існування. Згідно з Андрусівським договором 1667 р., Росія і Польща поділили Україну вздовж Дніпра[39]. Практично це знівечило шанси української самостійності в XVII ст. Це правда, що автономна козацька держава, т. зв. Гетьманщина, збереглася під російською зверхністю на Лівобережній Україні впродовж ще одного сторіччя. Але лівобережний гетьманат був надто кволий, щоб довго протиставлятися нівеляторським і централізаторським натискам Російської імперії Як зауважив Джордж Вернадський, збереження територіальної інтегральності України, принаймні у кордонах, встановлених за Богдана Хмельницького, було передумовою спроможності України втриматися супроти Росії[40]. (Слід пам’ятати, що козацька держава Хмельницького включала не всю етнічно українську територію, а лише три давні воєводства — Київське, Чернігівське і Брацлавське. Західноукраїнські землі Галичини, Волині й Поділля надалі залишалися під польським пануванням.)

Польське панування не вернулося на Правобережжя негайно після Андрусівського договору. Відчайдушний опір тривав десятиріччями. Ба, на початку XVIII ст. гетьманові Іванові Мазепі вдалося тимчасово возз’єднати Лівобережжя і Правобережжя. Використовуючи велику Північну війну, Мазепа намагався, у союзі зі Швецією, визволити Україну з-під російської зверхності. Однак шведські і українські війська зазнали вирішальної поразки під Полтавою в 1709 р. Це вирішило долю не лише лівобережної Гетьманщини, але також спірної території на захід від Дніпра, яку Петро I віддав Польщі[41].

Назовні Польща могла втішатися результатами своєї конфронтації з козацькою Україною. Річ Посполита в XVIII ст. простяглася на схід аж до Дніпра, становлячи одну з найбільших держав в Європі. Але Польща зазнала такої невідшкодованої втрати населення і маєтку, що велика розлогість території країни залишалася лише пустою пам’яткою її минулої величі Відмовляючи Україні в свободі, Польща в результаті великої Північної війни опинилася в принизливій ситуації, під фактичним російським протекторатом.

Правобережна Україна, повернена таким великим коштом, надалі залишалася джерелом слабкості польсько-литовської Речі Посполитої в останні десятиріччя її існування. Впродовж XVIII ст. народні заворушення турбували Правобережжя. Українські селяни, хоч позбавлені колишньої козацької організації, не примирилися з кріпацтвом і ненависним пануванням польської шляхти. Ціла низка народних заворушень, т. зв. гайдамацьких бунтів, завершилася великомасштабним селянським повстанням в 1768 р. під назвою Коліївщина[42]. Трагічні події 1768 р. залишили глибокий слід у свідомості обох суспільств і мали ще запліднити уяву польських та українських письменників у XIX ст.[43] Постійний неспокій на польській Україні уможливлював Росії втручатися в справи Речі Посполитої. Росія з одну боку прийняла роль покровителя православ’я, переслідуваного під польським пануванням, а з другого — давала військову допомогу проти народних повстанців. Коліївщину придушили російські війська.

Іншим пам’ятним епізодом, зв’язаним з правобережною Україною, була Торговицька конфедерація 1792 р., яка відбулася в українському місті Торговиця (Targowica). Ця конфедерація була змовою егоїстичних і реакційних олігархів, які володіли латифундіями в Україні. Вона виступала проти реформ Чотирирічного сейму (1788–1792) та Конституції 3 травня 1791 р. в Речі Посполитій і віддалася під опіку Катерини II, прохаючи Росію провести збройну інтервенцію у внутрішні польські справи. Торговицька конфедерація приспішила другий поділ Польщі і занепад польсько-литовської Речі Посполитої. Окраїнні магнати, яким Польща віддала у жертву шанси на примирення з Україною, відплатили цей борг, спричиняючи розвал самостійної Польщі. Можна добачати в цьому акт історичної справедливості.

Переглядаючи справді трагічний перебіг польсько-українських взаємовідносин від Люблінської унії до кінця XVIII ст., коли дійшло майже одночасно до поділів Польщі і знесення залишків автономії козацької України, можна зробити певні підсумкові зауваги. Вільна Україна — або цілковито самостійна, або сфедерована з Польщею і Литвою в умовах справжньої рівноправності — енергійно і, може, успішно протиставлялася б була експансії Росії на захід. Цю гіпотезу підтримують факти. Велике Князівство Литовське, органічною частиною якого була Україна, вело перед Люблінською унією, тобто від XIV до XVI ст. цілу низку принаймні частково переможних війн проти Московщини. Але Велике Князівство було в основному східнослов’янською державою, в якій панувала руська (українсько-білоруська) мова і культура. Православна аристократія і шляхта Великого Князівства виявляли мало симпатії до Московщини[44]. Навіть після Переяславської угоди 1654 р., яка піддала козацьку Україну зверхності царя, країна надалі вперто опиралася московським зазіханням. Однак коли справа була зведена до брутальної альтернативи — або польське, або російське панування — Україна воліла Росію, ніж Польщу. Ряд чинників склалось на цей вибір, включно з релігією, спільними традиціями середньовічної Київської Русі, а також більшої політичної гнучкості і проворності Росії, які контрастували з політичною незграбністю Польщі. Відмовляючи Україні в рівному партнерстві або, альтернативно, повній самостійності, Польща практично штовхнула український народ в обійми Росії. Такою короткозорою політикою Польща не лише заподіяла великої шкоди Україні, але також підготувала своє власне падіння.

Впродовж усього XIX і початку XX ст. здавалося, що Польща і Україна є в подібній ситуації, оскільки обидві країни не мали державної самостійності і обидві були під пануванням тих самих чужих держав — Росії та Австрії[45]. Можна було очікувати, що ці спільні обставини будуть сприяти польсько-українській співпраці. Насправді, однак, до польсько-українського порозуміння ніколи не дійшло, принаймні в будь-якому політично істотному значенні. Спорадичні спроби угоди між польськими і українськими групами були цілковито затьмарені глибокою взаємною недовірою і невпинною боротьбою.

Схожість у становищі залежної Польщі і України була майже очевидна. Глибокі і більш вагомі в історичному розрахунку були великі відмінності між обома народами — у суспільній структурі, культурній спадщині і в результаті — в різному їх трактуванні панівними великодержавами. Хоч Європа XIX ст. не знала незалежної Польщі, ніхто ніколи не заперечував існування окремої польської нації. Європейська громадськість та й самі держави, які брали участь у поділах Польщі, вважали за самозрозуміле існування окремої польської національності. Уряди Росії, Австрії і навіть Прусії чинили в різні часи важливі політичні і культурні поступки полякам. Однак царська Росія послідовно заперечувала саме існування української національності і трактувала “малоросіян” як племінне відгалуження російської нації. В результаті царський уряд душив навіть цілком невинні, неполітичні вияви української культурної самобутності, вважаючи їх підривними для єдності Росії. Австрійський уряд, правда, визнавав від 1848 р. існування “русинської” національності. Проте Відень, звичайно, звертав мало уваги на своїх українських підданих і був схильний приносити їхні права і вимоги в жертву сильнішим полякам. На Заході лише небагато науковців знало про етнічну різницю між українцями та іншими слов’янами. Європейські державні діячі і ширша публіка нічого не знали про українську проблему.

Разюча різниця статусу обох народів мала свої соціологічні причини[46]. Традиційна польська вища шляхта пережила розвал давньої Речі Посполитої. Польська аристократія і землевласницька шляхта надалі репрезентували національну справу аж до другої половини XIX ст. Україна, натомість, через несприятливі історичні обставини, втратила свої вищі верстви, нащадки яких зросійщилися або спольщилися. Українська національність була практично зведена до селянства[47]. Слід пам’ятати, що в Австрійській імперії кріпацтво проіснувало до 1848 р., а в Російській — аж до 1861 р. Щойно наприкінці XIX ст. і на початку XX ст. українські маси починають виходити поволі і боляче з гнітючого стану безправ’я, соціального і економічного гноблення, неписьменності і браку модерної громадянської та національної свідомості. Міста України населювали чужі, російсько-єврейські або польсько-єврейські групи. Недоліки української суспільної структури знаходили деяку компенсацію в живучості української народної культури, яка була правдоподібно вища від польської. Легкість, з якою сотні тисяч польських селянських колоністів непомітно асимілювалися з українським оточенням, підтверджує цей здогад[48].

Отже, як і в XVII ст., соціальний чинник ускладнював взаємини між поляками та українцями. Звичайно, не всі поляки були шляхетськими землевласниками і не всі українці були селянами. Але в тих районах, де поляки і українці стикались — у Східній Галичині та на Правобережжі — антагоністичні соціальні групи репрезентували дві національності. Спадщина шляхетської традиції залишила глибокий слід на звичаях і свідомості польської буржуазії та інтелігенції, які поступово переймали керівництво польського суспільства. Натомість постаюча українська інтелігенція була переважно плебейського походження і просякнута народницькою ідеологією. Освічені поляки і українці, справжній життєвий рівень яких був у значній мірі часто подібний, різко відрізнялися стилем життя і вартостями. Польський інтелігент схильний був уважати українського відповідника за невиховану людину, а український інтелігент думав про польського, як про пихатого і зарозумілого. Так, отже, традиційна ненависть між польським шляхтичем і українським козаком та гайдамакою надалі забарвлювала відносини між обома народами. Ці почуття посилилися через письменників по обох боках, які радо викликали, хоч з протилежних точок зору, спогади минулих польсько-козацьких конфліктів. Досить пригадати з одного боку поеми Шевченка і “Тараса Бульбу” Гоголя, а з другого незвичайно популярний історичний роман Генрика Сенкевича “Вогнем і мечем”.

Найбільшою перешкодою польсько-українського порозуміння була неспівмірність національно-політичних програм обох сторін у самій своїй основі. Новітня українська політична думка спиралася на поняття етнічної національності та етнічно-мовних границь. Це не обов’язково означало політичне самостійництво. Більшість українських політичних мислителів і публіцистів XIX ст. не виходила поза вимогу культурного самовиявлення та обмеженого самоуправління для українського народу в межах існуючих імперій, Росії та Австро-Угорщини. Проте коли українська політична думка засвоїла ідею самостійної державності, вона передбачувала, що майбутня українська держава охопить усі землі, на яких більшість населення говорить українською мовою. Натомість польські політичні ідеології базувалися на концепції історичного легітимізму. Польські патріоти були згодні в тому, що поділи, які поклали край давній Речі Посполитій, були нестерпними актами насильства і грабунку. З цього логічно виникало, що ці патріоти розуміли відродження Польщі як restitutio ad integrum, тобто віднову історичної Речі Посполитої в її кордонах з-перед 1772. Українські і польські територіальні претензії були настільки цілковито суперечні, що примирення через будь-який прагматичний компроміс було неможливе.

Польські патріоти різних політичних відтінків поділяли одну і ту ж програму відновлення Польщі в її історичних кордонах. “Незважаючи на свій власний лінгвістичний націоналізм, польські демократи не визнавали того, що плекання окремішньої мови може привести литовців, латвійців і русинів до виставлення політичних вимог приблизно такого ж характеру, як і їх власні”[49]. Одна із полемічних статей у консервативному польському еміграційному журналі радила лідерам українського руху наприкінці 1850-х років обмежити свої зусилля лише Лівобережною Україною: “Україна по цей [правий] бік Дніпра, завойована і захищена польською зброєю, заселена народом, з лона якого вийшла [сполонізована] шляхта, є, і з дозволу Бога, ніколи не перестане бути польською провінцією”[50].

Польська практика відповідала цій філософії. Обидва великі повстання, 1830–31 і 1863 рр., були мотивовані бажанням підтвердити польські претензії на “східні окраїни”[51]. Росія інколи була готова дати далекосяжну автономію властивій Польщі, Конгресовому королівству, але відмовлялася відступити полякам спірні литовсько-білорусько-українські землі. Невдача обох повстань спричинила втрату автономного статусу, яким раніше користувалося Конгресове королівство. Це означало різке погіршення становища польського народу в його власній батьківщині. І все ж таки навіть після того трагічного досвіду, нереальна концепція “історичних кордонів” надалі переслідувала польське мислення.

Деякі польські провідники розуміли, що українці є потенційними союзниками в боротьбі проти царської тиранії. Князь Адам Чарторийський, провідник консервативного крила емігрантів 1831 р., виношував різні проекти для здобуття підтримки українців[52]. Повстанці 1863 р., які були людьми демократичних переконань, видали відозву — “Золоту грамоту”, яка обіцяла від імені майбутньої незалежної Польщі всілякі добродійства “селянському людові Поділля, Волині і України”[53]. Але “Золота грамота” та подібні заклики не зустрілися з позитивним відгуком. Михайло Драгоманов переконливо пояснив причини цього: для українських селян сама назва “Польща” була символом кріпацтва. А українські інтелектуалісти, які думали політичними категоріями, мусили питати себе: якщо поділи польсько-литовської Речі Посполитої були актом несправедливості, то чому українські патріоти мали б боротися за відновлення давнього російсько-польського кордону, який означав поділ, переполовинення України? “Якщо українцям проливати кров, то лише за автономію всього їхнього народу”, — писав Драгоманов[54]. Іншими словами, будь-який польсько-український альянс був неможливий, поки поляки не бажали відмовитися від концепції “історичних кордонів”.

Варто згадати деякі позитивні аспекти польсько-українських взаємин у XIX ст. Члени польської меншості на Правобережній Україні часто мали почуття територіального патріотизму: вони любили свою українську батьківщину й народ. Мемуарист Станіслав Стемповський висловив цю подвійну відданість, твердячи, що “поляк і українець жили” в ньому самому “в досконалій гармонії”[55]. Місцеві польські письменники і науковці радо працювали над темами, до яких давали їм натхнення український краєвид, фольклор та історія В польській літературі процвітала “українська школа” — доказ симбіозу обох народів[56]. Деякі поети польського походження пішли навіть далі і почали вживати української мови в своїй творчості[57]. Шкода, що цей потенціал польсько-української співпраці не приніс плодів у політичній сфері. Така співпраця напевно приспішила б українське відродження і була б також корисною для далекосяжних польських національних інтересів. Існує повчальний паралельний приклад шведів у Фінляндії. Шведська меншість зробила вирішальний внесок у розвиток новітньої Фінляндії. А що було б, якби фінські шведи в ім’я “історичних прав” намагалися відновити шведське панування над Фінляндією замість того, щоб об’єднатися з корінною фінською більшістю у спільній обороні свободи їхньої батьківщини? Правдоподібно, не було б сьогодні самостійної Фінляндії, не було б уже шведів у Фінляндії, а сама Швеція стала б сателітом Росії. Однак шведи уникнули цієї основної політичної помилки, тоді як поляки її вчинили.

Неважко зрозуміти прив’язаність поляків до традицій давньої Речі Посполитої, це ж була доба величі їхньої нації. Проте важко уникнути висновку, що тримаючись цупко анахронічної ідеології, поляки завдали шкоди і самим собі, і українцям.

Галичина займає особливе місце в історії польсько-українських взаємовідносин XIX ст.[58] Справи, відверте виявлення яких придушувало царське самодержавство, могли стати явними під конституційною владою Австро-Угорщини. Що більше, Галицький коронний край деякий час відогравав роль “П’ємонту”, національного святилища в житті обох народів. Таким чином польсько-українські взаємини в Галичині мали вплив на відносини між більшістю поляків і українців, які жили в межах Російської імперії.

До першої конфронтації між поляками та українцями в Галичині дійшло під час революції 1848 р.[59] Події того переломного року виявили несумісність політичних програм обох суспільств. Більшість польських речників відмовлялася навіть визнати існування української (руської) національності; вони вважали появу українців на політичній сцені штучним явищем, породженим антипольськими інтригами Австрії або Росії. Поляки намагалися зберегти єдність Галичини, яку вони вважали в основному польською територією, що мала повернутися у майбутньому до відновленої і самостійної Польщі. Українці ж, із свого боку, стояли за поділ цієї провінції вздовж етнічних границь, за відділення головно української Східної Галичини від польської Західної Галичини.

Як побічний продукт австро-угорського компромісу 1867 р. політичний контроль над неподіленою Галичиною перейшов до рук поляків, і цьому станові речей суджено було продовжуватися з деякими змінами аж до упадку Гамбурзької монархії. Обидві галицькі національності були приблизно рівні чисельністю, але упередженість австрійської конституції на користь аристократії та політика Відня сприяли польському елементові. Поляки використовували свою панівну позицію для заперечування рівноправності українців і для перешкодження їхньому громадському, господарському і культурному розвиткові. Наприклад, контрольований поляками сейм навмисне занедбував українську початкову освіту і перешкоджував у розбудові українських середніх шкіл; полякам удалося унеможливити створення українського університету, що було одною з головних вимог українців і що мало б також істотний вплив на ситуацію в підросійській Україні. Правда, впродовж десятиріч українці зуміли значно покращити своє становище в Галичині: вони збудували густу мережу добровільних господарських, політичних та освітніх товариств, розвинули міцну пресу і неперіодичні видання та буйне інтелектуальне життя і послідовно збільшували своє представництво у віденському парламенті та крайовому сеймі. Але це все були досягнення, здобуті у впертій боротьбі проти польської адміністрації Галичини, яка намагалася на кожному кроці припізнювати українські зусилля або зробити їх загалом даремними.

Поза сферою національної політики українці й. поляки могли при деяких нагодах співдіяти. Від 70-их до 90-их рр. XIX ст. українці й поляки лівих поглядів часто співпрацювали в своєму опорі консервативному істеблішментові провінції[60]. Деякі просвічені члени польської аристократії також бажали примирення з українцями[61]. На зламі сторіч польські й українські модерністичні письменники розвинули близькі взаємозв’язки[62]. Обидві національності Галичини жили у фізичній близькості і були у великій мірі перемішані; це вело до незліченних особистих контактів і частих мішаних подружжів.

Проте головні політичні проблеми, які ділили обидва суспільства, залишалися нерозв’язаними. Один із тогочасних польських дослідників відзначав:

Щоб компенсувати свої відносно слабкі політичні впливи, українські провідники все більше покладалися на масові дії: виборчі кампанії, аграрні страйки, народні віча та демонстрації. З польського боку зріст впливів шовіністичної націонал-демократичної партії (ендеції) збільшив непоступливість польського суспільства в його ставленні до українців. Напруження і гострота польсько-українського конфлікту зростали з року в рік, і умови в Галичині наближалися до стану прихованої громадянської війни. Компроміс від лютого 1914 р. у справі реформи крайового статуту Галичини та закону про вибори до сейму частково задовольняв українські вимоги і створював шанс почати нову еру в польсько-українських відносинах. Однак вибух війни перешкодив здійсненню цього компромісу. Всупереч сильним антиросійським настроям, спільним для поляків та українців, обидва народи виявилися нездібними узгодити свою політику для потреб надходячої конфронтації з царською імперією.

Революційна доба, яка прийшла слідом за першою світовою війною, довела до цілковитого перетворення Східної Європи. З перспективи польсько-українських взаємин особливо важливими є три епізоди років 1917–1921: національно-культурна автономія польської меншості в Україні в 1917 р., польсько-українська війна за Східну Галичину в 1918–1919 рр. та союз між Польщею Пілсудського та Україною Петлюри проти Радянської Росії в 1920 р.

У 1917 р. Центральна Рада — революційний парламент України — намагалася здобути довір’я і підтримку національних меншостей, надаючи їм щедру культурну автономію[64]. У липні того ж року Центральна Рада запросила представників трьох найбільших меншостей України — росіян, поляків і євреїв — вступити до Ради. У складі першого українського уряду — Генерального Секретаріату — Рада створила Секретаріат (Міністерство) міжнаціональних справ; один з його відділів був резервований для польського заступника секретаря. Після проголошення Української Народної Республіки 20 листопада 1917 р. польський відділ Секретаріату міжнаціональних справ став окремим міністерством, яке мало керувати мережею польських шкіл та культурних установ. Польський очевидець ствердив, що ставлення українського уряду до освітніх та культурних потреб польської меншості було таке доброзичливе, що “кращого годі собі уявити”[65]. Члени польської меншості загалом ставилися прихильно до національного відродження України і до української державності. Проте соціальне питання викликало тертя. Радикальна соціальна політика Центральної Ради збуджувала побоювання і протести з боку польських власницьких елементів. Поширення аграрних заворушень восени 1917 р. вдарило по польських землевласниках на Правобережній Україні. Тому лише поляки лівої і соціалістичної орієнтації, меншість у своєму власному суспільстві, активно співпрацювали з урядом Центральної Ради. Незважаючи на ці труднощі, політика Центральної Ради у відношенні до національних меншостей являє собою позитивний епізод в історії польсько-українських взаємин.

Розпад Австро-Угорщини дав поштовх до польсько-української війни за Східну Галичину[66]. Це було пряме продовження політичної суперечки між галицькими поляками й українцями, яка почалася 70 років раніше, в 1848 р. 1 листопада 1918 р. українці захопили владу у всій Східній Галичині, тепер офіційно переіменованій на Західноукраїнську Народну Республіку. Однак поляки відмовилися прийняти до відома fait accompli. У столиці краю, де польський елемент мав локальну перевагу, поляки підняли збройне повстання проти української держави. Вуличні бої у Львові незабаром розгорілися в повну польсько-українську війну. Воєнні операції тривали до липня 1919 р., коли Українська Галицька Армія була витиснута з Західної України на середньо-східну або наддніпрянську, яка раніше була частиною Росії.

Яка була функція польсько-українського конфлікту в загальній історії української революції? Відомий польський публіцист міжвоєнної доби Адольф Бохенський пропонував таку відповідь: “Польсько-українська війна була безсумнівно одною з головних причин невдачі української справи в тих роках (1918–1919). Коли б принаймні частина сил і засобів, які українці змарнували у Східній Галичині, була вжита над Дніпром, це вистачало б для створення там досить міцної української держави”[67]. Бохенський мав рацію, що війна на два фронти була понад силу української нації. Та обставина, що Україна без жодної підтримки ззовні мусила вести війну водночас проти Радянської Росії і Польщі (і в додаток проти Білої армії генерала Денікіна), була головною причиною невдачі українських стремлінь до самостійності. Проте Бохенський не бере до уваги двох речей. По-перше, українці самі не вибрали війни з Польщею. Війну накинула українцям Польща своїм наїздом, своєю рішучою волею прилучити до себе Східну Галичину, де українці, безсумнівно, становили солідну більшість. По-друге, якщо Бохенський вважав, що українці з політичних причин повинні принести в жертву Галичину, щоб зосередити всі свої сили проти свого головного противника — Радянської Росії, то його аргументація недооцінює ключової ролі Галичини для життя цілої української нації.

До історії української революції звичайно підходять, з очевидних причин, з перспективи українсько-російських взаємин. Проте сповидно другий західний фронт не був насправді другим. Завдяки відносно високому рівневі національної свідомості і громадянській дисципліні свого населення мала Галичина становила в той час “ядро” всієї української нації. Тому збереження галицької бази було conditio sine qua non самостійної України, особливо, якщо б конфронтація України з Росією мала мати будь-які перспективи на успіх. Інтервенція Української Галицької Армії, яка була неподатлива на комуністичну підривну роботу на середньо-східній Україні, могла б, найправдоподібніше, змінити співвідношення сил у війні між Україною і Радянською Росією на користь першої. Сприятливим моментом для такої інтервенції була зима 1918–1919 рр. або рання весна 1919 р. Обидві українські держави, Українська Народна Республіка (середньо-східна Україна) і Західноукраїнська Народна Республіка (Східна Галичина), 22 січня 1919 р. проголосили об’єднання. Але західноукраїнські сили не могли воювати на антиросійському фронті, бо були зайняті обороною своєї галицької батьківщини проти польського наїзду. Коли Українська Галицька Армія врешті з’явилася в середньо-східній Україні в липні 1919 р., вона ще мала там відіграти важливу військову роль у ході наступних кількох місяців[68]. Однак тоді вже було запізно на українську перемогу: Червона Армія і Біла армія Денікіна стали тим часом надто сильними. Що більше, Польща здобула твердиню українського національного руху, і тому Галичина не могла надалі бути політичною і стратегічною базою в боротьбі України проти Росії.

Суттю дотеперішньої аргументації є те, що польська агресія проти Східної Галичини означала для України більше, ніж звичайну втрату однієї провінції. Насправді це означало знищення самих підвалин, на яких могла бути збудована самостійна українська держава в добі після першої світової війни. Слід підкреслити цей момент, тому що навіть сьогодні недооцінюється справжньої історичної функції польсько-української війни 1918–1919 рр.

Звернімося тепер до третього пам’ятного епізоду польсько-українських взаємовідносин під час революційної боротьби. 22 квітня 1920 р. Польська Республіка та Українська Народна Республіка, головами яких були тоді Юзеф Пілсудський та Симон Петлюра, підписали у Варшаві договір про альянс, спрямований проти Радянської Росії[69].

Дальший хід подій загальновідомий. Після драматичної кампанії, під час якої спершу польські та петлюрівські війська зайняли Київ, а дещо пізніше Червона армія вступила в передмістя Варшави, і після того, як “чудо над Віслою” врятувало польську державу, Польща і Радянська Росія досягли компромісного полагодження справи: Ризьким договором 18 березня 1921 р. обидві держави поділили Україну (а також Білорусію). Польща втримала Східну Галичину й Волинь (остання була раніше володінням Російської імперії). Більшість решти українських земель, конституйованих в Українську Радянську Соціалістичну Республіку, повернулися під панування Москви.

Можна потішатися думкою, що принаймні впродовж короткого часу в теперішньому сторіччі поляки й українці були союзниками і товаришами по зброї. Але такі сентиментальні міркування не звільняють від необхідності критичного погляду на Варшавський договір та його політичні наслідки.

Польський еміграційний історик Каміл Дзєвановський недавно запропонував таке виправдання політики Пілсудського у 1920 р.:

Самоочевидною відповіддю на це виправдання є те, що Польща, яка прагнула приєднати великі етнічно непольські території, не була надійним захисником “прямого, буквального застосування” принципу права націй на самовизначення.

Політику Пілсудського характеризувала непереборна внутрішня суперечність: з одного боку, він хотів утримати самостійну Україну, яка б служила перепоною проти Росії, а з другого — своїм завоюванням Східної Галичини знищив шанси на українську самостійність. Причиною цієї суперечності був факт, що Пілсудський сам як поляк із східних окраїн був політичним епігоном давньої Речі Посполитої. Стосовно хваленого федералізму Пілсудського, його справжнє значення було точно оцінено добре поінформованим польським журналістом і політичним коментатором Станіславом Мацкевичем, який сам був ревним пілсудчиком:

Анахронічна традиція Речі Посполитої, яка визначала великодержавну позицію Польщі та її панування над Литвою, Білорусією і половиною України, стояла на перешкоді широкого примирення й співпраці між поляками та їхніми безпосередніми східними сусідами. Програма політичних противників Пілсудського, національних демократів, хоч як нереалістична і навіть морально відразлива в дечому іншому, мала принаймні перевагу послідовності. Національні демократи проповідували етнічно однорідну польську національну державу, яка мала бути досягнена асиміляцією слов’янських меншостей і вигнанням євреїв; щодо українців, яким національні демократи відмовляли в статусі нації, вони були за поділ України між Польщею і Росією[72]. У польській політичній практиці програма національних демократів взяла верх над грандіозними, але туманними і внутрішньо суперечними, нібито федеративними концепціями Пілсудського.

Польсько-український альянс 1920 р. настав у час, коли Україна вже була виснажена після трьох років революції та громадянської війни. Варшавський договір не був партнерством між рівними: він радше встановлював польський протекторат над Україною. На підставі умов договору Петлюра був змушений зректися українських претензій на Східну Галичину й Волинь. Багато українських патріотів зрозуміло тоді, що ця домовленість може довести до три-поділу їхньої країни: на Галичину й Волинь, анексовані Польщею, українські землі на схід від Дніпра, включені надалі в російську орбіту, і малу українську республіку на Правобережжі, яка б могла з трудом утримуватися під польським протекторатом[73]. Не диво, що такі перспективи не викликали ентузіастичної реакції з боку українського суспільства. Майже всі галицькі українці вважали Варшавський договір зрадою їхньої батьківщини, а східні українці лівих переконань, включно з такими колишніми світочами Центральної Ради, як Михайло Грушевський і Володимир Винниченко, воліли орієнтацію на пролетарську Москву, ніж на Варшаву поміщиків і капіталістів. Слід відмітити, що в 1920 р. Євген Коновалець, завзятий антикомуніст, військовий командир з великими заслугами з часу боротьби України за самостійність і майбутній засновник впливової Організації Українських Націоналістів, дораджував нейтральність українців у війні між двома імперіалізмами, радянським і польським, за володіння Україною. Коновалець очікував, що перемога Радянської Росії над Польщею приведе в результаті до консолідації усіх українських земель в одному політичному організмі, радянізації самої Польщі та перекреслення і ревізії Версальського договору в Європі — говорячи по суті, він очікував ситуації, вражаюче подібної до тої, яка насправді виникла після другої світової війни, через чверть сторіччя[74]. У підсумку найласкавіше слово, яке можна сказати про польсько-український альянс 1920 р., — це те, що як і Гадяцька унія 1658 р., з якою його часом порівнювали, він прийшов запізно.

Обговорюючи нещасний перебіг польсько-українських взаємовідносин під час революційної доби 1917–1921 рр., я склав головну вину на польську сторону. Але й українці спричинилися до невдачі в досягненні порозуміння, яке витримало б випробування життя. Українці мали, в основному, “рацію” у спорі з поляками, спираючи свою територіальну програму на етнічний принцип, а не на сумнівні історичні претензії. Весь напрям історичного розвитку в Центральній і Східній Європі вказував на перемогу етнічного самовизначення над історичним легітимізмом. Проте навіть “правильний” принцип слід застосовувати розсудливо і гнучко, беручи до уваги справжнє співвідношення сил. Українські провідники революційної доби грішили надмірною штивністю і доктринерською ментальністю. Було кілька можливостей компромісу з Польщею, які українці прогайнували.

Так, було поважною помилкою з боку українських делегатів під час мирних переговорів у Бересті-Литовському в січні і лютому 1918 р. домагатися включення Холмщини до Української Народної Республіки. Ця територія, розташована на захід від Бугу, була населена українською етнічною більшістю, однак панували там польські впливи. Володіння Холмщиною не мало вирішальної ваги для української державності, проте годі було очікувати, що навіть помірковані поляки примиряться із втратою території, яка вже сто років становила органічну частину Конгресового королівства. Польська громадська думка одноголосно засудила Берестейський договір (в якому Польща не брала участі), і ця справа спричинилася до загострення польсько-української ворожнечі[75].

Через рік, 28 лютого 1919 р. місія Антанти, з французьким генералом Бертельмі на чолі, запропонувала перемир’я, яке б припинило війну між поляками і українцями в Галичині. Українські сили мали відступити на лінію перемир’я. Взамін Західноукраїнська Народна Республіка мала бути визнана Антантою і отримати допомогу для боротьби проти Радянської Росії. Ці умови потягали за собою тяжі жертви для України: залишення близько третини етнічно української Східної Галичини, включно зі столицею Львовом; більшість цієї території була тоді насправді під українським контролем. Все ж таки, з уваги на загальну безнадійну ситуацію — дипломатичну і стратегічну ізоляцію України, війну на два фронти (проти Польщі і Радянської Росії) та нестачу боєприпасів, — відкинення пропозицій Бертельмі західноукраїнським урядом було поспішним, якщо прямо не самогубним, вчинком. Український військовий історик так коментував ці події:

Третя нагода польсько-українського компромісу постала на початку 1921 р. Східна Галичина була вже під польською окупацією від літа 1919 р., але вона ще не була легально включена в Польську Республіку, оскільки держави Антанти застерегли за собою остаточне рішення щодо майбутнього статусу цієї території. Міжнародне становище Польщі було нестійке з огляду на ще не закінчену польсько-радянську війну і конфлікт з Німеччиною за Сілезію і Східну Прусію. У тих обставинах польський уряд таємно звернувся до західноукраїнського екзильного уряду у Відні, з Євгеном Петрушевичем на чолі. Поляки запропонували Петрушевичеві широку автономію Східної Галичини в рамках польської держави з умовою, що український провід погодиться на таке вирішення справи і припинить завдавати клопотів Польщі на міжнародній арені. Уряд Петрушевича зразу відкинув цю пропозицію, очікуючи, що всесильна Антанта врешті примусить Польщу визнати право українського народу на повну самостійність[77]. Такі нереалістичні надії не могли бути здійснені: 14 березня 1923 р. Рада послів у Парижі, діючи від імені держав Антанти, присудила Польщі суверенітет над Східною Галичиною. Невідомо, чи Польща була б насправді виконала обіцянки, дані Петрушевичеві; з огляду на історичний досвід українські підозріння щодо польських намірів були, може, не цілком безпідставні. Але слід також визнати, що українська непоступливість була на руку польським шовіністичним елементам, які противилися будь-яким поступкам і порозумінню з українцями.

Пора зробити висновки. Існує вражаючий і тривожний паралелізм між перебігом польсько-українських взаємовідносин у XVII–XVIII ст. і в XX ст. Ризький договір 1921 р. нагадував Андрусівську угоду 1667 р., оскільки обидва означали поділ України між Росією і Польщею. Паралелі можна продовжувати. У 18 ст. Правобережна Україна була млиновим каменем на шиї Речі Посполитої. Це саме можна сказати про Галичину й Волинь у 20-их і 30-их роках XX ст. Остаточний результат був також подібний в обох випадках: Польща, яка вперто відмовляла віддати західноукраїнські землі вільній Україні, була вкінці змушена передати їх Російській імперії або Радянському Союзові; і сама Польща потрапила під російське панування Отже, нездібність поляків і українців по-приятельськи розв’язати свої розходження вже двічі спричинила знищення України і Польщі і мостила шлях російському тріумфові.

Я не спиняюся на історії польсько-українських взаємовідносин у міжвоєнній добі. Досі не з’явилося жодного наукового дослідження політики Другої Речі Посполитої по відношенні до її недобровільно приєднаних українських громадян або про розвиток українського суспільства у Польщі між 1919 і 1939 рр.[78] Ця тема надто важлива і болюча, щоб збути її будь-чим; слід радше залишити її дослідженням майбутніх істориків і політологів. Проте я не можу втриматися, щоб не зацитувати відомий вислів Талейрана: “Це гірше, ніж злочин, це — дурість”. Я думаю, що ці слова можуть служити як мото до ще не написаної історії польсько-українських взаємин між Ризьким договором і кінцем другої світової війни.

Як я вже згадував, першим кроком у східній експансії Польщі було зайняття Галицького князівства в 1340 р. Через три сторіччя революція Хмельницького стала сигналом польського відступу з України. Цей відступ був закінчений після дальших 300 років, в роках 1939–1945. Таким чином одна доба польсько-українських взаємин, яка тривала 600 років, закінчилася, і стоїмо тепер на початку нової доби. Що принесе вона обом народам? Чи поляки і українці будуть здібні навчитися чогось із трагічного досвіду минулого?

Об’єктивні обставини, як здається, сприятливі польсько-українському порозумінню під сучасну пору. Теперішній кордон між Польською Народною Республікою та Українською РСР збіжний з етнічною границею. Невеликі меншості, які залишилися по обох боках, не являють собою вже поважної політичної проблеми. Варто відмітити, що кордон після 1945 р. близький — з деякими змінами на користь Польщі — до того, який існував у середньовіччі, перед 1340 р. Нова геополітична реорієнтація Польщі на Захід і повернення територій, втрачених перед віками на користь Німеччини, закінчили, надіймось, що назавжди, традиційний польський наступ на Схід. Таким чином зникла головна причина давніх конфліктів між польським і українським народами.

Соціологічні і культурні зміни також вказують шлях до кращого взаємного польсько-українського зрозуміння. Зріст секуляризму, з одного боку, і поширення екуменічного духу, з другого, зменшило важливість релігійного бар’єру між поляками і українцями. Одночасно обидва суспільства стали більш подібними у своїх соціальних структурах. Україна великою мірою зіндустріалізувалася і зурбанізувалася, і не слід українців надалі вважати селянською нацією. Поляки, зі свого боку, позбулися чимало рис, притаманних шляхетській традиції. Отже класові конфлікти і ресентименти не ускладнюватимуть надалі відносини між обома народами. Усунення цих перешкод уможливить більш приязну оцінку спільних елементів у культурній спадщині обох народів і спричиниться до більш інтенсивного культурного обміну в майбутності.

Що найважливіше, Польща і Україна мають сьогодні, та, ймовірно, матимуть ще довго у майбутності, очевидні і невідкладні спільні політичні інтереси. Систематична, далекосяжна співпраця між поляками й українцями створює надію на зміну теперішнього співвідношення сил у Східній Європі. Не тут місце на обговорювання практичних деталей. Зацікавлених дозволю собі відіслати до програми, так блискуче сформульованої покійним Юліушем Мєрошевським[79].

І ще одна кінцева пересторога. Як часто бувало в минулому, Польща є сьогодні знову у відносно (хоч тільки відносно) більш вигідному становищі, ніж Україна. І Польща, і Україна є поневолені імперською системою Радянської Росії, але статус Польської Народної Республіки виразно вищий, ніж статус Української Радянської Соціалістичної Республіки. Як у час великого монгольського наїзду, саме існування українського народу загрожене в СРСР, тоді як Польща, хоч контрольована Москвою і їй підпорядкована, ще користується зовнішніми атрибутами суверенітету і майже повнотою національного життя. Існує потенційна небезпека, що, як і в минулому, Польща може піддатися спокусі надужити своєї більшої сили, відновляючи територіальні претензії на українські землі, саме тоді, коли вся енергія українського народу буде потрібна для вирішального розрахунку з Росією. Надіймось і молімось, що ніколи не повторяться давні помилки, за які вже так дорого заплатили і український народ, і польський.