Iсторичнi есе. Том 1

ІВАН ФРАНКО У СВОЇХ НІМЕЦЬКИХ ПИСАННЯХ[563]{93}

Український письменник і учений Іван Франко (1856–1916) був незвичайно продуктивною й багатогранною людиною. Його художні твори включають ліричні поезії, сюжетні поеми, віршовану й прозову сатиру, оповідання, романи, критичні есеї, а також об’ємисті переклади з якого півдесятка чужих літератур, що часово простягаються від клясичної старовини до кінця дев’ятнадцятого століття. Його наукові й публіцистичні писання лежали в областях історії й теорії літератури, етнографії й фолкльору, політичної й економічної історії, біографічних дослідів і, врешті, політичної журналістики на злободенні теми. Твори Франка нещодавно видано на радянській Україні в двадцяти томах, що кожний з них має біля 400 сторінок[564]. Однак це видання, хоч воно найобширніше з досьогочасних, далеко не повне. Думають, що справді вичерпна публікація Франкової спадщини вийшла б, може, вдвічі більшою.

Щоб зрозуміти Франка як людину, слід знати, що його життя пройшло під знаком трагедії: злидні, зудари з владою, які кілька разів заводили його до в’язниці, нещасливе кохання, недібране подружжя, нездійснені надії на академічну кар’єру та, накінець, передчасний фізичний і духовний занепад. Його відповіддю на всі удари долі була ще інтенсивніша творча праця. Він не залишив її навіть у свої останні роки, коли його руки були спаралізовані, а його могутній розум частинно розладнався. Труди Франка справді заслуговують на назву Гераклових, але він сам ледве чи дав би свою згоду на таке високолетне слово. Постаті, що під ними Франко любив себе поетично зображати, були звичайно прості трудівники: каменяр, муляр, або сільський коваль (ремесло його батька).

Франка не можна зарахувати ані до вершинних геніїв, ані до професійних борзописців. Ми радше бачимо в ньому визначний талант, обдарований плідним і енциклопедичним інтелектом, що вмів творчо реагувати на багато різних спонук та інспірацій. Проте навіть його кращі твори часто позначені тим, що вони написані надто поспішно. Як зауважив один критик, читаючи Франка, ми не можемо раз у раз не жаліти, що автор не дав дозріти своєму багатообіцяючому замислові замість того, щоб зірвати ще зелений овоч[565]. Сам Франко був добре свідомий цієї своєї вади. Хоч мало схильний до того, щоб розчулюватися над самим собою, він інколи гірко скаржився на долю, яка не давала йому можливости досягти власних найвищих мірил. Головними причинами цього розпорошення творчих сил були відносно нездиференційований стан української культури того часу та своєрідні суспільні відносини в рідній для Франка Галичині. Він уважав за свій обов’язок не відмовлятися від жадної послуги, про яку його просили та яку він міг віддати. Додаймо, що велика частина його енергії була спрямована на практичні завдання. Він був чинний як громадський діяч, політик, популярний доповідач, редактор, організатор наукових дослідів та як ментор двох поколінь української інтелігенції в Галичині.

Про ширину Франкових здібностей свідчить його володіння мовами іншими, ніж українська. Він досконало знав польську, російську й німецьку, деякі його твори були написані цими мовами. Зрозуміло, що ці неукраїнські твори Франка мали переважно науковий і публіцистичний характер. Проте навіть частина його художньої прози була спершу створена по-польськи. Неукраїнські твори Франка, хоч відомі спеціялістам, тяжко приступні, бо їх не включали до існуючих збірних видань. Тому доводиться привітати ініціятиву Німецької академії наук у східньому Берліні, що вирішила випустити окремою книгою німецькомовні писання Франка. Це здійснено у співпраці з Інститутом літератури Академії наук УРСР. Метою цієї публікації було, як сказано у вступному слові, спричинитися до поліпшення німецько-українських взаємин, які “зазнали страшного обтяження в недавньому минулому” (стор. V). Головним редактором книги є Едвард Вінтер, заслужений дослідник взаємовідносин між Німеччиною та слов’янськими народами та духової, зокрема релігійної, історії слов’янського світу. Він має у своєму доробку блискучу студію: “Візантія й Рим у боротьбі за Україну” (“Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine”. Leipzig, 1942)[566].

Німецькі писання Франка, об’єднані в “Причинках до історії й культури України”, систематично упорядковано в наступних розділах: “Автобіографічні твори”, “Причинки до історії (української) літератури”, “Художні твори” (поділені на наступні підрозділи: переклади Франка з української усної словесности, його переклади поезій Тараса Шевченка та, накінець, німецькі версії деяких його власних новель) і серія статей на поточні теми, під заголовком “Причинки до критики суспільних відносин”. Додаток обіймає листи до Франка від його німецьких і австрійських кореспондентів. Упорядники прибавили передмову й обширний коментар. Сам текст Франка, за виключенням усіх додаткових матеріялів, покриває 400 сторінок. Проте, в цьому товстому томі не знаходимо всіх Франкових писань німецькою мовою. Як пояснено у вступному слові, редакція вирішила поминути наукові студії Франка, присвячені церковнослов’янській та староруській літературам і українській етнографії.

З-поміж автобіографічних писань найцінніша записка, що її Франко в 1909 році подиктував для використання редакцією “Енциклопедії Гердера” (“Herders Konversations-Lexicon”). Читача чекає потрясення й відрух мимовільного зворушення, коли в середині цього тверезого, ділового звідомлення він раптом зустрічає пасус (стор. 49), в якому Франко зовсім спокійним тоном сповіщає, що останнім часом він увійшов у зв’язок зі “світом духів” та що “його руки стали нездатними до вжитку через приложення духової речовини”.

Франкові літературні переклади, зібрані в “Причинках”, приносили німецькому читачеві доволі широку добірку зразків української усної словесности і красного письменства. Здається, що, підбираючи свої власні новелі до перекладу, Франко давав перевагу тим, що мали актуальний громадський інтерес. Наприклад, оповідання “Свинська конституція” показує, як галицьке начальство більше дбало про безрогих, ніж про селян. “Гострий-прегострий староста” змальовує кар’єру типового австрійсько-польського бюрократа. Частина книги, присвячена історії літератури, складається з чотирьох загальних оглядових статей про українську літературу й декількох есеїв про поодиноких письменників та деякі спеціяльні питання, що один з них на тему — “Шекспір серед русинів”. Нагодою для написання останньої статті було Франкове інтенсивне зацікавлення Шекспіром, коли він редагував і підготовляв до друку десять його п’єс, перекладених Паньком Кулішем (1817–1899), який залишив їх у рукописі.

Найцікавіші з-поміж німецьких писань Франка, принаймні з погляду історика, його політичні статті. Він був співробітником кількох німецьких і австрійських часописів, причому особливо тісні стосунки утримував з віденським демократичним тижневиком “Die Zeit”, постійним кореспондентом якого був він від 1896 до 1905 року, звітуючи про відносини й події в Галичині. Двадцять дев’ять статей, що їх зібрано в даній книзі під дещо незграбним наголовком, “Причинки до критики суспільних відносин”, доводять, що з Франка був першорядний політичний публіцист. Вони багаті на фактичні подробиці, ерудитні, майстерні зі стилістичного погляду, особливо в застосуванні іронії й недоговорень, надхненні пристрасною любов’ю до справи визволення рідного народу, але разом з тим і дисципліновані, об’єктивні й ясні у способі викладу. Франко веде мову про такі питання, як вибори й виборчі зловживання в Галичині, звичаї й методи поведінки австро-польської адміністрації й польської поміщицької кляси в провінції, польсько-українські стосунки, аграрні відносини й селянські заколоти, заморська еміграція та проблеми шкільництва й народної освіти. Жаден історик тієї доби не має права поминути авторитетних свідчень Франка. Зокрема дві статті мають виняткове значення: “Поляки й русини” (1897) та “Селянські страйки в Галичині” (1902). Остання дає проникливу оцінку аналізу великого страйкового руху, що його на переломі століття українські селяни й сільські робітники Східньої Галичини підняли проти польських лятифундій; несподіванкою для читача буде, що прикладом, який дав надхнення провідникам страйку, послужила Ірляндія. Попередня стаття обговорює засадничі історичні й соціологічні фактори, що лежать в основі багатовікового польсько-українського конфлікту.

Немає сумніву, що видання німецьких писань Франка становить похвальний почин і визначний внесок у славістику. Але доводиться жаліти, що книга попсована деякими хибами, типовими для наукових творів, що походять з комуністичних країн. Ми чекали з цікавістю, чи книга, опублікована в Німецькій Демократичній Республіці, буде, може, вільна від викривлень, що спотворюють досліди над Франком у Радянській Україні. Однак на ділі “Причинки” у передмові та редакційних коментарях точно віддзеркалюють офіційну “лінію” радянського франкознавства.

У тій частині передмови, де говориться про історичні погляди Франка, згадано про німецький переклад першого тому “Історії України” та про статтю “Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії східнього слов’янства” (стор. 26–27). Увесь цей пасус умисне заплутаний і стилізований так, що непоінформований читач розумітиме, буцімто обидві згадані праці написані самим Франком. Насправді ж вони належать Михайлові Грушевському![567] Таким способом закамуфльовано засадничу згідність між історичними концепціями Франка й так званого “буржуазного націоналіста” Грушевського[568].

Читаємо в передмові, що Франко завдячував свою письменницьку майстерність передусім глибокому вивченню творчости Чернишевського, Добролюбова, Гоголя, Толстого, Салтикова-Щедріна, Успенського й Горького (стор. 21). Франко був добре ознайомлений з російською літературою, часами йому доводилося перекласти з неї якийсь уривок або написати принагідну критичну статтю чи посмертну згадку про одного або іншого російського письменника. Але немає дрібки доказу на те, що будь-котрий з перерахованих російських письменників мав на нього визначальний вплив. У своїх белетристичних творах Франко намагався ступати слідами Золя, а не котрогось з великих російських романістів 19 століття. Чужоземна література, що з неї Франко найбільше перекладав, була німецька, а не російська[569].

Фальшиве твердження (стор. 1), що фізичне заломання Франка в 1908 році було спричинене непосильною працею, пояснюється не політичними міркуваннями, а просто комуністичною прудерією. У дійсності це був наслідок затяжної хвороби. Цей факт замовчують в усіх численних публікаціях про Франка, що появилися на Україні та інших країнах під комуністичною владою.

Однієї з статей Франка, опублікованої в “Die Zeit”, — “Поет зради” (“Ein Dichter des Verrats”, 1897), не включено до збірки, хоч про неї є згадки в кількох місцях. Це був есей про польського поета Адама Міцкєвіча, якого Франко змалював як учителя політичного віроломства. Поява цієї статті викликала помітне схвилювання. Один польський студент у Відні навіть викликав редактора часопису на двобій. “Поет зради” становив зворотну точку в житті Франка, бо привів до розриву між ним та його колишніми приятелями, польськими демократами й людовцями, і до втрати посади при польській газеті “Kurjer Lwowski”, що до її редакції він належав десять років. Таким чином, ця стаття повинна була бути включена до зібрання німецьких писань Франка як з уваги на її біографічне значення, так і на свій внутрішній інтерес[570]. Редактори “Причинків” не пояснюють цього пропуску, але ми можемо здогадатися. Обох — Міцкєвіча і Франка — допущено до пантеону, що його комуністи збудували для “прогресивних” постатей минувшини. Почуття “благопристойности”, що притаманне для комуністичного ієрархічного образу світу, не може стерпіти скандального видовища, коли одна знаменитість нечемно висловлюється про іншу знаменитість.

Тепер приходимо до останньої й найважнішої точки — загальної інтерпретації Франкового політичного світогляду. У Радянському Союзі його посмертно наділили званням “революційного демократа”, і ця етикетка знайшла собі місце у підзаголовку даного видання його німецьких писань. Чи Франко був демократом? Чи був він революціонером? Обидва слова можуть мати різні значення. Не буде заперечень, щоб визнати Франка за демократа, і то в подвійному значенні: особи, що турбується за добробут простолюддя, та прихильника ліберально-демократичної форми правління. Зате, з другого боку, його кваліфікації, як революціонера, радше сумнівні. Він, очевидно, був противником і суворим критиком панівної політичної й соціяльної системи. Але він ніколи не брав участи в підпільній, змовницькій діяльності і не проповідував насильницького перевороту. Його арешти не доводять протилежного, бо їх треба записати на рахунок сваволі галицької адміністрації й судівництва, які перебували під польським контролем. Франко завжди, принаймні в дозрілому віці, заступав еволюційні політичні методи[571].

Коли таких домарксівських росіян, як Бєлінський і Чернишевський, клясифікують як “революційних демократів”, це визначення можна вважати правильним: вони дійсно були “більшовиками перед Марксом”. Але там, де, як у випадку України, “революційні демократи” цього нігілістичного типу рідкісні, їх фабрикують штучно. Так і Франка зображають як речника збунтованого селянства, великого поклонника Росії, ворога українського “буржуазного націоналізму” та полум’яного соціяліста, що в багатьох пунктах наближався до марксизму. Якщо ж він не сприйняв марксизму повністю, то відповідальність за це скидають на економічну відсталість Галичини. Ще дотепніше пояснення факту, чому Франко не сприйняв марксизму, пропонують у передмові наявної книги: дякуючи своїй проникливості, Франко збагнув, що австромарксизм був весь пережертий ухилами від чистого вчення Маркса й Енгельса; поборюючи цю звироднілу форму марксизму, він на ділі показував свою близькість до автентичного марксизму (стор. 15–16). Автори цієї дотепної теорії забули згадати, що Франко критикував австромарксизм не “зліва”, але “справа”!

“Революційні демократи” посідають у радянській історіографії позицію, подібну до “доброчесних поган” у середньовічному богословії, яких звільняли від пекла та приміщували в окремому упривілейованому передсінні (“лімбо”); бо, мовляв, оскільки їм довелося жити до часу пришестя благодаті, вони не мали нагоди восприйняти єдиноспасенну віру. Зовсім подібна справа з російськими радикалами типу Бєлінського-Чернишевського: вони достатньо доказали, що в них є anima naturaliter Bolševik (більшовицька з своєї природи душа); а тому, що їхнє життя протікало надто рано, щоб їх могла досягти Марксова благовість, їм прощають те, що вони не були марксистами. Але Франко явно належить до іншої категорії: те, що він не став марксистом, не можна вважати за випадок прощенного незнання. Крім цього, досвід ясно показує, що економічна відсталість якоїсь країни не є перешкодою для сприйняття марксистських ідей її інтелігенцією. Таким чином, приходимо до логічного висновку: факт, що Франко не був марксистом, випливав з його добровільного вибору.

Спробую накреслити в кількох рисах, як, згідно з моїм розумінням, виглядали правдиві контури політичного світогляду Франка. У своєму ідейному розвитку Франко перейшов два виразні етапи, перехід між якими наступив у половині 1890-их років. У першому періоді Франко був учнем Михайла Драгоманова. Упорядники “Причинків”, однак, не згадують навіть імени Драгоманова! (Коли появилася книга, Драгоманов був ще проскрибований у Радянському Союзі; з того часу наступила його дуже неповна “реа-білітація”). Ступаючи слідами Драгоманова, Франко став соціялістом, і то яскраво драгоманівського, себто ліберального й персоналістичного складу. Взаємини між Франком і Драгомановим далеко не були гладкими й легкими. Це була зустріч двох сильних і не подібних своїми вдачами особистостей. Але, незважаючи на це, Франко продовжував схилятися перед авторитетом Драгоманова в політичних питаннях. Він був співзасновником Русько-Української Радикальної партії. Після смерти Драгоманова в 1895 році Франко почав еволюціонувати направо. Він вийшов з Радикальної партії й узяв участь у творенні Націонал-Демократичної партії, програму якої він допоміг скласти. Після перелому століття Франко ступнево відійшов від практичної політики, одначе продовжував писати політичні статті, між ними й німецькі кореспонденції для “Die Zeit”. Франкові політичні писання за десятиріччя 1895–1905 роки, коли він стояв на верху своїх духових сил, становлять клясичний виклад концепції українського демократичного націоналізму[572]. Франко один з перших українських публіцистів, що був поборником повної політичної самостійности нації, зриваючи таким чином з федералістичною традицією Костомарова і Драгоманова. Він залишився гострим критиком існуючих соціяльних відносин у Галичині, але його критика була, безперечно, з “реформістської” позиції. Франко висловлював симпатії до англійського фабіянства. Радянські учені носяться з тим, що молодий Франко в 1880 році, коли йому було двадцять чотири роки, переклав один розділ з “Капіталу” Маркса, але вони старанно промовчують серію нищівних атак, що їх дозрілий Франко скерував проти Маркса й марксизму. Не треба додавати, що всі ці “компромітуючі” писання Франка в Радянському Союзі або зовсім заборонені, або ж їх передруковують тільки в вихолощеній формі[573].{94}

Закінчуючи, хочемо ствердити таке: хоч як радіємо з появи німецьких писань Франка, але разом з тим ми неприємно вражені маніпуляціями, що їх упорядники провели над матеріялом.