Iсторичнi есе. Том 1

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ І ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКИХ ВЗАЄМИН{87}

Видатний український політичний мислитель другої половини XIX ст. Михайло Драгоманов (1841–1895) розглядав проблеми свого рідного краю у широкому міжнародному контексті. Він поєднував специфічні українські національні завдання з програмою реорганізації Східної Європи в цілому[464].

Серед питань, які привертали увагу Драгоманова, були питання єврейської меншості на Україні та українсько-єврейських взаємин взагалі. Дим проблемам він присвятив помітне місце у своїх творах. Погляди Драгоманова на єврейське питання містили в собі як соціологічний аналіз умов життя єврейського народу на Україні, так і програму дій. Спроби Драгоманова здійснити цю програму протягом його політичного життя мали невеликий безпосередній успіх. Але його концепція справила довготривалий творчий вплив на розвиток української політичної ідеології.

Першою заявою Драгоманова з єврейського питання була стаття “Євреї і поляки в Південно-Західному краї” (“Евреи и поляки в Юго-Западном крае”)[465], написана 1875 р. “Південно-Західний край” — тодішня адміністративна назва трьох губерній: Київської, Волинської і Подільської. Ця територія більш відома як Правобережна Україна. Вона належала Польщі до її другого поділу (1793) і входила до “смуги осілості” для євреїв у Російській імперії. На початку 1870-х років у Південно-Західному краї налічувалося близько 750 тисяч єврейських жителів, або 13% усього населення цієї території[466].

Драгоманов якось зауважив, що позиції, на яких він стояв як автор політичних творів, здебільшого втягували його в полеміку одночасно на два фронти[467]. Де потверджує розглядувана стаття. В ній рішуче спростовано два напрями в політичній думці, які Драгоманов уважав хибними. Прибічники першого погляду підтримували систему дискримінації євреїв у тій формі, в якій вона існувала в тогочасній Росії, прибічники другого — виступали за емансипацію євреїв, гадаючи, що ця проблема має бути розв’язана шляхом надання єврейській меншості рівних громадянських прав. Як пояснював Драгоманов пізніше, зрівняння прав було, звичайно, вкрай потрібним, але “саме по собі [воно] мало змінить суть становища єврейських мас і їхні відносини з християнськими масами”; безпосередньо з цього скористалася б лише меншість із числа заможних і по-європейському освічених євреїв[468].

Статтю “Євреї та поляки в Південно-Західному краї” Драгоманов писав за умов цензури, і його критика тогочасних умов мала бути дещо обережною. Але все одно загальна спрямованість його аргументації очевидна. Драгоманов тлумачив дискримінацію євреїв у Росії як “пережиток середньовічних забобонів” і “старих понять про відношення церкви та держави... [Але] тепер не середні віки”[469]. Він гадав, що всі люди демократичних переконань мусять розв’язати “раз і назавжди теоретично питання громадянської рівноправності євреїв з християнамин”[470]. Захисники status quo часто виправдовували накладені на євреїв обмеження потребою захищати селян від лихарства й визиску. Драгоманов відкидав цей аргумент як облудний. Він доводив, що тогочасні російські закони, прикрі і принизливі для євреїв, не охороняють інтересів селянства. Дискримінаційні закони та правила створюють живильний грунт для хабарництва. “Кому.., крім дрібних чинів поліції, принесло користь [насильне] переселення євреїв з одних кварталів Києва до інших?”[471].

Критикує Драгоманов і прибічників емансипації євреїв. Ліберальну єврейську пресу він винуватив у тому, що вона “тільки й говорить про утиски євреїв з боку християн і зовсім не застосовує критики щодо своїх, за винятком тільки скарг, і то посередніх, на своїх “старовірів”, закорінених у справі здійснення зовнішніх обрядів”[472]. Драгоманов не розробив цієї тези детальніше, але з того, що він сказав в інших випадках, здається зрозумілим, що він мав на увазі неспроможність прогресивних, європеїзованих євреїв відмежуватися від експлуататорської практики їхніх одновірців із містечок та сіл у торговельних справах із селянами. Драгоманова обурювала постава тих євреїв, що незмінно вважали себе невинними жертвами й не хотіли поділяти відповідальності за своє скрутне становище та ворожість, з якою вони стикалися.

Драгоманов уважав, що плідне обговорення єврейського питання вимагає розглядати всі його істотні аспекти, а не зосереджуватися лише на одному з них — такому, як правові обмеження єврейської меншості. Свої погляди на становище євреїв на Україні він підсумував таким чином: а) євреї переважно зосереджуються на певних купецьких заняттях; б) ці купці та посередники виконують важливу економічну функцію, “особливо тепер, при переході від натурального до грошового господарства”[473], але їх непропорційно багато; в) давня традиція відокремлення зміцнила єдність єврейської громади, члени якої виявляють схильність не допускати сторонніх у своє середовище і діяти монопольно; г) єврейська громада внутрішньо поділена на багатих і бідних, експлуататорів і експлуатованих[474].

На підставі цих теоретичних міркувань Драгоманов виробив у загальних рисах програму практичних реформ, “вигідну для більшості і християн, і євреїв”[475], яка, як він сподівався, віддала б належне усім головним аспектам єврейського питання. Це передбачало три сфери діяльності: а) піднесення освітнього та соціально-економічного рівня українського простолюду, звільнення його від експлуатації з боку єврейських купців і посередників; б) “емансипація єврейської маси від забобонів і від експлуатації їх своїми цадиками, багачами”[476]; в) і, нарешті, найлегша частина: звільнення єврейського народу від правової дискримінації, “доти, коли настане час, що прийшов уже для інших європейських країн — час зрівняння прав осіб усіх віросповідань”[477].

Внаслідок репресивних заходів царського уряду проти українського національного руху Драгоманов 1876 року покинув свою батьківщину й уже ніколи не повертався назад. Таємна організація “Київська громада”, одним із провідних членів якої був Драгоманов, уповноважила його стати її представником за кордоном і речником українських інтересів у Західній Європі. Драгоманов осів у Женеві, де він розвинув дивовижну за розмахом діяльність як видавець, журналіст і політичний теоретик. У творах женевського періоду Драгоманов не раз повертався до українсько-єврейського питання, особливо на сторінках російськомовної газети “Вольное слово”, що її він видавав у 1881–1883 роках. Його виступи на засланні стосувалися тих самих тем, яких він торкнувся у статті 1875 року. Але тут знаходимо свідчення того, що думка Драгоманова розвинулась і стала зрілішою. Тепер, зрозуміло, він міг висловлюватися вільно, не оглядаючись на цензуру.

Важливе значення мала його стаття “Єврейське питання на Україні” (“Еврейский вопрос на Украине”), що з’явилася 1882 р.[478]. Це була відповідь Драгоманова на хвилю єврейських погромів на Україні у 1881–1882 роках. Перша частина статті — це огляд російської політики щодо єврейської меншості з часу приєднання 1793 р. Правобережної України. “Не можна не здивуватися з наявності різних мірок у політиці російського уряду стосовно євреїв в українських і в великоросійських областях, особливо за часів Катерини II, нищительки всіх автономних установ в українських областях”[479]. Драгоманов доводив, що смуга осілості була головною причиною надмірної концентрації євреїв на Україні, і що відповідальність за українсько-єврейське напруження має нести російська держава. Він висловлював обурення тими представниками українського руху, які “підтримують суворіно-аксаківські [Суворін і Аксаков — реакційні російські журналісти] софізми на користь обмеження права євреїв проживати в усій Росії...”[480]. Драгоманов уважав, що збереження смуги осілості суперечить не лише гуманним принципам, але й українським національним інтересам, які вимагали розсіяння українського єврейства по інших областях Російської імперії.

Далі Драгоманов звернувся до прокламації, яку видав до українського народу з приводу єврейських погромів Виконавчий комітет революційної партії “Народна воля”. Прокламація була написана українською мовою. Вказуючи на експлуатацію українських мас “єврейськими куркулями” вона схвалювала погроми, але радила селянам бунтувати не лише проти євреїв, але також проти землевласників, чиновників та царя. Драгоманов зауважував, що деякі згадані в прокламації факти були “в основному правильними”, але “зовсім непростиму сторону цієї прокламації становить повне забуття того, що серед побитих євреїв є не тільки бідняки (у багатьох місцях, особливо у містах, постраждали по суті лише бідняки), але й люди такої самої продуктивної чорної праці, як і християни селяни та ремісники”[481].

Додамо, що в іншій статті, написаній приблизно в той самий час, і присвяченій загальним питанням революційної стратегії, Драгоманов назвав прокламацію Виконавчого комітету “необдуманою”. Він також указував, що стихійні народні бунти неминуче мусили “мати тільки негативне значення” через низький освітній і громадянський рівень мас[482].

Друга половина статті “Єврейське питання на Україні” містить соціологічні та психологічні зауваги стосовно українсько-єврейських узаємин. На думку Драгоманова, “євреї на Україні являють собою (одночасно) і націю і релігію, і стан” (“сословие”)[483]. Як національність, вони відрізнялися від решти населення певними характерними рисами у фізичному та ментальному складі й окремою мовою — ідиш. Їхню національну окремішність посилювала їхня релігія — іудаїзм. Крім того, “євреї тут [в Україні] майже всі належать до станів т. зв. міських (навіть ті, що живуть у селах), і між ними — переважно до станів, які самі не виробляють вартостей”[484]. Наводячи різноманітні статистичні дані, Драгоманов показував, що за своїми заняттями більшість українських євреїв були дрібними торговцями, корчмарями, крамарями, посередниками тощо. Він доходив висновку, що “єврейська нація на Україні є... великою мірою паразитний стан... У таких місцевостях поняття “експлуататор” і “жид” стали у народній мові синонімами”[485]. В іншій статті, написаній у той самий період, Драгоманов дещо видозмінив цю різку думку, заявивши, що лише одну третину українського єврейства треба розглядати як “експлуататорів”, другу — як “робітничий клас”, а останню третину — як невизначену проміжну групу[486].

Драгоманов добре усвідомлював, що більшість євреїв на Україні були бідні, багато з них жили в злиднях. Але він твердив, що навіть єврейські злидарі не мали почуття солідарності зі своїми сусідами-християнами, що належали до робітичного класу, а радше солідаризувались із заможними одновірцями, яким вони служили як агенти та посередники. “...Всі євреї в Україні вважають себе станом, вищим над мужиками-українцями. “Мужик (хлоп або хохол) — дурень, хлоп — гадюка, свиня”, — нам доводилось чути від найбідніших євреїв, а також вислови, які свідчать, що євреї залічують себе до панських класів, разом із дворянами, — відмінних від селян”[487].

Українсько-єврейські взаємини були обтяжені почуттями взаємної образи й кривди. Пам’ять про різанини, якою супроводжувалися козацько-селянські повстання XVII–XVIII століть, у поєднанні з дискримінацією, якої вони зазнавали самі, зробили євреїв надмірно чутливими, схильними до клановості, а часто — безтактними й зарозумілими. З другого боку, українці пам’ятали, що за часів панування польської аристократії євреї були інструментом соціально-національного гноблення. Багато українських народних пісень розповідало про кривди, що їх заподіяли козакам польські пани і їхні управителі євреї. А тепер вони служать іншій системі гноблення. “Як орендарі корчом і збирачі податкових боргів, євреї є тепер агентами фіску”[488]{88}.

У статті “Єврейське питання на Україні” мала ще бути й третя завершальна частина, з практичними пропозиціями щодо виправлення становища, але вона залишилась ненаписаною. Драгоманівські ідеї про те, як підійти до розв’язки українсько-єврейської проблеми можна визбирати з численних уривків, розкиданих по його творах[489].

Драгоманов відзначав, що багато учасників російського та польського соціалістичного руху були євреями за походженням. Але це були ті засимільовані євреї, які втратили зв’язок зі своїм народом і через те не були спроможні впливати на нього і вести його. “Ось чому для соціалістів ураїнської області справою особливої важливості є організація пропаганди, яка мала б за мету, з одного боку, відділити робітничі єврейські маси від єврейських капіталістів, а з другого — об’єднати єврейських робітників із робітниками інших племен”[490]. Де вимагало утворення єврейських соціалістичних організацій і, перш за все, соціалістичної преси ідишем — розмовною мовою євреїв. Що ж до далекосяжної перспективи, то Драгоманов уважав, що, хоча еміграція може ослабити напруженість, більшість єврейського населення України залишатиметься на місці[491]. Очевидно також, що він не вірив, буцімто єврейську проблему розв’яже асиміляція. Розв’язка, яку він собі уявляв, була тісно пов’язана з його загальною політичною філософією. Драгоманов був ревним федералістом, і федералістична ідея була наріжним каменем його програми майбутнього розвитку України та Східної Європи[492]. Він вірив, що волю української нації забезпечить або федералізація існуючих імперій, Росії та Австро-Угорщини, або, що менш вірогідно, утворення самостійної української республіки, організованої як федерація автономних громад та областей[493]. Драгоманов був твердо переконаний, що національні меншості, які проживають на українській землі — росіяни, поляки, німці, молдавани (румуни) і, звичайно, євреї — мають користуватися не лише рівними громадськими правами, але й культурною автономією. У тих громадах та районах, де національні меншості становили більшість або чималу частину населення даної місцевості, їхні мови повинні мати офіційний статус. “Їх [національних меншостей] товариства й громади будуть вільні од усякого примусу до звичаїв чи мови українського гурту, матимуть волю закладати свої школи-нижчі, середні й вищі, — й волю приставати до всякої спільноти з гуртом тих народів, от котрих одійшли до України ті громади, виселки й товариства. Такі працюючі чужинці будуть для українців узлами, котрі прив’язуватимуть їх до всіх сусідніх пород [націй], з котрими українці повинні приступити до великої всепородної вільної спілки (інтернаціональної федерації)”[494]. Драгоманов сподівався, що ця програма знайде підтримку серед великої частини українського єврейства. Він був переконаний, що євреї, релігію яких традиційні християнські суспільства в кращому разі толерували, будуть зацікавлені у відокремленні церкви від держави. Для Драгоманова, який протягом усього свого життя боровся з клерикалізмом, цей постулат був істотною частиною політичної програми. Він уважав, що підтримуючи секуляризацію громадського життя в країні, українські євреї зроблять цінний внесок у загальну справу свободи[495].

Розглянувши ідеї Драгоманова щодо українсько-єврейських взаємин, зупинюся тепер коротко на його спробах впровадити ці теоретичні переконання на практиці.

1880 р. з друкарні Драгоманова в Женеві вийшла невелика брошура під назвою “Від групи соціалістів-євреїв” (“От группы социалистов-евреев”)[496]. Ця брошура закликала створити вільну єврейську друкарню, яка б видавала соціалістичну літературу мовою ідиш; вона також містила запитальник для збирання даних про становище єврейського народу в Росії та Галичині. Під брошурою стояв підпис: “за дорученням ініціаторів проекту: Родін”. Ми не знаємо, хто саме входив до цієї групи, але існує припущення, що псевдонім “Родін” належав якомусь Арону Вейлеру, який невдовзі повернувся зі Швейцарії до Росії, організував перші єврейські робітничі гуртки у Мінську, а потім скінчив самогубством[497]. Проте, можна вважати певним, що автор (чи автори) брошури був знайомим з ідеями Драгоманова, і здається вірогідним, що останній допоміг видати цей текст. Особливо у стилі Драгоманова різкий докір зрусифікованим соціалістам єврейського походження, які не хотіли працювати серед рідного народу. Постскриптум, підписаний Драгомановим і двома його співпрацівниками, Антоном Ляхоцьким і Михайлом Павликом, закликав українських соціалістів надати всіляку допомогу своїм єврейським товаришам.

Улюбленою ідеєю Драгоманова було створити міжнародне товариство представників різних східно-європейських етнічних груп, щоб друкувати соціалістичну літературу всіма мовами, якими розмовляли народи Росії, зокрема й ідишем. З цією метою він 1880 р. випустив листівку, адресовану політичним емігрантам із Російської імперії, що проживали в Західній Європі[498]. Ця пропозиція була обговорена на публічних зборах емігрантської громади в Женеві і відкинута більшістю присутніх. Драгоманов пізніше коментував цей епізод так: “Здавалось би, яке заперечення могла викликати думка про видання, скажімо, “Хитрої механіки” ще однією людською мовою, або, навіть “жаргоном”? А тим часом треба приписати тільки надзвичайним зусиллям і тактові головуючої на вищезгаданім зібранні особи, що воно не закінчилося великим скандалом. З яким озлобленням поставилися до нього промовці з російської та польської соціалістичної партії, а особливо євреї за походженням”[499].

За кілька років по тому схожий випадок трапився з Хаїмом Вейцманом, що став пізніше першим президентом Ізраїлю. 1898 р. він організував збори серед русько-єврейських студентів у Берні (Швейцарія). Запропонована Вейцманом та його друзями сіоністична резолюція викликала шалений спротив і була прийнята тільки після дебатів, які тривали два дні й три ночі. Вейцман відзначив у своїх спогадах: “Єврейські студенти... не могли стати частиною революційного руху, доки вони чинили наругу над своїми прихильностями і пов’язаннями, вдаючи, що у них немає особливої емоційної та культурної спорідненості зі своїм народом. Це був “указ згори”[500].

Тут видається доречним зробити декілька критичних зауваг. Найбільшою хибою Драгоманова у трактуванні єврейського питання було, напевно, те, що він зовсім не бачив в іудаїзмі живої духовної сили, незважаючи на той факт, що виживання й саме існування єврейської національної спільноти невіддільне від її релігійної традиції. Мартін Бубер показав неєврейському світові багату духовність хасидського руху, що зародився на українській землі, знайшов головну підтримку серед євреїв на Україні, і багато в чому має очевидний відбиток українського середовища[501]. Але для Драгоманова все це було лише сплетінням забобонів. Цю прогалину в його мисленні можна пояснити тією обставиною, що інтелектуально він був типовим сином доби позитивізму.

Іншою вадою Драгоманова була його схильність говорити огульно про “єврейський паразитизм”, хоча час від часу він і робив спроби уточнити свою думку. Це стало причиною того, що деякі автори звинувачують його в антисемітизмі — втім, розважливіші єврейські вчені це звинувачення спростовують[502]. Драгоманов назагал був гострим критиком народницької філософії, що переважала тоді серед російської й української радикальної інтелігенції. Він, однак, був заражений популістським упередженням, що лише фізична праця є економічно продуктивною і морально бездоганною, і це, здається, вплинуло на його підхід до єврейського питання. Мудріше було б визнати, що управління, торгівля та кредит, як сільськогосподарська й промислова праця, є необхідними елементами економічного процесу. Виконуючи ці функції, українські євреї сприяли економічному добробутові країни. Відомий російський філософ і політолог Борис Чичерін, який із власного досвіду знав умови життя як у центральній Росії, так і на Україні, зауважував у своїх спогадах: “...Кожний, хто стикався з місцевим життям, знає, що російський куркуль у десять разів гірший за будь-якого єврея... Я можу засвідчити, що торгова діяльність євреїв не лише не розоряє селян, а, навпаки, суттєво сприяє їхньому добробутові. Незважаючи на те, що великорос назагал діяльніший, повороткий і більш підприємливий від малоросів, останні мають більше грошей на руках і краще сплачують свої оренди”, завдяки тому, що в Україні були євреї-лихварі[503]. З другого боку, не можна заперечувати, що стан справ, за якого панівну позицію в деяких провідних галузях національної економіки посідають представники національної меншості, є ненормальним і нездоровим. Це неминуче викликало реакцію з боку корінного населення, щойно воно розпочинало боротьбу за соціальне та національне визволення. Пригадується становище у новочасній Південно-Східній Азії (Індонезії, Малайзії тощо), де під час колоніального правління китайці посідали становище, подібне до становища євреїв на Україні в XIX ст. під пануванням Російської імперії. В обох випадках національні меншості відігравали роль посередника між економічно відсталим і політично безправним, переважно сільським корінним населенням та чужинецькою імперською надбудовою. Така посередницька позиція між конфліктуючими соціальними силами наражала єврейську меншість на неабияку небезпеку, і Драгоманов щиро побоювався, що народні повстання проти існуючої системи будуть супроводжуватися “кривавими сценами побиття євреїв, набагато більш несправедливими, аніж сцени XVII–XVIII ст.”[504]

Але вади Драгоманова щедро компенсувалися його гуманістичною, демократичною вдачею та інтелектуальною мужністю, з якою він звертався до деяких аспектів єврейського питання, що їх звичайно не помічали політичні мислителі його часу. Голда Патц, дослідниця російського федералізму, твердить: “Драгоманов по-справжньому намагався зрозуміти єврейську проблему і очевидно, що часом йому вдавалося осягнути традицію цього народу в її найістотнішій точці. Найбільша біда єврейських мас на Україні полягала в тому.., що державні закони суворо обмежували їхнє право на чесну, продуктивну працю. Драгоманов шукав гуманного розв’язання єврейської проблеми“[505]. Давид Заславський, радянський біограф Драгоманова, називає його попередником єврейського соціалістичного і робітничого рухів: “Зайве казати про глибину цих спостережень [Драгоманова з єврейського питання]. Драгоманов в житті єврейського народу побачив явища і процеси, які єврейська соціалістична інтелігенція почала бачити лише за десять-п’ятнадцять років по тому... Неможливо було ясніше і точніше сформулювати завдання, які згодом лягли в основу перших єврейських робітничих гуртків, згодом Бунду та інших соціалістичних і комуністиччних робітничих організацій, які працювали серед єврейського пролетаріату”[506].

Оригінальність Драгоманова полягала в його переконанні, що, аби розв’язати єврейське питання на Україні, треба не лише соціально та професійно перебудувати єврейську спільноту, але й надати їй можливість корпоративного існування та самоуправління, принаймні у культурних справах. Цей погляд суперечив припущенню, що його поділяла більшість європейських лібералів XIX ст.: вони гадали, що забезпечення рівних особистих прав відкриє шлях поглинанню єврейських меншостей націями, серед яких євреї живуть. Це не проста випадковість, що програму єврейської національно-культурної автономії сформулював український політичний мислитель. Сила драгоманівської формули в тому, що вона не є просто розумною вигадкою окремого теоретика, а закорінена у певних об’єктивних чинниках українського життя.

Політика, яку більшість європейських націй слідом за французькою революцією і наростанням лібералізму вибрала щодо своїх єврейських меншостей, була політикою емансипації й асиміляції. У країнах Західної Європи вона здійснювалась успішно, хоча подекуди траплялися невдачі. Ця політика зустрілася з додатковими перешкодами у Східній Європі, де великі й компактні єврейські групи не могли, навіть якби хотіли, легко злитися з місцевими націями. Як твердить один із дослідників польської історії XIX ст., “переважна більшість євреїв залишалася поза межами польського суспільства... Ті родини єврейської інтелігенції, які одержали польську освіту, швидко асимілювалися... Проте до мас ці ідеї не доходили...”[507].

У випадку України, асиміляційний підхід до єврейської проблеми взагалі не можна було застосувати. Україна не мала національної буржуазії, а, отже, не існувало українського соціального класу, з яким євреї могли б асимілюватися. Містечковий або сільський єврей жив у тісному симбіозі з українським селянством, але ніколи не виникало питання про те, щоб він сам став селянином. Будь-яка мислима асиміляція могла б бути на користь лише російському чи зрусифікованому (або ж у західних областях України, польському та сполонізованому) міському населенню, що українські патріоти навряд чи сприйняли б прихильно. Тому перед українською політичною думкою постало завдання сформулювати відповідь на проблему українсько-єврейських взаємин на іншій неасиміляційній основі. Як ми бачили, вироблена Драгомановим програма передбачала координацію між українськими й єврейськими спільнотами без будь-якої думки про злиття. Цей плюралістичний підхід мусив сподобатися єврейським групам, таким як сіоністи і споріднені з ними течії, що відкидали асиміляцію і дбали про збереження національної самобутності. На цій платформі стала можливою політична співпраця між українцями та євреями. Це, звичайно, не стосувалося всіх українців і всіх євреїв. Нездатними до співпраці були, з одного боку, прихильники українських антидемократичних, шовіністичних течій (особливо ті, які на Західній Україні у міжвоєнний період орієнтувалися на європейські режими фашистського типу), а з другого — верства асимільованих євреїв, що прийняли російську культуру й російську політичну поставу. Прикрий досвід Драгоманова у 1880-х роках став ніби знаком, що українським патріотам годі сподіватися від зрусифікованих євреїв розуміння своїх прагнень.

Обсяг цієї статті не дає можливості ширше обговорити історію українсько-єврейських взаємин за сімдесят п’ять років від часу смерті Драгоманова. Обмежуся лише кількома заувагами щодо того, як впливали на українське мислення з цього питання драгоманівські ідеї. Я не маю на увазі, що в тих випадках, про які я казатиму, був безпосередній вплив творів Драгоманова. Було б точніше сказати, що сама логіка життя спонукала українських демократичних мислителів і державних діячів, що намагалися розв’язати єврейське питання, іти слідами Драгоманова.

У 1907 р. відбулися перші вибори до австрійської Державної ради (парламенту) на основі загального виборчого права. Українці в Галичині скористалися з демократизації конституційного ладу Австрії для того, щоб заатакувати традиційну польську гегемонію в краю. Один із українських політиків писав пізніше про ці пам’ятні вибори: “...Нав’язано зносини з партією жидів-сіоністів, щоби відірвати переважну частину жидів від спільної акції з поляками. Ми поставили тоді жидам одверту альтернативу: союзник мого ворога — мій ворог, ворог мого ворога — мій союзник! Жиди-сіоністи рішились піти з нами”[508]. В цю справу втрутився галицький намісник граф Анджей Потоцький, намагаючись переконати українських лідерів аби вони облишили свій союз із сіоністами, але марно. У міських виборчих округах, де українці не мали жодної надії на перемогу, вони віддавали свої голоси за кандидатів-сіоністів, тоді як у сільських дільницях євреї підтримували українських кандидатів. Завдяки українській допомозі до віденського парламенту вперше обрано двох сіоністських депутатів.

Українська революція 1917–1921 років потвердила передчуття Драгоманова про можливі антиєврейські заворушення: навесні 1919 р. Правобережжя стало сценою жорстоких погромів. З другого боку, “Україна була першою у світі державою, що запровадила екстратериторіальну культурну автономію для національних меншостей”[509]. Самоуправління для меншостей урочисто пообіцяв Третій Універсал 20 листопада 1917 р., яким революційний парламент України Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки. Ця обіцянка була здійснена Законом про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р.[510] Видатний дослідник українсько-єврейських взаємин так описує наслідки закону про автономію: “Тут на Україні єврейське національно-політичне життя характеризувалося особливо великими досягненнями. Тут був зреалізований спільний для всіх єврейських груп ідеал національної автономії. Міністр у єврейських справах входив до уряду країни як офіційний представник єврейського населення й захисник його національних прав та інтересів. Представники п’яти єврейських партій засідали у революційному парламенті країни. Шляхом демократичних виборів було створено сотні місцевих єврейських муніципальних органів управління. Ці громади вибрали у свою чергу Тимчасові єврейські національні збори”[511].

Закон про національно-персональну автономію та засновані відновідно до нього установи впали разом із самостійною Українською Народною Республікою. Проте багато з того, що було досягнуто, зберігалося ще близько десяти років після встановлення радянської влади. “Меншості на Україні протягом 1920-х років і далі користувалися широкими юридичними правами в галузі освіти, місцевого самоврядування, судової адміністрації; і щоденна практика великою мірою відповідала букві закону”[512]. Один із дослідників радянських справ наголосив, що ця ліберальна політика щодо національних меншостей і особливо щодо євреїв, яку проводили Микола Скрипник та інші українські комуністичні лідери раннього періоду, насправді являла собою свідоме продовження у радянських формах політики, започаткованої 1917 р. Центральною Радою[513].

Немає потреби зупинятися тут на трагічних подіях 1930-их-1940-их років — голоді 1933-го, сталінських чистках, нацистській окупації з її жахами, — які спричинилися до страшних фізичних втрат і культурного регресу для обох народів, єврейського й українського. Якщо у становищі української нації протягом останніх п’ятнадцяти років, від початку післясталінської відлиги, можна помітити невелике покращення, то єврейським вимогам щодо національного самовираження й культурної автономії радянський режим відмовляється робити будь-які поступки. З огляду на це, особливої вартості набуває програмова промова літературного критика Івана Дзюби, якого багато, хто вважає речником нового покоління української інтелігенції, на жалобному мітингу 29 вересня 1966 р. у Бабиному Яру, на місці розстрілу нацистами єврейського населення Києва. Мітинг відбувся на самому місці цієї трагедії. “Шлях до справжнього братства... — не в самозабутті, а в самопізнанні. Не зрікатися себе і пристосовуватися до інших, а бути собою і шанувати інших. Євреї мають право бути євреями, українці мають право бути українцями у повному і глибокому, а не тільки формальному значенні цих слів. Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історію і культуру один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе і інших, як своїх братів”[514].

Історикові суспільної думки неважко буде виявити в цій заяві відгомін ідей, що їх близько сто років тому сформулював Михайло Драгоманов.