Iсторичнi есе. Том 1

(The Cossacks. By Philip Longworth. New York, Chicago, San Francisco: Holt, Rinehart and Winston, 1970, VI, 409 pp., $8.95)

Як сказано у вступі, “ця книжка є спробою (обмеженою зі зрозумілих причин, одним томом) подати загальний огляд козацької історії від XV до XX століття” (с. 8). Лонгворт застосовує переважно розповідний і значною мірою біографічний метод. У декількох розділах він зосереджується на таких представницьких козацьких фігурах, як Єрмак, Стенька Разін і Пугачов. Ці розділи засвідчують авторове проникнення в тему та літературний хист, і вони добре читаються.

Дослідження такого типу неминуче повинні засновуватися на попередніх наукових розвідках. Лонгворт демонструє добру начитаність у цій галузі, а бібліографічний список у його книжці просто вражає уяву. Однак історичну працю синтетичного характеру від простої компіляції, виконаної методом “ножиць і клею”, відрізняє вміння автора ставити доречні та оригінальні питання і мислити проблемно. З цього погляду книжку “Козаки” варто розглядати як роботу, що посідає проміжне становище. Про козаків чули всі, але природи цього особливого історичного феномену звичайно не дуже розуміють. Для фахівців у книжці Лонгворта мало нового, але її можна рекомендувати для читацького загалу як інформативну, заохочувальну й загалом достовірну розповідь про один з найзахоплюючіших аспектів слов’янського світу. Можна лише жалкувати з того приводу, що, хоча самому предметові дослідження не бракує драматизму та яскравості, автор не зміг не піддатися спокусі прикрасити розповідь пишними пасажами власного витвору.

Головні теми книжки — зміна взаємин між прикордонними спільнотами та Російською державою, приборкання нею цих спільнот, поступове перетворення козацьких “військ” із майже незалежних невеликих демократичних республік і центрів народних повстань на покірне знаряддя царського самодержавства. Розділи VIII і IX, які охоплюють проміжок часу від наполеонівських воєн до першої світової війни, порівняно з іншими частинами книжки, мають менш розповідний і більш аналітичний характер. З огляду на вмілий розгляд соціальних явищ, вони заслуговують на окрему увагу. Іншою проблемою, порушеною у вступі, але не розвинутою повністю, є яскрава паралель між роллю людини пограниччя в російській та американській історії. Розділ про участь козаків у громадянській війні надто схематичний. Донські та кубанські козаки становили основну ударну силу на антирадянському боці, але їхні змагання до регіональної автономії та федерації були несумісні з централістичною програмою “єдиної та неділимої Росії”, що її висували провідники Добровольчої армії. Це питання виняткової важливості у Лонгворта викладено невиразно, а денікінівський переворот 5 листопада 1919 р. проти Кубанської Ради (законодавчої влади краю) не згадується взагалі. Немає жодного сумніву, що цей внутрішній розкол між білими російськими централістами та козацькими автономістами справив вирішальний вплив на результат громадянської війни і тому мав світове історичне значення.

Найменш задовільними є ті частини книги, які присвячені українським козакам XVII–XVIII століть. Відчувається, що тут автор ступає на незнайомий йому грунт. Варто відзначити декілька помилок. Так, Лонгворт твердить, що гетьман Богдан Хмельницький “карбував монети зі своїм ім’ям” (с. 112). Насправді Хмельницький ніколи не випускав своїх грошей. На думку автора, “Літопис Самовидця” нібито відбиває “упередженість російського православного ченця” (с. 92). Але цей важливий твір української історіографії XVII ст. вийшов із кіл вищої козацької старшини й не виказує жодної клерикальної упередженості. Вважають — і це дуже правдоподібно, — що анонімним “самовидцем” був Роман Ракушка-Романовський (бл. 1622–1703), генеральний скарбник Лівобережної України у 1660-ті роки. За версією Лонгворта, козаки так святкували перемогу над поляками під Корсунем 1648 року: “Відкрито не одну бочку вина, співи і крики роздирали повітря, коли чоловіки гарцювали й вибрикували ногами в танці під щодалі швидше бринькання балалайок над оголеними тілами мертвих поляків” (с. 104). На лихо, балалайка не є українським народним інструментом. Цитований уривок — типовий приклад нічим не вмотивованих прикрас, якими захоплюється Лонгворт.

Але шкідливішою за всі ці випадкові фактичні неточності є нездатність автора усвідомити історичну оригінальність українського козацтва, зрозуміти, чим воно відрізнялося від російських козаків. Таку помилку у поняттях можна добачити у курйозному твердженні, що засновану Хмельницьким державу “важко назвати козацькою” (с. 122). Лонгворт має на увазі, що ця держава не узгоджується з його уявленнями про природу козацтва, які він виводить з історичного досвіду російських козаків.

Серед українських козаків існував дуалізм — вони поділялися на запорожців і т. зв. городових козаків (або городовиків). Запорожці були власне людьми пограниччя, які забезпечували собі прожиття рибною ловлею та тваринництвом, тоді як городивики проживали у вже заселених районах і були вільними селянами. Соціологічно запорожці були подібні до російського донського або яїцького (уральського) козацького війська. Тому в розповіді Лонгворта надано перевагу запорозькій частині українського козацтва. Але саме городовики представляли економічно розвинутіший і політично досвідченіший елемент. Така упередженість спричиняється до викривленого розуміння української історії XVII століття. Лонгворт згадує, що Хмельницький належав до дрібної шляхти і що він був вишколений у Києві (”як син Тараса Бульби”) в єзуїтській колегії. Але Хмельницький не був щодо цього винятком. Саме ця переважно шляхетська і більш-менш освічена верства городової козацької старшини, хоч і вихована в атмосфері Польсько-Литовської Речі Посполитої, забезпечила провід у великому антипольському повстанні 1648 р. Наявність освіченої еліти відрізняє очолений Хмельницьким рух на Україні від рухів під проводом Разіна та Пугачова в Росії. Лонгвортовому розумінню Хмельниччини було б дуже на користь, якби він був уважно прочитав книгу Вячеслава Липинського “З історії України” (”Z dziejów Ukrainy. — Kijów, Kraków, 1912). Ця присвячена Дослідженню елітних елементів українського козацтва робота згадується у списку літератури, але автор, очевидно, не взяв її до уваги.

У цьому місці постає супутня проблема: чи боротьба українських козаків проти Польщі (і — можемо додати — їхній послідовний спротив загарбницькій політиці російського самодержавства) мала “національний” характер? Лонгворт уважає, що “національність була ретроспективно приписана українським козакам XVII ст., хоча немає свідчень того, що вони її усвідомлювали” (с. 355). Свідчень, існування яких Лонгворт так поспішно заперечує, маємо величезну кількість. Їх можна знайти у тогочасних державних документах, міжнародних угодах, офіційному й приватному листуванні, хроніках і мемуарах, літературних творах і навіть народних піснях. Немає найменшого сумніву, що українці XVII ст. були цілком свідомі своєї відмінності від турко-татар, поляків і москалів. Ця свідомість, звичайно, виражалася у формах і висловах, відповідних для того часу; часто, наприклад, через ототожнення з релігією або захист корпоративних “прав і вольностей” представницької суспільної верстви. І в цьому полягає принципова відмінність між російським та українським козацтвом. Не дивно, що Лонгвортова проникливість зраджує його саме в цьому місці — адже він дивиться на українську історію через російські окуляри.

Опозиція донських і яїцьких козаків до Московського царства, держави тієї самої національності і релігії, не могла набрати національного забарвлення. Становище українських козаків було іншим, оскільки вони протистояли Польсько-Литовській Речі Посполитій — державі, що її вони сприймали як чужу за своєю сутністю. Польсько-козацький конфлікт був головним чином соціальний, але безглуздо заперечувати, що він здобув також і національний вимір. Полонізація рідної аристократії позбавила український (руський, за термінологією того часу) народ Речі Посполитої його традиційних лідерів і речників. Ця роль перейшла до козацької верстви. Тому ми бачимо, як козаки надають військову допомогу для відновлення ієрархії православної церкви у 1620 р., поширюють свій захист на православні школи, вступають у політичні союзи із залишками православної шляхти, міщанами та духовенством. Селянські маси в їхньому стихійному спротиві кріпацтву теж спонтанно тяжіли до козаків. Наслідком цього була широка коаліція соціальних класів навколо козацького організаційного ядра. Зважаючи на ці обставини, до великого повстання 1648 р. правомірно застосувати термін “національно-визвольна війна”.

Українська державність, яка виникла внаслідок перевороту середини XVII ст., не могла бути демократією людей пограниччя на зразок первісної Запорозької спільноти, а тільки становим суспільством. Проте це не дає підстав заперечувати козацький характер тієї держави, як робить Лонгворт. Саме поняття козацтва зазнало розширення та трансформації. У ході революції відбувся масовий наплив до козацьких лав найзаможніших і найенергійніших елементів селянства, з одного боку, та найвойовничіших елементів руської шляхти, з другого. Новий адміністративний лад, заснований на козацькій полковій організації, заступив попередню польську адміністрацію. Протилежність запорожців та городових козаків поглибилася у післяреволюційну добу. Запорозька Січ і далі виконувала свою традиційну функцію аванпосту проти татар і місця притулку для простого люду. Але центр тяжіння українського козацтва тепер однозначно перемістився до осілого тилу. (Варто відзначити, що гетьманська резиденція й місце перебування уряду були перенесені з Чигирина (біля степового кордону) до Батурина та Глухова на Чернігівщині.) Але позаяк Гетьманщина — українська козацька держава другої половини XVII–XVIII ст. — не вписується у схему Лонгворта, він згадує про неї лише кількома скупими реченнями.

Оскільки Гетьманщина мала становий лад, і клас козацької старшини розвинувся у нову земельну шляхту, може постати питання, чи простий народ України мав узагалі якусь користь із Хмельниччини. Революція XVII ст. не могла витворити демократичної соціальної системи, що включала б у себе принцип рівності всіх громадян перед законом. У тогочасній Європі цього принципу взагалі ще ніде не існувало{41}. Але, незважаючи на класові напруження та дедалі більшу нерівність, становище простого народу у козацькій Україні було кращим, ніж у сусідніх країнах — Польщі та Московщині. Рядове козацтво, яке було класом вільних войовників-селян, становило велику частину сільського населення. Міста користувалися муніципальним самоуправлінням згідно з т. зв. Магдебурзьким правом. Становище селянства поступово погіршувалося, але воно все ще залишалося особисто вільним, хоч і позбавлене політичних прав та піддане різним економічним тягарам. Запорозька територія та відкриті степові землі на півдні становили клапан для пом’якшення напруження. Але соціальні відносини в Україні спотворювалися чимраз більшим тиском імперської Росії, особливо після поразки Мазепи. Повне введення кріпацтва збіглося з остаточним зруйнуванням автономних українських інституцій у 1780-ті роки.

Друге питання стосується різної політики, що її санкт-петербурзький уряд проводив щодо російських та українських козаків відповідно. Донське й уральське козацькі війська можна було приборкати й засимілювати в головну течію життя імперії. Але відмінні національні риси українського козацтва робили його безперервною потенційною загрозою єдності Російської імперії, тому і Гетьманщина, і Запорозька Січ мусили бути знищені. Це сталося за царювання Катерини II. Але було б помилкою вважати (як це робить Лонгворт), що “на той час козацтво на Україні вже давно перестало існувати” (с. 156). Як відзначає сам Лонгворт, залишки нескорених запорожців знайшли собі новий прихисток на Північному Кавказі, ставши кубанськими козаками. На території колишньої Гетьманщини, що відповідала Чернігівській і Полтавській губернії, нащадки рядових козаків були визнані російським законом як окремий стан; ці “малоросійські козаки” зберегли свій легальний статус аж до 1917 р. Колишня козацька старшина цього самого регіону одержала права російського дворянства. Певні її кола й далі плекали надію на відновлення старого автономного ладу. Пробні кроки в цьому напрямку робилися не раз — наприклад, під час наполеонівської навали, а потім знову у зв’язку з польським повстанням 1830–1831 рр.

Найбільше значення мали пізніші психологічні та ідеологічні наслідки козацької доби на Україні, вплив яких годі переоцінити. Візія вільного і славного минулого діяла на уми як потужний збудник. Зауважений вище дуалізм українського козацтва був перенесений у XIX ст., і козацький міф діяв на двох різних рівнях. Українське культурне відродження розпочалося серед лівобережного дворянства, нащадків городовиків і провідної верстви Гетьманщини. До цього прошарку належали фактично всі українські вчені та письменники перед Шевченком, і їхня натхненна любов’ю праця була присвячена історичним та фольклористичним дослідженням і поетичному звеличенню козацького минулого. На іншому соціальному рівні козацька традиція жила серед мас поневоленого селянства, але тут за вихідну точку правила радше не Гетьманщина, а Запорозька Січ, а також пам’ять про минулі повстання проти гнобителів та експлуататорів простого люду. Живучість цієї традиції можна побачити у “Київській козаччині” 1855 р., коли під час Кримської війни селяни понад п’ятисот сіл Київської губернії стихійно зорганізувалися на козацький лад і відмовили у послухові своїм господарям і царським урядовцям. Обидві частини козацької спадщини возз’єдналися в Шевченкові Його ненависть до соціальної несправедливості й пристрасне обстоювання волі та гідності простої людини зумовлювалися селянським походженням. Але своїм інтелектуальним підгрунтям і особливо розумінням історії він завдячує впливу освічених членів лівобережного дворянства, що передавався через їхні твори й через особисті контакти з ними. Шевченків заклик до національного та соціального визволення, глибоко закорінений у козацькій традиції, став наріжним каменем ідеології новітньої України.

У підсумковому параграфі своєї книжки Лонгворт зауважує, що козацтво як інституція і соціальний клас зникло, але козацька спадщина всоталася в загальну тканину “російського” життя: “Люди все ще показують Разінову гору, де, як говорять, сховані його скарби, а в Києві стоїть пам’ятник Хмельницькому... Козаки вже не є живою силою, але їхню легенду успадкував кожен росіянин” (с. 341). Це звучить досить правдоподібно, але тут Лонгворт знову не бере до уваги суттєву різницю між російським та українським історичними процесами. Основоположною національною традицією Росії є традиція самодержавної влади, яка в усі часи послідовно намагалася підпорядковувати своєму необмеженому пануванню кожну соціальну групу, кожну особу. Анархічна “вольниця” Разіна та Путачова була лише маргінальним явищем у російській історії. Натомість в українській традиції козацтво належить до головної течії історії цієї країни і включає в себе не лише (як у росіян) поняття стихійного бунту та романтичної пригоди, але й візію національної незалежності та вільного і справедливого суспільного ладу.

На закінчення хочу торкнутися формального боку справи. Лонгворт транслітерує українські власні назви не згідно з правописом і вимовою оригіналу, а так, як це прийнято у російській мові. Наприклад, він пише “Sech” замість “Sich”, “Sagaidachny” замість “Sahaidachny” тощо. Ця процедура має сумнівну вартість, але її можна виправдати принципом зручності, оскільки автор бере ці імена переважно з російськомовних джерел. Але транслітерацію українських назв публікацій у посиланнях та бібліографії у спотвореній російській формі не можна виправдати в жодному разі. Тут ми знаходимо такі перли, як “Zapiski Naukovogo Tovaristva...”, “Getman Ivan Mazepa...”, “Dzherelo dlya Sotsialno-yekonomichnogo Doslidzhennya...”, “Pratsy Kommissii...” та багато інших того самого штибу. Лонгворт не єдиний автор, хто цим грішить. Але така неохайність неприпустима в роботах, що претендують на звання наукових.

ВІДПОВІДЬ

Професор Лонгворт звинувачує мене у “приписуванні українським козакам фальшивої унікальності”. Але це звинувачення спростовується його власним визнанням, що “сам Рудницький не заперечує того, що козаки Запоріжжя, Дону і Яїку були “соціологічно подібні між собою”. Я не вагаючись визнаю подібності й паралелі між українськими та російськими козаками, якщо ці спільні риси можемо знайти в дійсності. Історична унікальність, зрозуміло, завжди є не абсолютною, а відносною. Таку відносну унікальність (або, висловлюючись точніше, відмінну історичну самобутність) я справді стверджую за українськими козаками — не як апріорний постулат, а як емпіричний висновок, зроблений на підставі історичних даних. Мушу, однак, нагадати читачеві, що я писав рецензію, а не наукову працю. Все, що я міг зробити в рецензії — це вказати на деякі хиби книги Лонгворта та запропонувати альтернативні інтерпретації.

Таким чином, професор Лонгворт неправильно передає характер нашої незгоди, коли робить із мене “поборника унікальності”, водночас представляючи себе дослідником “загальних паралелей і взаємозв’язків”. Як унікальне, так і загальне є легітимними необхідними категоріями історичного пізнання. Я, звичайно, не маю жодних принципових заперечень проти широких порівняльних досліджень. Слабкість “Козаків” полягає не у порівняльному підході до історії різних російських та українських спільнот, а в хибному застосуванні цього методу. Порівняльні дослідження можуть привести до правильних результатів лише у тому разі, коли дослідник звертає однакову увагу й на паралелі, й на відмінні риси. На жаль, Лонгворт демонструє дивну схильність нехтувати тими аспектами українського козацтва, які відрізняють його від російських відповідників. Я навів окремі такі приклади у моїй рецензії на “Козаків” і не бачу жодної потреби торкатися цієї справи вдруге. Проте хотів би ще раз ствердити, що жодне обговорення українського козацтва не може вважатися задовільним, якщо історію Гетьманищини — української козацької держави другої половини XVII–XVIII ст., викладено в ньому так скупо й поверхово, як у книжці Лонгворта.

У вузьких рамках відведеного мені обсягу варто додатково розглянути два важливих і пов’язаних між собою питання. Лонгвортові важко зрозуміти, що я маю на увазі, коли говорю про козаків як “репрезентативну верству” України XVII ст. Він також заперечує “національний характер” українського козацтва.

Відповідь на перше питання проста. В організованому за корпоративним принципом європейському світі XVII ст. кожну країну представляє звичайно один вищий “стан”. Козаки були провідним і представницьким станом українського суспільства в тому самому значенні, як, скажімо, шляхта у Польсько-Литовській Речі Посполитій або міський патриціат у З’єднаних Провінціях. Це не виключало ані конфліктів між козацькою і некозацькими верствами всередині суспільства, ані диференціації та напруження всередині самого козацького стану.

Розглядаючи друге питання, ми, очевидно, повинні остерігатися анахронічного застосування теперішніх понять до умов минулої доби. Повстання Хмельницького було “національним” у контексті XVII ст., у тому сенсі, в якому були такими попередні повстання Нідерландів проти Іспанії або Чехії проти австрійських Габсбургів. У кожному з трьох випадків соціальні (станові) та релігійні фактори мали велике значення, але неправомірно заперечувати наявність національного виміру. Опираючись турко-татарам, полякам, а пізніше також і росіянам, козаки зберігали Україну як окрему політичну одиницю. Хоч їм і не вдалося домогтися повної самостійності, українські козаки створили державу, яка за своєю соціальною системою, інституційним зразком і типом культури чітко віздрізнялася від сусідніх країн. Висуваючи це твердження, яке принаймні мені здається виправданим з погляду історичного здорового глузду, я не маю наміру штучно ізолювати розвиток України від решти тогочасної Східної Європи. Навпаки, я вважаю, що дослідження численних зв’язків, впливів, взаємозалежностей і паралелей між окремими країнами (у т. ч. і між Росією та Україною) є одним із першочергових завдань історичної науки. Але я заперечую редукціоністський підхід до української історії, приклад якого подибуємо у книжці Лонгворта.

Можна піти ще далі й поставити питання: чи українські козаки були “національними” лише за низкою об’єктивних рис, а чи також за своєю самосвідомістю? Ми вже знаємо думку з цього приводу проф. Лонгворта. Він уважає, що національність ретроспективно (і хибно) спроектували на козаків націоналістично настроєні сучасні історики.

Дозвольте мені тут побіжно відзначити, що, хоча класова структура та соціальні умови в Україні козацької доби (XVI–XVIII ст.) були вичерпно вивчені кількома поколіннями науковців, історія української суспільної думки того часу залишається недостатньо дослідженою ділянкою. Проте не важко продемонструвати помилковість поглядів Лонгворта. Досить навести один яскравий приклад. Це класична праця української козацької історіографії — “Літопис” Самійла Величка (бл. 1670 — бл. 1725), написаний на самому початку XVIII ст. Він висвітлює події від вибуху повстання Хмельницького у 1648 р. аж до 1700 р. (див.: Самоил Величко. Летопись событий в Юго-Западной России в XVIII веке: У 4 т. — Киев, 1848–1864. Перший том був перевиданий Українською Академією Наук: Сказание о войни козацькой з поляками — Київ, 1926. Це видання передруковано в серії “Slavica-Reprint series” No 74, Brücken-Verlag, 1972). Як сказано в недавньому дослідженні, “в центрі (свого “Літопису”) автор цілком свідомо поставив історичні поняття “Україна”, “Український народ” як самостійні суспільно-політичні категорії, що історично склалися і повинні далі розвиватися своїм власним шляхом” (Дзира Я. І. Самійло Величко та його літопис (До 300-річчя від дня народження літописця) // Історіографічні дослідження в Українській РСР. Київ, 1971. Вип. 4, ст. 209–210). Величко включає до “речі посполитої Україно-Малоросійської” не лише козацьку територію з обох боків Дніпра, але й західноукраїнські міста, такі як Львів, Броди та Дубно. Він проголошує козацьку Україну прямим спадкоємцем Русі Святого Володимира. Літописець має сильне почуття українського raison d’etat і оцінює гетьманів та інших козацьких лідерів на підставі того, як вони служили інтересам своєї країни. Він гірко оплакує криваві внутрішні чвари післяхмельницької доби. Величко визнає себе “вірним сином і слугою Малоросії” і закликає своїх читачів любити свою “красную”, “милую”, “упадлую”, “бідную”, “нещасную матку Україну”. Стосовно українсько-російських узаємин Дзира пише: “Про Переяславську раду літописець згадує мимохідь, називаючи її “союзом”, “лигою” України і Росії, і коротко описує саму церемонію прийняття присяги. При цьому Величко наголошує, що цар зобов’язався дотримувати і не порушувати “старовічнії права и волности” українського народу. Цією думкою, що є основною політичною ідеєю літопису, пройнятий увесь твір, від першої й до останньої сторінки” (с. 216).

Я не можу тут глибше входити у дискусію, наскільки характерним був політичний світогляд Величка для козацької еліти того часу. Але сам факт, що висловлювалися такі ідеї, цілком спростовує сумніви Лонгворта щодо існування національної свідомості в козацькій Україні.

Не варто, мабуть, і говорити, що я поважаю наукову чесність проф. Лонгворта. Хотів би повторити те, що вже сказав у рецензії: я вважаю його “Козаків” назагал цінною і стимулюючою книжкою, хоча її українські частини справляють невтішне враження. На підставі аргументів та контраргументів, що їх навели проф. Лонгворт і я, читач зможе сам визначити, хто був правий у цій суперечці. Сподіваюся, що дискусія буде корисною для зосередження уваги на деяких важливих і досі нехтуваних питаннях східнослов’янської історії.