Iсторичнi есе. Том 1

ВЧЕНИЙ, ПУБЛІЦИСТ І ПОЛІТИЧНИЙ МИСЛИТЕЛЬ

Літературна спадщина Драгоманова складається з двох чітко відмінних частин — наукових праць, головно з етнографії та фольклору, і політичних творів, які за своєю формою є суто публіцистичними. Школи не виникає проблеми, до якої групи віднести ту чи іншу працю. Дивовижно, що Драгоманов, науковець за освітою і професією, ніколи не надавав своїм політичним працям форми наукового трактату.

Безумовно, це не означає, що між двома сторонами творчості Драгоманова не існує жодного зв’язку. Він ясно ствердив, що вивчення українського фольклору мало глибокий вплив на розвиток його політичних ідей. З іншого боку, зрозуміло, що напрям його наукових досліджень часто визначався політичними інтересами, як от тоді, коли він аналізував соціально-політичний зміст народної поезії. Незважаючи на цей зв’язок, існує чіткий поділ між науковими та політичними писаннями Драгоманова. Це характеризує його особу та його методи. Він був надто сумлінний, аби претендувати на науковий авторитет поза сферою своєї спеціальної компетенції. Драгоманов не викладав політичних проблем з кафедри; він писав про них як громадянин і борець, що прагне досягти певних практичних результатів і був цілком свідомий свого особливого погляду.

Тому зовні політичні праці Драгоманова слід розцінювати як публіцистику. Але це публіцистика винятково високого рівня. В кожну окрему статтю вкладав Драгоманов свою величезну ерудицію та сумлінну вченість. Ще важливішою є його непідкупна інтелектуальна чесність. Хоча безпосереднім приводом до написання політичних праць часто ставала полеміка, його постава ніколи не була софістичною — взяти гору в дискусії за будь-яку ціну, — а філософською у найкращому сократівському розумінні — пізнати об’єктивну істину. Драгоманов не говорив того, що було слушним із позиції тактики, а те, в правдивості чого переконували його дослідження та роздуми. Все життя він прожив згідно з основним принципом:

Попри позверхню публіцистичність Драгоманов був активним та оригінальним політичним мислителем. Як завжди буває з оригінальними мислителями, для наступних поколінь його ідеї цікаві не лише з історичного погляду, вони все ще досить життєздатні, щоб збагатити сучасну думку та вплинути на неї.

Той факт, що політичні праці Драгоманова звичайно написано з полемічною метою, перешкоджав розуміти його ідеї. Крім зовнішньої складності — щоб легко читати Драгоманова, треба мати певні знання про суперечки різних російських та українських фракцій у 1870–90 рр., — існує серйозніша проблема. У кожній політичній праці він виступає не лише “за”, але й “проти” певного погляду. Ось чому кожна взята праця є дещо однобічною. Жодна з них, за винятком хіба що “Історичної Польщі та великоруської демократії” (“Историческая Польша и великорусская демократия”), не представляє всього Драгоманова, всього спектра його ідей, а лише певну частину, визначену позицією його опонента. Так наприклад існує помітна розбіжність між його українськими та російськими писаннями. У перших він постає безжальним критиком вад українського руху. Щоб знати Драгоманова, мужнього захисника прав українського народу від російського централізму та шовінізму, треба читати його праці російською мовою. Лише зводячи разом обидва боки, одержимо загальну картину позиції Драгоманова в питанні російсько-українських взаємин. Те саме можна сказати і стосовно інших тем. Суперечливі інтерпретації Драгоманова різними критиками — в різні часи на нього нападали як на соціаліста й буржуазного конституціоналіста, націоналіста й космополіта — викликані тим, що критики задовольнялися сприйняттям якогось одного аспекту політичної філософії Драгоманова. Сам він був свідомий цього і якось напівжартома писав:

Ми мусимо, проте, наголосити, що хоча більшість політичних праць Драгоманова мають полемічний характер і всі вони написані у публіцистичній формі, його слід вважати не есеїстом, який діє за натхненням моменту, а радше систематичним мислителем.

Звичайно, “система”, про яку тут іде мова, не є догматичною, закритою. Драгоманов завжди відкидав теорії, які претендували давати відповіді на всі питання і бути панацеєю від усіх болячок соціального життя. Цей антидогматизм був, звичайно, однією з підстав його неприйняття марксизму. Систематичний характер думок Драгоманова полягає в органічній єдності його ідей, кожна з яких пов’язана з іншими, доповнює їх і може бути зрозумілою лише через ціле.

ЛІБЕРАЛЬНЕ ЯДРО

Думка Драгоманова синкретична. Вона поєднує демократичні і соціалістичні, патріотичні та космополітичні, слов’янофільські та західницькі елементи. Щоб охопити систему Драгоманова як органічну єдність, потрібно знайти центр тяжіння цього цілого. В його політичному мисленні такою центральною точкою і визначальним фактором є, без сумніву, ліберальна ідея.

Я визначаю лібералізм Драгоманова як доктрину про те, що свобода і гідність людини є найвищими вартостями. В політичному плані це пов’язане в першу чергу з поширенням та зміцненням прав особи. Драгоманов, як згодом і президент Вільсон, вірив, що історія свободи — це історія обмеження урядової влади, а не її зростання. Безпека особи важливіша, ніж участь у творенні колективної політичної волі.

Для Драгоманова логічним наслідком його думки був ідеал анархії — звичайно, не в поширеному значенні цього слова, як безладдя та боротьби всіх супроти всіх, а як умова, за якої зовнішня влада та тиск уже не будуть необхідні, тому що люди навчаться керувати собою і жити в мирі зі своїми ближніми.

Тут помітний вплив Прудона на Драгоманова, і Драгоманов сам це визнавав[306].

Малоймовірно, щоб Драгоманов вірив у те, що анархістські ідеї можна здійснити у близькому чи навіть далекому майбутньому. Він їх бачив радше як вказівник напряму, в якому мав би здійснюватись поступ незалежно від того, чи цієї мети можна коли-небудь досягти. Якось Драгоманов порівняв ідеал анархії з намаганнями інженера зменшити тертя в машині до нуля, хоча це, зрозуміло, неможливо.[308] Тут критик зауважить, що без тертя жодна машина взагалі не функціонувала би. Аналогія, не зовсім на користь тези Драгоманова!

Анархічні ідеали привели Драгоманова до федералізму. Це найвідоміша частина його політичної філософії. Кожен, хто взагалі чув про Драгоманова, знає, що він був федералістом. Вважають, що його метою була федералізація Росії, але насправді цей федералізм був універсальним принципом. Для політичного мислителя, який за свою вихідну точку бере незалежність особи і відкидає будь-яку форму авторитаризму, федерація — прихильність рівноправних осіб до груп та громад і співпраця останніх у більших спілках — єдиний шлях подолати атомізацію суспільства.

Наступна цитата особливо важлива. Це уривок листа, написаного товаришеві у відповідь на його запитання про федералізм. Лист вказує на широку ерудицію Драгоманова у тій сфері та використані ним джерела, так само як і на певний практичний підтекст його федералістської філософії.

Можливо, ми можемо краще побачити природну тенденцію думок Драгоманова в його симпатіях і антипатіях до різних країн та їхніх урядів. Від абстрактного обговорення ідей лібералізму, анархії та федералізму ми повертаємось тут у світ конкретної політичної реальності.

Варто відразу відзначати, що серед держав, які Драгоманов уважає найближчими до втілення своїх ідеалів, є кілька монархій. Драгоманов не поділяв автоматичного республіканізму більшості східноєвропейських поступовців — не тому, що мав якусь особливу любов до монархій, а тому, що для нього форма центрального правління мала другорядне значення.

Зрештою, дозволимо собі зауважити, що Драгоманов давав досить невисоку оцінку французькій республіці та її системі парламентського централізму. Зі всіх західноєвропейських культур французьку Драгоманов знав найкраще, але його політична думка завжди протистояла тому специфічному французькому видові демократії, задивленому в часи Великої французької революції. Протягом усього XIX ст. французька революція мала величезний престиж серед демократів Центральної та Східної Європи. Можемо лише нагадати, що десятиліттями гімном прогресивного руху в Росії була французька “Марсельєза”. Факт, що російські революційні фракції схильні були своїм прототипом уважати якобінців, став, очевидно, причиною того, що Драгоманов так різко висловлював негативну думку про якобінство. Його погляд на французьку революцію не такий, як у Берка, чий традиціоналізм був йому чужий; він більше схожий із поглядами французького ліберального історика й соціолога Токвілля, праці якого він добре знав. Як і Токвіль, Драгоманов виділяв у революції дві течії: одну — конституційну, ліберальну, децентралістську і другу — централістську, нівеляторську, терористичну. Перемога другої течії шляхом встановлення якобінської диктатури стала початком контрреволюції, відновленням найгірших сторін ancien régime[316]. Особливої ваги Драгоманов надає ставленню революціонерів до місцевих етнічних груп. У насильницькому придушенні Національним конвентом мовних та культурних особливостей провансальців, бретонців, басків, корсіканців та ельзасців Драгоманов убачав перший у новітній історії приклад політики денаціоналізації шляхом систематичного тиску державної машини, політики, яку згодом перейняли Пруссія та Росія у ставленні до етнічних меншостей[317].

Драгоманов уважав, що від часу Великої революції Франція пішла хибним шляхом.

Вираз “самодержавство народу” в останньому реченні — натяк на відому теорію народного суверенітету, згідно з якою джерелом влади й авторитету повинна бути воля народу. Класичною формою цієї теорії є доктрина суспільного договору, тобто передання громадянам своїх прав урядові. Руссо зробив у цій доктрині суспільного договору революційний поворот, що свого часу правив для французької революції ідеологічним виправданням якобінської диктатури. У XIX ст. історично необгрунтована доктрина суспільного договору зажила недоброї слави, але теорія народного суверенітету, необмеженої влади народної волі залишилась незаплямованою в демократичних колах. Драгоманов, м’яко кажучи, дуже скептично ставився до цієї теорії. Він вірив у непорушні права осіб та природніх груп (громад, економічних груп, національностей). Для нього свобода полягала в політичному та соціальному плюралізмі, тоді як доктрина народної волі очевидно вела до процесу нівеляції і до створення великих, централізованих, колективних органів.

Розвиваючи цю думку, Драгоманов додає, що доктрина абсолютизації народної волі може спричинитися до створення диктаторських режимів. Це підтверджується прикладами тираній у грецьких містах-державах, римського цезаризму, якобінської диктатури Комітету громадянського порятунку, бонапартизму Першої та Другої імперій. У всіх цих режимах абсолютна влада уряду, на загальну думку, походила з волі народу і нею узаконювалася. Наполеон I і Наполеон III вдавалися навіть до плебісцитів, і щоразу “народна воля” схвалювала конституційні поправки і розширення влади, якого вимагав уряд. Драгоманов зазначає, що московські слов’янофіли також люблять уживати аргумент про волю народу: для них цар є втіленням волі російського народу. Драгоманова турбувало й те, що російські демократи також говорили про всемогутність народної волі. Ми показали, що Драгоманов розумів під політичною свободою. Цікаво подивитися, де він бачив історичне коріння лібералізму. У своїй ранній праці про Таціта він заперечував тезу Монтеск’є про те, що свобода зародилася у германських лісах. Він указував на Римську імперію з її правлячою гуманітарною і космополітичною стоїчною філософією, освіченим законотворенням, покращенням долі жінок і рабів, поступовим розширенням місцевих прав і самоврядуванням громад та провінцій[320]. Тут ми не можемо оцінювати ці погляди. Досить сказати, що згодом сам Драгоманов висловлював дуже відмінну думку, виводячи лібералізм з інституцій територіального та класового самоуправління і феодального парламентаризму пізнього середньовіччя.

Питання виникнення політичних свобод веде до проблеми поступу взагалі. Ідея поступу була основною складовою частиною лібералізму XIX ст. Що вирізняє ідею поступу у Драгоманова, то це її точне, обережне і відносно критичне формулювання. Драгоманов ніколи не сприймав поступ як якийсь автоматичний процес у природі і не ототожнював його з технологічними досягненнями й нагромадженням матеріальних благ, як це робило багато представників вульгарного лібералізму XIX ст. Для будь-кого з такою етичною орієнтацією, як у Драгоманова, поступ по суті є питанням вищого ступеня духовної культури та соціальної справедливості. Драгоманов дає цікаве прагматичне виправдання ідеї поступу. Віра в поступ надає людям змогу прагнути до вдосконалення умов як здійсненої мети й не дозволяє фаталістично примиритися з існуючим станом речей. Оскільки люди борються за краще, то можна буде досягнути справжнього поступу.

Однією з останніх праць Драгоманова, опублікованою за рік до його смерті, була брошура “Рай і поступ”. Вона написана так, щоб її могли читати селяни-члени галицької радикальної партії. Але її простота не повинна вводити нас в оману; тут Драгоманов розвиває справді оригінальну філософію історії. На відміну від більшості захисників віри у поступ він не будує своєї аргументації на показі очевидних досягнень цивілізації, а на розвитку самої ідеї поступу.

Біблійний міф про рай, як і подібні міфи в інших народів, показує, як людина, незадоволена дійсністю, починає уявляти собі краще життя, хай навіть у далекому минулому. Наступним етапом був перський дуалізм з його вірою в остаточну перемогу добра. Потім прийшов християнський хіліазм — віра в нашестя тисячолітнього царства Христа. Починаючи з XVI ст., люди стали повертати свої очі від неба до землі, сподіваючись перемоги добра вже не як надприродного явища, кінця світу, а як результату власних свідомих зусиль.

У зв’язку з цим Драгоманов показує, як кожен крок уперед у розвитку поняття поступу відповідав крокові цивілізації. Ідеалістичну філософію історії можна виразити так: рушійною силою, що стоїть за позитивним розвитком, є поступ ідей.

Щоб завершити цю картину, ми мусимо також сказати і про ставлення Драгоманова до релігії[324]. Це не є недоречним, коли йдеться про Драгоманова як політичного мислителя. Сам він мав таке переконання:

У Драгоманова була чітка практична програма стосовно релігійних питань. Він завжди прагнув відокремлення церкви від держави й перетворення церков на приватні, фінансово незалежні організації. Особливо він покликався на американський приклад і висловлював сподівання, що європейські держави підуть за ним якнайшвидше[326].

Він уважав, що в політиці вільнодумним і ліберальним християнам слід діяти разом, але боявся, що вірні католицької та православної церков навряд чи будуть корисними в боротьбі за суспільний поступ. Згодом він пом’якшив свою думку. Він усвідомлював, що в таких країнах, як Бельгія чи Франція, католицька церква діє в інтересах народу. В діяльності таких людей, як кардинал Меннінг, він бачив початки соціального католицтва. Він також бачив, що існує відмінність між такими країнами, як Сполучені Штати й Швейцарія, та іншими, такими як Австрія. В перших населення змішане, католики та протестанти живуть разом, і католицька ієрархія пристосувалася до демократичних інституцій. У других католицька церква все ще прив’язана до феодальних інтересів. У листі до одного з галицьких лідерів Драгоманов висловлював думку, що радикали в Галичині могли б знайти modus vivendi з духовенством уніатської церкви (гілки східного обряду в римо-католицькій церкві), за умови непорушності свободи наукових досліджень та підтримки інтересів трудящих верств[327]. У запалі своєї боротьби проти клерикалізму Драгоманов не зміг правильно оцінити історичних заслуг уніатської церкви перед українським народом у Галичині. Важко заперечити, проте, що його заклик до секуляризації української культури та політики відповідав настійним потребам того часу.

Як за життя, так і після смерті Драгоманова часто вважали атеїстом. Це було однією з головних причин ворожого ставлення до нього, так само як причиною його популярності в інших колах. Така інтерпретація можлива на основі певних його праць, де він нападає на церкву як на причину багатьох кривавих воєн і непотрібних битв і закликає до раціоналізму в релігійних справах. Однак Драгоманов не пропонує раціоналістичної ерзац-релігії в стилі позитивізму Огюста Конта чи всеохопної ідеології марксизму. При детальнішому розгляді видно, що позитивізм Драгоманова можна обмежити до вимог свободи наукових досліджень, якій би не перешкоджали релігійні чи якісь інші заборони. В одній із своїх популярних брошур він дає чудову інтерпретацію міфа про Прометея, як давнього, але вічно нового символу людського духу, що безстрашно штурмує небо[328]. У зв’язку з вивченням фольклору та етнографії Драгоманов мав науковий інтерес до проблем історії релігій. Він намагався поширити серед українців дослідження історії релігій та біблійної критики. В суспільстві, де релігія майже наскрізь ототожнювалась із традиційним віруванням та усталеними церквами — православною та уніатською, цього було досить, щоб присвоїти Драгоманову репутацію атеїста. Він уважав релігійну ситуацію в Росії патологічною. Там, завдяки цензурі і царській політиці загалом, навіть найосвіченіші люди не бачили іншої альтернативи, ніж державна православна церква (котра була відсталою навіть порівняно з візантійською церквою IV–VIII ст.) або вульгарний матеріалізм нігілістів[329]. Немає сумніву, що Драгоманов з усієї сили намагався вказати українському народові третій шлях виходу з цієї дилеми.

Кожен, хто читає праці Драгоманова, не може не помітити уваги, якої автор надає протестантству, уваги, непропорційно великої проти його справжньої ролі в житті українського народу. Він досліджує всі єретичні впливи в українській релігійній історії, від маніхейства до гуситства, кальвінізму й социніанства. Його також надзвичайно цікавили світські братства XVI–XVII ст. Вони представляли демократичні елементи в правлінні православної церкви в Україні, контролюючи ієрархію, сприяючи розвиткові школи та книгодрукування і чинячи опір войовничому католицизмові польської контрреформації. В другій половині XIX ст. селяни підросійської України, невдоволені офіційною православною вірою, заснували євангелічний рух, що дістав назву штундизму. Незважаючи на жорстокі переслідування з боку царського уряду, штундизм ставав дедалі важливішим і з плином часу набув характеру протестантської секти, спорідненої з західним баптизмом. Драгоманов з неослабним інтересом слідкував за розвитком штундизму. Ще в 1875 році він намагався забезпечити їх українськими перекладами Біблії[330]. На початку 90-х рр. він написав низку брошур, серед них одну в 1893 р. про Джона Вікліфа, маючи на меті ознайомити українських селянських реформаторів із традиціями західного протестанства. В той же час він закликав своїх галицьких товаришів пропагувати в підавстрійській Україні рух, подібний до штундизму на підросійських землях. Драгоманов навіть висунув основні принципи “Руського братства”[331]. Смерть перешкодила йому написати ще дві заплановані брошури: одну — про Роджера Вільямса, другу — про Джона Лейденського. Перша мала проілюструвати стосунки між просвіченим християнством і соціально-політичним поступом, друга — небезпеку фанатичного сектанства[332].

Існувала думка, що інтерес Драгоманова до протестанства мав тактичний характер, будучи, мовляв, спробою послабити традиційну віру і підготувати шлях для проникнення радиклаьних ідей. Таке пояснення не пасує людині такої інтелектуальної чесності, якою відзначався Драгоманов. Він мав багато рис пуританського реформатора: сувору самодисципліну, високі вимоги до себе й до інших, невтомну працю, моралістичне ставлення до життя, незламну відданість принципам і мужність іти своїм шляхом. Слід зазначити, що існував справжній глибинний зв’язок між духом Драгоманова і духом протестанства.

Добре відомо, що виникнення лібералізму на Заході було тісно пов’язане з протестантським духом. Ніщо краще не засвідчує глибину ліберальної позиції Драгоманова, ніж його потяг до протестанства.

ЛІБЕРАЛ ЗА УМОВ СОЦІАЛЬНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ МАС

Навіть якби Драгоманов був лише чимось на кшталт східноєвропейського втілення духу Джона Стюарта Мілля, він усе одно являв би цікаве й незвичайне історичне явище (тому, що справжній лібералізм був у Російській імперії рідкістю). Але тоді він не заслуговував би на таку пошану, як він насправді вартий. Вихідна точка Драгоманова завжди була ліберальною, але його оригінальність як політичного мислителя виявляється тоді, коли він виходить поза межі класичного лібералізму і трактує проблеми, що випали з поля зору типових ліберальних філософів XIX ст.

Хоча ліберальне євангеліє, сформульоване на початку XIX ст., претендувало на універсальну застосовність, на практиці його благословення сягало не дуже далеко. Лібералізм захищав інтереси середнього класу. Що ж до національного питання, то ліберали дбали тільки про народи Західної та Центральної Європи, далі на Схід вони були зацікавлені лише в окремих історичних націях, таких як греки, поляки та угорці. Лібералізм не мав що запропонувати ні четвертому станові Західної Європи, ні народам більшої частини Східної Європи, не кажучи вже про Азію і Африку. Після 1848 року, а особливо після 1870 року хвиля ліберального руху почала спадати. Економічні постулати середнього класу були виконані. У всіх європейських державах, за винятком Росії і Туреччини, запроваджено конституційне правління. Італія та Німеччина були об’єднані й перебудовані як національні держави. Всі найважливіші завдання лібералізму були, здавалось, виконані, і йому не залишалось нічого іншого, як спочивати на лаврах. Лібералізм став консервативним у найгіршому розумінні слова — ледачим і самовдоволеним. Внаслідок цього він утратив шанс залучити до свого табору сили соціального та політичного пробудження.

Драгоманов болісно усвідомлював занепад західного лібералізму. Якось він сказав одному польському демократові:

Варто зазначити, що у своїх працях Драгоманов частіше називав себе “радикалом”, аніж “лібералом”. Зрозуміло, питання тут не в словах, і на основі аналізу його політичної філософії Драгоманова слід вважати послідовником ліберальної школи, хоч би якого ярлика начепив він на свою позицію. Але в стриманості, яку Драгоманов виказував до вживання слова “ліберал”, ми бачимо ознаку його небажання, свідомого чи несвідомого, вживати назву, скомпрометовану, на його думку, занепадом західного лібералізму.

На історичній арені виникали дві нові великі політичні сили: соціальне пробудження четвертого стану та національне пробудження пригноблених народів. Ставлення Драгоманова до цих двох сил було виразно позитивним, оскільки в них він бачив величезний крок уперед на шляху визволення людства. Але навіть заради них він не бажав анітрохи поступатися своїми ліберальними принципами свободи особи, децентралізації влади і верховенства закону.

Драгоманов уважав, що логічним наслідком демократичних принципів був соціалізм[334]. Полишмо на певний час питання про точний зміст соціалістичної програми Драгоманова. Мусимо, однак, вияснити основні тенденції. Справжня громадянська свобода означає не лише те, що люди мають законні права, а також, що суспільно-економічні умови дають їм можливість тими правами користатися. Суть поняття демократії включає ідею суспільних змін і суспільного поступу, інакше це не є жива демократія.

Цим ідеям Драгоманова відповідають його погляди на національне питання:

Педагогічний досвід Драгоманова переконував його, що праця на ниві народної освіти матиме успіх лише тоді, коли вестиметься мовою народу і згідно з національними традиціями. І навпаки, політика русифікації та полонізації були головними причинами культурного занепаду на Україні. Звідси лише один крок до набагато ширшої концепції: централізм і шовінізм правлячих націй прирікали мільйони людей інших національностей на культурний застій. Маси можуть долучитися до вселюдської культури лише через власні національні культурні традиції. Драгоманов щиро вірив у благодійний вплив національно-культурного плюралізму та в історичні покликання менш чисельних народів. І, звичайно ж, на думку Драгоманова, розвиток національних культур може бути забезпечений тільки шляхом відповідних змін у політичних інституціях.

Ширину кругозору Драгоманова можна побачити і в тому, як він вітав початки конституційного ладу в Японії та рух за самоврядування в Британській Індії. Він висловлював надію, що цей приклад згодом матиме вплив і на інші азіатські країни[336].

Драгоманов розумів, що національний та соціальний рухи тісно пов’язані між собою. Він увів соціологічний термін “плебейська нація” — тобто нація, яка зведена до селянської маси і не має власної аристократії чи буржуазії. За кількома винятками, як-от поляки чи мадяри, майже всі народи Східної Європи були в часи Драгоманова такими плебейськими націями. В країнах, де лінія класового поділу збігалася з лінією поділу національного, де правлячий клас був різко відділений від простого люду глибокою прірвою іншої мови, культури та ідеології, рухи за соціальне та національне визволення зливаються в одне ціле[337].

Драгоманов уважав, що слабким місцем соціалістичних партій у Західній Європі було те, що, не стикаючись безпосередньо з проблемою національного гноблення, вони не розуміли взаємозв’язку соціального та національного питання.

Але інстинктивна симпатія Драгоманова до мас, що боролися за соціальне та національне визволення, ніколи не приводила його бодай до часткової відмови від ліберальних принципів. Низка його праць була скерована на те, щоб переконати російські революційні угруповання, що боротьба за політичну свободу в Російській імперії повинна мати пріоритет над специфічно соціалістичними прагненнями. У своїй аргументації Драгоманов звичайно наголошував на тактичних моментах: лише введення ліберальних політичних інституцій створило б необхідні умови для робітничого руху. Але немає жодного сумніву, що для самого Драгоманова громадянські свободи мали логічний пріоритет над специфічно соціалістичними постулатами.

Аналогічно формулював Драгоманов свої погляди на націоналізм.

Драгоманов захищав космополітизм культурних вартостей од усіх виявів національного егоцентризму. Тут він покликався на приклад релігій — буддизму, християнства й ісламу та новітнього наукового поступу, який став можливим лише завдяки міжнаціональному співробітництву. Водночас Драгоманов виступав проти “фальшивого космополітизму” “правлячих націй”, які використовували ідею “поступу”, щоб виправдати насильницьку нівеляцію та дискримінацію слабших націй. Одначе, законне обурення проти чужинецької зверхності і культурної дискримінації можуть мати небезпечні наслідки, якщо керуватимуться сліпою ненавистю. Класичним прикладом цього є реакція Німеччини на наполеонівську окупацію.

Драгоманов заперечував міф про вроджений і незмінний національний характер. Звичайно, він визнавав, що емпірично існують різні відмінності між одним та іншими народами, але розумів, що вони результат історичного розвитку і тому можуть змінюватися. До того ж для Драгоманова культурна індивідуальність націй полягала не в унікальності й незалежній оригінальності, а в особливій манері поєднання елементів, кожен з яких є спільним для багатьох народів. Тут Драгоманов наводив докази зі сфери своєї наукової діяльності: ціла низка “мандрівних мотивів” у фольклорі та народній поезії, тобто саме в тих сферах, які романтики проголошували найчистішим виявом національної душі[344].

Загальну поставу Драгоманова до проблем, що виникли внаслідок визволення раніше гноблених груп, можна проілюструвати його думками про статеву мораль і роль жінки в суспільстві. Ці питання гаряче обговорювались у російських революційних колах. Під впливом програмного роману Чернишевського “Що робити?” (“Что делать?”) гасло вільної любові, звільненої від будь-яких умовностей, знайшло сильний відгомін. Драгоманов звірявся товаришеві:

Драгоманов бажав звільнення усіх гноблених Груп, але прагнув упорядкованої свободи, а не індивідуальних чи колективних примх.

ЕТИЧНИЙ СОЦІАЛІЗМ

Драгоманов часто говорить про себе як про соціаліста, але не пов’язує себе з якою-небудь окремою школою чи напрямком соціалізму. Існує небагато концепцій, які мали б так багато різних і суперечливих значень, як “соціалізм”. Ось чому нам конче потрібно точніше з’ясувати, як Драгоманов визначав соціалізм.

Ми, напевно, не помилимося, сказавши, що соціалісти, які самі не вийшли з робітничого класу є звичайно соціалістами з етичних причин. Однак, мало хто з цим погоджується. Звичайно соціаліст-інтелектуал схильний приховувати свої образи та сподівання за науковими причинами. Найпоширенішим логічним обгрунтуванням є ідея історичного детермінізму, який неминуче веде людство від капіталістичної до соціалістичної епохи.

Вирізняло Драгоманова не те, що він став соціалістом з етичних міркувань, а те, що він сам це усвідомлював.

Але що таке “соціальна справедливість”? Багато соціалістів переконані, що доки існує капіталізм, не може бути жодної соціальної справедливості, а коли в майбутньому переможе соціалістичний лад, вся мислима соціальна справедливість буде забезпечена автоматично. Драгоманов не міг прийняти такого фаталізму, так само як не переконували його буржуазні ліберали, що намагалися виправдати всі гріхи тієї системи як сумні, але, на жаль, неминучі побічні продукти великого економічного й технічного поступу XIX ст. Його пильна соціальна свідомість вимагала конкретних заходів, якими можна було б якомога швидше зарадити всім бідам. Такою є вихідна точка його соціалізму.

Драгоманов давав одному із своїх галицьких друзів таку пораду:

Зрозуміло, що далекосяжна і систематична політика соціальних реформ не могла спиратися на сили самої лише організованої праці. Драгоманов називає три елементи, які сприяють соціальному поступові. Соціалісти-інтелектуали є теоретиками, критиками й пропагандистами. Потім ідуть масові рухи робітників (спілки, кооперативні товариства тощо), аналогічні селянські рухи та політичні кампанії соціалістичних і популістських партій, такі як боротьба за загальне виборче право. Врешті мусимо врахувати засоби правлячих класів та існуючих урядів, навіть консервативних, спрямовані на усунення чи пом’якшення соціальної несправедливості (наприклад, англійське фабричне законодавство)[350]. Всі три чинники роблять свій внесок у суспільний поступ, і потрібно знайти для них спільний знаменник. Цікаву спробу знайти його для Росії становить соціально-політична програма Драгоманова у “Вільній спілці”[351]. Як пояснює автор у своєму коментарі, ця програма є результатом порівняння та синтезу реформістської програми-”максимум” земських конституціоналістів і російської ліберальної буржуазної преси з одного боку та мінімальних вимог європейських соціалістичних і робітничих рухів — з іншого. На слушність міркувань Драгоманова вказує той факт, що від часу, коли ці ідеї були проголошені, майже всі важливіші пункти його соціальної та економічної програми (законодавче обмеження тривалості робочого дня, прилюдний судовий розгляд справ між наймитами та наймачами, прогресивні податки, тощо) були прийняті більшістю цивілізованих держав.

Що Драгоманов був вільний від упереджень, спільних для більшості соціалістів його часу, свідчить усвідомлення ним того, що скрізь у Європі робітничий рух очолюють не найбідніші, а культурно й економічно найсильніші робітники[352]. Водночас він застерігав соціалістів від того, щоб скидати в одну купу стабільних, продуктивних підприємців і біржових спекулянтів та авантюристів, навіть якщо на практиці різні групи буржуазії важко розпізнати[353].

Драгоманов був переконаний, що соціалістичний колективізм у принципі кращий, аніж приватне підприємництво. Але, знаючи, що багато шановних демократів і поступовців не погоджуються з цим, він намагався переконати гарячих соціалістів із числа своїх молодших товаришів не відкидати зневажливо співпраці з демократами-несоціалістами.

Драгоманов не був спеціалістом з національної економіки. Порівняно з конституційними проблемами, питанням національностей і міжнародної політики, економічні проблеми посідають у його писаннях другорядне місце. Деякі думки в його працях, особливо неабиякий інтерес до кооперативного руху, дають підстави припускати, що Драгоманов бажав би “цехового соціалізму” (вживаючи пізнішого терміну) більше, ніж соціалізму централізованої держави. Невідомо, чи він цілком усвідомлював проблеми, народжені складністю модерного економічного життя. Але всі його праці пройняті сильною соціальною етикою, що тим більше заслуговує на похвалу, оскільки за прагненням до соціальної справедливості Драгоманов ніколи не забував — як забувало багато соціалістів, про вартість політичної свободи та особистої незалежності. Заслуговує на увагу таке визначення:

Це полемічне висловлювання Драгоманова спрямоване проти групи російських соціалістів. Аракчеєв був військовим міністром за Олександра I, що царював у 1801–1825 рр. Перебуваючи на цій посаді, він заснував військові поселення, де солдати поєднували сільськогосподарську працю з військовими вправами і військовою дисципліною. В російській та українській мовах ті колонії стали синонімом божевільного деспотизму й огидної субординації. Варто зазначити, що ще в останній чверті XIX ст. Драгоманов гостро відчував аракчеєвський дух серед російських соціалістів. Де підводить нас до особливо цікавої теми про Драгоманова як критика російського соціалістичного та революційного руху.

Ми не можемо характеризувати думку Драгоманова про окремих керівників і теоретиків російських революційного та соціалістичного руху, таких як Бакунін, Лавров, Плеханов, Чернишевський та інші. Зазначимо лише, що Драгоманов завжди засвідчував свою повагу і захоплення Герценим, хоча й критикував деякі його погляди. Герцен був, можливо, єдиним серед керівників російського революційного руху, в чий гуманізм і лібералізм Драгоманов вірив беззастережно.

Російський соціалістичний рух другої половини XIX ст., сучасником, критиком і до певної міри учасником якого був Драгоманов, у своєму розвитку перейшов дві стадії: народницьку та марксистську. Термін “народницький” охоплює різних лідерів і груп, починаючи від Герцена й Бакуніна і закінчуючи партією “Народна воля”, приблизно від середини аж до 80-х рр. XIX ст. Незважаючи на розбіжності в різних питаннях, усі вони мали певні спільні засади, однією з яких була віра в те. що завдяки такій інституції як “мир” (форма селянської громади) Росія зможе оминути чистилище західного капіталізму і потрапити просто до соціалістичного раю. Рука в руку з цією думкою йшла загальна ідеалізація російського селянина як гаданого втілення найвищих соціальних і моральних чеснот.

Натурі Драгоманова ця романтична ідеалізація “мужика” була цілком чужою.

Соціалісти народницького переконання покликалися на традиції великих козацьких і селянських повстань XVII–XVIII століть під проводом Стеньки Разіна і Пугачова. Це нібито мало підтвердити думку про те, що російський селянин — природжений революціонер, готовий повстати проти свого гнобителя в будь-який час. Драгоманов дотримувався протилежної думки — що ці революції були навіть реакційніші, ніж повстання німецьких селян і містиків у XVI ст. і тому зовсім не могли стати прикладом для новочасних поступовців. Зокрема, він указував на те, що провідний елемент цих переворотів не був ані міським, ані сільським, а напівкочовим, що вже з самого початку унеможливлювало успіх[357]. Так само сумнівною здавалася Драгоманову й доктрина, згідно з якою “мир” міг стати закваскою для соціалістичного порядку. Щоправда, Драгоманов вірив, що залишки цього примітивного колективізму, де вони ще існували, слід було не нищити, а по змозі перетворювати на модерні кооперативи. Але система “міру” мала серйозні вади. Хоча ці великоруські сільські громади були самоврядними, права особи в них не гарантувалися. Ба більше, “мір” був по-своєму авторитарним і безвідповідальним правлячим органом, а всередині окремих родин, з яких він складався, патріарх був деспотом. Російські селяни уявляли і царя як такого деспотичного pater familias[358].

Драгоманов, однак, сподівався, що з розвитком економіки, міського життя та освіти соціалістичний рух у Російській імперії врешті теж ступить на “природний” (загальноєвропейський) шлях.

Оскільки очікуваний селянський бунт не наставав, російські народники, чи радше найактивніші і найвідважніші серед них, вдалися у 70-х рр. XIX ст. до індивідуального терору, щоби змусити царський режим до поступок. Терор сягнув вершини з убивством Олександра II 1 березня 1881 року. Драгоманов ніколи не заперечував революційних методів узагалі, але розумів, що вони повинні бути лише частиною багатогранної політичної боротьби проти існуючого режиму. Проте він уважав індивідуальний терор явно патологічним явищем.

Після смерті Олександра II народницький рух швидко розпався. Найвідважніші його учасники загинули, організація була розгромлена, її учасники розсіяні, їхня віра похитнулася. У 80-х рр. на руїнах народництва почала зводитись нова форма російського революційного та соціалістичного руху — марксизм. Драгоманов пережив піднесення й занепад народництва, але він побачив лише початкові стадії, інкубаційний період російського марксизму. Драгоманов помер іще до того, як марксистська соціал-демократична партія викристалізувалася в Росії організаційно. Проте, він зміг чітко визначити свою позицію стосовно цього руху.

Ми мусимо пам’ятати, що відправною точкою для російського марксизму була критика попередньої стадії — народництва. Плеханов, батько Російської соціал-демократичної робітничої партії, нападав на ті самі народницькі ілюзії — віру в “мір”, в селянські бунти та в індивідуальний терор, — що їх уже критикував Драгоманов. Отже, існує певна паралель між позиціями Драгоманова та перших російських марксистів. Це надає певної вірогідності твердженням пізніших авторів, які намагалися зобразити Драгоманова предтечею російського марксизму[362].

Деякі українські автори, зокрема, окремі українські комуністи 20-х рр., дуже хотіли вибудувати національну, невеликоруську генеалогію українського марксизму. Драгоманов посідав почесне місце на цьому фамільному дереві[363]. Цю тезу підтверджували й особисті зв’язки Драгоманова з деякими марксистами чи напівмарксистами, такими як його товариш Микола Зібер (1844–88), професор національної економіки Київського університету, який відмовився від посади й пішов на заслання на знак протесту проти звільнення Драгоманова з університету. Зібер, відомий в українських колах Києва, був одним із перших людей Російської імперії, які виявили активне зацікавлення марксизмом. Немає сумніву, що через Зібера Драгоманов рано ознайомився з основними марксистськими ідеями.

Незважаючи на ці контакти, Драгоманова слід уважати не попередником, а радше переконаним противником марксизму. Справді його позиція була заздалегідь продумана і свідома: у межах свого впливу він використовував будь-яку нагоду, щоб поборювати марксистські впливи серед українських та російських соціалістів. У цьому він досяг певного успіху в Галичині.

Драгоманов мав серйозні застереження щодо маркситських теорій. Він був готовий прийняти історичний матеріалізм лише як евристичну гіпотезу, але не як догму.

Драгоманов намагався показати, що політичні революції XV–XVI ст. в Голандії, Англії, Америці та Франції в жодному разі не були справою лише одного класу — буржуазії — і підкреслити, що їх не можна звести до суто економічних явищ[365].

Драгоманов мав також і серйозні практичні підстави виступати проти марксизму, й вони, мабуть, були вирішальними. Він не вірив, що сектантські погляди, притаманні, як він уважав, німецьким марксистським соціал-демократам, підходили для Східної Європи.

Поширення марксизму було, безсумнівно, формою німецького культурного проникнення в Росію. Драгоманов боявся, що цей вплив посилить нахил російських соціалістів до безплідного догматизму в теорії і до централізму в практичній політиці.

Досі ми розглядали окремо позиції Драгоманова щодо двох фаз російського соціалізму — народництва та марксизму. Він також критикував певні риси, які більшою чи меншою мірою були спільними майже для всіх лідерів і груп російських соціалістів. Головна з них — це брак розуміння політичної свободи в західному значенні цього терміну.

З цього погляду марксизм був не кращий за народництво. Драгоманов говорить, що доктрина диктатури пролетаріату (яку розвинули марксистські публіцисти Плеханов і Засулич) перетворювалася на фарс у країні, де на той час (1884 рік) фабричні робітники становили лише близько одного відсотка сього населення[369].

Диктаторські тенденції російських соціалістів підтверджував той факт, що кожна окрема група, замість виступати лише від власного імені, вважала себе єдиним представником усього революційного руху. Там, де насправді існували лише невеличкі конспіративні групи, говорилося про партії і комітети. Були встановлені революційні ієрархії, які поводились немов потенційні уряди російської держави.

Особливо обурював Драгоманова цинізм російських соціалістів у тактичних методах. На його думку, єзуїтська теорія про те, що мета виправдовує засоби, веде врешті-решт до повного деспотизму однієї особи[371].

Однією з ознак аморальності російських соціалістів був той факт, що вони називали свої акти індивідуального терору виконанням присудів підпільних трибуналів. Драгоманов сприймав це як перекручення справедливості та законності[372]. Так само неприпустимим він уважав вдаватися до “благочестивого шахрайства”, такого як фальшиві царські маніфести, що мали підбурити селян до виступів[373]. Драгоманов, котрий вірив, що “потреба говорити правду єсть така ж потреба здорового чоловіка, як і потреба дихати чистим воздухом”[374], почував відразу до такої навмисної брехні і до всього нерозбірливого у засобах макіавелізму російських революціонерів.

Російські соціалісти усіх відламів були винятково нетерпимі і шовіністично настроєні щодо гноблених національностей Російської імперії. Часом вони робили виняток для поляків, з якими рахувалися як із впливовим чинником і задля прихильності яких робили поступки, часто коштом українців, білорусів і литовців[375]. Російські соціалісти та революціонери послідовно ігнорували існування “плебейських” народів, які, на відміну від поляків, не мали власної аристократії. У своїх прокламаціях російські революційні партії часто говорили про єдиний “руський народ” начебто населення імперії було однорідним, а росіяни (великороси чи москалі) не були однією із націй. На зібранні російських політичних емігрантів і в одній зі своїх брошур[376]. Драгоманов висунув ідею про створення видавництва, котре друкувало б соціалістичну літературу мовами всіх народів російської імперії: від естонців до вірменів, від бесарабських румунів до татар. Як і інші подібні пропозиції, її презирливо відкинуто[377]; все, що відступало від централістської лінії, російські революціонери відхиляли як “вузький націоналізм” чи, в кращому разі, як “непотрібне розпорошення сил, що мали бути об’єднані проти спільного ворога — царизму”. Жоден російський соціаліст не завдав собі труду ознайомитися з аргументами Драгоманова, що без участі всіх народів імперії боротьба проти царизму не буде успішною і, щоб досягти такої співпраці, слід зважити й на законні культурні та національні інтереси неросійських народів. Ці російські соціалісти, увічнюючи фанатичну ворожість царизму до поневолених народів, водночас уважали себе найсправжнішими інтернаціоналістами.

Драгоманов уважав, що такий патологічний стан речей легко пояснити. Опозиція, що боролася проти царизму, була обтяжена традицією російської держави. Це підтверджує добре відоме соціологічне правило, згідно з яким опозиція часто формується за зразком режиму, проти якого виступає.

Боротьба Драгоманова проти російських соціалістичних угрупувань того часу провіщала розрив світового соціалістичного руху на демократичне й тоталітарне крило, що стався в наступному поколінні.

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ЯК НАЦІЇ

Коротке резюме поглядів Драгоманова на історію України є найкращим вступом до його української політичної програми.

Драгоманов уважав, що до часу занепаду козацької держави Україна, хоча, можливо, і відставала у своєму розвитку, все ж таки була органічною частиною європейського світу.

Це підтверджують численні деталі. Так, наприклад, по-своєму Україна пережила Ренесанс і Реформацію. Велике козацьке повстання супроти Польщі в середині XVII ст. наблизило Україну не лише до національної незалежності, а й до політичних та соціальних інституцій, які могли витримати порівняння з аналогічними інституціями найбільш цивілізованих європейських держав.

Регрес українського народу стає очевидним, коли порівняти козацьку революцію від проводом Богдана Хмельницького з селянськими повстаннями (гайдамацьким рухом) другої половини XVII ст. Обидва були масовими стихійними рухами, але керівниками Хмельниччини були люди європейських поглядів і далекосяжних планів. Повстання гайдамаків було лише жакерією.

Драгоманов був твердо переконаний, що протекторат Московської Росії мав несприятливий вплив на політичний, соціальний та культурний розвиток українського народу. В соціальному плані панування Росії призвело до відновлення кріпацтва, скасованого на Наддніпрянській Україні козацькою революцією. Це правда, що козацька держава йшла до соціальної стратифікації — старшина ставала чимось на кшталт нової знаті. Але тільки допомога, яку Москва надала місцевим реакціонерам, зробила можливим чіткий легальний поділ на класи та закріпачення селян на російський зразок в останній чверті XVII ст., тобто після остаточного скасування української автономії. В політиці відбулася така ж сама історія. Козацька держава мала розвинену систему місцевого самоврядування і початки представницького національного правління. Як показує Драгоманов, ліберальні конституційні режими прогресивних європейських держав розвинулися з аналогічних коренів. Однак на Україні ті корені були придушені російським централізмом[385]. Що стосується культури, то кордони Російської імперії стали майже непроникною стіною між Україною і Західною Європою. В першій половині XVIII ст. в Україні ще було набагато більше людей із європейською освітою, ніж у Росії. Проте в 19 ст. майже єдиним шляхом із підросійської України на Захід був довгий і складний маршрут через петербурзьке “вікно в Європу”. Дуже промовистими є такі факти: в 1748 році в Чернігівському полку (полки були козацькими адміністративно-територіальними одиницями) діяло 143 школи, а в 1875, після запровадження земств, на тій самій території було лише 52[386].

Але, маючи такий пильний історичний погляд, Драгоманов не міг не бачити й іншого боку цього питання. Союз України з Москвою не був випадковим[387]. Перед козацькою Україною поставали дві основні проблеми зовнішньої політики: завоювати й колонізувати узбережжя Чорного моря та вигнати паразитичну польську олігархію. Постійні наскоки турків і татар, для яких Україна була такою собі “білою Африкою” і благодатною землею для захоплення невільників, робили майже неможливим упорядковане, осідле життя. Українські селяни та козаки заздро позирали в бік родючих південних степів, які неможливо було заселити через татарську загрозу. Та й чорноморських гаваней Україна потребувала для торгівлі та контактів із зовнішнім світом. Вона мала доступ до Чорного моря на початку княжої доби і потім знову на початку XV ст., але втратила його після того, як турки стали могутньою силою на Балканах і поширили свою зверхність на Молдавію та кримських татар.

Після Люблінської унії (1569) назріло також питання польсько-українських стосунків. Унія відокремила Україну від т. зв. Литовської держави, яка насправді була федерацією литовців, білорусів та українців, і підпорядкувала Україну Польщі. Безмежна жадоба польських магнатів, обурлива польська соціальна система і войовничий католицизм польських контрреформаторів — усе це привело до стихійної реакції з боку українського народу, що досягла найвищої точки під час революції 1648 року.

Безліч народних пісень показує, наскільки глибоко українці усвідомлювали два своїх національних завдання: боротьбу проти турків і татарів та боротьбу проти польської шляхти. Взявши на себе ініціативу в цій подвійній боротьбі, козацька військова організація, що після 1648 року розвинулась у козацьку державу, стала надзвичайно популярною серед українського народу. Але молода козацька держава не могла протистояти тискові трьох своїх сусідів — Польщі, Туреччини та Московської Русі. Польський натиск кинув Україну в обійми Москви, і згідно з Переяславськими статтями (1654 р.) Україна прийняла протекторат московського царя. Звичайно, дуже скоро козацькі лідери усвідомили, яку загрозу для них становив московський централізм Наступник Хмельницького Виговський намагався звільнити Україну від московської зверхності. Деякі з важливіших гетьманів, які правили пізніше, серед них Дорошенко, Мазепа та Орлик, проводили ту ж саму політику. Однак, аби порвати з Москвою, потрібна була орієнтація або на Польщу, або на Туреччину, а народ не був готовий до жодного з цих неприродних союзів. Антиросійська політика Виговського, Дорошенка та Мазепи залишилась “державною справою”, яку не підтримали маси. Ворожість до турків і татарів та до Польщі й далі була в свідомості народу на першому місці. Така постава пояснює відносно слабкий протест на знищення Катериною II залишків козацької автономії: ця втрата збіглася з завоюванням чорноморського узбережжя, нового широкого простору для української колонізації, і з кінцем польського панування на Правобережній Україні. Після включення України до складу Російської імперії Росія в певному сенсі перебрала основні зобов’язання української зовнішньої політики. Виконуючи їх, вона здобувала підтримку українського народу.

Драгоманов уважав, що за життя його покоління, в другій половині XIX ст., російсько-українські стосунки почали набирати рішучого, хоча ще ледве помітного повороту. Польське повстання 1863 р. було останньою спробою відновити польське панування на Правобережній Україні. Поразка цього повстання, супроти якого спільно виступили українські селяни й молода українська інтелігенція, а також успішні аграрні реформи зруйнували останні можливості для реалізації “історичних” вимог польської шляхти. Відтоді гострота польсько-українського питання мала обмежуватись під австрійською Галичиною. Через декілька років Балканська війна 1877–1878 рр. вирішила долю Туреччини як великої європейської потуги. Ці дві події похитнули традиційні підстави залежності України від Росії. Драгоманов передбачав, що надходить час, коли український народ перегляне свої стосунки з централізованою російською державою.

Протягом XVII і навіть першої половини XVIII ст. Україна мала автономну державність. Заклик Драгоманова до українців “ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.”[390], можна було зрозуміти як аргумент на користь відновлення української державності. Тут ми підходимо до поглядів Драгоманова на політичну самостійність України. Він чітко розрізняє право на відокремлення та його практичне здійснення.

Драгоманов уважав, що проти можливості української державності говорять дуже поважні аргументи міжнародної та внутрішньої політики.

Драгоманов указував на той факт, що всі нові держави, які виникли в Європі в XIX ст., потребували закордонної військової та дипломатичної підтримки. Італія отримала допомогу від Франції, а різним балканським державам допомагали Росія або Англія. Навіть великі повстання, такі як польські 1830 та 1863 рр. і угорське 1848 р., без підтримки ззовні зазнали невдачі. А українці не мали захисників серед великих держав, і Драгоманов відчував, що на жодну з них сподіватися не варто. Ще вагомішим, на його думку, аргументом проти відокремлення була незрілість українського національного руху, що виявилась у денаціоналізації верхніх класів та недостатній національній свідомості мас[393].

Драгоманов уважав, що лише перетворення російського режиму на конституційний з якомога більшим самоврядуванням областей і громад створить необхідні умови для поступу українського руху. Наприклад, скасування попередньої цензури автоматично усунуло б обмеження, накладені на українську літературу. Потім українські видання, маючи можливість вільно конкурувати з російськими, швидко замінили б їх в українських селах. Якби були дозволені приватні школи, то принаймні в них вживалася б українська мова, навіть якщо російська залишалась би спочатку мовою державних шкіл. Коли б шкільництво перейшло до відання місцевих органів самоврядування, то це незабаром привело б до “українізації” принаймні народних шкіл, а через декілька років постало б питання про українські середні школи та україномовні курси в університетах. Така програма конституціоналізму та децентралізації вимагала співпраці з російською опозицією, і мала набагато більше шансів на успіх під прапором автономії та федералізму, а не сепаратизму[394].

Драгоманов, як видається, правильно аналізував практичні можливості, що відкривалися в той час перед українським рухом. Його слушність підтвердило те, що лише після 1905 року — після запровадження певного, хоч дуже обмеженого конституціоналізму — сила українського національного руху зросла. Позиція Драгома-нова щодо питання самостійної української державності цілком узгоджувалася з його поставою до програми-максимум соціалістів. В обох випадках він скептично ставився до утопій. Він волів шукати стратегічний план, який указав би шлях від status quo уперед. Але в його запереченні сепаратизму, крім цього прагматичного, був ще один елемент. Як ми вже бачили, поняття свободи в Драгоманова було дуже індивідуалістичне. Його ідеалом була радше свобода від держави, ніж свобода через державу. Він уважав, що концентрація влади й політики з позиції сили шкідливі самі по собі. Але заснування нової держави, навіть цілком демократичної, неможливе без влади і без силової політики, без створення інституцій та ієрархії. Легко зрозуміти, що Драгоманов інстинктивно відкинув такий напрямок розвитку українського руху. Він сподівався, що політичну свободу українському народові може принести поступове перетворення на засадах децентралізації і федералізації існуючих держав — Росії та Австро-Угорщини. Отже, в час, коли не було ані української держави, ані навіть скромної практичної підстави для української сепаратистської політики, така людина як Драгоманов, в характері якої було думати іншими, недержавними, вимірами, могла особливо прислужитися українській справі.

Як можна узгодити різку критику Драгомановим російських соціалістів та революціонерів з його закликом до українського руху співпрацювати з ними? Драгоманов уважав, що боротьба проти царського абсолютизму була головним політичним завданням; все інше залежало від послаблення цього абсолютизму. Водночас він добре усвідомлював, що з російських революціонерів партнери непевні. Звичайно, він не був настільки наївним, аби бажати, щоб українська справа залежала від доброї волі російських демократів. Щоб убезпечити українців од несподіваних нападків із цього боку він вимагав повної організаційної незалежності українських політичних партій та груп. Слід пам’ятати, що до 1917 року українці переважно належали до російських політичних організацій, отже; щодо цього Драгоманов далеко випереджав свій час.

Коли одна з петербурзьких газет сказала, буцімто Драгоманов є лідером Російської соціально-революційної партії (насправді в той час такої партії не існувало), він відповідав у брошурі, надрукованій у Женеві:

Незалежність українських організацій, на якій наполягав Драгоманов, була, без сумніву, добрим способом протистояти загрозі централістських та нівеляційних тенденцій у російських революціонерів.

Драгоманов не був прихильником самостійної української державності. Проте в час, коли більшість представників верхніх класів на Україні вважали себе членами російської нації, і коли маси селян не мали викристалізованої модерної політичної свідомості, Драгоманов розглядав Україну як націю. Це вело до двох важливих політичних постулатів. Він уважав, що відчужені верхні класи повинні національно зінтегруватися з українським народом, і що на всій етнічній українській території, перетинаючи політичні кордони, має бути створена об’єднана національна свідомість та скоординована політична воля.

Свою віру в те, що лояльність українця має належати українській справі, Драгоманов за драматичних обставин висловив керівникові “Народної волі” Желябову. Желябов, українець з походження, ввійшов до українських кіл ще юнаком. Тоді він зустрів Драгоманова й, очевидно, між ними виникла особиста довіра і приязнь. За кілька років по тому, коли Драгоманов уже виїхав за кордон як представник київської “Громади”, Желябов став керівником революційної організації, відчайдушно хоробра терористична боротьба якої проти царизму змусила Росію і весь світ затамувати подих. У 1880 році Желябов послав до Женеви довіреного представника, щоб попросити Драгоманова бути політичним представником “Народної волі” в Західній Європі й опікуватися партійними архівами. В тому самому посланні Желябов виправдовує свій перехід до всеросійського революційного руху слабкістю українського руху:

Відповідь Драгоманова не дійшла до Желябова, але після його смерті Драгоманов опублікував розповідь про цей епізод і причини своєї відмови прийняти пропозицію.

Драгоманов уважав, що на Україні неможливо бути чесним демократом, не будучи українським патріотом, тому що народ — український, а не російський чи польський. Однак багато представників вищих класів не визнавали цього обов’язку і поповнювали російську інтелігенцію. Це дезертирство відчужувало їх від народу і зводило нанівець їхні абстрактні демократичні ідеали, стаючи однією з головних причин їхньої політичної слабкості. Драгоманов сам пройшов шлях від усеросійської радикальної позиції до української національної свідомості й сподівався, що рано чи пізно інтелігенція, яка живе на Україні, пристане до справи національного і соціального визволення народу.

Драгоманов проголосив, що кожний український інтелектуал мусить поселитися в певній громаді і врости в певне соціальне оточення.

Заклик Драгоманова до зденаціоналізованої інтелігенції влитися в українську справу найбільш зворушливо виражений в таких патетичних словах:

Не менш поважною, ніж денаціоналізація еліти, була проблема ізоляції українських регіонів один від одного. Драгоманов вказував на ненормальний стан, коли Лівобережна і Правобережна Україна, Галичина і Задкарпаття — вся підросійська і вся австро-угорська Україна мали між собою дуже мало контактів і навіть не були добре поінформовані про те, що діється в іншому регіоні[403]. У наукових працях Драгоманов показав етнічну і мовну однорідність українського народу від Кубані коло підніжжя Кавказу до Закарпатського краю в угорській державі[404]. Він розумів, що ця етнічна єдність мусила б мати політичні наслідки. Хоч він і не пропонував як практичну мету об’єднання всієї української території в одну державу, він ставив за мету тісну політичну й культурну співпрацю і взаємодопомогу між різними частинами української території. Наприклад, радив, щоб уся демократична пропаганда, призначена для населення Кубані, розпочиналася з нагадування кубанським козакам, що вони нащадки славної Запорозької Січі[405].

Справді піонерською була праця Драгоманова в Закарпатті, найбільш віддаленому й відсталому з усіх українських регіонів. Ця земля перед першою світовою війною була відома як Угорська Русь. У міжвоєнний період вона мала назву Підкарпатської Русі і належала до Чехословаччини. Від 1938 року її називали Карпатською Україною. Драгоманов став, мабуть, першим лідером українського національного руху, який дістався цієї землі: він бував тут двічі, у 1875 і 1876 роках. Його глибоко вразила бідність її гнобленого й експлуатованого народу. Пізніше він ніколи не втрачав жалюгідний стан цих земель із поля зору й намагався привернути до них увагу решти українців. Незадовго до смерті він ще раз нагадував українцям про їхній обов’язок щодо Закарпаття.

Виробляючи свою українську стратегію, Драгоманов зумів скористатися навіть із поділу України на російську та австро-угорську частини. Систематичне переслідування українського руху царським урядом, зокрема скандальна заборона друку українською мовою, обмежувало можливість діяльності в Росії. У цій тяжкій ситуації деякі українські патріоти єдиною розв’язкою вважали переконати російський уряд у нешкідливості українського руху, відмовляючись від будь-яких політичних завдань і обмежуючись культурним регіоналізмом на зразок літературного руху на нижньонімецькому діалекті (Plattdeutsch). Драгоманов не погоджувався з цією ідеєю відокремлення політики від культури, сумнівався він і в тому, що такі поступки приведуть до пом’якшення царського гніту. Він боявся, що така боягузлива постава відштовхне молодь — а також усіх мужніх та волелюбних людей — і таким чином їхня енергія піде намарно. Він уважав, що національному рухові слід облишити спроби порозумітися з урядом. У межах Російської імперії його учасники мають зосередитися на суто академічній роботі (з необхідності друкованій російською мовою) в галузях української історії, етнографії, економічних питань тощо. Ці дослідження могли б згодом стати основою для політичної діяльності. Водночас українському рухові слід, зберігаючи, звичайно, організаційну незалежність, шукати шляхів співпраці з різними російькими опозиційними рухами, від земських конституціоналістів до революційного підпілля. Однак центр тяжіння українського руху варто перенести до Галичини, де, незважаючи на польську гегемонію, австрійські закони все ж таки забезпечували крихту свободи. Драгоманов сподівався, що галицькі та підросійські українці можуть створити там центр української діяльності. І тоді поки послаблення царського абсолютизму не розв’яже руки українцям у Росії, життєдайна енергія цього центру променюватиме й на Підросійську Україну[407].

Драгоманов сумнівався, що старше покоління галицької інтелігенції можна буде навернути до його програми спільних дій. Ось чому через їхні голови він звертався просто до молоді. Звичайно, це був план, розрахований на тривалий час, але Драгоманов не дозволяв собі розхолоджуватись.

Через декілька років по смерті Драгоманова один із його учнів, видатний галицький письменник і вчений Іван Франко так оцінив його вплив:

Тривалі результати далекосяжного бачення Драгоманова допомогли Галичині стати П’ємонтом української національної справи напередодні та під час першої світової війни.

Як міг Драгоманов примирити свій палкий патріотизм із космополітичними переконаннями? Він уважав, що універсальний ідеал людства — це синтез найкращих властивостей кожного народу. Розуміння взаємозв’язку між загальним і особливим також переконувало його, що гуманіст, який хоче працювати для добра людства, мусить мати певне поле прикладання своїх сил[410]. Український народ може бути таким полем. Людство лише виграє від того, якщо серед народів землі буде “одним бездушним трупом менше, однією живою великою породою людською більше”[411].

Гуманістичні й космополітичні підвалини національної ідеї передбачають обов’язок боротися зі всіма формами вузького, виняткового відсталого націоналізму серед власного народу. Драгоманов робив це сумлінно. Тут, аби довершити картину його української політичної програми, мусимо згадати про його боротьбу з крайніми виявами українського націоналізму.

За життя Драгоманова український рух був надто слабкий, щоб завдати шкоди будь-якому іншому народові. А проте Драгоманов дуже чутливо реагував на всі симптоми національної ненависті й образи серед українців, які за інших умов могли б перетворитись на руйнівну силу.

Інтелектуальна сумлінність Драгоманова зробила його безкомпромісним противником усіх національних ілюзій і патріотичних забобонів.

Розглянемо два приклади боротьби Драгоманова проти упереджень своїх співвітчизників — його ставлення до культу Шевченка та позицію щодо користі російської літератури для українців.

Геніальний поет і революціонер Тарас Шевченко (1814–1861) мав величезний вплив на розвиток української національної свідомості. Українці шанували його як пророка, і скоро навколо його імені та пам’яті виріс культ. Кожна українська фракція, від клерикалів до соціалістів, бачила Шевченка у світлі своїх ідей, ігноруючи ті аспекти його життя і праці, які їм не підходили. Певна річ, Драгоманов не заперечував проти вшанування пам’яті Шевченка. Пізніше він безуспішно намагався опублікувати в Женеві повне, нецензуроване видання поезій Шевченка. Зате він виступав проти канонізації Шевченка, яка сховала за німбом справжню людину й поета. Він уважав конче потрібним історично-критичний підхід, який брав би до уваги також Шевченкові вади. Зокрема він застерігав від сприйняття його поезії як послідовної політичної програми[414].

Може видатися дивним, що і за життя, і після смерті Драгоманова часто звинувачували в русофільстві. Причина цього полягала в часто висловлюваному ним переконанні, що українцям не слід уникати російської літератури. Його аргументи були прості: по-перше, російська література безумовно ввібрала найбільші художні досягнення всіх слов’янських літератур; по-друге, відвертаючись від російської літератури, українці радше поглиблять свою провінційність, аніж культурну незалежність. Драгоманов так відповів на докір щодо його рабської відданості російській літературі та культурі:

Отже, без російської літератури годі було обійтися на Наддніпрянській Україні через те, що існувала потреба в численних російських перекладах західноєвропейських творів. Дещо іншою була ситуація в Галичині, де багато людей знали німецьку мову. Але Драгоманов остерігався, що німецький культурний вплив має схильність продукувати бюрократів, і вважав, що російська література може відіграти позитивну роль і в Галичині. Він гадав, що дух соціальної критики, який переважав у найкращих зразках російської літератури, приверне увагу відсталої галицької інтелігенції до потреб власного народу. На думку Драгоманова, таке почуття до народу було для українського національного руху найкращим стимулом. Крім того, знайомство з російською дійсністю сприятиме знищенню ілюзій консервативних старорусинів щодо царської імперії. Драгоманов ствердив, що він розповсюдив у Галичині більше російських книжок, ніж усі московські панславісти разом узяті, і що саме це спонукало молодше покоління перейти до українського національного табору[416].

Драгоманов міг дозволити собі такий безсторонній утилітарний підхід тому, що був переконаний у життєздатності української культури і позбавлений почуття національної меншовартості. Багато його співвітчизників, які компенсували свою залежність від російської культури лайками на адресу Росії, не могли пробачити йому такої постави. Драгоманов зауважував, що якраз ті, хто критикував його як “русофіла”, насправді самі готові були зробити набагато більші поступки щодо вживання російської мови в публікаціях і навіть приватному листуванні. Різниця полягає в тому, що Драгоманов уважав нечесним не “признати і в теорії частину тих поступок, які інші роблять на практиці”[417].

В історії української політичної думки Драгоманов стоїть посередині між поколінням Кирило-Мефодіївського Братства 40-х років XIX ст. — першим виявом модерної української національної свідомості — і поколінням, покликаним будувати незалежну українську демократичну республіку в 1917 році. Звичайно, Драгоманов не був першим учасником українського національного руху, який роздумував над політичними проблемами й опрацьовував програми. Але щодо об’єму праць, різноманітності порушених питань, глибини думки жоден із його попередників чи сучасників не може з ним зрівнятися. Досьогодні в царині політичної теорії Україна породила небагато людей такого масштабу. Репутація Драгоманова постраждала від того, що в дуже багатьох відношеннях він був першим. Для наступного покоління багато з його важкоздобутих досягнень були вже самоочевидні, тоді як питання, де історичний розвиток лишив позаду його погляди (наприклад, українська державність), стали цілком ясні Це одна з причин зменшення впливу Драгоманова на українську політичну думку в міжвоєнний період. Але вивчення спадщини Драгоманова, яке поставить собі за мету відрізнити живі ідеї від мертвих, не зможе не підтвердити багатство і плідність його внеску.

Іван Франко сказав:

ДРАГОМАНІВСЬКА ПРОГРАМА ДЛЯ РОСІЇ І СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Драгоманов“ уважав, що федералізація Російської імперії принесе українському народові волю.

Слід відзначити, що тут федералізм протиставлений сепаратизмові, а не незалежності. Драгоманов, напевно, мав на увазі Швейцарію, де франко- та італомовні кантони, хоча і становлять меншість, не є менш “незалежними”, ніж німецькомовні.

Деталі конституційної програми Драгоманова читач може знайти у “Вільній спілці”, його проекті конституції для перебудованої Російської імперії[420]. Тут ми звернемо увагу лише на декілька особливо цікавих пунктів.

Федеральна структура передбачає існування окремих одиниць, із яких складається ціла держава. Драгоманов розумів, що адміністративний поділ царської Росії (на губернії) з довільно проведеними кордонами не годився для системи сильного самоврядування. З іншого боку, він не наполягав на тому, щоб Російська імперія була поділена точно за етнічним принципом тому, що окремі “кантони” мали б надто різні розміри. Драгоманов запропонував створити нову територіальну одиницю — область[421] — і, встановлюючи кордони областей, брати до уваги етнічні, економічні та географічні фактори. Довелося б утворити декілька змішаних областей: одну область могли б мати латиші та естонці, як і різні національні групи на Кавказі. Території більш чисельних народів, таких як росіяни та українці, треба було б поділити на кілька областей. Для України Драгоманов пропонував три області: Київську (Правобережна Україна), Харківську (Лівобережна Україна), Одеську (Південна Україна, включаючи Бесарабію і Крим). У змішаних областях національна рівність забезпечувалася б самоврядуванням громад і районів та непорушністю особистих прав (зокрема вільного вживання рідної мови) усіх громадян. Як приклад Драгоманов наводив Швейцарію, де є декілька двомовних кантонів[422].

Найвиразнішою рисою конституційного проекту Драгоманова було те, що (як і в конституціях Сполучених Штатів та Швейцарії), штати-області (члени федерації) повинні були мати сферу компетенції, недоторканну для федерального уряду. Правові суперечки мав вирішувати верховний суд (сенат). Те, що пропонував Драгоманов, не було звичайною адміністративною децентралізацією, а скоріше (хоча він і не вживав таких слів) розподілом суверенітету між федеральною спілкою й областями. Ця концепція була закріплена ще в двох положеннях. По-перше, області мають право укладати між собою угоди з певною метою. По-друге, в разі узурпації влади на федеральному рівні вся влада, зокрема й командування збройними силами, автоматично переходить до рук обласних урядів. Події 1918 року на території колишньої Російської імперії відбувалися майже так, як уявляв собі Драгоманов. Після більшовицького перевороту всю владу перебрали до своїх рук різні регіональні уряди, які спочатку вважали себе автономними, але в складі демократичної Росії.

Видатний німецький соціолог Макс Вебер оцінював конституційний проект Драгоманова як блискучий. Він писав:

Вебер повністю погоджувався з тезою Драгоманова про те, що унітарна структура Російської імперії була основною перешкодою до ліберальної трансформації й органічної “європеїзації” країни.

На які ж сили розраховував Драгоманов у боротьбі за здійснення федеративної програми? Він уважав, що природними спільниками українців були всі неросійські нації імперії, від фінів на півночі до народів Кавказу на півдні. Серед великоросів теж існували групи з сильним відчуттям територіального патріотизму і з традиціями спротиву централізмові Москви й Санкт-Петербурга: донські козаки, сибіряки, жителі Поволжя та Уралу, а також Далекої Півночі[424]. Ідеї Драгоманова справдилися під час революції 1917–1920 рр., коли ці регіони були єдиними етнічно російськими територіями, які протистояли комуністичній хвилі, що йшла з центральної Росії.

Згідно з добре відомою соціологічною закономірністю, революційний рух схильний переносити свою організаційну структуру на будь-який витворений ним режим. Не лише мета Драгоманова, а й засоби, які він пропонував, були децентралізаційними і федеративними. Він сподівався на створення низки регіональних революційних організацій, що координуватимуть свою діяльність добровільно, а не просто коритимуться диктатові центральної влади[425]. Ця концепція різко контрастувала з поширеною в російських революційних колах ідеєю про конечну потребу дуже централізованої революційної організації. Після перемоги її центральний комітет став би основою тимчасового уряду з необмеженою владою. Довершував би цей централістський ланцюг контроль тимчасового уряду за виборами до всеросійських національних зборів.

Драгоманов застерігав, що насправді ця програма означала б передачу централізованої влади до інших рук і привела б до небезпеки диктаторського перевороту справа чи зліва. Ідеї всеросійських національних зборів він протиставляв ідею установчих зборів в областях. “Ми майже певні, що Земський Собор імперії збереже переважання великоруської народності й інтересів центральних московських провінцій над усіма іншими, особливо у питаннях шкільних та економічних”[426].

Тут ми підходимо до питання методів у політичній боротьбі.

Залежно від загальної політичної ситуації Драгоманов декілька разів змінював свою думку щодо найдоцільніших тактичних методів. В юності він сподівався на можливість мирного розвитку на основі реформ Олександра II — звільнення кріпаків, нової судової системи, впровадження земств[428]. Реакційний поворот російського уряду, зокрема утиски українського руху, змінив його поставу на войовничішу. Під час Балканської війни (1877–78 рр.) він видавав брошури для солдатів та офіцерів, закликаючи їх до збройного повстання[429]. Він сподівався, що армія повстане знову, як колись декабристи після наполеонівських воєн, але цього разу військову акцію підтримає громадська думка, центром якої були земства. Згодом, у 1880-х рр., втративши ілюзії на швидке вдосконалення російського режиму, він знову став дивитися на цю справу спокійніше. У той час він звернув погляд на земство — острівець самоуправління посеред абсолютистсько-бюрократичного режиму. Його надія грунтувалася на прикладах Франції та Пруссії: у Франції ініціатива провінційних зборів призвела до скликання Генеральних Штатів у 1789 р.; у Пруссії діяльність провінційних сеймів спричинилася до скликання у 1847–1848 рр. парламенту[430].

Драгоманов докоряв російській опозиції за вузькість її поглядів: внаслідок століть абсолютизму і централізму вона могла уявити собі політичну зміну лише як результат насильства, як

Драгоманов не ставив максимальних вимог. Він вважав важливішим не швидке здійснення реформ, а таке становище, коли вони після здійснення пустять глибоке коріння (як це було в Англії)[432]. Ця поступовість супроводжувала його доктрину компромісів у політиці. Він розумів, що без компромісів не обійдешся, але вважав допустимими лише “кількісні”, а не “якісні” компроміси.

Біограф Драгоманова Заславський твердить, що Драгоманов був єдиним революційним автором у Росії, який ставився до питань міжнародної політики всебічно і з розумінням[434].

Власне, українська перспектива виводила Драгоманова поза кордони Російської імперії. Інтерес до Галичини змусив його цікавитися справами Австро-Угорської імперії взагалі. На польське питання, єврейське питання, питання, що поставали внаслідок розпаду Османської імперії, він дивився з погляду Києва, а не Санкт-Петербурга, а тому сприймав їх ближче і конкретніше. Ідеї Драгоманова щодо взаємин українців із їхніми західними та південними сусідами і з національними меншостями, які живуть на українській землі, доповнювали його російську програму. Тут сходяться внутрішня та зовнішня політика.

Суть єврейського питання на Україні для Драгоманова полягала в тому, що євреї були одночасно національністю, економічним класом та релігійною групою. Як національність вони були відокремлені від решти населення мовою та традиціями. В економічній сфері переважна більшість євреїв мала заняття, традиційні для середнього класу. Дотримання релігійних обрядів у щоденному побуті ще більше посилювало ізоляцію євреїв од християнського населення[435]. Драгоманов боявся, що почуття кривди, завданої українським селянам шинкарями, лихварями, орендарями (збирачами податку для держави та знаті) може легко перетворитися з соціального протесту на антисемітизм. Він був упевнений, що єврейське питання не можна розв’язати похвальною ліберальною формулою: усунення правових обмежень, накладених на євреїв у Росії, наприклад, неприроднього зосередження їх у межах “смуги осілості” (в Україні та Білорусії). Драгоманов бачив розв’язання у розколі єврейської громади на робітників та експлуататорські елементи, а також у розвитку почуття солідарності між єврейськими та неєврейськими робітниками. Де потребувало створення єврейської соціалістичної організації та соціалістичної преси мовою ідиш. Цією програмою Драгоманов немов провіщав майбутній “Бунд”. Перші заклики до створення єврейської соціалістичної організації виходили з друкарні Драгоманівської “Громади” в Женеві. Ця ініціатива наштовхнулася на відверту ворожість із боку російських соціалістів, у тому числі й зрусифікованих євреїв[436].

Польське питання Драгоманов пропонував розв’язати в дусі “колумбового яйця”, чітко розрізняючи етнічно польські території і території, етнічно литовські, білоруські чи українські, на які претендували поляки. На цих непольських землях, які колись належали до Речі Посполитої, поляки становлять меншість усього населення, але більшість класу землевласників. “Тепер для людей із здоровим глуздом може бути мова тільки про незалежність Польщі етнографічної”[437]. Звичайно, Драгоманов розумів, що етнічна Польща мала безумовне право на незалежну державність, але він уважав, що федералістична політика співпраці з іншими народами Східної Європи буде в інтересах самих поляків. Щодо поляків, які проживають поза етнічною польською територією, то вони повинні мати культурну автономію і, звичайно, рівні громадянські права, але не панівну позицію. Польська меншість на Правобережній Україні, серед якої був досить великий відсоток освічених людей, могла б зробити велику послугу справі свободи, якби об’єдналася з українцями в боротьбі за самоврядування цієї землі, так як шведи у Фінляндії співпрацювали з фінами. В XIX ст. декілька поляків на Правобережній Україні були готові стати на цей шлях з демократичних переконань чи з почуття територіального патріотизму. Але основна маса поляків, зокрема й поляки демократичних і навіть соціалістичних поглядів, не могли звільнитися від гіпнотичної віри в “історичні кордони” Польщі. Драгоманов був переконаний, що ці імперіалістичні польські мрії були джерелом біди для польського народу, який дозволив спокусити себе авантюрною політикою, і джерелом неспокою для всієї Східної Європи[438].

На відміну від російських слов’янофілів, Драгоманов хотів не знищення, а федералізації Австро-Угорщини. Поділ імперії на історичні коронні краї, де аристократична нація звичайно пригноблює плебейські народи, треба, вважав він, замінити системою, що гарантуватиме всім народам цілковиту рівність на основі загального виборчого права. Драгоманов нагадував своїм товаришам у Галичині, що боротьба за загальне виборче право повинна бути їхнім безпосереднім політичним завданням[439].

Драгоманов виявляв великий інтерес до долі балканських слов’ян, яких уважав природними спільниками українців. Він розумів, що саме через унію з Україною Росію стали цікавити Балкани та чорноморські області і що конфлікт Російської імперії з Туреччиною був успадкований від козацької України. Однак Росія, з огляду на її імперіалістичні тенденції, не здатна була стати чесним союзником цих областей у боротьбі за їхню незалежність. “Деспотія не може бути визволителькою”[440]. Драгоманов застерігав своїх болгарських та сербських товаришів від надій на щиру допомогу з боку Росії.

Східноєвропейську програму Драгоманова довершували його ідеї щодо взаємин Німеччини та Росії[441]. Він уважав, що ці дві агресивні великі держави кліщами обхоплюють Східну Європу. Ті з захоплених цими кліщами країн, яким більше загрожувала Німеччина, пов’язували свої надії з російською силою, а ті, що перебували під загрозою Росії, покладалися на Німеччину. Натомість Драгоманов обстоював думку, що російський та німецький імперіалізми підтримували один одного, і вважав фундаментальною помилкою віру в те, що ці дві держави заженуть одна одну в безвихідь. Він гадав, що тривалий мир у Східній Європі може створити лише визволення та федеративний союз народів, що живуть між російськими і німецькими етнічними блоками. Де стримувало б і російських, і німецьких імперіалістів. Розладнання планів цих імперіалістів додало б сил лібералам тих націй, у яких авторитарна форма врядування була функцією експансіоністської зовнішньої політики. Зрештою федерація народів між цими блоками принесла б користь німцям та росіянам, так само як і меншим народам між ними.

Як нам відомо, Східна Європа пішла шляхом цілком протилежним до того, що його накреслив Драгоманов. А проте навряд чи можна мати сумнів, що він добре бачив найбільші проблеми цієї частини світу. І сумний перебіг подій від 1914 року ще раз переконує нас у тому, що ідеї Драгоманова можуть мати нормативну вартість і в майбутньому.