Iсторичнi есе. Том 1

Напередодні першої світової війни українське населення Австро-Угорської імперії становило близько чотирьох мільйонів чоловік. Воно було поділене між австрійськими провінціями Галичиною (3 380 000) і Буковиною (300 000) та Угорським Королівством (470 000)[574]. У кожній із цих трьох областей українці жили в зовсім різних умовах. Це вимагає окремого розгляду кожної з цих трьох груп. Проте, оскільки галицькі українці були не лише найчисленнішою з них, але й найважливішою з історичного погляду, у цій статті йтиметься тільки про них.

Офіційно східнослов’янських жителів Габсбурзької імперії означувано як “рутени” (die Ruthenen); своєю власною мовою вони називали себе русинами. Наприкінці XIX ст. галицькі й буковинські русини стали схилятися до прийняття нового національного імені — українці, — яке врешті й переважило.

ВПЛИВ АВСТРІЙСЬКОГО ПРОСВІЧЕНОГО ДЕСПОТИЗМУ

У 18 ст. етнічна національність не мала політичного значення. На час приєднання у 1772 р. Галичини до Австрійської імперії крайова шляхта давно вже була сполонізованою. Тому не дивно, що австрійський уряд спочатку не мав, власне кажучи, жодної “русинської політики”. Хоча юридичним приводом, використаним під час першого поділу Польщі, було позірне право Габсбурзької династії на спадщину середньовічного Галицько-Волинського князівства, новопридбана провінція з практичного погляду трактувалася як частина польської території. Проте українське населення Галичини скоро відчуло на собі вплив нового режиму. Реформаційні заходи австрійських “просвічених” монархів Марії Терези та Йосифа II прямо зачепили ті дві соціальні групи, які зберегли свою руську ідентичність: селян і уніатське духовенство.

Найважливіші кроки, що їх законодавчо запровадив австрійський уряд протягом 1772–1790 років на користь галицького селянства, були такі: зменшення максимальної панщини до трьох днів на тиждень і 156 днів на рік із розрахунку на одне селянське господарство, зі зменшенням її розміру для бідніших груп селян; сувора заборона будь-яких додаткових повинностей поза встановленою панщиною; створення кадастру та забезпечення селян правом володіти тими ділянками, які вони на той час утримували й обробляли; організація сіл у громади, які вибирали своїх офі-ційних осіб; надання певних підставових особистих прав, таких як право одружуватися без дозволу пана й право оскаржувати рішення землевласника та позивати його в органах державної адміністрації[575].

Треба визнати обмежений характер цих реформ. Австрійський уряд не ставив за мету створювати умови громадянської рівності. Імперія мала залишитися ієрархічним “становим суспільством”. Селянин, не будучи вже більше у формально-юридичному сенсі кріпаком, і далі залишився “спадково прикріпленим” до домінії (поміщицького маєтку). Окрім права на безплатну селянську працю, домінія зберегла за собою важливі прерогативи адміністративного, судового та податкового характеру. Після смерті Иосифа II у 1790 р. і з початком затяжних воєн проти Франції дальші реформи були перервані Консервативний уклад післянаполеонівського періоду робив адміністративну практику співчутливішою до поміщицьких інтересів. Однак галицькі селяни стали “принаймні предметом права, а не, як колись [під старим польським режимом], поза будь-яким правом”[576]. Напередодні першої світової війни Іван Франко твердив, що “...наш народ досі не забув про нього [Йосифа II] і оповідає про його розумне та чоловіколюбне поступування з підданими”[577]. Проселянські реформи Марії-Терези та Йосифа II заклали в Галичині основи династичної лояльності українських мас, яка змогла перетривати аж до кінця монархії.

Греко-католицька, або уніатська церква посідала вирішальне місце в історії галицьких українців XIX–XX ст.[578] Австрійський уряд надав уніатській церкві і духовенству рівний статус з римо-католицькими, в якому їм відмовляв колишній польський режим. 1774 р. Марія Тереза ухвалила новий офіційний термін — греко-католики, — маючи на меті наголосити на рівності між “грецьким” і “римським” віросповіданнями. Цей принцип рівності, що його постійно підкреслювали Марія-Тереза, Иосиф II і Леопольд II, був здійснений через низку практичних заходів: покращення правового й економічного становища греко-католицького духовенства, створення семінарій та капітул при кафедрах у Львові і Перемишлі, члени яких мали допомагати єпископам в управлінні їхніми дієцезіями. Вершиною цих реформ було піднесення у 1808 р. львівського єпископату до рівня Галицького митрополичого престолу[579]. Вперше таку пропозицію зробив ще 1773 р. львівський єпископ Лев Шептицький (1717–1779), аргументуючи її тим, що Галицька грецька митрополія розширить політичний вплив Австрії серед уніатів Західної України, яка тоді ще була частиною Польщі (до другого поділу 1793 р.), і допоможе поборювати там “схизматичну” пропаганду Росії.

Польський культурний вплив серед греко-католицького духовенства, коріння якого сягає ще передподілових часів, посилився протягом перших десятиліть австрійського правління. Піднесення соціального й освітнього статусу духовної верстви зробило її менш стійкою перед спокусою дорівнятися життєвим укладом до польської шляхти. Але, хоч у руських священицьких сім’ях аж до другої половини XIX ст. панувала польська мова, з’явилися ранні симптоми їхньої антипольської політичної постави. В 1809 р., коли Галичину тимчасово окуповали сили польського Наполеонового сателіта, Великого Варшавського герцогства, митрополит Антін Ангелович (1756–1814) відмовився брати участь у будь-яких польських патріотичних демостраціях і постраждав за свою відданість Габсбургам[580].

Боротьба козацької України за політичну незалежність у XVII ст. була тісно пов’язана з обороною православ’я від ісламу та римського католицтва. Уніатська церква виступала тоді придатком до чужоземного польського панування. У XIX ст. відбулася цікава переміна ролей. Після того, як Київський митрополичий престіл був підпорядкований Московському патріархатові (1685), православна церква на Україні втратила свою автономію і поступово стала повністю русифікованою. Уніатська церква, яку в Російській імперії заборонено (1839), була обмежена до Габсбурзьких володінь. Але тут вона пережила дивовижне відродження. Благотворні реформи, проведені австрійським урядом, піднесли освітній і громадський рівень греко-католицького духовенства понад рівень тогочасного православного духовенства. Водночас вплив австрійського “йоси-фінства” дав змогу греко-католицькій церкві позбавитися від польських пов’язань. Тепер вона була здатна взяти на себе роль української національної церкви. Від 1848 р. греко-католицька церква забезпечувала політичне керівництво української спільноти в Галичині. Пізніше це керівництво поступово перейшло до рук світської інтелігенції, багато представників якої були, однак, синами священицьких родин.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ПРОБУДЖЕННЯ

Завершення наполеонівських воєн поклало початок тривалому періодові міжнародного та внутрішнього миру. Але під час цих дрімотних бідермаєрівських років{96} серед галицької греко-католицької священицької інтелігенції почало формуватися місцеве інтелектуальне життя. Починаючи з 1820-их років в її середовищі з’явилося декілька вчених: історики Михайло Гарасевич (1763–1836) і Денис Зубрицький (1777–1862), граматики та етнографи Іван Могильницький (1777–1831), Йосиф Лозинський (1807–1889) і Йосиф Левицький (1801–1860). Проте, їхні праці були написані латинською, німецькою або польською мовами. Деякі польські вчені також публікували важливі збірки українського фольклору.

Наступним кроком стало створення 1832 р. патріотичного гуртка серед студентів греко-католицької духовної семінарії у Львові. Лідером цієї групи був Маркіян Шашкевич (1811–1843), талановитий поет і натхненна особистість, а його найближчими соратниками — Яків Головацький (1814–1888) та Іван Вагилевич (1811–1860). Цих трьох молодих людей прозвали “Руською трійцею”[581].

Що відрізняло “Трійцю” від попередників і старших сучасників — це її рішучість підняти місцеву говірку до рівня літературної мови. Вони вирішили опублікувати альманах, що містив зразки народної поезії і кілька оригінальних робіт. Після багатьох труднощів з цензурою у 1837 р. вийшов томик під назвою “Русалка Дністровая”. Його надруковано в Буді (Угорщина), де цензура була поблажливіша, ніж у Галичині “Русалка” стала початком новітньої української літератури в Галичині, а також віхою у формуванні національної свідомості.

“Русалка Дністровая” може видатися сьогодні зовсім невинною і позбавленою політичного значення книжкою. Але сучасники відчували, що ця “мовна революція” є радикальною і небезпечною. Шашкевич і його друзі мали дальші плани: вони розпочали систематичне збирання фольклорних матеріалів і мали намір друкувати освітню літературу для селян. Але правлячі кола спаралізували їхню ініціативу. “Ми ледве даємо собі раду з однією нацією [поляками], а ці дурні голови хочуть ще розбудити мертвопоховану руську націю”, — говорив львівський директор поліції[582].{97} Проте, ще більшої шкоди, ніж бюрократична тупість, завдала ворожість греко-католицької ієрархії. Митрополит Михайло Левицький (1774–1858) і його оточення вважали вживання “хлопської мови” у друці негідним, непристойним і можливо навіть шкідливим. Церковна цензура конфіскувала наклад “Русалки” і стала на заваді появі інших публікацій місцевою мовою. Приниження та переслідування, яких зазнали члени “Руської трійці”, спричинилися до передчасної смерті Шашкевича і врешті привели Вагилевича до польського табору.

Шашкевич і його гурток були цілком свідомі того, що галицькі “русини” і “малороси” по той бік австро-російського кордону — один і той самий народ. Їх спонукали молодий літературний рух на основі народної мови у Східній Україні та особисті зв’язки з деякими вченими українського походження в університетах Росії (Ізмаїлом Срезневським, Михайлом Максимовичем, Осипом Бодянським). Ті вчені зовсім не були українськими національними патріотами, але вони живили романтичний ентузіазм своїх галицьких друзів до народної мови і фольклорних досліджень.

Іншим джерелом натхнення була Чехія[583]. Разючі досягнення чеського національного руху стали наочним зразком для галицьких “будителів”. За посередництвом Карла Владислава Запа, чеського літератора, що служив у галицькій адміністрації, Головацький і Вагилевич встановили зв’язки з провідними чеськими славістами й почали співпрацювати з празькими періодичними виданнями. Як чехи, так і галицькі українці схилялися до австро-слов’янської політичної програми. У надрукованій 1846 р. статті видатний чеський публіцист Карел Гавлічек назвав Україну “ягням межи двома вовками”, Росією та Польщею, і “яблуком розбрату”, кинутим долею між цими двома націями”. Він радив Австрії підтримати українців у Галичині, які потім змогли б впливати на своїх співвітчизників у Російській імперії[584]. Того ж 1846 р., Яків Головацький висловив разюче подібні погляди у статті, надрукованій у німецькому журналі[585]. Описавши жалюгідне соціальне становище і культурний застій свого народу, пригнобленого польською аристократією і зневаженого власним реакційним вищим духовенством, Головацький пояснив, чому, незважаючи на ці незадовільні умови, галицькі русини не відчувають симпатії до Росії. Селяни знали, що в Росії немає законного захисту кріпака від зловживань; греко-католицькі священики жили краще, аніж російські православні попи. Що більше, у Росії “є мала надія для своєї літератури і національности. Московщина засмоктує все... Централістський російський уряд поглядає скоса на появу малоросійської літератури”. Головацький робив висновок, що “сприяючи руській літературі (в Галичині), Австрія могла б впливати на Малоросію”.

Антиросійське повстання у Конгресовій Польщі (1830–1831) спричинилося до початку підпільної діяльності в Галичині. Її кульмінацією за п’ятнадцять років по тому стало невдале повстаня 1846 року. Польські змовники, які мріяли про свою батьківщину в її передподілових межах, поширили пропаганду й на українську спільноту[586]. Спроби вербувати прибічників серед селянства породили пропагандистську літературу тамтешньою українською розмовною мовою. Але ця агітація не знайшла прихильної відповіді. В освічених українців революційна пропаганда мала більший успіх. Принаймні деякі кола греко-католицької інтелігенції були чутливими до волелюбного заклику польської справи. Серед студентів Львівської семінарії у 1833–1834 рр. оформилася конспіративна група. Але ще до того, як влада у 1838 р. припинила її діяльність, вона зустрілася з опозицією серед самої молоді. Деякі українські члени підпільної “Співдружності польського народу” вимагали змінити назву на “Співдружність польського й руського народів”, але ця пропозиція була презирливо відкинута[587]. Негнучкість польських революціонерів викликала антипольську реакцію, і руська національна течія, що її очолив гурток Шашкевича, завоювала перевагу серед семінаристів. До ширшого питання польського впливу на галицьких “будителів” треба підходити з двох боків. Європейські вільнодумні ідеї досягали українців того покоління переважно через польські канали. З другого боку, самоствердження окремої української національності неминуче передбачало боротьбу проти традиційної польської гегемонії. “Цю справу зроблено тихо і без зайвого галасу, і незабаром поляки втратили свою владу над нацією, яка лише за декілька років до того була тісно пов’язана з ними і яку ледве чи можна було відрізнити від них. Графові Стадіону [галицькому намісникові] не треба було “винаходити” русинів у 1848 р.; він знайшов їх уже там”[588].

РЕВОЛЮЦІЯ 1848 Р.

Зразу ж після вибуху повстання у Відні поляки влаштували масштабну патріотичну демонстрацію в Галичині. 18 березня 1848 р. вони звернулися з петицією до імператора, вимагаючи ширшої автономії для Галичини, яку вони трактували як суто польський край. Через місяць — 19 квітня — українці подали свою власну петицію. Вони просили визнання їхньої національності і рівних прав для обох народів, що населяли Галичину[589]. Заснування 2 травня Головної руської ради заперечило претензії польської Ради народової виступати від імені всієї Галичини. Головна руська рада, яку очолив львівський греко-католицький єпископ — помічник Григорій Яхимович (1792–1863), сформулювала свою програму у Маніфесті від 10 травня.

Інші важливіші кроки галицьких українців під час революційного періоду були такі: створення мережі з 34 місцевих відділів Ради по всьому краю; заснування “Зорі Галицької” — першої україномовної газети не лише в Галичині, але й на всіх українських землях; участь у Слов’янському з’їзді в Празі у червні 1848 року; кампанія за вибори до першого австрійського рейхстагу й робота в парламенті; формування руської Національної гвардії і військових загонів, які брали участь у війні проти повсталої Угорщини; організація публічних мітингів; подання звернень до крайового та центрального урядів; збирання підписів під петиціями; проведення 19–26 жовтня 1848 р. Собору руських учених з метою визначення основних напрямів культурної й освітньої політики.

Головна руська рада розпочала свою діяльність з благословіння галицького намісника графа Франца Стадіона. Цього блискучого ексцентрика називали “консервативним реформатором у стилі [барона фон] Штейна і Роберта Піла”[590], представником “освіченого консерватизму в дусі зревізованого і витонченого йосифінства”[591]. Призначений у Галичину після невдалого польського повстання 1846 р., Стадіон намагався розбити ірредентизм польської шляхти й інтелігенції, звертаючись до класових інтересів селянства (як українського, так і польського) й підтримуючи українські національні вимоги. Не чекаючи на загальноімперський закон, він 22 квітня скасував декретом панщину і “спадкове підданство”, тим самим перехопивши ініціативу польських демократів, які збиралися приписати собі заслугу у проведенні цієї вкрай потрібної і запізнілої реформи. Так само він встановив тісні зв’язки з Яхимовичем і лідерами Ради, давши полякам привід глузувати, що “Стадіон винайшов русинів”.

Становище галицьких українців було аналогічним до становища менших національностей Угорщини, які теж об’єдналися з династією і віденським урядом проти тої “свободи”, що пропонувало їм мадярське дворянство. В австрійській половині монархії українці стояли найближче до чехів, головних захисників об’єднаної імперії, реорганізованої відповідно до австро-слов’янського поділу[592].

Під час Слов’янського з’їзду в Празі польсько-руська секція зайшла у глухий кут. За позалаштунковим посередництвом чехів досягнуто компромісної угоди, яку секція ухвалила 7 червня 1848 року: українці згодилися відкласти питання про поділ Галичини, а поляки визнали принцип рівності двох націй у всіх адміністративних та освітніх справах[593]. Подальший насильницький розпуск Слов’янського з’їзду поховав угоду 7 червня. Однак вона залишилася, аж до галицького сейму у лютому 1914 р., єдиним зразком польсько-українського компромісу.

В австрійському законодавчому рейхстазі у Відні і Кромержижі українські депутати діяли звичайно за прикладом і порадою своїх чеських колег. Під час дебатів у конституційному комітеті поляк Флоріан Зємялковський назвав русинів “штучною нацією, винайденою минулого року”. Його заяву енергійно спростували чеські представники Францішек Палацький і Францішек Ладіслав Рігер. Як сказав Рігер 24 січня 1849 року: “Поважайте національні прагнення цього народу, досі переслідуваного як поляками, так і росіянами, й покликаного до самостійного існування”[594].

На питання про національну ідентичність Головна руська рада дала “українську” відповідь, тобто ствердила відмінність свого народу не лише від Польщі, але й від Росії. Маніфест Ради від 10 травня 1848 р. проголошував: “Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого півтретя міліона землю Галицьку замешкує”[595]. Проте варто відзначити, що в усіх заявах Ради та її окремих лідерів ми не знаходимо жодного спеціального покликання на становище їхніх співвітчизників у Росії і на взаємовідносини двох частин нації, розділеної між Російською й Австрійською імперіями. Політично досвідчені чеські лідери усвідомлювали міжнародні наслідки українського відродження у Галичині. Рігер говорив у Конституційному комітеті: “Свобода преси [в Австрії] дасть змогу якнайповніше розвинутися руському елементові. Його натхнена свободою література розтопить такий твердий колись лід російського абсолютизму... Це, панове, є найважливішим у даному питанні: падіння європейського деспота, ворога свободи не за горами, раз цей народ вступає в ряди інших слов’янських народів”[596]. Однак, таких широких перспектив бракувало мисленню лідерів Головної руської ради, людей доброї волі, але несміливих і провінційних за своїм інтелектуальним світоглядом.

Іншим вузьким місцем у мисленні Головної руської ради було те, що вона нехтувала соціально-економічними проблемами. Скасування панщини і “спадкового підданства” залишало нерозв’язаними багато питань: про відшкодування, яке мало бути сплачене поміщикам, а також про ліси та пасовиська: раніше помістя й села користувалися ними спільно, а тепер поміщики заявляли, що право власності мають тільки вони. Для селян ці проблеми були вкрай нагальні. Український селянський депутат Іван Капущак у пристрасній промові в рейхстазі 17 серпня 1848 р. доводив, що вимога про індемнізацію безпідставна: саме кріпацтво — це зловживання, і за нього не має бути жодної компенсації: “Батоги й канчуки, що обвивалися довкола наших голів і нашого струдженого тіла, се нехай вистарчає їм, се нехай буде їм відшкодуванням!”[597] Ця промова справила на палату сильне враження. Але Рада, що послідовно захищала інтереси і права греко-католицької церкви й духовенства та їхню рівність із “латинською” церквою і духовенством, не спромоглася звернути увагу на соціальне невдоволення основної маси свого народу[598].

Поява Головної руської ради була безпосереднім викликом польській претензії розглядати Галичину як органічну частину Польщі. Польські лідери пробували підважити позиції Ради, протиставивши їй орган, який мав представляти пропольську течію серед русинів. 23 травня 1848 р. появився Руський собор, до складу якого ввійшли жменька польських шляхтичів руського походження та декілька сполонізованих українських інтелектуалів. Собор почав видавати газету українською мовою, але польського спрямування, найнявши її редактором Івана Вагилевича, колишнього товариша Маркіяна Шашкевича. Але цей експеримент незабаром був згорнутий. Основна частина української інтелігенції, згуртувавшись навколо Ради, викрила фальшивий характер Собору. З іншого боку польські патріоти українського походження прагнули досягти повноправного членства в польському суспільстві. Необоротним результатом революції 1848 р. стало стійке розмежування поляків і українців на дві відмінні національні спільноти.

Основною практичною метою Головної руської ради був поділ Галичини на дві провінції, сформовані за етнічним принципом: польську й українську. Це питання спочатку порушив сам австрійський уряд, маючи на меті, безвідносно до українських вимог, покарати поляків за повстання 1846 р, а також у зв’язку з приєднанням колишньої Краківської республіки. Цю програму енергійно підхопила Головна руська рада. Міністерству внутрішніх справ 17 липня, а потім знову 28 жовтня подано відповідні меморандуми. У серпні петиція з 15 тисячами підписів привернула до цієї справи увагу рейхстагу; врешті цю петицію підписали 200 тисяч чоловік. Цьому планові енергійно опиралися не лише поляки; його стали пов’язувати також з ширшим питанням територіальної реорганізації всієї імперії.

Радикальні пропозиції щодо нової адміністративної структури, заснованої на етнічних принципах, як та, що її подав конституційній комісії рейхстагу Палацький, викликали силу-силенну суперечливих інтересів та претензій. Конституційна комісія вирішила зберегти історичні провінції, але як поступку етнічному поглядові й згодилася утворити в межах провінцій нові, етнічно однорідні самоуправні одиниці — округи (Kreise). Ці умови були закладені в конституції, проголошеній імператорським указом від 4 березня 1849 р. після насильницького розгону рейхстагу. Проте, після падіння її архітектора графа Стадіона конституція 4 березня залишалася, як і її парламентські попередники, мертвою буквою. Історичні провінції пережили революційну кризу; округи, що мали компенсувати їх, ніколи не стали реальністю. Протягом неоабсолютистської ери уряд ще деякий час забавлявся з планами територіальної реорганізації Галичини, але з того нічого не вийшло[599].

ВІД НЕОАБСОЛЮТИЗМУ ДО АВСТРО-ПОЛЬСЬКОГО КОМПРОМІСУ

Перехід до неоабсолютистського десятиліття (1849–1859) привів до занепаду відкритої політичної діяльності усіх австрійських національностей. Головну руську раду розпущено 1851 р. Її колишні лідери повернулися до своїх попередніх, переважно церковних, занять. Внутрішня згуртованість руської спільноти була послаблена внутрішнім розколом на русофільську й українофільську фракції. Водночас в особі графа Агенора Голуховського, призначеного 1849 р. галицьким намісником, з’явився найнебезпечніший противник руської справи. Польські патріоти спочатку погорджували ним як знаряддям Відня. Але насправді Голуховський надав неоціненні послуги польській справі. Саме він посприяв тому, що плани територіального поділу Галичини зазнали остаточної поразки. Він підірвав довір’я центрального уряду до лояльності русинів, доносячи на них у Відень як на русофілів. До того ж він заповнив поляками вищі посади цивільної служби, які до 1848 р. посідали переважно німці. Таким чином, перебування Голуховського на посаді намісника відкрило шлях до захоплення поляками влади 1867 р.

Поразка Австрії в Італійській війні 1859 р. привела до ери конституційних експериментів. У 1861 р. вперше зібрався Галицький крайовий сейм. Руське представництво у ньому було ще порівняно сильним — третина всієї палати. Але ситуація для українців була набагато менш сприятлива, ніж у 1848 році; відносна сила поляків зросла як у краї, так і у Відні, а підтримка центрального уряду стала хиткою. Керівництво українським табором перебувало в руках консервативних “старорусинів”, які зовсім не відповідали потребам складної і мінливої політичної кон’юнктури. Їхнє патерналістське ставлення до селянства не давало їм змоги здобути міцну й надійну масову підтримку серед свого народу, що дозволило б хоробро зустріти бурю. Їм не вдалося досягти згоди з поляками, коли це ще, може, й було можливим. Старорусини сліпо покладалися на австро-німецьких централістів, представником яких була адміністрація на чолі з Антоном фон Шмерлінгом (1861–1865).

Період конституційних експериментів різко обірвався після поразки Австрії у війні з Пруссією 1866 р. і встановлення дуалістичної системи. Логічним наслідком австро-уторського компромісу 1867 р. стало досягнуте одночасно з ним австро-польське порозуміння. Амбітніший польський план здобути окрему конституційну позицію для Галичини зазнав невдачі; юридично Галичина залишилася на тому самому становищі, що й інші “коронні краї” австрійської половини дуалістичної монархії. Але в усіх практичних справах повний контроль над краєм віддано польським вищим класам. Доля українців була схожою на долю немадярських національностей в Угорщині. В обох випадках, династія і центральний уряд принесли в жертву тих, що були в 1848 р. їхніми прихильниками. Одному з головних авторів дуалістичної системи, міністру зовнішніх справ графові Фрідріхові Фердинанду фон Бейсту приписують слова: “наскільки русини мають існувати, вирішить галицький сейм”[600].

Щоб дати уявлення про структуру влади у Галичині і відповідні позиції обох національностей в епоху дуалізму, вистачить кількох коротких прикладів[601]. Намісник завжди призначався з числа польської аристократії. У Відні польських інтересів пильнував спеціальний “міністр у галицьких справах”. Виборча система, заснована на представництві від курій, тобто економічних груп, забезпечувала полякам відчутну перевагу як у крайовому сеймі, так і в галицькій репрезентації у Державній Раді (центральному парламенті). Українці могли бути вибрані лише від селянської курії, але їхня частка зменшувалася ще більше через адміністративний тиск і виборчі зловживання[602]. Як державна адміністрація, очолювана намісником, так і автономна крайова адміністрація, що підлягала юрисдикції сейму, були майже повністю обсаджені поляками і вели діловодство польською мовою. Два університети краю, які були ні-мецькими за часів абсолютизму, сполонізовано (у Львівському університеті залишилося декілька українських кафедр). Те саме сталося також із середньою освітою, і багато років українці мусили обмежуватися єдиною середньою школою (гімназією). Вся соціальна, економічна й освітня політика була пристосована до інтересів польської правлячої верстви. З дуже невеликими змінами ця система діяла протягом сорока років, аж до виборчої реформи 1907 р.

Через двадцять років після політичного дебюту 1848 р. галицькі українці зазнали катастрофічної поразки. Вони врятували дуже небагато — зміцнене становище греко-католицької церкви, початкові школи з рідною мовою, позірне визнання своїх претензій на місце в середній і вищій освіті, деякі мінімальні мовні права у стосунках із владою. Проте, незважаючи на проаристократичний ухил австрійської конституції та зловживання контрольованої поляками галицької адміністрації, українці у Галичині все ж таки користали з найважливішої переваги — конституційної правової держави. Вони могли друкувати газети й книжки, засновувати товариства, проводити громадські зібрання, брати участь у виборах (хай навіть і в нерівних умовах), висловлювати скарги з парламентської трибуни і легально боротися за покращення свого становища. Проте спочатку вони мали навчитися ефективно використовувати ці можливості. Задля цього треба було грунтовно змінити поставу частини їхніх лідерів: вони мусили навчитися стояти політично на власних ногах, не чекаючи на прихильність уряду чи на будь-яку зовнішню допомогу, і покладатися від початку й до кінця на зорганізовану силу свого народу.

ХАРАКТЕР ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ

Польсько-українські стосунки були головною внутрішньою проблемою Галичини. Боротьба між двома спільнотами, що відкрито вибухнула 1848 р., точилася з дедалі більшою напругою і люттю з року в рік і з десятиліття в десятиліття. Конфлікт відбився не лише на тих частинах польського й українського народів, які проживали в Австрійській імперії, але мав також фатальний вплив на історичну долю Польщі й України взагалі.

Згідно з переписом 1910 р. національний склад у провінції був такий: 47% римо-католиків (поляків), 42% греко-католиків (українців) і 11% євреїв. Проте слід розрізняти Західну і Східну Галичину, межа між якими проходила приблизно по річці Сян. У Західній переважали поляки (89%), а Східна була краєм з мішаним населенням: українська більшість (62%) жила разом з польською та єврейською меншостями (відповідно 25% і 12%)[603]. Видатний польський історик соціальних відносин зауважував, що “розселення поляків у Східній Галичині є невигідним, оскільки вони розсіяні по всьому простору, але за винятком Львова і Львівського повіту.., ніде не мають чисельної більшості. Польське населення Східної Галичини зосереджене передусім у містах та поміщицьких садибах”[604].

Хоч би що говорилося про польсько-український конфлікт, але “расові” відмінності не відігравали в ньому жодної ролі Етнічне змішування двох спільнот відбувалося протягом століть. Польська шляхта значною мірою була руського походження. З другого боку, сотні тисяч польських селянських переселенців непомітно змішувалися з навколишніми українцями. Навіть у часи загострення національних суперечок мішані шлюби залишалися дуже поширеними. У Галичині була приказка, що “польсько-українська границя пролягає через шлюбне ліжко”.

Ототожнення поляків із римо-католиками й українців із греко-католиками вимагає певних застережень. У другій половині XIX ст. ще існувала зникаюча порода “gente Rutheni, natione Poloni” — освічених греко-католиків, які у політичному й культурному відношенні вважали себе поляками. З іншого боку, існувала набагато чисельніша верства т. зв. “латинників” (тобто людей латинського обряду) — римо-католицьких селян, які мовою і звичаями уподібнилися односельцям-українцям. Ці перехідні групи зникали у вирі національної боротьби. Незважаючи на ці винятки, віросповідання було простим і виразним засобом національної ідентифікації. Уніатство являло собою синтезу східних і західних культурних елементів. Галицькі українці були найбільш європеїзованою гілкою східних слов’ян. Однак, проти польських сусідів вони все ще відчували себе спадкоємцями східної традиції. Таким чином, лінія, що розділяла поляків та українців у Галичині, продовжувала віковічну межу між світами римської та візантійської цивілізацій.

Панівне становище польської національності підтримувалося соціальними привілеями земельної аристократії та верхівки середнього класу. І, навпаки, для українців боротьба за національне й соціальне визволення була єдиною. Тому польський дослідник міг твердити: “Те, що селянин став синонімом русина, а поляк — синонімом пана, стало фатальним для нас... Соціальний елемент національного питання непорівняно полегшує, спрощує русинам працю над пробудженням національної свідомості руського народу, а нам утруднює оборону нашого становища”[605].

Поза зіткненням справжніх суспільних інтересів існував окремий конфлікт психологічного характеру. Світогляд польської інтелігенції і середнього класу великою мірою формувала шляхетська традиція. Українська інтелігенція була плебейського походження; кожен освічений українець стояв на віддалі лише одного-двох поколінь від будинку парафіяльного священика або селянської хати. Таким чином, навіть ті польські й українські групи, формальна освіта і умови життя яких були подібними між собою, виказували різну суспільну ментальність. Обидві спільноти давилися на свій теперішній конфлікт крізь призму великої війни XVII ст. між польською шляхтою й українським козацтвом. Ці стереотипи посилювала література. Талановиті й надзвичайно популярні історичні романи Генрика Сенкевича неабияк спричинилися до вироблення у польських головах уявлення про українців як бунтівних варварів.

І, нарешті, ці дві нації були розділені несумісними політичними ідеологіями. Польська політична думка брала за вихідну точку передподілову Річ Посполиту, в якій корпоративна єдність шляхетської верстви ототожнювалася з єдністю нації. Така постава робила примирення з ідеєю окремої української нації надзвичайно важким для поляків. Заява, що русини становлять націю, у принципі наділену рівними правами з поляками, здавалася їм абсурдною. Звідси — закорінена польська схильність пояснювати український рух як чужоземну “інтригу”: австрійську (Стадіон!), російську або, пізніше, пруську.

Ще 1833 р., Вацлав Залеський, видатний збирач фольклору, впускав шпильку на адресу “Руської трійці”: “Словаки, слов’яни, моравці у Сілезії приєдналися до чехів, до кого ж мають приєднатися русини? Чи, може, ми маємо бажати, щоб русини мали свою власну літературу? Що ж би сталося з німецькою літературою, коли б окремі германські племена намагалися мати свою власну літературу?”[606] Польський демократичний лідер Флоріан Зємялковський проголошував у січні 1849 р. в конституційній комісії австрійського рейхстагу: “Щодо Галичини, то вона належить польській національності... До березня 1848 р. русином була людина грецької, а поляком — людина католицької релігії. Русини й поляки були в тій самій сім’ї. Немає потреби казати, хто викликав цей розкол, але ця незгода релігійна, а не національна... Польська мова не є мовою мазурів [етнічно польських селян із Західної Галичини], а радше літературною мовою, спільною для кількох племен, що населяють Галичину, навіть коли вони розмовляють різними діалектами”[607]. Видатний історик, о. Валеріан Калінка, дорадник князя Адама Чарторийського, “некоронованого короля польської еміграції”, 1858 р. писав: “...Народи... мають свої давні кордони, які нерозважливо було б хотіти порушити. Історія зібрала руську народність по той [східний] бік Дніпра, її серцем сьогодні є Слобідська Україна. Україна по цей [західний] бік Дніпра завойована і захищена польською зброєю, заселена народом, з лона якого вийшла [сполонізована] шляхта, є, і, дасть Бог, ніколи не перестане бути польською провінцією”[608]. Граф Лешек Борковський просто заявив 1868 р. в галицькому сеймі: “Русі немає. Є лише Польща і Москва”[609].

Велика частина польської суспільної думки ніколи не відмовлялася від цих засад. Інша частина, більш гнучка та реалістична, зробила це, хоч поволі і з неохотою. Деякі поляки обміркову-вали можливість майбутнього польсько-українського союзу проти Росії, звичайно, під проводом Польщі. Такою була, наприклад, думка краківського консерватора графа Станіслава Тарновського, що її він висловив 1866 р.: “У Галичині не винищувати, а розводити й плекати треба руську національність, тоді вона зміцниться і над Дніпром... Вона залишиться Руссю, але Руссю, по братерському з’єднаною з Польщею і відданою одній спільній справі”[610].

Поляків і українців лівих поглядів тимчасово, у 1870–1880-их роках, звела докупи їхня спільна опозиція до правлячого консервативного режиму в Галичині. Видатний український письменник і учений цього періоду Іван Франко (1856–1916) відіграв важливу роль у створенні Польської селянської партії людовців (Polskie stronnictwo ludowe)[611]. Як тільки ці недавно ще маргінальні групи взяли на себе політичну відповідальність, почала виявлятися тенденція до припинення співпраці.

Польську позицію добре резюмує заява, що її зробив незадовго до падіння Австрійської імперії не крайній націоналіст, а проникливий учений поміркованих поглядів і, як він сам казав, прихильник польсько-українського примирення: “Польська суспільна думка сприймає цю провінцію як, сказати б, доручене їй майно, до розподілу якого в будь-якому вигляді допустити не можна; її єдність має залишатися noli me tangere... Поляки мають священний обов’язок бачити в Галичині “історичну область”, де вони покликані бути за господаря дому... [Вимога рівного статусу для обох Мов — польської й української] означає бажання створити позірну справедливість, яка полягала б у зрівнянні двох цілковито нерівних речей”[612]. Поляки ладні були поступитись українцям щонайбільше становищем толерованої меншості, але українців треба було постійно тримати подалі від важелів політичної влади, а освітні й господарські можливості української спільноти старанно обмежувати, щоб не спричинити незручностей “господарям дому”.

Український погляд висловив Іван Франко: “...Ми бажаємо повної національної і політичної свободи... полякам. Але тільки під тим необхідним условієм, якщо вони раз назавжди зречуться опіки над нами, раз назавжди покинуть думку будувати історичну Польщу на непольських землях, а стануть так само, як і ми, на становищі Польщі чисто етнографічної”[613].

Розходження між національними ідеологіями було надто широким, щоб навести між ними міст компромісу. Ця засаднича несумісність часто розладнувала або відсувала розв’язання практичних справ, які трактувалися не прагматично, а як пішаки у силовій боротьбі. Важка хмара стримуваних емоцій і наростаючої ворожнечі нависла над краєм.

РОСІЙСЬКА ТА УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ В ГАЛИЧИНІ

У 1848 році галицькі русини порвали з ідеєю “історичної Польщі”. Наступним кроком у пошуку національної тотожності стало визначення змісту своєї недавно віднайденої руської індивідуальності. Це запитання допускало дві альтернативні відповіді: “всеросійську” й “українську”[614]. Як ми вже бачили, Головна руська рада надавала перевагу українській, але в цьому було мало внутрішньої переконаності. Така позиція справді мала певний відбиток нереальності. Контакти Галичини з Російською імперією, зокрема й Україною, були незначними, а інтелектуальний світогляд руської інтелігенції, байдуже, чи вона надавала абстрактну перевагу всеросійській а чи українській ідеології, — передусім австрійським і провінційно-галицьким. Питання самоідентифікації частково збігалося з питанням консервативної чи ліберально-народницької орієнтації у громадській та освітній праці. У зародковій формі воно постало вже 1848 р, на Соборі руських вчених: прихильники місцевої говірки зіткнулися з тими, що відстоювали відновлення церковнослов’янської як літературної мови. В той час проблема залишилася нерозв’язаною, і життя української спільноти багато років було затруєне мовними й правописними суперечками, які набрали політичного характеру.

Староруська або русофільська (“москвофільська”) течія викристалізувалася у 1850-ті роки. Її представників прозвали “святоюрцями”, за назвою греко-католицького кафедрального собору у Львові, де кілька лідерів цієї групи були каноніками. Староруський напрям підтримувало греко-католицьке духовенство, й увесь рух мав клерикально-консервативний характер. Старорусини хотіли протиставити польській мові не “низьку” народну, а іншу, так само родовиту, мову. Очевидним кандидатом здавалася церковнослов’янська мова, але швидко стала очевидною цілковита непрактичність цього задуму. Деякі староруські лідери почали вказувати на літературну російську мову як на лінгвістичну норму, аргументуючи це тим, що вихідці з Малоросії, від київських учених XVII ст. аж до Миколи Гоголя, зробили свій внесок у формування російської літературної мови. Провідний староруський публіцист Богдан Дідицький (1827–1908) вигадав теорію, згідно з якою Великоросія і Малоросія повинні мати спільну писану мову, що вимовляється двома різними способами, кожний з яких треба визнати за правильний[615]. Цю думку Дідицькому навіяла та обставина, що освічені галичани вміли читати російською мовою, але не могли розмовляти нею. Насправді мова, якої старорусини вживали у своїх публікаціях, була дивною мішаниною української, церковнослов’янської та російської, з польськими та німецькими домішками — їхні супротивники іронічно називали її “язичієм”. Ця макаронічна мова багато років залишалася ознакою русофільської партії.

Іншою важливою рисою староруської ідеології було наполягання на таких формальних рисах руської ідентичності, як візантійська літургія, юліанський календар, кириличний алфавіт з історичним “етимологічним” правописом. Русофіли вірили, що лише дотримуючись цих освячених віками традицій їхньому народові вдасться протистояти польським хитрощам. Австрійська адміністрація під час намісництва Голуховського справді спробувала накинути галицьким українцям латинське письмо. Святоюрці відбили цю спробу[616]. Типовим вираженням староруської ментальності був “обрядовий рух” 1850–1860-их рр., що мав на меті очистити греко-католицький обряд від “латинських наростів”[617].

Спочатку старорусини мали певну загальну, доволі неясну симпатію до Росії. Обрядові риси руської традиції, яку вони цінували найвище, були спільні для всього східнослов’янського світу. Брак безпосереднього досвіду не дозволяв їм побачити різниці між власне Росією й Україною. Через глибоко вкорінений консерватизм вони захоплювалися могутньою царською монархією. Але вирішальним фактором їхнього русофільства була ворожість до поляків. Вони вважали, що будь-яке послаблення єдності Русі буде на користь їхньому польському ворогові, й підозрювали своїх народовських опонентів у змові з поляками. Розрив із польським суспільством був настільки важким, що покоління руської інтелігенції, яке зробило цей пролом, схилилося в протилежний бік. Антипольське почуття спонукало навіть уцілілого члена “Руської трійці” Якова Головацького, який у статті 1846 р. промовляв як український “сепаратист”, стати на проросійську позицію. Призначений 1848 р. на новостворену кафедру руської літератури у Львівському університеті, він був змушений покинути професорство через участь у Слов’янському з’їзді в Москві 1867 р. й закінчив свої дні у Росії.

Політичні події 1860-их років прискорили перетворення старорусинства на відверте русофільство. Поновне зближення династії і поляків приголомшило святоюрців. Воно не лише розбило їхні сподівання, але й образило моральні почуття. Вони відчули, що імператор та віденський уряд, яким вони вірно служили від 1848 р., залишили їх напризволяще. Перед лицем навислої загрози, що поляки переберуть контроль над Галичиною, залишалася, здавалось, лише одна надія: порятунок зі Сходу. Серед галицьких українців була приказка: “Якщо ми маємо втопитися, то краще в російському морі, аніж у польському болоті”. Критичне міжнародне становище Австрії створювало враження, що можливий розпад імперії. У розпалі австро-руської війни, влітку 1866 р. у староруській газеті “Слово” з’явилося декілька статей, які, підкреслюючи лояльність до Австрії, проголошували водночас доктрину етнічної й культурної єдності руської нації “від Карпат до Уралу”[618].

Приблизно в той самий час окремі русофільські лідери нав’язали стосунки з російськими панславістами. Зв’язковим був о. Михайло Раєвський, священик російського посольства у Відні. Він організував в австрійській столиці салон для руських та інших слов’янських інтелектуалів та студентів, і через його руки текли субсидії від слов’янських комітетів із Москви й Петербурга. Суми, які досягали Галичини, не були великі, але ця залежність від таємної російської підтримки допомагала тримати провідних діячів русофільської партії “на належному місці”[619]. Стихійне зростання проросійських почуттів у 1860-их роках не обмежувалося галицькими українцями. Усі слов’янські національності Габсбурзької імперії, за винятком поляків, зреагували на австро-угорське порозуміння подібним чином. Навіть мовні теорії старорусинів, хоч якими дивними вони здавалися, не були позбавлені паралелей серед інших слов’янських народів. Наприклад, словацький письменник і публіцист Людовит Штур пропонував усім слов’янським народам прийняти російську як спільну літературну мову[620]. Але для українців це питання мало певні особливо загрозливі аспекти. Для них русофільство було не просто питанням політичної орієнтації — воно становило загрозу їхній національній самобутності. Основна частина їхнього народу жила в Російській імперії, яка заперечувала саме існування української національності. Українському рухові нелегко було вистояти проти переслідувань із боку царського уряду й величезного суспільного тиску. Коли б та частина українського народу, що жила поза межами Росії і мала можливість вільного вибору, прийняла ідеологію російської нації, єдиної і неподільної, то український національний рух був би приречений. Коли б, з іншого боку, в Галичині переміг національний напрям, це неминуче мало б поважні наслідки на середньо-східній Україні.

Супротивників русофільської течії називали русинами, або, частіше, народовцями, українофілами чи просто українцями[621]. Навіть у 1850-ті роки лунали голоси проти реакційної мовної політики святоюрців, на користь місцевої мови як літературної, відповідно до заповідей “Руської Трійці”. Народовецький рух народився близько 1860 року, натхнений поемами Тараса Шевченка (1814–1861), які були сприйняті молодими галицькими інтелектуалами як пророче одкровення: “Молодіж з ентузіазмом, читала Шевченка, першого і найбільшого хлопського поета в цілій майже Європі”[622]. Надрукована програмова брошура 1867 р. підсумувала основні моменти народовецької філософії: “[Ми є] ісповідники величнього завіту нашого незабутнього кобзаря, Тараса Шевченка... Славимося 15-мільйоновим народом... ім’я його єсть руський чи український, земля, ненька його рідна, Русь-Україна. Завзяті вороги його — ляхи й москалі... З тим мужицьким, латами покритим, народом стоятимемо у купі, як вірні його діти”[623]. Брошура заявляла про лояльність до греко-католицької церкви й Австрійської імперії, але відкидала клерикалізм і сервілізм перед Віднем.

У 1860-ті роки довкола народовців витворилася атмосфера молодечого романтизму. Наприклад, вони носили козацькі костюми. Першими організаційними виявами руху були напівтаємні гуртки (громади) серед університетської і гімназійної молоді. До народовців приєдналося декілька ветеранів із покоління 1848 р., які засуджували реакційну політику святоюрців: о. Стефан Качала (1815–1888), Юліан Лаврівський (1821–1873) та Іван Борисикевич (1815–1882). Провідні постаті серед тих, хто ввійшов у громадське життя в 1860–1870-ті роки, що їх можна вважати засновниками модерного українського національного руху в Галичині. — це Данило Танячкевич (1842–1900), Омелян Партицький (1840–1895), брати Володимир (1850–1883) та Олександр Барвінські (1847–1927), брати Омелян (1833–1894) та Олександр Огоновські (1848–1891), Наталь Вахнянин (1841–1908) і Юліан Романчук (1842–1932). Варто зазначити, що деякі з них були священиками, однак більшість — ні: це було перше покоління галицько-української світської інтелігенції. Більшість стала вчителями середніх шкіл, і народовці набрали характеру “професорської партії”[624].

Аж до 1880-их років “стара” партія контролювала митрополичу консисторію, головні руські установи (наприклад, “Народний дім” у Львові, заснований 1849 р.), провідну газету “Слово” і парламентські представництва у Державній Раді й галицькому сеймі. Народовці ще не почувалися готовими випробувати себе у “високій політиці” і зосереджували свої зусилля на освітній ниві. Від самого початку їх підтримувала переважна більшість учителів початкових шкіл на селі. Спершу народовці спробували діяти через контрольовані русофілами старі установи, але співпраця виявилася неможливою. Їхньою першою більшою організаційною справою стало заснування у 1868 р. “Просвіти” — товариства для освіти дорослих, яке заснувало читальні в селах і видавало популярну літературу. “Просвіта” була материнським тілом, з якого, з плином років, вийшли інші установи й організації. Народовецтво поступово поширилося серед мас і заклало міцний організаційний фундамент. Перше народовецьке періодичне видання (у 1862 р.), як і пізніші спроби, зазнало невдачі Лише 1880 р., завдяки ініціативі Володимира Барвінського, народовці здобули успіх, почавши видавати репрезентативну газету “Діло”, яка від 1888 р. стала щоденним виданням. Вже сама її назва ніби полемізувала з русофільським “Словом”[625].

Динамізм народовців контрастував зі стагнацією “старої” партії, покладання якої на зовнішню допомогу наповнювало її благодушністю. Поворотним пунктом став 1882 рік. Великої шкоди вищому керівництву русофілів завдав судовий процес обвинувачених у державній зраді їхніх найвідоміших особистостей, серед яких були Адольф Добрянський (1817–1901), уродженець Карпатської України, й о. Іван Наумович (1826–1891), головний оратор і публіцист партії. Власне процес закінчився виправданням, але водночас він показав дворушність староруських лідерів, які публічно завжди стверджували свою вірність Австрійській імперії і католицькій церкві, будучи таємними прихильниками Росії та православ’я[626]. Після процесу найбільш скомпроментовані відповідачі, в першу чергу Наумович, земігрували до Росії, послабивши таким чином цей рух у Галичині. Іншим результатом процесу було те, що австрійський уряд зажадав і домігся зречення митрополита Йосипа Сембратовича (1821–1900), вважаючи, що той толерує русофільську пропаганду. Це був початок кінця “святоюрців”. Багато простих патріотів староруського переконання боляче усвідомили, що русофільство ідеологічно й політично являє собою глухий кут. До 1890 р. провід руської спільноти у Галичині однозначно перейшов до “українців”, тим часом як русофільський табір почав розпадатися.

ПОЯВА РАДИКАЛІВ

У міру того, як щораз більше старорусинів переходило до народовців, останні набирали дедалі консервативнішого й клерикальнішого забарвлення. Це була свідома політика братів Барвінських — зробити українську національну ідею стравною для греко-католицького духовенства, яке все ще залишалося провідним елементом галицько-українського суспільства. Вони досягли у цьому успіху, але в результаті український національний рух великою мірою втратив свій первісний демократизм і нонконформізм. Такий пасивний, “респектабельний” варіант народовства вже не міг задовольнити гарячі голови серед молодого покоління. Повторюючи зразок 1860-их років, у другій половині 1870-их років з’явився серед студентів новий молодіжний рух. Визначними членами цієї групи були Іван Франко, Михайло Павлик (1853–1915) та Остап Терлецький (1850–1902). Світогляд радикалів, як вони називали самі себе, складали позитивізм і немарксистський соціалізм. Їхній неформальний гурток влада витлумачила як революційну змову. Судовий процес 1878 року над Франком і його товаришами був першим антисоціалістичним процесом у Галичині. Радикали мусили страждати не лише від переслідувань австро-польської адміністрації, але й від остракізму співвтчизників, яких особливо обурював войовничий агностицизм молодих бунтівників. Незважаючи на багато труднощів і перешкод, радикальний напрям утримався протягом 1880-х років, видаючи брошури й недовговічні журнали[627].

Зростання контактів із Росією і середньо-східною Україною сприяло подоланню русофільських міфів. Типовим у цьому відношенні був досвід Корнила Устияновича, художника та поета, переказаний з багатьма яскравими деталями у його спогадах. Студентом він належав до гуртка Раєвського у Відні й був ревним “панросіянином” (“общерусским”). Він відвідав країну своїх мрій у 1867 та 1872 рр. і відкрив для себе, що галицькі русини, попри всі перешкоди, користають із конституційних свобод, недосяжних для російських підданих. Він побачив, що царизм, яким захоплювалися здалека святоюрці, зневажали найкращі елементи російського суспільства. І, як він переконався сам, хоч офіційна влада й стверджує протилежне, росіяни та українці суттєво відрізняються між собою, й останні зазнають соціального гніту. Устиянович повернувся з Росії переконаним український національним патріотом[628]. І це був зовсім не поодинокий випадок. Видатний східноукраїнський учений і громадський діяч Михайло Драгоманов (1841–1895), професор Київського університету, а після 1876 р. — емігрант у Швейцарії, розповідав у своїй “Автобіографії”: “...Я склав (бл. 1872 р.) план: поширити в Галичині український напрямок через нову руську (великоруську) літературу, яка своїм світським характером підірве в Галичині клерикалізм та бюрократизм і наверне молодь до демосу, а поскільки демос там український, то українська національна свідомість досягнеться сама собою... Сміливо можу сказати, що ні один москвофільський слав’янофіл не поширив в Австрії стільки “московських” (руських) книг, як я, український “сепаратист”[629]. План удався блискуче, коли 1876 р. під впливом Драгоманова русофільська студентська організація у Львові прийняла українську платформу. Через свої твори й обширну кореспонденцію Драгоманов діяв як наставник Франка та інших прогресивних галицьких інтелектуалів. Його можна вважати духовним батьком тамтешнього радикального руху; він не лише сформулював програму руху, але також дораджував його лідерів із питань поточної політики. Оглядаючись назад, Драгоманов у 1894 році писав: “З усіх частин нашої батьківщини, Руси-України, Галичина стала мені може не менш рідною, як і Полтавщина — духовою родиною”[630].

Відносини між Наддніпрянською (середньо-східною) Україною й Галичиною, освічені верстви яких були виховані на різних інтелектуальних традиціях, були сповнені психологічних труднощів. Незважаючи на це, для обох регіонів України співпраця була життєвою необхідністю. Для Галичини — тому, що українці під Габсбургами переймали творчі ідеї з Наддніпрянщини; для наддніпрянських українців — тому, що Галичина була притулком від царських переслідувань. Після Емського указу (1876 р.), який заборонив українську культурну діяльність у Російській імперії, впродовж тридцяти років східноукраїнські письменники друкували свої твори в Галичині. Такі періодичні видання, як “Правда” (1867–1896, з перервами) і “Зоря” (1880–1897), що виходили у Львові, об’єднували місцевих і наддніпрянських працівників та дописувачів. На пожертви східних українців було засноване Товариство імені Шевченка у Львові, яке потім розвинулося у представницьку, всеукраїнську наукову установу. Модерний український національний рух своїм характером багато в чому завдячує взаємодії Наддніпрянської України й Галичини. Прикладом цього було вироблення стандартної літературної мови, на основі полтавського діалекту, яка, проте, вібрала важливі галицькі елементи, особливо з наукового, політичного та підприємницького словника[631]. У 1890-ті рр. галицькі українці прийняли терміни “Україна”, “українець” як своє національне ім’я. Така зміна у назві принесла очевидні незручності, але вона була продиктована бажанням наголосити моральну єдність із Наддніпрянською Україною, а також рішучістю уникнути будь-якого подальшого змішування “Русі” з “Росією”.

Як це запримітив східноукраїнський лідер, розказуючи в мемуарах про свою першу поїздку до Галичини у 1903 р.: “Тоді Галичина була для нас зразком боротьби за своє національне відродження, який підтримував в нас віру й надію на краще будуче; Галичина була для України справжнім П’ємонтом, бо до 1906 року тільки там могла розвиватися українська преса, музика, і взагалі національне життя...”[632] “Комплекс П’ємонту” — переконання, що їхня маленька батьківщина покликана вести перед у боротьбі всієї нації за визволення — посідав значне місце у думці галицьких українців напередодні великої війни.

“УКРАЇНСЬКЕ ЗАВОЮВАННЯ”[633]

“Як для лікаря нема нічого приємнішого понад слідження, як хворий звільна приходить до здоровля — так і для історика нема нічого приємнішого, як слідити регенераційний процес нації, що з важкого духового й політичного пригноблення звільна, але постійно двигаєся до нормального життя”[634]. Ці слова Франка, видатного свідка тих подій, можна доповнити твердженням з історичної праці міжвоєнної доби: “За короткий період завдовжки двадцять років, що передував великій війні, у Східній Галичині сталася величезна зміна; на місці пригнобленої селянської маси постала політично свідома селянська нація”. Цей самий історик, оцінюючи співвідношення сил між двома галицькими національностями, доходив висновку, що “хоча польська вища верства значно перевищувала українські провідні кола щодо культури і матеріальної сили, проте українське селянство переважало польське селянство [Західної Галичини] за національною свідомістю, громадянським духом, дисципліною і навіть культурою та моральністю”[635].

Наприкінці XIX ст. Галичина зазнала тяжкої економічної кризи. “Через десяток і більше років після того, як правління провінцією повністю перейшло у польські руки, вона все ще залишалася одним із найбідніших коронних країв монархії... Немає сумніву, що протягом перших двадцяти п’яти років польського панування дуже мало було зроблено, аби підняти країну з бідності, і що галицькі [польські] великі землевласники і буржуазія виявили недостатню економічну й соціальну ініціативу”[636]. Близько 40% галицької території належало латифундіям. Обсяг сільськогосподарської продукції був найнижчий серед усіх австрійських провінцій. Селяни використовували примітивні, майже середньовічні знаряддя та методи виробництва. Село заплуталося в трагічній сітці неписьменності, лихварства й алкоголізму. Процес урбанізації й індустріалізації йшов повільно; на зламі століть число промислових робітників не досягало 100 000 чол. Дедалі більший тиск перенаселення спричинився до характерного для цього краю голоду приблизно 50 000 людей помирало щороку від недоїдання. Віденський уряд не виявляв особливого інтересу до розвитку віддаленої і стратегічно загроженої провінції. Крайовий сейм і адміністрація поєднували некомпетентність з байдужістю[637].

Новий войовничий дух українських мас драматично виразився в аграрних страйках, які 1902 р. охопили більш як 400 сільських громад у двадцяти повітах Східної Галичини. Селяни відмовлялися працювати в поміщицьких господарствах, домагаючись підвищення зарплати та людянішого поводження. Страйковий рух вибухнув стихійно, але українські політичні партії дали йому незабаром організацію і провід[638].

Інші форми господарської самодопомоги були менш помітними, але, можливо, ефективнішими на довшу перспективу. Тиск перенаселення пом’якшувався заокеанською еміграцією — переважно до Сполучених Штатів Америки, але частково також до Канади та Бразилії. Підраховано, що від 1890 до 1913 р. близько 700–800 тисяч австро-угорських українців (з Галичини і Закарпаття) покинули свій край; це становило від третини до половини всього приросту населення за цей період[639]. Важливим був також рух сезонних робітників до різних європейських країн, головним чином до Німеччини. У 1907–1912 рр. туди виїздило в середньому близько 75 тисяч емігрантів щороку[640]. Українські організації уклали угоди з німецькою владою щодо набору й умов праці мігрантів, що польська преса витлумачила як доказ прусько-української антипольської “інтриги”. Як американські емігранти, так і європейські сезонні робітники мали змогу ощадити гроші, велику частину яких вони надсилали назад додому. Вперше у руках східногалицьких селян з’явилася готівка. Її використовували на купівлю землі. У великих помістях господарство часто велося погано, і вони потопали в боргах. Процес розподілу латифундій поміж дрібними землевласниками був відомий як “парцеляція” (нім. Parzellierung). Він викликав складні юридичні та кредитні операції. Крім того, цей процес супроводжували й політичні “обертони”: польські лідери використовували “парцеляцію”, щоб принадити у Східну Галичину переселенців із західної частини краю. Українці створили 1908 р. спеціальний Земельний банк. Частка східногалицьких земель, що перебували у складі великих помість, зменшилася з 40,3% у 1889 р. до 37,8% у 1912 р.[641]. У той самий час помітних успіхів досяг український кооперативний рух[642]. Його скромні початки припадають на 1880-ті роки, а в 1890-ті роки він набрав сили. До 1914 р. весь край був покритий густою мережею кредитних спілок, кооперативних магазинів, товариств для продажу сільськогосподарських продуктів, кооперативних молочарень тощо. Товариство “Сільський господар” поширювало сільськогосподарські інструменти. Як відзначив польський сучасник цих подій: “Войовниче “українство” забезпечило їм [кооперативам] фортеці й сторожові застави, і їхня діяльність великою мірою спричинилася до піднесення національного духу серед мас. Рух може найлегше привабити практичні селянські голови, коли вони побачать, що він збігається з їхніми життєвими, щоденними інтересами”[643]. Подібних висновків дійшов і російський дослідник національних проблем в Австро-Угорській імперії: “Становище галицько-руського селянина... тяжке, і він потребує допомоги інтелігенції, яка б його зорганізувала. Тим часом ні польський поміщик, ні “москвофіл”, який чекав на спасіння від міфічного втручання Росії, не приходили йому на допомогу. І в цьому українцям належить, безперечно, велика заслуга”[644].

І далі розширювалося старе товариство “Просвіта”. 1914 р. воно нараховувало 77 філій і близько трьох тисяч місцевих читалень. Приватні українські школи заповнювали прогалини у державній системі освіти, особливо щодо середніх та торгових шкіл. На останнє передвоєнне десятиліття припадає бурхливий розвиток гімнастично-спортивних об’єднань “Сокіл” (за широко відомим чеським зразком) і “Січ” (назване на честь козацької військової твердині XVI–XVII ст.). Оцінюючи досягнення двох десятиліть, Франко 1907 р. доходив оптимістичного висновку: “Наш бідний, довгі роки систематично гноблений і оглуплюваний народ власною силою й енергією підіймив себе з того понижаючого стану... та з радісною певненістю глядить у свою кращу будучність”[645].{98}

Побіч мобілізації народу, поступ української спільноти виразився в розвитку інтелектуального життя, що відповідало потребам різнобічного модерного суспільства. Двоє людей очолювали ці зусилля — Іван Франко та Михайло Грушевський (1866–1934)[646]. Франко був напрочуд продуктивним і багатогранним, зробивши видатний внесок як поет, письменник, історик літератури і критик, перекладач, дослідник фольклору й політичний публіцист. Він також правив за живий зразок інтелектуальної сумлінності та самовідданого служіння суспільству. Через радикальні погляди Франка університетська кар’єра була для нього закрита, але він став наставником нового покоління письменників та інтелектуалів. Грушевський народився на Наддніпрянській Україні. Призначений 1894 р. на новостворену українську кафедру східноєвропейської історії у Львівському університеті, він розгорнув там діяльність, яку можна було назвати “гігантською”. Його класична “Історія України-Русі” у 1913 р. досягла восьми томів. Обраний головою реорганізованого Наукового товариства ім. Шевченка, він підніс Товариство до рівня неофіційної української академії наук. “Протягом шістнадцяти років (1897–1913) Грушевський стояв на чолі Наукового Товариства ім. Шевченка, і за цей час Товариство завоювало широке визнання у науковому світі, надрукувало сотні томів.., збудувало велику бібліотеку та музей, зібрало навколо себе десятки українських учених... Викладаючи у Львівському університеті, Грушевський виховав декілька вчених, які пізніше зробили великий внесок в українську історіографію”[647]. Поряд із Драгомановим Грушевський був тим східним українцем, який справив найбільший вплив на Галичину. Франко та Грушевський тісно співпрацювали у Науковому Товаристві ім. Шевченка і в редакції місячника “Літературно-науковий вісник”, заснованого 1898 р. Цей журнал об’єднував кращі літературні таланти підросійської й підавстрійської України, маючи великий вплив як орган суспільної думки.

Взаємовідносини між українським національним рухом і греко-католицькою церквою у другій половині XIX ст. не були щасливими. Впливові кола духовенства підтримували староруський напрям, тимчасом як уніатські митрополити та єпископи часто запобігали перед австро-польською адміністрацією краю. Клерикальне опікунство над суспільством викликало почуття обурення серед зростаючої світської інтелігенції, а войовничий антиклерикалізм був однією з рушійних сил радикального руху. Новий розділ почався з обрання графа Андрея Шептицького (1865–1944) на галицький митрополичий престол[648]. Нащадок сполонізованого роду, що дав кілька уніатських єпископів, Шептицький повернувся до східного обряду і став митрополитом, коли йому було всього 35 років (у 1900 р.). Шептицький загально визнаний як один із видатних слов’янських церковних діячів нашого століття. Не можемо тут розглянути детальніше його пастирської праці; досить згадати, що він заснував нові чернечі ордени, провів літургійні реформи і сприяв теологічним дослідженням. Тримаючись оддалік від поточної політики, Шептицький зробив великі послуги українській справі, тактовно використовуючи свої зв’язки у Відні, а також як щедрий покровитель мистецтва. У 1910 р. Шептицький виступив із великою промовою в австрійській Палаті панів на підтримку заснування українського університету у Львові. Інтелектуально повороткий і свідомий потреб часу, він заохочував участь духовенства у громадському житті. Той факт, що греко-католицьку церкву тепер очолювала важлива персона й водночас виразна, яскрава особистість, дав українському національному рухові певності у своїх силах. Проте Шептицький був не вузьколобим націоналістом, а людиною наднаціонального бачення: ідея, якій він присвятив своє життя, — це поєднання західного та східного християнства. Це передбачало повагу до всіх рис східної релігійної традиції, сумісних із католицькою догмою. Він здійснив декілька подорожей інкогніто до Росії і підтримував зв’язок із російськими групами, що співчували ідеї унії.

“НОВА ЕРА” І ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

1890-ий рік приніс спробу польсько-українського порозуміння, відому під назвою “нової ери”[649]. Заплутане коріння цього важливого епізоду сягало від Відня до Києва. Цей період був позначений дедалі більшим напруженням між Росією й Австро-Угорщиною, і Галичина, можливо, мала незабаром стати театром воєнних дій. Австрійський міністр закордонних справ, граф Густав фон Кальнокі порадив намісникові Галичини графу Казімежу Бадені замиритися з русинами Володимир Антонович (1834–1908), професор Київського університету, видатний історик і лідер національного руху на Наддніпрянській Україні, також втрутився у галицькі справи Перспективи українського руху в Російській імперії видавалися тоді безрадісними, і Антонович дбав про зміцнення його притулку у Галичині. У цьому його погляди збігалися з поглядами його колишнього товариша й довгорічного суперника Драгоманова, який перебував у вигнанні. Але підходи цих двох людей були різні. Драгоманов пов’язував українські національні завоювання в Галичині з політичною демократизацією, захистом соціальних інтересів селянства й антиклерикалізмом, що передбачало боротьбу проти консервативного австро-польського режиму. Натомість Антонович вірив, що для задоволення насущних українських культурних потреб багато важила згода польських правлячих кіл. Окремі представники польської меншості на Наддніпрянській Україні, які підтримували ідею польсько-української співпраці проти Росії, стали посередниками між групою Антоновича, так званою “Київською громадою” й авторитетним польським аристократичним гуртком в Австрійській імперії. Головним зв’язковим Антоновича серед його галицьких співвітчизників був лідер поміркованих народовців Олександр Барвінський. Попередні переговори, покриті завісою секретності, відбулися у Львові та Києві.

Нову еру урочисто проголошено у листопаді 1890 р. шляхом обміну деклараціями доброї волі між губернатором Бадені та пред-ставниками народовців у сеймі. Але при цьому сторони не узгодили точних умов договору. Так через фундаментальне непорозуміння ця спроба компромісу від самого початку не мала чинності. Поляки були готові зробити незначні поступки українцям у галузі освіти і мовних прав. Наприклад, Антоновичеві мали надати новостворену україномовну кафедру історії у Львівському університеті. Антонович відмовився на користь свого найблискучішого учня — молодого Грушевського. Але народовці очікували змін у політичній системі, а цього не сталося. Скоро українці відчули, що їх обманули, тоді як поляки були роздратовані невдячністю і браком терпіння у їхніх партнерів. До 1894 року нова ера вичерпалася. Вибори до сейму в 1895 р. і до центрального парламенту в 1897 р. проходили за умов скандальних адміністративних зловживань, незвичних навіть для Галичини[650]. Але український рух уже не можна було залякати. Обурення, викликане “баденівськими виборами”, стало сигналом до початку загального українського наступу проти режиму, що існував у Галичині.

Нова ера розворушила громадську думку і привела до перегрупування політичних сил Першими зорганізувалися радикали, які 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію[651]. Після смерті у 1895 р. Драгоманова, авторитет якого утримував єдність цього руху, і націоналістичне (що до нього належав Франко), і марксистське крила вийшли з радикальної партії. Націоналістично настроєні радикали злилися з народовцями, більшість з яких на той час облишили політику “нової ери”. У 1899 р. омолоджені народовці утворили Українську національно-демократичну партію[652]. Відтоді серед українців діяла двопартійна система. Національні демократи мали відчутну перевагу, радикали складали їм постійну опозицію. Однак у Державній раді та сеймі обидві партії здебільшого працювали разом. Націонал-демократи були широкою коаліційною партією, яку можна порівняти з індійським Національним конгресом і яка охоплювала цілий спектр відтінків: від близьких до соціалістів аж до греко-католицьких священиків. Спільна платформа, до сформування якої доклали рук Франко і Грушевський, містила гасла демократичного націоналізму й соціальної реформи Лідерами партії були Юліан Романчук, Кость Левицький (1859–1941), Євген Олесницький (1860–1917), Теофіл Окуневський (1858–1937) і Євген Петрушевич (1883–1940). Після відокремлення правих і лівих дисидентів радикали діяли як партія аграрного соціалізму та войовничого антиклерикалізму. Її характер можна означити як середнє між російськими соціалістами-революціонерами й селянськими партіями Середньо-Східної Європи. Окрім старого захисника драгоманівської ортодоксальності Михайла Павлика серед її лідерів були Лев Бачинський (1872–1930), Кирило Трильовський (1864–1941) та Іван Ма-кух (1872–1946). Більшість лідерів обох партій були за професією адвокатами, але ж до цього покоління належала також видатна плеяда “селянських політиків” — талановитих ораторів та організаторів, що піднеслися з мас. Програма національно-демократичної партії проголошувала: “...Остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм...”[653]. Схоже твердження містила й програма радикалів. У той же час це був радше віддалений ідеал, аніж практична мета, але проголошення головними українськими партіями в Галичині принципу самостійної національної держави становило поворотну точку в еволюції української політичної думки.

Що ж до двох менших партій — соціал-демократів із марксистською програмою і консервативної Християнсько-суспільної партії, — то їхній вплив був обмежений, але вони мали декілька поважних особистостей і стимулювали ідеологічні дискусії. Українські соціал-демократи відігравали певну роль у профспілковому русі, який робив свої перші кроки у Галичині; профспілки були мішані за своїм національним складом, але в них теж відчувалося напруження між польською й українською фракціями[654].

ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА У 1900–1914 РОКИ

Від початку нового століття до вибуху першої світової війни в Галичині неослабно точилася велика політична битва. У межах даної статті неможливо розглянути окремі епізоди цієї боротьби. То був час, коли перерви між виборами чи то до Державної ради, чи то до сейму — були не тривалими. Кожні вибори супроводжувалися хвилею масових мітингів, демонстрацій і сутичок із поліцією, що, в свою чергу, вело до арештів і судових процесів. Ораторські дуелі в парламенті супроводжувалися складними позалаштунковими переговорами на крайовому рівні й у Відні. Політична боротьба змішувалася з соціальними суперечками, такими як селянські страйки. Водночас українська — спільнота переймалася будівництвом культурних і економічних установ. Варто звернутися до тогочасної художньої літератури, щоб відчути глибокі підземні води, що нуртували в українському народі[655]. Симптомом цього збудження стало вбивство 1908 р. галицького намісника графа Анджея Потоцького українським студентом Мирославом Січинським (1887–1980). Проте це був індивідуальний акт, а не результат змови. Український рух, попри його дедалі більшу войовничість, і далі дотримувався легально-еволюційних методів.

Починаючи з серії масових мітингів у 1900 р., українська агітація зосередилася на питанні виборчої реформи: скасування курій і запровадження загального, таємного і прямого голосування.

Демократизації виборчого права бажали багато інших груп в Австрії, і, під впливом російської революції 1905 р. та в зв’язку з труднощами в Угорщині, уряд імперії підтримав цю вимогу. У січні 1907 р. реформа набула чинності. “Одна слов’янська група — русини — найбільше виграла від реформи виборчого права, більш ніж потроївши своє попереднє парламентське представництво за рахунок поляків. Однак нова квота для русинів все ще залишалася меншою ніж половина представництва, яке належало їм на основі пропорційної системи”[656]. В результаті махінацій з виборчими округами одне місце у Державній раді припадало на 52 000 поляків і 102 000 українців. У парламентських виборах 1907 р. українці завоювали 27 місць у Галичині (17 націонал-демократів, три радикали, два соціал-демократи і п’ять русофілів) та п’ять місць на Буковині. У містах існував передвиборний альянс українців та сіоністів; за підтримки українських голосів у віденському парламенті вперше з’явилися два національно свідомі єврейські депутати.

Питання, яке домінувало на галицькій політичній сцені наступні шість років (1907–1913), — це реформа крайового статуту, особливо — закону про вибори до сейму[657]. У нього були втягнуті три партії: українці, поляки та Відень. Центральний уряд розглядав польсько-українське порозуміння як дуже бажане з огляду на загрозу війни з Росією. Крім того, від 1907 р. українці стали впливовим чинником у Державній раді. Наводячи поляків на думку про політику примирення і пропонуючи свої добрі послуги посередника, центральний уряд не мав наміру накидати згори новий крайовий статут. Реформа мала відбутися внаслідок угоди між двома галицькими національностями. Але за тих умов “порозуміння” означало відречення поляків від монополії на владу в Галичині. Як влучно зазначив польський публіцист, головна складність полягала в тому, що не було грунту для здійснення принципу “Quid pro quo”[658]. Все, чого поляки як національність могли в Австрії бажати, вже було в їхніх руках. Польська громадська думка шалено опиралася ідеї робити односторонні жертви, не одержуючи нічого взамін. А динамічний характер українського руху показував, що поступки, прийнятні для поляків, якби ті були остаточними, виявляться радше початком, і незабаром українці висунуть нові вимоги. Питання про реформу крайового статуту зайшло у глухий кут. Аби змусити польську більшість у сеймі до поступок, українські депутати раз по раз вдавалися до “музичної обструкції” (1910–1912): озброєні свистками, трубами й барабанами, вони здіймали такий галас, що це повністю припиняло роботу сейму. Крайова законодавча машина дійшла до стану фактичної бездіяльності.

Іншим важливим питанням, окрім реформи виборчого права, було заснування українського університету[659]. 1914 р. у Львівському університеті існувало десять україномовних кафедр. Спочатку українці мали план поступово збільшити число цих кафедр і таким чином підготувати майбутній поділ навчального закладу на дві незалежні інституції — польську й українську, подібно як Празький університет був поділений на чеський та німецький заклади. Проте на перешкоді цьому планові стала відмова університетської адміністрації створювати додаткові українські кафедри і приймати “габілітацію” українських учених. Від 1901 р. українці зосередили свої зусилля на заснуванні нового, окремого університету. Львівський університет став місцем сутичок між університетською адміністрацією та українськими студентами і сварок між польськими й українськими студентами. 1912 р. австрійський уряд пообіцяв створити український університет у Галичині до 1916 р., але польський спротив затримував виконання цієї ухвали.

В останні передвоєнні роки остаточної трансформації зазнав русофільський напрямок. Його традиційне “староруське” крило на той час майже зникло. Уціліле тверде ядро, під проводом Володимира Дудикевича (1861–1922), покинуло макаронічне “язичіє” і спробувало погодити теорію з практикою, впроваджуючи у свої публікації, принаймні в ті, що призначалися для освічених класів, літературну російську мову. Від цілковитого занепаду русофільство утримувала зовнішня допомога. Намісники Леон Пінінський (1898–1903) та Анджей Потоцький (1903–1908), намагаючись запобігти піднесенню українства, надавали підтримку русофілам. А ще ті одержували фінансову й моральну допомогу від Росії. Після невдачі своїх далекосхідних планів (1905 р.) імперська Росія повернулася до активної політики у Дунайсько-Балканському регіоні. Царський уряд був також занепокоєний впливом українського національного руху в Галичині на населення південно-західних губерній Росії. 1908 р. на Слов’янському з’їзді у Празі “укладено польсько-російський пакт про ставлення до України... Суть цього пакту полягала в тому, що національний рух українців у Галичині слід стримувати й поборювати [полякам]. За це російський уряд у загальних словах обіцяв задовольнити польські національні потреби (у Конгресовій Польщі)”[660]. На кошти, що їх щедро надавала Росія, і за мовчазної терпимості багатьох польських чиновників галицькі “росіяни” вели жваву пропаганду, несумірну з їхньою реальною силою[661]. Занепад русофільства знайшов відображення в тому, що вони постійно втрачали голоси виборців. На останніх виборах до сейму 1913 р. обрано лише одного русофільського депутата проти 31 місця, завойованого українськими партіями. Але це не зупинило русофільських лідерів. Програвши у змаганні за свідомість народу, вони покладали надії на майбутнє вторгнення Росії. Як відзначив добре обізнаний польський сучасник подій: “Цю [русофільську] течію назагал слід уважати за форпост російського уряду в нашому краї... Порівняння національних русь-ких інституцій з москвофільськими переконливо показує, що перші є результатом природного розвитку повного сил і життя народу, що прагне поширювати і поглиблювати здобутки; а другі — результатом штучним, насадженим іззовні, без міцних підвалин і майбутнього”[662].

1913 р. польсько-українська угода стосовно реформи крайового статуту була уже, здавалося, зовсім близькою. Супротивні табори досягли в переговорах межі вичерпання, а Відень спонукав до врегулювання взаємин[663]. В останню хвилину сталася нова затримка, коли через інтриги польських противників реформи змушений був піти у відставку архітектор компромісу, намісник Міхал Бобжинський. Проте переговори тривали. Вирішальну роль в усуненні останніх труднощів відіграв митрополит Шептицький. Врешті 14 лютого 1914 р. сейм прийняв законопроект про реформу. Новий крайовий статут, який містив основні моменти компромісної платформи попереднього року, був напрочуд складний. Він зберігав систему представництва через курії і встановлював у кожній курії відповідну пропорцію польських та українських місць[664]. Українці мали одержати 62 місця з 228, або 27% всього складу сейму. Це була та сама пропорція, що й досягнута, згідно з законом 1906 р., у галицькій репрезентації в Державній раді. Українці мали також одержати два місця з восьми у Крайовому виділі й бути представлені у різноманітних комітетах сейму. Польських та українських членів Крайового виділу й комітетів повинні були вибирати окремо депутати сейму кожної національності.

Але ця реформа значила більше, ніж передбачали її доволі скромні, явні умови. Крайовий статут 1914 р. був першим прикладом польсько-українського порозуміння: угода, досягнута 1848 р. на Слов’янському з’їзді у Празі, залишилалася на папері, а “нова ера” 1890 р. хибувала на фундаментальне обопільне непорозуміння. Компроміс 1914 року не давав українцям того, що, як вони думали, їм належало; але принаймні він порушив монополію влади, яку поляки у Галичині мали від 1867 р. Українці тепер стали партнерами у крайовому уряді, з якого вони перед тим були фактично виключені. До того ж поляки вже неспроможні були обмежувати освітньо-культурний розвиток української громади. Сейм, у якому домінували поляки, послідовно перешкоджав розбудові українського середнього шкільництва[665]. Тепер контроль над українською початковою і середньою освітою вислизав із польських рук. Внаслідок цієї зміни ситуації на осінь 1914 р. було заплановано відкрити десять нових українських середніх шкіл. У рамках порозуміння польська сторона пообіцяла не перешкоджати створенню українського університету у Львові. В той час існувало загальне відчуття, що досягнуте в лютому 1914 р. порозуміння становить поворотний пункт в історії двох національностей Галичини.

Можна накреслити дальший розвиток Галичини, припустивши, що австрійський режим проіснував би довше. Не схоже, що українці в зримому майбутньому спроможні були б досягти своєї найбільшої мети — поділу Галичини згідно з етнічним принципом, — оскільки ця справа залежала від територіально-адміністративної реорганізації всієї імперії. Але співвідношення сил у цій нерозділеній провінції мусило відчутно змінитися, оскільки штучні перешкоди перед українцями були усунуті. За умови, що тривав би господарсько-освітній поступ мас і прискорено формувалися місцева інтелігенція та середній клас, політична перевага у Східній Галичині перейшла б до українців протягом десяти-двадцяти років. Як прогнозував у 1908 р. один з польських учених: “Наші перспективи у Східній Галичині не є втішними. Доля англійської нації в Ірландії, німецької у чеських краях і, правдоподібно, хоч у більш віддаленому, майбутньому, доля німецької нації у Верхній Сілезії є для нас злим прогнозом”[666].

ПОЧАТОК ВІЙНИ

Загроза європейської війни маячила на політичному горизонті від 1908 р. У 1912 р. 200 провідних членів національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної партій зібралися на таємну нараду, щоб обговорити міжнародну кризу, викликану Балканською війною. На нараді прийнято заяву (11 грудня 1912 р.), яка ще раз підтверджувала лояльність галицьких українців щодо Австрійської імперії й обіцяла активно підтримувати австрійську справу в разі війни з Росією[667]. Відтоді гімнастичні товариства “Січ” і “Сокіл”, наслідуючи раніші спроби поляків, розпочали військовий вишкіл своїх членів з огляду на наближення боротьби проти Росії.

Коли влітку 1914 р. розпочалася війна, три провідні українські партії Галичини утворили Головну українську раду, обравши її президентом Костя Левицького, голову націонал-демократів. 3 серпня Рада видала маніфест до українського народу[668]. У центральних рядках маніфесту стверджувалося: “Російські царі зломили Переяславський Договір (1654 р.), яким вони обов’язалися були шанувати самостійність України... Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відобрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частею російського народу... Побіда австро-уторської політики буде нашою побідою. І чим більше буде поражения Росії, тим швидше виб’є година визволення України”. Першим практичним кроком Ради було утворення легіону під назвою “Українські січові стрільці”, що мав становити окрему одиницю в австрійській армії і правити за ядро майбутнього українського національного війська[669].

Політику Ради підтримувала група емігрантів із Наддніпрянської України, які проживали в Галичині. 4 серпня вони заснували політичну організацію — Союз Визволення України, маючи на меті виступати від імені середньо-східної України. Провідними членами Союзу були Олександр Скоропис-Йолтуховський (1880–1950), Володимир Дорошенко (1879–1963), Андрій Жук (1880–1968), Маркіян Меленевський (1878-?). Платформа організації передбачала утворення незалежної української держави з конституційно-монархічною формою правління, демократичне виборче право і політику аграрних реформ[670].

Важливо мати на увазі, що поставу галицьких українців та емігрантського Союзу аж ніяк не поділяли речники українського руху в Росії. Вони ніколи не були “сепаратистами”, вірячи, що майбутнє українського народу пов’язане з демократичною і федеративною Росією. Видатним представником федеративної традиції в українській політичній думці був Михайло Грушевський. Навіть будучи професором Львівського університету, він зберіг російське громадянство і, коли почалися воєнні дії, добровільно повернувся до Росії.

До 1914 року Галичина була австрійською провінцією протягом 141 року. З вибухом війни лише декілька людей здогадувалося, що це початок кінця цілої історичної епохи.