Iсторичнi есе. Том 1

1. ПОНЯТТЯ “НАРОДУ” Й “НАЦІЇ”

Під “народом” слід розуміти одиницю етнічну, під “нацією” — одиницю політичну.

Те, що творить народ, це сукупність певних об’єктивних прикмет, таких як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайний (простірно й часово) “народній характер”. Тяжко апріорно сказати, які прикмети потрібні, щоб постав “народ”, бо список цих прикмет змінний. Є народи, що їм бракує деяких прикмет, що їх звичайно вважають за потрібні. Напр., шотляндці й ірляндці безперечно “народи”, хоч вони загубили свої рідні мови. Також походження, що про нього ми згадали вище, треба розуміти релятивно, не абсолютно. Бо в дійсності нема “расово чистих”, себто зовсім гомогенних народів. Однак якийсь мінімум кровної однорідности конечний для екзистенції народу. В кожному народі існує різноманітність фізичних (расових) типів, але ці варіяції не виходять поза певні рамки. Людина типу неаполітанця в Швеції неминучо справлятиме враження “чужости”. А саме почуття такої чужости виключає почуття приналежности до одного народу. Бо, якщо хочемо схарактеризувати “народню свідомість”, то вона зводиться до почуття “свійськости”, “рідности”, зате вона має дуже мало спільного з вірою в якісь політичні ідеали.

У новіших часах бачимо інколи свідоме змагання плекати народню індивідуальність: напр., у змінених умовах модерної індустріальної цивілізації зберігати, що дасться з традиційного побуту в житті родини й громади. Але це свідоме плекання — підрядний момент в існуванні народу. Народи постали й жили продовж довгих століть, деколи навіть тисячоліть, хоч про це ніхто свідомо й не “старався”. Тому можна сказати, що народ як суспільне явище належить до сфери вегетативної. Цим ми не хочемо прирівнювати народ до зоологічної породи. Вся сфера соціяльного буття свідчить про те, що людина — духова істота; тому природознавчі категорії неадекватні супроти історико-соціяльних феноменів. У противагу приналежності до зоологічної породи приналежність до народу зумовлена не тільки народженням (як біологічним фактом!), а й — передусім — вихованням (отже, фактом соціяльно-культурно-духового порядку). Але все-таки можна говорити про вегетативність народу з деяким правом. Бо виховання, що зумовлює приналежність до даного народу, не ставить молоду людину перед вибором, відповідальністю, самостійним рішенням. Це те виховання, що відбувається несвідомо, через безпосередній вплив найближчого оточення, отже, насамперед родину. Дитина дуже швидко переймає, “розбухає” рядом прикмет (від мови починаючи), що накладають на неї печать приналежності до означеного народного колективу. Ці прикмети мають “об’єктивний” характер, себто вони тільки дуже незначною мірою підлягають впливові й контролеві свідомих бажань. Приміром, часто бачимо приклади того, як людина намагається приховувати, що вона вийшла з даного народного колективу, але акцент у мові чи якась риска її поведінки її зраджують. Наполеон до кінця життя не міг позбутися італійського акценту, так як Сталін грузинського. В обох випадках маємо справу з людьми, що були велетнями волі та що свідома діяльність їхнього життя відбувалася у зовсім іншій площині і з зовсім іншим спрямуванням, як їх могли їм дати народи, що серед них вони народилися. Ці приклади вказують на велику, нестерту силу прикмет народності, але рівночасно на їх обмеження: вони детермінують людину в сфері її інстинктових звичок і нахилів, але ніякою мірою не дають їй цілей та ідеалів для свідомої дії.

Натомість існування нації спирається на свідому волю її членів. Батьки модерної політичної теорії створили в 17 та 18 ст. концепцію “суспільного договору”. Очевидно, суспільний договір не витримує критики, якщо розуміти його, як історичний факт, що нібито стався певного часу й у певному місці. Але ідея суспільного договору досить влучно передає внутрішню суть існування нації, де точка тяжіння лежить у волі бути товариством, підпорядковуватися запровадженим законам і владі, користуватися правами й виконувати обов’язки. Це мав на думці французький мислитель, що сказав: “Нація — це повсякденний плебісцит”{21}. Щоправда, одиниця не вибирає собі (принаймні, як правило) своєї нації: приналежність до нації теж зумовлена “випадковою” обставиною — народженням. Але поведінка людини, — і то не тільки в виняткових критичних історичних моментах, а й справді-таки в найзвичайнішій буденщині, — є повним еквівалентом того “вибору”, що лежить в основі теорії суспільного договору, як і крилатого слова про щоденний плебісцит. Напр., якщо людина не хоче виконувати обов’язків, зв’язаних з приналежністю до нації, — якщо вона саботує закони, якщо вона не почуває себе співвідповідальною за долю колективу, якщо вона притримується філософії “моя хата скраю”, — тоді вона ділом засвідчує, що вона ані не дорожить своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загладу. Історія повна відповідних прикладів. Приміром, на наших очах національний нігілізм верств французького народу (неохота проливати кров “за Данціг”, а також — явище, ніби дрібніше, а насправді глибоко характеристичне — хронічний податковий саботаж) 1939–1940 рр. поставив під знак запиту екзистенцію Франції як нації.

Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою. Тому зовсім оправдано в деяких західніх мовах (французькій, англійській) слово “нація” вживають як синонім “держави”. Все-таки тут треба внести деякі корективи: не всі держави заслуговують назву нації. Можна навіть припускати, що більшість історично існувавших держав не були націями. Так, конгльомерат територій, об’єднаних тільки династичним способом, не творить нації. Розмежування можна провести таким робом, що ті держави не є націями, що від своїх підданих вимагають тільки пасивної покори, не свідомої співвідповідальности. Різні азіятські завойовницькі імперії — це не нації. З другого боку, існують також “бездержавні нації”. Але тут мусимо бути обережні, напр., Польща в половині 19 ст. була нацією, хоч не було польської держави; Европа ніколи не переставала вважати поляків за націю. Зате в той самий період латиші або словаки були тільки народами (етнічними групами), але ні в якому разі не націями. Отже, факт чужинецького завоювання сам собою ще не припиняє життя нації, поки в даному колективі є сильна, ділами засвідчена воля бути політичним суб’єктом.

Яке співвідношення народу й нації? Всупереч поширеним у Східній Европі поглядам доводиться з цілковитою рішучістю підкреслити, що ці два явища не покриваються. Не тільки з давнішої історії, а й з сучасности можна навести велике число емпіричних доказів, що є нації, що складаються з кількох народів, як і народи, що розпадаються на кілька націй. Приклади: британська нація складається з чотирьох народів: англійського, шотляндського, валійського, північноірляндського. Французька нація складається з двох головних народів (французького у вужчому значенні слова, або північнофранцузького, та лянгедоцького, або південнофранцузького) та чотирьох менших етнічних груп: кельтів-бретонців, німців-ельзасців, італійців-корсиканців та басків; усі вони разом творять французьку націю. Але на цьому не кінець, бо частини французького народу (у вужчому значенні слова, себто північнофранцузького) входять до складу трьох інших націй: швайцарської, бельгійської та канадійської. Інші приклади: швайцарська нація складається з трьох народів (навіть чотирьох, якщо рахувати мініятюрну рето-романську групу). З другого боку, годі сумніватися, що швайцарські німці своєю мовою, культурою, побутом справді частина великого німецького народу. З етнічного погляду голляндці теж нічим суттєвим не відрізняються від суміжних частин Німеччини (Нижня Саксонія). Але голляндці є, — бо хочуть бути, — окремою нацією.

В новіших часах у Східній Європі видно гін до того, щоб уконституювати кожну етнічну групу як націю. Про причини й перебіг цього замітного історичного процесу не тут слід говорити. Обмежуюся до короткої завваги: оскільки суттю нації є воля творити політичний колектив, етнічна гомогенність для цього сама собою — не конечна передумова, але вона дуже полегшує формування спільної політичної волі. Етнічно гомогенна нація-держава середньо- і східньоевропейського типу постала ось як: коли треба було (наслідком демократизації 19 і 20 ст.) прискореним темпом притягати до активної співучасти й співвідповідальности у модерному політичному житті широкі маси (що не мали до цього майже ніякої підготовки та що були позбавлені традиційної культури), то найлегше це було виконати в межах етнічно однорідних груп. Але це не значить, що кожний народ може й мусить стати нацією. Справа в тому, що модерні економічні, комунікаційні, оборонні і т. д. умови ставлять певну мінімальну межу щодо величини держави; держава, менша від цієї норми, мало життєздатна. Тому малим народам, якщо брати під увагу їхні об’єктивні інтереси, деколи зручніше залишатися членами більших національно-державних колективів. Історія тут ще не сказала свого останнього слова, але мені здається, що, напр., існування Югославії в інтересі тих трьох народів, що з них вона складається, як існування Чехо-Словаччини не тільки в інтересі чехів, а й словаків. Одним словом, ідеал етнічно однорідної нації-держави тільки тоді здатний себе історично виправдати, коли даний народ має суб’єктивні (хотіння й уміння) та об’єктивні (чисельність, відповідна геополітична ситуація і т. д.) передумови, щоб виконати ті тяжкі й складні завдання, що їх сучасний стан цивілізації накладає на кожну державу.

Із сказаного виходить, що народ є суспільним явищем, незрівнянно старшим, ніж нація. В основному, після Великої мандрівки народів (що відділяє античні й середні віки) етнічна структура Европи не зазнала помітніших змін. (Є деякі винятки з цього правила, напр., німецька східня колонізація; але це не міняє засадничо картини.) На цьому етнічному фундаменті приблизно через тисячу років сформувалися європейські нації. Можна собі дуже добре уявити, що на цьому ж етнічному фундаменті могли були б (при дещо іншому ході політичних подій) постати інакші національні творива. Приміром, можна собі уявити існування окремої південнофранцузької (провансальської) нації або великої бургундської нації (яка фактично вже була в стадії творіння, але що їй обставини не дозволили визріти) на мішаній романсько-германській етнічній базі (Бельгія — це фрагмент тієї незавершеної бургундської нації).

Народ — явище не тільки старше, а й триваліше, як нація. Очевидно, народи теж не вічні. Але маємо цілий ряд прикладів того, що народні колективи можуть перетривати навіть тисячоліття. Сучасний єгипетський феллах дуже подібний до свого пращура з доби фараонів. Очевидно, одиниці, родини чи малі групи, відірвані від рідного народнього пня, втрачають свої народні прикмети. Але навіть у таких обставинах цілковита асиміляція в новому оточенні — справа кількох поколінь. Там, де якась етнічна група живе компактною масою, вона виявляє звичайно велику живучість. Щоб її зліквідувати, залишається тільки фізичне знищення або виселення. В протилежному випадкові можна передбачати, що навіть після століть, проведених у найгіршому рабстві й упокоренні, народ знову відродиться. Дуже характеристичний приклад: симптоми ренесансу індіянських народів у Мехіко, Перу, Болівії. Велика відпорність народу має пасивний, вегетативний характер. Тут можна говорити про суспільну силу інерції, що утривалює й з покоління в покоління зберігає народні прикмети. Це діється децентралізованим способом, у тисячах родин і малих льокальних скупчень. Саме ця децентралізованість, що притаманна буттю народу, пояснює пасивну силу народньої вітальности: всякі історичні катастрофи (чужинецькі завоювання, а також унутрішні революції) вдаряють передусім по соціяльних елітах і по репрезентативних політичних і культурних установах; зате народ, звичайно, може перетривати, бо народні прикмети не потребують для свого збереження складних інституцій; вистачає тяглість родин. Так, трава може перетривати, коли буря валить дуби.

Вже не треба багато додати, щоб витлумачити релятивно меншу (в порівнянні з народами) життєву силу націй. Щоб нація вмерла, зовсім не треба фізичної загибелі того етнічного масиву, що творить її підложжя. Вистачає, щоб у колективі загасла воля бути окремим політичним суб’єктом. Як ми вже сказали вище, чужинецьке завоювання само собою ще не означає смерти нації. Але воно може до цього привести. Одна можливість: винищення всієї провідної верстви, що є носієм політичного хотіння нації Приклад: турецьке завоювання балканських слов’ян; після Косового поля балканські слов’яни на століття западають у вегетативну екзистенцію неісторичних племен. Інша можливість: добровільна капітуляція даної провідної верстви, приняття нею якоїсь нової, чужої національно-державної ідеології; в цих випадках можна говорити про “самогубство нації”. Нарешті всяке ослаблення того “свідомого напруження”, що творить саму суть існування нації, неминуче тягне за собою її декаданс.

Отже, стверджуємо, що нація є суспільним утвором куди слабкішим (з вітальної точки зору), ніж народ. Але нація компенсує це тим, що всі великі досягнення в області політики (держава!) та культури (високої культури; не тієї, що нею займаються етнографи, а тієї, що позначає себе вершковими творчими досягненнями людського генія) належать націям. Нація — вищий щабель суспільного витвору, як народ.

Залишається ще одне питання, що вимагає відповіді: з якого часу взагалі можна говорити про існування нації в Европі? Напр., існує думка, що французька нація існує нібито щойно від Великої Французької революції. Отже, нації, мовляв, результат модерної демократії. Тяжко з цією тезою погодитися. Емпірично можна довести, що сильне національне почуття існувало у Франції століттями перед Великою революцією.

Генріх IV і навіть Люї Святий були виразно “національними королями”, Жанна Д’арк “національною святою”. Можна прийняти, що важливіші європейські нації сформувалися після перелому першого й другого тисячоліття н. е.{22} В добі хрестоносних походів ряд національних колективів — французи, німці, англійці, кастилійці (еспанці) — зарисовується вже зовсім виразно. Друга половина 15 і початок 16 ст. — це період утвердження сильних національних монархій: Еспанія Фердинанда й Ізабеллі, Франція Люї XI та Франсуа I, Англія перших Тюдорів. Паралельні явища існували також у Східній Європі, напр., панування Юрія Подєбрадського в Чехії. Німці й італійці, що їм у той час не вдалося створити національних монархій, принаймні робили спроби й зусилля в цьому напрямі: т. зв. “імперська реформа” в Німеччині за Максиміліяна I та намагання Борджиїв і Юлія II в Італії. Все це заперечує тезу, нібито європейські нації сформувалися щойно на переломі 18 і 19 століть. З другого боку, нема сумніву, що щойно французька революція (та її еквіваленти в інших європейських країнах) висунула ідею, що носієм політичної волі є загал населення. Цим самим французька революція (та рухи, що з неї виникли) відіграла велику націотворчу ролю, бо вона перетворила підданих на громадян, роблячи цих громадян співвідповідальними за долю колективу-нації. Як погодити ці два факти: націотворчу ролю французької революції та існування національних держав на століття раніше? Відповідь наступна: суттю нації є активна постава її членів, їхня воля бути політичним суверенним колективом. Ця постава, це свідоме напруження існували вже в февдальному і становому суспільстві. Тільки що тоді воно обмежувалося до вищих шарів суспільства: лицарства й міського патриціяту. Ці верстви, визначаючи над собою зверхність монарха, зовсім не були пасивним елементом у житті держави. Посередньо й безпосередньо, через свої станові представництва (сейми), через тиск публічної опінії (що була передусім опінією тих заможних і освічених суспільних верхів), шляхта й патриціят були співгосподарями нації-держави й почували себе співвідповідальними за її долю. Дуже легко показати, як під традиційною формою служіння особі монарха насправді йшлося про сдужіння нації-державі, тільки символізованій у династії й особі монарха. Ця колективна солідарність шляхетської кляси (плюс, евентуально, міський патриціят), об’єднаної довкола легітимної династії, це перший етап у розвиткові націй. Спочатку поспільство, чернь стояли поза нацією, як в Атенах чи стародавньому Римі раби стояли поза “громадським ділом” (республікою-державою), як негри-невільники стояли поза політичною спільнотою в Сполучених Штатах Америки доби Вашінгтона й Джеферсона.

Отже, помилковий погляд відмовляти назву нації таким “шляхетським націям”, як напр., стара Річпосполита Польська, на тій підставі, що велика більшість населення була позбавлена політичних прав. На той час це була нормальна річ, хоча розділ станів не скрізь був такий різкий, як саме в Польщі. Демократичні течії 19 ст. політично зактивізували широкі маси. В деяких країнах (головно в Західній Европі) ці маси влились вже у готові національно-державні рамки, що залишилися з доби февдального й станового суспільства; це бачимо найкраще в Англії, де поволі, але постійно поширювалося коло політично управнених, що безболісно вростали в існуючу систему. Зате в Східній Европі бачимо, що історичні нації здебільшого не зуміли політично засимілювати народніх мас, якщо останні належали до інших етнічних груп. Це лежить в основі боротьби історичного й етнічного принципу, що займає широке місце у східньоєвропейській історії 19 та 20 ст.

Велика помилка, що її часто зустрічаємо в українській історіографії й політичній літературі, це недостатнє розрізнення народу й нації. Ці обидва поняття вживають часто всуміш. Напр., заголовок відомої книжки В. Щербаківського “Формація української нації” повинен звучати “Формація українського народу”, бо ясно, що всі ці трипільці, скити і т. д. з нашою нацією мають тільки дуже мало спільного, не більше, ніж, напр., якісь лігурійці, етруски й самніти з сучасною італійською нацією, себто евентуально тільки як складники в етнічній синтезі.

Не буду довше зупинятися над проблемою формації українського народу, почуваючи себе тут мало компетентним. Тільки кілька найважливіших стверджень: дослідники, здається, сьогодні однозгідні в тому, щоб антів, що про них говорять візантійські літописці, вважати за прямих предків сучасних українців. Себто формація українського народу була, мабуть, в основному завершена в половині першого тисячоліття н. е. У всякому разі, історія українського народу виявляє від предісторичних часів аж до наших днів подиву гідну тяглість (континуїтет). Серед найбільших історичних бур, як напр. татарська навала, українські низові, народні, соціяльні з’єднання — українська родина, українська сільська громада — виявляли велику тугість і відпорність. Щодо побуту (в найширшому значенні слова) й матеріяльної й духовної народної культури, то, очевидно, протягом віків можна констатувати чималі зміни, але ці зміни проходили еволюційним способом, ніяк не перериваючи тяглости народньої екзистенції. Приклад: численні старопоганські елементи в українському народньому побуті навіть ще напередодні I світової війни. Характеристичне явище в українській народній історії: періодичне корчення та розширювання етнічної території. В ході довговікової боротьби із степовиками межа українського поселення раз відсовується на північний захід, раз знову наближається до Чорного моря й Дону. Західні народи, що їхнє географічне положення більш захисне, в своїй історії не знали таких флюктуацій. Але, незважаючи на це, можна говорити про континуїтет у минувшині українського народу; безперервна лінія розвитку тягнеться від передісторичних часів аж до наших днів.

Цієї тяглости бракує в історії української нації. Ми згадували вище, що нації постали пізніше, як народи. Україна щодо цього не становить винятку. Початків формування української нації треба шукати щойно в Київській Русі (чи, точніше, в період розпаду Київської держави), себто небагато століть після сформування українського народнього (етнічного) колективу. Але нація, що викристалізовувалася в Галицько-Волинському Королівстві та Великому Князівстві Литовському, загибає після Люблинської унії. Вдруге бачимо це явище в нашій історії на переломі 18 та 19 століть, після ліквідації решток автономних установ козацької України. Себто українська нація вже двічі вмирала й двічі відроджувалася наново. Це явище у світовій історії не зовсім відокремлене (деякі аналогії будуть згадані нижче), але в такій гостроті проблема “смерти нації”, мабуть, ніде інде не виступала.

Хоч як це не дивно, але українська історіографія не запримічає як слід цієї проблеми, ані не присвятила її висвітленню належної уваги. Причина тут, мабуть, у “народницькому” підході: єдність історії українського народу не дозволяє нашим дослідникам бачити як слід заламання й перериви в історії України, як “нації”. У студії проф. М. С.{23} присвяченій проблемі постання української нації, що її ми мали недавно змогу читати в рукописі, знаходимо наступну фразу. “Хмельниччина завершила в українському народі націотворчий процес... Раз осягнена національна зрілість народу може ходом політичних подій ослабнути, але повернути назад в “етнічну масу” вже не може”. Цю тезу заперечують історичні факти. Бо ніякий безсторонній дослідник не може заперечити, що через 200 років після Хмельниччини, в половині 19 ст. Україна була знову тільки “етнографічною масою”! Відрубність українства в 19 ст. позначувалася майже виключно в етнічних прикметах народньої гущі, без ніякої активної національної свідомости мас. Освічені прошарки суспільства — дворянство, молода буржуазія та велетенська більшість інтелігенції — стояли на плятформі російської державно-національної та культурно-національної приналежности. Навіть т. зв. українофіли, — що, до речі, становили дрібну меншість серед тодішньої інтелігенції, — розуміли українство лиш як регіональну різновидність у рамках усеросійщини. Як можна говорити про існування української нації, коли такі капітальні події, що торкалися життя нашої країни, як опанування берегів Чорного моря українською стихійною народньою колонізацією та індустріяльна трансформація Донбасу, сталися без того, щоб якийсь український чинник не то що не пробував на них свідомо впливати, а навіть не встиг їх завважити?! Численні чужинні подорожники в Росії у другій половині минулого століття не могли, очевидно, не доглянути, що український народній тип різниться від московського, але ніхто з них не доглянув “української нації”. І зовсім слушно, бо нація проявляється не вишивками, “малоросійським борщем” і т. п., а окремою політикою й окремою високою культурною творчістю. Отже, ця безпосередність української національної історії від Хмельниччини до 20 ст., про що говорить вище цитований автор, виявляється фікцією.

Особливість — і трагізм — українського історичного процесу виявляється з цілковитою гостротою, коли порівняти його, для контрасту, з розвитком таких націй, як Англія і Франція. Від норманського завоювання в половині 11 століття тяглість англійського національного розвитку не зазнала глибшого перериву. Це саме можна сказати про французьку історію, від того моменту, коли з февдального хаосу викристалізовується цупке ядро: монархія Капетингів. Очевидно, і англійська й французька історія знали періоди криз і приспішних змін. Такими для Англії були, напр., періоди реформації, пуританської революції і т. д. Але ці перевороти ніяк не переривали тяглість національної історії. Щоб собі усвідомити, що це значить, зупинімся хвилину на Великій Французькій революції, що була найглибшим струсом в історії французької нації. Ясно, що французьке суспільство в 1820 р., після закінчення революційного циклу, виглядало зовсім інакше, ніж 1780 р. Але елементи тривалости були куди сильніші, ніж на перший погляд здається. Новіші досліди показали, що політика Конвенту й Директорії з дуже багатьох поглядів крокувала слідами старих королів; Наполеон був продовженням і завершенням революції, але водночас він залюбки послуговувався також старорежимним політичним персоналом; Реставрація майже повністю взяла державний апарат імперії. Ця тяглість національної історії у зміні режимів найкраще символізується в кар’єрі такого державного мужа, як Та-лейран, що служив по черзі всім урядам від Люї XVI до Люї-Філіппа. Приклад Талейрана особливо повчальний, але далеко не ізольований випадок. Існували сотні діячів, що виховувалися ще під старим режимом, потім у тій чи тій формі були причетні до революційного руху, згодом служили в наполеонівській адміністрації й кінчали свій життєвий шлях як “нотаблі” Реставрації чи Буржуазної монархії. Нема потреби додавати багато пояснень, як у таких умовах могла зберегтися тяглість політичної й культурної традиції. У книзі одного з найкращих сучасних знавців большевизму (Д. Далін, “Справжня совєтська Росія”) відмічено зовсім аналогічний факт щодо російської нації: на підставі тонкої соціологічної аналізи, що її не будемо тут переказувати, Далін переконливо доводить, що нова російська верхівка (не тільки партійні, а й провідні військові, технічні й культурні кадри) здебільшого або принаймні в дуже поважному відсоткові складається з членів або нащадків старої, передреволюційної інтелігенції та урядництва.

Коли тепер знову повернемося до українського світу, відразу побачимо всю різницю: нема прямого помосту між Україною короля Данила та гетьмана Хмельницького, між Україною Мазепи та Петлюри. Здобутки та традиції перших не могли прямою лінією перейти до останніх. Доводилося починати “наново”. Ось тут лежить головна причина хронічної політичної недозрілости українського суспільства, його інфантильности та примітивізму. Це саме стосується й культурної ділянки. Нема прямого зв’язку між літературою доби й середовища “Слова о полку” та козацького барокко; між барокковою й модерною. Для широкої французької освіченої публіки Війон, Рабле і Монтень, не говорячи про великих клясиків 17 ст., — абсолютно живі й читабельні письменники; в нас тільки вузький гурт фахівців має якесь відношення до скарбів рідного старого письменства. Для культурного загалу все, що старше від Котляревського, фактично лежить потойбіч інтелектуального горизонту. Либонь, навіть наша сучасна літературна мова — це щойно продукт 19 ст. На відміну від росіян, що розвиток їхньої модерної літературної мови відбувся через влиття народніх мовних елементів в церковнослов’янські рамки, успадковані від попередньої доби, — батьки українського т. зв. “літературного відродження” свідомо сперли книжну мову виключно на розмовну бесіду сільського люду Подніпров’я. Вислідом цього було, м. ін. те, що ми загубили вироблену в попередніх віках українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську), так що мало не до революції 1917 р. панувало навіть в “українофільських” колах переконання, що українська мова надається хіба що для ліричної поезії, або для п’єс з народнього побуту, або для брошурок популяризаційного змісту, але не для поважної наукової чи публіцистичної продукції.

Доля України подібна до інших неісторичних націй Середньо-Східньої Європи, напр., сербів, чехів тощо. Поняття “неісторична нація”, якщо хочемо уточнити його соціологічний зміст, не значить, що вона взагалі не має історичної минувшини, тільки що вона зазнала глибоких і довгих переривів у своєму розвитку. Такий перерив наступив, напр., у розвиткові балканських слов’ян із турецьким завоюванням або в історії чеського народу в зв’язку з катастрофою під Білою Горою{24}. Нема сумніву, що Україна є типовою неісторичною нацією. Її особливість полягає навіть у тому, що таких переривів своєї національної екзистенції вона зазнала аж двічі: раз після Люблинської унії у 16 ст. і вдруге після ліквідації козацької України в 18 ст. Цей факт “неісторичности” української нації (в тому умовному розумінні, що його надаємо цьому слову) мусить бути покладений в основу всіх дослідів над проблемою “постання української нації”.

Розвинута нами теза вимагає деяких обмежень і уточнень. Очевидно, помилкою було б думати, що між трьома фазами існування української нації взагалі не було ніякого генетичного зв’язку. Якщо б це прийняти, то, будучи послідовним, треба б прийти до висновку, що маємо справу з існуванням трьох зовсім окремих національних суб’єктів. Ми так далеко не йдемо. Навпаки, говорячи про “перериви”, про “завмирання й відродження”, ми мовчки приймаємо, що це були процеси одного суб’єкта: української нації в її ставанні. Отже, вказавши на дисконтинуїтет, що його вважаємо за характеристичний для української історії, мусимо рівночасно вказати ще на зворотний бік: на елементи тяглости, що зв’язують докупи три фази української національної історії: княжофевдальної, козацької та модерної. Але не слід ніколи тратити з ока, які ці елементи тяглости, — що їх нижче постараємося перерахувати, — слабкі й неповні в порівнянні з національною історією ряду інших європейських країн.

1. Оскільки “народ”, етнічний колектив, є носієм “нації”, то ясно, що надбудова мусить повсякчасно включати в себе багато характеристичних рис підбудови. Якщо продовж століть на одній (і в основному незмінній) етнічній підбудові творилися й розпадалися національні витвори, то єдність підложжя запевнює структурні подібності, аналогії, в черзі надбудов. Деякі константні питоменності українського народу діяли й діють у вищій, “національній” сфері однаково за часів Хмельницького й Мазепи, як і за наших днів.

2. Засадничо підбудова (як сфера нижча, примітивніша, але рівночасно сильніша, елементарніша) обумовлює надбудову. Але подекуди існує також протилежний зв’язок: надбудова впливає на підбудову; процеси, що вийшли з “вищої” національної, себто політично-державницької сфери, тривало запечатуються на бутті етнічного масиву. В такому випадку, якщо “вища” сфера стала жертвою знищення, ті її вартості й традиції, що їх вона встигла тривалим способом защепити “нижчій” сфері, можуть зберегтися, — хоча, очевидно, тільки у спримітивізованій, спрощеній формі, пристосованій до побуту й духовости маси.

Маємо на увазі збереження козацьких традицій в українській народній свідомості. Властива “козацька нація” вмирає в другій половині 18 ст. Але козаччина, — а зокрема її вершковий щабель, Хмельниччина, — була таким могутнім струмом, що вона внесла тривалі нові елементи до побуту та колективної свідомости найширших народніх мас (принаймні на більшості українських земель), стала невід’ємним складником української народньої індивідуальности. Очевидно, багато боків життя колишньої “козацької нації” (напр., державницька політика великих гетьманів) далеко переростали духовні горизонти селянина 19 ст. (Це, до речі, причина, чому т. зв. народницька історіографія 19 ст. щодо козаччини підходила з критерієм народніх уявлень і пересудів, нездібна була віддати справедливість таким діячам, як Хмельницький, — не говорячи навіть про Виговського, Мазепу, Орлика; але ж бо справжня історична “козацька нація” була чимось іншим, ніж народня пам’ять про козаччину в 19 ст.) Та все ж пам’ять про козаччину жила в народі. Коли ж з народу знову почала виростати нація, ці елементи козацької традиції теж починають активізуватися, виходити на денне світло, набирати політичного вістря, одним словом, скріпляти нововідроджену націю. Це сталося в 1917 р., коли в Україні раптом знову віджив з великою силою “козацький дух”. Свої й чужі спостережники стверджують стихійне відродження козацьких традицій в Україні революційних літ.

3. Деякі, хоч відносно дрібні та слабкі, елементи тяглости зберігаються від однієї до однієї епохи української історії прямо. Це український відповідник тієї національної традиції, як вона існує та як її розуміють у західньоєвропейських країнах, тільки що там ця форма традиції головна й основна, тоді як у нас вона наявна лиш у рудиментарній формі. Це ті боярсько-шляхетські кола, що пристали до козаччини, зв’язуючи стару Русь (що її вони були спадкоємцями) з Україною Хмельниччини. Це саме можна сказати про ролю православної церкви, що теж була носієм традицій Київської Руси; але церковні кола, як знаємо, свою солідарність з революційною козаччиною визнавали дуже умовно, а з другої половини 17 ст. церква бачить свій інтерес в найтіснішому союзі з династією Романових... Подібну ролю в добу визвольних змагань 1917–1921 рр. виконували ті сини старої шляхетсько-дворянської верстви (нащадки й носії політичних традицій колишньої козацької старшини), що взяли активну участь в українському національному русі. Маємо на думці не тільки Липинського й його середовище “хліборобів демократів”, а й усіх, що діяли з аналогічних спонук, не належачи до групи Липинського в вужчому значенні елементу слова. Вплив цього був, очевидно, найсильніший у Гетьманщині 1918 р., але він позначився також в історії УНР.

Участь традиціоналістичного чинника була вельми цінна однаково при будові козацької держави, як і в нашому державному будівництві новітньої доби. Але в одному й другому випадкові традиціоналістичний чинник був надто слабкий, кількісно й якісно (якщо говорити не про вартість окремих одиниць, а про колективну потенцію певного суспільного середовища), щоб відіграти більше, ніж допоміжну ролю. Про це свідчить, м. ін., унутрішня слабкість, “неорганічність” Гетьманату 1918 р.: у принципі це була спроба прямо нав’язати до політичних традицій козацької нації 17 і 18 ст.; але за цим не стояла реальна сила українського традиціоналізму, тільки проминлива міжнародна кон’юнктура. В цьому велика різниця між Україною й такою Мадярщиною чи Польщею, де представники історичної провідної верстви були ще в 20 ст. здібні до співвирішальної й справді провідної функції.

4. Постійність геополітичної ситуації теж є поважним елементом тяглости. Козацька Україна мала справу з проблемою степової загрози (ставлення до татарсько-турецького світу); в дещо зміненому виді це було те саме центральне життєве питання, що з ним віч-на-віч стояла вже княжа Русь Закордонно-політична проблематика України в 1917–1921 рр. визначалася боротьбою на два фронти: проти Росії й Польщі рівночасно; ту ж двофронтову боротьбу зустрічаємо вже за Руїни 17 ст. Змагання до опанування берегів Чорного моря зустрічаємо в Київській Русі, в Галицько-Володимирській державі, Великому Князівстві Литовському, Гетьманщині та новітній УНР. Це зв’язує між собою окремі епохи формування української нації.

5. Всі названі вище елементи історичної тяглости в розвиткові української “неісторичної нації” мають те спільне, що це елементи реальної традиції (без уваги на те, чи носій цієї традиції етнічна маса, чи недобитки старих національних провідних верств, чи, нарешті, геополітична ситуація). Від цього мусимо відрізняти підміну (“ерзац”) традиції, хоч ця підміна часто набуває великого практичного значення. З’ясуємо це насамперед на прикладах: модерна литовська нація культивує пам’ять могутности середньовічної Литви; зокрема великою пошаною оточене ім’я Витовта; хтось дотепно сказав, що в модерній Литві все “імени Витовта Великого”: від Ковенського університету починаючи й єдиним судном литовської морської фльоти кінчаючи. Отож не підлягає ніякому сумніву, що цей культ Витовта “штучний”. Нема безпосередньої тяглости традицій між середньовічною й модерною Литвою; це два окремі національні суб’єкти. Але модерний литовський національний рух, прагнучи мати якесь історичне опертя, відгрівав у книжках описи славної доби Витовта. Шляхом школи, різноманітної патріотичної пропаганди і т. д. це ввійшло в народню свідомість. Таким чином, сучасний литовець почуває себе нащадком Витовтової доби, хоча ще два-три покоління назад ця ідея була литовському народові зовсім чужа. Інший приклад: рекатолизація Чехії після 30-літньої війни була майже тотальна; відприски гуситизму збереглися за кордоном (секта моравських братів у Німеччині й Америці), але в самій Чехії ця традиція завмерла. Незважаючи на це, в ЧСР нашої доби бачимо могутній ренесанс гуситських традицій. Слово “традиції” тут треба б узяти в лапки. Бо в цьому випадкові теж нема справжнього “передавання” певного духового добра від 15 ст. аж до сучасности. Процес був інший: будителі чеської нації, від Паляцького до Масарика, щойно наново створили цю псевдотрадицію. Але по кількох десятиліттях дослідної і пропагандивної роботи ідея знову защепилася, з книжок і наукових кабінетів увійшла в свідомість мас нарівні з реальними традиціями.

Зовсім подібні явища бачимо також у новітній українській історії. Тільки два приклади: тоді коли в нашому народі (на Наддніпрянщині) традиція козаччини (хоч у дуже спримітивізованому виді) була, безсумнівно, жива, традиція старої Руси давно пригасла; можна сказати, що тільки в висліді епохальної праці Грушевського й його школи українство почуло себе знову зв’язаним із своїми староруськими предками. Діяльність мазепинської еміграції була зовсім призабута, невідома навіть фаховим науковим колам. Щойно в висліді нових дослідів в міжвоєнну добу ми поширили нашу історичну перспективу й на цей відтинок життя колишньої козацької нації. Сучасній українській політичній еміграції діяльність Орлика та його товаришів, із зрозумілих причин, особливо дорога й близька.

Зробімо підсумки: наша нація неісторична, але (на подобу інших націй в цьому ж становищі, напр., чехів) вона змагає до того, щоб зреконструювати (в ретроспекції) перервану тяглість історичної традиції, вживаючи до цього почасти відламків реально зацілілих традицій, а почасти користуючися підмінами.

Повернімось до питання, що стояло на початку виводів: коли постала українська нація? Наша відповідь виглядає так: в давніших віках українська (чи пак “руська”, або “козако-українська”) нація поставала вже двічі. Але новітня українська нація народилася щойно в 1917 р. Очевидно, зародки можна констатувати вже на кілька десятків років раніше, а від 1905 український рух набирав щораз більшого розмаху. (В Галичині, завдяки сприятливим обставинам, процес націотворення був більше посунений. Різний характер визвольних змагань в Наддніпрянській Україні та в Галичині полягає в тому, що в Галичині ми в 1918 вже були нацією, а на Наддніпрянщині в 1917 ще не вийшли зі стадії етнографічної маси.) Переворот стався продовж кількох коротких років. Це суттєвий результат визвольних змагань: держави не вдалося закріпити, але Україна вийшла з революції як політична нація. Це факт, що з ним мусіли рахуватися навіть окупанти. Формально це знайшло вислів у тому, що большевики признали існування української нації (в противагу старій царській Росії) і створили т. зв. УРСР. Незважаючи на дуже тяжкі, часто просто трагічні умови, Україна як нація за останнє тридцятиліття, безперечно, закріпилася. З другого боку, затяжний характер большевицького режиму ставить нас перед новими загрозливими перспективами (фізичне винищення, феномен “кравченківщини” і т. д.). Але це виходить поза рамки цих завваг.

Ставання й завмирання української нації — це наукова проблема, що насовує багато питань, які здебільшого мало вияснені в історіографії й соціології. Не можемо тут входити в деталі, але назвімо хоч кілька з цих питань:

1. Як пояснити двократну асиміляцію наших історичних провідних верств у чужих національних колективах? Демагогія про “зраду панів” не дає задовільної відповіди...

2. Як пояснити протилежний феномен: двократне відродження нації, що її світ уже вважав на остаточно померлу? Як відомо, польська й російська опінія в різні епохи була щиро переконана, що Україна (“руські землі Речіпосполитої”, “Малоросія”) остаточно асимільована, політично й культурно, Польщею чи Росією. В чому таємнича сила українського Фенікса, що відроджується з попелу?

3. Який був справжній національний характер Київської Руси? Як відомо, російська наука й широка громадська опінія трактує, немов річ зовсім самозрозумілу, Київську Русь як першу фазу російської історії; слідом за росіянами цю тезу приймає безкритично й західній світ, і нам ще довго доведеться проти цих закорінених поглядів (чи пересудів) боротися. Дякуючи праці Грушевського, ми навчилися бачити в Київській Русі первоначальний період нашої національної історії. Але ми не надто упрощуємо собі питання? Українські автори не дають відповіді на питання, чи і якою мірою росіяни теж є спадкоємцями Київської Руси. Загалом відомо, що Московське царство в багатьох засадничих рисах (головно політичного й соціяльного устрою, а також і культурної атмосфери) кардинально різнилося від Київської Руси. Але, з другого боку, деякі староруські риси краще збереглися на Московщині, ніж в Україні. На політичному полі це буде, напр., тяг-лість династичної традиції, ваги якої в цих віках не вільно недооцінювати. А на культурному полі ми не можемо заперечити, що на далекій Півночі збереглися до наших часів у народній пам’яті фрагменти київського епосу, тоді як в Україні це давно забулося. І староруську літературу ми знаємо майже виключно із списків, що збереглися в московських монастирях... Отже, чи не буде вірніше сказати так: держава Володимира й Ярослава не була ані “українська”, ані “російська” (московська) в модерному розумінні; це була спільна східньоєвропейська держава доби патримоніяльної монархії{25}, себто коли ще не існувала національна диференціяція, як держава Карла Великого не була ані “німецька”, ані “французька” (хоч етнічні різниці між германцями й романцями давно існували, як на Сході існували вони між усякими слов’янськими і фінськими племенами). Якщо прийняти повищі міркування як правильні, тоді, слідом за С. Томашівським, мусимо сказати, що українство, щоправда, корениться в Київській Русі, але що перша суто українська держава це було Галицько-Волинське королівство.

4. Пригадуємо гарячі дискусії, що їх викликала була свого часу голосна теза М. Кордуби{26}, що згідно з нею українська нація, буцімто, постала в Литовській Державі. В такій загальниковій формі цієї тези прийняти не можемо, бо формування української нації почалося раніше і тривало й пізніше. Але одне вірно підхоплене в теорії Кордуби: литовська доба має вирішальне значення для національної диференціяції між Україною (й Білоруссю) та Московщиною-Росією. Україна перебувала тоді під впливом Заходу, Московщина підо впливом татарського Сходу. Ці окцидентальні елементи, з одного боку, й орієнтальні елементи, з другого боку, тривало ввійшли в єство обох націй.

5. Ще слово з приводу характеристики, що її дехто дає козацькій нації доби Хмельницького й його наслідків. Згідно з тезою вище цитованого історика М. С., козацька держава не була державою становою, але всенародньою в модерному розумінні, “вільно клясовою”, що в ній усі громадяни були “братами” з рівними правами та засадничо рівними життєвими шансами; таким чином, як каже наш автор, Україна навіть випередила Французьку революцію й була чи не першою новітньою демократичною нацією в Європі! З цими твердженнями ніяк не можемо погодитися. Їх заперечує вся історична наука, яка одностайно стверджує становий характер козацької держави (див. хоч би недавно перевидану працю Окіншевича{27} про політичне право козацької України). При тодішньому укладові економічних взаємин, при ступневі розвитку громадських ідей не лиш в Україні, а й у всій Європі козацька держава не могла будуватися на іншій базі, як станового устрою. Помилка д-ра М. С. полягає ось у чому він змішує становий лад взагалі з тією його конкретною формою, що існувала у шляхетській польській республіці; тому він уважає знищення польського шляхетського устрою за ліквідацію станової системи як такої. Але це непорозуміння. Становий лад існував у всій Європі, але в різних країнах він набирав різних форм. (Подібно сьогодні в усіх західніх країнах маємо т. зв. “капіталізм”, але капіталізм північноамериканській різний від французького, швайцарський від аргентинського і т. д.) В багатьох державах, незважаючи на існування станового ладу, селянин був особисто вільний (у Швеції селянський стан був навіть репрезентований у сеймах), шляхетські прерогативи були обмежені короною, міський патриціят відіграв співвирішальну, а навіть провідну ролю (напр., у станових городських республіках Італії, Швайцарії та Нідерляндії). Козацька революція, що зруйнувала в Україні польський шляхетський устрій, поставила на місце не зовсім неможливу в той час модерну демократію, а іншу, нову і своєрідну форму станового ладу. “Військо Запорозьке”, себто козацький стан, був так само провідний в Україні, як шляхетство в Польщі. Але з різних причин увесь уклад міжстанових взаємин був в Україні інший та, до речі, прогресивніший і корисніший для тих груп населення, що не належали до упривілейованої верстви. На це складалися краще економічне й правне становище селянства, незалежніша позиція міст, автономія церковної організації{28}. Щодо легкости переходу від однієї верстви до іншої, то вона була, природно, найбільша під час революційного заколоту, але вона зменшується в другій половині 17 та в 18 ст. Отже, до козацької України ніяк не вільно підходити з критеріями модерної демократичної нації. Але ті елементи корпоративних і особистих вольностей, що були в козацькій державі, споріднювали її з тогочасним Заходом, та, при нормальному розвиткові, дали б Україні ще на переломі 18 та 19 століть змогу перетворитися в націю в новітньому розумінні. Розчавлення козацької України російською імперіяльною машиною при активній допомозі шляхетської олігархії (яка, до речі, за цю протиукраїнську політику дорого поплатилася) створило трагічний “пропащий час” у нашій історії, вживаючи влучного вислову М. Драгоманова{29}.