МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ{76}


Михайло Драгоманов народився 6 вересня 1841 р. в Гадячому Полтавської губернії, помер 20 липня 1895 р. у Софії, Болгарії. Вчений, громадський діяч, публіцист, політичний мислитель. Народився у дворянській родині козацького походження, вчився у Київському університеті, де у 1864 р. став приват-доцентом, а з 1873 р. — штатним доцентом, читаючи лекції з античної історії. Роблячи академічну кар’єру, Драгоманов водночас виріс до становища лідера київської Громади (пізніше відомої як “Стара Громада”){77} і брав участь у її різносторонній діяльності, такій як перетворення Південно-західного відділу Імператорського Російського географічного товариства в осередок українознавчих досліджень та видання щоденної газети “Киевский телеграф”. Під час своїх поїздок за кордон Драгоманов встановив контакти з галицькими українцями; під його впливом русофільський студентський гурток, що єднався біля часопису “Друг”, прийняв у 1875–1876 рр. українську демократичну платформу. Серед російського освіченого громадянства Драгоманов звернув на себе увагу своїми статтями (в “Вестнике Европы” й інших часописах), в яких він критично розглядав внутрішню і зовнішню політику Росії.

Драгоманов став однією з перших жертв антиукраїнських репресивних заходів російського уряду і в 1875 р. був звільнений з Київського університету. “Громада” доручила йому місію стати її представником у Західній Європі, і він оселився 1876 р. в Женеві. З допомогою А. Ляхоцького (Кузьми) він видав збірники “Громада” (5 тт., 1878–1882) — перший модерний український політичний журнал, та декілька брошур, переважно російською мовою. Разом з С. Подолинським та М. Павликом, що на деякий час приєдналися до нього у Швейцарії, Драгоманов утворив “Женевський гурток”, зародок українського соціалізму. Він прагнув привернути увагу європейської громадської думки до тяжкого становища українського народу під царизмом брошурами (”La littérature oukraïnienne proscrite par le gouvernement russe”, 1878) і статтями у французькій, італійській і швейцарській пресі. Драгоманов відігравав видатну роль й серед російської революційної еміграції; він видавав “Вольное слово” — орган земських лібералів. Його зв’язки поширювались на польських, єврейських, сербських, болгарських та румунських радикалів і групи.

У 1886 р. наступив розрив між Драгомановим та Київською Громадою; остання вважала, що політична діяльність за кордоном може спровокувати наростаючі антиукраїнські репресії. Прийнята Драгомановим на засланні соціалістична позиція розходилася з поміркованими поглядами членів Громади. Драгоманов рівно ж ворогував з російськими еміграційними фракціями через свій конституціоналізм і гостру критику диктаторських схильностей та прихованого шовінізму російських революціонерів. У Галичині послідовники Драгоманова (І. Франко, М. Павлик, Остап Терлецький) терпіли від переслідувань з боку австро-польської адміністрації та остракізму від місцевого клерикально-консервативного українського суспільства. У середині 1880-х рр. Драгоманов опинився в ізоляції і був позбавлений фінансової підтримки з боку Громади.

У 1889 р. Драгоманов прийняв запрошення на професора у Софіївському університеті. В свої останні роки він пережив піднесення Русько-української радикальної партії, заснованої у 1890 р. його галицькими послідовниками. Драгоманов був їхнім наставником шляхом інтенсивного листування і писання програмних статей у партійному органі “Народ”. Він також дописував до лондонського місячника “Free Russia” (“Вільна Росія”), що видавався С. Кравчинським (Степняком). Незабаром після переїзду до Болгарії у Драгоманова розвинулася серцева недуга. Він помер і був похований у Софії.

Драгоманов розпочав свою наукову діяльність як історик античного світу і написав “Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит” (“Питання про історичне значення Римської імперії і Таціт”, 1869). Пізніше він працював у галузі слов’янської, головним чином української етнографії і фолькльору, застосовуючи історично-порівняльний метод. Драгоманов застосовував усну літературу для дослідження історії суспільних ідей на Україні. Його основними працями є “Исторические песни малорусского народа” (“Історичні пісні малоруського народу”, підготовлена з В. Антоновичем, у 2 т., 1874–1875); “Малорусские народные предания и рассказы” (“Малоросійські народні легенди і розповіді”, 1876); “Нові українські пісні про громадські справи” (1881), “Політичні пісні ураїнського народу 18–19 ст.” (у 2 т., 1883–1885). Статті Драгоманова появилися у чужоземних журналах (“Mélusine” та інших). Англійський переклад однієї із його робіт, яка первісно була надрукована болгарською мовою{78}: “Notes on the Slavic Religio-Ethnical Legends: The Dualistic Creation of the World” (Bloomington, Ind., 1961).

Драгоманов був видатним політичним мислителем. Він докладно займався конституційними, етнічними, міжнародними, культурними й освітніми питаннями, а також літературною критикою. Ідеї Драгоманова представляли собою суміш ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підгрунтям. Під впливом П. Ж. Прудона Драгоманов вбачав кінцеву мету людського поступу як майбутнє встановлення анархії — добровільної асоціації вільних і рівних осіб з усуненням авторитарних рис у суспільному житті. Він припускав, що цей ідеал може бути досягнутий шляхом федералізму і самоуправління громад та регіонів. Драгоманов обстоював пріоритет громадських справ і вільних політичних установ над економічними класовими інтересами та універсальних людських цінностей над виключно національними потребами. Він, проте, вірив, що національність є необхідним будівельним каменем усього людства, і витворив гасло: “Космополітизм в ідеях та цілях, національність у грунті та формах”.

Драгоманов проголошував себе соціалістом, не підписуючись ні під будь-яку школу сучасної йому соціалістичної думки. Мотивація його соціалізму була етичною: турбота про соціальну справедливість і непривілейованих та експлуатованих. Він висунув програму конкретних соціально-економічних реформ (наприклад, охоронне трудове законодавство, прогресивний прибутковий податок). Драгоманов був переконаний, що в аграрній Україні соціалізм мусить орієнтуватися на селянство. Тому його можна класифікувати як народника у широкому значенні цього слова, хоча він противився деяким рисам російського народництва (таким, наприклад, як вихваляння селянських бунтів та зневага до ліберальних інституцій західного типу). Драгоманов відкидав марксизм, особливо матеріалістичне тлумачення історії.

Драгоманов продовжував демократично-федералістичну традицію, представлену українським декабристським рухом у 1820-х рр. (Товариство Об’єднаних Слов’ян, членом якого був дядько, Я. Драгоманов) та Кирило-Мефодіївським Братством. Він бажав пов’язати український рух з прогресивними течіями у сучасному західному світі. Драгоманов жалкував з приводу того, що український народ не зберіг свою самостійну державу у минулому. Однак він вважав, що політика сепаратизму була нереалістичною, а його філософський анархізм не дозволяв йому розглядати національну державність як мету українського руху. Він переконував своїх співвітчизників зосередитись на демократизації і федералізації існуючих держав — Росії й Австро-Угорщини, що, на його думку, мала б забезпечити достатні рамки для вільного розвитку української нації. Він вимагав співпраці з усіма народами Східної Європи, включно з Росією. Але Драгоманов настоював на організаційній незалежності українського руху. Він поборював як концепцію “неполітичної культурницької роботи” (якій надавала перевагу у 1880-х роках Київська громада), так й участь українців у російських організаціях, які відчужували їх (українців) від свого власного народу.

Своїм баченням Драгоманов схоплював усі етнічні українські землі. Він був першим національним лідером, який відвідав Закарпаття. Драгоманов взяв на себе тривке зобов’язання щодо цього “пораненого брата”. Він вітав систематичну співпрацю серед різних українських земель, яка б перетинала державні кордони. Драгоманов пропонував, що до скинення російського самодержавства центром національного руху мала би бути Галичина, де конституційний режим надавав певні можливості. Галицьким українцям, однак, настійно треба було позбутися свого провінційно-клерикального світогляду. Він вимагав секуляризації українського громадського і культурного життя та відокремлення церкви від держави. Вважаючи протестантизм більш відповідним для поступу, аніж православ’я або католицтво, Драгоманов проявляв інтерес до появи євангелістських сект на Україні. Він написав серію брошур для заохочення релігійного неконформізму й антиклерикалізму. Драгоманов послідовно протистояв виявам ксенофобного українського націоналізму і обстоював корисність прогресивної російської літератури для українців. Він стверджував, що національне визволення невіддільне від соціальної емансипації. Він закликав інтелігенцію працювати задля піднесення мас шляхом освіти, покращення економічного становища, участі у політичному житті і розбудови народних товариств.

Розглядаючи українське питання на широкому тлі, Драгоманов присвячував багато уваги сусідам України. Стосовно Росії він пропонував спільний фронт поміркованих лібералів і революціонерів-соціалістів проти самодержавства, але засуджував терористичні методи. Драгоманов запропонував проект конституційної реорганізації Росії (“Вольный союз”/“Вільна спілка”) зі зверхністю закону, гарантіями цивільних прав, регіонально-локальним самоуправлінням і рівністю національностей (М. Вебер хвалив конституційний план Драгоманова за його трактування національного питання). Драгоманов підтримував право національностей на Україні, зокрема євреїв, на корпоративну національно-культурну автономію. Він вітав визволення південних слов’ян від турків, але застерігав від царського імперіалізму на Балканах. Драгоманов критикував рівно як гноблення Польщі Росією, так і польські претензії на землі, де більшість населення в етнічному відношенні не було поляками. Він вбачав загрозу для Східної Європи в прусько-німецькому мілітаризмі, в пихатих територіальних аспіраціях польських “історичних” патріотів та в “якобінізмі” російських революційних груп.

Головними політичними працями Драгоманова є “Переднє слово до “Громади”” (1878), “Пропащий час — українці під московським царством, 1654–1876” (написана приблизно у 1878 р., опублікована у 1909 р.), “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879), “Историческая Польша и великорусская демократия” (“Історична Польща і великоруська демократія”, 1881–1882 рр.), “Вольный союз”/“Вільна спілка” (1884 р.), “Либерализм и земство в России” (“Лібералізм і земство в Росії”, 1889), “Чудацькі думки про українську національну справу” (1891), “Листи на Наддніпрянську Україну” (1893). Внесок Драгоманова у дослідження російської суспільної думки включає зроблені ним видання разом з його вступними статтями “Писем К. Д. Кавелина и И. С. Тургенева к А. И. Герцену” (“Листів К. Д. Кавеліна й І. С. Тургенєва до О. І. Герцена”, 1892) і “Писем М. А. Бакунина к А. И. Герцену и Н. П. Огареву” (“Листів М. А. Бакуніна до О. І. Герцена і М. П. Огарьова”, 1896).

Значну частину праць Драгоманова становлять його спогади й епістолярні писання: “Автобиографическая заметка” (“Автобіографічна замітка”, 1883), з “Добавлением” (“Додатком”, 1889 р.) й “Австро-руські спомини, 1867–1877” (1889–1892). Він листувався з М. Павликом (7 томів), І. Франком (2 томи) і М. Бучинським, В. Навроцьким, Т. Окуневським і Н. Кобринською (з кожним по 1 т.) та ін. Особливе значення має “Архів М. Драгоманова: Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим, 1870–1895” (1937).

Досі не існує повного видання праць Драгоманова. Його фольклорні твори зібрані у книзі “Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство” (у 4 томах, 1899–1907). Існують також часткові видання його політичних творів: “Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова” (Зібрання політичних творів М. П. Драгоманова, видав Б. Кістяковський, у 2 томах, 1905–1906, включає в себе російськомовні писання з еміграційного періоду), “Политические сочинения” (“Політичні твори”, видали І. Гревс і Б. Кістяковський, 1908, включають у себе доеміграційні російськомовні писання); “Вибрані твори” (видав П. Богацький, 1937), “Літературно-публіцистичні праці” (у 2 томах, 1970 рік). Єдине видання західною мовою є “Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings” (“Михайло Драгоманов: Симпозіум і вибрані твори”, видане І. Лисяком-Рудницьким у 1952).

Вплив Драгоманова був найсильнішим у Галичині, де він поширювався не лише серед радикалів, але й серед частини народовців. На Підросійській Україні його вплив був послаблений конфліктом зі “Старою Громадою”. Однак його продовжували підтримувати окремі діячі: М. Ковалевський, Я. Шульгин, В. Мальований, Є. Чикаленко і Б. Кістяковський. Рівно ж існували розсіяні “драгоманівські гуртки”. Ідеологічна спадщина Драгоманова частково відображена в основній політичній орієнтації Центральної Ради у 1917 році (концепція автономної України у федеративній російській республіці) та певних політичних заходах Центральної Ради, таких як З’їзд народів Росії у Києві і національно-культурна автономія меншостей. З політичних партій 1917–1921 років найближчою до драгоманівської традиції була Українська партія соціалістів-федералістів; деякі видатні соціалісти-революціонери (М. Шаповал, Н. Григоріїв) “відкрили” Драгоманова лише на вигнанні. У міжвоєнну добу мала місце реакція проти нього серед українців поза межами СРСР — симптом загального “повороту вправо” в українській політиці. Репрезентативні публіцисти інтегрального націоналістичного руху (Д. Донцов, М. Мухин) атакували Драгоманова, обтяжуючи його моральною відповідальністю за поразку українських змагань за самостійність. На Радянській Україні у 1920-х роках розпочалися певні об’єктивні наукові дослідження про Драгоманова (Д. Заславського та інших). З приходом сталінізму Драгоманов був засуджений як “дрібнобуржуазний ліберал” й “український націоналіст”. Після більш ніж 30-річного проміжку часу, у післясталінський період серед підрадянських українських інтелектуалів виступило наверх нове зацікавлення Драгомановим, яке досягло вершка виданням у 1970 р. його вибраних праць. Автори, які писали про Драгоманова у порівняно ліберальні 1960-і роки (Р. Іванова, І. Романченко, В. Сокуренко та ін.), проявляли обережність для затушування тих рис його думки, які були несумісні з радянською ідеологічною ортодоксією. Не зважаючи на те, відродження драгоманівських досліджень було осуджене на початку 1970-х років (“Комуніст України”, 1972, N 11). У країнах соціалістичного блоку дослідження про Драгоманова ведуться П. Атанасовим (Болгарія) й Е. Горновою (Польща).



БІБЛІОГРАФІЯ

Павлик М. Михайло Петрович Драгоманов 1841–1896. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. — Львів, 1895.

Франко L Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова // Літературно-науковий вістник. — Серпень 1906.

Передмови Б. Кістяковського до паризького (1905–1906) і московського (1908) видання творів Драгоманова.

Грушевський М. З починів українського соціалістичного руху: Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. — Відень, 1922.

Заславський Д. М. П. Драгоманов: Критико-биографический очерк. — Киев, 1924. Україна, 1926. — N 2–3 (число присвячене Драгоманову).

Возняк М. До історії місії Драгоманова // Україна. — 1929. — N 1–2.

Заславский Д. М. П. Драгоманов. К истории украинского национализма. — Москва, 1934.

Mytziuk О. Die politischen und sozialökonomischen Anschauungen Drahomanivs // Jahrbücher für Kultur und Geschichte der Slaven (Neue Serien). — 11 (1935).

Doroshenko D. M. Drahomanov and the Ukrainian National Movement // Slavonic Review. — April 1938.

Rudnytsky I. L. Drahomanov as a Political Theorist // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings / The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. — Vol. 2, N 1. — New York, 1952.

Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов. Життя і літературно-дослідницька діяльність. — Київ, 1964.

Атанасов П. Роль М. П. Драгоманова у зміцненні українсько-болгарських зв’язків // Український історичний журнал. — 1965. — N 9.

Пизюр Є. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова // Листи до приятелів (Філядельфія). — 1966. — N 8–10.

Сокуренко В. Демократические учения о государстве и праве на Украине во второй половине XIX века (М. Драгоманов, С. Подолинский, О. Терлецкий). — Львов, 1966.

Hornowa Е. Ocena działalności Michała Dragomanowa w historiografii ukraińskej, rosyjskiej i polskiej. — Opole, 1967.

Rudnytsky I. L. Mykhaylo Drahomanov and the Problem of Ukrainian-Jewish Relations // Canadian Slavonic Papers. — 1969. — N 2.

Іванова P.{79} Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. — Київ, 1971.

Одарченко П. Наукова діяльність Михайла Драгоманова // Сучасність. — 1972. — N 7–8.

Hornowa Е.{80} Problemy polskie w twórczości Michała Dragomanowa. — Wrocław, 1978.




Загрузка...