ПЕРША УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ПРОГРАМА “ПЕРЕДНЄ СЛОВО” ДО “ГРОМАДИ” МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА{85}

I. МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ І ЙОГО МІСІЯ


У 1878 році в Женеві з’явилося “Переднє слово” як перший випуск неперіодичного журналу “Громада”. Редактором “Громади” й автором її програмового “Переднього слова” був Михайло Драгоманов (1841–1895). Ця публікація становить переломову подію в розвитку новітньої української політичної думки. В певному сенсі, який постараємося уточнити нижче, її можна взагалі вважати першою українською політичною програмою. Через це “Переднє слово” Драгоманова заслуговує на те, щоб його сьогодні розглянути з перспективи одного сторіччя.

Коротка передісторія “Громади” така[442]. Драгоманов працював від 1864 року в Київському університеті св. Володимира, спочатку як приват-доцент, а згодом як штатний доцент, читаючи курси, головне, з античної історії. Він опублікував теж кілька важливих праць про український фольклор і усну словесність. Поряд з науковою діяльністю Драгоманов був чинний у таємній українській організації, київській т. зв. Старій громаді та надбав собі голосне ім’я сміливими статтями в російській і галицько-українській пресі. На Драгоманова як на українського “сепаратиста” та небезпечного радикала посипалися доноси до університетського начальства; його атакували в реакційних російських газетах. Справа дійшла нарешті до самого царя. Під час свого перебування в Києві в вересні 1875 р. Олександер II дав розпорядження: заборонити Драгоманову викладати в Київському та інших південних (Харківському й Одеському) університетах, але дозволити йому перейти до котрогось з північних університетів. Однак Драгоманов відмовився просити про “добровільну” відставку з Київського університету. Тоді його звільнено “по третьему пункту”, себто адміністративним порядком, що закривало йому назавжди дорогу до дальшої академічної кар’єри в Росії.

Вигнання Драгоманова з Київського університету було немов першим сигналом до цілої серії протиукраїнських заходів царського уряду. 1870-ті роки були періодом пожвавлення українського національного руху на Наддніпрянщині. В очах режиму це становило загрозу, що вимагала рішучих запобіжних дій Цей курс знайшов свій вислів у відомому Емському указі від 18 травня 1876 року, що мав на меті викоренити всі прояви української національно-культурної самобутности.

В таких обставинах Стара громада, провідним членом якої був Драгоманов, запропонувала йому виїхати за кордон, щоб він там став немов амбасадором української справи та, зокрема, заснував орган вільної української думки. Плани майбутньої закордонної акції розробив “Комітет дванадцятьох”, що збирався на Подолі (дільниця Києва), у помешканні Костя Михальчука. Домовлено, що Драгоманов видаватиме, найрадше в Відні, періодичні збірники типу товстого журналу, під назвою “Громада”, що міститимуть фундаментальні статті теоретично-програмового характеру, твори красного письменства та простору хроніку поточного українського життя; окремо мали виходити брошури на актуальні теми російською та західньо-европейськими мовами. Фінансові передумови забезпечив своєю щедрою пожертвою Яків Шульгин. Отримавши тоді значний спадок, він його більшу частину, на суму 12 000 карбованців, віддав Громаді. А Громада зобов’язалася з цього щорічно виплачувати Драгоманову 1500 карбованців на видання й 1200 карбованців на прожиток.

Діставши без великих труднощів паспорт, Драгоманов виїхав за кордон у середині лютого 1876 р. По дорозі він затримався у Львові, де вперше зустрівся з Іваном Франком{86}. На початку березня він уже був у Відні. Дружина й десятирічна доня поки що залишилися в Києві. Їх привіз до Відня в червні приятель сім’ї Драгоманових і член Старої громади Вільям Беренштам.

В австрійській столиці Драгоманов натрапив на непередбачені обставини, які примусили його змінити первісний план. Справа в тому, що в попередньому 1875 році в Відні з’явилася анонімна брошура “Парова машина”, що її автором був молодий наддніпрянський революціонер і соціаліст Сергій Подолинський. Помічником Подолинського на віденському грунті був його галицький однодумець Остап Терлецький. “Парова машина” була першою соціялістичною публікацією українською мовою. Слідом за нею заходами Подолинського й Терлецького вийшли ще три дальші книжечки подібного характеру. Драгоманов не мав нічого спільного з цією діяльністю. Він особисто знав і цінив Подолинського й Терлецького, але до віденських соціялістичних брошур ставився з великим застереженням. Він не схвалював їх бунтарської тенденції та белетристично-утопійної форми. Драгоманов побоювався, що, незважаючи на його фактичну непричетність, його робитимуть співвідповідальним за ці видання. Так воно й дійсно сталося.

У квітні 1876 року віденська прокуратура сконфіскувала останню книжечку з серії чотирьох, виданих заходами Подолинського й Терлецького, “Правдиве слово хлібороба до своїх земляків”; її непідписаним автором був революціонер-народник з Одеси Фелікс Волховський. До судової відповідальности за друк підривної літератури притягнено Терлецького, як видавця та власника друкарні. Де був перший соціялістичний процес в історії Австрії. Присяжні виправдали Терлецького, але конфіската “Правдивого слова” не була знята Зважаючи на цей прецедент, Драгоманов прийшов до висновку, що австрійська влада не дасть йому можливости зробити Відень базою своєї діяльности. Доводилось шукати іншого місця. Драгоманов вагався між Лондоном і Женевою, нарешті зупинився на останній. Восени 1876 р. Драгоманов з родиною переїхав до Швайцарії, де провів дальших тринадцять років життя.

Це переселення було своєчасним, бо в 1877 р. в Галичині прокотилася хвиля обшуків і арештів, що скінчилася двома процесами проти Михайла Павлика, Остапа Терлецького, Івана Франка та ін.[443] Обвинувальний акт закидував підсудним приналежність до таємної міжнародної революційної організації, якої ватажком названо Драгоманова. Отже, перенесення бази до Женеви було конечним, але воно подекуди позначилося негативно на акції Драгоманова. Воно ізолювало його від українського життя, обмежило й утруднило контакти зі співзвучними середовищами в Росії й Австро-Угорщині, а зате втягнуло його у світ російської революційної еміграції в Швайцарії, з притаманною для неї нездоровою атмосферою постійних групових і особистих сварок і інтриг.

Драгоманов покинув Україну на весну 1876 р., а перший випуск “Громади” з’явився щойно два роки пізніше. На це запізнення склалися різні причина Насамперед великі практичні клопоти, зв’язані з подвійним переселенням та влаштуванням власної друкарні в Женеві. Помічником Драгоманова в цій справі був Антін Ляхоцький, знаний в еміграції під псевдонімом “Кузьма”, що став складачем усіх драгоманівських видань. Але були й інші причина Це був критичний час російсько-турецької війни 1877 року. Драгоманов гаряче співчував визволенню балканських слов’ян з-під турецького ярма. Рівночасно посилювався революційний рух у Росії. Драгоманов вірив у можливість перевороту й видав кілька брошур російською мовою, що в них закликав перетворити війну проти “зовнішніх турків” на атаку проти “турків внутрішніх”, себто проти царського самодержавства[444]. Врешті, були труднощі з матеріалами для “Громади”, що сповільнювало підготовну роботу. Київські “громадяни” зобов’язалися були постачати майбутньому журналові статті та поточні інформації, але цього не виконала Отже, Драгоманову довелося самому написати програмове “Переднє слово”, яке розрослося в обширну працю, яку він закінчив 30 квітня 1878 р.; ця дата поставлена при кінці тексту. Трохи згодом у тому ж році “Переднє слово” вийшло друком як перший випуск “Української збірки “Громада”.

Драгоманову пощастило видати п’ять томів “Громади”, що з’являлися з великими перебоями: три томи в 1878, один в 1879 і ще один, останній, у 1882 році. Крім цього, була спроба перетворити “Громаду” на постійний двомісячний журнал під спільною редакцією Драгоманова, Павлика й Подолинського. Але цієї “періодичної Громади” вийшло тільки два числа в 1881 році.

Збірники були первісно задумані як закордонний орган київської Старої громада Але через недостатній контакт між Женевою й Україною вони фактично стали силою обставин драгоманівським органом. Увесь тягар заповнити збірники впав на самого Драгоманова, якому якоюсь мірою допомагав невеликий гурт співробітників з еміграції й Галичини: Подолинський, Павлик, Федір Вовк, Володимир Навроцький. Таким чином, “Громада” віддзеркалювала сильну індивідуальність її редактора та його світогляд. Але останній далеко не в усьому збігався з поглядами більшости членів Старої громади, що в ній Драгоманов ще до свого виходу на еміграцію стояв на лівому крилі. З бігом часу духова дистанція між женевським емігрантом і його колишніми товаришами в Україні збільшувалася, що накінець довело між ними до повного відчуження.

Дана стаття не ставить собі за завдання докладно насвітлити життя і працю Драгоманова женевського періоду, але про це слід зробити кілька узагальнюючих зауважень. Складність позиції Драгоманова полягала в тому, що він був рівночасно і українським, і всеросійським діячем. Він зразу зайняв був помітне місце серед російської еміграційної колонії. Вершинним пунктом його російської діяльности були роки 1881–1883, коли він був головним співробітником, пізніше редактором газети “Вольное слово”, що вважалася органом т. зв. Земського Союзу. На сторінках “Вольного слова” Драгоманов м. ін. друкував свій капітальний політичний трактат “Историческая Польша и великорусская демократия”, що з’явився теж у книжковому виданні (Женева, 1882). Але відносини між Драгомановим і більшістю російської еміграції скоро попсувалися. Драгоманов гостро виступив проти терористичних і аморальних метод політичної боротьби, що їх схвалювали російські революціонери; він критикував їх великодержавний шовінізм та централістсько-диктаторські нахили. Російські революціонери не могли йому простити його “лібералізму й конституціоналізму” та “українського націоналізму”. Драгоманов зробився одіозною постаттю у світі російської еміграції, й особистих зв’язків не порвали з ним тільки окремі одиниці, такі як Сергій Степняк-Кравчинський та Володимир Дебагорій-Мокрієвич, обидва, до речі, походженням українці. Рівночасно, як уже згадано, поглиблювалося відчуження між Драгомановим і київською Старою громадою. Під тиском суворої реакції річище українського національного руху в Російській імперії звузилося в 1880-их рр., й він майже перестав проявляти себе назверх. “Громадяни” вважали, що треба перечекати лиху годину, а поки що обмежитися до кабінетної наукової праці. З цього погляду закордонна політична акція Драгоманова, що про неї в Україну доходив тільки далекий відгомін, здавалася в кращому випадку зайвою розкішшю, а в гір-шому — грою з вогнем, бо вона могла провокувати царський уряд на нові протиукраїнські репресії. Драгоманов не міг помиритися з такою поставою, що в ній він добачував — не зовсім справедливо — тільки капітулянтство і боягузтво. Врешті в 1886 р. Стара громада відмовила Драгоманову в дальшій фінансовій підтримці, й між ними стався повний розрив[445].

Моральне і матеріальне становище Драгоманова у Швайцарії було ввесь час дуже тяжким, а в другій половині 1880-их років, коли він опинився в майже повній ізоляції, воно стало прямо трагічним. Не можна сумніватися, що постійні турботи, хвилювання, розчарування, удари, непевність завтрішнього дня, незабезпеченість родини (дружини і трьох дітей), гіркі злидні — підірвали здоров’я Драгоманова та спричинили сердечну недугу, що загнала його передчасно в могилу. Проте слід згадати, що останній період життя Драгоманова був відрадніший. У 1889 році він переїхав до Софії в Болгарії, куди його запрошено на професора історії у Вищій школі (університеті). Великим джерелом задоволення були для нього успіхи радикального руху в Галичині, який саме тоді починав набирати широкого розмаху. Драгоманов був духовим батьком галицького радикального табору, що в його пресі брав найактивнішу участь до своїх останніх днів. Михайло Драгоманов помер у Софії 20 липня 1895 року.

Якщо оцінювати діяльність Драгоманова женевського періоду з морального погляду, не можна назвати її інакше як геройським подвигом. Вона не може не захоплювати і самим своїм обсягом. Ми не маємо змоги зупинятися на цьому місці на науковій праці Драгоманова за ці роки (якої він не переривав, незважаючи на несприятливі обставини), ані на його “амбасадорській” ролі інформатора західньоєвропейської громадськости про українську справу. Те, що нас цікавить тут, це публіцистика Драгоманова, що нею він зробив тривалий внесок у скарбницю української політичної думки. Один його твір, програмове “Переднє слово” до збірників “Громада”, розглянемо докладніше.

На закінчення цього розділу варто зацитувати міркування Михайла Грушевського, що характеризують “місію Драгоманова” як першого українського політичного емігранта в XIX столітті:

“Чим став Драгоманов в історії українського відродження, він став завдяки сій громадській місії за кордоном, що засудила його на гірке емігрантське життя — але заразом поставила його в спеціяльно корисні з деяких поглядів і заразом незвичайно відповідальні політично-громадські обставини. Визволила його з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з-під цензурної езоповщини, призначивши на позицію відповідального представника всього поступового українського життя перед культурним світом. Винесла на стано вище, що змушувало його протягом цілого ряду літ напружувати всю свою енергію і всі засоби свого інтелекту, аби нагадувати широкому культурному світові в найтемнішу добу українського життя, що Україна живе, не вмерла — і не вмре, незважаючи на всі царські гнобительства і проскрипції. Засудила його приймати на себе удари, інсинуації й знущання, звернені проти сеї “проскрибованої України”, відбивати їх і відповідати доказами і виявами позитивних, поступових, загальновартісних прикмет ураїнського руху. Над українським же життям, в сю тяжку, задушливу, деморалізаційну його пору, настановила громадську контролю отсеї всеукраїнської заграничної експозитури, — Драгоманова і його гуртка, — що витягала українство з манівців провінціялізму і опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху і змушувала орієнтуватись на перспективи загального політичного і соціяльного визволення. На довгий час напрям українського руху пішов по рівнозначних сих трьох його осередків: київського, львівського і женевського. Місія Драгоманова зробила з сього погляду епоху в українськім житті”[446].



II. ПОГЛЯД НА “ПЕРЕДНЄ СЛОВО” ДО ”ГРОМАДИ”


В заголовку цієї статті названо “Переднє слово” Драгоманова з 1878 року “першою українською політичною програмою”. Цю першість треба сприймати як відносну. Від світанку українського національного відродження в ранньому XIX ст. почала теж прозябати новітня українська політична думка. Її парості бачимо і в “Історії Русів”, що постала десь на переломі XVIII–XIX сторіч, і в програмових документах Кирило-Методіївського Братства 1846–1847 рр., і в поезії Шевченка, і в наукових та публіцистичних писаннях Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та “хлопоманів” 1860-их рр. тощо. Це була та інтелектуальна традиція, з якої виріс Драгоманов, чого, зрештою, він сам був добре свідомий. Недовго до Своєї смерти він заявив, що в своїй праці, мовляв, тільки намагався застосувати “ті провідні думки, до котрих дійшли в сорокові роки славні братчики кирило-методіївські, ...звісно, з відмінами, котрі принесла всесвітня наука і політика в новіші часи”[447].

Проте доводиться ствердити, що до Драгоманова українська політична думка перебувала, так би мовити, в ембріональній стадії розвитку. Вона мала тоді фрагментарний характер: писання наших ранніх публіцистів стосувалися до поодиноких аспектів української справи, — напр., питання про шляхи становлення української літератури, селянського питання, питання українсько-російських і українсько-польських взаємин і т. ін., — але не охоплювали її в цілому. По-друге, тогочасна українська політична думка часто виступала не прямо, але завуальовано. Її елементів треба дошукуватися у творах красного письменства, у літературній критиці, історіографічних і мовознавчих дослідженнях. Не можна цього пояснювати тільки цензурними умовинами, які примушували вдаватися до “Езопової мови”. Поряд з цим діяв ще інший чинник: при тодішньому стані українського суспільства різні ділянки духового життя — література, наука й політична думка — ще не були належно диференційовані. Через це політична думка проявлялася не раз не в притаманній для неї формі раціонального викладу, але була забарвлена чужим первнем поетичного слова. Прикладом цього може служити квазібіблійний стиль “Книг Битія українського народу” Костомарова. По-третє, твори ранніх українських політичних мислителів і публіцистів далеко не завжди потрапляли до друку; здебільша вони поширювалися тільки як рукописи, й це обмежувало їх вплив. Напр., рукописні програмові документи Кирило-Методіївського братства — найвизначніше досягнення української політичної думки перед Драгомановим — були захоплені царською поліцією під час розгрому братства в 1847 р. і вийшли на денне світло щойно після революції. Наступні українські покоління мали тільки певне загальне уявлення про ідеї братчиків. Ці ідеї запліднили рух Громад другої половини сторіччя, але оригінальні твори не були тоді відомі. До речі, є підстави здогадуватися, що в Радянському Союзі ще й досі заховано по архівах чимало важливих непублікованих матеріялів до історії української політичної думки XIX сторіччя.

В порівнянні зі своїми попередниками “Переднє слово” Драгоманова становило новий, вищий щабель. Щодо змісту, воно свідомо намагалося охопити цілість української проблеми в усіх її істотних аспектах: політичному, соціяльному й культурному. Щодо форми, воно було систематичним і раціональним викладом, вільним від літературних нашарувань. Бувши надрукованим, воно відразу ввійшло в інтелектуальний обіг. З уваги на ці моменти, можна його вважати першою новітньою українською політичною програмою в повному значенні слова.

Але в наші дні, на жаль, певне, не багато таких, що мали нагоду читати “Переднє слово” з 1878 року. Тому не зайве буде дати на цьому місці стисле резюме цього визначного твору.

На початку свого трактату Драгоманов накреслює межі української етнічної території — від Підляшшя до Кубанщини та від гирла Дунаю до Слобожанщини. На цій землі живе “наших людей” понад сімнадцять мільйонів[448]. Далі за цим іде синтетичний огляд української історії, що його завдання — підвести фундамент під актуальну політичну програму. У зв’язку з козацькою добою Драгоманов стверджує: “В часи найдужчих повстань нашого мужицтва проти панства показувались і найбільші змагання громад по всій нашій Україні стати в спілку проміж себе” (ст. 98). Іншими словами, досвід історії підтверджує тезу про єдність соціяльних і національних пря-мувань у боротьбі українського народу за свободу. Але “коли сила держав Польської і Московської, за поміччю козацького панства, скасувала козацтво, (...) мужицтво наше скрізь дісталося в тяжку неволю, а земля наша розірвалась між сусідніми царствами й начальствами” (ст. 98). Висновок такий, що тепер українцям приходиться “ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.” (ст. 108).

Розглядаючи становище України в поточному, XIX сторіччі, Драгоманов зупиняється, з одного боку, на проявах стихійного протесту селянських мас проти соціяльного поневолення (подвиги народних месників Гаркуші й Кармелюка, та т. зв. Київська козаччина 1855 р.) та, з другого боку, на прогресивних починах, що виходили від вищих, освічених верств: українське культурне відродження першої половини сторіччя, Кирило-Методіївське Братство, хлопоманський рух кінця 1850-их — початку 1860-их рр. Не забуває згадати теж про польське повстання на Правобережжі 1863 р. та про 1848 рік у Галичині. Нічого не сказано про найновіший рух Громад у 1870-их рр., але це промовчання пояснюється, очевидно, мотивом конспірації.

Перегляд старшої й новішої української історії приводить Драгоманова до висновку, який важить ідеологічно та має основне значення для усієї системи його мислення. Драгоманов глибоко переконаний у тому, що тенденція історичного розвитку українського народу, українського визвольного руху засадничо збігається з тенденцією вселюдського прогресу. А головного носія поступових прямувань у сучасному світі добачує він у модерному соціялізмі. “В Західній Европі й Америці єсть вже сотні тисяч людей, котрі просто прямують до таких [справедливих] порядків. То партія соціяльна, громадська, соціялісти-громадівці” (ст. 116). Драгоманов пропонує українській інтелігенції (“письменним людям”) та народним масам (“мужицтву”) “просто пристати до думок європейських і американських громадівців і по-свойому прикласти їх на своїй землі” (ст. 118).

Тут природно виринає питання про розуміння соціалізму в Драгоманова. Він прямо не ототожнює свого “громадівства” з жодним з тогочасних соціялістичних напрямів. Принагідно згадує Люї Бляна, Прудона, Ляссаля, Маркса, Дюрінга, Бакуніна й Чернишевського та інших речників соціялізму, але трактує їх усіх на одній площині та не зупиняється на ідейних розходженнях, що існували між ними. Проте ясно, що драгоманівська концепція соціалізму в основі анархістська. Драгоманов вірить, що всі фракції соціалізму, незважаючи на непорозуміння щодо деталів, прямують до спільної мети. “Ця ціль зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств” (ст. 115). В іншому місці Драгоманов заявляє: “В цьому товаристві, в рівності й в спільному господарстві над усім, що потрібно людям, і єсть корінь волі...” (ст. 114). Ще в іншому місці: “Повне ж безначальство, повна воля кожної особи, завше зостанеться ціллю всіх порядків, чи по малим, чи по великим спілкам, так само як думка зменшити до “0” перешкоду од тріння в машинах” (ст. 118). Отже, в драгоманівському світогляді найвищий суспільний ідеал та кінцева мета еволюції людства — повна ліквідація або принаймні максимальне обмеження авторитарних, ієрархічних і примусових первнів у суспільному житті, що їх втілення являє собою державна організація; тому державу має накінець замінити добровільна асоціяція вільних і рівних осіб.

У застосуванні до української дійсности це витлумачується так: “Жити по своїй волі на своїй землі”. Тут же Драгоманов негайно додає: “Що ж то значить: жити по своїй волі на своїй землі? Чи то значить тілько заложити свою окрему державу, як, наприклад, зробили це на наших очах італійці?” (ст. 111). На це питання, сформульоване ним самим, Драгоманов дає відповідь, що надзвичайно характеристична та дуже важлива для розуміння його концепції:

“Безперечно, українці багато стратили через те, що в ті часи, коли більша частина других пород людських в Европі закладали свої держави, їм не довелось того зробити Як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи поневолі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі... Безперечно, що коли б українці перш усього вибились з-під чужих держав і заложили свою, вони стали б також, як і другі породи, самі мізкувати, щоб полегшити ту біду, од якої терплять скрізь люди. Тілько ж того, що пропало, не вернеш, а надалі повстання проти Австрії й Росії, таке як робили за свою державну спільність італійці за поміччю Франції, — для нас річ неможлива... Далеко можливіше для українців добиватись в тих державах, під котрими вони тепер, усякої громадської волі за поміччю других пород, котрі теж піддані тим державам”. (ст. 111–112).

Драгоманов думає, що українцям не варто боротися за власну державу теж і тому, що існування національної держави само по собі не забезпечує ні громадськості свободи, ні суспільної справедливости Чейже, в таких могутніх і багатих країнах, як Франція, Англія, США “більша частина людей бідує мало чим менше, ніж бідують мужики українські” (ст. 112). Про це свідчить, мовляв, і досвід української історії. Україна найбільше наблизилася до політичної самостійности в часи Богдана Хмельницького. Але в козацькій державі скоро виникли стани з суперечними інтересами й сильні та заможні, себто козацька старшина, почали гнобити слабих і бідних, себто рядових козаків і посполитих селян. Драгоманов конкретизує свою концепцію так:

“Ми думаємо за себе, що українцям замість того, щоб рватись заложити свою державу або які-небудь дуалізми, напр., як угорський в Цісарщині, ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої й громадської вкупі з усіма іншими країнами й громадянами. От через те українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скілько автономними й федеральними, до котрих пристане завше багато людей і з других країв і пород... Самим же українським громадам далеко корисніше тепер же почати добиватись якнайбільшої своєї волі, ніж пориватись здобути для України більше чи менше централізовані осібні державні порядки. Добиватись такої своєї волі громадської й краєвої (напр., навіть повітової й губернської) для України, напр., в Росії, ми думаємо, що буде й розумно й корисно, — бо по такій дорозі українці підуть не самі, а вкупі з федералістами й з других пород, і до них пристане чимало людей і самої державної породи московської” (ст. 141).

Драгоманов упевнений у тому, що передумовою свободи є децентралізація влади й що свобода можлива тільки при федеративному устрою: “... Справді вільними можуть бути тільки маленькі держави, або, ліпше сказати, громади, товариства. Справді, вільною спілкою може бути тільки спілка товариств...” (ст. 115). Отже, треба українцям боротися за федералізацію наявних держав, Росії й Австро-Угорщина Де буде перший крок на шляху, що веде до занику держав як таких, до “порядків безначальних: безпанських і бездержавних” (ст. 120).

Стосовно політичної стратегії Драгоманов заявляє себе прихильником еволюційних і ступневих метод. Він полемізує проти екстремістів, які дотримуються погляду, що “чим гірше, тим ліпше” та “або все, або ніщо”, — виразно натякаючи на російські революційні угруповання. Він не відкидає принципово революції, насильного перевороту, але приділяє цьому тільки обмежене значення. “Повстання можуть починати будити громадський розум, можуть кінчати старі порядки, котрі вже підкопані з усіх боків інакшими способами.., а зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може” (ст. 132). Усе нове з’являється на світ не в готовому, закінченому вигляді, але ступнево. В такій відсталій державі, як Росія, де населення позбавлене елементарних громадянських вольностей, треба насамперед “добиватись скасування царської й чиновницької самоволі”; в російських відносинах навіть “панська рада з виборних людей”, себто цензовий парлямент, була б кроком вперед і відкрила б шлях до конче потрібних соціяльних реформ, зокрема аграрної. Зате в Галичині українці повинні використовувати можливості, що їх для легальної культурної й суспільно-політичної праці та самоорганізації дає, незважаючи на всі її недоліки, австрійська конституційна система. Драгоманов висловлює свій скептицизм щодо реальних шанс і доцільности стихійних народних бунтів, що про них мріяли російські революціонери.

Згідно з переконанням Драгоманова, велике лихо й аномалія сучасного стану України — відчуження освічених шарів суспільства від простолюддя Це наслідок того, що вищі кляси в Україні складаються з чужинців — росіян, поляків, німців, євреїв, угорців, румунів — або менш чи більш денаціоналізованих українців. Через це українські маси позбавлені конечних культурних послуг, що ними користуються інші народи. В Україні навіть соціялісти цураються мови та нехтують національні прикмети народу, серед котрого вони живуть і чий хліб вони їдять. “Письменний українець по більшій части працює для кого вгодно, тілько не для своєї України й її мужицтва” (ст. 125).

Цій невтішній дійсності Драгоманов протиставляє такий морально-політичний імператив:

“Ми ж думаємо, що усяка громадська праця на Україні мусить мати українську одежу — українство. Звісно, те “українство” не може бути в цілях праці. Цілі праці людської однакові на всьому світі, як однакова здумана [теоретична] наука. Але прикладна наука не однакова скрізь. Так і з громадською працею” (ст. 122).

От через це ті люди між письменними українцями, котрі не хотять, щоб дедалі Україна й її мужицтво тратили свої сили, — мусять заректися не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, — єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки” (ст. 125).

Ідея служби рідному народові включає вимогу осілости: “... Пора вже скінчить кочування письменного чоловіка думкою і працею “от финских хладных скал до пламенной Колхиды” i “od morza do morza” (ст. 147). Соціялісти з-поміж інтелігенції повинні зв’язатися з громадами українського простолюддя, щоб бути їм корисними. Тут потрібна не тільки сама пропаганда соціялістичних ідей, але поряд з нею теж різноманітна культурно-освітна, суспільна та господарська праця. Для цього треба людей, що володіють солідним науковим знанням і практичними професіями. Оскільки релігія є тією силою, що освячує сучасний несправедливий суспільний лад і тримає народ у темноті, — українським соціялістам слід “почати широку проповідь проти корня віри й попівства за поміччю науки природної і громадської” (ст. 136).

Драгоманов прагне, “щоб Україна якскорше покрилась сіткою зчеплених один з другим товаришів і товариств, робітників українського громадства, з котрих якнайбільше людей були б і товаришами в мужицьких громадах” (ст. 138). У цьому контексті він кидає афоризм: “Український соціялізм не партія, а громада” (ст. 138). Не треба боятися закидів, що праця для власного народу суперечить універсальним інтересам, яким, мовляв, повинні служити соціялісти. Ці інтереси тільки виграють на тому, коли “в світі буде одним бездушним трупом менше, однією живою великою породою людською більше” (ст. 139).

Останнє питання, що його розглядає Драгоманов, стосується до потенціяльних союзників українського визвольного руху. Централістичні навички такі закорінені в російському й польському суспільствах, що ними, на жаль, заражені навіть їхні соціялістичні кола. Соціялісти великих західньоевропейських націй також не мають зрозуміння для життєвих вимог менших, бездержавних народів; німецькі соціял-демократи іноді висловлювали про слов’ян просто шовіністичні погляди. Тому українці повинні шукати спільників передусім між недержавними народами Росії: фінами, естонцями, латишами, молдаванами, кавказцями і ін. Щодо росіян, то серед них на прихильність можна найрадше розраховувати з боку представників окраїнних груп, що мають обласницькі традиції, як донці, уральці, сибіряки. Надійною є співпраця з західними й південними слов’янами. Згодом наладнаються дружні стосунки теж з тими народами Західньої Европи, що їх становище подібне до України, як, напр., ірляндці, катальонці, флямандці, провансальці, бретонці. “Ми думаємо, що коли українське громадівство вкорениться на своїй землі й зчепиться з сусідніми демократичними й федеральними гуртами, то воно потроху втягнеться в широку спілку всеевропейських демократичних гуртів...” (ст. 142).

Ось так виглядала в основних рисах політична програма, що її сто років тому Михайло Драгоманов пропонував українському суспільству у своєму “Передньому слові” до “Громади”.



III. ДО КРИТИКИ ДРАГОМАНІВСЬКОЇ ПРОГРАМИ


В “Автобіографічній замітці”, писаній 1883 року, Драгоманов жаліється, що “у своїй довголітній полеміці з різними таборами, я ні разу не зустрівся з противником цілком сумлінним, себто таким, який правильно виклав би мої погляди, а потім збив би їх своїми аргументами, особливо фактичними”[449]. Цей докір адресовано до сучасників, але можна його віднести теж до багатьох посмертних критиків Драгоманова. Виступаючи сьогодні з аналізою драгоманівської програми, я не хотів би стягнути на себе закид у несумлінності. Я об’єктивно передав основні ідеї “Переднього слова” й буду намагатися зберегти об’єктивність по змозі теж у подальших критичних зауваженнях. Справа, очевидно, не в тому, що автор цих рядків уважає себе “мудрішим” від Драгоманова. Але дистанція одного сторіччя дає нам змогу ясніше, ніж це було можливо сучасникам, бачити міцні і слабкі сторони драгоманівської програми та відрізняти в ній те, що витримало пробу часу, від того, що себе не виправдало. Велика пошана, що її почуваємо до Драгоманова як людини й мислителя, не звільнює від обов’язку ставитися критично до його думок. А втім сам Драгоманов закликав і привчав українське громадянство до критичного мислення. Це дає нам право бути критичними також супроти нього. Обставина, що багато пунктів програми Драгоманова стали загальноприйнятими й майже самозрозумілими, якоюсь мірою утруднює належну оцінку його заслуг як піонера й новатора.

Тут передусім слід підкреслити всеукраїнський характер драгоманівської програми. Драгоманов був першим нашим політичним публіцистом і ідеологом, який своїм зором дійсно охоплював цілість українських земель від Кубанщини до Закарпаття. Доля закарпатського “зраненого брата” особливо лежала йому на серці, і їй він присвятив окремий абзац у “Передньому слові” до “Громади”. До болючої проблеми Закарпаття (за тодішньою термінологією, Угорської Руси) Драгоманов повертався не раз і в інших своїх творах.

З цим пов’язується інша, споріднена справа. Драгоманов послідовно обстоював т. зв. етнічний (або, як давніше казали, “етнографічний”) принцип. Україна для нього — це територія, на якій українці становлять більшість населення. Виходячи з цього принципу, Драгоманов давав відсіч претенсіям наших сусідів до панування над українською землею й народом. Зокрема, він гостро критикував польський історико-правний легітимізм, в ім’я якого польські патріоти прагнули реставрувати стару Річ Посполиту в межах з-перед 1772 року, включаючи в неї Правобережну Україну і Східну Галичину. Драгоманов доводив, що Польща має право існувати тільки там, де живе польський народ, та що зазіхання на етнічно непольські землі дуже шкідливі з погляду не тільки українських, але в дальшому теж і польських національних інтересів. Досвід наступних поколінь блискуче потвердив правильність цієї діягнози[450].

Драгоманов слушно передбачив, що українство стане міцним тільки тоді, коли вся Україна покриється “сіткою зчеплених один з другим товаришів і товариств”. Іншими словами, він пропагував витворення української суспільної “інфраструктури”. Відсутність цієї інфраструктури, себто аморфність і незорганізованість народних мас і відрив освічених шарів суспільства від простолюду, був і основною причиною слабкости українства в XIX ст. Український національний рух дійсно пішов тим шляхом, що на нього спрямував його Драгоманов. У цьому великих успіхів досягнено головне в Галичині. На Наддніпрянщині через несприятливі політичні обставини українство так і не встигло до самої революції розбудувати свою інфраструктуру, й цей факт рішально заважив на долі визвольних змагань 1917–1921 рр.

Драгоманов був речником політизації українського руху й поборював концепцію т. зв. аполітичного культурницва, що її — чи й з щирого переконання, чи з мотивів мімікрії — дотримувалася більшість членів київської Старої громади. Це, очевидно, не значить, що Драгоманов, що й сам був визначним ученим, не мав розуміння для культурних вартостей. Але він зовсім правильно думав, що культурне життя не може розвиватися нормально, коли нація позбавлена політичної свободи. При цьому, однак, — і це дуже важливе, — він органічно сполучав національне визволення з боротьбою за людські права, демократичний політичний лад і соціяльну справедливість. Драгоманов був гарячим українським патріотом, але він не робив з нації земного бога. Його патріотизм заякорений в універсальних вартостях, і в ньому не було ні крихітки шовінізму. Доводиться ствердити, що з цього погляду українство за пореволюційної доби пішло не вперед, але назад у порівнянні з Драгомановим. Зокрема, рух “інтегрального” націоналізму, що виріс на провідну силу в позарадянському ураїнському світі в 1930-их і 1940-их рр., не мав розуміння для загальнолюдських вартостей, а то й свідомо їх заперечував. Тепер, коли шкідливі наслідки крайнього націоналізму вже виявилися з достатньою ясністю, українським патріотам не залишається нічого кращого, як повертатися назад на драгоманівські позиції, що поєднували національне з універсальним.

Мабуть, найпозитивніша та найпривабливіша риса драгоманівської програми — це її широкі інтелектуальні горизонти. Драгоманов бачив українську справу не загумінково й не обмежену до злоби поточного дня; він радше розглядав її в історичній перспективі та у вселюдському контексті. Інше діло, чи його історіософічна концепція для нас сьогодні в усьому сприйнятна. Але певне, що в особі Драгоманова маємо політичного мислителя великого інтелектуального формату, від якого можна багато навчитися навіть тоді, коли ми з ним не погоджуємося.

Врешті, не слід забувати про заслуги Драгоманова як творця української публіцистичної прози. У сімдесяті-вісімдесяті роки минулого сторіччя, коли був чинний Драгоманов, ще не існувало виробленої української політичної термінології та публіцистичного стилю. Йому, як і іншим “свідомим” українцям того часу, було легше висловлюватися про високі речі російською, ніж українською мовою. Читаючи “Переднє слово” та інші праці Драгоманова, писані по-українському, відчуваємо, що він боровся з мовними труднощами. Але йому, очевидно, з принципових причин залежало на тому, щоб “Громада” як репрезентативний орган вільної української думки з’являлася рідною мовою. Йому доводилося самому кувати терміни, що багато з них не прийнялися, подібно як і введений ним у “Громаді” радикальний фонетичний правопис, т. зв. “драгоманівка”. Ось кілька прикладів термінологічних експериментів Драгоманова: “громадівство”, “громадівець” — соціялізм, соціяліст; “безначальство” — анархія; “порода” — національність; “уставне царство” — конституційна монархія. Цей список можна б продовжити. Українськомовний публіцистичний стиль Драгоманова справляє враження певної кострубатости, але це природний наслідок того, що й на цьому полі він був піонером-зачинателем.

Точка драгоманівської програми, яка не може не вражати сучасного українського читача та не викликати його спонтанного протесту, — це відкинення ідеї державної самостійности України. Ця надзвичайно важлива проблема вимагає докладнішого розгляду. Тут не вистачає декляративно проголосити наше непогодження з Драгомановим, ми повинні збагнути його мотиви й аргументи.

В антисамостійництві Драгоманова треба, на нашу думку, чітко відрізняти два аспекти, що їх умовно назвемо прагматичним і ідеологічним. Ці два аспекти не мають внутрішньо один з одним нічого спільного, й на кожному з них мусимо зупинитися окремо.

У прагматичному аспекті Драгоманов не бачив реальних передумов для української самостійницької політики в той час. На це не тільки не дозволяла незорганізованість українського народу та відносна слабкість українського національного руху, що явно перебував у ранній стадії розвитку, але також тодішня міжнародна ситуація. Драгоманов уважав, що справа української самостійности могла б актуалізуватися тільки на випадок великої європейської війни й коли б її підтримала котрась з великодержав. Без активної допомоги Франції Наполеона III не була б постала самостійна й об’єднана італійська держава. Але не було ніяких даних, щоб Україна могла дістати таку зовнішню допомогу.

Мусимо визнати, що ці негативні висновки Драгоманова щодо шансів української самостійности об’єктивно віддзеркалювали тодішню політичну дійсність Остання четвертина XIX ст. — це період стабільних міжнародних стосунків в Европі. Тут можна послатися на приклад Польщі. Упродовж XIX ст. поляки кілька разів підіймали збройні повстання за державне визволення своєї країни, але всі вони скінчилися невдало. Після поразки повстання 1863 р. поляки відмовилися від таких безвиглядних поривів, що коштували велетенських жертв і погіршили політичне становище народу. В наступні десятиріччя польське суспільство вповні перейшло на плятформу т. зв. “органічної праці”, себто всебічної розбудови національного життя в межах трьох імперій, Росії, Австро-Угорщини й Німеччини. Якщо самостійницька політика була тоді не під силу полякам, що напевне стояли на вищому щаблі національного розвитку, ніж українці, та посідали свіжі й міцні державницькі традиції, — то тим менше була така політика можлива для українців.

Драгоманов мав рацію теж у тому, що він перспективи української справи пов’язував з політичною еволюцією Росії й Австро-Угорщини, з процесом демократизації цих держав. Пізніші події потвердили правильність його прогнозу. На Наддніпрянщині українство вийшло з підпілля й почало поростати в силу лише після революції 1905 р., яка скасувала Емський указ та частково обмежила царське саможержавство. В Галичині переломовою подією була реформа виборчого закону в 1907 р., що встановила загальне й безпосереднє голосування до віденського парляменту. Тільки з цього моменту австрійський уряд почав рахуватися з українцями, як реальним силовим фактором.

Але в антисамостійництві Драгоманова, крім прагматичного аспекту, був ще другий, зумовлений ідеологічно. Як прихильник доктрини анархізму (“безначальства”), Драгоманов ставився до державности — всякої державности — з принциповим недовір’ям. Згідно з його переконанням, держава і свобода — поняття внутрішньо суперечні. Мислитель, який у державі як такій бачив зло, не міг власному народові пропонувати державну самостійність, не тільки як мету практичної політичної дії на даному історичному етапі, але також як ідеал майбутнього.

Для пояснення цієї позиції Драгоманова слід пригадати, що анархістські чи піванархістські ідеї були поширені в європейській політичній думці XIX ст. “Для тої доби, про яку зараз розходиться (доба 70-их рр. і принаймні до половини 80-их) є характерним панування в революційних колах скрізь на континенті, окрім Німеччини, більшого чи меншого ухилу в бік анархізму”[451]. А втім теоретики німецької соціял-демократії, Маркс і Енгельс, не становили тут принципового винятку. Згідно з їхнім вченням, кінцева стадія розвитку людства має принести з собою “відмирання держави”, хоч це станеться щойно після переможної соціялістичної революції та переходового періоду “диктатури пролетаріату”. Погляди, зближені до анархістських, притаманні теж багатьом представникам клясичного лібералізму. Вони часто схилялися до концепції “мінімальної держави”, “держави — нічного сторожа”, себто такої, що її завдання були б обмежені до функції захисту публічної безпеки і спокою; все інше повинно бути залишене індивідуальній самодіяльності та добровільному спілкуванню. Деякі ліберальні мислителі висловлювали серйозні сумніви, чи держава повинна втручатися в такі справи, як народна освіта або охорона здоров’я, та чи, напр., шкільний примус і обов’язкове щеплення проти віспи не являють собою, мовляв, неприпустимого обмеження особистої свободи. Додаймо, що “ухил в бік анархізму” особливо зрозумілий психологічно в уродженця Російської імперії, для якого поняття державности мимоволі асоціювалося з насильством і самоволею.

Отже, Драгоманов вірив, що українському народові буде можна обминути проблему самостійности на своєму історичному шляху, прямуючи до ідеальних “порядків безначальних і бездержавних”. Нема сумніву, що в цьому він глибоко помилявся. Можна погодитися, що побудова української держави — справа надзвичайно трудна, і то не тільки в ті часи, коли жив Драгоманов, але й сьогодні, сто років пізніше. Але у світі існують сотні держав, щораз виникають нові. Тим самим не є в принципі неможливим постання держави української. Зате драгоманівського утопійного “безначальства” ніхто не бачив та навряд чи побачить.

Ця капітальна помилка Драгоманова коренилася в хибному розумінні ідеї свободи. Не відповідає правді, що державність і свобода це суперечні в своїй суті поняття Навпаки, мав рацію Гегель, який твердив, що свобода можлива тільки в рамках державного правопорядку. Нема теж ніяких підстав для віри, що “добровільна асоціація вільних і рівних людей” — суспільно-політичний ідеал Драгоманова — коли-небудь, навіть у найвіддаленішому майбутньому, замінить державу. Добровільне спілкування має свою важливу функцію в суспільному житті, але воно не є панацеєю. Бо суспільне співжиття людей раз у раз приводить до щораз нових персональних і групових конфліктів, що для їх полагоджування потрібна влада, озброєна відповідним авторитетом і “мечем правосуддя”. Побажано, щоб люди добровільно дотримувалися законів. Але люди не ангели, а закон тим і відрізняється від етичної норми, що за ним стоїть, в разі потреби, санкція примусу. Сказане стосується і до демократичної держави. Державна влада при демократії сконструйована інакше, й вона функціонує інакше, ніж, напр., в абсолютній монархії або тоталітарній диктатурі. Але демократія аж ніяк не ототожнюється з відсутністю державної влади, “безначальством”.

Теоретична засада Драгоманова — нехіть до державности як такої та фальшиве розуміння свободи — була причиною, чому він не дооцінював значення національної держави, як конче потрібної гарантії національної свободи. В цьому питанні сучасна українська політична думка стоїть на інших позиціях, як ті, що їх боронив Драгоманов. Проте, якщо хочемо бути справедливі, мусимо пам’ятати про деякі “пом’якшувальні обставини”, які зменшують тягар “провини” Драгоманова.

По-перше, антисамостійництво Драгоманова не випливало з русофільства, яке йому безпідставно приписували націоналістичні критики донцовської школи. У своєму “Передньому слові” Драгоманов характеризував Росію, як “...чуже Московське царство, з безмежною чиновницькою централізацією” (ст. 139). Подібних висловів можна знайти багато в його творах.

По-друге, Драгоманов послідовно обстоював організаційну незалежність українського руху, виступав проти централізованих, “всеросійських” революційних організацій та проти участи українців у них. Драгоманов уважав, що в боротьбі проти самодержавства потрібний спільний фронт прогресивних сил усіх народів Російської імперії. Але він уявляв собі такий спільний фронт у формі співпраці між рівнорядними та автономними організаціями, побудованими на національних чи регіональних основах. В цілій низці блискучих публіцистичних праць Драгоманов розкривав централістичні, на ділі великодержавні нахили російських революціонерів, чим нажив собі ворогів у цьому середовищі. Ця справа мала велетенське, просто ключове практичне значення. Недаремно згодом Ленін, визначаючи теоретичне право народів Росії на самовизначення, одночасно всіма силами боровся за те, щоб зберегти організаційну єдність соціял-демократії як партії всеросійської. Драгоманов і Ленін, перебуваючи на протилежних позиціях у питанні централізації й децентралізації, погоджувався в одному: організаційна структура революційного руху визначає наперед характер устрою, породженого переможною революцією.

По-третє, заперечуючи ідеал самостійности держави як ціль української політики, Драгоманов розглядав Україну як окрему слов’янську націю та не відмовляв українському народові природних здібностей до незалежного політичного життя. А власне такі песимістичні думки часто зустрічаємо в наших провідних публіцистів і політичних мислителів XIX ст. Напр., Пантелеймон Куліш у своєму програмовому “Епілозі до “Чорної ради” (1857), в якому доводив закономірність існування окремої української літератури, одночасно заявляв про “політичну ницість (ничтожество) Малоросії” та про “моральну необхідність злиття в одну державу південного руського племени з північним”[452]. Сорок років пізніше з подібними думками про політичну меншевартість українського народу виступив Володимир Антонович, колишній товариш Драгоманова і його пізніший антагоніст, лідер поміркованої, несоціялістичної більшости в Старій громаді. Антонович твердив, що “наслідком етнографічних особливостей своєї вдачі народ український не мав здібности утворити незалежну державу”[453]. Драгоманов, хоч не був самостійником, ніколи не доходив до таких крайностей!

Критику драгоманівського анархізму та антисамостійництва хочемо доповнити завваженнями про його соціялізм (“громадівство”). Тут насамперед слід тямити, що своєю науковою підготовкою й зацікавленнями Драгоманов не був економістом. Він тільки принагідно й побіжно порушував економічні питання. Драгоманов вірив, що людство прогресує від капіталізму до соціялізму, але не давав ніяких аргументів, що скріплювали б це апріорне переконання. Соціялізм Драгоманова мав етичну основу: протест проти соціяльної несправедливости. Крім цього, його соціялістичний світогляд був сильно забарвлений егалітаризмом. Драгоманов не тільки відкидав становий устрій, який тоді ще легально панував у Росії; він уважав за зло всяку суспільну нерівність та клясову диференціяцію. Драгоманов бачив свій ідеал у “безклясовому суспільстві”, хоч і не вживав цього терміна. Егалітаризм сполучався в мисленні Драгоманова з народництвом. Він не раз критикував російських народників за їх ідеалізування сільської “общини” та селянських бунтів, але в його писаннях виразно бринять народницькі мотиви. В “Передньому слові” до “Громади” Драгоманов ототожнював українську національність з її “мужицтвом” та засуджував вищі кляси (“панів, попів і купців”) як визискувачів, що паразитують на народній кривді. Драгоманов уважав, що Україна являє собою сприятливий грунт для поширення соціалістичних ідей: “Ми думаємо, що наша Україна, котра не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне од природи мужицтво, — залюбки прийме науку про безначальні й товариські порядки...” (ст. 121).

В нашій критиці драгоманівського “громадівства” не хочемо заходити в проблему про відносні переваги капіталізму й соціялізму як економічних систем; твори Драгоманова не дають матеріялу для такої дискусії. Зате хочемо зупинитися на деяких національно-політичних і соціологічних імплікаціях “громадівства”.

Між анархізмом Драгоманова та його соціялізмом існувала внутрішня суперечність, хоч він цього не усвідомлював. Анархізм прямує до ліквідації держави, але не соціялізм. Драгоманов, очевидно, уявляв собі майбутній соціялістичний лад як добровільне спілкування груп робітників-продуцентів. Ця концепція близька до пізнішого т. зв. анархо-синдикалізму. Досвід минулих ста років наочно показав її нереальність. В історичній практиці соціялізм скрізь і завжди йшов разом із скріпленням контролю держави над суспільством. Сказане стосується не тільки до тоталітарних соціялістичних режимів, але — в меншій мірі — теж демократичного, західного соціялізму.

Повертаючися до доби, коли жив Драгоманов, не можемо не помітити, що соціялізм у різних своїх варіантах ширився тоді по цілій Европі, а в 1870-их рр. почав проникати в Україну. Вважаючи за річ природну існування українського соціялістичного табору, оцінюємо позитивно діяльність його зачинателів, Драгоманова та товаришів Великою історичною заслугою Драгоманова було, що він свідомо пристосовував універсальні ідеї соціялізму до українських обставин та намагався відтягнути українців від участи в російських соціялістичних організаціях.

Зовсім інше питання, чи соціалізм міг стати платформою для всього українства, цілого національно-визвольного руху. Драгоманов твердив, що “українець, котрий не став громадівцем, показує тілько, що він не додумавсь, не довчивсь до кінця.” (ст. 140). Отже, Драгоманов у суті справи відмовляв права на існування іншим, несоціялістичним українським ідейно-політичним течіям, що в них він бачив лише результат відсталости. Розумні й освічені люди доброї волі не можуть, мовляв, не бути соціялістами. На нашу думку, в Драгоманові тут до голосу приходив доктринер.

Щоправда, знаходимо у творах Драгоманова місця, де він дану проблему трактує зовсім інакше. В 1876 р., отже тільки два роки перед “Переднім словом”, він писав таке: “Ми дійсно бачимо, що продовж усього XIX ст. на малоруській мові висловлювалися й тепер висловлюються всякого роду політичні, соціальні й релігійні ідеї, — від монархічних до республіканських, від олігархічних до соціялістичних, від молитовника до атеїзму”[454]. Але якщо це ствердження згідне з правдою, Драгоманов повинен би був себе запитати, чи соціялістична течія, до якої він сам належав, мала шанси поглинути усі інші українські течії, напр., консервативну, клерикальну, ліберальну, націоналістичну тощо? Якщо ні, то з цього мусіло б логічно виходити схвалення ідейно-політичного плюралізму як тривалого факту українського життя. Але Драгоманов не зробив цього висновку. В його політичній концепції не було місця для співіснування різних таборів, що кожний з них являє собою носія певних позитивних вартостей.

Доктринерство Драгоманова найяскравіше виявилося в його ставленні до релігії й церкви. В “Передньому слові” він договорився до такого: “В Австрії наші громадівці мусять виступити проти попівства, може, ще дужче, ніж в Україні малоросійській, власне через те, що там попівство не так явно одцуралось од української породи й іноді манить себе й других і самі мужицькі громади, буцімто воно стоїть за ті громади й може полегшити їх долю” (ст. 134–135). Можна дуже сумніватися, чи доля галицько-українського “мужицтва” полегшала б, коли б Греко-Католицьку Церкву, що як-не-як була українською національною установою, замінило польське римо-католицтво або російське православ’я!

Суть справи не в тому, що сам Драгоманов не був віруючою людиною, ані в тому, що він закликав до секуляризації українського суспільного й культурного життя Драгоманов мав рацію, коли вказував на негативні наслідки галицького клерикалізму. Але внаслідок специфічних історичних умов духівництво переважало серед української освіченої верстви в Галичині. Отже, секуляризація залежала від зростання світської інтелігенції, а це був затяжний процес. Драгоманов всупереч явним фактам, не хотів визнати, що Греко-Католицька Церква й духівництво, незважаючи на свої хиби, таки мали великі історичні заслуги перед галицьким українством. Він не міг теж погодитися з думкою, що церковні організації матимуть і в майбутньому, в умовинах поступової секуляризації, право на існування та важливі суспільні й духові завдання.

У трактуванні соціяльно-економічних устроєвих проблем Драгоманов правильно стверджував, що денаціоналізація вищих кляс в Україні позбавляє народні маси потрібних суспільних і культурних послуг. Але він теж і не казав, що українському народові потрібні власні “пани, попи й купці”, бо якщо їх немає, ці потрібні функції мусять виконувати пани, попи й купці — чужі.

На це можна б відповісти, що Драгоманов виразно бачив гірку соціяльну кривду, що її зазнавав український народ. Отже, як, мовляв, можна від нього вимагати, щоб він схвалював тодішній несправедливий лад?

Але ця репліка сперта на непорозумінні. Драгоманов мав усі підстави для того, щоб засуджувати соціяльні стосунки, що в той час існували в Україні; він теж правильно бачив, що національне визволення України невід’ємне від соціяльної емансипації. Але суть питання в напрямі соціяльних змін. Колосальна відстань відокремлювала спавперизовану, неграмотну, поневолену українську селянську масу від заможного, освіченого, вільного швайцарського народу, серед якого тоді жив Драгоманов. Це, очевидно, не значить, що Швайцарія була “раєм на землі”, хоч у порівнянні з Україною вона дійсно могла скидатися на рай. Але Драгоманов, замість того, щоб українському визвольному рухові пропонувати такий реальний модель — наближення української соціяльної структури до передових “капіталістичних” країн Заходу, — висунув утопійну концепцію “громадівства”.

Утопійність “громадівства” полягала не так у гаслі усуспільнення засобів виробництва, чого Драгоманов, зрештою, особливо не наголошував, — як, радше, в народницькому егалітаризмі. Ця проблема надто складна, щоб її можна було тут вичерпно розглянути. Християнство вчить, що “всі люди рівні перед Богом”, що в секуляризованій формі витлумачується як вимога пошанування людської гідности кожної особи. Абрагам Лінколн казав, що він не хоче бути ані рабом, ані рабовласником, — що дуже близьке до Шевченкового ідеалу козацької волі “без холопа й без пана”. Демократичний лад базується на рівності громадян перед законом. Відповідними заходами соціяльно-економічної політики можна контролювати нерівність заробітків і платень, улегшувати суспільне просування упослідженим групам населення та давати спеціяльну опіку тим, що її потребують. Усе це самозрозумілі речі і, критикуючи “народницький егалітаризм”, не їх ми мали на думці. Нам ідеться радше про своєрідний світогляд, дуже поширений серед східноєвропейської інтелігенції XIX ст., що його характеризувала нехіть до соціяльної диференціяції як такої, нахил до рівняння вниз, до оцінювання всіх суспільних і культурних явищ з погляду інтересів меншого брата, до ототожнювання нації з “мужицтвом”.

Драгоманов був, мабуть, менше обтяжений народницьким комплексом, ніж багато його українських і російських сучасників, але він не був від нього вільний. Про це свідчить, м. ін., синтетичний огляд української історії, що його знаходимо в “Передньому слові” до “Громади”. Примітно, що Драгоманов починає цей огляд від постання козаччини, — мабуть, тому, що середньовічна, княжа й боярська Русь не дуже годилася для народницької інтерпретації. При обговоренні культурьно-релігійного руху кінця XVI — першої половини XVII ст. Драгоманов прихильно згадує про відгомони протестантизму в Україні та про братства, але не каже нічого про діяльність Петра Могили та його гурта. Щодо самої козаччини, Драгоманов довше зупиняється на Запорізькій Січі, але промовчує Гетьманщину. Але ж бо ми знаємо, що Січ і Гетьманщина це були два полюси козацької України, які рівною мірою заслуговують на увагу історика. Іншими словами, Драгоманов дав однобокий і через це викривлений образ української історії, що в ньому насвітлено тільки її “лівий” бік, а зате залишено в тіні бік “правий”.

На нашу думку, спільним коренем усіх вищезгаданих поглядів Драгоманова було однолінійне, недіялектичне розуміння природи історико-суспільного розвитку, а через це і неспроможність визнати закономірність соціяльної диференціації й політичного плюралізму. Тут слід додати, що не тільки Драгоманов, але українська політична думка взагалі мала повсякчасні труднощі з проблемою диференціяції і плюралізму. Наші ліві мріяли про “безклясове суспільство”, а наші праві про “національний солідаризм” — дві протилежні концепції, які, проте, мають те спільне, що обидві заперечують плюралізм. Єдиний між українськими політичними мислителями, В’ячеслав Липинський ясно бачив, що новітнє суспільство не може не бути клясово здиференційоване, що нація не може складатися тільки з самого “трудового народу”, але мусить теж включати провідну верству та що в державі потрібна не тільки влада, але й легальна опозиція. (Одначе розв’язку проблеми плюралістичного правопорядку він шукав на недемократичній основі).

Ми закінчили критичну аналізу “Переднього слова” до “Громади” з 1878 року — цієї першої новочасної української політичної програми. Але мусимо ще заокруглити наше обговорення деякими доповняльними заввагами. Хто знайомий з усім творчим доробком Драгоманова, не може сумніватися, що драгоманівська мисль куди багатша, ніж про це можна судити на підставі одного “Переднього слова”. Що більше, “Переднє слово” показує свого автора не конче з найкращого боку. Щоб перевірити цю тезу, вистачає порівняти “Переднє слово” з іншим програмовим трактатом Драгоманова, “Вільною спілкою” з 1884 року[455]. Замість утопійного ідеалу “безначальства”, знаходимо в “Вільній спілці” докладний проєкт конституційної перебудови Російської імперії на демократичних і федераліс-тичних основах; багато пропозицій Драгоманова, напр. щодо конституційного забезпечення людських і громадських прав та системи комунального й обласного самоврядування, зберігають своє значення сьогодні. У “Вільній спілці” Драгоманов не пропагував “громадів-ства”, але зате пропонував низку добре продуманих, конкретних соціяльно-економічних реформ, що майже всі з них, до речі, запроваджено в життя впродовж наступних десятиліть у демократичних країнах. Нема теж у “Вільній спілці” апотеози “мужицтва”, хоч є щира турбота за соціяльну справедливість і добробут народних мас. Нема сумарного засудження “панів” тільки за те, що вони є “панами”, навпаки, Драгоманов закликає дворян, промисловців і навіть армійських офіцерів до активної участи в боротьбі за свободу. Нема закликів до поборювання релігії, але зате є концепція конституційного відокремлення церкви від держави, на американський кшталт, разом з конституційними гарантіями повної свободи совісти та релігійних культів. В центрі всієї програми “Вільної спілки” Драгоманов поставив ідею політичної свободи, що їй він підпорядкував інші постулати, як соціяльні, так і українські національні[456].

Як пояснити ці розходження між програмами “Переднього слова” та “Вільної спілки”? Невже Драгоманов пройшов за шість років, що відокремлюють обидва документи, світоглядову еволюцію? Чи він був людиною непостійною у своїх переконаннях? Таку непостійність приписував йому Липинський: “Бо єсть в історії не один, а кількох Драгоманових... Він, під впливом російської школи, загубив ці моральні й політичні устої, які були в його домі, а потім сам для себе ціле життя таких устоїв шукав, весь час їх міняючи...”[457] Характеристика цікава, але помилкова. Всупереч твердженню Липинського, Драгоманов ніколи не міняв своїх принципів. Його світогляд сформувався рано, і він дотримувався його ціле життя. Слушно писав Олександер Мицюк: “Що програма “Вільної спілки” не була ознакою “правого ухилу” у Драгоманова, можна побачити з того, що він до кінця залишився вірний анархістсько-соціялістичному світоглядові...”[458]

Отже, позірні суперечності між “Переднім словом” і “Вільною спілкою” пояснюються інакше. Політичний світогляд Драгоманова становив складну синтезу анархістських, соціялістичних, демократичних, ліберальних, федералістичних і українських патріотичних елементів, об’єднаних на базі філософії позитивізму. Залежно від часу й обставин, Драгоманов увипуклював певні елементи цієї синтези; при цьому інші елементи немов відступали назад, але він їх не цурався, а при відповідних нагодах вони знов виходили на поверхню в його писаннях. Радикалізм “Переднього слова” мав свою причину в тому, що в цій праці акцент поставлено на теоретичні принципи та кінцеві, ідеальні цілі. Немає теж сумніву, що на характер “Переднього слова” вплинуло зближення Драгоманова до російських революційних кіл у початковий період його перебування в Швайцарії, а також його тодішня співпраця з Сергієм Подолинським. Драгоманов не погоджувався з “бунтарством” Подолинського, але подекуди поступався натискові цієї яскравої, динамічної особистости[459]. “Вільна спілка” постала в далеко змінених обставинах. За попередніх шість років Драгоманов устиг зовсім розчаруватися в російських революціонерах, що майже з усіма з них він тепер перебував на воєнній стопі. Не стало й Подолинського, який згас передчасно. “Вільна спілка” була адресована до українських ліберальних “земців”, що з ними Драгоманов нав’язав контакт. В цьому програмовому документі наголошено практичні цілі в боротьбі за свободу в Росії й Україні на ближчі роки чи десятиліття. Трохи упрошуючи, можна сказати, що “Переднє слово” являє собою програму-максимум Драгоманова, а “Вільна спілка” — його програму-мінімум.

Котра з цих двох програм ближча нам сьогодні? Відповідь на це питання залежить, очевидно, від світоглядних позицій сучасного студійника історії української політичної думки. Говорячи у власному імені, дозволяю собі визнати, що всі мої симпатії по боці Драгоманова-ліберала, конституціоналіста й реформіста; зате до Драгоманова-громадівця, доктринера й утопіста, маю принципові застереження, що їх я старався викласти в даній статті.

Тепер виринає в логічній послідовності низка нових питань — про рецепцію драгоманівської ідейної спадщини в Україні (Наддніпрянщині й Галичині) та Росії, її вплив на формування українських політичних партій та на дальший розвиток української політичної думки. Про ці речі можна зустріти в українській і неукраїнській літературі найсуперечливіші погляди. У той час, як відомий есерівський діяч Микита Шаповал величав Драгоманова “ідеологом нової України”[460], націоналістична публіцистика міжвоєнної доби оскаржувала його як найбільшого шкідника в новітній історії України та духового винуватця поразки наших визвольних змагань 1917–1921 рр.[461] Не можу відмовити собі приємности, щоб не процитувати двох компетентних чужих дослідників. Польський історик українського руху Станіслав Смолька писав у роки першої світової війни: “Сучасне українство розглядає себе, як виховане Драгомановим; цього не осмілюються оспорювати навіть помірковані групи”[462]. Але добре поінформований радянський дослідник Давид Заславський ствердив таки в першому реченні своєї досі не перевершеної біографічної розвідки: “М. П. Драгоманов належить до авторів дуже шанованих, але дуже мало читаних в Україні”[463]. На те, щоб розплутати цей клубок суперечностей, була б потрібна окрема праця.




Загрузка...