Iсторичнi есе. Том 1

УКРАЇНСЬКІ ВІДПОВІДІ НА ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ{48}

Протягом XIX ст. політика провідних європейських націй щодо єврейського питання зосереджувалася на емансипації й асиміляції. Панівна тоді філософія лібералізму вимагала скасувати правові обмеження, накладені на євреїв за старого режиму; у відповідь від євреїв потайки сподівалися, що вони інтегруються в національну спільноту корінних націй і стануть англійцями, французами або англійцями юдейського віросповідання.

Цю програму асиміляції загалом прийняли, хоча й не без певних застережень і побоювань, єврейські кола в західних країнах: Двоїста ідея емансипації й асиміляції була непереборною, позаяк здавалося, що їй немає розумної альтернативи.

Асиміляція стала також метою деяких східноєвропейських націй, зокрема поляків та угорців. Навіть у другій половині XIX ст. польське й угорське суспільства все ще були переважно суспільствами поміщицькими, але стала очевидною потреба національної буржуазії. Польські й угорські патріоти, які поєднували пристрасний націоналізм із ліберально-демократичними симпатіями, висунули ідею, що процес творення середнього класу можна прискорити шляхом асиміляції інших меншостей, які традиційно становили основну масу міського населення: німців та євреїв. Цю програму в широких масштабах з безперечним успіхом здійснювали угорці, коли в результаті австро-угорського компромісу 1867 р. політичний контроль над Угорщиною перейшов до рук мадярської панівної верстви.

Так само у Польщі голова цивільної адміністрації т. зв. Конгресової (підросійської) Польщі Вєлопольський надав євреям рівні громадянські права. У своїй програмовій промові до євреїв Вєлопольський ясно заявив: він очікує, що вони стануть польською буржуазією[80]. У той же самий час національно-демократичне підпілля, яке озброювалося для антиросійського повстання, намагалося забезпечити взаємодію з євреями щедрими обіцянками братерства у майбутній відродженій Польщі[81].

Однак програма емансипації й асиміляції, яка давала задовільні результати в західно-європейських країнах, зіткнулася з додатковими труднощами у Східній Європі, серед таких націй, як польська й угорська. На Сході єврейське населення було набагато чисельнішим аніж на Заході. Навіть якби вони цього хотіли, великі й компактні єврейські меншості не були спроможні прийняти en masse звичаї та спосіб життя корінних націй. Це означало, що, на відміну від Заходу, асимілювалася лише частина єврейського населення. Єврейська спільнота зазнала внутрішнього поділу. У блискучому Будапешті можна було побачити засимільованих із витонченими манерами “мадярів єврейської віри”, тоді як у лісовій глушині Словаччини або Закарпаття єврейська маса й далі жила згідно з традиційними заповідями Талмуду[82].

Один із дослідників польської історії XIX ст. писав:

Тут ми торкаємося другої великої перешкоди, з якою стикалася асиміляційна програма. Місцева буржуазія, з якою, як припускалося, мали злитися засимільовані євреї, ставала родючим грунтом для антисемітизму, що живився, звичайно, мотивами економічної конкуренції.

Цей короткий опис деяких загальних характерних рис єврейського питання у Східній Європі дасть нам змогу зрозуміти особливості української ситуації. В Україні, на відміну від інших країн, про асиміляційну програму не могло бути й мови. Україна не мала навіть зародків національної буржуазії, які були в поляків та угорців. Таким чином, євреї не мали з ким асимілюватися. Існувало лише велетенське море селянства та невеликі групи інтелігенції, які були активними членами й речниками національного руху. Єврей з містечка чи села жив у тісному симбіозі з українським селянином, але про перетворення його самого на селянина не йшлося. Будь-яка можлива асиміляція була б на користь російському або зрусифікованому (у західних частинах України — польському чи сполонізованому) міському населенню. Навряд чи українські патріоти могли прихильно дивитися на такий розвиток подій.

Тому перед лідерами українського руху стояло завдання — сформулювати такий підхід до єврейського питання, який, з необхідності, не мав бути асиміляційним. Така програма справді була вироблена і, як я сподіваюся показати, програма досить смілива й оригінальна.

Видатним українським політичним мислителем другої половини XIX ст. був Михайло Драгоманов (1841–1895). Повне висвітлення його поглядів на єврейське питання вимагало б розгляду його загальної політичної філософії, що є неможливим у межах цієї статті. Досить буде сказати, що мислення Драгоманова поєднувало в собі послідовний лібералізм і конституціоналізм із поміркованим соціалізмом немарксистського, ревізіоністського гатунку. Наріжним каменем його мислення був принцип федералізму, який мав для нього універсальне значення. Специфічно українських національних цілей він сподівався досягти шляхом поступової федералізації Російської й Австрійської імперій. Палкий патріот, Драгоманов убачав єдиний надійний фундамент української справи в універсальних ліберальних поступових ідеях[84].

Драгоманова дуже турбували стосунки України з її сусідами: Росією, Польщею, Німеччиною і балканськими слов’янами. Він намагався сформулювати програму, яка відповідала б потребам Східної Європи в цілому. Становище єврейського народу на українських землях та складне питання українсько-єврейських узаємин неодноразово привертали його увагу[85].

Суть єврейського питання на Україні, на думку Драгоманова, полягала в тому, що в цій країні євреї були одночасно “і нацією, і релігією, і станом” (Драгоманов уживав слова “сословие”, яке англійською мовою можна дослівно перекласти як “estate” і яке, в його вживанні цього терміну, близьке до сучасного американського поняття “група економічного тиску” (“economic pressure group”). Як національність (етнічна група) євреї мали певні расові риси, окрему мову (ідиш) та багато звичаїв і традицій, які відрізняли їх від навколишнього населення. Цю окремішність посилювало їхнє релігійне пов’язання з іудаїзмом. У такій державі, як царська Росія, з панівною державною церквою, релігійна меншість ipso facto виділялася як окрема група — група, яку можна було толерувати, але яку неможливо було повністю інтегрувати у життя країни. Нарешті євреї зосереджувалися на певних заняттях, переважно міського й торговельного характеру, з яких вони мали майже монопольні позиції. У багатьох місцевостях України слова “жид” (“єврей”) і “купець” були по суті взаємозамінимими.

Драгоманов спрямовував вістря полеміки як проти захисників традиційного російського дискримінаційного законодавства, так і проти тих російських і єврейських “поступовців”, які вбачали розв’язання проблеми в простому акті надання євреям громадянської рівності. Апологети чинної системи нерідко твердили, що антиєврейські закони та правила захищають селян від єврейської експлуатації. Драгоманов викриває хибність цього аргументу. Ці негуманні деспотичні закони та правила були пережитками середньовічних упереджень, проте вони явно не могли надати ефективний захист жертвам лихви та інших форм економічної експлуатації. Фактично єдиною групою, яка мала реальну вигоду від тогочасної системи, були нижчі чини російської поліції, яким ці умови відкривали багато нагод для хабарів та здирств. Для українців збереження т. зв. смути осілості було особливо шкідливим. Воно викликало штучну концентрацію євреїв в українських губерніях імперії і загострювало українсько-єврейські взаємини.

Стосовно надання громадянської рівності Драгоманов не мав жодного сумніву, що це було і необхідним, і бажаним. Однак він уважав це лише кроком на шляху до розв’язання єврейської проблеми. Справжня і повна емансипація означала не лише звільнення євреїв від правової дискримінації, але й звільнення українських мас від гноблення, несправедливості й неписьменності, а також звільнення єврейської спільноти від власних панів — обскурантів-цадиків та немилосердних плутократів.

Драгоманов створив цікавий соціологічний портрет єврейської меншості на Україні. Згідно з його аналізом, приблизно третину євреїв становили люди, що працюють і виробляють: селяни, робітники, ремісники, фахівці тощо. Друга третина була виразно паразитичною й експлуататорською: корчмарі, кредитори, лихварі, торговці, посередники, орендарі, які представляли інтереси держави або великих земельних помість і т. д. Третя група нещасливо коливалася між цими двома крайніми точками Нарешті, Драгоманов відзначав існування великої групи єврейських бідняків та жебраків. Соціальні інтереси єврейських трудівників були насправді близькими до інтересів неєврейських робітників і селян. Однак бідний єврей, який часто жив у крайніх злиднях, все ж таки відчував себе ближчим до свого багатого одновірця, аніж до свого бідного сусіди-християнина. Тому, хоча й мало користаючи з того сам, він не відчував ніяких докорів сумління, будучи посередником і виконавцем волі першого в систематичній експлуатації останнього. Шлях до розв’язання цієї проблеми пролягав через зміцнення почуття соціальної солідарності між робітниками, євреями та неєвреями. Це вимагало створення єврейських соціалістичних і робітничих організацій та поширення секулярної, прогресивної літератури і преси єврейською розмовною мовою. Однак, хоча соціалістів єврейського походження було в 1870–1880-ті роки вже досить багато, вони воліли працювати у “всеросійських” організаціях, зневажливо ставилися до будь-якої національної роботи серед свого народу, й полишали єврейські маси їхнім традиційним провідникам — цадикам і рабинам.

Кінцеву мету Драгоманова можна побачити у його проекті конституції для вільної України у складі сфедералізованої Росії[86]. Серед основних людських і громадянських прав, гарантованих для кожного громадянина, мала бути “недоторканість національності (мови) у приватному й публічному житті”. Відокремлення церкви від держави повинно було знищити саму ідею привілейованої, державної церкви. Відповідно до своєї основоположної федералістичної філософії Драгоманов підкреслював принцип самоврядування для кожної місцевої громади. У громадах, де більшість або ж велика меншість жителів були неукраїнської національності, їхня мова мусила мати офіційний статус.

Драгоманов не обмежувався теоретичним викладом своїх поглядів, але також робив певні спроби здійснити їх на практиці. З женевської друкарні Драгоманова 1880 р. вийшла невелика брошура під назвою “Від групи соціалістів-євреїв” (“От группы социалистов-евреев”[87]. Брошура була підписана: “За дорученням ініціаторів проекту: Родін”. Ця летючка закликала створити в Женеві “Вільну Єврейську друкарню”, яка друкувала б соціалістичну літературу розмовною єврейською мовою (ідиш); вона також містила докладний питальник для збирання даних про становище єврейського народу в Росії та Галичині. Ми не знаємо, хто входив до “групи єврейських соціалістів” і кому належав псевдонім “Родін”[88]. Проте не викликає сумніву, що автор чи автори були знайомі з ідеями Драгоманова, і навіть ймовірно, що він допомагав видати цю брошуру. Особливо “драгоманівським” за тоном був гострий докір зрусифікованим соціалістам єврейського походження, які не бажали працювати серед свого народу. До брошури додано постскриптум, підписаний Драгомановим та двома його співпрацівниками — К. Ляхоцьким і М. Павликом. У характерному уривку з цього постскриптуму читаємо:

Ініціатива Драгоманова не мала негайного успіху. Проте Драгоманова можна вважати одним із провісників єврейського соціалістичного та робітничого рухів. Цей факт не є загальновідомим, але його визнає декілька єврейських дослідників. Російський єврейський публіцист Давид Заславський із цього приводу писав:

Як стверджує Голда Патц,

За всієї своєї глибокої проникливості Драгоманов не догледів деяких дуже суттєвих аспектів становища євреїв. Хоча він і вважав євреїв нацією, він ніколи не думав, що єврейський народ може колись запрагнути самостійної національної держави. Але, припускаючись такої помилки, Драгоманов не міряв євреїв іншою міркою, ніж власний народ. Палкий патріот, він, одначе, не був сепаратистом і не домагався самостійної української держави. Маючи глибоку підозру до державної влади як такої, він вірив, що всіх законних прагнень українців можна досягти шляхом перебудови Росії й Австрії на федеративних засадах. А що стосується єврейської нації, то прорахунок Драгоманова цілком можна вибачити, якщо ми згадаємо, що ще й 1907 р. видатний єврейський національний лідер Сімон Дубнов заявляв, що “політичний сіонізм виплетений із фантазій”[92].

Набагато серйознішою помилкою Драгоманова було повне нехтування іудаїзму, який здавався йому плетивом забобонів. Зрозуміло, що виживання і саме існування єврейської нації є насправді невід’ємним від іудаїзму як релігії. Ба більше, сьогодні ми усвідомлюємо те, чого Драгоманов не знав: що іудаїзм є провідником дивовижної духовної традиції. Мартін Бубер показав неєврейському світові багату духовність хасидського руху, який мав найбільшу підтримку серед євреїв України і який у багатьох аспектах виказує безсумнівний вплив українського середовища. Можна якщо не вибачити, то хоча б зрозуміти сліпоту Драгоманова в цьому питанні, пригадавши собі, що під цим оглядом він був типовим сином позитивістичної доби.

Ми докладно розглянули ідеї Драгоманова, тому що вони показові для загальної тенденції української політичної думки в єврейському питанні. Сила драгоманівської концепції є наслідком того факту, що вона спирається на об’єктивне розуміння і становища єврейського народу в Україні, і українських політичних інтересів. Це пояснює, чому українська національно-демократична та соціалістична думка і діяльність ішли протягом наступного півстоліття шляхом, що його накреслив Драгоманов.

Суть цієї “української відповіді на єврейське питання” можна сформулювати таким чином: не домагаючись асиміляції євреїв, представники українського руху прагнули врегулювати українсько-єврейські взаємини на основі культурного плюралізму та визнання прав євреїв як окремої національної групи, навзаєм очікуючи, що євреї не перешкоджатимуть прагненню українського народу до національного й соціального визволення. Навряд чи потрібно підкреслювати, наскільки оригінальною була ця програма та наскільки вона відрізнялася і від асиміляційної, і від антисемітської програм, дуже поширених у Східній Європі наприкінці XIX — на початку XX ст.

Зробімо тепер короткий критичний розгляд окресленої вище програми. Жодна політична програма не є досконалою; відповідаючи на певні потреби, вона неминуче є неспроможною в інших аспектах.

Українці мали дві одвічні скарги на євреїв: одну — соціально-економічного, другу — політичного характеру. Окреслена вище програма могла притупити гостроту цих скарг, але навряд чи вона могла усунути їх взагалі.

Першою скаргою була економічна експлуатація українських мас єврейськими купцями та посередниками. Єврейський коршмар із лихварем, які тримали в кабальному становищі цілі села, — це не стереотип, що його вигадала антисемітська пропаганда, а факт української соціальної історії. Ми бачили, що Драгоманов уважав цілу третину українських євреїв паразитами й експлуататорами. Очевидно, ділова мораль єврейського суспільства в Україні прощала шахрайство, яке неминуче викликало обурення.

Наведені нижче рядки вийшли з-під пера видатного письменника й інтелектуального лідера Івана Франка. Він був людиною поступових поглядів і великого розуму. У своїх творах він змальовував єврейських героїв із розумінням і симпатією. З огляду на це Франкові звинувачення мають особливу вагу.

У зв’язку з цим можна також згадати одну рису, яку зауважив Драгоманов. Часто єврейські торговці до кривди додавали ще й образу. Навіть бідний єврейський вуличний торговець, сам не набагато кращий за жебрака, нерідко виявляв до українського селянина грубу пиху:

Інша українська скарга походила з переконання, що євреї, які жили на українській землі та їли український хліб, звичайно ставали до спілки з чужоземними панами й гнобителями України. Це слушно щодо старої, передподілової Польщі, коли єврейські орендарі (“арендатори”, тобто наймачі та збирачі податків для корони і великих землевласників) були основними знаряддями польської системи латифундій, яку так ненавиділи українські козаки та селяни. Це питання, вже в іншій формі, стало особливо пекучим з появою асиміляційних тенденцій серед євреїв. Провідники українського національного руху не хотіли перетворювати євреїв на українців, але вони рішуче протестували, коли євреї перетворювалися на росіян або поляків, зміцнюючи тим самим російський або польський гніт над українською землею.

Як і в кількох попередніх випадках, ми почнемо з Драгоманова. 1880 р. він видав у своїй женевській друкарні брошуру, адресовану до всіх політичних емігрантів із Російської імперії, які жили в країнах Західної Європи[95]. Брошура містила пропозицію створити міжнародну організацію представників східноєвропейських етнічних груп, щоб друкувати соціалістичну літературу мовами всіх народів Росії, в тому числі, зрозуміло, й ідишем. Пропозицію обговорено на громадському зібранні емігрантів і відкинуто переважною більшістю. Драгоманов пізніше писав у своїх спогадах:

Хаїмові Вейцману, майбутньому президентові відродженого Ізраїлю, довелося через декілька років пережити схожий випадок. Наприкінці XIX ст. він приїхав до Швейцарії студентом і знайшов там чисельну колонію російських студентів і революціонерів, яка великою мірою складалася з осіб європейського походження.

1898 р. у Берні Вейцман із кількома своїми друзями зорганізував серед російсько-єврейських студентів сіоністське зібрання, яке наразилося на шалений спротив, подібний до того, що його вісімнадцять років тому відчув Драгоманов. Лише після дебатів, які тривали безпосередньо два дні і три ночі, збори ухвалили резолюцію, що її запропонували сіоністи. Вейцман завершує свою розповідь про цей епізод таким зауваженням: “У ці дні було вже щось знаменне у цій самодержавно-духовній поставі [російських] революціонерів”[98].

Євген Чикаленко, видатний національний діяч і видавець першої україномовної щоденної газети у Києві 1903 року, зробив у своєму щоденнику такий запис:

Ця тенденція євреїв — сприяти русифікації чи, відповідно, полонізації України — постійно викликала в українських патріотів почуття образи. Ця проблема не зникла і дотепер. Згідно з достовірними повідомленнями єврейське населення Радянської України, яке великою мірою вже відмовилося від ідишу, здебільшого прийняло натомість російську мову. Це одна із важливих причин, чому великі міста на Україні все ще мають сьогодні більш або менш зрусифікований вигляд[101].

Ця проблема існує навіть у Сполучених Штатах Америки. Серед голосних американських захисників “єдиної і неділимої Росії” можна знайти осіб російсько-єврейського походження, які насправді часто походили з України. ”Ні одна автентично російська, тобто московська політична група в Америці не може зробити для “неделимой матушки России” і десятої долі того, що роблять для неї ці жиди-малороси”[102].

Розглянувши українські скарги на євреїв, я хотів би тепер підійти до цього питання з протилежного боку й торкнутися єврейських скарг на українців та їхніх побоювань щодо українського національного руху.

Для величезної маси традиціоналістичного єврейства “українська відповідь на єврейське питання” була малопривабливою. Піднесення України до рівня нації безперечно означало рух напрямку до соціальної зміни, на які євреї-традиціоналісти дивилися з побоюванням. Вишколене і політично зорганізоване селянство, новонароджена сільська інтелігенція та середній клас обмежували поле діяльності старомодних єврейських коршмарів і лихварів. Розвиток кооперативів, тісно пов’язаних з українським рухом, вибивав грунт з-під ніг єврейського купця, посередника і дрібного торговця Запропонована “національно-культурна автономія” могла здатися надто слабою компенсацією за втрату можливостей для бізнесу. Це, звичайно, не означає, що професійна й економічна переорієнтація багаточисельних верств єврейського населення була неможливою в принципі. Однак ця перспектива не була до вподоби глибоко закоріненому серед правовірних євреїв консерватизвмові. Що стосується політичного аспекту, то традиціоналістичне єврейство завжди корилося реальній владі. Якщо б самостійний український уряд утримався, маса правовірних євреїв звичайно не противилась би йому. Але чекати від них напруження сил заради української справи було б занадто: зрештою, українці частіше програвали, ніж вигравали.

Українці не виказували доброго розуміння того скрутного становища, в яке їхня боротьба проти російського чи польського панування назагал ставила єврейську меншість. Євреї, мимоволі, опинялися на небезпечній і незахищеній позиції поміж двох бойових ліній. Щоразу, коли вони виявляли симпатію до однієї сторони, це обов’язково викликало ворожість і репресії з іншої. А коли вони намагалися зберігати нейтральність, що було не завжди легко за таких напружених обставин, обидві сторони ладні були ганити їх за боягузство й опортунізм.

Українська політика, протиставляючи асиміляційним тенденціям євреїв пропозицію національно-культурної автономії, могла бути лише частково успішною, тому що серед чималої і дедалі більшої частини єврейського народу у новітні часи існувало глибоке прагнення до асиміляції й інтеграції у неєврейський світ. Для багатьох освічених євреїв межі єврейської національної спільноти та єврейської культурної традиції просто здавалися надто вузькими. Вони бажали знайти царину, де могли би застосувати свої здібності. Від національно-культурної автономії, що її пропонували українці підозріло відгонило змодернізованою версією єврейського гетто. Тому цілком природньо, що засимільовані євреї наверталися радше до російського чи польського, аніж до українського табору. Було б помилкою добачати тут лише опортуністичні мотиви, хоча вони теж відігравали певну роль. Важливіше те, що культурні вартості російського чи польського сусільства видавалися засимільованим євреям привабливішими, аніж українського. Українська сила виявлялася на рівні народної культури, справді багатої і життєздатної, яка наклала глибокий відбиток на єврейську народну культуру, від пісні до кухні. Однак що стосується витонченої та зурбанізованої “високої культури”, то на Україні вона була недорозвинутою і незрілою. Протягом усього XIX і початку XX ст. багатьох освічених українців теж зачаровувала блискуча російська імперська цивілізація, і вони воліли працювати на “всеросійській”, аніж на “меншовартісній, провінційній”, як їм здавалося, українській ниві. Цей процес уповільнився після 1917 р., але навіть сьогодні він не припинився повністю. Якщо так ставалося з корінними українцями, то не дивно, що це відбувалося з українськими євреями. Аналогічну ситуацію спостерігаємо в інших країнах. Наприклад, чеське єврейство говорило німецькою, а не чеською мовою й аж до падіння Габсбурзької монархії, звичайно ставало на німецький бік у німецько-чеській суперечці. Не випадково празький єврей Франц Кафка став великим німецьким, а не чеським, письменником. Проте, чеські євреї стали пізніше лояльними й патріотичними громадянами Чехо-Словацької республіки, демократична конституція і ліберальна політика якої завоювала їхнє довір’я.

Існує ще й психологічно-ідеологічний момент, який загострював українсько-єврейські взаємини. Ті самі події, що їх українці розглядали як найславетніші сторінки своєї історії, належали до найтрагічніших в історії єврейській. Згадаймо велике козацьке повстання проти Польщі в середині XVII ст. Провідник цього повстання, гетьман Богдан Хмельницький, якого українці шанують як батька нації й визволителя України від ненависного гніту польської олігархії, посідає в єврейських літописах знаменне місце серед інших найбільших гнобителів; в єврейській літературі його ім’я можна знайти поряд з іменами Гамана й Адольфа Гітлера. Важко, мабуть, очікувати від євреїв неупередженої й об’єктивної оцінки Богдана Хмельницького, як від ірландських католиків — такої оцінки Олівера Кромвеля.

Більш недавні події роз’ятрили ці болючі спогади про минуле. У другій половині XIX і на початку XX ст. Україна стала ареною єврейських погромів. Певна річ, відповідальність за це в жодному разі не можна покладати на лідерів українського національного руху, адже вони протидіяли погромам і засуджували їх, застерігали громадськість від будь-якої участі в цих акціях. Відповідальність лягає радше на царську адміністрацію, яка потурала, а в деяких випадках і сприяла погромам. Все ж таки це правда, що вчинено їх на українській землі і руками людей, які були українцями за етнічним походженням, якщо не за національною свідомістю. Природньо, що викликані погромами емоції погіршили поставу євреїв до українського народу і до української справи взагалі. Багато українських євреїв жили з пам’яттю жахливого видіння — озброєної сокирами і вилами п’яної селянської юрби, що вбиває і грабує. Цей страх і відразу посилювало підсвідоме почуття, що вони, євреї самі, надто часто поводилися нечесно з українським селянином і співпрацювали з його гнобителями.

Я навмисно докладно зупинився на характерних моментах незгоди між євреями й українцями. Тут ми стикаємося з реальними труднощами, витвореними історією та суспільними умовами, які годі знищити простим закликом до доброї волі і яких жоден ефективний аналіз не може оминати. Однак на іншій шальці терезів бачимо також позитивні обнадійливі факти українсько-єврейської співпраці, до яких я хотів би тепер звернутися.

Українська програма єврейської національно-культурної автономії була, як уже говорилося, не дуже привабливою для традиціоналістично-ортодоксальних євреїв з одного боку, і для засимільованих євреїв — з другого. Проте ця програма не могла не викликати якнайприхильнішого відгуку в тих єврейських групах, які поєднували почуття відданості своїй національності з поступовим суспільним світоглядом. Сіоністи всіх гатунків, члени “Бунд”, т. зв. територіалісти тощо, легко знаходили спільну мову з українськими патріотами-демократами. Тут маємо справжню традицію українсько-єврейської дружби та співпраці.

Я не ставлю собі за мету — та це й перевищувало б обсяг моєї статті — докладно розглянути історію українсько-єврейської співпраці з кінця XIX ст. Без сумніву, це тема для майбутніх плідних досліджень. Я обмежуся лише короткими згадками про декілька характерних зразків і прикладів.

1907 р. відбулися перші вибори до австрійської Державної Ради (парламенту) на основі загального виборчого права для чоловічої частини населення. Українці прагнули скористатися цією демократизацією австрійської конституційної системи, щоб почати наступ на традиційну польську гегемонію у Галичині. Один із лідерів галицьких українців писав пізніше про ці події:

У ці події безпосередньо втрутився намісник Галичини граф Анджей Потоцький, намагаючись переконати українських лідерів полишити цей союз із сіоністами. Але його втручання залишилося безрезультатним. У міських виборчих округах, де українці не мали жодної надії провести своїх власних кандидатів, українські голоси віддано сіоністським кандидатам, і навпаки. Завдяки цій українській підтримці вперше з’явилися два національні єврейські (сіоністські) депутати в австрійському парламенті.

Видатний політичний лідер на Наддніпрянській (підросійській) Україні Євген Чикаленко, чий “Щоденник” ми уже цитували, зробив 12 січня 1911 р. такий запис:

Цей напрям українсько-єврейської співпраці знайшов наповніше вираження під час революції і короткотривалого існування самостійної української держави 1917–1920 років. “Україна була першою державою світу, яка запровадила екстериторіальну культурну автономію для національних меншостей”[105]{49}.

Видатний єврейський дослідник проблеми українсько-єврейських взаємин так описує цю ситуацію:

Українсько-єврейські взаємини напружилися у 1919 р. За хаотичних обставин, спричинених громадянською війною та вторгненням російських військ, і червоних і білих (радянські сили напали на Україну в Півночі, а Добровольча Армія генерала Денікіна — з Південного Сходу), пройшла хвиля єврейських погромів, і український уряд звинувачено в тому, що він не запобіг їм. Труднощі війни між Українською Народною Республікою і Радянською Росією змусили ліві єврейські партії відмовитися від підтримки українського уряду. Проте “праві єврейські партії й помірковані соціалістичні (меншевицького толку) підтримували Директорію і боролись з радянським урядом України”[107].

Трохи інші (хоча й аналогічні у своїй основі) умови існували у Західній Україні (Галичині), яка мала окремий уряд, пов’язаний із київським лише федеративно. Офіційною єврейською позицією під час українсько-польської війни 1918–1919 років був нейтралітет. Це виразилося в тому, що єврейські представники не зайняли зарезервованих для них місць у західноукраїнському законодавчому органі — Народній Раді. Однак загально визнано, що симпатії єврейського населення Галичини були радше на українському, аніж на польському боці. “Східно-галицьке єврейство під час усієї польсько-української війни віддавало перевагу українцям”[108].

Західноукраїнський уряд дозволив формування єврейського народного ополчення, яке дбало про безпеку населення у тих містах, де було багато євреїв. Наведемо спостереження польського свідка українсько-польської боротьби за столицю Галичини, Львів, у листопаді 1918 р. — можливо, перебільшені, але характерні:

Західноукраїнський уряд, поважаючи нейтралітет євреїв, не набирав їх до військової служби. Однак у ході польсько-української кампанії багато євреїв добровільно служили в українській армії або в цивільній адміністрації. Дивовижний випадок стався в Тернополі: все місцеве єврейське ополчення, очолюване колишнім фаховим австрійським офіцером, попросилося до української армії. Створивши підрозділ з близько 1200 чол. під сіоністським прапором, цей “жидівський курінь” із честю розділив долю Української Галицької армії[110].

Традиція українсько-єврейської співпраці зберігалася протягом 1920-х років і на Радянській, і на Західній Україні, що перебувала під владою Польщі. Офіційна концепція Леніна і Сталіна не визнавала євреїв за національність, і сприяла їхній швидкій інтеграції й асиміляції. На відміну й на противагу до цього, українські комуністичні лідери 1920-х років поводили політику, яка базувалася на ідеї, що до євреїв треба ставитися як до окремої нації і, що вони, відповідно, мають право на національно-культурну автономію. “Меншості на Україні протягом 1920-х років і далі користувалися широкими законними правами на полі освіти, місцевого врядування, правосуддя; і щоденна практика великою мірою відповідала духові закону”[111]. Один із сучасних дослідників цієї проблеми слушно зауважив, що ця політика Миколи Скрипника й інших українських комуністичних лідерів насправді являла собою продовження в радянських формах політики, що її під час революції започаткувала самостійна демократична Україна Однак, були також впливові комуністи єврейського походження, які категорично відкидали ідею національно-культурної автономії, і звинувачували її прихильників, і українських, і єврейських у тому, що ті, мовляв, заражені єрессю “буржуазного націоналізму”[112].

Такі тенденції до українсько-єврейської співпраці можна було спостерігати у 1920-ті роки в Західній Україні, яка перебувала тоді під польською владою. На парламентських виборах 1922 і 1929 років українські партії та сіоністи разом із іншими непольськими групами утворили виборчий блок — т. зв. “Блок національних меншостей”[113]. Цей блок видавав у Варшаві журнал “Natio”, редактором якого був український цубліцист Павло Лисяк. У сеймі (парламенті) українські та єврейські депутати звичайно проводили спільну політику, однаково голосували щодо тих самих проектів, і взагалі підтримували одне одного проти централізованих і шовіністичних заходів польської держави.

Ця традиція українсько-єврейської співпраці, що розпочалася, як ми бачили, з Драгомановим, зупинилася через півстоліття у 1930-ті роки. Це стосується і Радянської, і Західної України, хоча обставини та причини в кожному разі були різними.

У випадку Радянської України вирішальним актом було майже повне винищення сталінським терором місцевого комуністиного керівництва Схожою була доля тих єврейських комуністів, які мали бундівське походження і перед тим виявили певні національні симпатії, співпрацюючи з українськими “націоналістичними ухильниками”. Повністю скасовано систему актономних єврейських інституцій, які існували на Україні у 1920-ті роки. Розпочалася епоха нівелювання, в якій євреї, що самі були першорядним об’єктом русифікаційної політики, мали в свою чергу стати інструментом русифікації українських міст.

Тих українців і євреїв, які жили поза межами Радянського Союзу перед 1939 р., відчужувала одне від одного різниця поглядів на становище в світі. Твердження, що всі українці були настроєні протимарксистськи, було б таким неточним і несправедливим, як протилежне твердження, що всі євреї були настроєні прокомуністично. Однак у цих твердженнях є зерно правди. Після того, як Гітлер 1933 р. прийшов до влади, єврейська спільнота визнала нацистську Німеччину своїм ворогом. Більшість євреїв, які не мали нічого спільного з комунізмом і дивилися на діяльність Сталіна з недовірою і відразою, бачили, однак, у Радянській Росії потенційного члена антинімецької коаліції. А українці після катастрофічного голоду 1933 р., відповідальність за який вони покладали на свідому політику Москви, стали ще більш войовничіше антиросійсько й антикомуністично налаштовані. Українці під польською владою вважали своє становище нестерпним і прагнули змін. Українська політика була “ревізіоністською” щодо тодішнього міжнародного устрою Європи. Не надаючи багато уваги можливим наслідкам нацистської ідеології, українські патріоти, навіть ті, що мали демократичний світогляд, із симпатією дивилися на спроби Німеччини повалити Версальську систему. Ця симпатія посилювалася пам’яттю про Брест-Литовську мирну угоду між Німеччиною й Україною (яка контрастувала з повним нехтуванням України державами Антанти), а також милими спогадами, які зберігали в Галичині люди старшого покоління про старі австрійські часи. Зрозуміло, що за таких обставин євреї й українці в політичному сенсі більше не розмовляли тією самою мовою.

Розрив поглибився з появою українського “інтегрального націоналізму”, який, на противагу до старіших соціалістичної та націонал-демократичної ідеологій українського руху, черпав натхнення з режимів фашистського зразка в тогочасній Західній Європі. “Інтегральний націоналізм” аж до воєнних літ так і не став панівною силою в українському політичному житті, але в 1930-ті роки він здобув величезний вплив на мислення молодшого покоління. Правда, український інтегральний націоналізм, на відміну від німецького нацизму чи польського клерикального націоналізму, ніколи не робив першорядною метою антисемітизму; своїм основним ворогом він уважав Росію та Польщу. Однак націоналістичні заяви й публікації рясніли згадками про євреїв і антисемітськими шпильками[114]. Коли 1939 р. розпочалася війна, українці та євреї були розділені взаємними підозрами й образами, і навіть особисті контакти між членами двох спільнот, що жили на одній землі, стали рідкістю.

Ми наближаємося до кінця нашого розгляду українсько-єврейських взаємин. Зрозуміло, що сьогодні обидві нації перебувають у ситуації, яка багато в чому глибоко відрізняється від тієї, яка була перед 1939 р., не кажучи вже про 1914-й. Перерахуймо деякі найважливіші нові умови:

1. Зменшення чисельності єврейської меншини внаслідок знищення нацистами та розсіяння по інших частинах Радянського Союзу.

2. Поступове зникнення багатьох рис, які у минулому складали єврейську національну індивідуальність: насиченого релігійного життя громади, ідишу, своєрідного одягу, багатьох звичаїв і народних обрядів.

3. Зростання соціальної диференціації українського народу, в якому окрім традиційного селянського ядра розвинулися також промисловий робітничий клас і чисельна “технічна інтелігенція” — остання група за своєю функцією аналогічна до західнього середнього класу.

Все це вказує на те, що українсько-єврейські взаємини ймовірно наблизяться в майбутньому до типу, звичайного для більшості європейських націй, де євреї великою мірою перемішані й культурно засимільовані з загалом населення. З другого боку, є підстави сумніватися, чи радянська політика, що ставить собі за мету викорінити євреїв як окрему національну спільноту, досягне успіху. Серед інших гальмівних чинників не останнім є народження самостійної держави Ізраїль, яка, згідно з достовірними свідками, справила глибоке враження на свідомість радянських євреїв. Одне можна сказати напевно: українці та євреї і далі житимуть поряд і їхні відносини зберігатимуть важливе значення для зацікавлених народів. Дослідження досвіду минулого, як трагічного, так і конструктивного, може сприяти кращому взаєморозумінню тепер і в майбутньому.