Морозів хутір

II

Першим, хто її порушив, був Іван. Він встав найскорше. Властиво, він майже не спав. Коло дванадцятої він уже був на ногах. Пішов надвір, витяг легкі залубні на одного коня, запряг сірого і коло першої виїхав.

За цей час у Івана постало цілком виразне рішення. Не має тратити часу. Конечним є діяти. Треба оформити себе, треба скріпити стан господарства, треба ще раз продумати, що робити в зв’язку з розвитком революції. Він мусить дивитись у вічі дійсності і не може на все махнути рукою.

Він їхав швидким чвалом. По дорозі зустрічав мало людей. З огляду на морози, їхав навпрост через луги. Річки і болота замерзли, і ледве помітна колія від саней вела його просто до переїзду напроти Канева.

Біля переїзду також порожньо. Тепер ідуть просто через Дніпро по льоду, тому немає стовпища людей. Деякі окремі підводи у святочному вирядженні квапляться кудись у гості на хутори. Між ними трапляються військові при зброї. Сірі їх ще з царської армії шапки задавакувато заламані назад. Інколи проїде веселе, шумливе товариство з вигуками та піснями. Коні весело мчать, розбиваючи сипкий сніг…

Іван скоро прибув до Лоханських. Там, здається, його вже чекали. Всі дома. Доктор, Марія Олександрівна, Мар’яна і Ольга. Крім того, в них, чи, властиво, в Ольги, були дівчата, що поприїздили на вакації зі шкіл.

Івана зустріли з вигуками. Микола Степанович тричі, як велить звичай, почоломкався. Відразу пішли до їдальні і так само відразу випили з дороги по чарці, щоб загрітися. У кімнаті Ольги сміхи… Там щось грають. Розчервоніла Ольга увігналася, майнула короткою темно-синьою спідничкою.

— Добридень, Іване Григоровичу! Дуже у вас там багато снігу?

— Ось, Ольго Миколаївно, як приїдете до нас — побачите, — сказав Іван.

— А хіба мені можна? — кинула вона демонстративно… — Тато й мама постійно держать мене під замком…

— Го-го-го! — заіржав басом Микола Степанович.

— На цей раз, будемо надіятися, вони вас відімкнуть.

Марія Олександрівна сказала: — Наша Ольга дуже поволі виходить із дитинства…

Ввійшла дуже елегантна, чиста і яскрава Мар’яна, і мова перейшла на інше. Іван встав. Він був напружений і навіть злегка почервонів.

— З Різдвом Христовим вас, Мар’яно Миколаївно, — сказав Іван, потиснув Мар’яні руку і залишився стояти.

— Дуже гарно, що ви нас відвідали… І то якраз тепер, — сказала Мар’яна.

— Я маю підступні плани, Мар’яно Миколаївно, — сказав Іван, злегка нахиляючися наперед.

— Сподіваюсь, це ніяка таємниця, — посміхнулась Мар’яна.

— Маю намір забрати вас усіх до нас на хутір..

— І навіть мене, — докинула Ольга.

— Ми годимось, тільки не сьогодні, — сказала Марія Олександрівна.

— Завтра, розуміється. Сьогодні вже пізно.

— Так, Іване Григоровичу, за ваше здоров’я, — наливав у межичасі Микола Степанович. Творилась тепла і дружня атмосфера. Прийшли приятельки Ольги — дві білі, виплекані панни з ніжними голосами. Вони з ентузіазмом розповідали про свої гімназії, про останню моду шапочок замість капелюхів, про всілякі гімназіальні справи.

Всім це було дуже цікаво. Наприклад, останній бал у гімназії. Панна Рая казала: — Перш за все наша директорка вибрала найкращу залю. Залю мужеської гімназії. Грала міська оркестра під керівництвом Залозниченка. Танцювали вальс, мазурку, падеспань… Ах, це було прекрасно. Танцювали не до четвертої, як було написано, а до шостої години ранку. Коли ми йшли додому, в вікнах уже світилося…

— Го-го-го! — сміявся басом Микола Степанович. — Молодь! — казав він філософськи. — Що то з неї ще буде?

— А були також офіцери. Були студенти університету, гімназисти старших кляс… Семінаристи духовної семінарії…

— Молодь, молодь, — басив Микола Степанович. — Іване Григоровичу! Чи не були і ми такими? Так дай, Боже! — підняв він чарку.

Іван був випростаний. Перед цими молодими дамами у ньому щось верталося з часів його офіцерства. Він говорив мало, слухав і наслідував Миколу Степановича, коли той глибокодумно підносив свою чарку. Кожний його рух при тому мав символічне значення. Мовляв, так давай вип’ємо! Хай хтось там знає, що і ми були…

Надходив швидко вечір, робилось темно. Чути, як по місту колядують. До будинку Миколи Степановича підходять і підходять гурти колядників "зі звіздою", то знов "з дзвінком", їх не пускали до кімнат. "Рождество твоє, Христе Боже наш", — досить сирими і похриплими голосами виспівували вони. Марія Олександрівна виходила і давала їм п’ять чи десять карбованців… Більші діставали більше, менші — менше. Без огляду на їх мистецтво співу…

Іван мусить їхати додому і по дорозі має ще заїхати до Левицьких. Йому хотілося поговорити з Мар’яною, але не було нагоди. Він встає і заявляє, що мусить покинути товариство. — Мар’яні Миколаївні пропоную прогулянку, — говорить він, прощаючись.

Згода. Мар’яна одягає своє лисяче з котиковим коміром хутро, голову зав’язує чорним шерстяним шалем. Їх проводять. Ольга повна заздрості. Забрязкали балабони[21]і по короткому часі сани бігли вниз Полтавською, повернули вправо, переїхали місточок потоку Дунайця і біля Спаської церкви виїхали на Побережжя.

Копита Сірого м’яко торкаються в’їждженої дороги. Твердий, холодний місяць розлився по зарвах і деревах. Гора Московка закриває обрій справа. Сади вириваються несподівано, здається, дряпають галузками небо і тікають назад. Зліва дніпровий берег, а там, далі — ледве помітна, замерзла пристань.

Яке напруження! Мають вирватись слова. Думка горить і бушує. Іван міцно тримає віжки коня, уста його затиснені. Мар’яна чує ту беззвучну мову, вітер ріже їй обличчя, і вона нахиляється вперед.

— Вам холодно? — питає Іван.

Він вдоволений, що вирвались якісь слова.

— Ні, — чує її голос.

Він дивиться гостро вперед і кидає перед собою слова: — Мар’яно! Мусимо рішитись! — каже він і цвьогає коня. Кінь прискорює біг.

— Я рішена! — каже в муфту Мар’яна.

— Дякую. Я тепер вільний! — і він знов цвьогає коня, кінь біжить навзаводи, іскристо мигає перед очима сніг. Здається, він хоче щось дігнати, що від нього тікає і що ось-ось буде йому належати.

І щойно коли доїхали до лісу і повернули вправо і під гору, Іван стримав коня.

— Я сьогодні щасливий, — кострубато, захлинаючись, казав Іван. — Я чую себе. Довго на це чекав…

Мар’яна бере його під руку і мовчки до нього горнеться. Дорога врізається в провалля, кінь робить зусилля, сани нахиляються. Іван вичуває в собі страшну, неземну силу. Його правиця, довга і міцна, простягається і підтримує Мар’яну. Мар’яна виразно вичуває його силу, і їй стає затишно і безпечно.

І коли виїхали на гору, коли замигали десь там огники, коли залишили ліс і в’їхали знов між сади, вони вже чулись зовсім своїми, вічно близькими, неповторно рідними.

Сірий біжить рівно, санки сховзько і легко за ним пливуть, мигають по боках предмети, і виблискує сніг. Потім повернули назад.

У місті видається шумніше. Появляються люди, юрби колядників. На все падає місячне сяйво, і по яскравому снігу кладуться виразні тіні. Заїхали до Левицьких. Там були гості, переважно вчителі.

— А, моє найсердечніше поважання! З Різдвом, з Різдвом вас, Іване Григоровичу, — викрикував розвеселілий Афоген Васильович.

Цілувались, обнімалися, йшли до тісної, завішаної картинами їдальні, Наталя Петрівна радісно подавала свою білу пухку ручку… Присутні гості вже підпилі, вставали, сідали, віталися, виходили і входили. Мар’яна відразу попала в товариство розчервонілих дам…

— Ну, мусимо випити, так екать, з такого важливого приводу, — казав Афоген Васильович і вже наливав гранчасті кришталеві чарки білою рідиною. — Це, Іване Григоровичу, не царська, але все-таки наш чесний і порядний самогон… За ваше здоров’я!

— Дай, Боже! — казав Іван, і обидва випивали, закушуючи сухою українською ковбасою з пекучою гірчицею.

— Ех, — казав Афоген Васильович. — Ніяк не можна мені погодитись на цю прокляту революцію. Забрала вона нам справжнє свято, але поки ми є живі, здорові, так довго п’ємо. Ні? Іване Григоровичу! Ви ж, очевидно, людина нашого складу…

Іван тільки посміхався. Дами накрутили грамофон, учитель літератури пішов з Мар’яною в танець. Було тісно, але на це не зважалось. За ними пішло ще кілька пар, і все закрутилось. Афоген Васильович шумів. Він дуже охоче бачив Івана і охоче з ним випивав. — Чую у вас, Іване Григоровичу, свою людину, — казав він захоплено. — Знаєте, що це значить? Це таке відчуття. Я признаюсь… Я знаю добре людей. Я ціле своє життя на людях і з людьми. Від мого ока нічого не тікає. І от я вам кажу одверто: ви людина повна. Так, Іване Григоровичу… Вас революція ніколи не прийме. Революція — це окрема, зовсім окрема річ. її люди — також окремі люди. Це плебс… Це ті, що їх не можна вложити в форму… І я вам сьогодні цілком признаюсь: я революції не терплю. Вже французька революція робила на мене брудне вражіння. Ну, що там гарного? Ну, скажіть самі? Що ті прокляті повії, не варті доброго слова, тягнули на Версаль гармати і плювали на свого короля?.. Я вам скажу просто: може, той король нічого не був вартий, але люди цілими тисячоліттями творили свої суспільні форми, і не повіям їх руйнувати… Чи ж не так я кажу, Іване Григоровичу? Те саме і в нас. Матроси, якісь нікчемні, придуркуваті головорізи... Ви ж їх бачили… Вони, каналії, підіймають руку на священну особу нашого монарха, який майже триста років репрезентував нас перед історією. Розуміється, вони кричать про соціальну справедливість. Дурні! Справедливість завжди стирчить в розумі, а не в законах. Розуму треба. Праці. От що! А хіба ті мавпи можуть це збагнути?.. Ніколи. Це ж первобутність. Горилі… У нас тут якийсь дурень оповідав недавно, що, мовляв, треба забрати всі землі від багачів і роздати їх біднякам… Ви собі це уявляєте? Отже, забери у того, хто здобув, і дай тому, що нічого не мав… І не має… І не буде мати… Не дурно Христос у притчах про таланти рішає цю проблему в тім сенсі, що тільки багатий має, а не бідний…

І, як хочете, скажу, чому є бідні і є багаті… Скажу: я, коли б захотів, кожної хвилини міг би бути бідним. Це дуже просто. Все продав, пропив, прогайнував — і маєш. Але я вам також скажу: я знаю, що я буду багатим. Чому? Бо я люблю працювати. Так. Я люблю працювати. Я труджуся. Я люблю рано встати. У мене все тримається в голові. Я не можу лежати зранку в постелі, бо мені від того болить голова. Я встаю, я йду, я берусь руками й головою за діло. І тому я маю… Тому я маю! І я задоволений. Я маю он пасіку, що, дай, Боже, таку кожному… Прошу зайти і подивитись. Але я біля неї проводжу три чверті свого життя. Рано о п’ятій і ввечері о десятій я там з тими працьовитими комахами. А це один з тих придуркуватих революціонерів каже мені: мусимо, мовляв, поділити все порівну. Як? — питаю. Як порівну? Думаєш, кажу, Божі дари самі з неба падають — одним більше, другим менше? Темний наш народ! Тем-но-та!

Іван не бере участі в ході думок Афогена Васильовича. Він далі переживає своє чудове щастя. Йому дуже добре, йому скрізь тепло, очі так ясно світяться і так багато бачать доброго. Перед ними мигає он постать з огненною косою, і біля неї твориться стовп сяйва, що спадає і на його єство.

Годинник іде, веселість не згасає, а розгортається. Іван уже готовий. Він уже давно танцює в думці, але ось він танцює і в дійсності. Дами охоче поділяють його радість. Він має великий, шалений успіх.

Коло першої він рішає їхати. Передає запрошення родині Афогена Васильовича і прощається. Так скоро? Так рано? Дами обступають Івана, цілування ручок, такі чарівні усмішки і такі привабливі слова. Мар’яна їде також. Вона уже стоїть, огорнута хутром, і чекає. Вони, усміхнені, виходять, за ними Афоген Васильович, Наталя Петрівна. Ще раз прощання: — До побачення! До побачення!

Сірий рушає з місця у чвал, балабони побрязкують, санки затоком повертають з Дворянської на Базарну площу і по хвилині зупиняються перед будинком Лоханських.

Будинок уже спить. Всі вікна темні, віконниці закриті. Іван зіскочив з саней і помагає Мар’яні. Вона поволі розгортається з бараниці, потім стоїть перед Іваном, дивиться вгору, бачить його загальні обриси. Іван нахиляється, і щастя знов проходить по всій його міцній, гарячій істоті. Ще цілує її ручку. — До завтра! До побачення! Чекаємо. Нестерпно чекаємо.

— Добраніч, — сказала спокійно, тепло та інтимно Мар’яна, підібрала спереду хутро і пішла на сходи будинку. Іван почекав, поки відмикались двері, ще раз тихе "добраніч", двері зачиняються, санки рушають. І Іван погнав Сірого, і санки м’яко поплили вниз по утертій двоколійній доріжці. Було тихо. Хочеться вслухатися в таку тишу. Не така вона, як завжди, а благословенна і урочиста, розлита по цілому світі, по срібній землі, по деревах, що стоять непорушно, по обох берегах ріки, по небі. Світло неповного місяця повільно слабне, розсікається невидимими галузками дубів на верховіттю Канівщини. Зорі — рідкі і зовсім, мов крейда, білі — хрусталіють і тремтять у холодному зеленавому мармурі.

Санки біжать з легкими поштовхами просто по білому. Лиш інколи, коли місяць перейде верхи якогось з осокорів і блисне по рівнині, дві довгі стрільчасті лінії доріжки закресляться, ніби в стуманілій уяві сонної людини. А сірий кінь рівно й ритмічно, з ледве чутним дотиком копит, рухається вперед. З його ніздрів сірими розбитими вусами вириваються і зникають його подихи.

Іван весь час і без перерви живе. Чує силу, тепло, радість, запах і соковиту свіжість. Вже кілька разів пережив він за цей час це складне, різногранне і різнобарвне чуття. Тоді, як плив по Дніпру з Києва в товаристві Петра, тоді, коли вперше по довгому часі опинився знов у середовищі своєї родини, і зараз. Може, навіть це чуття зараз найбільше, найсолодше. Тепло заповнило всі місця його душі і тіла. Все так чудесно і гармонійно звучить.

Думає все про одно і те саме. Мар’яна. Нічого, мабуть, не сталося за цей день, однак вона значно ближче і інтимніше підійшла до нього. Він уже бачить і чує її. Не бачить властиво її обличчя, її рівного з легким ластовинням носа, її чітко краяних уст, її бронзуватого, злегка кучерявого волосся. Не може ані на коротку хвилину вловити тих обрисів. Зате дуже виразно чує і бачить її друге, якесь астральне єство. Те, до чого не можна ніяк доторкнутись зовнішнім дотиком. Так сильно чує тепло її дихання, що вже давно розплилося в повітрі, і запах, що йде від неї через хутро, і тембр окремих її слів, і бачить мигання її рухів. Від цього в ньому розгортається і шириться таке гостре відчуття сили і перемоги, що він тратить рівновагу мужчини. Йому хочеться зіскочити з саней і бігти побіч. Хочеться зупинити Сірого і обняти його. Хочеться стати на цілий зріст, розмахувати батогом і вигукувати якісь звуки. На уста весь час набігає усмішка. Думки йдуть уривно. Звиклий до логіки, він зараз її тратить і зовсім не турбується своїм ліричним хаосом.

Так. Він одружиться. Він буде знов тим, ким має бути — мужчиною, громадянином і самостійною людиною. Він створить цілком нові умови. Все, що було, — мало, бідно, просто вбого. Мати руки, голову, землю, право і простір — і не бути паном і князем!.. Ні, ні. Так не буде. Він одразу, вже на весну, почне заводити нові порядки. Ціле господарство, а в першу чергу мешкальний будинок, хліви і клуні має він Грунтовно змінити. Хата мусить бути нова, відсвіжена архітектурно, простора і вигідна. Має стільки мистецтва, стільки можливості і людей… і яких людей. Має братів і сестру. Ні. Він не буде жити, як батько — повільно, спокійно, по-старому: він мусить зрушити не тільки цей маленький простір, але ціле своє наддніпрянське довкілля. Білу, ситу, широку з верандами віллу вибудує він на тому місці, де стоїть їх кантастий старомодний дімок, яким так пишався цілих двадцять років старий Григор. Досить. Кінець. Крапка. Тут буде щось нове, з фантазією і блиском. Широкі вікна дивитимуться на просторість лугу Придніпря. Алеї смерек і ряди молодих тополь будуть обрамовувати дороги, в’їзди і межі. Сад треба збільшити і надати йому іншого вигляду. Мусить подбати про переробку слив і яблук, і незайвим буде спробувати робити вина і меди. Колись це робилось і давало порядні прибутки. Вина і меди, вироблені у власних виробнях, з етикетами "Дніпро, Морозів хутір" з якимись карколомно фантастичними оздобами, заповнять льохи з довгими підземними ходами, як було це в старовину, коли полковники козацькі чинили це на славу собі і цілому світові. Іван Мороз і син — фірма хліба, вина, овочів, меду, шоколяди, мармеляди, макаронів, сніжно-білої муки. Хіба не гріх, що в їх саду виростають овочі з такими соками, барвою і запахом, що можна впиватись, п’яніти від одного погляду, а цього ніхто не знає. І коли хтось і знає, то безмірно менше, ніж соки і овочі Райну чи Угорщини. А хіба ті самі яблука-олександри чи "йонатани", які він бачив і їв за кордоном, — хіба вони можуть зрівнятися з тими яблуками, що ростуть на берегах Дніпра? Та ніколи. Тільки цього якимсь незбагнутим дивом ніхто в цілому світі не знає. І Іван Мороз мусить відкрити світові очі на те, що тут росте і виростає.

Сад, худоба — коні і корови. Він навчить довколишніх людей, як треба тут жити. Як можна тут жити. Яке це багатство, яка чудова земля, небо, повітря! Свій хутір поширить, викупить довколишні шматки орної землі і сіножаті або заміняє на свої херсонські десятини, а як треба буде, збудує млин-марамон. Можна буде нашу чисту, як янтар, і зернисту пшеницю відправляти за кордон не в сирому, а меленому вигляді. Він не буде обмежуватись довкіллям солом’яних сіл і дрібних різнохатних містечок. Для нього мало і Києва, що не спроможен стягнути дари довкілля, ані навіть Москви чи Петрограда. Він піде зі своїми дарами в гущу Європи — в Берлін, в Лондон, в Париж. Хіба є в світі смачніше м’ясо, ніж те, що виростає з соковитої, буйної степової трави, ніж український соняшник, що пахне самим сонцем, що в переробці дасть першоякісні олії, без яких не обійдеться ні один готель світу.

І знов Мар’яна, і знов, і знов вона зі своїм чудодійним ароматом, сміхом, жвавістю, її бистра сестра Ольга і брат Андрій, обоє з великими, вишневої барви очима, молоді і нестримні. Андрій поїде до Швейцарії. Він мусить там скінчити вищу школу. Там, де сходяться всі дороги Європи, де люди живуть і мудро, і сито, де тіло і дух знаходять собі належне поле, — там треба школитись братам Морозам. Андрій і Ольга кожної осені від’їжджають до Швейцарії. Їх проводять старий Григор, Іван, Мар’яна. Петро живе в Києві. Це місце для нього створене. Не треба ніякої Італії, ніякого Неаполя. Це Неаполь сходу в таких просторах і таких можливостях, що ніякий інший Неаполь не може з ним рівнятися. А до всього ґрунт, тисячоліття, Дніпро, що лучив і ще лучить головці моря головних культур. Ні. Для Петра тільки Київ. Ніяка Москва і ніякий Петроград. Треба тільки віллу на Ірпені — і цього для нього вистарчить. Він буде відвідувати Париж чи Лондон. Краще навіть Лондон, Іванові все ще імпонує старий англійський вертеп серед морів і океанів, закиданий біржами і ненаситний на всі добрі речі. Петро буде там поповнятись, чи, краще, оформлюватись, що, зрештою, йому вже і не так то потрібне, після Рєпіна, після Мурашка, після Нарбута. Хто зможе дати йому більше, ніж ті незмірні душі? Пікассо чи Ван Ґоґ, чи Мане? Ті, що переросли саму фантазію і перейшли межі, за якими направду кінець. Ні. Ми ще поживемо. Ми ще будемо такими, як є — природою і добрим, міцним, жилавим куском тіла, наповненого живим і безмежним духом. А Таня вийде заміж. Таня — незрівнянна і вічно повна морозівського — від батька — чару, сили і стійкості. її характер дасть раду з усім, що б не було, але амбіцією Івана не лишити сестру попасом, а підтримати її. Дати їй розмах. Вона повинна виїхати до Києва або Одеси і, як захоче, хай продовжує науку в університеті. Здається, вона має нахил до медицини. Хай буде в морозівській родині бодай один медик. Це досить не зла позиція, коли брати російські умови. Головне, щоб знайшлася їй відповідна пара. Водяний? Хто зна. Він не має ще повного означення, а царський гвардієць — це ще не останнє слово. Таня мусить бути інтелігенткою, матір’ю і жінкою, закроєною на ширшу, більшу і цікавішу скалю. І вона має всі на це дані. Тільки треба миру, тих потрібних людських умов, серед яких громадянство імперії може знайти себе і належно себе проявити.

І знов згадується Мар’яна, а по ній і доктор Микола Степанович, і його дерев’яний, теплий, з безліччю вазонів дімок, і однокінна бричка провінційного лікаря. Старий Афоген Васильович — до зворушення прекрасна і щира істота, екземпляр, якого не завжди знайдеш в нашому повоєнному світі. Варто б і цьому помогти, хоча, напевно, він не зміняє своєї професії ні на що в світі, навіть коли б це була міністерська тека. Мар’яна над всім і всіма. Вона в лисячій шубі, вона у вишневих оксамитах, з перлами і бірюзою. Вона в серпанках і шовках. Яких чудових синів і дочок повинна б дати ця туготіла, росла, порядна і здорова людина. Іван струшує головою, бо це вже переходить певну лінію. Далі йти негаразд. Він відчуває, що червоніє — і згортається, і цьвохає батогом, від чого Сірий скорше затупав по сніговій м’якості.

Іван глянув вперед. Здалека чорніє хутір. Кілька огників протинають простір. Зворушення виросло і обняло Івана. Хутір. Свій хутір. Його рідний шматок землі. Ще і ще пригадує, як був на чужині, як роками думав про це місце, як уявляв, що там діється, хто ходить цими дорогами. І ось він тут — у цей момент, у ці секунди і хвилини, що біжать назустріч, зустрічають і минають. Рідний, коханий, теплий, ситий хутір, батько і брати, і Таня, і свої люди, і свої тварини. Так, так. Жити варто, особливо в ці чудові, великі дні. Велике традиційне свято, а завтра будуть гості і між ними Мар’яна, і сидітиме вона за його столом побіч або напроти, а довкруги свої, цікаві, гарячі і гомінкі люди. Мар’яна! Ось вона тут. Мар’яна! Жива Мар’яна з блискучими очима, що горять і не згорять.

Хутір повільно розростається. Чорна панорама росте, світла яскравішають. Сірий біжить пружніше. Зліва долітають два вигуки і посвист. Іван дивиться в темноту, деякий час нічого не бачить, потім мигають чорні постаті, що біжать назустріч. Іван насторожується і притримує Сірого, але ще кілька хвилин — і він уже бачить виразно трьох людей, що біжать на лижвах по рівному лузі. Вони сміються, вигукують щось незрозуміле. Нарешті Іван розбирає:

— Стій! Стій!

Іван уже пізнав голос Андрія. Це він, а той другий — напевно, капітан Водяний, а з ними жінка, певно, Таня. Так. Це вони. Іван притримує Сірого, постаті з гомоном наближаються; Таня вже здіймає лижви, кидається на Івана і цілує його. Вони обоє гарячі, всі шумлять. Водяний і Андрій чіпляються за саньми. — Вйо! — чути їх голоси в просторі. — Гони, Іване!

— Тільки не обірвіться!

Іван жене Сірого, а кінь чує настрій людей і з копита бере розгін. З гуком, зиком, свистом вриваються на подвір’я. Дім уже, мабуть, спить, але свято і гармидер можна собі дозволити. На подвір’ї брязкотять лижвами, розхоплюють коня, збрую, сани, йдуть шумливим гуртом до сіней, з ними втискається Кудлай, що відразу заражається рухом і шумом. Світла збільшуються, в їдальні на столі закуска і пляшка, всі, навіть не роздягнувшись, наливають по чарці і стоячи — Дай, Боже! — випивають. Троє високих, міцних мужчин і одна висока, міцна жінка. Сопрон і Петро вилазять зі своїх кімнат в піжамах. — Но, но, хлопці. Що це за шум?

— А де Катерина? — питає Андрій.

— Спить.

— Сопроне! Що це ти не ворушишся! Наливай.

Андрій рухається і все рухає. Брати роздягаються. Таня питає Івана, чи приїде Мар’яна. Іван паленіє, мов школяр.

— Приїде, розуміється. Завтра у нас весь Канів збереться.

— І Афоген Васильович?

— Само собою. І жони, і дщері[22].. Танюсь! Ти завтра мусиш на струнко. Це суд.

— Витримаємо, — коротко каже Таня, обіймає свого брата, цілує його, гладить долонею по голові, зазирає йому до очей. Іван відчуває, що Таня все знає, що діється в його душі, інакше не була б вона такою тонконіжною і жіночою.

— Василько спить?

— Спить.

— А Михайло?

— Також.

— Можна до тебе зайти?

— Хочеш бачити Василька? Іван відповів поглядом.

— Ходімо!

Вони залишили всіх і пішли до кімнати Тані. По дорозі Іван звільняється від піджака, бо у Тані завжди тепло. Хлопці сплять міцним, добрим сном. Василько, як і звичайно, розкритий, лежить півповоротом на лівий бік.

— Він спить завжди на серце? — питає Іван.

— У нього така звичка.

— Ти з ним розмовляла? Я хотів сказати…

— Розумію, Іване… В справі твоїй?

— Так.

— Я не могла. Не було нагоди. Знаєш, Івасю, ти сам якось зроби. Ну, а як з тобою?

— Я рішився. Не можна інакше. Ти сама знаєш.

— Говорив з нею… Маю на увазі… остаточно?

— Ні. Але вичуваю, що все буде (він зітхнув) гаразд…

Вони говорили тихо. Іван присів біля Таниного столика, на якому навіть тепер, крім кількох книг, лежало якесь шиття і пуделко[23] з приладдям до шиття.

— Ти вибач, Танюсь, що турбую тебе цим.

— А! Це цілком зрозуміло. Зрештою, нема двох слів. Ти мусиш одружитись — це ясно. Що інакше робити? Хто знає, чи я довго тут ще затримаюсь.

— Я маю ідею, Тань.

— Яку ідею?

— Хочу, як тільки скінчиться революція, щоб ти продовжувала свої студії. Найкраще — в Петрограді… Або Москві.

— Це було б не зле, — каже Таня і дивиться на свої нігті. — Але чи це вдасться?

— Що маєш на увазі? — гостріше глянув Іван на сестру.

— Можливо, одруження, можливо… Я знаю. Я думаю, Івасю, що наш світ все-таки починає порядно мінятися. Хто зна, що і як… І взагалі…

— Ну, будемо бачити. Це все ще тільки питання. Я дякую тобі, Тань! Будемо спати. Завтра у нас повний день. А чи з Ліпляви приїдуть?

— Нас просили до Ліпляви, але я пояснила і сказала, що ми поїдемо аж на третій день.

— Не знаю… Не знаю… Я мав інші плани.

— Ти можеш бути нами не в’язаний.

— Але ліплявці. Ти ж їх знаєш.

— Якось зробимо. Іди, лягай. Ти вже досить утомлений, — і вона глянула на свій маленький ручний годинничок, що лежав на столі. Іван ще раз глянув на сина і вийшов.

У себе застав Сопрона, вже в ліжку. — Лягай, Іване, — кинув той. — Що нового? Кажуть, у Ліпляві був мітинг.

Іван не відповідає, а мовчки роззувається. Сопрон продовжує: — Кажуть, були большевики. Домагаються розбору маєтків…

Іван швидко роздягається і лягає. — Це все нецікаво, — каже він між іншим, бо думка його зовсім не там. Він ліг, але спати не може. Навіть закурив, стрясає попіл на підлогу і думає.

— Но, нецікаво. Тебе це повинно якраз цікавити, — каже Сопрон. — Це не жарти.

Іван і на це нічого не відповів. Він докурює цигарку і робить вигляд, що засипає. Сопрон міг би хоч тепер не мішати сюди тих своїх справ. Іван швидко відривається від цієї думки і вертається знов до свого.