Морозів хутір

II

— Я цілком холоднокровно сприймаю все, що тепер діється, і не хочу з приводу того дивуватися — казав Водяний за столом на хуторі, який господарі застали в найкращому порядку. Всі за столом, і всі вечеряють. Ніякого весілля, а звичайна вечеря. Надходить вечір, і пориви західного вітру затьмарюють простір над лугом.

— Це цілком закономірно і логічно, — продовжує той самий голос. — Коли нема жадного спротиву, все піде своїм порядком. Революція розгортається, большевизм входить у смак, його армії врізаються глибше і глибше в простір, і я не можу відмовити їм належного, коли тих кілька інтелігентів дають собі раду із зграєю голозадих кретинів. Ви тільки дивіться на ту морду, що оглядала наші руки. Весь спухлий, очі між двома сливами. Все це від п’янства, безсонних ночей, диму і холоду. Такі пройдуть світ і ніде не зупиняться. На них не вплине ніякий клімат і ніяка людська сльоза. Він вам кидає одверто в очі брехню і каже "правда"! І спробуйте йому заперечити!

Вони, наприклад, прекрасно знають. що їх такими, якими вони є, ніхто не хоче. І тому вони діють брехнею. Вони настирливо лізуть. Це ті, що шукають "правди" страхом, підступом, облудою, нарешті — смертю. І, здавалось би, — навіщо їм це потрібне? Раз вони мають рацію — навіщо стільки жаху? Але саме тому, що вони того жаху потребують, як зброї, вони себе заперечують. І треба знати одно: з цими людьми ніхто й ніколи не дійде до миру. Вони не знають миру. Вони знають повну смерть або перемогу!

Всі за столом мовчали, Андрій та Іван шукають потрібні думки на додаток, бо в засаді всі згодні. Іванові хочеться тільки щось сказати, чого він не може висловити повно.

— І що ж, по-вашому, з ними робити? — каже спокійно Іван.

— З ними треба битись! Битись зброєю! Кулаками, шаблею, гарматою, їх треба бити — так, як б’ють вони!

— Ми інші люди, — каже Іван. — Є люди, що так само переконані, як і вони, а різниця між ними лиш та, що перші шукають помсти, а другі любові. Це було завжди. Я добре знаю ту їх "правду". Це — спазматична, гірка й лайлива правда. Це — розлита жовч світу. Я вичуваю, що тепер від них нема спасіння. На це потрібно часу, спокійної, тяглої сили душі, бо силу тіла мають вони.

— Це вимагає операції, — твердо каже Водяний.

— Де маєте хірурга? Наскільки я розумію — ми не маємо ніякої ідеї. Люди нашого наставлення не думали творити теорії, вони творили життя. Нас поставили на суд за те, що ми не хотіли ходити, кричати "ура", робити демонстрації, розбивати трони, скидати корони. Ми сиділи на землі, орали її, сіяли хліб, хліб збирали н віддавали. І ми зовсім не думали, що робимо щось погане. І також зовсім не думали, що хтось десь там, може, наші сини чи брати, по містах, університетах, по фабриках цілі десятиліття писали на нас обвинувачення. Вони сказали, що ми багаті, а поруч нас є бідні. Вони сказали, що ми здобули своє багатство неправдою. Вони сказали, що це наше багатство треба від нас відібрати і віддати тим, що не мають. Чи ж не спокуслива така "правда"? А ми про це зовсім нічого не знали, а сьогодні нас тягнуть на суд і хочуть карати. І ми не знаємо, як боронитись. Ті, що бороняться, це лише дуже прихапцем пошита програма. І її для нас не стане.

Іван говорив спокійно і навіть, здавалося, байдуже. Водяний натомість горів. Його лице зраджувало напруження й рішучість. Андрій сидів напроти і уважно слідкував за обома. Старий куняв. Мар’яна виразно задивлена на Водяного, їй подобається кожне його слово.

А потім прокинувся старий, і виявилось, що він усе старанно слухав.

— Миколо Івановичу! Нашого полку ще не створено. Але не бійтесь, він ще буде. Тепер ґрасує те, що має для цього ноги. А прийде пора і на голову.

І після цього старий встав, сказав усім добраніч і подибав до своєї комірки.

Всі вичувають потребу відпочинку. Довга, непроспана, напружена ніч, повний тривоги день. Тому всі почали розходитись.

Андрій після першої в його житті пригоди такого роду якось раптом замовк. Він відчув, що затратив у тому льоху свою юначу, дуже плекану безпосередність. Стоячи в тій безмежно тісній, а одначе безмежно широкій і глибокій темноті, він задумався, і та задума не сходить з його чола. Вперше збагнув яскраво це дуже виразне слово "темнота" і пригадав собі багато образних висловів на це поняття, а між ними такий — "і розіб’є тьму неволі".

Він, наприклад, не сперечається ані з Водяним, ані з Іваном, бо кожний з них має рацію; натомість думає, що з цього дня він мусить почати якусь нову, живу і наочну роботу, щоб усі ці суперечки перестали бути допущеною теорією, а перейшли вони, бодай в далекому майбутньому, в таку практику, що включатиме теперішню суть речі. Він думає, що цьому людському типові можна помогти тільки заміною деяких складників його психіки. А це може статися не тепер і не шляхом революції. Ця революція може тільки припинити природний зріст, бо забере багато тієї найкращої крові народу. Андрій власне у полоні таких думок.

Цілий хутір, незважаючи на все, пережив нечувану катастрофу. Жалюгідно виглядав центр цього царства — кухня. Зложені в ній гори поживи, що були призначені для незчисленних гостей, були невикористані. Цариця цього царства, невтомна Омелянчиха, була розбита вщент. Вперше на своєму житті вона програла поле бою і відчула, що корона її помітно похитнулася. Вона, наприклад, довідавшись, що "все пропало", що ніяких гостей не буде, вперше на своєму житті махнула на все рукою, не взялася ставити всього на своє місце, а, відкачавши рукави і розпустивши жінок, лягла — і то навіть не на ліжко, а на застелений килимом тапчан, підложивши під струджену свою голову тільки свій сухий кулак.

Те саме зробив і Григор, і така резиґнація вказувала, що ті люди були чимось поранені. Вони, так би мовити, нагнівались на життя і хотіли так на ньому помститись.

Мар’яна ввійшла до спальні свого чоловіка позбавленою всіх істотних проявів такого важливого моменту її життя. Увійшла, вичула і пізнала. Окинула поглядом все, що тут було. На стінах густо висять картини, стоїть одно старе, міцне, дубове ліжко, прикрите чистою, білою прикривкою, стіл старанно прибраний. До вікон входить передвечірня холодна і шорстка темнота.

Пізніше ввійшов Іван, і вони опинились на самоті. Не вперше вони були самі, але тепер це було те інше, якась грань вичувалася між тим, що було, і тим, що бути має. І вони знають, що цю грань вони тепер повинні перейти. Але над ними висить враження минулої ночі, Мар’яна все ще вичуває під серцем гостро наболіле місце, коли їй здавалось, що всьому кінець, що станеться найстрашніше. І коли живий і сильний Іван підійшов до неї, обняв її міцною рукою, вона пригорнулась до його грудей не так з почуття ніжності, як з бажання висловити свій біль і знайти лік від нього. Це деякий час тривало, не було ніяких слів, потім Мар’яна звела свій зір до Іванових очей, хвилинку пильно в них вдивилась.

— Не бійся, Мар’яно, — сказав він. — Все буде добре.

Вона кивнула йому головою.

Далі Мар’яна почала поволі й обережно відкривати постіль. Появлялись білі, чисті подушки, розгорталася біла розлога поверхня ложа, ніби крила великого білого птаха, що є готовий до лету. А після цього Мар’яна підійшла до Івана, що сидів при столі спиною до неї і перебирав привітання, обняла його за шию і шепнула йому на вухо: — Підемо, милий…

Весь хутір поволі пірнув у темноту, в якій на всі боки шуміли пружні вітри. Дерева саду на всі способи хиталися. Принишкло, мов замерзлі в льодах кораблі, стояли будови. Здавалося, що все обернулося в слух і увагу, що все причаєно вслухалось у вічний простір, ніби чекало, що звідти, з висоти чорного неба чи з глибини білої землі, впаде страшний голос Бога, що створив це небо, цю землю, ці дерева і цих людей. Над цим місцем стояло страшне питання часу, питання, що в своїх початках, ніби перше джерело, витікаючи з одної точки, поволі розливається і обертається у грізну течію могутньої ріки, що наповняє собою океани.

На хуторі повисла задума. Один тільки Водяний, що фактично не належав до цього комплексу, стояв осторонь. Він не поділяв загального настрою. Ті вісімдесят десятин землі, що лежали під його ногами, не в’язали його сумління. Вони були для нього тільки шматком поверхні цієї планети, по якому ступають його ноги, не лишаючи там своїх слідів. Він кожної хвилини, мов птах, може здійнятися в простір і летіти. І ввечері, коли всі розійшлись, він зістався на розмову з Танею. Це тривало недовго, а вислідом було, що він, мовляв, не лишається тут ані одної секунди, що у нього і так уже все готове, що він мусить іти і мусить діяти. Інакше — "вони нам скрутять шию, мов курчаті".

Таня легко стримувала його, просила залишитися бодай до ранку. Ніч, він стомлений, у полі метелиця. Ні. Рішено. Нема, як і нема потреби чекати. Вираз його очей, брів, чола вказував, що він саме так думає і думає поважно.

І коли Андрій увійшов, щоб сказати Тані добраніч, він побачив, що Водяний уже зібраний в дорогу. На ньому щільно лежить його короткий кожушок, увесь легкий, і бракує йому лише того, що мають усі воїни.

— О! — здивувався Андрій.

— Ви, — сказав Водяний до Андрія — як дійдете до нашого віку, матимете змогу нас порівняти. Мене й Івана. Не знаю, хто з нас має рацію. Це будете знати ви.

— Ви обидва маєте рацію, — каже Андрій. — Іван не має тепер рації лише тому, що він зв’язаний, а ви вільні.

На цьому погодились. Ні. Не треба нікого турбувати. Він відходить непомітно. Навіщо зайві слова.

Таня й Андрій провели Водяного в темноту ночі аж до воріт. Таня була зворушена, особливо, коли той цілував її руку. Андрій це вичув, зрозумів, лишив їх двох і вернувся до себе. Вітер вдаряв у стіну будинку і намітав під дверима замет.

І не встиг Андрій зачинити за собою дверей своєї кімнати, як до нього постукали.

— Прошу, Таню, — каже він спокійно. Двері відчинилися, і швидким кроком увійшла не Таня, а Мар’яна. Вона вже була в нічному, попелястої барви, халаті. — Дай мені свій палець, — сказала вона. Андрій здивовано подивився, посміхнувся і наставив їй вказівний палець. — Не цей, а цей, — сказала Мар’яна, взяла його руку і на мізинець насадила золотий персник з брильянтом.

— Що це, Мар’яно? — питає він здивовано.

— Мовчи. Нікому нічого не кажи. Колись довідаєшся, — шепнула вона, міцно, похапцем стиснула його руку, кинула "добраніч" і побігла. Коли відходила до дверей, за нею маяли поли її халата і було видно її ноги. А коли вийшла, в ухах Андрія деякий час стояв шелест матерії, і його ніздрі вловили тонкий запах її улюблених парфумів "кельк-флер". Андрій пильно вдивлявсь у персник; від його блискучого камінця виходив промінчик сяйва, що западав у його душу і там щось дивне і хвилююче викликав.

Він боявся залишитися сам з цим останнім враженням і, щоб його перебити, мав намір ще раз зайти до Тані.

Саме в цей час лугом, нахилившись вперед, засунувши руки в боброву муфточку, майже з заплющеними очима, бігла Ольга. Вітер дув з лівого боку від Дніпра. Одяг вкривався сухим снігом. Ноги в кальошах сховзались, і вона часто збивалася з дороги. З кожним сильнішим поривом вітру вона зупинялася перевести віддих, виймала з муфточки руку і прикладала кінці пальців у рукавицях до уст. Навкруги зовсім порожньо. За весь час дороги не зустріла живого створіння. Лише від Ліпляви інколи чути гавкіт собак, а з боку Канева — окремі потріски, що нагадують виляски з батога. Неба зовсім нема. Одразу від голови починається і невідомо куди здіймається чорне провалля. З нього інколи виривається зграєю попіл з вітром, що вдаряє об сніг і зриває його з місця.

Ольга рветься вперед. Не чує втоми, холоду, страху, а, навпаки, — їй себелюбно приємно. По цілому тілі нуртує тепло, м’язи міцно й твердо діють. Вона боялася темноти, бо уява була в темноті. Але тепер у темноті тіло, а уява в сяйві, і тіло тільки рветься, щоби пробитися до сяйва.

Її мучить: а що, як у "них" те саме, що і в Каневі? Палке і несамовите серце тріпоче острахом, надія крушить непевність, ноги прудко біжать, нестримна уява кружляє диким птахом над місцем де має впасти її натхненна жага. "Це було б страшне! Це було б страшне!" — несвідомо шугає в думці, а серце при тому вибиває такт, ніби молот, що б’є гаряче залізо.

Ось назустріч уже стріляє світло хутора. Світло. Є! Одна цятка. Господи! Спаси і схорони. І що за диво: отак бігти на весілля сестри! А спереду ж сичать тополі і ялини, посувається чорною брилою вперед будинок, контур острова висуває в сірості спокійні лапи. Прекрасний, небоязкий звір-хутір.

Ольга вривається на подвір’я, біжить заметами, стукає до засипаних снігом дверей. Вилазить темна мара, і заспаний голос Омелянчихи — "Хто там такий. " — вітає понуро Ольгу, а потім каже, що всі сплять.

Господи, як прекрасно, що сплять! Ольга мовчки втискається до темних дверей і мало не мліє від тепла і запахів кухні, що вихоплюються з ледве освітленого простору. Вона перебігає кухнею до передпокою і там, в темноті, одразу, без єдиного звуку, сідає на лаві. Серце її далі б’є боєм, вона швидко переводить дух, шукає потрібні слова. І в такому стані знаходить її Андрій.

Він вийшов від Тані з наміром іти спати, але чомусь ще виглянув до передпокою.

— Ольго! — вихопилось у нього притишено. — Що сталося. Ольга відразу зірвалася. — Нічого! У нас все добре! Я тільки засапалась.

— До Тані! До Тані, — шумів уже Андрій, схопив гарячу руку Ольги, і обоє побігли в темний коридор. Цей біг! Що за предивна сила.

— Таню. Спиш. — стукає і питає Андрій, не чекає відповіді, вганяється сам і пориває за собою Ольгу. Таня в нічному, ліжко її готове — м’яке і біле.

— Ти тільки глянь! — кричить Андрій, а Ольга кидається Тані на шию, а потім швидко говорить: — Я тільки прибігла сказати, що в нас усе добре. Батько і мама цікавляться, як тут у вас. У нас був трус, по цілому місті трус, все переглянули, багато речей забрали.

— Ти бліда! Ти, мабуть, голодна! Андрійчику!…

— Біжу! — перебиває сестру і кидається до дверей.

— Роздягайся! Скидай! Ти будеш тут, у мене, — сказала Таня.

— Чудо! Яке тут тепло! — і Оля втягнула в себе повітря кімнати. — Мені солодко. Як добре, що я відважилась. Я не могла б там сама бути. Мар’яни нема, мене лякає простір, що за стінами. Коли я, Таню, лежу сама в темноті, дивлюся, нічого не бачу, а тільки думаю, я, знаєш, зовсім, зовсім трачуся. Мені здається, що ця проклята революція вже влазить мені до самого мозку. Направду! Це вже змора! Подумаєш, як то було скрізь тепло, легко: біля собору, на бульварі, зима чи весна, чи літо, а тепер навіть сніг не так тобі віє в обличчя. Різке все.

Таня роздягнула гостю, зняла її кальоші, дала гребінець, підвела до дзеркала. Потім посадила до м’якого крісла біля грубки. Ольга протягнула вперед ноги. — Ху, яка тут тепла розкіш! З мене вилазить завірюха.

— Чи маю повідомити Мар’яну? — питає Таня.

— Ні! О!.. Таню! Не треба! Вже сплять! Буде шум…

— Маємо, — сказав Андрій, що увійшов з тацею, на якій все вперемішку: і чай, і якісь пляшки, і краяна печеня, і яблука. Ольга зірвалася, бистро глянула на тацю. — Андрію! Ти думаєш — я то все подужаю?

— Зробимо собі бал, — казав Андрій і розставляв принесене на туалетному столику. Ольга брала, переставляла, розкладала наново. Таня дивилася з посміхом, швидко наростав добрий настрій.

— Таню! Шановні мої дами! Ольго! Знаєте, з чого почнемо? З цього! Будь ласка! Прошу!

— Ой-йо-йо-йой! Страшно, — казала Ольга. — З моєї шкури виходить мороз. Що це таке?

— Слив’янка, — відповіла Таня.

— Лий, Андрію! — відізвалась Ольга.

До вікна рвучими подувами через мережу горіхового гілля безуспішно рвалася з саду ніч. Біля столика сиділо троє, чарки, налиті рубіновим напоєм, підіймаються. — Лий, Андрію! — говорить Ольга. — Хто знає, що нас чекає, а в мені переворот. Я роблюся легкою, а земля крутиться.

— Їж, Олю! — казала Таня, Андрій підсуває рожеві клаптики шинки, Ольга бере пальчиками, очі її великі, мов каштани.

— Я дуже радію, що прийшла. Свята думка, — швидко казала Ольга. — Як добре, що я ось тут з вами, Андрію і Таню! Я — ваша Ольга. Протягніть тільки руку. За мною — чорна, як вугіль, ніч, а цими днями у Прохора померло на іспанку[36] двоє молодих дівчаток, а одна з них — моя прекрасна, незабутня Пріся. Бігала боса лугом, збирала квіти, а прийшла якась іспанка… Бруд! Скрізь, панове, бруд! "Грабь награбленное"! — кажуть теперішні наші пани, і в Куніциних вони забрали саквояж золотих речей. Все — золото! Персні з часів якогось там гетьмана. Я відтяла б їм за це руку. Подумай, Андрію! Ти мені казав раз, що прийдуть якісь люди, що силою заберуть чужу мудрість. Я не вірила. Тепер вірю!

— Ольго! Наказую тобі їсти! — випростався Андрій і гострим, довгим пальцем показав на стіл. Ольга невдоволено глянула і замість шинки протягнула знов руку до чарки. — Я мушу, — казала вона і ні на кого не дивилась. — Як душа тікає з тіла, на її місце, кажуть, приходять хробаки…

Андрій взяв руку Ольги і витягнув її в напрямі до шинки, потім — до шматка хліба, потім підніс ту руку до Ольжиних уст. — Ти в мене будеш їсти! Ти в мене…

— Буду їсти! Я… Я вся отак… — і вона показала руками, коли щось розламують на дві половини. — Я ще не була голодна. Мені небагато літ, але я, Андрію, також знаю… життя. Так. Ти можеш сміятися. У нашій шафі коло тисячі книг, і спитай, котра з них не влізла в мою малу голову, — за винятком хіба статистики полтавського земства. Чи знаєш ти, наприклад, такого автора, як Моріюс? Це італієць, що написав про Китай, де чотириста мільйонів людей протягом п’яти тисяч років не потраплять вилізти з голоду. Ти думаєш, що ми є щось краще? Якусь філософію ті люди важать на унції і не можуть піднятися з бруду, що цілими тонами обліпив їх душі. А цієї ночі я ніколи, ніколи не забуду. Коли я обгорнулася шматком матерії, щоб його з мене не зірвали ті каналії… Я… горіла. Я б їх усіх мордувала. Я б їх… — вона шукала слів і закушувала при тому уста, очима бігала по всіх предметах і, не знайшовши нічого, знову схопилась була за чарку, але Андрій своєчасно впіймав у свій великий кулак її вузьку долоню.

— Пусти, — казала Ольга.

Вони хвилинку пручались, але Андрій переміг, і обоє, мов діти, сміялись.

— Ех, яка прекрасна ніч. Таня хоче спати! Та це ж весілля!

Гуляймо, — казала п’яно Ольга. Щоки її, набиті вітром, соковито яріли, слова виривались кожне окремо.

— Ти, Олю, мусиш їсти, — казала Таня. — Ти ціла гориш.

— І хочу горіти. Я, Ольга Миколаївна, хочу сьогодні горіти, як метеор, — проговорила вона повільно, чітко і урочисто. — Хай живе радість! Слухай, Андрію, цю ніч!

— Чую, — казав Андрій. Він уже також піднявся знизу вгору. Велика пружність духу сповнила його єство. — Я її бачу! Ось! — він простягнув руку і помацав повітря.

— Сховай руку! — бистро сказала Ольга. — Ти не все бачиш! У повітрі, мов акула в океані, плаває дихання, що вбиває порух годинника. А мама плаче, що забрали ловецький кожух, ха-ха-ха!

— Ти ж минулу ніч також не спала. — питала перемучена Таня.

— Я не спала, ти не спала, він не спав, всі не спали! Навіщо зайві слова? Мої очі дивляться і бачать. Я все чую. Шкода проспати історію. Колись прийдуть дурні, що будуть дивитись на нас, як на диво, і скажуть: ті люди творили "нове життя", ха-ха-ха! Я і так цю ніч не засну.

— Заснеш! Як камінь, заснеш! Поставлю варту — і заснеш!

— Хто буде варта?

— Я!

— І видержиш?

— Воїн видержить!

— Ми з тобою не воїни, Андрію! Ми з тобою Ромео й Юлія. Я — Ромео, ти — Юлія! Я вдерлась у твій замок! Таню! Ти спиш? Золото? Тебе також пограбують!

Всі крізь сон, крізь ніч сміялись, падали і знов сміялись. До вікна бився і шкрябав великий, чорний вітер. Ольга міняла голос, теми, слова. Була невтомна, як ніч, як вітер, як простір. Розгортались її міцні крила, і вона, мов демон, летіла над чорною безоднею простору, а далеко внизу по колючому тернові, по гострих каменях повзла її довга тінь.

Андрій, розсуваючи брили втоми, хоробро змагався з Ольгою, а Таня замовкла і тим підписала кінець.

А час женеться, мов дика візія, вперед. Ніч наполегливо крокує, темна, мов брила базальту. Розбиті нерви землі шукають планету, що кудись і від когось тікає. Морозівський будинок давно погас, і тільки те одне вікно довго жаріло, перечило тьмі, падало світло на порепаний стовбур старого горіха, вітер сіяв снігом і стрясав усе довкруги. Потім і те останнє вікно погасло.