Морозів хутір

III

Різдво тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року було веселим, повним, щасливим. Погода була лагідна. Небо затягнуте слабою поволокою білих хмарин. Мороз, що був на Свят-вечір, злагіднів. Другий день Різдва, середа. Ранок випав чистий, майже сонячний. Вітру не було, і білий, яскравий простір стелився довкруги, овіяний маєстатом свята.

Морозівський хутір прокинувся рано. Не тільки старий Григор, не тільки Кандор та Татяна. Решту родини та наймиття не треба було будити. В інтересі кожного встати по можливості скорше. Це день, що вимагає більшого, але і він не лишає себе в боргу. Даремно думала Катерина Львівна, що вона може скористати правом гості і повалятися довше в постелі. Ні. Настав ранок, почався в кухні шум, заходили в їдальні, зірвались обидва хлопці, чогось вийшов Петро і довго не вертався, завештався по кімнатах Сопрон з великою пляшкою в руках, загомоніла бистро і дзвінко Таня. Все це вказує, що треба зводитись і собі вливатись до загального руху.

Катерина Львівна накинула вишневої барви кімоно, наділа червоні, м’які, з пухнастою китичкою назувці і заходила по кімнаті. Перш за все треба пропалити. При тому провітрити. при тому привести все в порядок, при тому поснідати. І все разом. Петро нарешті прийшов.

Катерину Львівну, опинились у вирі найзавзятіших приготувань. Омелянчиха набрала виразу командуючого генерала. Притягнули до співпраці Кандорову Домаху. Кухня обернулась у палаючу і киплячу, цілком самостійну планету, що видавала і світло, і тепло, а з тим стільки різноякісних запахів, що ніяка інша планета всесвіту не могла б з нею зрівнятися.

Старий Григор все-таки поїхав до церкви. Оминути в такий день святе місце не було і не могло бути його звичкою. Іван, власне, не знав, що йому робити. Був на дворі, в конюшні, в короварні. Все в порядку. Вернувся до себе. Сопрон знов настроєний говорити. Іван оминає відому вже, вічно ту саму тему. Ранок розвіяв настрій минулого вечора і ночі. Він уже не мріє, він думає, як краще і повніше провести цей, на його думку, дуже незвичайний день.

Ні. Це неправда, що Сопрон чи Петро, чи Андрій сьогодні зайві. Петро завзявся оформити стіл. Це буде не стіл, а картина. Це буде художність вищої якості. Петро не тільки розуміється на барвах. Він не менше розуміється на смаках.

— Ти знаєш, — питає він, — хто був Лукулл?

Андрій йому відповідає: — Це був один з тих римлян, що прожерли в Римській імперії таку діру, що потім її мусила сама мати-історія викинути до старого дрантя.

— О! Ти пішов у поезію. Я це розумію скромніше.

Вони обидва застеляють стіл, розкладають посуд, здоблять куверти. Появилися виняткові, гранчасті і сяючі пляшки.

— Оця, — каже Петро, — нагадує мені брильянт. А як ти?

— Погоджуюсь, — каже Андрій.

— Ні, не так. Тут ця має бути. А тут знов… Розумієш мою ідею? Ти тільки постав отут цю пляшку і відійди набік? Бачиш? Бачиш? Коли світло падає, припустімо, з того вікна, це не справляє враження. Але запали тільки лампу — і все загориться.

— Знов погоджуюсь, — каже Андрій.

Андрій поважний і спокійний. Має свою, затаєну думку. Приїде Мар’яна, приїде Ольга. Дві сестри. Це дуже цікаво. А потім Іван. Андрій уже зброїться, бо битва мусить бути виграною. Івана треба підтримати. Він ходить і не ходить, а такий, можна сказати, "муж велій".

Стіл вийшов без закиду. Татяна похитала головою і сказала: — А тепер, братики, подбайте, щоб усе як треба сиділо. Всі на своїх місцях. Особливо дами. Це вже ти, Андрію, майстер в певних інтимних справах. Сидіти за столом у такі дні — це не все одно, що сікти капусту.

— Погоджуюсь, Таню! Я сьогодні дуже мирна людина…

— Але він, Таню, не розбирається в деталях. Він все розуміє загально, — каже Петро.

— А ти йому допоможи, — каже Таня.

— Дякую. Дякую. Тобі і тобі. Обом дякую. В кожному разі, коли йдеться про місця за столом, то хоча на мене чигає Ольга Миколаївна, однак я уважав би за потрібне розмістити всіх наших гостей за принципом "контра спем". Що це значить? А те, що тоді буде більше інтриги.

— Ти-но не внось надто багато нервів, — каже Татяна.

— Як то? Не можна ж віддати, скажімо, мене, ще зовсім юношу, на поталу молодій тигриці. А Івана віддати Мар’яні, хоч, на жаль, мусимо. Я пропоную: Таня сидить зо мною.

— Погоджуюсь….

— А де буде Водяний?

— Він буде з… Ольгою.

— Не червоній! Як з Ольгою?

— Ну, а з ким?

— З одною з дам. Він же гвардії капітан! А де він подівся?

— Не бійся. Він скоро появиться.

— А Петра? З ким Петра?

— Моя дама — Наталія Петрівна.

— Браво! Це правильно. А Катерина?

— Катерина з Афогеном.

— А, ні... Не жартуйте, — сказала Таня. — Іван з Мар’яною. Ольга з Водяним. Я з тобою. Катерина з Афогеном Васильовичем. А Микола Степанович? Увага! З ким Микола Степанович?

— З Сопроном.

— Правильно. Вони творитимуть соціалістичну партію і будуть щасливі.

— Петро, розуміється, матиме праворуч Марію Олександрівну.

— Ну, а Наталя Петрівна?

— Цю кинемо між Миколу Степановича і Сопрона.

— То вони її задушать.

— Уявляю, уявляю! Вони пориватимуться говорити, а тут між ними барикади.

— І ще до того монархізм. Ха-ха-ха!

— Ну, досить! Досить! Ідіть! Приготуйте вітальню! Є там тепло? Петро і Андрій випхались у вітальню. Чи там тепло? Не можна сказати. Петро пішов по дрова, Андрій розпалює піч, появився нарешті і Водяний. Він десь таємничо зникав і зараз засяяв усіма барвами гвардійської достойності.

Андрій подивився на Миколу Івановича, і легка, свавільна, з відтінком хлоп’яцтва усмішка промайнула на його устах. — Робимо добре, Миколо Івановичу! Приставайте до нас, — сказав він.

— Що маю робити? — розглядаючись на всі боки, каже Микола Іванович.

— Вештатись, вештатись. Більше вештатись і заваджати, як ось ми, — каже Петро.

— Я маю враження, що ви не тільки заваджаєте, — каже Микола Іванович, і його погляд зупиняється на картині Куїнджі з дуже українським, аж млосним настроєм. Став, вода з лілеями, дівчина у стрічках і плахті несе на коромислі двоє дерев’яних відер, а далі — тополі і хати під соломою.

— Прекрасна картина, — каже він.

— Так. Прекрасна, — кидає Петро, не дивлячись на картину.

— Що тут, по-вашому, прекрасне? — зводиться на весь зріст довгий і тонкий Андрій.

— Настрій.

— Малоросія? "Ґдє всьо абільєм дишіт"?

— А що, хіба — це недобре?

— Я нічого не кажу. Ми ось мусимо і в себе "ґдє всьо абільєм дишіт" зробити. Перш за все тепло. Ласиці на вікнах мусять щезнути. Як ти думаєш, Петре. Чи не слід було б піаніно поставити в цьому ось, задньому куті? А тут місце для танцюючих. Куїнджі і хай собі висить тут, а Пимоненка з його танцюючим дядьком сюди. Для настрою. Афоген Васильович буде радіти. Я помітив, що він пристрасний патріот російської Малоросії.

— І цілком зрозуміло. Він виріс і прожив у пасіці і на Дніпрі. Єдине, що в’яже його з Росією, це особа монарха. Він за порядок.

— Він не ворог України, він тільки не любить цього слова.

— І цього поняття, — додав Андрій.

— Андрію! — чути голос Татяни.

Андрій миттю вискакує. Зі своєї кімнати виходить, зав’язуючи по дорозі краватку, Іван. Андрій його зупиняє: — Почекай. Не так, — каже він і поправляє Іванові краватку. — Я зараз, Таню!

Таня вже стоїть на порозі. — Прошу тебе з усієї сили. Піди з Домахою до льоху.

— Слухаю! — кидає Івана і стрімголов біжить до кухні. У сінцях перед кухнею натикається на Василя і Михайла. — А ви куди?

— Дивись! — показує Василь. — Піймали живу ворону.

— Як. Покажи!

— Вона сиділа на снігу. Ми бігли і зловили.

— А… У неї підбите крило. Хтось, каналія, підстрелив, — каже Андрій, бере ворону і оглядає її. Ворона зрезиґновано сидить.

— Тепер весь час стріляють. Чи можемо і ми стріляти? — захоплено питає Михайло.

— Я вас настріляю.

— Чому? Всі стріляють.

— Дурні стріляють.

— Ах, дядьку Андрію! Чому дурні?

— Стріляти не можна.

Навинулася з кошем Домаха. — Ходім, Андрію! — і вони підняли лежачі двері до льоху.

Василь і Михайло понесли свою ворону до кухні. Там зчиняється довкола неї рейвах. По всіх кімнатах пішла вістка про ворону. Катерина Львівна сказала, що треба її винести і пустити. Не можна її мучити.

— А чи можна ворону їсти? — питає Михайло.

— Не верзи дурниць, — каже Катерина Львівна.

— Мамо! А коли б тобі дали тисячу рублів? Чи з’їла б ти ворону?

— Йди геть! Винесіть її і пустіть. Хай летить, — сердиться Катерина Львівна.

— Дядько Андрій сказав, що вона має підстрілене крило.

Ввійшов Іван. — Де та ворона?

— Ось.

Іван оглянув її. — Так. Вона поранена. Посади її на припічку. Дай їй щось їсти.

Хлопці почали старанно годувати ворону, але не мали успіху.

— А що вона їсть? — питає Василь. — Тату! Що вона їсть?

— Дядьку Іване? Що вона їсть? — перепитує Михайло.

— Ворона все їсть. Навіть миші.

— І м’ясо?

— Дай їй шматок ковбаси, Василю.

— На.

— Це з гірчицею. Ворони не люблять гірчиці.

— Дай їй отого сирого м’яса, — сказав Іван. — І залишіть її в спокої. Вона перелякана.

Хлопці залишили ворону і відійшли набік. Але погляду з неї не спускали. Ввійшов до хати Андрій з кошем, повним їстивного добра. Домаха несла яблука і груші. Цілий кіш великих червоних і жовтих овочів. Тирольки, циганки, антонівки, бери…

— Дозволите? — сказав Іван, націлюючись на одно яблуко.

— Беріть, беріть, — каже Домаха.

— Я вже вільний? — питає Андрій.

— Спитайте Таню.

— Таню? Що далі? — крикнув Андрій до їдальні.

— Як буде треба — скажу, — відгукується Таня.

— Ходім, Іване, — каже Андрій. — Прекрасні яблука. Брати залишають кухню.

— Я вважаю, Іване, що тобі слід було б одягнути сьогодні фрак, — каже Андрій. — Я вже давно не бачив тебе у фраку.

— Він уже, мабуть, тепер не модний.

— Чому? Мода на фрак майже не міняється. А спробуй. Ну, спробуй!

— А! Це не буде гаразд. Всі будуть по-людськи, а тільки я один… Ні, ні…

— О! Я переконаний, що Афоген Васильович з’явиться також у віцмундирі. Дами будуть у туалетах, ну, а ти, як господар дому…

— Господарем є тато.

— Правильно. Але ти репрезентуєш. Я одягну свій чорний сако, а Петро смокінг.

— А!

— Ну, чому? А до речі: чи ти вже знаєш порядок дня?

— Ну, ну!

— Як з’їдуться гості — обід. По обіді — короткий відпочинок. Мужчини курять, дами насолоджуються цукерками. Далі поїздка на санях до Гісина. В Гісині кладемо величезне багаття. Беремо з собою закуски, питво, лижви і снігівці. Знаєш — там, де той рівчак, в тому закутку зробимо наше пристанище.

— Це твоя ідея?

— Припустімо.

— Схвалюю. Але при чому тут фрак?

— Іване. Не говори, не говори. Обід мусить бути як належиться. Я цього вимагаю! Потім переодягнемось. Це пара хвилин. А ввечері. я ще забув сказати, танці.

— І знов передягатись?

— Так. Знов…

— А гості?

— Не хвилюйся, не хвилюйся. Все буде зроблене. А як ти думаєш? Чи не слід тобі поговорити з Васильком?

Іван підняв голову.

— Ну, що тут вагатись? — продовжує Андрій!

— Зайдімо до мене, — каже Іван, і брати заходять до кімнати Івана. Сопрона не було в кімнаті. Він, здається, у вітальні з Петром. Андрій легко присідає на край стільця, Іван лишається стояти. Великий портрет Марусі вияскравлено висить над письмовим столом.

— Я над цим думав, — каже Іван, але не знаходжу відваги, як це перевести.

— Я тебе розумію. Однак погодься, що треба діяти, треба робити і треба зробити. Василько вже не дитина — він тебе не може в’язати. Пам’ять Марусі для нас усіх свята, але якраз в інтенціях[24] тієї пам’яті ми мусимо за цю зиму привести в порядок всі наші домашні справи. Ти маєш до Мар’яни… повне довір’я?

Іван на хвилинку відвернувся.

— Більшу ролю у мене в даний момент відограє почуття, — сказав Іван. Він навіть злегка почервонів, що йому дуже личить. Його мужнє, міцне і здорове обличчя набирає при цьому своєрідної чистоти і приваби.

— Все в порядку, — сказав Андрій. — І цей день, по-моєму, повинен би рішити. Чи смію я говорити про Мар’яну?

— Ти мій брат.

— Дякую. У мене склався про неї погляд, що вона дуже чуттєва. Вона може бути прекрасною дружиною навіть і тобі. Однак ти мусиш пожертвувати якусь частину твого реалізму на користь її романтики. Лікар, Ольга і Мар’яна, за винятком Марії Олександрівни, — це романтики такого, знаєш, нашого, випробуваного стилю, коли то треба переставляти логіку, навмисне брати нові шляхи, витати в просторах. Мар’яна до всього того ще й обдарована батьковим темпераментом. У неї трохи забагато в крові тепла. Вона потребує міцного, вольового проводиря. Ти мене розумієш?

— Ну…

— Вона мені також подобається, і я буду вдоволений, коли вона стане моєю братовою. Це саме каже Петро. Я подбаю, щоб думки всіх нас були узгіднені.

— Дякую, Андрію. А що батько? Не знаєш?

— Я знаю добре нашого батька. Він ще ніколи не пробував перечити нам. Зрештою, чого власне йому перечити? А тепер так: я беру Михайла, йду з ним кудись надвір, а ти тим часом поговориш з Васильком. Я його тобі пішлю..

Андрій одразу встав і вийшов. Іван залишився сам і відчув цілком виразно непереможний вплив і логіку постави брата. За хвилинку з шумом угнався до кімнати Василько. — Тату! Що?

Іван не встиг підготовитись. Він на хвилинку розгубився, але це тривало момент, одну мить. Він обняв сина, сидячи на стільці, Василько стояв у нього між коліньми. — Який ти вже великий! — сказав Іван. — І міцний. Ти будеш військовим?

— Ні. Я буду математиком.

— Ти любиш математику. Це дуже добре. Пішлю тебе на математичний факультет?

— До Німеччини?

— Можливо, і до Німеччини.

— Чому… Я поїду. Тату? А чи не хотів би ти одружитись? Дуже несподіваний запит. Іван зовсім не приготований на нього, і його обличчя ще згустило барву. Він міцно пригорнув до себе Василька, мовчки нахилився і поцілував сина в чоло. Василько так само мовчки горнувся до грудей батька, і коли пройшло перше замішання, вони подивились один одному в очі мирним, теплим поглядом.

— Тату, — сказав обережно Василько. — Панна Мар’яна… Я вже її… також люблю.

При цьому його погляд піднявся, і він побачив усміхнене, повне, здорове обличчя своєї матері. Очі його стали вогкими. Іван помітив це і встав.

— Ходім, Васильку, — сказав він, і вони обидва, зворушені і поважні, вийшли. Скрізь були люди. Вони пішли на кухню, до сіней, надвір. Там через перелаз Андрій і Михайло завзято бились сніговими кулями. Михайло пищав і кричав, весь червоний, розпалений боротьбою.

Василько крикнув: — Тату! Ура! — і також кинувся на Андрія.

— Е, ні! Стоп. Вас уже два! — кричить Андрій, весь закиданий снігом.

— Тату! — гукає Василько. — Поможи йому!

— Як? Їх два? — викрикнув Михайло, потім щось передумав: — Добре! Ура! — і кинувся на Івана. Іван змушений захищатись. Хлопці меткіші, пружніші. Кулі снігу полетіли на Андрія й Івана. Іван не встигає нахилятися, але в ньому прокидається азарт гри, йому дуже весело, чує себе дуже легким і молодим. Його малий син з такою легкістю допоміг йому рішити одне з тяжких завдань, і він тепер для нього подвійно милий.

— Ану, ану! Хто кого! — чують зненацька розвойовані завзятці голос старого Григора. Всі оглянулись. Григор сидить у залубнях і з усмішкою дивиться на своїх синів та внуків. Він тільки що в’їхав на подвір’я, повертаючися з церкви. Спокійний. мішкуватий кінь повільною ходою, як це любить Григор (без спіху і без вибриків), дійшов до свого знаного місця перед конюшнею і став. Василько і Михайло відразу залишають гру і кидаються до діда. — А-а-а! О-о-о! — дзвенять їх яскраві голоси. Вони вже в залубнях, вони вже готові їхати далі. — Ні, хлопці! Ми тепер випряжемо гнідого. Поїдемо другим разом, — каже старий і повільно вилазить із саней. — А ти, Іване, післав уже за канівцями? — питає він в Івана, що підійшов і розпрягає коня.

— Ще ні.

— Вже час. На першу мають бути тут. Андрію! Поможи там Дмитрові…

Старий повільно пішов до хати. Іван випряг коня, Андрій почав лаштувати дві нові запряжки. Появився Дмитро і Корній. По короткому часі двоє саней виїхало з двору напрямком на Канів. Коні оздоблені балабонами. Це вже подбав Андрій, що не поділяє дідової скромності і не відмовляється від деякої виставності.

Іван і Андрій вештаються по подвір’ю.

— Ти, певно, говорив з Васильком? — між іншим питає Іван.

— Спитай краще Таню, — каже Андрій.

Іван вдоволений. Йому хочеться чимсь висловити це своє відмолоджуюче почуття. Він стає помітно рухливішим, кидає жарти.

— А ти знаєш… — каже він до Андрія. — Оля все-таки дуже ефектна.

— Без сумніву. Це малий чорт у спідниці, — відповідає Андрій. — Вона за всяку ціну хоче бути оригінальною.

— До певної міри вона такою є.

— Так. Вона цікава. Одна з тих панн, що появляються в нашій країні, щоб давати їй вислів. Подумаєш, іноді в глухій провінції, в родині якого-небудь лікаря-провінціала росте щось виразно свіже, бистре, соковите. Такий прекрасний шматок людини жіночої статі. Я не дивуюся, що Микола Степанович трохи гордий цією расовою жіночкою. М’якість Марії Олександрівни і темперамент Миколи Степановича, плюс клімат нашого життя — це рівняється: Оля. Оля! Оля! Ля! Ля!.. Ля!.. Але, Іване! — продовжує Андрій, бо вичуває, що це — не та основна тема, якою хоче зайнятись Іван. — Мар’яна перевищує Ольгу під кожним оглядом. — Андрій поглянув на Івана. — Ми вже вчора говорили. Барва її волосся, очей… Мідь чи бронза? Романтика. Це прекрасно. Ти мусиш, Іване, обов’язково ввести цю жінку в нашу родину. Наша мама, наскільки нам дано про неї судити, була винятково такою людиною. Маруся натомість дещо зменшувала ці якості, але Мар’яна повинна дати нам новий заряд. Я не беру це тільки як біологію. Прошу мене так розуміти. Я думаю передовсім про духовність, про естетику. Маю на увазі наші ідеальні вартості. Ми — родина мистецтва у всьому. Навіть у твоєму господарстві спостережливе око помітить мистецтво. А Сопрон? Чи ж це не аристократ у ролі машиніста?

— Не знаю, Андрію… Він все-таки тратить інстинкт нашого роду.

— А… Це зумовлене модою. Машиніст… Це смішно, але у нас чомусь витворилось поняття, що машиністи, люди техніки, мусять обов’язково бути початком деградації в бік пролетарства. Чому це — не розберу. Така чудова роля — механіка, мудрість, ціла філософія матерії і одночасно — злиденне пролетарство. Я маю на увазі пролетарство духове. Мені просто, Іване, видається, що пролетар — це передовсім дегенерація. Дегенерація низів і так само дегенерація аристократії — інтелігентщина. Треба направду дивуватися, що як тільки здоровий, розумний, повнокровний мужик сяде на машину, він одразу починає дуріти, ніби замотиличина вівця. А все тому, що ті ідіоти нагорі (ти вибач мені за вислів), ті огидні відпадки інтелігентщини, що звуть себе Кропоткіними, витворюють той мерзенний клімат. Дурні! Екстракт дурнів! Вони не знають сенсу життя, їм перевернулись догори ногами мозки. Я бачив таких інтелігентів, тих так званих соціалістів… Маєш — маленька копія — Микола Степанович. Це… це… це, скажу тобі, люди просто струхлявілі. Розбиті своєрідним паралічем. У них заражена кров. Вони втратили ясність погляду на речі… На намацальні речі… На безперечну очевидність.

— Я взагалі не збагну, на який чорт потрібний той цілий соціалізм. І що це таке? — каже Іван.

— Це ніби має бути теорія такого соціального ладу, що потрапив би узгіднити соціальні нерівності між людьми.

— В засаді це правильно.

— Так. В засаді. Про засаду не говоримо. Говоримо лише про неприродність речі. Чому не взятись до організації насамперед людського мозку? Тож не від теорії, а від практики буде залежати, чи буде лад, чи його не буде. Я не вірю, що наші люди, позбавлені здібності логічно міркувати про найпримітивніші речі, зможуть організувати чисто зовнішніми, механічними засобами неймовірно складні і замотані психобіологічні явища, якими є соціальне співжиття людей. Виключена річ. Неможливо! Ти в це віриш?

— Ні.

— Я також ні. Ми, Морози, в таке повірити не можемо. Ми дуже добре знаємо, що організувати життя можна тільки шляхом логічного, розумного і зумовленого конкретною потребою рішення передовсім не так основних істин, як різного роду деталів. Бо назагал життя само в собі дає рішення. Це те саме, що в природі фізичних явищ. Бог нам в загальному дає пори року, дає росу і дощ, і вже від нас залежить, щоб ми той дощ використали. Коли не посіємо вчасно, коли не зберемо перед сльотою, коли дозволимо згнити чи перерости — нічого не буде. Те саме і в ділянці явищ соціальних, чи яких хоч. А наші розм’якшені мозки гадають, що варто перевести певні реформи, як уже все само собою станеться. Я тобі, Іване, кажу, що за кріпацтва в основному не могло життя бути гіршим, ніж тепер. Кріпацтво при досконалому управлінні людьми могло принести тільки користі. І на цьому принципі було цей лад збудовано. Де був господар, потрібна людина при кермі, там усе буяло. Але кріпацтво давало в руки шанси недосконалим індивідумам сугубо зловживати своєю недосконалістю. І тому цей лад був злий. Те саме і монархізм, те саме буде і при соціалізмі. От побачиш. Дурні наші люди візьмуть у руки владу і все загирять. Все згине.

— Я думаю — до того не дійде, — каже Іван. — Мені здається, що багато в нас і цілком розумних людей.

— Це цілком правильно. Однак "розумні люди" якраз завдяки тому, що вони розумні, програють на користь дурнів. Дурнів завжди більше. Дурні завжди активніші. Дурні своєю дурістю шкодять і собі, і іншим. Активність розумних — це активність конструкторів на протилежність чисто деструктивній активності дурнів. Легко і швидко розбити кожну річ. Вони ж і кажуть: "До аснаванья всьо разрушім". Ти, наприклад, підеш щось на цій землі розрушать? Та ніколи. А дурень піде і розрушить, і покине. Навіть буде казати, що він іде, щоб будувати нове, щоб направити, щоб зробити рай. Дурень таке тобі скаже, бо кожна дурна людина хоче виправдати свою дурість — так само, як кожна злочинна людина — свою злочинність. І я тобі скажу: наші народні маси — це найдурніші маси серед цивілізованих народів Європи. І мені здається, що такі злочинці, як Кропоткін, якраз чигають на ту глупоту, щоб при допомозі її перевернути все догори ногами.

— Тепер, Андрію, не Кропоткін…

Андрій перебиває: — я знаю. Ленін. Це те саме. Це всеросійська глупота, піднесена в квадрат. Ленін, по-моєму, найбільший дурень, якого бачив світ. Це тупа людина, що повірила, що Карл Маркс, якого ніхто з нас не бачив, не знає і знати, очевидно, не буде, створив саме для Росії відповідне вчення, як маємо ми тут, на цій ось землі, жити. Трагічне в світовому масштабі непорозуміння.

Брати вже захопились мовою. Особливо Андрій. Іван зовсім йому не перечив, бо цілком з ним погоджувався. Ці слова також і його слова. Він тільки не завжди потрапив їх належно висловити. Вони пішли в сад і були б забули за всі справи, коли б їх не привела до притомності Таня.

— Таня! — крикнув Андрій. Залишив Івана і побіг до хати. Йому було дещо ніяково перед собою, що не втримався, що навіть сьогодні почав висловлювати речі, що йшли зовсім урозріз із цілим наставленням дня. Він почав швидко надолужувати втрачене. Біг сюди, туди, оформлював остаточно стіл, переодягався і всіх переодягатись змушував.

— Хлопці, хлопці! Вилазьте з буднів! — кричав він, і Іван, що ніяк не вірив у поважність вимог щодо фрака, був все-таки змушений підпорядкуватися карколомному наказові Андрія. Він пішов до Тані, Таня вийняла фрак, сорочки, манжети, краватки, спінки[7]. Все те роками лежало і покривалося цвіллю. Потрібно вжити залізка[8], певних зусиль щітки, щоб усе те знов набрало свого вигляду. Природа фрака така, що вимагає тяглості плекання, і Іван був здивований, як дійсно нелегко переходити стадії зростання знизу догори і як легко рухатись навпаки. І коли він таки опинився в фраку і його в такому вигляді побачив Андрій, брати обнялися. Чому це вони зробили? Вони були обидва високі, стрункі, рівні, чисті і… гарні. Що тут казати. Іван був гарний. Плечистий, міцний мужчина, з туго обтягнутим станом, з міцно закроєним обличчям, на якому кожна частина була в гармонії з цілістю. Андрій щойно зараз побачив контраст між щоденністю і святочністю. Те саме відчув Іван. Він надто довго носив на своїх плечах вояцьку шинелю з твердого сірого сукна, після якусь капоту полоненого, потім, уже дома, перероблені куртки з військового одягу. Це вже стало звичним. Він забув, що колись мав інший одяг, в якому появлявся на прийняттях у знаних людей — Кочубеїв, Милорадовичів, де його, мужицького сина, всі ті потомки голосних аристократів вітали і приймали з не меншою помпою і шаною, як першого-кращого столичного лева. Іван тоді був свіжою, чистою і потрібною людиною. Війна вирвала його з того середовища, примусила забути про смак до одежі, і ось Андрій змусив його вернутись назад. Так. Так мусить бути. "Війна скінчилась", — каже Андрій.

Андрій своєю наполегливістю змусив усіх повернутись назад до передвійни. Цілий будинок заблищав. Навіть "пролетар" Сопрон був змушений підв’язати чорну краватку і краще помити руки. Таня виявилась красунею. Витягнула з забуття свою темно-синю оксамитову сукню. Андрій власними руками пришпилив їй до лівого плеча розкішну шовкову, яскраво-червоного кольору квітку, потім обняв сестру і зі справжньою пристрастю поцілував її в уста, як чужу жінку. Потім він взявся за свого батька. Старий і сам любив порядок, але сьогодні його білий, чистий, м’який волос голови й бороди блищав справжнім сріблом. Його вже старий сурдут був післаний на кухню і повернувся випрасуваним, мов на шлюб. Старий мовчки одягнув його і подивився на свої чоботи.

— Ну, от… Ти, Андрію, змусив ще й мене чепуритись.

Потім Петро, потім Катерина Львівна, далі Василько і Михайло. Андрій уважав, що треба всіх доглянути. Але, розуміється, Іван і Татяна на першому місці. Особливо Іван… Андрій весь час підходив і підходив до брата. Сміючись міцними, білими зубами, він поплескував брата по плечі: — Що скажеш? Га!

— Ну, ну, Андрію! Досить уже!

— Так, тепер ще раз закурімо!

Закурили. Андрій курив не дуже охоче. Не мав ще справжньої звички курця, однак в його уяві цигарка інколи доповнює людину, особливо чоловічої статі. Це, зрештою, — він сам признався — глупо, але ця мала глупота була дозволена. Тут відігравала роль показова естетика. Що зробити, коли Андрій любить деякі явища і вважає, що вони якраз такими повинні бути в їх службі людині.