Морозів хутір

ЧАСТИНА ТРЕТЯ І

Морози вернулись додому на другий день. Почався будень. Від’їзди. Петро, Катерина й Михайло від’їхали до свого Києва. Андрій до Черкас, а Василько до Канева. Зісталися старий, Іван і Таня. Люди далі вчились, далі крутились колеса залізниць, возився на поля гній, кормилась худоба, прялася шерсть і зводився дим.

І здавалось — так буде довго.

Іван, як тільки ставало над вечір, їхав до Канева. Ольга діставала листи, захоплено читала і пильно писала дійсно довгі, огненно гарячі відповіді. Здавалось, по паперу стрибають не літери, а огненні язики. Вечорами в дівочій довго, інтимно світилось. Ольга сиділа з пером, очі її дивились натхненно. "Дорогенький Любчик-Андрійчик! Ніжно, палко й солодко читала Твій найдорожчий листок. І робиться дивно, коли плющу очі, вникаю в даль землі, лечу і маю широкими крилами і буйно, з шумом вриваюся в Твою, дорогий, кімнату. Ах, які в мене міцні, міцні і пружні крила, і як я вмію шугати високо й далеко, між снігом і бурею, мов скинутий з неба ангел. І повір, що Ти для мене, Андрію, заступаєш ночі до самого ранку, я бачу не раз, як повільно входить день, а Ти так само повільно відходиш у далеке.

І так є завжди і скрізь — вдень і вночі, у сні й на яві. На вечірні в церкві і в їдальні з батьками. У нас кожний день буває Іван, і Мар’яна старанно перетворюється в Морозиху, а люблю її за те, що вона любить Твого брата. Десь скоро буде весілля, і я надіюсь, надіюсь, надіюсь… Надіюсь бачити Тебе! Ти, напевно, ще перед Великоднем, воленс-ноленс, опишеш коло Черкаси — Канів — Черкаси. І ми з тобою… за-тан-цююююємо! І любесенько, і гарнесенько, і теплесенько, як тоді… у Левицьких… Мій Морозенку! Козаченьку — такий, як ясний, бистрий сокіл, як орел! Торкаю Твої уста вогнем свого серця — і це зветься цілую! І ще! І ще!

Твоя Обручечка-Олюнечка".

Андрій писав: "Моя криштальна, крилата діво! Чую, як спиш у цей час під своєю Мадонною. Це, здається, маленька копія з Рафаеля, І я вагаюся, хто з вас більша жіночість. Ти у білій, теплій постелі, правиця відкинута, три крайні пальці легко зігнуті, а вказівний скерований у безодню. І Ти, напевно, не чуєш, як я проходжу простір, як мої коліна торкаються квітів твого килима, а уста — твого вказівного пальця. Чи чуєш, сонна, той дивний дотик.

А інколи здається: лежимо на березі лінивої нашої ріки на ведмежих гарячих шкурах. Сонце пражить з невимоио синього неба. Наші тіла нагадують стару мідь. Встаю, підношу тебе на руках напроти сонця, несу через проміння, кричу криком дикого щастя, а потім жбурляю тебе в бірюзові хвилі, кидаюся самсторч головою, і ми несемось углиб, мов дві рибини, пливемо вгору, вбік, під берег, у латаття. А потім, свіжі й пружні, женемось по гарячому піску просто в найближчий гай, що темніє, як ніч. Що за божевілля!

Ольго, даруй! Кажу ці слова від щастя. Інших не маю. І люблю Тебе, мила, просто. Дуже, дуже просто! Так, як любить сонце! Цілую!

Андрій".

А ввечері вона відписує: "Перснику! І що ж було в тому гаю?.. Була велика напруженість. Над прірвою — плаский граніт, вкритий м’яким мохом. Лежу горілиць, і теплота нечуйно збирає краплини води з моїх грудей. Зелень навкруги, кілька птахів листя черемшини і зелепуги черниць. А далі — звуки, ніби сирна з моря, ніби пастух з підгір’я, ніби сатир із гущавини лісу. А тіло все сприймає — горде, але завжди піддайне на ласку, щастя й красу.

Мій милий! Ти, мабуть, не знаєш. Наш батько зажурений. Генерал Малиновський і всі столичні гості давно нас покинули. Родина графа від’їхала також, але сам граф залишився. Зпівночі, кажуть, ідуть большевики. А поки що я чекаю на Тебе — нетерпеливо, стомлено, тривожно. Мар’яна з кожним днем "оморокується", поволі перестає бути дівчиною, і я з жадобою дикуна слідіую за її переродженням. В її очах появляється дещо від жінки, що вичуває наближення другої половини своєї природи. Мене це цікавить і тішить, бо я чомусь люблю таке чудодійне зростання. Я інколи вичуваю гріх, але, коли вдуматися, то це не гріх, а скорше мрії; в дійсності я, як каже батько, богобійна черниця і разом жриця великого культу — Любові! А все тому, що я на моїй стежці в життя зустріла одного разу хлопця з великими карими очима. Стежка була вузька, і я не могла його оминути. Він має ім’я апостола Первозванного, що на святій Русі знак віри Христової поставив.

Андреас! Хочу бачити Тебе на весіллі, що відбудеться, як кажуть наші старші люди, в неділю, 31 цього місяця, 1919 року, сиріч 13 фебруара по-новому. До того часу МУШУ видержати.

Зіп’ята на пальці, своїми теплими руками обіймаю Твою міцну шию і цілую уста свого коштовного самоцвітного перстеня. Хай Бог, що все знає, загляне в найглибшу глибінь моєї дівочої душі і сам переконається, як там чисто та прозоро. Я вже не раз благала сили неба і сили землі, щоб вони дозволили мені до кінця моїх днів бути гідною Тебе, єдиного, і щоб ти став моїм… Не можу висловити цього слова навіть на папері, бо боюся з трепетом серця, щоб не позаздрили всі темні сили і у своїй вродженій злобі не пересудили прагнення мого, повного надії серця. Любити, милий мій, можуть створіння нашої подоби тільки раз і тільки на тисячу років. Відважуся твердити, що я вибрана бути послом до цього чарівного царства любови, і я від цього щаслива по вінця. Ольга була першою на нашій землі, що прийняла знак віри, принесеної Первозванним.

Ольга".

В ці саме дні, як по тихих, теплих дівочих спальнях писались теплі листи, по землі тяжко ступала революція. Від її кроків, ніби відбита крижина, вгиналася планета. Здавалося, що куля Землі втратить рівновагу, похилиться, — і все, що на ній, мов сміття з вивернутої кишені, посиплеться у безвість.

Київ, центр подій, після сильного, майже провокаційного вибуху в листопаді минулого року, після парад на Хрещатику, після віч на Софійській, після бурхливих засідань і дебат почав жити насторожено, ніби мати, якої дитина в агонії смерті. Україна швидко прийшла і швидко почала вгасати. Сотні тисяч людей насторожено чекали кінця.

України Київ не хотів. Від босяка на Шулявці, через бульвари Бібіка та Хрещатик і аж до генеральських висот Липок… Через Лавру і через Арсенал — все дихало вогнем, злом і чадом. Петлюра, мов метеор, проносився у своєму відкритому "форді" містом уроєної фікції. Простий, спокійний, невеличкий чоловік у простій сірій шинелі цілими ночами засідав по своїх штабах, або в залізному, твердому ложі до самого ранку снував свої думи: з півночі — Лєнін-Троцький. З південного сходу — Денікін. Південний захід — французи, захід — румуни-поляки. А всередині — хвилі повстань і триста тисяч чорної злоби Києва.

А невеликий, сірий чоловік спокійно дивився на карту своїми сіро-бурими очима, помахом голови відкидав жмути передчасно посивілого волосся і казав: — А спробуймо скупчити наші сили в цій ось точці… — і вказував на ту дивну точку перстом, і всі, що з ним, впирали в неї очі. А потім ішли поїзди, направлялись кудись "частини", молоді вояки в сірих, поганого сукна, чумарках.

Дуже, дуже непритульно почував себе пан Голова Уряду Української Народної Республіки і пан Головний Отаман її збройної сили, син візника Василя з передмістя Полтави, Симон Петлюра у столиці своєї держави. Йому при боці — вірно, твердо, з насупленим гострим зором — стояв меткий ц. к[33]. армії полковник Євген Коновалець зі своїми січовими стрільцями. Своєю залізною долонею стискав він віжки розгнузданої бестії. Чверть тисячоліття імперія і царі закріпляли це місце за собою, і якісь там два мужики з-під Полтави і з-під Львова протягом якихось місяців намагаються змарнувати діло століть і царів. Звідки взялися ті зухвальці?

Київ жив напружено, нервово, непевно. Міністерства республіки працюють з хоробливою напругою. Цокотять писальні машинки, по сходах снують люди, дзвенять телефони. А все нагадує перший день творення світу.

В той саме час в імлистих просторах півночі, десь там у снігах, за мурами Кремля, сидить інший маленький, лисий і косоокий чоловічок. Володимир Ільїч Ульянов-Лєнін. Послухайте, що він каже: "Ми должни всєґда і безусловно стрємітся к самому тєсному соєдінєнію пролєтаріата всєх національностей". "Україна може існувати тільки в поєднанні з Росією. Без Росії не може бути України". І 11 листопада 1918 року Рада ленінських народних комісарів схвалює директиву революційній воєнній раді — протягом десяти днів розпочати наступ "підтримки робітників і селян України в їх визвольній боротьбі зі своїми експлуататорами". Того ж дня відбувається нарада членів революційної воєнної ради з українськими комуністами. Присутні: командувачі різних червоних частин — Воцетіс, Сталін, Скрипник, Епштейн, Затонський, Антонов. Епштейн заявляє: "Хоч робітники і багато селян, особливо на Чернігівщині, є по нашому боці, проте нема чого сподіватися, щоби без пересунення значних сил Червоної армії ми могли мати успіх. Маю на увазі не тільки успіх революційного руху, а навіть саме його постання".

У висліді доповіді Епштейна 17 листопада утворюється "Революційна Рада України", а на її чолі — Сталін, П’ятаков, Антонов плюс Затонський. Складається окрема армія, командує нею Воцетіс, і називається вона "групою курського напряму". У склад її входять: дві повстанні дивізії Чернігівщини й Курщини. Московська робітнича дивізія. Сорок третій робітничий полк. Друга Орловська бригада. Уфимські татари під командою Кожевнікова. Два продовольчі полки восьмої армії. Четвертий Кавказький полк. Частини мадярів, латишів і китайців.

5 грудня армія чекає на вимарш. Чекають з Москви на два полки всеросійської чрезвичайки. Командує армією Антонов. Політикою керує Сталін. Загальне керівництво — Троцький. Їх мета — Україна. Наступ у першу чергу на Лівобережжя, щоб спертися на Дніпро та забезпечити переправи Київ — Черкаси — Кременчук — Катеринослав. А далі вдарити на захід.

Природа часто міняє своє обличчя. Перед Різдвом були морози, було ясно, іскрився сніг, потім повіяли західні кам’яно-холодні вітри, ніби вони вирвалися з вогкого, вкритого льодом підземелля. Під Новий рік посипали сніги, ніби з якої торби. А далі знов морози, але вже матові, з сірим, легким туманом, часто з інеєм та ожеледдю. Потім туман та вогкість, та одлига, щоб на саму масницю перейти в несподівану весну.

Простір України — від поліських боліт і до Чорного моря, від Дону і геньтуди, за Карпати, — обнятий своєрідним настроєм. Поїзди ходять мляво, п’яно, без напрямків і порядку. Села грузнуть вечорами у сірій півтьмі, які тягнуться довго, вперто і докучливо. В цій півтьмі постійно вештаються незнані люди з зачовганими, мов картопля, обличчями, у соляних кожушках. І там, де вони побувають, — там дядьки, що сходяться вечорами до одного з сусідів, ведуть приблизно таку розмову: — А! Петлюра! Вже він вам напетлює.

Будеш їсти, — закидає зачухраний, у вибійчаних штанях, старий дядько Оксентій. А другий з півтемного кінця довго ворушиться і піддає: — Он, кажуть, будуть мобілізацію робить. — Що? — підносить голову ще одна тінь. — А попід ребрами його не змобілізує? — А один з мудрих глибокодумно розважає: — Он у мене був один учора, так той тобі так і казав: Петлюра, каже, йде з памєщиками.

— А що ви думаєте, — негайно підтримує його Оксентій. — Недурно він під мужиків підробляється. А от большовики кажуть: всьо ваше! І правильно! Рабочий клас! Що?

Такі вечірні розмови відбуваються по цілій Україні. Вони проходять у сірій півтьмі, облич тих людей не видно, вони кидають слова, що вириваються з темноти душевної. І внаслідок цього шумлять повстання: в Дермані на Волині, у Пашківцях на Поділлі, в Таращі на Київщині, в Кобеляках на Полтавщині… І так усе йде ланка за ланкою, а вже п’ятого лютого, наступаючи з півночі, командуючий росіянами, татарами, мадярами, китайцями і латишами Антонов займає Київ. Він іде лавою, він говорить усіма мовами; його бачить цілий світ, він визволяє, несе з собою "сліпучу правду", що звучить: "Мір хіжінам — война дворцам!".

У Лоханських і Морозів спішно готовляться до весілля. Вичувають, що Антонов може їм перешкодити, і тому квапляться. Ніхто нічого не казав, але всі потайки, боячись власного розуму, відгонили настирливість думок проте, що буде. Десь там комусь "казали люди", що Лєнін-Троцький не тільки "все дають", але "все беруть". Ті, що могли тільки "все брати", мовчки погоджувались, але дещо інше міркували ті, що мусили "все дати". І ще казали ці останні: — Цікаво, трясця в ребра його матері, що то вони будуть "давати", як усе "заберуть"? — Але ця філософія природою своєю була менш приступна до дверей людського розуму, і тому вона лишилась поза їх порогами.

Весілля — на досяг руки. Мар’яна остаточно приміряє своє атласове, кремово-білої барви вінчальне убрання. Лежать у дівочій веляни[34] і віночки, біліють ясністю штучні лілеї, ягідки глоду і цвіт настурцій. У Морозів натомість наростають гори і моря — гори їжі і моря питва. Іван піддався пристрасті свого буйного щастя, і йому хотілось би, щоб усі, хто з ним, відчули те саме, що й він. Шкода тільки, що Київ мовчить. Чому не пише? Чому? Яке це весілля без Петра?

Про Андрія подбала Ольга, і тому було зайвим про його приїзд турбуватись. Вона писала: "Мій перснику! Не приїдеш — викреслю Тебе на віки вічні з мого теплого серця". Він писав: "Мене не пускає Малінін-Буренін, але як можна математику всіх віків заміняти за один момент побачення з тією, що має "тепле серце"? — Ольга поправилась: "Дурнику! Моє тепло тепліше від тепла сонця, і чому ти даремно мене мучиш?"

Він приїде! Він приїде! Але ось уже передодень весілля, а його все нема. Ольга бігає з кімнати до кімнати, мов миша, яку ганяють. Прийшли дружки — Тамари, Лари, Тані, скрізь атлас, білий віск, кадило, шум шовку, а "його" все нема. Мар’яна, мов богиня Діяна зі своїм луком, що на всі боки мече огненні стріли, а Ольга не знаходить місця, і нічого її не цікавить.

Але зовсім ввечері, в суботу. коли надворі "хоч око виколи", до заповненого вщерть мешкання Лоханських вступив молодий чоловік у темному плащі. — Андрій! — викрикнула першою Мар’яна, але це пішло луною, ніби в густому лісі, і Ольга, в найбільшій його гущавині, відразу почула звуки, вирвалася з дверей і закам’яніла. — Що? Ти приїхав? Нарешті! — нічого більше не сказала, кудись крізь задній ґанок побігла і що там робила — невідомо. Коли вернулась, мала дуже дивні очі.

— Я не могла інакше, Андрію, — казала вона пізніше. — Ти знаєш, як я чекала?

Було обмаль часу, але Мар’яна показала Андрієві свою сукню, свої віночки, її великі очі не дивились, а палали сяйвом. В її душі розгорнулися всі до цього часу таємні місця, і коли вона дивилась на атлас сукні, з неї відходили флюїди вінчальної сили.

Жінка, що завтра стає під вінець, наповняється чаром найсолодшої з розкошів душі і плоті. З нею минулої ночі говорив Гавриїл — і погляньте: вона погоджена, як кожна діва, що дістала мандат родити Емануїла.

Весілля не могло зістатись виключно справою двох родин. Події такого роду взагалі знаходять дуже чуйний відгук у серцях людей. Рідня — близька, дальня і найдальша — друзі, знайомі і навіть зовсім чужі переймаються справою, коли двоє людей різної статі рішаються бути "єдиними устами, єдиним серцем". Вінчання відбулося в соборі о годині шостій вечора. Вінчав старий отець протоієрей Методій. Світились обидва панікадила, і співав великий соборний хор. Церква повна цікавих. Мар’яна пишна, і під зливою світла здається, що вона окута сріблом — руки по лікті в білому. Іван натомість у чорному — фрак і лякеровані штиблети. Справа і зліва дружки — в білому, з квітами і свічами. Вінці тримали Андрій і Водяний. Ольга першою дружкою в Івана, Таня — у Мар’яни. Перша, у своєму серпані, виглядає майже визивно. Вона по-своєму також брала шлюб, і їй здавалось, що, крім неї і ще одної людини, в цьому просторі, перед обличчям святості, нікого більше немає. Таня висока, міцна — і у своєму білому убранні творить зразок доброти і спокою.

Мар’яна мовчазна, поважна, натхненна. її віночок на пишній, хвилястій, прикритій веляном косі промінює чистоту. Свічка білого воску, що горить у її правиці, освітлює цю чистоту і оповиває її прозорим, великої сили, теплом.

Іван рівний, сяючий і щасливий. Його постать підкреслено єднає силу тіла і лагідність наставлення душі. Інколи він поглядає на свою наречену, і, здавалось, він хоче їй чимось і в чомусь помогти.

Старий Григор стояв збоку, спокійно і зрівноважено дивився в знайомі лики святих іконостасу. Його обличчям інколи, ніби тінь по сяйві, проходила дума. Щось непокоїть цю тверду і спокійну душу.

А над усім бушує "Ісая, ликуй". І коли скінчилася Служба, до молодих підходили з радісними усмішками вітати. Мар’яна, до сліз зворушена, натхненно цілувала всіх вогкими устами — батьків, сестер, братів, дружок і рідних. Мужчини підносили до поцілунку її зів’ялу, в білому, руку.

Потім повільно виходили на паперть храму, під’їжджали сани, бряжчали дрібно й лоскотливо балабони, сідали мовчки до саней і мовчки, вже в темноті, від’їжджали. В повітрі знов одлига, що наступила по двох тижнях морозних днів.

У Лоханських весь будинок освітлений. Здається — це корабель, що пливе в темноті на довгих, прозорих веслах, що вириваються жмутами сяйва з усіх вікон. В усіх кімнатах кришталем і порцеляною, під зливою білого світла, виблискують столи. Горять воскові свічі, віночки з барвінку й ґрушпану[35] вносять свіжість зелені, стільці стоять насторожені і гостинні.

Легким чвалом, з лагідним дзвоном балабонів, одні за одними під’їжджають санки, гості швидко, мовчки висідають, на Ґанку молодих мовчки вітають хлібом-сіллю, на хіднику юрба цікавих. В повітрі, в темноті вечора, в подуві вітру, що шарпками виривається з-за гір Дніпрових, чути тривогу. Навіть інколи чути окремі постріли — звідти, як Ліплява, як міст, як цілий лівий берег, але ніхто на це не зважає, люди ходять і роблять своє.

Гості Лоханських ще раз вітаються, займають місця — рідні, близькі, свої… Багато радості, сміху, найкращих намірів. Кожному хочеться схопити когось в обійми і захоплено сміятися. Невідмінний Афоген Васильович — сама вибухова радість. Граф Демідов, що знайшовся також тут, незважаючи на свої розміри, з легкістю балерини виконує свої уклони, привітання, цілування рук. Молодь зовсім нагадує повінь Дніпра, а старий Григор у своєму сурдуті, що займає почесне місце за головним столом, не може вмістити радості в переповненому серці, і від того вона виливається з його очей та заповняє простір.

Починаються перші тости, затримується гамір, мов баский кінь, що розігнався був у чвал, обережний брязкіт склянок, окремі стримані шепоти. Перше слово бере Григор — що знає час і обов’язок. Мова його проста й звичайна: — Діти мої, — каже він, а голос помітно вібрує, а очі, повні любові, звернені на Івана й Мар’яну. — Предвічний Бог благословив моє життя і дозволив мені дочекатися і цього щасливого дня. Радію разом з вами, благословляю вашу дружбу, прошу Бога простягнути над вами всесильну руку і благодать. П’ю за ваше щастя, за здоров’я, за багато літ життя! — Всі зовсім мовчки випили, віє повага моменту. Другу чарку підносить Микола Степанович з копицею вогню на голові і в очах. — Долучаюся серцем і душею до слів мого достойного свата Григора Івановича. Ґратулюю вам, діти мої, Іване й Мар’яно, і п’ю за ваше здоров’я!

Іван і Мар’яна з посмішками відповідають, очі всіх звернені на них, починається легкий шум, але встає Афоген Васильович, і знов усе затихає.

— Мар’яно Миколаївно, Іване Григоровичу! Пані і панове! Обоє наші молоді були одного разу моїми учнями. Від мене вони довідались, що існують "пасати й мусони", що є гори Гімалая, що Волга впадає в Каспійське море. Я їм розповідав також, що богом Єгипту був Озіріс, що Рим заснували Рем і Ромул, а Київ — Кий, Щек і Хорив з сестрою Либідь. І от сьогодні бачу їх такими, як бачите їх усі — щасливими й прекрасними. Даруйте мою нескромність, але хочу дочекатися їх нащадків, щоб і тим сказати, що Дніпро наш тече до Чорного моря! І за це підношу чарку!

Боже, як стало гамірно! Скільки нестримних бурхливих оплесків! Ольга крикнула: "Браво!" Андрій підняв окрему чарку за останні слова свого вчителя. Але зводиться і скромно просить слова граф Демідов. Ще раз стримано розгін гамору. — Я, — казав він повільно, дуже спокійно і дуже поважно, — в цьому родинному святі вбачаю більше, ніж звичайне поєднання подружніми зв’язками двох людей. Це в моїй уяві перетворюється в прекрасний символ сили, зросту і життєносності нашої, як не кажіть, великої нації. Міцні, здорові, повнокровні молоді люди поєднуються, щоби спільно творити буття. Це, по-моєму, ті, що повинні наповнити ідейним змістом весь наш простір. Пригадую собі зараз слова поета Блока:

Тут він має нас на увазі — російську аристократію, що стоїть великим, безмовним питанням у просторі часу. І от вам, благородним нащадкам не менш благородних предків, в жилах яких тече не блакитна, а справжня, міцна, жива, червона кров, припадає почесна роля змінити нашу варту. Від Рюрика до наших днів несли ми, аристократія, тягар імперії, ширилися в далечінь, росли і самих себе переростали. І хоч там що, але я певен, що ви, як не тепер, то в недалекому майбутньому, вийдете з усього остаточними переможцями, бо бути ними прирекла вам природа. Все, що може трапитися в межичасі — це буде тільки зайвий доказ моїх слів. Хотілось би, звичайно, щоб наш народ "оминула чаша сія", але, як сказав свого часу мужній творець християнської правди, хай буде "не так, як хочу я, а як хоче пославший мене". Бо його призначення завжди непомильне!

Підношу цей тост, молоді друзі, за майбутність, за вашу майбутність. Вона буде нелегкою, зате почесною!

Коли Демідов говорив, було тихо, як у вусі. Його слова, що вивалювалися з його товстих, міцно краяних уст тяжкими брилами, сильно і твердо вкладались в уяву присутніх. Душі їх наливались міцними соками пізнання. Буря оплесків, ніби ураган, зашуміла в повітрі, коли впало останнє слово.

Нарешті звівся довгий, урочистий молодий. Низьким, з надривами від переповні чуття голосом він казав: — Я зворушений словами, що були тут проказані. В імені моєї дружини і в моїм власнім складаю вам з глибини серця подяку. Вам — наші батьки! Вам — наш учителю! Вам — наш аристократе!

Всі встають, несеться "многая літа", дзвенить кришталь, десь там, у сусідній кімнаті, зірвалось ура, все переходить у бурю оплесків.

І саме в цей момент сталось те, що започаткувало всю історію майбутнього. Під шум і гомін щастя зовсім непомітно вбігла до головного покою служниця Ганна. Очі у неї перестрашені. Вона дісталася до стільця Миколи Степановича і щось йому шепнула. Микола Степанович з місця робить великі, гострі очі і відразу зводиться на весь свій зріст. Швидко виступив з-за свого стільця і робить кілька кроків до виходу.

І тоді з коридору прорвались чужі, незвичні звуки, до дверей три рази — трах-трах-трах! — бухнуло, все заніміло, зірвавшися зі свого місця, і в цій тиші високі білі двері відчинилися, а в їх обрамленні появляється дуже незвичайне єство. Очі всіх присутніх, ніби на порух магічної палички, впираються у двері. Там стояла велика, чорна, волохата папаха, під нею кругле, барви картоплі, обличчя, далі вниз земляста, обчеплена навхрест стрічками від кулемета шинеля. Два зачовгані, ніби з каменю тесані, п’ястуки стискують рушницю, направлену проти гостей.

Хвилина макабричного здивовання. Здається, обидві сторони непевні, чи це дійсність. Між ними невеликий, ясно освітлений простір, і він творить собою цілу безконечність нерозуміння. — Кто здєсь хазяїн! — падає низький, захриплий і для слуху цих людей зовсім нелюдський голос.

— Я! — відповів одразу Микола Степанович і зробив крок уперед.

Шинеля в папасі подивилась на цю велику, у білім плястроні, з розбитим буйним волоссям, незрозумілу людину, подивилася поглядом, що виривався з двох зовсім запухлих щілин. В тім погляді було безмежне, згущене зло. — Ваші рукі? — впали зовсім несподівані слова, і це звучало наполовину як наказ, наполовину як благання.

— Я… не… совсєм понял, — заговорив ще більш здивований Микола Степанович.

— Нужно паказать рукі! — падає кілька твердіших звуків.

— Вот мої рукі! — каже Микола Степанович і простягає перед собою широкі, чисті долоні з довгими, нерівними і костистими пальцями. Погляд з опухлих щілин скеровується на ці долоні.

— Вихадітє! — киває папаха в напрямку коридору. Микола Степанович незграбно затупав на місці. — Ізвінітє! Я здєшній врач… Я…

— Вихадітє! — виривається з-під папахи, і в цих звуках вичувся звук металу. Кудлата шапка підноситься, і погляд з опухлих ямок скеровується на решту присутніх. — Нє савєтую нікаму аб’яснятся. Перед вамі нє красавіца. На уліце за намі пулємьоти. Все мужчіни виходят і паказивают рукі. І прі том ні слова. Адін только звук — і взамєн в лоб пуля! Слєдующій!

— Чрезвичайка, — шепче Водяний Іванові, і цей шепіт швидко перебігає від вух до вух. М’язи щелепів Водяного помітно заворушилися під матово-смуглястою шкірою.

Виходить старий Григор, і не можна сказати, щоб він якось особливо змінився. — Хочеш, синку, бачити мої руки? — сказав він майже лагідно і простягнув перед собою пару шорстких, мов старий ремінь, долонь з покоцюрбленими пальцями.

— Віжу! Можеш астаться! — проговорила дубово папаха.

— А може, і я б з усіма, як слід… — не заспокоюється Григор. Папаха морщить суворо пару густих брів. — Асаді, ґаварят! — рикає різко і несподівано.

Старий "асаділ", замовк і насупився. За ним підійшов Іван. Папаха здивована. Погляд бігає від рук до носа і навпаки. Щось нерішене. — Ви что? Работаєтє? — падає тверде питання.

— Работаю, — каже спокійно Іван, і в голосі чути зневагу. Папаха не реагує, вона робить своє діло. В даному випадку вона не має чіткої думки. — Пака абаждітє, — каже вона непевно, бо ось підходить щось дуже ефектне. Це Афоген Васильович. І тонкі й рухливі його брови насуплені. — Я, так скать, дірєктор мєснаво…

— Вас нікто нє спрашіваєт! Рукі! — гостро і рішуче спиняють мову Афогена Васильовича, на що він негайно виставив наперед свої тонкі, чисті, з невеликими пальцями, руки. Папаха навіть не змилила промовити слово і тільки кивнула в напрямку коридору.

Підходить масивна, дебела, з мішками побіля кутиків уст, аж страшно байдужа, постать. Знову хвилина здивовання. — Буржуй? — падає слово з-під папахи.

— Граф Демідов, — спокійно каже той. На його обличчі — ні одного поруху. — Ступай! — папаха на цей раз не вимагає рук. Демідов тяжкими кроками вийшов у коридор.

Водяний зробив своє безмовно, але за нього говорили його заціплені зуби і уста. Його гострі очі вбивали те, що бачили перед собою. На обличчі Андрія, можливо, вперше виступила його молодість. Він був дуже і дуже, десь до найглибшого, схвильований.

По черзі йшли — отець Методій, Микита і інші. Скоро коридор стає завузьким, і тоді випихають усіх на вулицю. Там дійсно стоїть два "максими", а біля них такі самі, як той у папасі. В темноті, освітлені світлом з ґанку, вони нагадують сцену драми в театрі. Збоку і осторонь видно міцну постать у шкіряному одязі з револьвером на поясі.

— Становісь! — скомандувала постать у шкіряному одязі. Люди поволі ворушаться і стають. Вже вичувається в повітрі те, що завжди в таких випадках з’являється. Своєрідній "озон", що в цей час винятково згущується і проникає в найтісніші шпарини відчування.

З дверей виривається Мар’яна у своєму атласі, Таня, Ольга, всі пані. У них страшні очі, вони вже готові кинутись на ту постать в шкіряному.

— Ґаспадін! — кричить Мар’яна якимсь не своїм голосом. — Ми йдемо також! Беріть нас усіх! Ви не маєте права забрати нам наших мужів. Ви їх уб’єте!

— Стой! — різко кричить постать у шкіряному і вихоплює револьвер.

— Стріляй! — кричить Мар’яна. — Не боюся смерті! Це мої гості!

— Двіґайсь! — командує у шкіряному. — В комендатуру! Там ми пасмотрім, что ета за ґості…

Жінки хильнули з ґанку і кинулись до своїх чоловіків. — Мар’яно Миколаївна, — почувся спокійний голос з боку мужчин. — Нічого не бійтесь!

Ці слова були так висловлені, що всім стало легше. На хвилинку здавалось, що цей спокій, та певність навіть захитали нервову напруженість папах. Всі повернули вправо і поволі рушили в напрямку до центру міста.

Був вечір, скорше ніч — густа і чорна, а в ній, мов сіль у морській воді, розпущено ще один складник темноти, що виривається з німого безлюддя, із щільно закритих віконниць.

В різних місцях падали ті окремі — пах-пах-пах! — ніби краплі води у тверду вічність, оповиту клейкою напругою, а інколи надривним гоном прострибає чорний вершник, що в його коня, здається, ломляться ноги, і звучно гикає в темноті живіт коня. І коли він проїде, тоді робиться ще тихше, ніби ті глухі удари копит об утоптаний сніг забрали з собою всі звуки довкілля.

Валка людей зливається в чорну брилу, що тихо і тупо вгрузає у чорний простір; тривожно квапляться по нервах думки, що інколи видаються страшним, непосильним тягарем, — мовби сама темнота і гуща неба всім своїм тягарем налягають на мозок. А ноги все-таки міряють кроки, що ведуть у зовсім близьке невідоме.

Над поверховим будинком на Київській з’являється хмарка туманного сяйва. Це міська управа. Перед входом, навхрест у кулеметних стрічках, з гвинтівками на пасі, — сірі люди. З балкону вже звисає темне полотнище, що в нижній частині видається темно-червоним, бо світло виривається з-під критого бляхою підстрішка і освітлює мокрий, вичовганий поріг, кілька гранітних сходин та бувшу вивіску, що свого часу викликала в Афогена Васильовича вибухи люті. Зараз вона лежить, мов труп, — розвалена на кусні і скинута на брук.

— Захаді! — командує голос ззаду.

Валка святочно вбраних робить кроки на місці. Вузька пілка подряпаних дверей не може втиснути всіх нараз. Валка розтягається, мов вуж, а на її чолі опиняється граф Демідов з отцем протоієреєм. Вони втискаються першими і майже побіч, а за дверима їх направляють не вгору, а вниз, у тісну, вузьку щілину, що веде в підвалля. Валка без поспіху, мовчки втягається в цю нору, де пахне нафтою, кислою капустою і звичайною пліснявою.

При вході до щілини висів над головами невеликий чотиригранний закоптілий ліхтар.

— Астарожно! — командує невидимий голос, і голови нахиляються. Стеля так низько, що граф не може стояти на весь свій зріст.

Валку розбито на дві половини і впхано у два переділи погреба. Граф, протоієрей, Водяний, Андрій і кілька інших попали до одного переділу. Афоген Васильович з рештою — до іншого. В обох переділах були вже люди. Вони стояли тісно побіч себе, мовчки, в глибокій, вогкій темноті.

— Куда! Здєсь пално! — чути глухі, ніби спресовані голоси.

— Нічого. Вмістимось, — каже добрячий голос графа, і всі після того мовчали. Дійсно, вмістилися всі, двері зачинились, деякий час то там, то там падали окремі гнівні слова, а потім усе затихло. Стояли мовчки, спина до спини, живіт до живота, дихали один одному в лице або потилицю. Видавалося, що під ногами нема опертя і все висить у цій бездонній і безмежній темноті. Згори через стелю проривались інколи окремі кроки, що падали просто на голови, мов камені, кидані Всльзевулом.

— Отак воно, панове, і буде, — чути спокійний голос графа. І цей якраз голос ще збільшує безмежжя темноти, бо заспокоює дух, що не хотів миритися з уявним. — Буде тьма, сморід, — каже голос… — І тіснота, — каже далі повільно й байдуже: — Не стане місця… І чим більше, панове, буде простору, тим буде менше місця…

— Бросьтє там каркать, — чути різкий спротив. Речення деякий час висять у просторі і повільно відлітають у чорну височінь.

— А чи нас хоч випустять? — падає скромний, вкрадливий, ніби на пальчиках. голос.

— Випустять, — бовкнув голос графа.

— Це ще не зовсім певно, — озвався певніший звук.

— Це як для кого. Для мене зовсім певно, — далі перечить бас.

— Ви так думаєте? — знов озвався той самий вкрадливий голос, і голова, що його видала, напевно, довірливо повернулася в бік графського голосу, щоб упевнитися в поважності його репліки.

— "Надежди юношей пітають", — почулося звідкілясь, і граф закашляв.

— У Києві ось уже три дні розстрілюють…

А голос графа споважнів і відповів на це: — "І сказав він до них: уважайте, бо чуєте: якою мірою будете міряти, такою відміряють вам… і добавлять вам".

І далі він каже: "Бо родить земля сама з себе: перше вруно, потім колос, а тоді вже повне зерно на колосі. А коли плід доспіє, відразу він посилає серп, бо настали жнива".

Після цих слів, що вимовлялись поволі, одне по одному, хтось почав плакати.

— Ну, ще там… плакати, — бовкнув гнівно бас.

— А ви — коли не знаєте — мовчіть! — викрикнув хтось із кутка.

— Мовчу, мовчу, брате, — спокійно муркнув граф і після того дійсно замовк.

— Андрію? — шепче обережно Водяний. — Де ви знаходитесь?

— Далеко, — каже Андрій і ліктем торкає Водяного.

— А мені той пройдисвіт з бомбами зовсім імпонує, — шепче далі Водяний.

— Стильний, — каже Андрій, хоча уста його постійно висихають. Граф мовчки згадує вежу Темпль у Парижі — одного разу, ще давно перед війною, ходив її оглядати. Пригадав собі подібне відчуття близькості смерті, вогкі, темні щілини, поржавілі залізні штаби. "Отут, — казав провідник, — загинула Марія Антуанетта. Тут її виводили — в темному одязі, з відкритою шиєю. А там он, у вузькій дірі, провів останні хвилини Робесп’єр. Ах, як він ревів, коли вели його на ешафот. Як бик. А Антуанетта гордо, німо, з піднятою до небес головою вергла своє безмежне презирство до глупоти юрби". Провідник той, напевно, був романтик, подумав граф.

— А от з руками… — шепче далі Водяний. — В Петрограді вони ще за моїх часів це практикували…

— І дуже дорого за це заплатять, — почувся голос графа, що слухав мову Водяного.

А решта мовчала.

У Лоханських діялось незвичайне. Одного разу це може статися з цілим світом. Стояли розгорнуті столи, недопиті чарки, захололі страви. Люди не ходили, а бігали, не говорили, а викрикували. Крім жінок, лишились Григор, Іван і Микита. Їх загнали назад до мешкання, мов сполоханих курей. Всі зібрались у вітальні, всі, крім Григора, навіть Іван, тратять під собою грунт. Мар’яна настоює, що "щось треба робити", Ольга забилась у кут дівочої і ридає. Старші дами не знають, як діяти і що робити взагалі. Микита ходить нервово і має на це поважну причину. Він утратив те найбільше, що мав — свої укохані каштанові жеребці з позаплітаними з нагоди весілля гривами. Коли всіх тримали в хаті, ті там на подвір’ї господарили. Микита неясно вичував, що могло там діятись, і тільки через останнє вікно задньої кімнати він уздрів краєчком ока, що хтось не свій сідав до його саней, які рушили з місця і щезли за луткою вікна. Микита хотів пробити стіну, але вона була тверда.

Морози також стратили пару коней, але не те їм на думці. В темноту відійшли живі люди, і за ними треба якось бігти, кричати, подати руку рятунку. Це ж діється при очах, на досяг руки діє видима смерть, і який Бог може тут помогти? Тут особливо проявила себе Наталка. Вона весь час скромно мовчала, але тепер почала діяти. — Треба, Іване, йти!

— Я біжу! Я біжу! — швидко лепетала Мар’яна. її рішуче перебив Іван: — Нікуди не біжу, ось ми сідаємо в санки і їдемо до міської управи. Пішки нас варта не пустить.

— Де ж ті, каналії, можуть бути? Де їх шукати? — каже сам до себе старий і думає про оте "че-ка".

— Та, напевно, в міській управі, — каже Іван.

Було рішено їхати. Варта з-під ґанку відійшла, їдуть Іван, Мар’яна і старий Григор. Останній поганяє. Іван — у своєму фраку, Мар’яна — у шлюбній сукні, гриви коней заплетені, і в них мають паперові стрічки.

Поїхали з місця чвалом, бо спішили і боялись, щоб не зупинила їх варта. Стояла глибока тиша, і сани Морозів неслись через тьму і тишу, мов бойова колісниця. Місцями, дійсно, ходили вартовики, але вони, мабуть, не встигали зоглядітися, як біля них пролітали сани. Під’їхали до міської управи.

Назовні тихо, сонно і скучно. При вході — ті самі два з кулеметними навхрест стрічками. Те саме світло з піддашшя освітлює потрощену вивіску. Одно з партерових вікон замазане кволим світлом не тільки ззовні, але і зсередини. Навкруги ідилічна тиша і врочистий спокій.

Сани Морозів розбили і стлумили настрій довкілля. Негайно виникла процедура.

— Отой! — Іван і Мар’яна вискакують з саней, вартові не вірять своїм очам, один з них біжить досередини і по хвилині мчить назад. — Захадітє!

Іван і Мар’яна йдуть досередини, старий лишається при конях. Вони опиняються в покої, заваленому вперемішку столами, стільцями і зброєю, далі ззаду — довгий і широкий стіл, а за ним кількоро людей. Над ними на проводі навскіс звисає прив’язана до стелі і до цвяха в стіні мала електрична лампка. Всі грають у карти.

Іван і Мар’яна маленьким проходом продираються до столу. Кілька голів з приплющеними очима піднялося їм назустріч.

— Я називаюсь Іван Мороз! — почав одразу Іван. — Сьогодні у мене весілля. Ось тут моя наречена. У нас були гості. Нагло до нас увійшли невідомі озброєні люди і всіх наших гостей забрали. Одинокою причиною їх арешту були їх чисті руки. Що це значить? Мушу довести до вашого відома, що мій тесть, якого також забрали, лікар. Логічно, що лікар не має права мати брудних рук. Другий мій гість — директор місцевої школи…

— Давольно! — проговорила одна з постатей за столом. Вона також була у шкіряному одязі, як і та, з кулеметами. Обличчя біле, чисте, з гострими чорними очима.

— Знаєм! — казала та постать далі. — У вас там собралась всякая офіцерская сволоч! — вигляд у неї байдужий і сонний.

— За винятком мене, там не було ніяких офіцерів, — каже бистро Іван.

— Ви офіцер? — гостро, ніби прокинувшися зо сну, поставив той питання.

— Так. Я офіцер! — спокійно, але рішуче сказав Іван.

— Царскій? — впало знову питання.

— Русскій! — відповів Іван.

— Раднов! — звернувся той до одного з присутніх. — Поіщі! Названий поволі і байдуже відкладає карти, бере більшу папку паперів і спокійно їх переглядає. — Как фамілія? — падає голий, байдужий запит. — Мороз! Іван Мороз! Я вже сказав! — кидає Іван.

Наступає коротка перерва. — Нєт, таваріщ камісар! — каже спокійно Раднов і закриває папку.

— Ґдє ви служілі? — питає швидко комісар.

— В артілєрії!

— В паслєднєє врємя?

— Я бил в плєну!

— Кто вас здєсь знаєт?

— Здєсь все меня знают.

— Пазвать таваріща Акіма! — сказав комісар у темноту до дверей, хоча там нікого не було. Іван і Мар’яна також туди оглянулись. Там було чорно і глухо. Але по хвилині звідти виринула нова постать, яку не зовсім добре видно.

— А! Паздравляю! Іван Грігорьєвіч! — раптом чує Іван, руку його схопили і міцно тиснуть. — Мар’яна Ніколаєвна! Паздравляю от всєво сердца!

Це, виявляється, і був "таваріщ Акім". В ньому Іван одразу пізнав знайомого різника, на ім’я Янкель. Той самий, що протягом довгих років купував на хуторі Морозів ялівки. Здивовання велике. Перших кілька хвилин Іван не знаходить належних слів, а "таваріщ Акім" негайно робить своє: — Лазарь Міхайловіч? Что ето значіт?

— Я здєсь нічєво не знаю. Донєслі, что там сабралісь афіцери!

— Пошлі іх всєх к чорту — тєх, кто ето сказал, — резонно проговорив Акім. Він це висловив певно, стисло, підкреслено. Комісар посміхнувся, відложив нарешті карти і спокійно сказав Раднову: — Ашібка, таваріщ Раднов!

Поволі входив ранок — нехолодний, вогкий, мовчазний. Вулиця глухо замкнулася в собі, все згорнулось, на перехрестях — вартові й кулемети.

У Лоханських проломний настрій. Повернулися всі, як були. Микола Степанович увійшов спокійно, в шубі, без шапки, зовсім мовчки, довгі руки звисають, брови насуплені. — Нічого, Миколо Степановичу! Давно, коли ми з вами мріяли про свободу — то була тільки мрія. А це ось — дійсність!

Микола Степанович не сказав ні слова. Всі поволі почали розходитись. Тільки Морози не можуть виїхати, бо донесли, що на мосту далі триває процедура з руками. Нікому не хочеться ще раз пережити ту саму пригоду. Граф, сміючись, заявив, що нагла зміна режиму принесла наглу зміну його становища. Він уже не граф, а тільки Дємідов. І не власник маєтків, а звичайний пролетарій. "Ми всьо разрушім до аснаванья, а патом ми наш, ми новий мір пастроім! Кто бил нічєм, тот будєт всєм". — Чи не так, Миколо Степановичу? — казав весело граф. В цьому просторі це була одинока весела людина. Здавалося, що йому направду весело і навіть приємно. Здавалось, він навмисне лишився тут, щоб усе бачити і різними словами довести своє до свідомості людей, хоча б ось цих, що тут біля нього.

Графові донесли, що вертатись додому нема потреби, що там уже є господарі. — Я так і знав. Добре тільки, що відправив свою дружину… А Афоген Васильович і Микола Степанович запропонували йому негайно місце в себе. — Нічого, — сказав Дємідов. — Все в порядку. Дев’ятнадцять років я вже чекаю цього дня і все не падаю на дусі. І думаю — не впаду.

А старий Григор наглить їхати. Його не вабить сніданок. Що там діється в хуторі? Звідти ніяких вісток. Але настрій усіх, за винятком Микити, піднявся. Наталка бурхливо сміялась. — Чого ти регочеш? Дурна! — сердито казав Микита.

— Скільки мене нагонили з тими кіньми, — каже вона.

— То тішся, що більше не маєш!

— Ха-ха-ха! — реготала Наталка, Микита сердито глянув, сплюнув, а далі зупинився. Що? Йому здалося, що в тому реготі — те саме, що в його злості. Після того він мовчав і тільки супив брови.

Раділа також Ольга. — Нічого, — казав Андрій. — Коли стояв у тій темноті, мені здавалось, що підо мною та "бездна", пам’ятаєш, над якою летів лермонтівський Демон.

На щастя, на переїзді через Дніпро руки були вже перевірені і контролю знято. Морози швидко від’їхали. З ними від’їхала також молода Морозиха Мар’яна. Коли вона відходила, Марія Олександрівна втирала сльози, а Ольга дивилась, повна заздрості, мовчки і по-своєму суворо.

Місто швидко мінялось. Там, то там виринули червоні прапорчики. Віконниці і вітрини наглухо закриті. Зникли всі візники. На всіх місцях, де тільки можна ліпити, появились барвисті, бойові, благаючі і погрозливі плакати. Деякі з них — в українській мові, і скеровані вони проти "буржуазного прихвосня, кривавого узурпатора влади, раба поміщиків і капіталістів, розбійницького отамана Петлюри". Російською мовою говорилось про "злєйшіх враґов рабочєво класа — гєнєральскую і афіцерскую сволоч, прєдводітельствуємую найомніком іностранних інтервентов, крававой царской сабакой, генералом Дєнікіним". Ще інші плакати казали, що "Красная армія — самая передовая армія і єдіная боєвая сіла, которая всєму трудовому міру нєсьот аслєпітєльную правду. Да здравствуєт Красная армія! Да здравствуют єйо вожді Ленін і Троцкій! Смерть враґам трудовова народа! Смерть Петлюрє і Дєнікіну! Да здравствуєт міровая революція! Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!".

Стіни будинків, мури цвинтаря, огорожі городів, міські тумби, телеграфні стовпи обернулись на пропаґаторів "сліпучої правди". Навіть вулиця, її повітря і камінь хідника під ногою не сміли мовчати. Протягнулись червоні полотнища, розсипались летючки. Підошви топтали ворогів трудового народу, а серп і молот чіплявся до кожного ґудзика, що зустрічався на дорозі.

"Із всєх поґрєбов" Варшавки вийшли дивні люди. На них розхристані одяги, прикриття голови будь-яке, волосся витикається клоччям — чоловіки й жінки, старші і молодь. І в кожного щуляться очі, і видається — з тих приплющених щілин виливається своєрідне каламутне повітря, що наповнює запахом цілий простір. Де ті люди були? Чому їх не видно було до цього часу? Цигарки стирчать у їх міцних зубах, що розжовують їх на кашу.

Смєло ми в бой пайдьом за власть савєтов! І всєх буржуєв бйом, сволоч такую! — співають ті люди козлотонними голосами.

На площі перед міською управою вже купчаться всі ті інші… З невідомого появилась духова оркестра під керівництвом нового, незнаного тут диригента. Грають "Інтернаціонал", ті люди знають мотив, все довкруги невлад співає. Так само з невідомого виступили апостоли. Ось один з них — міцний, барчистий, у грубій сірій шинелі, вуса підстрижені. Він має трохи хрипкий, але сильний голос. — Таваріщі! — казав він. — Красная армія под прєдводітєльством таваріща Троцкаво, разґромів враґа рабочєво народа — крававава атамана Петлюру, нєсьот українскому народу полноє асвабаждєніє от всєх єво поработітєлєй — памєщіков, капіталістов, бандітов і пагромщіков. С етава дня і на етай земле не будєт больше етіх крававих паразітов, і весь рабочій народ — рабочіє і крєстьянє — будет асвабаждьон ат іх експлоататорскава правлєнія. Вся власть, вся земля, все багатства тєпєрь прінадлєжат только тем, коториє работают.

І рот його викидає і викидає сильні, звучні слова, а голос гримить, а всі слухають. Дві, три, п’ять годин — те саме. Пророки міняються, слухачі також, а слова летять далі у простір і десь там знаходять відгомін.

А по місті, від дверей до дверей, пішла вже чутка, що під " Підстінком" і до цього часу лежить чотирнадцять трупів — наслідки нічної перевірки рук. За цим від дверей до дверей побігла чутка, що "йде обшук". Ніхто не каже, чого шукають, але городяни прихапцем збирають усе, що має ціну, замотують у дрантя, засовують десь у попіл, у сміття, на горище між павутиння, під зірвану дошку помосту. Сховати! Все сховати! Пам’ятку, золоту монету "на пять рублєй" з головою царя, кращий годинник, кусні матерії, шубу, чоботи.

У Лоханських діється те саме. Микола Степанович стоїть, зовсім безрадний, посеред свого робочого кабінету, в білому робочому халаті, і йому здається, що, може, той плащ занадто білий, може б, його чим замастити. Марія Олександрівна надягнула найгіршу, стару суконку, поспіхом збирає персні, золоті годинники, бранзолетки, гаманець з монетами, все те загортає в онучу, виносить на задній двір і запихає до посудини на відпадки. Голова її зовсім розтріпалась, на ногах старі нечищені черевики. Ольга вихопила з шафи обріз матерії, що лежить уже довший час, і гарячково почала ним обгортатися. Поверх надягнула стару Мар’янину суконку. — Мамо! Дивись, яка я! — Ах, не морочи мені голови! — казала на це Марія Олександрівна. А Ольга і дивувалась, і боялась, і було їй цікаво. Що це справді діється. — було її безмовним питанням, і їй хотілось, як завжди бувало у незрозумілих справах, звернутися до батька. Але той не міг сьогодні відповісти. Ольга це цілком виразно відчувала.

Ходять, ходять! Вже всі бачать. Йдуть від хати до хати. За ними тягнуться сани, запряжені гнідою конячкою. З будинків виносять речі і кладуть на сани. Це так чудно. От були ті речі чиїсь, а тепер прийшли, одверто вирвали з рук — і немає ніякої кари. Де вони? Ще в Мироненків. Виходять, виходять! Заходять до Петренків.

Лоханські також чекають саней з конячкою. І ось під’їхали. Доктор сам, у халаті, відчиняє двері. Їх п’ятеро, і всі ввалюються в сіни. Тупіт чобіт, закарващі брудного снігу на килимах. — Здрастє! Єсть аружіє? — Марія Олександрівна зовсім бліда, з рук її все валиться. Їй здається, що вони вже все знають і нема про що говорити. Ольга незграбно товста і дивиться на них такими очима, що, здається, вони кричать: бачите, яка я? А доктор відповідає: — Ахотнічьє ружьйо!

— Атдать! А больше нічєво?

— Нєт, — каже доктор, іде спокійно до кабінету і виносить свою дубельтівку в футлярі.

— Ви астайотєсь здєсь — і ні шагу с мєста, — падає наказ, і палець указує на коридор. Двоє з них входять до кабінету доктора.

По часі чути, як щось падає, валиться, окремі слова. Це триває, потім виходять і йдуть до спальні, до їдальні, до дівочої і скрізь щось знаходять. — А ґдє золото? — питають по всьому.

— Нєт у нас золота, — каже доктор і відвертається.

— Доктор! Ми всьо знаєм! Ми вас відім насквозь. Ну, ми єщо на ету тему паґаварім.

Пішли. Понесли з собою сувій полотна, дещо білизни, ловецький кожух, дві пари чобіт і книги: "Трьохсотлєтіє дома Романових" та "Цар Іоанн Грозний".

Побіч Лоханських, через двір — більший, поверховий "дом Куніциних". Це ті саме, в яких недавно гостювали знайомі з Петрограду. Це їх "ґарадской дом", а їх маєток — п’ятнадцять верстов відси, на селі. Всі переконані, що там буде все перевернуте догори ногами. Будинок зовсім завмер, і звідти не чути ні одного звуку.

І сталась несподіванка. Ревізія не пішла до будинку. Двоє шукачів відразу побігло до заднього двору і по короткому часі повернулися з якимсь саквояжем. — Таваріщі! Пара абєдать! — сказав один з них, всі всілися до своїх санок і від’їхали.

Це викликало безліч здогадів. Ніхто нічого певного не може сказати, але пізніше виявилось: Куніцина — солідна, тяжкувата пані — з поспіху і переляку зібрала всі свої цінні речі до саквояжу, а їх набралось чимало, і не знайшла нічого кращого, як вийти на задній балкон і все те викинути до куща бозу…

У сутерені того самого будинку жив знаний п’яниця, швець Заруба зі своєю не менш знаною Мотею, що свого часу була в Куніциних покоївкою. Заруби й Куніцини мали поважні конфлікти, і коли злощасний саквояж летів з балкону до куща, Мотя мала нагоду спостерігати це знизу і негайно збагнула, що час її помсти настав. Вона нетерпеливо чекала саней з конячкою, і коли ті під’їхали, вона виставила з вікна свою голову, покликала "товариша" і старанно шепнула: — Підіть отуди за будинок і пошукайте в крайньому кущі бозу.

"Товариш" негайно вислухав Мотю, пішов, пошукав і рішив, що "пара абєдать".

Нагла обідова перерва не принесла зміни. Недоревізовані чекали своєї черги. На вулиці зовсім мало людей, а ті, що появляються — появляються нагло і так само нагло зникають. Навіть мітинг значно змалів, хоч і далі говорив апостол "аслєпітєльной правди", а люди на це казали: — Вони вам не втомляться. Хочете — не хочете, а їм байдуже. Це такі. У них, бачте, все добровільно, а спробуй тільки не послухати! Растрєл — і годі! Це такі!

А на площі в той час кілька десятків голосів кричали "ура".

У Лоханських "обідова перерва" робить позитивне враження. Ольга негайно звільняється від свого обріза, надягає своє звичайне, сіре убрання, і поки добряча Марія Олександрівна з допомогою Ганни збирає з помосту вивернуту свою гардеробу, а Микола Степанович ставить на місце томи медицинської енциклопедії, Ольга вбігає на одній нозі, крутиться вихором і заявляє: — Я йду до Морозів.

— Як то йдеш? — падає гостре, підкреслене здивовання Марії Олександрівни, а поки Микола Степанович знаходить перше слово, потрібне в таких наглих випадках, дочка вже висить у нього на товстій шиї і в бороду сиплються швидкі поцілунки. — Я, мамо, мушу там бути! Там Мар’яна! Ми нічого не знаємо! Я йду!

— Здуріла! Дівчина зовсім здуріла. Та ж вечір! Та ж глянь, що діється! Та ж на мосту, напевно. варта! Та ж яка холоднеча!

— Мамусь! Золота! Мовчи! Я хочу! Я мушу! Мушу, мушу, мушу, мушу! — і це триває так довго, аж поки Микола Степанович нарешті знаходить потрібне слово, яке звучить: — Та хай собі йде!

Цього зовсім досить. Ольга зривається з місця і біжить до своєї кімнати. Там уже все готове. Пальто, теплий шалик, муфта, кальоші, шапочка. Все? Ще раз глянула в дзеркало. Вдоволена — від того усміхнулась, і в неї раптом вирвалось: — Андрію!

В коридорі її ще раз чіпає мама. Дарма. Вона її заціловує, батька також, нічого не чує, не бачить і виривається на вулицю.

Боже, скільки страчено часу, скоро стемніє. Оглянулась направо, наліво, чи не трапиться щось, що нагадало б візника. Даремно. А мама мала повну рацію. Вогкий і недобрий вітер, той самий, що в такий час, особливо в полях та на лугах, свавільно ґрасує, зриває сніг і творить хуртовину. Вулиця зовсім, зовсім порожня, тільки при вході до ярмаркової площі пристрасно лопотить на вітрі червоне полотнище, з якого можна вичути розпачливий крик: "Да здравствуєт рабочє-крєстьянская власть"!

Ольга нахилилася вперед, стиснула міцно уста і швидко, швидко, майже бігом, подалась до Дніпра.