Морозів хутір

VI

Другого дня рано було вже біло. В повітрі кружляло і вихорилось. Незважаючи на це, Петро зібрався в дорогу. Його валіза тяжка, мов камінь. Вона наповнена дарами хутора у вигляді цілком приватних, майже інтимних речей зі скромними назвами, але нескромним запахом та смаком. Петро не має нічого проти — приїхати з хутора і дома, в присутності дружини і сина, розкрити ту валізу, мов ріг щедрості, і усміхнено передати її за приналежністю.

Всі Морози на ногах. З Петром їде також Сопрон. Він не може в такий час утриматись на хуторі. Хто знає, що там у цей саме час діється. Але Таня взяла обіцянку, що на Різдво всі вертаються, що приїдуть також Катерина і Михайло. — Тільки так, — казала Таня, і вони легко погодилися. Всі в русі. Дмитро виточує з повітки поржавілі обшивні, обмітає старанно з них куряву, чіпляє шлеї і запрягає ліпшу, ту сиву, пару. Старий, як звичайно в таких випадках, також тут, і його око бачить усе до найменшої дрібниці. Татяна заклопотана і схвильована. Омелянчиха ще також тут з позакочуваними по лікті рукавами і попідтиканою спідницею. Тільки Іван спокійний, рівний, діловий. Він з кожним днем, ба, навіть з кожною годиною приходить до себе і направляється. І незважаючи на те, що він мало говорить, його присутність усі дуже вичувають…

— Ну, Іване, почоломкаємось, — каже Петро, коли вже все готове. І брати, обнявшись, три рази за старим звичаєм почоломкались. Те саме, але без пафосу і театральності, зробив Сопрон. Потім усі гуртом пішли до саней, Петро і Сопрон усілись, обгорнули ноги, цвьохнув батіг, коні рушили, і сани легко поповзли по свіжому снігу, лишаючи за собою ржаві сліди. Таня кивала всім рукою, старий та Іван з посмішкою дивились їм услід.

З від’їздом Петра і Сопрона рух на хуторі не зменшився. Можливо, навіть навпаки. За цей час пішла чутка довкруги, що повернулися сини Мороза… На хутір потягнулися рідні з Андрушів, з Ліпляви… Знайшлося чимало дядьків, тіток, племінників та похресників, які приходили і приходили привітатись. На кухні постійний рух, в їдальні постійно накритий стіл, на столі постійно пляшка з горілкою і закуска…

— Ба, повернувся! Дай Бо! Як Бо’ милує? — Це все свої люди…

Старші, молодші, чоловіки і жінки, і навіть діти. Іван охоче з ними патякає про всякі справи. Перш за все війна. Ну, звісно… Війна кінчилася і хай не вертається… Було не дуже приємно в тих мазурських багнах, нічого казати. Німці там насипали нам досить, хай їм грець… Але що то буде? Дивіться, що навкруги діється! Народ встає, а як же… Кажуть — вся земля мужикам, і то без викупу. По десять десятин на душу… Поміщицькі землі ляснуть, то вже рішене. Хтозна, чи й не манастирські… І взагалі всі землі…

Що ж роблять люди? Та що? П’ють. Роблять самогон і п’ють. У кожному селі по десять кубів день і ніч працює… Дим іде, самогон капає, хай йому таке… Хтозна, чи коли ще таке бувало… Приїздять до села агітатори… Так і так, мовляв, — земля ваша, власть ваша, повна, як кажуть, свобода… Що й казати. Наші ліплявські мужики рішили поділити всі землі поміщиків. Іншого виходу нема… Звісно. Тільки спрашується, яка буде власть? Хто буде управляти государством? Де правительство? У Києві вже прогнали гетьмана — і добре, але хто буде далі? Воно все-таки без царя ніяково, як не кажіть… Звідки ту справу не поверни, а таки настояща законна власть потрібна… Так воно завжди було…

— А чи чули ви щось за Петлюру? Кажуть, ніби гарнізує армію… З галичанами йде…

— То це з австріяками?

— Та де… Та це наш… З Полтави… Отуто-о…

— Та… З Полтави… Кажіть… Учора прийшов Якубів та й каже: з галичанами, з Австрії… Звісно…

— Та що звісно, яке там звісно… Та я знаю достойменно. Наш чоловік. З Полтави. Мені розказував Семен з Канева. Сам був, сам бачив… Каже — свій чоловік… У Києві ще навіть був і ніби при самому гетьманові состояв ад’ютантом, але потім гетьман його арештував… За що вже — не скажу, бо тепер усе темна вода. Звідки тепер чоловік може знати, що там хтось думав у Петрограді, коли то п’ять тисяч верстов до нього, а телеграфу нема…

— Так, кажеш, Петлюра був при гетьманові?

— Так кажуть…

— Брехня! Суща брехня. Петлюра робить повстаніє проти гетьмана. З галичанами. В Білій Церкві три дні велись бої. З одного боку Петлюра і галичани, з другого — гайдамаки і добровольці… Ні ті і не ті, дак все-таки добровольці дістали... І здорово дістали…

— Золотопогонники! Сукини сини!

— Ну, ти й сердитий, Іване… А от Іван Григорович — носив золоті погони? Носив. А чим він тебе оскорбив…

— Про Івана Григоровича не говориться, а коли до тебе не п’ють, не кажи здоров. Я був три роки на позиції. Мене брали за морду, і як ще брали! Бувало, в Карпатах гнали тебе, як чортяку, в саме пекло, і, думаєш, я що? П’ять ран маю… Ось на, тут, дивись… Хоч, покажу… А за що, питаю тебе, мудрий ти такий? От і маєш тепер революцію… Якраз за те! Наш народ тьомний, це факт, але коли вже йому заллють за шкуру, так бережись, бо роздушить!.. Вони мені казали: за родіну! За царя! А от руський чоловік, дак той інакше думає… У нас був у зводі кацапчук під званієм Ковальов. Дак той тобі каже: за какую такую (і криє матюком) родіну? І що ж? Думаєш, ми йому перечили? Нікагда!. Цар — не цар, нам всьо ровно…

— А от я цікавий, що то тепер без царя викопошиться… Курча чи жаба?.. От я цікавий, як то воно піде управленіє отам на горі… Воно, чорт батька зна, нам все одно… Ми мужики, але є і вищі від нас люди з білими руками… Дак ті то підуть усі, як один, під ранжир… Розговор в революцію короткий…

— Чому короткий? Хіба люди не люди?

— Є всілякі… Люди є такі і люди є онтакі… Всілякі… Так оті і будуть питать… Що, хіба погони не полетіли?.. Я ось їхав з Москви через Бахмач… Так там на станції хура погонів валялась… Ти знаєш?.. Одному полковникові знаєш що зробили? То що… Взяли в погони цвяха вбили і кінець… А був полковник… Думаєш, постидались? Пхе…

— Таа! Я тільки цікав, як то воно піде управленіє при такій власті… Все-таки, як не кажіть, якось воно не те… Полковник не полковник, а все-таки і він чоловік… Нащо йому цвяхи вбивати?..

— А от нащо: коли я був у Карпатах, дак він, сучий син, гнав мене отак в огонь. Бачиш — гора, а на горі німець… А ти от іди туди і вмирай… А за що, спрашується? Га?

— Та то все государственне діло. Государства воюють, значить, треба вмирать… Трудно, як кажуть… В газетах пишуть, що німці, так ті просто тобі ані шагу назад… Вперті чортяки, а все, мовляв, тільки брот та брот кричать… Давай, мовляв, брот, а брот по-їхньому дак це по-нашому хліб… А у нас хліба вдосталь, дак і нема за що кров проливать. Брешуть, звичайно, бісові діти. Сам бачив на позиції білий хліб у німця.

— Е, Микито, Микито… Хліб… Ти кажеш — хліб…

— Хліб, Іване… А так… Ти думав що?

— Я думав, коли наш бєдний клас, дак той хліб — не хліб… Йому хліб… Який йому хліб… А от Іван Григорович хоче сказати…

— Я? — каже Іван Мороз. — Я нічо… Я кажу: може. Бог дасть, щось із того вийде, а може, ніщо…

— Е-е-е! Іван Григорович муудрий чоловік… Іван Григорович зайвого слова не кине, хе-хе-хе! І так треба. Хто мовчить — двох навчить… — сміється Іван.

— Не те… Не те… Я тільки кажу: я сьогодні нічого не знаю. Я чотири роки був за границею. Що тепер діється, я не знаю. От не знаю…

— А хто має знати. Ми. — виривається Іван з Ліпляви.

— Не знаю… Хтось є такий, що знає… А я не знаю… Знаю тільки одно: про це, що тепер діється, я ніколи не чув і не знаю, що то є, і не знаю, що з того буде. Йдуть якісь большевики. Звідки йлуть, куди йдуть, чого йдуть — не знаю. Я був офіцер, я був хазяїн, я був у Німеччині, бачив трохи світу і людей… Читав книги, але я тепер нічого не знаю… Чую, що хочуть людям забрати землю…

— Так, так, так — перебиває Іван…

— Ну, от… А що з того буде. Ти, Іване, знаєш. — ставить Іван Григорович питання.

— Та! — кидає півслово Микита.

— Чого… Знаю! — каже Іван.

— То от ти нам і скажи, — каже Микита.

— То й скажу… От і скажу… Забирають землю, бо бідний клас потребує… За що я кров проливав.

— Е, ти, Іване, говориш про землю, як про нюх табаки… А тут воно не те. Земля — штука хитра. До неї треба знати, як і що…

— Но, но, но, Микито… Знаємо, знаємо… Не вчи. Не вчи нас, кудою йти до церкви. І без попа знаємо. Скільки ти маєш землі.

Двадцять десятин? А я три. А скільки має їх князь Кучубей? То-то.. А ти мені про табаку.

— Дай, Бог, дай, Бог, — каже Іван Григорович. — Микита має рацію, Іване… Земля є земля, її рушити можна, але не так легко її зупинити. Вона — як море… Коли тихе — тихе, але як розхвилюється… Гляди, Іване, що втратиш і ти, і князь Кочубей… А це те найгірше… Ти знаєш большевиків?… Ні! Звідки можеш їх знати…

— Вони за бідний клас…

— За бідний. Вірю... Та що з того. Ну, прийдуть… Ну, заберуть у мене, дадуть тобі. Ну, і…

Іван мовчить, Микита мовчить, мовчать усі. Іван, видно, щось сказати хоче, але губа не відкриється, тільки його очі кліпають. Іван Григорович наливає чарку…

— Дай, Бо’, здоров’я! — каже він до всіх… — Поки що вип’ємо, а там побачимо… — і випив.

Чарки пішли одна за одною, і до вечора всі вже співали. А коли розійшлися і Іван Григорович зістався сам у себе, коли за вікном було темно, мов у чоботі, і тільки десь за садом вив Кудлай — в його голові завирувало думами. Великими, вайлуватими, диявольськими. Він ходив по своєму кабінеті, і хто знає, чи не вперше в нього вирвалось: — Ех, чортяка все бери! — Звичайною мовою це значило, що йому все одно.

Думка його трималась хутора. Не міг повірити, що хутора не буде. Дико це, як сказати по правді. Все-таки цей хутір будувався десятками літ, тут він виріс, тут коріння його роду, — ну і як його тепер легко повірити, що прийдуть, заберуть, зметуть. А що мусить думати старий? Творець хутора, хазяїн? Ні. Хай уже станеться це тоді, коли батька не буде. Хай би він умер в спокої… На свойому…

Іван ступає по кімнаті нервово. Старі дошки помосту під ним вгинаються. Крок його твердий і тяжкий. Високе його чоло морщиться… Спокою! Спокою! І рівноваги! Іван це розуміє. Сідає у старе крісло і закурює. На столі — записка Мар’яни. Збоку — фото Марусі. Пригадує Василька. Морщить чоло, міцно стискає уста, видуваючи прудко дим, енергійно стрясає попіл цигарки. Визріває рішення — негайно і рішуче діяти, поки не пізно. Закріпити за собою місце на землі.

До дверей постукали. — Ввійдіть! — проговорив Іван і підняв голову. Ввійшла Таня. У неї втомлений, заклопотаний вигляд. — Івасю! Нам треба поїхати до Черкас, — каже Таня.

— Аага, ага, — швидко повертає голову в її бік Іван. — Треба!

— Завеземо харчі, — каже Таня. — Андрій, напевно, зрадіє дуже.

— Їдемо, Таню. Я дуже хочу його бачити. А чому це властиво він у Черкасах, а не тут у нас?

— Ти ж знаєш. На пораду Афогена Васильовича. Канівська гімназія ще не влаштована, її недавно відкрили, їдемо, поки ще йдуть пароплави.

— В середу я мушу бути в Лоханських, — каже стишено Іван.

— Мар’яна має іменини! Ах! А я не можу! В четвер раненько їдемо.

— Добре, їдемо. Хочеш іти? Хочу тебе ще питати.

— Питай, — сказала Таня, посміхнулася і присіла на стільці.

— Думаєш… Мар’яна пішла б за мене? — повільно запитав Іван.

— О! І ти ще сумніваєшся?

Перерва, Іван затягнувся димом. — Є речі, — каже він, — що вимагають розваги.

— Наперед, чи вона тобі подобається? Це основне. Чи буде з неї господиня? Буде. І ще яка. Мати, жінка, господиня. Мар’яна на це якраз творена. І, без сумніву, вона піде за тебе. Я знаю її думки. Ти в її уяві не якийсь філософ, а офіцер, герой війни, господар на широку ногу. І таким ти маєш бути.

Іван слухає уважно. — Не забувай — я маю сина.

— Не журися цим. Василика ми разом виховаємо. Ти, я, дід, Петро… Всі його любимо. Розуміється… Думка про твоє одруження для нього тяжка. Він з цим не погодиться відразу. Пам’ять про Марусю у нас свята і міцна, але тепер ми, Івасю, в дуже невигідній ситуації. Згодись, що ми маємо мало часу, поки щось… Зрештою, я думаю, все мине і все буде добре. Для чого вагання? Це не в нашій вдачі…

— Ти маєш рацію… Ти маєш рацію… Я так думаю також, тільки у тебе все простіше. Поїдьмо в середу?

— Не знаю. Зрештою, це не так важно. Як буду мати час. Маю тепер багато праці.

— Ти завжди маєш багато праці. І хтозна, кому то все допаде…

— Ну, знаєш… Морози так не розважають. Добраніч, Івасю… Завтра ще побачимо.

Татяна встала, поцілувала брата, погладила його по чолі, посміхнулась і відійшла.

Іван зістався сам. Устав. Сестра міркує правильно, думає він. Так якраз треба. На нього находить слабість. Треба брати життя, яким воно є — виразно і просто… Інакше нічого не вийде. Він кілька разів пройшовся по кімнаті, вийшов надвір. Чорна, холодна імла огорнула його. Падає сніг. З села долітають постріли гвинтівок. Пак-пак-пак! Це — вісники часу. Вони кажуть, що навкруги революція. Ніхто і ніщо під цим небом сьогодні не спить спокійно. І так дивно, що цей хутір все ще перечить дійсності і стоїть на своїм місці, як і стояв сорок з лишкою років…

Так сталося, що Іван Мороз мусив їхати до Лоханських сам. Татяна не мала часу. Готовилась до поїздки в Черкаси. В середу Дмитро запряг пару сірих до саней, Іван сів і поїхав. Зустріли його Лоханські. — Ну, а Таня? — накинулась Мар’яна. За нею Марія Олександрівна, Ольга і навіть сам Микола Степанович. Всі невдоволені. — Як? Без Тані? — Сьогодні так мусить бути, — виправдується Іван, передає подарунки, листа.

— Іване Григоровичу! Я нічого не розумію. Таня мусить бути тут, і нічого не поможе! — бунтує Мар’яна. — Я навмисне не кликала ніяких гостей і таке…

— Ні… Ну, чому було не привезти Таню? — вже спокійно казала Марія Олександрівна.

Мешкання Лоханських складається з п’яти кімнат — невеликих, ясних, теплих, спереду кабінет доктора, почекальня, далі довгий, вузький коридор з дверима праворуч і ліворуч. Коридор виходить на задню веранду з виходом у сад.

Меблі міцні, дубові, тяжкі. На стінах гравюри й фотографії, в кабінеті Миколи Степановича — портрет Пушкіна. Наріжна задня кімната з вікнами в сад — дівоча. Там мешкають Мар’яна й Ольга. Білі, легкі постелі, бароковий легкий столик з золотими розводами, білі серпанкові завіси на вікнах. На стінах — акварелі. Панни у довгих сукнях, баль у Венеції, коні і собаки.

У всіх кімнатах тепло. У грубках горить огонь, на дворі все ще падає сніг.

Микола Степанович, як звичайно, у великому, просторому, білому халаті і, як звичайно, приймає пацієнтів. Іван сидить у вітальні. Напроти — Мар’яна. Вона сьогодні скромно, але зі смаком одягнена в сіру шерстяну сукню з чорними бантами… її буйна коса спадає на плечі. Очі світяться і блищать, чоло — ясне, з ледве помітними краплинками ластовиння.

Прибігла Оля. Це ще гімназистка — в уніформі з великим білим виложним коміром. В її буйному каштановому волоссі — великий червоний бант. Вона вчилась у Петрограді в інституті, тепер дома і все ще не знає, що їй робити. Вона б хотіла поступити до інституту мадам Крюґер у Києві, але все ще не рішена. Вітаючись з Іваном, Оля робить кнікс, злегка червоніє, але не тратиться.

— Як вам дома, Іване Григоровичу? — питає Оля.

— Дякую. Все гаразд, — відповідає Іван.

— Цікавить вас політика? — питає Оля.

— Ну… Як вам сказати… Оскільки-оскільки, — відповідає Іван.

— Як це розуміти?.. Наш батько весь у політиці. але я гадаю, що росіяни не повинні займатися політикою…

— Цікаво, чому? — ставить питання Іван.

— О! Наша Оля має свою теорію, — вставляє свою думку Мар’яна.

— І скажеш — неправильну? Я уважаю — ми, росіяни, мусимо займатися великими справами, а не політикою…

— Великими? Як це розуміти?..

— Дуже просто: є ж великі справи! Наприклад — соціалізм… Знаєте, що це таке? Наш тато каже, що в проекті це — колишній рай, з якого свого часу, як ви прекрасно знаєте, янгол Божий вигнав Адама і Єву… до речі, мені здається — добре зробив. Не думаєте ви?

— Цікаво, — каже Іван.

— Я переконана, що янгол добре зробив, виганяючи з раю людей. Я песимістка. Як можуть у святому місці бути такі люди, які не мають за плечима крил? Ну, поміркуйте самі…

Іван розсміявся. Мар’яна також.

— Все це наслідки, — каже Мар’яна, — розполітикованої родини. Наш батько весь час цим займається…

— Замість спорту, — підхоплює Оля. — Я вам кажу, Іване Григоровичу, що ми, росіяни, як твердить батько, роджені спасти світ, а себе принести в жертву. Наводить приклад Христа, Галілея, Конфуція, зовсім не питаючи нас. Я не хочу загибати задля спасіння людства, і то з дуже зрозумілих причин: я хочу поїхати хоч раз до Італії…

— До Італії?

— А куди скажете? Італія — єдине місце, де є вулкан, по якому можна ходити. Він зветься Везувій. І взагалі Італія… Там є папа і взагалі багато цікавого. Я дивуюся: чеховські сестри прагнули бачити Москву. А я хочу бачити Рим.

— Це ваша ідея? — питає Іван.

— О-о! Це було б мало. Моя ідея інша, якщо жінка може мати якусь ідею взагалі…

— Чому не може?

— Чому не може? А тому, що жінка сама по собі ідея…

— Це прекрасно подумано…

— І сказано, Іване Григоровичу… Не можете ви собі на хвилинку уявити, як гарна жінка, що займається ідеалами, жахливо тратить на красі? Відриває від себе увагу, замість її на собі купчити. Ні, ні, ні… Я ще розумію: яка-небудь артистка — Дункан, Бернар, Кеплер, кінозвізда чи танцюристка і взагалі щось, як Павлова… Але я ось від батька довідалась, що знаходяться жінки, які стріляють у міністрів або роблять революцію з червоним прапором. Це ефектовно, але… Ви вірите, що з такої революції робітництво матиме користь?

— Ха-ха-ха! — розсміявся Іван.

— Ти, Олю, вже розійшлась… Досить!

— Мар’яно Миколаївно! Це дуже цікаво.

— Ага! Ага! — каже Оля. — Що? Іван Григорович мене цілком розуміє. По очах бачу.

— До речі — ви не висловили ваших ідеалів…

— Частинно висловила.

— Частинно…

— А нечастинно — це значить бути жінкою. Доброю, цікавою, щирою, яких у нас майже немає… Я читала пару тузенів російських романів… І крім Віри з "Обриву", ніхто більше мені не сподобався. Чи, може, ми не маємо цікавої жінки? Чи, може, ми її не бачимо?

Маємо так багато людей, що вони себе взаємно поглинають… Не знаю, чи добре я висловилась…

— Дуже добре. Прекрасно! — захоплюється Іван.

— Але я мушу йти… Помагати мамі, — сказала Оля, зірвалася з місця і вибігла…

Іван сміявся. Мар’яна посміхалася тихо.

— Це наша Оля, — сказала вона. — Батькове виховання… Він постійно нею займається і навіть не рішився пустити її до школи…

— Скільки їй років?

— Шістнадцять…

— То вона дуже розвинута.

— Однобічно. Вона вміє цікаво молоти язиком. Але вона непрактична. Взагалі ми всі непрактичні, інакше ми б уже давно мали дім, а не цю ось шопу.

— А ваш сад… Просто чудовий…

— Батькова пасія, і тому він чудовий. Тепер батько займається чотирома, чи, пак, трьома речами: пацієнти, політика, Ольга. Влітку додається сад… А взагалі у нас не скучно. Я дивуюся, що російські письменники виводять нашу провінцію скучною… Я цього не сказала б… Ми кожний день зайняті… Читанням, біганням, плаванням, їждженням… Взагалі безліч справ. Давніше я половину свого життя проводила у поїзді між Петербургом, Києвом і Каневом… Я це не вважаю за погане. Я помітила, що великі простори дуже розгортають людину, а особливо жінку…

— Чому особливо жінку? — ставить питання Іван і виймає цигарку. — Дозволите закурити?

— Дуже прошу… Ось цигарки, попільниця… А ось чому жінку: по-моєму, жінка сприймає речі більше оком, ніж вивчанням… Кіно — ось ідеальна лектура жінки… І подорожі… Тільки подорожі втомлюють… Але невимовно цікаво, коли їдеш і бачиш нові краєвиди, нових людей… Правда, що Росія мене, як слушно каже Оля, не виповняє. Нам тут чогось дійсно бракує, і тому ми рвемося за кордон…

— Це цілком зрозуміло, — каже Іван. — Західня Європа (бо закордон, ми якраз так розуміємо) має право нас цікавити. Там є багато такого, чого ми дома не знайдемо… Тільки одно треба пам’ятати: краще, як у нас, ніде немає…

— Я не можу нічого сказати… Я не могла порівняти. Я ніде, крім Росії, не була…

— Я не хочу сказати, що нема кращого життя. Ні. Але у нас життя цікаве. Ми маємо простір для того. У нас безліч проблем. У нас стільки різноманітних питань… Я був у Німеччині. Німець весь скупчений в межах своєї території. Від Катовиць до Страсбургу. Це страшно мало, і спасає їх тільки їх глибина. Вони йдуть углиб. Вони не мають куди розростатись. У них забудовані вулиці, вковані мости, вичищені клямки. У них ситі коні, у них все добре. І прекрасно. Але їх ситість, м’ясо і товщ, їх порядок, навіть чистота, скажу вам — все те мене тиснуло. Є люди чисті, німці ж — вискребані. У них жінки день і ніч труть помоста. Ступить — і вже стирає. А це творить педантизм, а педантизм — вузькість… З другого боку, вузькість жене в педантизм… Німець уважає трагедією, коли у нього розбивається тарілка… Це жах, це дослівний жах, і він від того кричить так, ніби в світі потоп.

У нас людина свобідна від цього рабства в собі. Маємо, правда, інші, чисто наші клопоти, але коли брати Росію з усім — її державність, мистецтво, літературу — це колосально. Без сумніву, Ґете — великий, глибокий, мудрий поет, але Пушкін чарівний. Коли я дивлюся на наше мистецтво, у мене холоне від трепету серце… А наша політика! Тисяча літ грандіозного будування. Ми йдемо до Америки не тільки по преріях Сибіру, а і по сопках Алеутів… Ми пробираємось в Індію, і тільки сліпі не бачать, що там уже падає тінь нашої державності… Я можу рівняти з нами хіба бритів… Більше нікого… От цим самим мені цікаво бути у нас…

— А як, по-вашому, Франція? — питає Мар’яна.

— Я не знаю досить Францію. Я там не був, а те, що чув, не було варте уваги… Франція, по-моєму, це бувша річ… Франція була, але Франції нема…

— Але вона виграла війну… А ми програли…

— Вона виграла війну — це так. Мені здається, що виграти чи програти війну — це не значить ще виграти чи програти життя. Франція, можливо, колись програвала — от хоч би за Наполеона Третього, але вона й вигравала. Я не знаю, що виграла Франція тепер. Хіба те, що вигнала німців зі своєї території. Всі війни ведуться на її території, і вона мусить битись тільки для того, щоб виганяти від себе чужинців… Ну… Розуміється… Франція живе великими запасами накопиченої культурної енергії… Але що буде, коли та енергія вичерпається? А це може бути.

Мар’яна його уважно слухає. На обличчі в неї повага. Очі її скеровані на його уста. Вона бачить і чує речі, які її цікавлять. І коли він кінчає свою мову, на деякий час постає тиша. Перерва. Хочеться зупинити на хвилину думку, щоб вона встигла усвідомити висловлене. Торкнулися багатьох речей, і тільки перед самим обідом Іван з жахом помітив, що він повів розмову зовсім не так, як цього вимагала його ситуація. Пригадував собі, що він був надто поважний і зовсім забув, що розмовляє з молодою дівчиною. Щоб затерти це вражіння, він перейшов на інші речі…

— Але досить з цим, — сказав він. — Ви нічого не сказали про себе. До речі, запрошую вас на проїздку саньми… Згода?

— Згода, — каже Мар’яна.

— Я люблю початок нашої зими. Сніг, чистота… Трошки поезії в природі не зашкодить… Ах, Мар’яно Миколаївно… Маємо таку безодню цікавого, що хочеться шаліти..

— Так. Це дійсно. Я весь час так думаю. Щось діється неймовірне… А тут ще й наше особисте. Я страшенно цікава сама собою. Аналізую себе, як лікар. Мене цікавлять речі в світі. Наприклад, мода. Ну, чому ми, Іване Григоровичу, не можемо жити широко. велико, гарно, сито… Гарні коні, диявольськи блискучі авта, щось велике… Так треба б, і я цілком переконана, що ми так якраз повинні жити. Чи не думаєте?…

— Думаю, Мар’яно Миколаївно. Думаю. У мене ці думи вже давно…

— Це чудово…

— І не тільки думаю. Я переконаний, що ми маємо на долоні всі козирі. Я маю колосальні ідеї якраз такого порядку. Тут помогла мені трохи Німеччина, їдучи звідти, я задумав перевести у нас реформу. У мене є план перебудови господарства, розширення, удосконалення. Я переглянув весь наш реманент, всі наші можливості.. Не погано, але всього того, як на наші можливості, невимовно мало. Ми з цими засобами можемо безконечно йти вперед… Маємо землю, добру землю… Маємо ринок збуту. Маємо сирівці… Чого ще треба? Рук, мозку… І все. Я хочу заложити фабрику… У мене безодня намірів…

— Я переконана, що ви це зробите, — сказала Мар’яна. — Вам це вдасться. Це можна вичути.

У їдальні приготовлено накриття на вісім осіб. Обід зачався не о другій, як це у Лоханських заведено, а о першій. Марія Олександрівна також зайнята на кухні. На стіл виложено найкращу порцеляну, кришталь, нові серветки, які не вживалися протягом війни. Все то речі, яких тепер ніде не знайдеш і які хоронять, як нагадку про те, що були часи дещо кращі від теперішніх.

До першої години звільнився і Микола Степанович. Він сьогодні відступив дещо від прийнятих звичок. Пацієнтів своїх оглядав не так уважно, відпускав швидко, не заговорював про події, не викладав теорій про те, що то буде, коли в світі запанує соціалізм і демократія. Коло першої він сказав нікого більше не впускати, відпустив останнього пацієнта, нашвидку помився, скинув халат, одягнув чорний костюм, причесався і появився у вітальні…

— Ну, Іване Григоровичу! Мали ви сьогодні досить жінок, що? У мене все жінки. Кругом. А бачили ви мою Ольгу? Ну? Що скажете? — заговорив Микола Степанович живим басом.

— Вона тут нам наговорила. Виложила всі свої теорії, — зазначила Мар’яна.

— Цікава дівчина, — сказав Іван.

— Хо-хо-хо! — сміється вдоволено Микола Степанович. — Вона у мене філософ… А як же… Хо-хо-хо! Ну, а чули ви, Іване Григоровичу, що у нас сталося? Переворот. Цілу міську, повітову, волосну — всі управи геть. Україна. Соколова погнали, прийшов Квашенко. Соціаліст. Вся земля націоналізується… Так, так… Діло йде… Бідний Афоген Васильович переживає.. Прийшов наказ вчити історію по-українськи… Що ви на це?

Увійшла Марія Олександрівна. — Прошу, панове, до столу… Тані нема, а де ж твоя Лариса? — каже Марія Олександрівна.

— Підемо, підемо… Лариса напевно прийде. О! Вона вже є.. — каже Микола Степанович…

До вітальні ввійшла розчервоніла панна в чорному котиковому манто з пакунком. Вона кинулась до Мар’яни і почала її обціловувати. — Багато щастя, успіху!.. — Потім панна почала вітатися.

— Давно хотіла вас бачити, — сказала вона Іванові.

— Чому так пізно? — каже Мар’яна до Лариси.

— Пізно? Точно, — подивилась на ручний годинник. — Перша година. Німецька точність. Іван Григорович може переконатись, що і у нас є диваки з німецькою точністю…

— І відразу до їдальні, — каже Марія Олександрівна. Всі переходять до їдальні. Лариса в коридорі роздягається.

— У нас сьогодні зовсім не так сталося, як сподівалося, — казала Марія Олександрівна. — Наші не приїхали, Таня не приїхала, навіть дядько Дмитрій прислав тільки телеграму… Такі часи… Ну, нічого… Буде так, як є. Шкода тільки, що у нас таке невелике товариство мужчин…

— Нічого, нічого… Будете їх більше цінити, — каже Микола Степанович.

— Тату! Мовчи! Ти у нас і так на вагу платини, — обізвалася Оля.

Вона зайняла крайнє місце. Іван сидів між двома дамами — Марією Олександрівною і Ларисою. Мар’яна сиділа напроти Івана, між батьком і Ольгою.

Випили по чарці чистої, закусили щупаком з помідорами. Потім прийшов борщ, смажені кури зі сметановою підливою, тістечка, торти з чаєм… Шумно і багато говорили. Микола Степанович поривався оповісти про все, що чув від пацієнтів. Йому страшно перешкоджали. — Досить нам тієї революції, — казала Марія Олександрівна. Микола Степанович регоче: — Досить нам т-і-є-ї ре-во-лю-ції! Ха-ха-ха! Моя шановна Маріє Олександрівно… Революція тільки що починається. Тепер щойно скидають погони… А до сорочки ще далеко, го-го-го! Пригадайте, що робили французи….

— То було сто літ перед тим, — зауважила Марія Олександрівна.

— Ми потрапимо не рахуватися з часом… Головне — ідея. Французи нас трошки випередили — нічого. Наженемо, переженемо… Пан Крапоткін сказав нам виразно, що російська революція переставить усі стовпи і камені. Я кажу більше: російська революція потрапить переставити Тібет з Гімалаями… От ще побачите… Вип’ємо, Іване Григоровичу… Я ніколи не був ворогом революції… Хай! Дай, Боже!

Іван відповідав уникливо. Він не хотів поглиблювати такої розмови, але оминути цю тему не було можливості. Говорили про погоду, зиму, про наступаюче Різдво, про Дніпро, який все ще не збирається замерзати. Обід скінчився, і гості перейшли до салону. Мужчини закурили. Мар’яна сіла до роялю і взяла кілька акордів "Місячної сонати" Бетховена. Потім перейшла на вальси Шопена. Грала втомлено, без енергії. На неї музика наводить мрійний настрій. Іван почуває випите. Світ видається йому дивним. Люди, речі, меблі… Він сидить ось тут, у цьому затишному, теплому місці, але його істота чує весь неуявно великий простір, де твориться велика, страшна подія, незрозуміла в історії його краю…

Всі слухають музику, але видається, що вони її не слухають, що їх думки зайняті чимсь іншим. Одна Ольга має безпосередній вигляд, її розумне, миле чоло з кількома льоками зраджує ясність і спокій душі.

— Не можу, — сказала Мар’яна. — Не можу! Музика на мене неймовірно впливає. Особливо тепер… Іване Григоровичу. Ви обіцяли…

— Чекаю на ваш наказ! — відповів Іван.

— Що? Що? Ми не сміємо знати? — загомоніла Ольга.

— Вибачте… Я сьогодні маю привілей давати розпорядження, — сказала Мар’яна і встала. — Ми з Іваном Григоровичем умовилися проїхатись. Їдемо!

Були протести. Ольга цього не хоче розуміти. Лариса сміялася. Марія Олександрівна казала: — Мар’яночко! Ти тільки не вивалися у сніг… Надіюсь, Іван Григорович добрий кучер.

Одягнулись, закутали голову, вивели коні, всілися, прикрили ноги бараницею і поїхали.

Іван знає всі дороги. Поїхали здовж Дніпра в напрямку Шевченкової могили. Падає сніг. Невеличкі гори вкриті пухким білим хутром. Сади на узгір’ї стоять непорушно. Тиша. Коні біжать рівною, злегка хвилястою дорогою.

— Прекрасна ідея, Іване Григоровичу, прийшла вам сьогодні… — казала Мар’яна. — Чудово!

— Маю ще одну ідею, Мар’яно Миколаївно! — сказав Іван. Він тримає в руках віжки, погляд його скерований вперед. Сніг падає йому в обличчя, розтає і залишає маленькі крапельки води.

— Я цікава знати, Іване Григоровичу…

По хвилинці мовчанки Іван каже: — Є ідеї, які нелегко перевести в слова. Вони можуть бути навіть прості, але я помітив, що якраз прості речі є дуже складні…

Голос його повільно стихає. Зір весь час скерований вперед. Сніжинки падають йому на очі, щоки, ніс… Мар’яна дуже споважніла, і кожне його слово по-своєму хвилює її. Але вона не знає, що він, властиво, хоче сказати. Вона тільки виразно, всім єством вичуває, що це відноситься до неї. Коні біжать. Зліва — широке плесо ріки, справа — гори. По деякому часі дорога звертає праворуч і йде під гору глибоким проваллям. Коні уповільнюють біг. Полоззя саней заривається у сніг.

— Так, Іване Григоровичу, — сказала Мар’яна.

— Я вернувся додому… Я ніколи не сподівався, що буде так, як є. Тисяча проблем постала… Малі і великі. А між ними одна, яка мене хвилює найбільше… Мар’яно Миколаївно? Щоб ви сказали, коли б я запропонував вам стати моєю жінкою? — зненацька вирвалося з нього. Це сталось скорше, ніж він сподівався.

— О! — викрикнула Мар’яна. Хвилина мовчанки. Іван заговорив знов.

— Можливо, я дуже зухвалий. Я не сказав вам нічого, але я вже не молодик… Я себе уважно перевірив… Я вас, Мар’яно Миколаївно, люблю… — при цьому слові його обличчя відвернулось набік. Коні йшли під гору, і незабаром зліва між деревами показалась на горбі могила з високим білим хрестом. Вони обоє часто бували тут, часто бачили ту могилу і той хрест, але скільки разів очі те бачили, стільки саме разів серце якось особливо ворушилося. Настала мовчанка. Мар’яна зовсім заскочена. Вона такого не сподівалася. Його голос висловив щось значно більше, ніж самі слова. Вичула в ньому глибоку щирість, щирість, властиву цим людям. Вона кинула погляд вперед, мигцем помітила білий хрест віддалеки, швидко промайнуло в голові кілька думок, а насамперед питання: що має сказати? Як? Швидко, швидко… Він ще подумає, що вона до нього байдужа, що сприймає цю річ легковажно.

— Іване Григоровичу, — проговорила вона. — Бути вашою жінкою я вважала б за щастя… Кажу це просто… Мені тільки цікаво, що скаже на це Василько. Я його дуже люблю, він милий хлопець, але я помітила — він дуже гостро хоронить пам’ять своєї покійної мами. І це мені в ньому якраз імпонує. Я розумію його стан. Я вам даю згоду, Іване Григоровичу… Згоду і серце, але не можу цього зробити без згоди Василька.

— Дякую, Мар’яно Миколаївно… Мені стало легко… — проговорив Іван, повернувся до Мар’яни і усміхнувся. Вона глянула йому в вічі і також посміхнулася. Момент напруження минув. Вона вийняла руку з муфти і поправила свою ведмежого футра шапку. — Який чудовий день і якраз він мій… Мені дуже приємно… Якраз так уявляла собі цей день і признаюсь: це вперше я переживаю таке… Подивіться, як видно той хрест, хоч до неї і далеко… Боже, яка чудова ця могила… Вже вечоріє, а її, проте, так добре видно — рельєфно, виразно, маєстатно… Дякую вам, Іване Григоровичу…

Вона подала йому руку. Він вийняв свою з рукавиці, взяв її малу руку і підніс до уст. Потім глянув їй у вічі. Вона посміхнулась. Він відчув ту усмішку, нахилився і поцілував її в уста.

— Івасю! — вирвалось у Мар’яни, і це слово ввійшло до Іванової свідомості тепло і зворушливо.

Він нічого не відповів. Виїхали на рівне, коні знов пішли швидше. Надходив вечір, і треба було вертатися. Звернули направо і в’їхали до міста з іншого боку, їхали мовчки, але їх мовчанка мала свої дуже привабливі і вимовні слова. Обоє їх розуміли.

— Чи не заїхати б нам отак до Василька? Він уже, напевно, дома, — сказав Іван.

— Ні, Івасю! Заїдьте ви самі. Я зустрінуся з ним іншим разом, — відповіла Мар’яна.

— Добре, — сказав Іван і подивився на неї вдячним поглядом. Йому приємно, що вона дивиться на ці справи свідомо.

Вже при смерку Іван привіз Мар’яну додому. У Лоханських його просили зістатись на вечерю, але він подякував, попращався і поїхав. Він має намір відвідати Василька.

Іван застав сина дома. Василько тільки що вернувся зі школи. Побачив батька і дуже зрадів.

— Тату! — вирвалось у нього. — Як гарно, що ти приїхав. Тітка Таня казала, що ти мене відвідаєш… що там у нас?

Іван поцілував сина.

— Все добре, все добре, Васильку… Тебе вітають. Завтра ми з Танею їдемо до Черкас…

— До Черкас! До дядька Андрія! — захоплено проговорив Василько. — Я хотів би його бачити….

Іван хотів запропонувати синові їхати з ним, але схаменувся.

— А що у вас у школі? — запитав він Василька.

— У нас великі зміни… Страшні зміни. Афоген Васильович дуже сумний. Уяви… Він мусить викладати історію та географію по-українськи.. А так все добре. Дивись. Я дістав відмінно з математики, — і він кинувся показувати батькові свої зшитки. П’ять, п’ять, п’ять… Самі п’ять… Іван подивився на завдання. Досить цікаві та складні речі. Василь швидко пояснює батькові. — А! Що це для мене… — кінчає він свою мову.

— Математика тобі подобається, — питає Іван.

— Дуже! Найбільше…

— Підеш на математичний факультет, — каже батько. — Як скінчиш гімназію, поступиш в університет…

Василь подивився на батька поглядом вдячності, але не сказав нічого. Йому трохи ніяково. Щоб розвіяти це, він переходить на іншу тему.

— Ага! Я вже дістав від Михайла листа…

— З Києва?

— Умгу! Знаєш що? Він уже українець. Пише, як вигнали з Києва гетьманців. Він добре розуміється на партіях… Чи ти можеш таке зрозуміти? Прочитаю тобі листа.

— Прочитай, — погоджується Іван. Василь читає: "Любий Васильку! Я обіцяв тобі писати про Київ. Добре. Пишу.

Не здивуйся, що пишу по-українськи. У нас хлопці рішили говорити тільки по-українськи. І тобі раджу також… Це наша рідна мова, і батько каже, що соромитись її нема чого. То нічого, що нею розмовляють прості люди і росіяни називають її "собачим язиком". Думаєш, що це дотепно? Я так не думаю…

Оце недавно у нас була знов війна. На цей раз виганяли гетьманців. Ось як це сталося: у середу рано від вокзалу почали стріляти. З нашого мешкання на Бібіковському бульварі видно було дуже багато. Я стояв у вікні і зо мною була Маруся Ратай. Школи цього дня не було, а коли б і була, я такого дня до школи не пішов би… Коло дев’ятої години від вокзалу почали йти солдати. По Бібіковському бульварі йшов відділ солдатів… На його чолі йшов офіцер… От так офіцер!. Ти був би дуже здивований. Це був справжній козак-запорожець у широких червоних штанях, і курив він таку люльку, що до неї увійшло б з півкорця[9] тютюну. Ти, напевно, читав "Тараса Бульбу" Гоголя. Це був такий козак…

Ті солдати пройшли бульваром… По них стріляли, але вони не звертали на це уваги… Йшли та йшли… За ними помчали вершники… Щось, може, ескадрон. Це були гарні вершники на добрих конях… Справжні козаки. Вони випередили тих, що йшли пішки, і помчалися на Хрещатик. За піхотинцями йшло багато народу, і чим довше вони йшли, тим народу збільшувалось. Ми з Марусею не видержали також і побігли на бульвар… Ми приєдналися до людей, що йшли посередині бульвару… Йшли та йшли… Гетьманська варта тікала. Ми кричали "слава" і робили галас… Так ми прийшли на Хрещатик і дійшли до великого пасажу, як по нас десь від будинку Грінберґа почали стріляти з кулемета. Ми всі як йшли, так одразу попадали на вулиці… Були вбиті і поранені. Ми з Марусею кинулись до найближчого магазину, вибили скло вітрини і заховалися в будинку. Це був магазин якихось східних людей, вірменів чи грузинів… Ті люди не гнівались на нас за вибите скло, а втягнули нас досередини, до якогось льоху, і навіть дали нам гарячого чаю… Лежачи на вулиці, ми досить змерзли…

Я не міг сидіти в льоху, бо там було темно і вогко. Нагорі стріляли, і мені кортіло побачити, що там діється. Я виліз сам з льоху і продерся до сходів… Мені хотілося вибігти на самий верх будинку, щоб побачити, звідки то стріляють, але на третьому поверсі мене зустріло двоє солдатів.

— Ти куди, хлопче? — крикнув один. — Геть звідсіль!

Я мусів вернутись, бо що мав робити. Але я побачив, що туди виносили два кулемети "Максима". Мені дуже хотілося побачити, як вони будуть із них стріляти. Я довго крутився на сходах, але мене все-таки прогнали. Я вийшов на задній двір, але звідти нічого не було видно і тільки над будинками свистіли кулі…

Як тільки скінчилася стрілянина, я знайшов у льоху Марусю, і ми пішли додому. По вулиці лежали вбиті, а ранених уже підібрали. Я бачив також убитих коней і навіть одного собаку.

На другий день з вокзалу вийшло багато українських солдатів. Вони були одягнуті в сірі чемерки[10], черезпліч мали білі ладівниці з набоями. Мали також торністри[11] і навіть лопатки при боці. Таких солдатів ми вже давно не бачили. У нас в Києві ніхто з військових людей не носив свого знаряддя…

Тепер у нас влада українська. В гімназії все по-українськи. Але кажуть, що скоро прийдуть знов большевики…

Я маю вже дві рушниці, одну руську і одну австріяцьку. Ховаю їх, щоб ніхто не знав, на Шулявці в одного босяка. Я маю добре там знайомство. Ми вже кілька разів ходили до Святошина на пробу стріляння. Я влучаю на двісті кроків… Цілую тебе, твій Михайло".

Василь прочитав.

— Ну, що ти скажеш? Правда, цікаво? — захоплено каже він. Іван посміхнувся.

— Напиши, Василю, Михайлові, щоб він менше вештався там, де стріляють…

— Але ж, тату… То дуже цікаво!

— Але задля цього не слід ризикувати життям, — каже поважнішим тоном Іван.

Василь хвилинку промовчав, а після продовжував: — А як ти думаєш, тату? Чи довго буде та революція?

— Думаю, що довго, — каже Іван.

— А хто, по-твоєму, виграє? — не втихомирюється Василь.

— Ще тяжко сказати. Я недавно приїхав і ще не можу як слід розібратись… Зв’язку нема, газет нема… Відомості, які ми маємо, більше вигадка… В таких умовах знати справжній сенс подій дуже тяжко…

Василеві така мова імпонує.

— А чи удержаться українці? — питає він, розохочений батьком.

— Я думаю, що не вдержаться, — відповідає відразу повільним тоном Іван.

— Українці — це козаки… Як у "Тарасі Бульбі". Я навіть бачив в одного на голові оселедця. Це такий чуб, а голова оголена… Це, я тобі кажу, цікаво… Я сам хочу до них пристати…

— Тобі треба передовсім учитись, — каже поважно Іван.

— Певно… Я вчусь. Афоген Васильович каже, що у нього зовсім зносились кальоші[12], і він не може дістати нові, бо Петроград відділили… А чи то тільки в Петрограді роблять кальоші?

— Там найліпша фабрика кальош у Росії…

— А знаєш, тату… Нам сказали, що за школу будемо вже платити не грішми, а пшеницею. Учителі кажуть — нащо нам такі гроші, за які нічого не можна купити. Полєтаєв сам собі варить обід у хімічній лабораторії… Як тобі це подобається? Він каже, що у нього в кімнаті нуль градусів тепла… То й надворі нуль градусів, ні? Я тобі скажу, що я також не хотів би сидіти в такій кімнаті, і чому міська управа не привезе дров?

— Мабуть, нема кому, — каже спокійно Іван. — Всі зайняті…

— Ах, тату!.. Зайняті. Кожний день тільки й ходять по вулицях… — зазначує Василь, і в його тоні вичулась зневага.

Вони ще деякий час розмовляють, приходить господиня, вітається з Іваном, оповідає про недостачу дров, про брак мила в місті, про те, що нема чим світити ввечері, а вечори тепер довгі. Бувало, за царя такого ніколи не знали, щоб бракувало отієї поганої нафти чи фунта солі. І до чого той світ докочується, і що собі думають ті люди!..

Іван не може їй нічого позитивного сказати. Він уже мусить їхати додому. Вже пізно, темно, до всього почав дути західний вітер, і сніг ліпить у вікна… Іван прощається з сином і з господинею, дає їй гроші і виходить. Надворі густа неприємна темнота. Він усідається в сани і обережно їде…

Яка мішанина вражінь і почувань! Ніч, вітер, сніг… І це не тільки тут ось, у природі. Те саме вичуває Іван у своїй душі. Нема виразності ані певності щодо себе. Він намагається прокласти собі свою дорогу, по якій має йти до того, що десь перед ним. Душа каже своє слово, розум також думає, як треба, ціла його істота скерована в певному напрямку… Однак перед ним і за ним знаходяться великі, зовсім незбагнуті сили. Ніхто не знає, звідки вони постали, яким законам вони підлягають, нащо і яке їх призначення. Але вони виразно диктують усьому свою волю, і все мусить їм коритись.

Іван думає про Мар’яну, про сина, про свій хутір. Це ті точки, до яких, властиво, по суті скерована його людська свідомість. Мар’яна — це та жінка, яка може дати йому щастя. Він це знає. Вона наскрізь позитивна. Як просто і розумно прийняла вона його освідчення! Так якраз і має бути. Він уже не студент і не сільський парубок.

Йому не личить романтика. Йому треба робити діло…

Однак Мар’яна зворушила його не тільки своєю статечністю. Ні. Щось у ній є значно сильніше і цікавіше, ніж звичайний розум людини. Він це помітив одразу в її великих, вогких, теплих і одночасно огнистих очах, навіть у її розбитому буйному волоссі. Як входить вона скрізь, куди хоче! Ось, наприклад, вона уже панує над думками його, сильного мужчини. Чому? Яким чином це так скоро сталося? Це, очевидно, її таємниця, і ніхто не сміє про такі речі знати.