Морозів хутір

VI

На хуторі вже готові прийняти свято. На дворі, у льохах, на кухні, в кімнатах все і всі на своїх місцях. Згусток сонця над заходом торкається верхів Дніпрових гір. Дівчата, що працювали на городі, відразу по обіді знялися і з гамором подалися лугами до своїх Решіток. На подвір’ї влягається передсвяточний спокій.

В їдальні тьмяно. Мар’яна приносить білий, широкий, уважно випрасуваний настільник, Омелянчиха святочно несе миси, тарелі, чарки. Входить величний, шорсткий Іван і каже, що і як має стояти. Мар’яна ще не знає їх порядків. Посередині столу ставиться великий, білий лозовий кіш, вистелений старосвітським доморобним обрусом. До коша вкладається висока паска з написом "Христос Воскрес", довкола неї ставиться ковбаса, печеня, сир, масло і сіль. До всього втикається велику жовту воскову свічу.

По часі в їдальні з’являється мовчазна тінь Григора. Його поява свідчить, що вже все на дворі й в хаті на своєму місці. Лишається перевірити ще цей святочний кіш. Так, він також на місці, повний, як і бувало. Під повіткою чекають вимощені вози. Коли виб’є одинадцята, всі від’їдуть до Ліпляви на всеношну і вернуться над ранок зі свяченим. У Костя Кандора так само все приготоване і так само все чекає.

Старий поволі, крок за кроком, відходить мовчазно до своєї комірки. Там він опускається в своє тверде, вичовгане крісло, лапає пальцями по столі, що стоїть побіч, намацує свої старі поламані окуляри і насаджує їх на ніс. Далі, не встаючи, бере з полички над столом велику книгу у витертих шкіряних палітурках, повільно її розгортає, знаходить "діяння святих апостолів" і починає півголосом читати: "Першу книгу я був написав, о Феофіле, про все те, що Ісус на початку чинив та навчав". Старий поволі чіпляється за слова книги, ніби це щаблі драбини, по яких він здіймається знизу вгору. Це те, що протягом багатьох років у певний час відривало його від землі, яку він любив найбільше, і підносило його до незнаного й чужого неба.

Цього року він має право з легким серцем залишити дочасне і згадати вічне, бо цей рік вперше на його житті сказав йому, що на укоханій землі може бути невесело, навіть коли людина вірить у правду Божу і, як написано, "в поті лиця свого їсть хліб свій".

А кілька кроків далі, у вузькому, обложеному книгами просторі, в осередку світла, що виходить з-під зеленого абажура невеликої лампи, при столі з порваним блідо-зеленим сукном сидить наймолодший Мороз. Він недавно увійшов з двору. Переживає Ольгу, її дотики, ніжну стрункість її душі і тіла, її променюючий силою юності зір. Андрій вірить у свою любов і ставить її на перше місце. Механічно простягає руку до книг, і попадає йому збірничок Мандельштама. Розгортає наздогад і читає вголос:

Досить. Не треба багато. Книга лежить, світло лампи падає на її дрібні літери, але перед зором відкривається завіса, за якою і море, і Гомер… І палаюча точка, мов зоря вечірня на синьо-зеленому небосхилі, що світить просто в серце і наповняє жагучим щастям. Отут воно. Ні, отут! Воно в мені і біля мене — я в ньому і над ним. Господи! Тож направду є таке, чого не висловиш ніяким людським словом. І хто дасть приблизну відповідь на все? Думка на хвилинку зупиняється, ніби чекає, але все мовчить. Нема відповіді… А розшаліла уява вже відкриває нові видива: страшний хресний похід з піснями і прапорами, безмежний, в просторі планети; великі і малі люди — всі йдуть та йдуть дорогою серед степу, серед полів, укритих половими житами, що хвилюють, як море.

Планета оповита хмаринками, вона грузне в туманах, вона виривається з білих, як вата, згущень і летить з гуготом назустріч страшній силі, що з розкритими обіймами та розбитою вітром бородою сидить на білих підзолочених небесах. Бог. Це він. Інакше не можу його уявити. Сила всіх сил, початок всіх початків — вічність! В його розкриті обійми летимо всі з усіми зорями, сонцями, планетами. І не буде цьому кінця.

Десь трохи далі, в цьому малому просторі — Мар’яна. Вона сьогодні втомлена. У неї болять рамена, болять м’язи ніг, болять крижі. Ось вона побувала у Василька. Він уже чистий, рум’яний… Розстелила йому білу постіль. — Маєш, Васильку, спати! — каже вона спокійно — Ми тебе розбудимо — не бійся! — Ніііі! Я не хооочу! — марудить Василько, його очі зовсім сонні, бо скільки він за цей день зробив кроків!.. А Мар’яна його не слухає, відчиняє вікно, впускає свіже повітря, хвилину дивиться в півтьму саду, чує там десь гавкіт Кудлая, зачиняє вікно знову. — Спи, спи! — каже Мар’яна і виходить.

В себе Мар’яна застає святу ніч. Ось вона йде їй назустріч та заповняє всі місця довкруги. Є це сильне і п’янюче вино. Тисячоліттями вистоювалось воно в найглибших сховищах людських душ. Добро, святість, гріх і кара — драма, в якій Бог і Антихрист грають головні і вічно ті самі ролі. І ось наближається момент, коли Бог, якого ми розіп’яли, має воскреснути, бо як може бути, щоб перемогло зло? "Да воскреснет Бог і расточаться вразі його". З нутра, з душі, з крові і всього тіла з болем вириваються дияволи. Як багато зла сидить у кожній краплині чистої сльози! І навпаки. Як багато святості в кожному ударі живої крові!

Одинокий Іван не має з собою ніяких поки що суперечок. Він ось виконав, що від нього вимагалось, і лежить — довгий і випростаний, руки під потилицею, обличчя, мов цегла, з дірами замість очей, що вигоріли від надмірного сонця і вітрів. — Давно я вже не святкував цієї ночі дома, — каже він до Мар’яни, і здається, що він щось десь у просторі за собою шукає, але слова його самі говорять:

— Але ж, кажу тобі, весна! От весна! На додаток уже сходить овес!

Іван поворушився, і під ним заскрипіла стара канапа, а Мар’яна додала: — Вже розцвітають черешні!

В цих словах спокійне, але глибоке здивовання. Зір Івана впирається в стелю, уста скривились в усмішку.

— А знаєш, Мар’яно? Має прибути Таня… — каже він крадькома. Вирвалось. Нічого не вдієш.

— Таня? — викликує Мар’яна, і очі її глянули на того твердого мужа. — Колиии?

— Цієї ночі, — через усмішку падає кілька слів, але Мар’яна вже метушиться, вже кидається на кам’яні груди чоловіка, цілує шорсткі його уста, а йому від того робиться так добре, що хочеться хоч раз добре крикнути від захоплення.

І нагло, наче постріл серед тиші, з кухні викрик Омелянчихи: — Рятуууйте!

Викрик і тиша. Іван з місця зірвався — і до дверей. Мар’яна зблідла й заніміла. В ту саму мить вона почула з передпокою гостре:

— Руки вверх! І коли вибігла за двері, побачила Івана з піднятими руками. В коридорі, в темноті — тупіт, викрики і зненацька — постріл. З кухні вдиралися озброєні люди, що швидко заповняли всі кімнати. Не можна зорієнтуватися, що саме діється. На Івана накинулось кілька, починається боротьба — і по часі він уже має зв’язані руки за спиною. Те саме сталось з Андрієм. Появилося світло, ввели старого Григора. З сіней хтось крикнув: — Сюди їх! — і по короткій метушні всіх Морозів з Васильком вивели до сіней, а потім до льоху.

В льоху душно і півтемно. На одному з засіків приліплено шматок воскової свічки, що лишилась від страсті. Старого відразу забрали до заднього переділу на яблука і почали питати: "Гаварі, гдє дєньгі". Старий мовчав. На нього найшла байдужість, недогарок свічки, що коптить у лівій руці напасника, освітлює бліде, заніміле, з запалими щоками і зсунутими бровами обличчя старого. Шорстке, з чорними вусами обличчя нахиляється до самих очей Григора, погляди на хвилинку зустрічаються, з перекривлених від злості уст грабіжника виривається охрипле:

— Ууу! Проклятий! Буржуй! Кажи, де твоє золото? Старий мовчить, очі його дивляться недорозуміло.

— Де твої гроші? — викрикує напасник і зненацька б’є Григора кулаком в обличчя. Старий падає на поперечину засіка, напасник з люттю накидається на нього і товче його чоботом у бік.

— А! — сопе він через зуби. — Мовчиш? Дуко! Ми з тебе вичавим твоє золото!

— Перестань! — раптом озивається з другого переділу Іван.

— Мене питай, чортова душе! — Іван зривається з місця, на нього накидається двоє, валять його з грюкотом на землю.

— Рятуууйте! — викрикнула Омелянчиха.

Іван лежав уже на долівці, і його обличчя тиснули до вогкої і холодної землі. Двоє гострих колін упиралося в його спину.

— Кажи — де золото! — шипіло над його головою. Андрій робить намагу допомогти братові. Міцний удар у зуби валить його на долівку. Тупіт, викрики, входять і виходять якісь люди, стогони, на зацвілих стінах балухаті тіні.

Це триває. Час біжить швидко. Потім усіх Морозів і навіть Василька в’яжуть, затикають ганчір’ям роти, гасять світло і лишають їх самих.

— Сматрі — єслі кто попробуєт вийті… — почули вони останні слова.

В льоху робиться тихо і темно. З подвір’я доноситься тупіт ніг і копит, притишений гамір, клапання коліс возів, окремі вигуки. Морози все це чують, думка шалено працює. Іван пробує угадати час, пам’ятає, що мала прибути Таня, і думає, що кожної хвилини вона може з’явитися. Щоб порушити тишу, він починає грюкати ногами об дошку засіка. Нарешті на дворі затихло, і гавкіт Кудлая вказує, куди ті подалися.

І раптом десь там, з боку саду, падає постріл. Всі ув’язнені насторожені, а Іван та Андрій з усіх сил намагаються звільнити свої руки. Це Таня. Це, напевно, вона — мигцем пробігає думка. Недовго — і весь двір заповняється кінським тупотом. Чути — біжать люди. — Отой! Отой! — Бах!

Хтось біжить до дверей, до кухні. — Татууу! Іванее! — Так. Це Таня. Всі пізнають її голос. Іван і Андрій починають бити ногами об дошки засіків. І серед цієї грюкотні в льоху проривається голос:

— Танююю! Ми тут!

Був це голос Василька, якому першому вдалось усунути з уст пов язку, і він, скільки стало духу, хрипко і перелякано закричав.

На дворі і в будинку — рух. В кімнаті загорілося світло. Далі світло появилось у комірці старого, в кімнаті Івана. Таня довго не чує криків з льоху, їй страшно, вона не може думати. Біжить з кімнати в кімнату і щойно в сінях почула грюкіт, що виривався з льоху. І коли вбігла до темного простору, не знала, кого наперед звільняти. — Господи! — викрикнула і почала розв’язувати першого, хто їй попався під руку. Була це Омелянчиха.

Найгірше було зі старим. Його знайшли непритомним. На устах його проступала кров. Його занесли на руках до його комірки. Всі були сильно стривожені, але старий застогнав, і це було знаком, що він живе.

У мешканнях було мало світла, все розкидане. Під ногами валялось багато речей. Мар’яна нашвидку очищала простір. Увійшов Водяний, що довго барився на подвір’ї. — От так-так! — було його першим словом, і це внесло певне відпруження. — От чортяки! — казав далі Водяний. — Всі живі? Що зі старим? — і він подався до комірки Григора.

Той уже був притомний, лежав спокійно, Таня й Мар’яна давали йому пити чай. — Дай, Боже, батьку! — сказав Водяний. — Зле? — На що старий поволі відповів: — Треба б на всюношну…

Всі мають багато роботи. Водяний заявив, що на городі лежать два трупи. Це, видно, вартовики, яких залишили вартувати, поки тамті не від’їдуть. Коли вершники Водяного в’їжджали в двір, один вистрілив. Потім вони почали тікати, вершники погналися за ними, ті не послухали наказу стати — і сталося. Прибіг від Кандора Дмитро з Корнієм. Тих також стероризували. Водяний наглить. Вони йдуть по свіжих слідах, коні готові. Мить — і четверо вершників вирушило з двору. З ними на Таниному коні виїхав також Андрій.

Іван, Дмитро і Корній, озброївшись, пішли в обхід хутора. На грядках, дійсно, лежав труп. Не два, як казав Водяний, а один. Лежав лицем до землі. Коли його повернули, за темнотою і брудом не могли впізнати, хто це такий. Був ще теплий. Кинули його та йшли далі через сад, до поля, на узгір’я. Темно, зоряно, з заходу повівав слабий вітер. Всі мовчали. Іван нервово наслухував. Зненацька, майже одночасно, в Каневі, Ліпляві та Селищі почали дзвонити дзвони. З трьох боків повільно, поважно, один за одним, ніби краплі води, падали протяжні, соковиті і свіжі звуки. Іванові здавалось, що він вперше на своєму житті чує їх так виразно, і коли по часі задзвонили "всі дзвони", Іван зрозумів остаточно, що "камінь від гробу відвалено", що правда воскресла. Йому стало легко на душі, ніби він сам воскрес з якогось чорного небуття.

І раптом з північного сходу, від Тростянкова, почулися постріли.

— Це наші! — почув Іван наглий вибух Дмитра, і це відразу повертає його назад до землі. Постріли падають. Через простір вони долітають лише глухим паканням. Дмитро і Корній не можуть спокійно стояти, їм хочеться бігти туди, звідки прибігають ті звуки.

— А, чорти прокляті! — каже Корній. — Попались! Він мені кричить "руки вверх". А я вам кажу: їй Богу, це були наші! А того чорного — я тобі присягну — я бачив не раз під нашими ворітьми. Він, клятий, лазив тут кілька тижнів…

Іван мовчки рушив, за ним пішли хлопці. Першим словом Івана, коли ввійшов до хати, було:

— Як з батьком?

— Та, Господоньку святий! — затеренділа Омелянчиха. — Хочуть іти на всюношну!

Іван ступив до комірки батька.

— Лежіть! — каже він до старого. — Цього року я за вас іду…

— Але ж я не влежу, — каже старий. — Як? Боже! Таж я ще на своєму житті не пропустив ні одної всюношної…

— Та й коней нема, — каже Іван. — Чим поїдете… Старий почув цю несподіванку, але, на диво, ті слова не дуже поранили його. Він замовк і, здавалось, спокійно дивився перед себе. Іван вийшов до їдальні. Тут вешталась Таня.

— А тепер, Таню, дозволь хоч до тебе доторкнутися, — казав він. — Як там у вас?

— Краще, ніж тут у вас, — каже Таня. — Ніяк не сподівались бачити вас у ролі героїв ковбойських романів.

— От бачиш. Це зветься — дожилися. Нічого. Видряпаємось. — На правій щоці Івана темнів знак від удару. По різних місцях тіла відчував біль, але не було часу над цим зупинятись. Треба все-таки піти і посвятити паску.

— Мар’яно! Йдемо з тобою до церкви, — каже він до жінки.

— А може, зачекаємо Миколи Івановича, — каже Мар’яна. Вона все ще бліда й неспокійна. — Ніяк не можу прийти до себе! — додає вона.

На Миколу Івановича не довелося довго ждати. На дворі задудніло від кінських копит. Всі вибігли з хати. Перед порогом сіней уже стояли дві морозівські підводи, навантажені морозівським майном.

— Знайшли, — казав спокійно Водяний. — Свої сватки. З Макарівських хуторів. Ге, герої! Злазьте-но та покладіть усе на місце! — звернувся він до погоничів, що сиділи на возах. — Та не пробуйте мазати, бо не вийде.

У сінях зробили світло. Мар’яна з Танею керували рухом. Дмитро, зачепивши за плече рушничку і для певності уткнувши за пояс, як він казав, "бутилочку", виконує функції вартового. Впіймані "герої" у своїх шинелях виглядають сіро й задрипано. Репані, кирпаті дядьки, а одного з них Іван відразу пізнав. — Го-го! Здається, Волох? — дивується Іван.

Волох не відповів, а лишень швидше забігав. Зносили одежу, сало, муку, паски, ковбаси… Коли все було на місці, обидва впіймані вайлувато впхалися до дверей кухні. Зупинились біля порога. На них дивилось багато очей, і вони не знали, що мають робити. Один був понурий, обвітрений, з розпатланою, як солома, чуприною. Волох виявляв більше життя, ось він закотив поли задрипаної шинелі і поліз до кишені по махорку. Обидва закурили козячу лапку. Волох пустив прудко дим, сплюнув під ноги і дубовим, з перебоями, голосом заговорив:

— От ви дивуєтесь… Воно й понятно! — і він знову сплюнув.

— Був господар — і раптом бандит. Що? А от візьми і спитай мене: як ти, Карпе, дійшов до такого? їй Богу, не дам отвєта. Ви, Іване Григоровичу… найліпше зробите… От виведіть обох нас отуди… ге… під Дніпрову кручу і пустіть з водою. Собаці собача смерть. Понімаю. — Волох затягся димом і знову сплюнув.

— Хто ж тебе на таке навів? — питає понуро Іван. Волох уникає погляду.

— Ет! Хто?.. Ніхто!

— Не вірю! Така голова, як твоя, сама до такого не додумається, — перечить Іван. Усі слідкують за кожним порухом Волоха. Його товариш стоїть мовчки і понуро.

Волох затупцяв на місці. — Та воно… Як сказати по правді... Отой… Голобенко… Ничипорів зятьок… З Бучака…

— І ти його послухав? — презирливо питає Іван.

— То знаєте… Яке там послухав… Все, знаєте, слабода наробила. То був вам урядник, стражник, а тепер от, кажу вам, нічого. А в нього, каже, диви, скільки… А той усе носом крутить та легкого хліба шука. А я вас спрашую: де лежить легкий хліб? А Голобенко був п’ять годов у салдатах, а там йому красна власть до мозку вдарила. Всьо для нього ніпочом. Хазяйство не йде до голови, — а нащо, каже, Ленін і Троцький слабоду дав? І от він тобі в грабьож! Давольно, каже, навоювався за царя-кровопійця! Сукин, кажу вам, син! А до вас пішло все під п’яний лікоть… Я не хотів… Хтось там бляузнув, що у вас золото, — додав понуро Волох.

— А кого то ви там на варті лишили? — питає Іван.

— Як від’їхали, думаєте? — перепитує Волох.

— Еге ж.

— А кого це, Сергію? — звернувся Волох до свого мовчазного товариша. Той зрадів, що може звук подати. — Та того… Кузьменка.

— Якого це Кузьменка? — швидко запитав Іван.

— Ге! Не догадаєтесь. Ні, ні… Батько двадцять десятин має… Один синок… Ге!

— З Решіток? — дивується Іван.

— Еге ж! З Решіток! — каже поволі Волох.

— І як це сталося?

— Та кажу ж — під п’яний лікоть… Він же був вам на фронті три годи. Для нього, каже, вбити людину й вошу — одна стоїмость.

Іван підступив на крок. — Так знаєш, що? Йдіть ви обидва до всіх чортів, щоб я вас тут не бачив. І скажіть старому Кузьменкові, що його син лежить у нас на городі. Напоровся, скажеш, на кулю.

— Диви! — тупо й байдуже каже Волох.

— І мусиш нам помогти цапнути того самого Голобенка. Поняв?

Волох чухався за потилицею. — Поняв то воно поняв, а от…

Я… Не знаю, як сказати. Ні, Іване Григоровичу! Як не кажіть, а… що там довго думати! Воно нам тепер ніяково на світ дивитись, а начальства тепер ніякого, суду нема. Хто нас тепер осудить? Хіба Бог… Але хто тепер… Тепер… Тепер… Я проклятий! — виривається з Волоха глухий рев. — Ви мене вбийте! Як собаку!

— Йдіть собі до ста чортів! — буркнув Іван.

— Я проклятий! Я проклятий. Простіть мені — стогнав Волох. Іван підійшов до них, взяв обох за комір, вивів за поріг і жбурнув їх у темноту.

— Теж мені бандити! — проговорив він з серцем. — Дмитре! Викинь їх далі! — енергійно сказав Іван. — А ми з Мар’яною їдемо до церкви.

Всі заметушилися. Надворі помітно дніло. На сході небо замазалось подихом заграви. Водяний, Таня і їх товариші збираються від’їхати. Мар’яна в розпачі. — Невже це мусить бути?

— Мабуть, мусить, — каже Водяний. Прощання швидке й тяжке. До старого навіть не заходили, Таня й Мар’яна не втримались від сліз. Василько вчепився до Тані і не випускає її. Коні готові. І ось на тлі світанку — чотири зариси вершників. Андрій біжить побіч Таниного коня аж на луг. — Прощай! — каже Таня, торкає здухвини коня закаблуками і пускається вчвал навздогін за своїми.

Андрій деякий час стоїть на місці, погляд його летить у світання, серце повне, думи клубами обертаються в голові. Як навкруги порожньо! Вертаючись, у воротях зустрів Івана й Мар’яну, що виїхали чвалом на возі в напрямку Ліпляви. Андрій поволі ступає в напрямку ґанку, і йому здається, що в цій ночі він чує сильну музику, щось із Ваґнера. Сильні, урочисті, що, здається, виходять із нутра землі, звуки. Він зупиняється біля фіртки, права рука тримається за стовпчик огорожі, ліва підноситься до чола і натрапляє на болюче місце на лівій щоці. Це приводить його до свідомості. Це нерви, думає він. Це нерви. Я втомлений. Ми всі втомлені. Свято. Революція. Планета висить криваво. Все падає в безодню… В саду починали обережно свистати пташки, з лугу тягнуло свіжістю.

Потім Андрій пішов до батька. Старому значно покращало, він намагається встати.

— Боже, — каже він, — який гріх!

Він був змушений у таку ніч лишитися в постелі. Який гріх, який гріх!

Андрій заспокоює батька.

— Нема, тату, в цьому гріха.

— Кажеш — нема? — перепитує старий. — Є! Все, що діється з нами, послане нам від Бога. А тут… Щось ми завинили. Ми цього, сину, не знаємо, ми не можемо знати. Але щось ми робили не так.

Андрій дивився на батька, не перечив йому, посидів біля нього, перечитав йому кілька глав з "діяній" і вийшов.

А як сходило сонце, Іван з Мар’яною входили до свого дому з кошами свяченого.

— Христос воскрес, Христос воскрес, Христос воскрес! — христосувалися з батьком, з Омелянчихою, з Васильком, з Андрієм, з усіма хлопцями, з Горпиною, що саме прийшла, щоб допомогти робити порядки. У кімнатах уже все на місці. Поволі зводився зі свого ложа старий. На столі палали свічі. Сонце зійшло, прорвалось через мереживо дерев і обливало сяйвом лутку вікна їдальні. Всі урочисто, повільно, як велить звичай, сідали за стіл. Старий розкраяв свячене яйце на частинки. Кожний простягнув руку за своєю частиною, і всі розговлялися. Христос воскрес — чулося звідусіль, їли паску, їли, що було, Андрій налив по чарці. Випили за відсутніх, за вершників минулої ночі. Велика втома позначує кожне обличчя, і все-таки ніхто не відважиться першим розірвати коло і відійти.

Довго сиділи в упоєнні й півдрімоті, насолоджуючись спокоєм. Сонце прямим променем уже заливало простір перед широким вікном їдальні. Помітно відлітали враження минулої ночі. Життя знов, мов завмерла на хвилину жила, заповнялося соками добра. Все навкруги пульсувало. Іван з Андрієм забрались у філософію, чи, краще, в метафізику. Старий деякий час слухає їх мову, нічого не розуміє, встає і повільно відходить до своєї комірки. Іван збирається зробити те саме, але Андрій саме в ударі. Його уява горить.

— Як, — казав він, — могло, скажімо, постати життя без втручання вищої сили? Я ось недавно натрапив на кілька цікавих обчислень. На око, розуміється, життя складається з матерії. Але як постала сама матерія? Візьмімо білок. Молекула його складається з трьох тисяч атомів вуголю, водню, кисню, азоту, заліза, сірки й міді. Кажуть, що її постання відбулося шляхом тасування атомів, але один фізик спробував вирахувати, скільки на це потрібно часу… Уяви, він дійшов до таких вислідів: якби простір всесвіту збільшити в секстильйон секстильйонів разів, то "щасливого збігу обставин" для підтасування однієї молекули білка треба було б чекати десять з двісті сорок трьома нулями довше від гаданого віку нашої земної кулі… Це молекула. А що скажемо про клітину? Про її функції творення життя? І матеріалістові найлегше сказати, що, мовляв, нема ніякої вищої сили. Припустімо. Можливо. На землі діється безліч вчинків, що ніяк не підходять під поняття дозволеного волею розумного, однак…

— Я зовсім тобі не перечу, — перебиває його Іван. — Це ясно. Що мені твої секстильйони! Я тільки іноді, грішна людина, думаю, чи направду наша вища сила хоч трошки цікавиться такого роду подробицями, як скажімо… ну… наші щоденні турботи, включно, скажімо… з тим, що ми видумали собі навіть певний ритуал апеляції до тієї вищої сили. Вживаємо певних слів — так, ніби вони, ті слова, можуть нам помогти. Потім робимо підлоти, потім каємося, потім божимося, що ми хочемо добра… А вкінці, заплутавшись, самі вже собі брешемо, що ті наші підлоти робляться в ім’я добра. І це якраз захитує нашу віру в добро. Адже ти не заперечиш: всі ті підлоти, що ми бачимо на землі, робляться ким? Людьми, що хочуть робити добре. Тоді на чорта всі ті чесноти, коли нема виходу з мізерії. Таж Ленін, вбиваючи мільйони людей, переконаний, що він діє правильно, бо тим переслідує вищу мету.

— Бо він переконаний, що вбивав поганих людей. Ворогів, — каже Андрій.

— Мільйони нещасть тепер, щоб досягнути мільйонів щасть колись. Бідна, трагічно глупа людинка. Паршива комашка. Мікроб. Що ми, дурні, знаємо про те, чого бажатиме собі людина за півстоліття після нас?

— Ідіотство, мій милий, також вкладається в синтезу життя, — каже на це Андрій.

— Але прикро, що люди такі до… до трагічного обмежені… Особливо ті, що думають. Найбільша мудрість ще лежить у самій природі, бо там бодай нема того комічного, що змушує нас страждати від власної глупоти.

— Так, видно, треба, — каже Андрій.

— Тоді нема чого нарікати. Треба? Добре! Тоді терпи! Мовчи! Не мекай! Тішся з того, що собі створиш. Мене найбільше сердить у всіх тих ідіотських революціонерах, що вони ніколи ніде не створили нічого кращого за шибеницю або кулю в лоб. Для блага людства… Ха-ха-ха!.. А мільйони дурнів вірять… замість…

— Гордіїв вузол, брате… Виходить, немає замість…

— О, є! Є! Вже Христос про це казав: не мудрствуй лукаво! При добрій волі, брате, можна рішити всі питання, що виникають у голові людини. Єдиного, чого ми не маємо досить, це доброї волі..

До розмови нарешті вмішалася Мар’яна:

— Чи ви, мої панове, не думаєте сьогодні відпочити?

— Так, думаємо! Мар’яночко! Йдемо! — весело сказав Іван і швидко встав. — А ти, філософе, також іди. До нас ось-ось прибудуть із Канева.

Андрій ліниво звівся, потягнувся і позіхнув.

— Так-так! — вирвалось у нього. Похитуючись, він поплівся до себе.

Іван та Мар’яна також відійшли. Вони були останніми, що залишили їдальню. Коли вони зостались самі, Мар’яна підійшла до Івана, мовчки обняла його, тепло поцілувала його в уста і проговорила:

— Христос воскрес, Іване.

Іван дивується. — Воістину воскрес, — каже він і дивиться на дружину здивованими очима.

— Але я, Іване, така недобра, така дуже недобра. Мені за себе соромно, — тихим голосом проговорила вона. Іван посміхнувся.

— Всі, Мар’яно, того… Нема перед ким сповідатися. Мар’яні в цей момент видавалось, що "він усе знає", як це вже не раз їй здавалося. Він мовчить. Він терпить. Він добрий. Він сильний. На очах Мар’яни появилися сльози. Іван повернувся, підійшов до своєї улюбленої канапи і блаженно розтягнувся навзнак.

В цей час на дворі загавкав Кудлай. О! Хто там? Мар’яна швидко стерла сльозу. Може, з Канева? До дверей постукали.

— Хто? — питає Іван.

— Приїхав, чуєте, отой… Хоче вас бачити, — чути з-за дверей голос Омелянчихи.

— Ааа, — невдоволено бурчить Іван. Напевно, Кузьменко, подумав він. Це саме подумала і Мар’яна.

— О! Вийди до нього, Іване…

Іван незадоволено встав. На кухні біля порога, з батогом у кулаці, похнюпившись, з червоними очима стояв старий Кузьменко. Волосся його сиве аж біле, стрижене під гребінку, одягнутий він у свитку сивого доморобного сукна. Побачивши Івана, він здригнувся, несміло зробив назустріч два кроки і зупинився.

— Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес! — проговорив старий. Голос його тремтить. Іван підступив до нього і тричі з ним поцілувався. Старий ледве додибав до столу, впав на лавицю, обперся ліктями об стіл, і з його грудей вихопилось тяжке ридання.

— О, Боже! О, Боже! — виривалось у нього через плач. — Простіть мені… Простіть мені… Як можете — простіть мені, — благав він, ридаючи.

З передпокою вийшли Андрій з Мар’яною, але Іван дав знак, щоб вони вийшли. Сам деякий час постояв над старим і, коли той дещо заспокоївся, звичайним, спокійним голосом сказав: — Не маємо вам, дядьку Матвію, чого прощати. Простіть ви нам…

— Бачите, як Бог милосердний скарав мене за якісь гріхи на старості літ, — казав старий крізь сльози. — І за що? І за що? — і він плакав далі, а потім, ніби на виправдання, казав: — Я вже, знаєте, слабий. Як не кажіть, а восьмий десяток живу. І от тобі дожився. Скажіть вашому татові… Не маю відваги до них тепер підійти… хоч були товаришами… Скажіть їм, що я… що я… що я їх прошу — хай дарують вони моєму бідному синові.. Як не заради мене, то заради Христа… Що за нас усіх пішов на муки… Бідна моя дитина! Бідна моя дитина! Простіть йому! Він уже досить покараний. А все, кажу, моя вина, бо я… бо я… — старий не міг далі говорити, уста його тремтіли, сльози сипались по його білій бороді.

— Бог простить, дядьку Матвію! — казав Іван.

— А ми вже йому простили. Зайдіть ось до нас на хвилину.

— О! Де там!.. Не можу, голубе! Не маю на таке сили. І тата вашого не смію бачити. Мушу їхати… Там моя стара… Як подумаю… — і старий знов зайшовся плачем. Він повернувся до дверей, рухи його були слабі й повільні, ішов похитуючись. Іван взяв старого під руку, вивів його на подвір’я, де стояла підвода. На возі сидів молодий парубок. Іван тільки вказав, де лежить труп, і вернувся до хати.