Морозів хутір

IV

Великий собор, з великими вікнами, великими образами з життя Ісуса, з величезними зображеннями святих князів Володимира, Бориса і Гліба, княгині Ольги, святих Антонія і Феодосія Печерських, мальованих під візантійський стиль, — був наповнений рівним і розливним співом Херувимської, коли родина Морозів увійшла до його середини. Густий і пахучий кадильний дим здіймався з вівтаря за монументальним іконостасом, на якому, ніби в золотому серпанку, сяяли ризи ікон, освічені безліччю палаючих свічок.

Багато золота, світла, пахощів, багато барв.

Над усім звисало величезне, химерно скомпоноване, золочене панікадило з палаючими жовтими восковими свічами. Свіжі, соковиті голоси хористів, баси вперемішку з сопранами, переливаючись і розливаючись широкими каскадами, здіймалися під саме всипане золотими зорями небо храму, на якому шестикрилі херувими і серафими оточували величезний і маєстатичний образ благословлячого Бога-Саваофа.

Іван Мороз ніколи не забуде цього потрясаючого моменту. Він був у цьому храмі не раз, безліч разів, у різні часи. Був дитиною, на руках у матері, розглядав велич і незрозумілість цього простору, бував розбещеним школярем-хлопчиськом, що, начитавшись деяких книжок, починав блюзнити і химерити, був підлітком і парубком, коли його погляд слідкував за гарненькими дівочими личками, бував блискучим офіцером у новім однострої з брязкучими острогами. Знає він цей храм, цей настрій, ці стіни і мальовання на них. Все знає, і тому якраз, що знає, він був до глибини душі потрясений, вступаючи під його склепіння цього осіннього, сірого дня.

Як він сам змінився. Він щойно зараз помічає цю свою зміну. Де поділась його гордовита певність — міцного, багатого, гарного парубка, коли-то за ним слідкували погляди всіх красунь містечка, коли він байдуже, з легкою ігнорацією вступав до цього храму і хрестився, не здіймаючи рукавички, притримуючи свою офіцерську шабельку? Нині все таке минулося. Він увійшов просто, схвильовано, дещо похилившись наперед. Він має на собі звичайний, не зовсім модний цивільний одяг. Руки його без рукавичок. Обличчя його поблідле, щоки запалі, ніс, великий і гострий, випинається наперед… Щось трагічне лежить на тому обличчі, і не цікавлять його більше земні людські гордощі. Серце його наповнене трепетом і захопленням з усього, що бачать очі і чують вуха.

Увійшов старий Мороз, Петро, Сопрон, Водяний, Татяна, Мар’яна… Всі увійшли, і, здається, в цьому просторі появилось щось таке, що повинно заповнити його якимсь особливим змістом. Старий Мороз одразу, як і завжди, як і звичайно, пішов на лівий крилас і зайняв там своє місце за низьким, солідним парапетом біля ікони Матері Божої Скорблящої, перед якою збоку від глядача горить потрійна червона лампадка. Старий співає. Він тут співає вже кілька десятків років. Він знає цілу богослужбу напам’ять. Голос у нього низький, був соковитий, але тепер він уже стратив свій тон і багато своєї сили.

Татяна понесла свої коші в лівий кут, де стоять сестриці соборні, де лишають усі парастасні дари — якраз під тією ж іконою Матері Божої Скорблящої. Там вона поставила і свій кіш з глечиком та книшами. Засвітила над ним три воскові свічі, купила кілька офірних свічок у церкві, понесла їх і повтикала в різних місцях перед різними іконами. Перед Ісусом Спасителем, перед Матір’ю Божою, перед престолом, що стоїть серед церкви, і, нарешті, перед Миколою-угодником.

Решта товариства зісталася позаду, гуртом стоячи зараз при вході до храму. Всі вони розуміли, що їх поява не лишиться непомітною. Надто знають всіх їх довкруги і надто велику несподіванку принесли вони з собою. Іван Мороз, Сопрон Мороз, Петро Мороз… Хто з ними не розмовляв, хто не бував на їх хуторі, не мав з ними того чи іншого інтересу. Багато знало також, що Івана вже немає, що він загинув. Всі знали, що Сопрон у Сибіру, і коли він тут, то це ніщо інше, як чудо, особливо під цей час. Всі знали, що Петро — це знаменитість, і поява його в такому, як Канів, містечку не була звичайною, буденною справою. По службі до нього відразу підійдуть найповажніші громадяни містечка — міський лікар, суддя, директор школи, аптекар…

З ним приїжджали колись столичні гості, відомі художники, фотографи, журналісти… Так само і Водяний, цей блискучий капітан гвардії, майже необмежений володар романтичних красунь, гість усіх вечорів, де збиралося краще товариство. Ні, він не порожній балакун і не патентований ловелас, Дон-Жуан. Він поважний і солідний офіцер армії, який зробив свою кар’єру не завдяки зв’язкам чи протекції, а виключно завдяки своїй здібності і сумлінному виконанню обов’язку.

У церкві багато людей. Поява Морозів примусила майже всіх захвилюватись. Голови почали повертатися, погляди все більше і більше скеровуються в їх бік, якісь шепоти пішли по церкві. Але Морози стоять байдуже і звичайно, і коли хтось із них щось у собі переживає, то ті пережиття мають зовсім інший зміст, ніж пережиття цих, що тут стоять. Іван, наприклад, зовсім заполонений своїми хвилюючими споминами. Він дивиться на стіни храму, він розглядається, мов малий хлопчина, на всі боки, він вдивляється в нові, незнайомі обличчя і багато з них тільки по певному часі починає пригадувати. Інші знов пригадуються дуже швидко і дуже яскраво. Ось, наприклад, чорний, з іспанською борідкою різник, що завжди купував у них свині і говорив напів по-російському, присюсюкуючи. Або той он Федір, якого чомусь назвали Беззубим, якого він знає ще з тих часів, коли ходив до школи. Він постарів, посивів, зігнувся, але як виразно пригадує Іван його, коли він ще був молодим гордовитим парубком з пишним чубом і широким гумовим поясом, яким підперізував чорну, вишиту на кацапський лад сорочку.

Але найголовніше, що бачить Іван, це — його колишні вчителі, а між ними головний — Афоген Васильович. О, ті стоять просто і не оглядаються, їм не личить якесь там оглядання, але Іван знає, що той Афоген Васильович переживає. Так само і батько Мар’яни Миколаївни — доктор Микола Степанович Лоханський — високий, розвальний, з пишними рудуватими кучерявими патлами, в широкому сірому, перешитому з військових шинелів, пальті. Він уже відчув присутність Морозів. Він уже знає, що хтось тут є такий, що варто звернути на нього увагу. Ще вчора звечора він щось відчув, коли приїхали коні по Мар’яну. І це напружує його увагу і непокоїть його цікавість.

Афоген Васильович стоїть певно, твердо на своїх коротких, дещо розставлених ногах, у м’яких стоптаних черевиках. На ньому тяжка, чорна, з великим каракулевим коміром шуба. Вона вже не нова, має за собою чимало цікавіших, ніж теперішні, років, комір її вже потертий і місцями засмальцьований тим солідним трудовим потом, властивим для людей віку і стану Афогена Васильовича.

Пізнає Іван також свого протоієрея о. Методія. Ось він вийшов з чашею святих дарів. Яке воно все знайоме і те саме. Той самий голос, ті самі слова: — І аще причасник мя приїмі і лобзаніе ті дам не яко Іуда, а яко разбойнік… — Тіло Христове приїміте, істочника безсмертного вкусіте, — співає хор другого лівого криласу, і між тим хором зовсім виразно Іван пізнає бас свого батька. І диякон о. Дам’ян зі своїм басилом: — Пакі і пакі миром Господу помолімся. — Господи помилуй! — вторує знаний хор. — Со пресвятим, благім і животворящим твоїм духом Господу помолімся! — бас його гуде по цілому собору, мов дзвін, знаний бас, вібруючий, масивний…

Служба тягнеться. Василь уже непокоїться. Він уже хотів би піти кудись — він уже знає, куди… Знайти свого Андрія Книша або когось іншого і розповісти їм усе, що пережив. Це ж мусить бути дуже цікаво, коли всі його товариші і та сама злонещасна Алочка довідаються, що у нього тепер є батько, що приїхали до нього його дядьки, що дядько Сопрон приїхав аж із Сибіру, що прибув відомий усім дядько Петро… Все це треба дуже швидко комусь розповісти, але йому ж не випадає залишити всіх своїх і бігти за хлопцями. Треба витримати, додержати характеру. Він стоїть і безконечно розглядається то на людей, то і на свого батька. Йому безмежно цікаво, яке вражіння викликала поява його батька і що про це думають люди. Також йому цікаво, що думає батько. Він споглядає на нього крадькома збоку, бачить його характерний профіль, і робиться йому невимовне приємно, що він, той он великий мужчина, його батько. Йому хочеться бути ніжним і слухняним, як цього вимагають старші люди від таких, як він, при таких якраз нагодах.

Служба поволі кінчається. Довга, урочиста, православна служба. На дзвіниці б’є дзвін, люди хрестяться, деякі підходять цілувати ікону, протоієрей з дияконом і дячком виходять нашвидку відправляти молебні, лишається тільки лівий хор, люди виходять і виходять.

Морози виходять також, і вже на широких витоптаних сходах до них підходять знайомі. — А! Іване Григоровичу!.. А! Сопроне Григоровичу! — вітання і вітання. Обіймаються, трикратно цілуються, зупиняють рух людей. А одночасно повільно відступають, сходина по сходині, вниз. Тут на них налітає в своїй шубі Афоген Васильович! — А! Іван Гріґорвіч? Как? Ви? Вас віжу? — кинулися в такі захоплені обійми, що, здавалось, — хтось живим з них не вийде. Але нічого. Обидва живі і обидва сяють. Іван також розгорівся. — Ну, не думав! — каже Афоген Васильович… — От так-так! От так радість вашому старикові…

Налітає, мов буря, Микола Степанович. — Здраствуйте, Іване Григоровичу! — басить він на цілу площу. Обійми його не менше небезпечні, ніж Афогена Васильовича. Він зайнявся Петром Григоровичем. Любить малярство і політику, а Петро Григорович прибув з Києва, з місця головних подій. Він бере його під руку і тягне вбік. Афоген Васильович тримається Івана. Софрона обсіли інші. Афоген Васильович широко ступає побіч Івана — один низький і грубий, другий високий і тонкий… Низький і грубий, захлинаючись, оповідає: — От так-так! От так-так! Наш час рясніє на несподіванки, так сказать… Але ви маєте прекрасного сина. Це між іншим… Ваш Василь — чудо. Прекрасний математик Полєтаєв ненахвалиться. Але вчора втяв мені штуку. Жбурнув чорнильницю і цілковито запоганив мою карту Європейської Росії. Я був лютий, мов леопард. Я, так екать, весь тепер занурений у політику… Ну, подумайте… Читали ви оце. — і він тикнув пальцем на зелений папір, приліплений на брамі собору. Перед ним стояв гурт людей, всі уважно читали.

— Ні. Цікаво, що там. — каже Іван. Підходять і здалека читають. — Це якийсь універсал до українського народу. Так і так, мовляв. Над нашою землею, нашою батьківщиною запанував наш ворог, німецький імперіалізм. Щоб краще цією землею владувати, німці поставили собі прислужника в особі гетьмана Павла Скоропадського. Чи знаєте ви, що нам приніс той гетьман. Тюрми, арешти, карні відділи, нагаї гайдуків. Український народ зробив повстання… і т. д., і т. д… Повстання вдалося, німці тікають, гетьман утік, і нині в столиці України влада Директорії…

— Ну, що ви скажете. — швидко питає Афоген Васильович. — Каналії! — не чекає він на відповідь. — Каналії! Хто вони такі, ті директори. Винниченко. Той гнилий літератор зі своїми проститутками. Петлюра. Чули ви коли такого. Хто він, що він. Кажуть, візник з Полтавського передмістя. А чули ви такого Макаренка, Швеця, Андрієвського. Вони всі там підписані, ті самостійні панове. Директори! Прийшли ділити нам нашу Росію. Дозвольте! Яким правом. То ви наперед спитайте, чи хочемо ми ділитися. Спитайте нашого селянина, мене, робітника... Хто, звідки. Росію, братику мій, ділити — це значить відкривати той простір усій шантрапі, з цілого світу. А потім — що скаже історія. Що скаже великий гетьман Хмельницький. Що скаже Петро Великий, Катерина Велика.

Скільки було пролито крові! І я вас питаю: яке ми, тепер живучі, маємо право ділити те, що створили наші великі предки, наші великі гетьмани, царі? Я питаю! Це значить — повторюється зрада Мазепи. Значить, Пушкін не досить ще розторощив цю гадину, яка ось вилазить і сичить наново… Шевченко! Це він, і положили його отам, під нашим порогом, можна сказати, на видноті… Ка-на-лії, так екать!

— І Афоген Васильович зупинився. Він не знаходив більше слів. Повз них проходять люди, і деякі з них зупиняються. Вони слухають свого Афогена Васильовича і посміхаються. Всім відомо, що Афоген Васильович не спить і не їсть. Ціла його бурхлива і працьовита істота направлена проти ненависних сепаратистів. Він готовий їх розтоптати своїм м’яким розбитим шлапаком.

Іван іде побіч нього зовсім спокійний і майже індиферентний. Ось до нього протискається якийсь дядько у свиті, і Іван пізнає в ньому свого родича по материній лінії — селянина з Ліпляви.

— О! Здоров, Іване! — родич кидається йому в обійми. Міцно чоломкаються. Дядько весь радіє, з його сірих очей виступають сльози.

— Дай-бо, дядьку, Микито! Як маєтесь?

— Ну, так що? Прийшов? — каже дядько Микита.

— Та прийшов, — відповідає спокійно Іван.

— Ну, і як там? — і дядько Микита махнув неозначено рукою — отже, в широкому світі.

— Та… Хто зна… Тепер ось не розберусь.

— Та… Революція! — каже дядько Микита. — Царя скинули, слобода… Тепер ось і роблять, що хочуть… Порядку нема…

Вмішується Афоген Васильович: — А хіба не краще було при Царі?

— Та хто воно його розбере, Афогене Васильовичу… Для нас поки що однаково… Був цар — нема царя… Революція, так революція… Нас з мужика не зсадять… Хто не прийде, то не скаже на, а дай!"

Йдуть все далі, вниз, до місця, де стоять вози. Вони під великими акаціями, що ростуть здовж старого муру і влітку творять прекрасну тінь. Зараз вони не дають ніякої тіні, але за старим звичаєм тут стоїть пара десятків підвод з різних околиць.

За Іваном Григоровичем і вчителем ідуть Петро Григорович і доктор. Доктор повільно диригує перед собою своїми великими і довгими руками. З-під його густих і рудих вусів вириваються басові речення. — Зрозуміло, — каже він. — Ми в Росії не можемо нічого кращого сподіватися. Хіба гіршого. Єдиним рятунком могло бути "учредітєльноє собраніє", але це тепер абсолютно безнадійна справа. Ми голосували переважно за есерів. Я вже тоді казав: есери нічого не зроблять. Соціалізм — наш єдиний рятунок, бо життя при соціалізмі пішло б правильною дорогою. Нема егоїзму, нема експлуатації людини людиною, нема безробіття, нема панів і не панів — і ось вам ідеал життя. Ні? Я тільки дивуюсь, як есери можуть не виграти з цими ідеями. У Петрограді Керенський літає, мов метелик, а тим часом Лєнін… Ви ж, Петре Григоровичу, без сумніву, знаєте, хто такий Лєнін. Лєнін, Троцький, Бухарін, Каменєв… То це ж та

ліва фракція соціал-демократів, які домагаються революційного, так би мовити, переходу від нашого півфевдального порядку до комуністичного соціалізму. Комуна! Диктатура пролетаріату… Я вже починаю боятися за себе. Я є буржуй — небуржуй, але при такій диктатурі… Хто знає… Я маю шафу, комору, піаніно, бібліотеку, моя дочка грає вальси, я маю білі руки… Я починаю поважно боятися… Ну, а як, по-вашому? Ви ж, так би мовити, з центру..

— Дорогий докторе! Я, признатися, в тому ані же не розумію, — каже Петро. — Я хотів розібратися, але бачу, що таки не розберусь. Ви, бачу, краще поінформовані тут, ніж я в Києві. У Києві ви тільки й бачите: офіцери, трійки, марші, оркестри, кабарети… Що зараз там? Може, уже потоп… Бо я думаю, що не тільки Бог Ізраїля, але і наш Бог може погніватися кінець-кінцем за таке потворне стовпотворення… Та ось читайте: директорія…

— Це вони, мабуть, вичитали, що і в Франції сто чи двісті років перед цим була директорія… Я не розумію, чому революцію роблять не так з потреби, як з романтики… Ну, а скажіть мені поважно, Петре Григоровичу… Чи вірите ви в ту самостійну?

— Страшне питання, — каже Петро. — Художникові на таке ніяково і відповідати.

— Ну, але все-таки… Та ж це страшно цікаво… Ми ж з вами також українці. Мій рід з козаків, і якийсь мій предок був курінним лоханського куреня… І от ми не рішені. Я сам… Не знаю… Ну, не знаю… Вбийте мене… Я не бачу, як це зробити… Ну як? Народ наш… Та що тут казати… Коли будуть вибирати між Петлюрою. Лєніном, то, розуміється, виберуть Леніна. Це ж ясно.

— Бо Ленін все дає, — каже Петро.

— Ленін все дає, — повторяє Микола Степанович. — Все! Бери! Це твоє. Тож як тільки прийде Ленін… Я навіть боюся такої думки. Ні. Ми заскочені. Революція нас заскочила. Ми не знаємо, що має бути з нами. Україна? Росія? Демократія? Диктатура? Я демократ, я соціаліст… Я голосував за соціал-революціонерів. Я хотів би, щоб була свобода. Я хотів би, щоб селяни дістали землю. Я хотів би свободи слова, друку, думки, як в Америці. Я хотів би, щоб у нас не було пашпортів. Я хотів би, щоб не було політичних в’язнів. Я хотів би, щоб скасувати кару смерті… Це мої ідеали, і я дивуюся, що не всі так думають. Ленін, наприклад, проголошує диктатуру пролетаріату. Вже проголошує. Це значить — все пролетаріат. Коли ти не пролетар — ти ніщо. Ну, прошу вас… Скільки в нас у Каневі тих пролетарів? Є кілька десятків голодранців, але які то, прошу вас, пролетарі. І їм має бути дана влада, вся влада? Я цього не розумію…

Обидва весь час вітаються, весь час підносять капелюхи. Доктор Лоханський не дивиться, хто його вітає. Він уже звик до того, бо його знає кожний громадянин містечка. Він тільки автоматично підносить свій зім’ятий широкий чорний капелюх або підносить тільки руку.

На вулицях, не дивлячись на погоду, багато людей. Багато сірих вояцьких одностроїв, багато бувших фронтовиків. Це люди, що довший час були десь на якомусь фронті — на заході, на півночі, на Кавказі, в Румунії, полонені з різних полонів, колишні офіцери і теперішні українські вояки повстанської армії Директорії. Всі вони мають той самий вигляд. Однострої їх мають уже схимерований, зіндивідуалізований крій, допасований до вподоби і смаку кожного власника. Кашкети, чи краще кепки, стратили свою основну форму. Чоботи, мундури і шинелі переважно перешиті на власне вподобання, їх матеріал не дуже доброї якості, офіцерські мундири прибрали вигляд якихсь дивовижних френчів з величезними кишенями, штани переважно з крилатими Галіфе, і чим ті крила ширші, чим халяви вужчі, тим самим збільшується їх елеґанція. Чоботи тонкої роботи з м’якими халявами, по можності лаковані або жовті, творять останній крик моди щодо взуття.

Появилися нові вояки — останнє видання — з армії Директорії. У сірих нових шинелях, з білими начерезпліч шкіряними поясами, які притримують ладівниці з набоями. На головах у них французької форми шоломи. Інколи на шоломах вималювані ті самі знаки, яких ще не всі розуміють, які можна бачити на грошах — "карбованцях" і "осиках", як їх називають. Знаки у вигляді тризуба. — Що це за знак? — питають інколи доктора Лоханського, який мусить усе знати. — Це знак України. Тризуб, — просто і ясно каже доктор. — Тризуб? А де він взявся, той тризуб? Звідки його викопали? І "вообще" ті українці все видумують… І карбованці, і вояків, і тризуб, і барви синю та жовту — синє небо, а жовта пшениця, як пояснюють вчені громадяни. А вояки їх — дивись — все, як треба, і зброю носять, і кавалерія, яку вони називають "кіннота". На все мають свої, нові, видумані, нечувані слова. "Гармата, кулемет, курінь"… І команду також видумали. "Струнко! Праворуч! Ліворуч! Кроком руш!"… І хочеться їм то все видумувати, коли все те є по-руськи, добре, ясно і зрозуміло. І дивно також, що вояки їх говорять по-українському. Вояк, як вояк, а говорить не по-руському.

Всі ці речі дивують не тільки перекупок і довколишніх міщан. Дивні вони для всіх. Дивні вони і докторові Лоханському, і навіть Іванові Морозові. А вже найбільше дивує це Афогена Васильовича. Лоханський чи Іван дивляться на те мовчки, спокійно, трошки поблажливо, трошки іронічно, але Афоген Васильович без перерви вибухає:

— Струнко? Какоє струнко? На что струнко! Смірна — і конєць! По-старому, по-настоящому!

А коли Афоген Васильович проходив біля "уєздного управленій" і побачив на ньому жовто-синій прапор, та побачив синю вивіску з жовтим написом "Повітова Управа", він вибухнув просто тут, просто на вулиці, просто на очах усіх.

— Что! — скрикнув добрячий Афоген Васильович. — І кто ето видумал? Какая там управа? Что за управа? Позор!

Люди, що це бачили, добродушно посміхалися. Ніхто йому не перечив. Тільки один, якраз з тих нових "козаків", підійшов до нього і зовсім поважно почав йому роз’ясняти:

— То, пане-добродію, український напис, української державної установи… Ви також українець…

— Я? — вирівнявся на весь свій куций зріст Афоген Васильович, показуючи вказівним пальцем правої руки на своє серце.

— Так.

— Я? Українець? — викрикнув він ще на одну ноту вище. Козак поважно притакнув головою.

— Ні-каг-да! Слишітє? Ні-каг-да! Я только малорос! Самий настоящий! А ето там, — вказав він тим самим пальцем на напис, — наш позор!

І після цього Афоген Васильович обернувся, сплюнув і швидко, швидко подався геть, майже побіг, бо пішов тут не можна сказати. На вулицях свого містечка він чувся так, як може чутися зацькований вовк у рідкому лісі. Він тут родився. Він тут виріс Він прожив тут понад півсотню років свого життя. Він знає тут кожного собаку. Всі, що тут чогось навчилися, завдячують це тільки йому. Він насаджував знання історії свого народу. При його посередництві професор Іловайський розповів кожному, що він, звідки він, хто він. Він, Афоген Васильович, відкривав кожному очі на простори його батьківщини. Дивіться, яка та батьківщина, казав Афоген Васильович. Яка простора, які ріки течуть у ній, які гори стоять у ній, які міста побудовані у ній, які люди, народи, звичаї, побут. Про все говорив Афоген Васильович оцим своїм людям. Довго, вперто, з року на рік говорив і не втомлювався, що мусить безнастанно повторяти. І не було в містечку людей, які б не цінили Афогена Васильовича. Всі при зустрічі його вітали. Поліційний пристав віддавав йому шану нарівні з протоієреєм та генералами. Він був тут влада, цар, закон… Розуміється, в заступництві…

І от прийшли якісь чужі люди, що роблять оці иепорядки. Ти, кажуть йому, українець. Ставай, мовляв, "струнко" і читай оті "оголошення". А дозвольте, яким правом ви це робите? Цього права якраз ніхто не питав. Робив кожний, що знав і як знав… Афоген Васильович йде, Афоген Васильович бачить, Афоген Васильович не розуміє.

З цього приводу і того самого дня, вже зовсім при возі, на якому Петро Мороз приїхав до церкви, шановний доктор міста Канева Микола Степанович Лоханський з завзяттям говорив своїм соковитим басом:

— Так! Ми, росіяни, заскочені! Триста років чекали ми цього моменту і все-таки заскочені. А це значить: ми, росіяни, не вміємо бути до чогось готові. І чим більше ми будемо до чогось готуватись, тим далі будемо від завершення. Така вже наша природа…

Петро Григорович слухає його обома вухами, дарма, що навкруги люди, шум, що він вітається і з ним вітаються, що приходять і відходять нові знайомі, що десь у місті оркестра виграє військовий марш, що вулицею проходять парадним маршем якісь військові люди, а на Дніпрі гуде гудок пароплава.

Треба чекати, аж поки не прийде Таня зі своїми порожніми глечиком і кошиками. Вона тільки що роздала подачу бідним і жебракам. Перед собором на сходах сидять ті люди довгою чергою, простягають свої брудні долоні і викрикують: — Дайте Христа ради! Пожертвуйте бідному, безногому каліці!.. Господь Бог вас не оставить! Мати Бога Вишнього за вас заступиться!

Слова ці не звучать зворушливо, вони знані від правіку. Але коли Таня проходить біля тих людей, їй здається, що якраз через них мусить говорити сам Бог. Їй робиться соромно. Вона виймає дрібні гроші, вона розламує білий хліб, вона частує їх коливом зі свого глечика. І всі вони по черзі їй дякують і дивляться на неї знизу вгору, і згадують знов Бога… Вічного Спасителя…

Чарівна співгра висот і низин. Велетенські колони храму на горі з виглядом на безграничну далечінь, по якій лягла свавільна велична ріка. Храм білий, просторий і маєстатний. Стоячи на його паперті, можна бачити землю і небо, між якими рухаються люди, машини і все інше, що може рухатись.

З цієї гори, з паперті білого храму видно, як на всі боки розходяться люди, які недавно тут були і тут молилися. Видно також ціле містечко, частини його нерівних вулиць, видно на них маленьких людей; одні йдуть вниз у напрямку дніпрового мосту, а другі — напроти них у напрямку міста… І видно маленькі сірі колони маритуючих зі зброєю і з прапором, і видно маленьких кіннотників, що переганяють колони.

Найбільше людей рухається в напрямку мосту. Між ними помітно також підводи, що їдуть обережно до Дніпра і там зупиняються. Маленький муравлиний світ купчиться перед величезним плесом ріки, по якій поволі рухаються маленькі кораблики; з них іде дим. Ось між тими возами з’явилися дві підводи, що їдуть разом. Це, безперечно поїхали додому Морози. На їх возах помітно багато дрібненьких людей. Ось вони зупинились перед мостом. Хтось кудись злазить, біжить у напрямку будки біля мосту, інші махають якимись білими цяточками. Маленькі кораблики з кучерявим димком зупиняються. Видно, як ворушиться муравлище, як воно поволі посувається наперед, як люди йдуть на міст, як підводи посуваються по мосту, як деякий час усе ніби втихомирюється, щоб одразу, цілою купкою, майже непомітно почати віддалятися від чорного краю берега…

І все далі й далі пливуть малі точки по широкому плесі води. І все більше віддаляються вони від очей і меншають до нерозпізнання. Маленькі кораблики хоробро прокладають свою дорогу, а над ними в’ється чорним вусом дим, рваний інколи поривами вітру. На воді лишаються тільки довгі смуги, що постійно розширяються на подобу величезної крокви. Потім усе зливається з протилежним берегом, все зникає під тінню осокорів, що темними групами стоять здовж води.

А ріка пливе собі далі. Гладінь її води — спочатку темна, далі сіра, ще далі біла — простягається ген туди, десь на південь. Вона пішла і пішла між нерівними і поморщеними берегами. Чорні лати великих хмарин скісно пливуть над водою — нижче, нижче і нарешті торкаються своїми еподами блискучої смуги ріки.

Храм на горі стоїть сам-один. Ніхто вже з людей не турбує його портика. Його великі, тяжкі дубові з різьбою двері зачинені і замкнені. Образ Успіння над портиком самітно дивиться вперед. Дзвони на дзвіниці висять тихо, непорушно, байдуже. Все навкруги мовчить…

А вітер віє, шумить і гонить хмари, і турбує дерева, і зриває ще десь з гілок окремі жовто-брудні листки, щоб кинути їх додолу, щоб їх втоптали колись у землю. Так іде життя. На землі, у воді, в небі, в душах людей, у клітинах рослин. Велике, відважне і, мабуть, потрібне…

Третя година по обіді. В будинку Морозів знов гамірно. До останніх днів це було тихе, закинуте місце, в якому, здавалося, ніхто не жиє. Правда, з димаря над зеленою покрівлею постійно здіймався дим, з воріт садиби, щоправда, відходило дві свіжі колії від коліс возів, на вікнах, правда, були відкриті віконниці. Всі ці ознаки стверджували, що будинок ще живе, що в ньому ще б’ється живчик. І коли приглянутись ближче, можна було ствердити, що там є також живі люди і тварини. Три молодиці, постійно зайняті, відчиняли то зачиняли двері, вносили чи виносили якісь речі, два парубки проходили в різних напрямках по дворі, і видно було, що проходили вони не для своєї приємності, а виконували цілком конкретне завдання. Сюди і туди бігав старий Кудлай — щось нюхав, чимсь турбувався. В кухні на теплому припічку лежав великий і сірий, мов скульптура, кіт. Його ніхто не турбував, і нерви його були цілком у порядку.

Біля третьої години повернулися Морози з церкви. Товариство їх збільшилось. Доктор Лоханський ледве чи зрушився б зі свого місця, але задля такого важного випадку він рішився поїхати. Він і його шановна дружина — Марія Олександрівна. Татяна хотіла конечно забрати ще і їх молодшу дочку Ольгу, але Марія Олександрівна заперечила.

— Ні. Досить, що вже Мар’яна з нами. Ольга має зістатись дома…

Марія Олександрівна — поважна, солідна, з пишними грудьми дама, її слово, завжди слово. Микола Степанович, хоча і досить добре виконує почесну ролю голови родини, однак Марія Олександрівна мужньо і благородно утримує цілком свої позиції господині, матері і першої порадниці. — Ні, Миколо Степановичу! Я думаю…

— І виходить на її думку. Так було і сьогодні, хоч Ольга дуже хотіла їхати і хоча Микола Степанович нічого проти того не мав. Він взагалі за "повну свободу" діяння для своїх дітей.

— Я тримаюся засади: не обмежувати людину в її початках, — казав він.

Марія Олександрівна відповідала: — Милий Миколо Степановичу! Теоретично це, може, й гарно, але в практиці — це нонсенс…

— І був нонсенс.

Прибув також на Морозівський хутір сам Афоген Васильович Левицький. Не сам, а також із дружиною, і також солідною дамою, з Наталією Петрівною… Наталія Петрівна, можливо, ще солідніша за Марію Олександрівну. Чим? Не тільки виглядом, окулярами в чорній раковій оправі, чорним вуалем і пишним котиковим пальтом, але і загальною пошаною, що віддається їй, дамі міста і добродійці. Треба знати, що Наталя Петрівна утримує найкращий салон міста. Треба також знати, що у Наталі Петрівни завжди зупиняються най-почесніші гості міста. Не шкодить знати, що без Наталі Петрівни не обходяться ніякі доброчинні підприємства міста. Хоча сама Наталя Петрівна тримається досить відокремлено, навіть, можна сказати, гордо, не особливо братчикується з кожним і з усіма. Вона також дещо вища ростом за свого благородного мужа і багато перевищує його вродою. Свого часу Наталія Петрівна уважалась за досить оригінальну красуню з огляду на її великі темні очі, які, проте, довелося прикрити окулярами і тим самим заховати їх від світу.

Такі ось гості, крім уже нам знаних, прибули на хутір Мороза. Таня Морозівна має досить складне завдання. Це вже не тільки "свої", це вже справжні "гості" і, можна сказати, виняткові. Це нічого, що Марія Олександрівна тільки дружина міського доктора, а Наталя Петрівна — тільки дружина учителя вищої початкової школи. Важно те, що ті, без великих титулів, дами є загальношановані і загальнопризнані. Свого часу вони бували на балах навіть у князя Кочубея. І коли вони погодились заїхати на хутір Морозів, це з їх боку неймовірна ласка. Таня мусить обернутись. На стіл вивалюється порцеляна, кришталь, срібло, найкращі серветки. Стіл мусить сяяти всіма барвами веселки. І страви мусять бути до всього допасовані. Не кишка і не смажена капуста, а смажені кури зі сметановою підливою, а курячий бульйон, а десерти і компоти, а кава, торти і свіжі овочі. І п’ється при тому також не самогон, навіть заправлений, навіть "первак", а вино — добре, справжнє кримське, з-перед війни старанно бережене для виняткових подій у житті хутора.

Це виняткове завдання в теперішні дні. Виняткове і майже непосильне, але воно виконане. Татяна вривається до кухні, мов чудова буря. Вона лишає всіх — їх там досить, вона біжить до вітальні. Так. Стіл — великий, гордий і блискучий. Струнко стоять порцеляна і кришталь, ніжно, делікатно лежать згорнуті білі серветки, рівно, мов під шнурок, стоять темно-вишневі стільці. Раз, два, три... дванадцять… Гаразд! Дванадцять кувертів, як шроту. За всім стоїть Омелянчиха і скромно посміхається тонкими, зморщеними устами. Вона вже, Богу дякувати, дещо на своєму віці бачила. Знає, як, що і до чого…

А гості, як гості.. Вони вистояли в церкві, вони довго і старанно молились і ще більше гуторили. Знана недільна втома і знаний голод — здоровий і міцний, мов добрий напій, від якого крутиться голова і болить шкура, їх настрій знаний — швидше до чарки горілки, до шматка ковбаси і чорного хліба — випити і закусити, раз, другий, третій, щоб одразу зашуміло в мозку, щоб по всьому тілу розлилося п’янюче тепло, щоб захотілося ще більше все те, що стоїть, поїдати, поїдати і смакувати…

Так воно і є. Особливо молоді мужчини дуже ретельно пильнують тих добрих звичок. Вони входять з дамами, вони їх роздягають, розсаджують, цілують в ручку, нахиляються, відхиляються, але разом з тим то один, то другий підходить до буфету, де окремо стоять кусник порядної шинки, кілька покраяних огірків, пара кілець ковбаски, а найголовніше — карафа, майже сулія, товста, висока і простора, а в ній — так, наполовину — звичайна, біла, чиста… І кілька великих, гранчастих чарок біля неї. Це, так би мовити, для мужчин… Окремо. Це їх, і дами тут не можуть нічого вдіяти… І коли Сопрон Григорович поклонився раз, другий і третій цій карафці, він вертається до дам з такою палкою усмішкою, що направду можна в ній розтопитися. Те саме стосується і до Петра Григоровича, і до Водяного, і навіть Івана Григоровича. Микола Степанович і Афоген Васильович також не відважуються порушити цієї благородної звички предків. І треба віддати справедливість, Афоген Васильович гідно і солідно виконав традиційний, предківський заповіт. Випив раз, крякнув, похвалив. Випив другий, мотнув головою. Випив третій, не випустив ніякого звука, сягнув по шматок ковбаси з огірком, заповнив старанно рот і промимрив: — Да. Здорово! — і тільки відійшовши до мужчин, що купчились у вітальні біля дам, він уже заговорив (звичайно, не для дам): — І от ті сучі сини, українці, хочуть нам забрати нашу прекрасну руську традицію…

— Яку? Яку? — делікатно і обережно, нагинаючись, мов лоза над сторчаном, питає Сопрон.

— Яку? А от! — вказує він перстом на буфет.

— Буфет? — питає Сопрон. — Не дамо! Не дамо! Буфет наш… Нікому не дамо. Зрештою, кожний українець любить також випити.

— Українець? — високо і різко перечить Афоген Васильович. — Любить, правильно… Але що?

— Горілку, Афогене Васильовичу… Звичайну собі горілку.

— Брагу! От що… — перечить Афоген Васильович.

— Ні-і! Брагу п’є руський, — протягло, з виглядом знавця, майже співчутливо вимовляє Сопрон.

— Так, брагу п’є руський, — вмішався до розмови і Микола Степанович, виконавши свій обов’язок біля буфету. Його бас ще спотужнів. — Я, — каже він, — коли був… — але його перериває поява у вітальні старого Мороза… Він тільки що увійшов, бо треба було наперед полагодити все надворі. Помічається стареча втома і своєрідна блідість, яка ледве проникає до ока спостерігача. Майже все обличчя його вкрите заростом, і незначні голі місця на вилицях мають майже ту саму барву, що і волосся. Всі знають, що господар ще нічого, за своїм недільним звичаєм, не їв.

— Григоре Івановичу! Чарочку, чарочку, — звернувся до нього Афоген Васильович.

— Чарочку так, але перш за все, Афогене Васильовичу, плоть вимагає свого. Думаю, що наша Омелянчиха почастує нас добрим борщиком… А потім уже і дай Боже! — і він досить незграбно повернувся біля своїх гостей і звернувся до пань. — Шановні мої пані!.Не погордуйте нашою скромною гостиною. Просю ласкаво далі!..

Петро та Іван повторили слова батька. Всі встали. Зашумів шовк дамських одягів. Петро подав руку Наталі Петрівні, Іван — Марії Олександрівні. Решта йшли, як хто уважав за краще. Старий Мороз зайняв своє чільне місце. Від нього вправо і вліво засідали гості. Омелянчиха внесла вази з бульйоном. Всі почали наповняти свої тарелі янтарно-жовтою пахучою рідиною, і тільки один старий Мороз дістав окремо порядну тарілку доброго борщу зі сметаною.

Це була неймовірна річ. Це був просто визив. З цього приводу розпочалася дискусія, і відкрив її, як і треба було сподіватися, шановний Афоген Васильович. Він звернувся до Татяни, а що його очі вже світилися делікатним огником, тому і розмова його була насичена відповідним запалом. Запинаючи під шиєю серветку і вдивляючись у бульйон, він сказав просто: — Наша шановна Татяна Григорівна рішила почастувати нас по-французькому. Хвалю. Культуру французів ціню дуже. Але коли я дивлюся на ці дві… Як тут вам краще сказати… на ці два витвори культури, цей ось борщ і цей ось бульйон… Дозвольте! Чому, так екать, бульйон, а не борщ?

— Але, Афогене Васильовичу, — звернулась до нього Наталія Петрівна з виразним докором.

— Пардон! Я тут тільки підведу підсумки. Ні, ні, ні! Прошу хвилинку уваги. Я тільки хочу підсумки... Бульйон! Прекрасна річ, чудова… Який аромат! Хвала і шана… Але я до борщу маю особливі нахили. Я вам кажу: о-соб-ли-ві… Тааак! Борщ із сметаною… Це поезія. Справжня гоголівська, малоросійська ніч… Запахи, смак! Коли б я бачив кольонську воду з написом "малоросійська ніч", то я б уважав — це назва не для якоїсь води, а якраз для борщу… Так! Борщеві дати таку назву, а до всього — позолочену етикету! Мене іноді цікавить: хто міг бути винахідником борщу?

— Українці, — кинув через стіл Петро.

— Лож єсть… Його видумали ми, малороси, — рішуче заперечив Афоген Васильович..

— А скажіть, Афогене Васильовичу, — звернулась до нього його сусідка Мар’яна. — Чи це правда, що якийсь ваш родич є українським письменником?

— Нечуй-Левицький. Є такий, — майже суворо відізвався Афоген Васильович.

— І що ж ви на те?

— Я? Я його ніколи не читав… І не буду! — твердо сказав він, сьорбаючи бульйон.

— А чи хтось між нами читав його взагалі? — звернувся з питанням до всіх Петро.

Ніхто не відповів. По маленькій перерві сказав Водяний:

— Думаю, що найбільше з літературою мав діла я. Вибачте мені за таке зухвальство. Не те, щоб я більше за всіх читав, — я мав час над тим думати. У війську, хто хоче, має досить часу. І от я вам скажу: розуміється, ніхто з нас не читав Левицького. Я, правда, чув. Мав навіть у руках якусь його книжку… "Батюшки та матушки"… Щось у цьому роді… Але я вам відкриюсь цілком: я чомусь не хотів її прочитати. Чому? Не можу сказати, чому. Не тому, що Афоген Васильович… Афогене Васильовичу, — звернувся Водяний уже просто до нього. — Я не такий засадничий, як ви… Я шаную кожну порядно висловлену думку. Дуже просто, чому. Бо кожна думка, а особливо думка мистецьки висловлена, збагачує мене… А як вона написана, якою мовою — для мене все одно. Аби тільки я те зрозумів. Але до літератури, писаної українською мовою, я маю особисте застереження.

— І я також, — буркнув Афоген Васильович.

— Я вже сказав, що у мене своє застереження…

— Цікаво, — буркнув знов Афоген Васильович.

— По-моєму, та література плитка. Вона не порушує проблем…

— Але ж ви її ніколи не читали, — вмішується знову Петро Григорович.

Всі засміялися. Це було причиною, що розмова змінилася. Всі відчули, що говорити про такі речі досить ризиковно. У мужчин дуже швидко здійнявся настрій. Це передалось і жінкам. Довкола столу стало тепліше і інтимніше. Нічого дивного, що Мар’яна почала знов сміятися, блищати сюди й туди своїми каштановими очима. її дикувате, розхвильоване волосся настовбурчилось. Шкода, що сидить біля неї якраз Афоген Васильович. Інакше вона вже почала б свою газардну[18] гру. Але і так очі її вже виграють і стрибають безліччю бісиків через стіл… І то в напрямку Івана…

Василь ці речі бачить і переживає. Василь усе бачить. Він споглядає на Афогена Васильовича, і йому все здається, що той встане і своїм високим тенором крикне: "Вон!" Але Афоген Васильович тут не той самий, що в класі. Тут він говорить, жартує — правда, і сердиться, але сердиться зовсім не так, і з ним дається говорити.

Татяна рішила бути коло столу. Товариство їй робить Микола Іванович Водяний. Розмовляють вони витримано і коректно. І на них помітний вплив алкоголю, але вони вміють себе стримувати. Таня тільки зарожевілась і трохи випросталась.

— Я пропоную, — казала вона, — цю зиму провести у нас. Братів ми так скоро не відпустимо. Досить чекали иа них. Сопрон мусить пробути принаймні до Різдва. На Різдво я пропоную зробити у нас велике свято. Будемо гостювати, колядувати, їздити, ходити на сковзанку, на полювання — словом, забавляться. Я цілі три роки не виходила з роботи. День у день, без зміни і перерви. Мусимо хоча частинно нагородити себе. Ні?

— Якщо нам дозволять — так, — каже Микола Іванович.

— Хто не дозволить? Революція. Хай собі роблять революцію. Ми її не потребуємо.

— Інколи, Татяно Григорівно, нас і не питають…

— Ні. Я протестую. Мусять нас питати. Як? Я не втручаюсь в чужі справи і я хочу, щоб мене не займали… Я взагалі вважаю, що я маю право на життя…

Вона хотіла сказати щось інше. У неї була думка сказати: я не втручаюсь у всіляку політику.

— Ви, знаєте… На нашому лугу є чудові місця… Лід тягнеться верствами. Ви, безперечно, прекрасний бігун… Пропоную вам своє товариство…

— Вдячний… Охоче.

— Тільки я вже все забула. Грати забула, сховзатнсь забула. Я була вічно в роботі. Я вже не знаю, коли бачила в руках моди. Не знаю, чи вони взагалі існують. Війна знищила нам кар’єру. Я вже, напевно, була б лікарем…

— Вам цей фах імпонує?

— Імпонує? Не знаю. Я тільки, як і всі ми, Морози, дуже дисциплінована. Ми можемо все робити. Малювати, співати, господарити, бути машиністами, навіть писати книги…

— А це ж хто?

— Андрій. До речі… Ви знаєте нашого Андрія?

— Майже не знаю. Бачив його ще як хлопчика.

— Він дуже виріс, високий, кінчає гімназію. І пише… Пише прекрасні речі… На Різдво буде дома. Познайомитесь. Я переконана, що він вам підійде. Цікавий, можливо, найцікавіший за нас усіх. Шкода, що він не може бути тут. Мушу його навідати.

— На ваших плечах ціле господарство, — каже Водяний.

— Після смерті Марусі — все.

— То ви мусите бути дуже досвідченою…

— Так. Деякий досвід маю. Зрештою, це тільки конечність. Роля господині мене не захоплює.

— Що вас цікавить найбільше?

— Мене цікавить? — вона подумала. — Щось таке… щось таке… — приплющила очі. — Не знаю що. Щось трохи авантюрне… Світ, подорож, якась афера, найкраще якась романтична. Колись я читала романи пригод. Якась мандрівка пароплавом, зустріч з цікавим мужчиною, найкраще з якимсь письменником…

— Чому письменником?

— Я так думаю — чому, не можу сказати. Це, по-моєму, найцікавіше.

— Це дивно і разом цікаво. Наші дівчата не дуже схильні на такі якраз речі…

— Наші. Які. У нас їх безліч… І таких, і інших. Чого у нас тільки немає. У нас знайдете всі роди, раси і вигляди людей, які тільки можуть бути на землі.

— За винятком, кажіть, чорних. Але більшість наших людей — це люди "домашні" — "лезанімо доместік".

— Маєте рацію.

— Ви це також вичуваєте.

— Так. Але про це якось не випадає голосно говорити. Зрештою — хай цим журяться інші.

— Але взагалі це цікава тема.

— І у нас майже не рушена. Ми ростемо, як трава, і годі. Але я вже не можу ясно думати. Мене розбирає вино.

— Як, Татяно Григорівно.

— Так… По кісточках… Одна, друга, третя… Щось десь там загоряється… О, дивіться, дивіться! — і Татяна вказала на всіх. Виголошувався тост. Розчервонілий і величний Микола Степанович тримав у своїй здоровенній руці маленьку чарку і, мов диякон, проголошував: — За мирну, добродійну, блага всім бажаючу, добро творячу і муравлинно трудолюбну родину Морозів на чолі з її патріярхом підношу цю чарку і всім їм бажаю многії літа!

Майже спонтанно вирвалось в однієї з пань " Многії літа". Афоген Васильович одразу підтримав, а за ним заспівали всі. Цим самим відкрилась шумна частина обіду. Розмови окремих гуртків згасли. Пішли окремі слова, зауваження, вибухи сміху. Торувала над усіма Мар’яна. Вона швидко розгорялась, і її сміх лунав без перерви. Марія Олександрівна мусила постійно інтервенювати: — Мар’яно! — чулося щохвилини. — Я, мамочко! — чути було між шумом. — Як ти себе поводиш. — стишено сказала Марія Олександрівна. — Трохи шумно, мамо… Але що я можу зробити. Хочеться щось заспівати, щось студентського, "Бистри, как волни", щось таке… — вона потрясла своєю буйною головою, купи її волосся на плечах металися, мов огонь, коли його піддуває вітер, її сусід, Афоген Васильович, увійшов також у сферу натхнення. — Я можу бути ще цілком молодим! — гордо заявляє він. — Ви тільки не хвилюйтесь.

З нами творяться збіса цікаві колькумбінації. Я? Не я? Так. Це я! Дозвольте, дозвольте! Вибачте, високоповажні! Ви і ви! Я вас всіх шаную і, так екать, люблю! Наш час ще прийде. Ми ще покажемо світові, що ми можемо! — казав він направо й наліво. Звертався до всіх, до старого Мороза, що сидів на своєму троні гордо і незрушно, мов справжній Карло Великий франконський.

Дуже швидко вечоріло; непомітно для гостей, під той шум і гамір, прийшли молодиці і принесли засвічені лампи. Декорація змінилася, все заблищало наново, однак все було пущене у своєрідний круговорот, в якому не розбереш, де початок, де кінець. По тарілках, по криштальних чарках, по очах і по карафках стрибали блиски, відбивалися смужки півтіней, клалися і нахилялися, ніби тиснулись до всіх місць за плечима, рухливі бахматі тіні, похитувалась лампа і водила за своїми порухами мазки м’якого світла.

Горів огонь з живої крові, слів, сміху. Люди трьох поколінь зустрілися на якомусь перехресті, злучили древність, теперішність і будучність воєдино, пропонуючи себе великій їх природі, що дозволила їм тут бути. Будьте, будьте, друзі і недрузі, жийте, горіть і не згоряйте, бо живете в великому часі, великому просторі і ніхто з вас не чує, що за шуми летять до вас з вітрами півночі і яке буде завтра.

Вечір чорний і м’який, між чорним небом і чорною землею, прикрив собою неуявний і глибокий світ. Не видно ні слідів, ні колій, ні бистрих порухів, ні повільного кроку… Чуйно і насторожено йде і виростає у страшний вир нове життя. І хто знає, яким словом людської мови назвати його.