Морозів хутір

VIII

З приводу заручин Івана почали напливати привітання. Справжню сенсацію викликало привітання, якого ніхто не сподівався. Привітання від графа Демідова.

Здивування велике. Старий Григор сказав: — І де це він тут у нас взявся? Він доїжджав сюди лиш інколи влітку — на свою дачу в лісі… І то не було це кожного року.

— Цікаво, чому він нас згадав.

— Ну, — каже Григор. — Нічого дивного. Скільки то я находився з ним по Придніпрю. Тож були вічні лови, а скільки ми, бувало, говорили. Він, бачте, студіював, як він казав, народне господарство. А чоловік з головою.

Петро казав: — Це ж вони тепер усі вивтікали з Петрограду. "Таваріщі" випросили. З ним приятелював Сєров.

— Ти, Петре, добре його знаєш? — питав Іван.

— Як добре. Ловили пару разів разом рибу… Я ж малював з нього портрет. Здається, висить тут, у лісничівці.

Про свої відвідини лісничівки Андрій промовчав. І взагалі Андрій зробився мовчазний. Якісь виняткові думи ворушать його мозок. Сопрон збирається все-таки їхати, хоча ніхто не знає як. Таня завзято господарить. Водяний від’їхав, пообіцявши бути в Каневі на балу. До Морозів приїжджали рідні та знайомі, довго гостились, розмовляли, привозили вістки з околиць. З Серпухівських хуторів прийшла вість, що там ґрасує якась банда. Все йде перевертом, Каленик Хмель дістав записку, що як не виложить дві тисячі золотом — піде з димом. Минулої ночі отуди-о знову горіло, кажуть, громили замок Кочубеїв, а до Києва тепер хіба на крилах пролетиш. Між Козятином і Києвом усі мости порвали, а вагони ходять без вікон.

— А ти хочеш їхати до Сибіру, — каже Григор до Сопрона.

— Я це діло знаю. Доїду на Дін, а там доберусь до Саратова. Не можу ж я тут сидіти вічно.

— Е! І там воно те саме. Колчак, Антонов, чехи. На всі боки вітри. Розвіють вони Росію, ох, розвіють!

Минають шумні, крилаті дні. Надходить Новий рік. В соборі всеношна, велика служба, співатиме збірний хор. У залі вищої початкової школи — ялинка, по обіді — для молоді, а ввечері бал.

Потепліло, і почав падати великий, густий сніг. Старий Григор каже, що на Новий рік завжди падає сніг. На Різдво місяць, на Маланку сніг, на Водохреще мороз. На хуторі багатий, щедрий вечір. Столи, як годиться, засипані мішаним зерном — жито, пшениця, всяка пашниця — прикриті сіном і білими скатертинами.

Родина в повному складі, палає ялинка, і брати щедрують. " Щедрий вечір тобі, пане господарю, — радуйся! Ой, радуйся, земле, син Божий народився". "Бо прийдуть до тебе три гостоньки з неба, — радуйся!" Можуть приходити, всі готові. Спати цієї ночі довго не доводиться, бо ще з вечора приготовлені сани для поїздки на всеношну.

До Канева їдуть усі. О третій ночі їдуть старий, Таня, Андрій, Катерина Львівна і, розуміється, Василько з Михайлом. Іван з Сопроном лишаються до ранку. Так воліє старий. Не гаразд у такий час лишати хутір з самою Омелянчихою. До Івана з Сопроном охоче пристав Петро. Вів ще не позбавився старої, доброї звички не вставати дуже рано. Вранці їде решта. Сопрон, Петро, Катерина Львівна і Михайло залишаються на обід у Левицьких. Іван їде вітати з Новим роком тещу, тестя і наречену.

З приводу цього наповняються знані морозівській коші новорічними подарунками. Таня мусить виявити максимум сприту й винахідливості. Їй при боці стоїть Андрій. Його фантазія невичерпна. Все це робиться пильно, тепло, передумується кожна людина, її вдача, хочеться кожному дати те, що принесе радість. "Радуйся! Син Божий народився"!

Всеношна пишна і маєстатна. Панікадила палають огнем, все залите світлом. Собор повний народу. Благословенство "хлібів, вина і єлею" викликає в пам’яті кращі образи дитинства. Розмашний виголос проти диякона — "і подаждь, Господи, мир, благосостояніє, побіду над врагами" — страшними брилами звуків підноситься у простір храму, сильне, як буря, "многая літа" єднає небо і землю і кличе вічність.

Біля собору в темноті постійний рух і стишений гамір, під’їжджають і від’їжджають з брязкотом сани. Зустрічаються знайомі і взаємно вітають себе з Новим роком; багато з них щойно скінчили "щедрий вечір" і їм все ще хочеться щедрувати. Під’їжджають такі сани і з такими гістьми, яких перед цим не можна було зустріти в Каневі. В шубах і хутрах, з петроградською і московською вимовою. Між ними багато в погонах, і навіть генеральських. У міській управі ще була Україна, в Києві ще її влада, а тут під собором ніякої України. Тут ще справжня Росія, і то його імператорського величества.

— З Новим роком! Як поживаємо? — Нічого! Дякуємо! І вас з Новим роком! Все ще гаразд. — А що там з Росією? — Да! Росія! Лєнін-Троцький! Плохо дєло! Собіраємося на юґ!

Блискучі офіцери, погони під світлом свічок переливаються золотом, панни в горностаях і бобрових шапочках, в підшитих хутриною чобітках.

— Здравствуй, Ларісса! Какім такім чудом? С Новим ґодом!

— А! Маша! Мілая! Каґда с Маскви? С Новим ґодом! Ґдє ви астанавілісь?

— Ах, не спрашівай! Ужас! В ательє! Какая ужасная дира!

— Ах, ах, ах! А ми у Куніциних. Прієзжайтє, будем ради! Прекрасний дом.

— А ми сначала билі в Кієві, но там пално України…

Під собор розгінно під’їхали широкі, з гнутим полоззям санки — пара чорних баских коней, кучер у папасі, оксамитна, вишневої барви бараниця. — Демідов, Демідов! — зашептали довкруги. Очі всіх звернені в одно місце. З козлів зіскочив льокай у лівреї і легким порухом відкинув бараницю. З саней поволі, тяжко виліз величезний панисько, загорнутий в шубу, у великій, блискучій, чорній папасі. За ним висіла старша дама в соболях, за нею молода дама в препишних страусевих перах і елегантний офіцер в острогах і з шаблею на руці. Люди зробили дорогу. Гості повільно і байдуже вийшли на паперть собору і розчинилися в натовпі.

Присутність Демідова в Каневі стала відома всім. Він появився тут недавно, зайняв невеликий власний будинок на Дворянській, в якому ні він, ні хто інший з його родини до цього часу не мешкав і який переважно пустував під опікою управителя маєтку Демидівка, що знаходився дванадцять кілометрів на південь від Канева. Будинок швидко привели до порядку. В ньому кілька кімнат, невеличка зала, ватран, старі, добрі, дубові меблі.

Старий граф мав досвід, силу, популярність і такт. По приїзді він одразу ввійшов у контакт з управою міста. Українська? Для нього неважно — "всьо равно рускіє". Зайшов, привітався, перепросився, що по-українськи не потрапить "балакати". — Учила нас доля всіляких мов, а от своєї не навчила, — казав він з посміхом. Міська управа була такою увагою заскочена, її голова розсипався в люб’язностях. Він був соціал-демократ, однак Демідов не "боявся ніяких дідьків". Він також може бути соціал-демократом — "всьо ето та же Рассія".

Далі Демідов відвідав усіх знайомих, не забув і "свого шановного старого друга" — пасічника і великого історика Афогена Васильовича. Той негайно запросив "його світлість вшанувати своєю високою присутністю" вечір на честь Нового року. — Абязатєльно! Сачту сваїм долґом, Афоген Васільїч, навєстіть стараво друга. Старий друґ лучше нових двух. Не так лі?

А потім відвідав прекраснодушного доктора Миколу Степановича. Доктор мав нагоду візитувати знаменитого графа в його лісничівці під час одних ловів. То було давно, але граф таких речей не забуває. — Помню, помню! А как же! Ніколай Стєпановіч! Ах, ето Марьяна Ніколаєвна? Красавіца. А таґда била єщо дєвочкой, згадав також Морозів. Шанував їх окремо, а особливо Григора Івановича — "старого, прекрасного друга", якого часто згадував у Петрограді, особливо, коли доводилось у міністерстві хліборобства захищати "інтереси народного господарства". — Гаспада! Ви не знаєте, что я в Кієвской губернії імєю пріятєля-крестьяніна. Он должен бить у нас міністром! — І коли він тепер згадав Мороза і довідався, що син його, Іван Григорович, капітан артилерії, заручився з Мар’яною Миколаївною, він негайно написав і вислав "нарочним" привітання: "Вибачте, що позбавлений шани особисто Вас відвідати. Задалеко для мене, бо я вже став старий. Але від душі вітаю Вас, шановного Вашого родителя і цілу Вашу родину з Вашими заручинами. Демідов. "

На Різдво спалили його маєток. — Ну, що ж… Революція. Не можна від неї чекати втіхи карнавалу, — сказав старий на цю вістку. Гірше було з лісничівкою. — Ґлупци! Унічтожілі собствєнниє ценності. Я етово в гроб нє забрал би. Хатєл ім же аставіть! — І більше — ні одного звука. Навіть не поїхав подивитися, як те все виглядає.

Над ранок Сопрон, Петро та Іван також появились перед собором. Люди вже роз’їжджалися. Без перерви дзвеніли балабони. Іван намагався знайти Мар’яну, але не мав успіху. Взагалі з Лоханських нікого не було видно. Побачив батька, що збирався від’їжджати.

— А де Андрій? — запитав Іван.

— Не знаю, Іване. Я їх там залишив, пішов на крилас і більше ось нікого не бачу.

Додому на хутір поїхав сам старий. Ціла родина залишилась у місті. Петро з дружиною і Сопроном пішли до Левицьких. Іван і Таня до Лоханських. Василько і Михайло взагалі десь зникли, і їх не могли знайти. Вони мають, напевно, свої інтереси. Так само не було видно Андрія.

Іван і Таня поїхали до Лоханських. Ті вже дома, скрізь натоплено, чисто, новорічно. Бурхливе вітання з Новим роком, безліч побажань, сміх. Мар’яна відразу забрала Таню до себе, Івана полонив Микола Степанович, Марія Олександрівна просить пробачити, що не має часу.

У дівочій так само тепло й чисто. Таня приводить себе до порядку.

— Як тут дуже мило, Мар’яно! Як тут чудово! А де ж твоя прекрасна сестриця?

— Ще не вернулась, — каже Мар’яна.

— Ми загубили також нашого Андрія.

Мар’яні не цікаво продовжувати цю думку. Вона швидко питає: — Як же, Таню, з ялинкою? Будеш цілий день у нас?

— Не можу, Мар’яно, мусимо ще заглянути додому. Не маю з собою убрання.

— А бачила, які прекрасні офіцери? Яка маса столичної публіки. Кажуть, тепер по всіх містечках таке саме діється. А бачила Демідова? Він нашому батькові ще вчора зложив візиту.

— Іванові також прислав привітання з заручинами.

Далі дівчата йдуть до Марії Олександрівни. У неї там стільки роботи. Таня викладає подарунки. Виходить з кабінету Іван і прилучається до жінок. Микола Степанович на ціле горло регоче зі свого дарунку — велика, заквітчана ковбаса з написом: "Денно три рази. Від усіх хвороб. Найкраще з горілкою". Це вже, напевно, Андрюша, ха-ха-ха!

Мар’яна дістала дуже незвичний, як на ці часи, подарунок. Коробка прекрасних пралін[31] від Семадені.

— Іване! Це ж ціле чудо! Де ти це взяв?

Мар’яна відразу відчиняє коробку і частує присутніх. Іван з приємністю констатує, що Семадені всім імпонує.

— Все це заслуга наших киян, — каже він.

Марія Олександрівна і Ольга дістали також своє. Марія Олександрівна — улюблене печиво, а Ольга — невеличку збірку віршів українською мовою з підписом Андрія: "Напєрєкор судьбє, стіхіям вопрєкі".

В їдальні накривався стіл для сніданку, що нічим не різнився від справжнього обіду. Повне накриття, пляшки, чарки і величезний а ля "реґіна Вікторія" торт. На дванадцять осіб. Мають власне прибути давні, ще з Петрограду, знайомі Мар’яни.

— Малиновські? — здивовано перепитує Таня, бо вона дещо їх також знала. Зрештою, в Петрограді це знане прізвище. — Дуже, дуже цікаво, — каже Таня.

— І уяви, — говорить обурено Мар’яна, — вони тут зупинилися в номерах — п’ять у двох кімнатах, а вони ж мали свій осібняк.

— Це, дійсно, жах, — стверджує добряча Марія Олександрівна. За чверть перед восьмою ті прибули на візниках. Генерал-майор Віталій Олександрович — недавно демобілізований, ще у своїй формі. Його елегантна Клавдія Адріянівна — петроградка з крові й кості, з прекрасним російським акцентом, їх син Ігор — поручник Гвардії, що не вимовляє Р, і дочки Маша й Татя на — веселі, шумні й говіркі панни.

Всі кімнати заповнились гамором, цілунками, викриками.

— А Ольги нема і нема, — між іншим журиться Марія Олександрівна.

— Найдеться, мамо, — басить Микола Степанович. — Напевно, десь із приятельками.

— Скорше з Андрієм, — кидає здогад мати. Генерал сидів у вітальні з Іваном. Курили.

— Ви офіцер? — питає Івана Малиновський.

— Капітан. Дванадцята мортирна, — спокійно каже Іван.

— А! Дванадцятий корпус. Абакімович. Друга армія… Були, розуміється, в полоні.

— Довелося, ваше превосходительство.

— Ну, ваш корпус іще нічого. Найбільше постраждали в тих багнах п’ятнадцятий і двадцятий.

— Ми втратили всю артилерію.

— Самсонов сам винен, — каже рішуче генерал. — Звичайна російська кутєрьма. Ті німці… Глупци. Хочуть мірятися з нами силою. Знаю їх педантичність — вони нас не скоро лишать. Але це власне і буде їх згубою. Послали нам Леніна. Рано чи пізно відчують на своїй власній шкурі, що це значить. Якась політична сліпота. Що думаєте тут робити?

— Маю тут господарство, — каже Іван.

— Думаєте господарити?

— Я, власне кажучи, і є господар. Це війна зробила з мене воїна.

— Не думаєте "на юґ"?

— Поки що ні.

— Моя думка — поки не скрутим шиї революції, не піде ніяке діло.

— Я, властиво, ніякий політик.

— Хто з нас політик. В Росії не було модою займатися цією справою, а логіка сама підказує, що громадяни такого простору мусять бути політиками. Зрозумійте, що Лєнін-Троцький, що вже вигнали нас з дому, цілком поважна загроза світові. Вам ті речі ще не так очевидні. У вас тут ще лише квіточки — ягідки будуть. Пограбували маєтки — пусте. Але що робиться в обох столицях! Робесп’єрівщина.

— Я вас розумію, пане генерале. Однак я не вірю в революцію.

— Ах, Іване Григоровичу. Революція не вимагає віри. Це зараза, і з нею треба боротись.

— Але я не можу лишити землі. Це для мене альфа й омега.

— Розумію. Однак доктрина Маркса, яку несуть з собою панове Ленін і Троцький, має намір змінити весь зміст цієї альфи. Мусите знати, що вся земля буде відібрана. Всім, без виїмку. З неї зроблять державну власність. Дурні мужики тішаться думкою, що нарешті дістануть землю. Читали ви про Оуенів експеримент колективного господарювання? Те, що не вдалось англійцеві в малому, те мусить удатися Лєнінові у всеросійських масштабах. Ми ж, знаєте, широка натура. Що нам мільйони людей! У нас день-денно вистрілюють десятки тисяч, і триватиме це, з огляду на розміри справи, роки й роки. Йде про революційну зміну людської психіки: знищення самого почуття приватної власності. Тут ніяка земля і ніяке господарство.

— І саме тому, ваше превосходительство, я не можу брати участі в такого роду революції.

— "За" ні, але "контра" потрібно брати. Інакше це маніяцтво все нам знищить.

— Хто ж за таке піде проливати кров? Спитайте нашого дядька.

— Дядькові вони про це не кажуть. Дядька беруть, мов коропа, шматком картоплі. Наївність дядька і Маркс — різні речі.

— А як же думає Лєнін?

— Перегорніть пару його писань і будете знати. Гіперболічна слов’янська химера, пригріта жаром азійського фанатизму. Надчуття і надпсихологія. Слон у складі порцеляни.

Іван насторожився.

— Все це так. Очевидно. Але мене не вдовольняє також ідея "юга Росії". Чи не є це другий бік тієї самої медалі? — вирвалось несподівано в Івана.

На це саме навинувся Микола Степанович, що до цього часу мусив бавити дам, і перешкодив Малиновському відповісти.

— О! Тут, чую, прецікава розмова, — заговорив він живо й пристрасно і цим порушив академічність мови попередників. Микола Степанович знову зійшов до своїх словних запасів.

— Віталію Олександровичу — ричав він тоном лева. — Революція передовсім мусить дати людині свободу. Це перше. Решта — нісенітниця.

Генерал посміхнувся.

— Колись ми всі так думали, Миколо Степановичу. Так думали наші студенти і політикуючі дами петроградських салонів, але так не буде.

— Чому? — визвірився і підняв свою буйну голову доктор. — Ідеали французької революції ще не здійснені.

— Ленін і Троцький роблять не французьку, а російську революцію, Миколо Степановичу, — каже збитий зі спокійного тону генерал. І після цього почав наново про Маркса і доктрину марксизму.

— І прекрасно! І прекрасно! — вибухав далі доктор. — Свобода, рівність. братерство. Французи не осягнули рівності, бо залишили приватну власність. І наша революція цю хибу мусить виправити.

— Заберіть мені моє почуття власності, і я духово вмру, — спокійно проговорив Іван.

— Чому? — напався на Івана доктор. — Це всього-навсього вибуяла звичка і тільки.

— Припустімо, — казав далі Іван, — одначе це ті гормони, що втримують активність найсильніших людей.

— А де ж дух? Дух? Свідома воля? — потрясав гривою доктор.

— Мушу вам, Миколо Степановичу, нагадати, що марксизм, власне, заперечує дух. Він оперує економікою.

— І хай собі оперує. Але в кожному теплому тілі живе свідома воля корегувати свої інстинкти, часто далекі від доцільності, — говорив доктор пристрасно.

— Щур також тепле тіло, — каже Іван, — спробуйте заперечити його інстинкти.

— Людина, — затявся раптом доктор, — дозвольте сказати, не щур.

— Тоді ви будете в суперечності з доктриною марксизму, — каже знов генерал.

— В такому разі де глузд? — ставить питання збитий з позицій доктор.

— Тут, — каже генерал, вказуючи на м’язи рук. — Битись треба.

— Битись — так, але за що, — втручається знов Іван. — За старий лад?

— А він для вас був поганий? — питає генерал.

— Тут не про мене йде. Йде про маси. Захищати тільки стару форму по такій війні — це свідоме самогубство. Як не кажіть — на цій війні віддали своє життя мільйони громадян. За що, спитаємо. За батьківщину, дістанемо відповідь. Але чи та саме батьківщина почувається до обов’язку супроти своїх людей? Твориться враження — ні. Принаймні там, "на юґє". І хто пішов туди захищати старий лад? Ви, ваше превосходительство, краще від мене знаєте ту публіку. Це якраз ті, що створили ґрунт революції, — казав спокійно і непорочно Іван.

— То мусите туди йти ви, Іване Григоровичу, — сказав генерал.

— Це була б тільки втрата часу.

— В такому разі що, по-вашому? — ставить точно питання генерал.

— Маю досить песимістичну відповідь, коли брати справу "в такому разі", — каже ухильно Іван.

— Це значить — непротивлення злу, — докидає генерал.

— Не точно так. Я не вірю в сили ззовні. Большевики діють демагогією. Це їх неперевершена сила. Нашою силою є правда.

— За кожну правду треба боротися силою.

— Саме тому. Але є різні методи боротьби. Тепер, як кажуть, іде боротьба класів. Мій клас, як хочете, ще не зовсім готов до такої боротьби. Просто тому, що його ідеали ще не окреслились до тієї міри, щоб стати гаслом. Поки що борються крайності, що себе взаємно виключають.

— То в такому разі Петлюра! — ставить гостро питання доктор.

— Ви рахуєтесь з ним поважно? — швидко запитав генерал.

— Ні. Це романтика. Я проти ремінісценцій Запорізької Січі, — спокійно сказав Іван.

— О! Не кажіть! Їх соціальна програма досить широка, — каже поважно доктор. — Куди Денікінові.

— Директорія? Мавпування французької революційної патетики, — каже генерал. — У нас французька свобода буде значити анархію. Думаю — Петлюра живе тільки соками сепаратизму. Конкурувати з Лєніном соціалістичною демагогією йому ніколи не вдасться. А сам сепаратизм дає досить скудні перспективи. Ще не час.

Розмова була нагло перервана. Марія Олександрівна покликала до столу. Появились розчервонілі Андрій і Ольга. Маша і Таня оживились, бо дістали товариство. Біля столу зчинилось чудове щебетання. Іван опинився в пишному букеті столичних дам, Андрій зайнявся Машею, Ольга — Танею. Наливались чарки й келихи. Дами пили вино, мужчини давали перед чистій. Говорили про Петроград, про петроградські вечори, сховзанки, театри. Маша відвідувала Смольний, прекрасно говорила по-французьки, прекрасно грала Шопена, прекрасно себе тримала. Андрій це вичував і мав змогу рівняти Петроград і Канів.

— Ах, як тут у вас чудово! — казала вона високомовно, а в очах і голосі, через виразну щирість, проривається великодушна поблажливість. — Я ще не була в Малоросії… Тут, дійсно, південь. Петроград, безумовно, прекрасне місто — саме як місто — але у вас тут усе соковите. Тут усе променює світлом і теплом. У нас холодно, блискуче і точно. До всього тут велика свобода.

Ні. Маша нічим не зрадила, що вона дійсно думає. Вона дає частину свого благородства дому сьому. Так, розуміється, годиться. Те саме її брат, поручник Ігор. Блискучий, стрункий, підтягнутий у всіх місцях, на прямому носі золоте пенсне, волосся напомаджене і розділене чітким, рівним проділом. На чолі — невеликий шрам. Говорить стримано, делікатно, напружено і все тримається найближчих тем. — Да, мадам! Ізвольтєс! Очень, очень. Я васхіщон! — Великої теми не має — лише уривки речень і слів. — О, я захоплюсь. Який аромат! Ваше вино, без сумніву, першої марки, дозвольте знати, — звідки? Ах, так! Кримське? Знаю, знаю! Ми пили кримське і, уявіть, я волію кримське, ніж будь-який токай.

Він сидів з Танею. Говорили навіть про стиль пляшок вина, про форму вази з яблуками, про Новий рік. Оповідав, що він уперше так прекрасно провів Новий рік. Було, без сумніву, тісно, одначе дружньо, тепло і весело. О дванадцятій пили вино, а після того справжній гроґ — бозна-звідки він ще тут у вашій країні взявся.

— Я, — казав він, — щойно тепер почав направду розуміти Алєксєя Толстого. "Ти знаєш край, ґдє всьо абільєм дишіт". Прекрасно!

Встали з-за столу о дванадцятій. Де дівся час? Скоро обід, далі ялинка, до Лоханських уже приходили по речі і посуд. Встаючи від столу, Ольга знайшла хвилинку і шепнула Андрієві: — Пам’ятай, що я можу бути, як березнева кішка, ревнивою і що я маю пазурі.

А Іван пропонує Мар’яні проїхатись на хутір. Так. Вона, правда, невиспана, але приляже на пару хвилинок у Тані. Таня вдоволена, Андрій також. Оля глянула зовсім по-дитячому: — А я? Мамо! А я? — Не можна, дитино, всім їхати, — сказала гостро Марія Олександрівна, і на очах Ольги появилися справжні, щирі сльози.

По сніданку всі гості роз’їхались. Глибока, раптова тиша запанувала в домі Лоханських. Ольга гнівається і замкнулась у дівочій. Батьки пішли відпочивати. Все, що було на столі, так і зісталось стояти, а над усім хитались розводи пахучого тютюнового диму.