Морозів хутір

VII

Заручини Івана з Мар’яною не могли зістатись таємницею двох родин. Це стало темою дня для цілого довкілля. У Лоханських справжня революція. Микола Степанович зовсім заскочений. Йому якось і на думку не спадало, що щось подібне може статися, та ще й у такий час. Марія Олександрівна натомість цілком сподівалася такого закінчення справи, але вона взагалі не звикла випереджувати події. Потай бажала, щоб це сталося, Морози їй імпонували, однак і з приводу такої важливої події не слід тратити рівноваги. Тому саме вона нічого не казала своєму розполітикованому дружині.

Зате тепер їх розмови крутяться виключно біля цієї справи. Будь-що-будь, а Мар’яна мусить увійти до Морозів не з порожніми руками. Чи має вона бодай білизну, меблі. Де все це в теперішній час дістати. Як вибрати з банку гроші і які це гроші мають бути. Тепер пішли карбованці, "осикові", "лопатки", "хвартушки", якісь бони, купони і хтозна-що. Скільки це має бути і скільки у них на конті взагалі. Десять тисяч золотом, і з них годилось би половину відложити Мар’яні. Чи тільки їх видадуть. Меблі доведеться замовити, але більш ніж сумнівно, чи місцеві майстри зроблять щось порядне. Треба буде вдатись до Києва, але як це, в повітри лихої, зробити? Самі питання й питання, і не можна знайти прямої, ясної відповіді.

Батьки довго не можуть цієї ночі заснути, їх нічна лампа довго світиться в теплій, вузькій спальні. Микола Степанович довго ходить у піжамі та м’яких пантофлях сюди й туди. Він не може думати сидячи, а як ляже — одразу засипає.

Марія Олександрівна продержала його в такому напруженні кілька годин.

— Це ж наша дитина, Колю, — казала вона.

— Я цього не заперечую.

— Цього мало. Треба обдумати і рішити справу. Я вважаю, що для Мар’яни це дуже і дуже поважний крок, як не кажи.

— Хто тобі сказав, що я думаю інакше. — казав, широко й щиро позіхаючи, Микола Степанович. — І ще — чи буде вона щось тямити в господарстві. У Морозів панувати не вміють.

— Я думаю, — енергійно твердила Марія Олександрівна, — що навчитись садити капусту куди лекше, ніж грати Бетговена.

— Це то так. До господарства треби не тільки знання, але й нахилу. Ми... Ти ж знаєш.

— Що то значить у здорової й нормальної людини нахил. А навіщо людині дав Бог волю. Чим ти вважаєш свою дочку.

— Тим, чим вона є — панною, що виросла на готовому хлібі.

— Ах, — говориш!

І вже зовсім лягаючи, Микола Степанович, між іншим, бовкнув: — А я все думаю, що і Морозам не вдасться втримати їх прекрасного хутора.

— Ах! Не говори таких дурниць! — майже викрикнула Марія Олександрівна, і більше вони ніколи про це не згадували.

Ще більше розмов, тільки іншого змісту і дещо пізніше по півночі, велося на половині дівчат. Дівоча кімната у самому куті будинку з вікнами на схід і південь, просто в сад. Влітку перед вікнами — клумби з квітами, трохи далі — кущі червоних вишень. Кімната простора, висока, з тонкими м’яко-синіми, з прозолотою стінами та великими подвійними вікнами, завішеними прозорими серпанковими фіранками. Ліжка залізні. білі, з мосендзовими оздобами, з м’якими дротяними сітками. Подушки білі, високі, пухові — такі, які любить Марія Олександрівна. Ковдри також пухові, стебновані, густого ясно-червоного шовку, в білих мереживних поволоках. Ліжка стоять насупроти, під ними м’які килимки, між ними туалетний стіл з трельяжем і при кожному ліжку по столику. При вході вправо біла, повна, з золотими візерунками рококова канапа з блакитною спинкою, а перед нею такого ж стилю столик з двома стільцями. Дві шафи на одяг, на стінах малюнки — коні, собаки, панни в довгих, широких сукнях, масковий бал у венеціанському палаці. Все те — непогані копії непоганих майстрів — більшість привезена з Києва й Петрограду. А на всьому дрібнички з порцеляни — танцюючі балерини й слони, — креми, пудри, кольонську води, гребінці і щітки. Поміст застелений килимом місцевого виробу з полтавськими рослинними взірцями.

Ольга приїхала нечувано пізно. По десятій. Була натхненна, напружена, щоки горять, бистрі сяючі очі. На щастя, нікого в коридорі, а матері сказала через двері, що була в Демидових, їсти зовсім не хоче, по дорозі зриває пальто і біжить до себе.

Мар’яна була сама і в ліжку, лежала горілиць, ліва рука відкинута, мереживо сорочки й ковдри творить пінну бурю. Менша лампка під рожевим абажуром тьмяно світиться.

Ольга увігналась і, як була, уткнула голову в мереживо на грудях сестри і заніміла.

— Що з тобою, Ольго? — схвильовано говорила Мар’яна, обняла сестру, гладила її розсипане, буйне волосся.

Ольга підняла голову. Сльози текли по її щоках.

— Мар’яно! Сестро! Це від щастя!

І вона знов уткнула голову в мереживо; вирвались здушені звуки хлипання. Потім нагло зірвалась на ноги, підібрала довгу сукню і закрутилась по килимі, наспівуючи вальс Штрауса. І при цьому вона сміялась, співала і знов сміялась, щоки все ще в сльозах. Мар’яна дивилась на неї здивовано, трохи збентежено. Догадувалася, що з нею, і разом боялася свого здогаду.

— Мар’яно! — швидко казала Ольга. Не роздягаючись, вона лягла горілиць на свою білу, розстелену постіль. — Ти вже будеш жінкою. А тобі не страшно?

— Чого?

— Ну, як чого? Так. Взагалі... Я, знаєш, сама поганяла.

— Коні. Андрій мені дозволив правити кіньми. Це чудово! Трохи мерзли пальці.

— І ви не перекинулись?

— Навпаки. Ми летіли, мов навіжені. Але де ми були! Спитай нас, де ми були. В Демідівському лісі. Який це ліс, який це ліс! Які там дуби, яка нечувана розкіш! А яка там ялинова алея, що веде до лісничівки!

— Ви там, Ольго, були?

— Були!

— В лісничівці?

— Умгу!

— Боже, Боже! — вирвалось у Мар’яни. — Хто ж там ще був з вами?

— Я.

— І більше нікого?

— Він.

— Тільки вас двоє?

— Умгу.

Мар’яна раптом замовкла. Ольга зірвалася знов, кинулась до сестри, обняла її за шию і міцно, міцно цілувала.

— Мар’яно! Сестро! Все було дуже, дуже гарно! Ти ж бачиш, як я тішуся! Як у романі. Ні, як у казці. Сани, коні, бараниця, блискуча дорога, білий сніг, темний ліс, старі дуби, довга-довга, зелена, засипана снігом алея. Наші сани роблять перший слід — і нарешті чудова, сіра вілла. Навіть не вілла, а скорше палацик з вежею, а тепер зовсім порожня, всі вікна вибиті, всі двері вирвані, всі меблі розбиті, всі печі розвалені — скло, сміття, кусні порцеляни, а найгірше — кусні роялю — поплутані струни й білі, потрощені клавіші. По нім, видно, били сокирою… А Андрій стояв на порозі у своїй довгій шубі і своїм соковитим голосом декламував з "Одіссеї". Потім він ходив від вікна до вікна і казав: — Тут стояла шовкова канапа, на якій сидів Чайковський і оповідав про ангорських котів. Тут був мольберт, на якому Рєпін писав свою відьму. Тут бував Чехов, Винниченко і навіть сам граф Толстой. І тут також засідали підпільники, революціонери з групи "Юґа Росії". Граф Демідов звозив, каже, сюди з усіх кінців імперії все, що тільки могло хвилювати людський дух. Тут також давали концерти найкращі виконавці. Приїжджали навіть з Петрограду. Зала, дійсно, звучить — навіть без вікон, чудовий плафон — щось подібне до небес у синіх розводах стилю емпір. Андрій про все це дуже гарно казав. Я так не потраплю. Ми стояли побіч у широкому вікні величезної веранди, а перед нами стирчали зі снігу обламані рештки пальм. Направо, наліво і просто до самого густого лісу променями лежали три алеї. Широким овалом з-під снігу випинались обриси клумб, луки померзлих троянд, оповиті рожами брамки алей, розбиті, білі лавиці, якісь мармурові рештки — німф чи богинь — подоба класичних руїн, які ми бачили на малюнках "Ніви"… Боже, яка краса! І зовсім, зовсім тихо. Ніби на цвинтарі.

Я нічого більше не хотіла. Я була повна здивовання, і цього мені вистарчало. Ми ходили по кімнатах з прекрасними плафонами, Андрій пояснював мені алегорії, я мовчала. Андрій піднімав черепки саксонської порцеляни, барвисті кусники кришталю. Це, каже, богемське скло. Це, каже, візерунки відомих фресок якогось там майстра. Це, каже, рештки китайських ваз — великих, що стояли просто на паркеті, мабуть, з квітами. Андрій все це так добре знає.

Але найцікавіше було в бібліотеці. Страшно. Книги, мов трупи. Андрій показав мені зразки папірусу — і він каже, що це справжній, з Єгипту, з якогось музею, древній, тисячі років. І все те просто в смітті, на помості. Товсті, сильні томи в пергаменті — "Божественна комедія", Шекспір, французькі класики в оригіналі. Боже, скільки всього того! І все розбите, через вікна навіяло снігу, сніг розтавав, замерзало, альбом Ватиканського музею з чудовими копіями майстрів ренесансу замерз у калюжі, і через лід ми розглядали стелю Сикстинської каплиці.

Ах, Мар’яно. Я ніколи не думала, що зовсім, зовсім недалеко від нас щось подібне існує. Ми ще довго там ходили, заглядали до ванн, до убиральні, оглядали рештки зимового саду — поламані олеандри й магнолії. Потім пішли на горище, вилізли на вежу, з якої видно велич лісу і далеко-далеко Дніпро. Але ми Дніпра не бачили. Робилось темно, і обрії затягнулись поволокою туману. Ми тільки бачили великий, темний ліс — бір, що тягнеться вздовж Дніпра по пагорках, мов великі хвилі якогось темного моря. Андрій каже, що ліс той тягнеться до самого впаду Росі. Які, він каже, там дуби, особливо над Дніпром, де вони сходять донизу, до самої води. Андрій тут заспівав арію з опери "Князь Ігор" — і дійсно, це місце нагадує нашу древність. Ах, Мар’яно! На тій вежі! Це треба розуміти. Ми були там самі, як двоє птахів. З лісу долітали дзвінкі оклики круків. Кро, кро, кро! — який у них звучний голос, ніби з металу. Андрій казав: — Вслухайся, як вони крячуть! І дійсно.

Внизу ми ще блукали до самого смерку. Мені було холоднувато, і ми розтопили ватран. Андрій пошукав і знайшов розбитки меблів — ми сиділи у поламаних фотелях і, уяви, підкладали до вогню шматки кавказького горіха, карельської берези, червоної американської сосни. Ватран був частинно розбитий. Андрій казав, що це був справжній італійський мармур. Він нагинався, брав ті шматки до рук, і між ними попались шматки зеленого малахіту з Уралу. З нього була якась чудернацька підставка для книг. Ми принесли собі кілька ілюстрованих французьких журналів, уявляли себе лордами і при світлі ватрану розглядали луврський музей, розколи Тутанхамонового гробу, пустиню Гобі, балет Фолі-Берже. Ах, яка прекрасна Айседора Дункан — босоніжка в балеті "Інтернаціонал". Яка шалена патетика! Навіть на малюнках можна це відчути, і Андрій був здивований, що я про це досить багато знаю.

І уяви, Мар’яно! Темнота, тиша, ватран, обриси розбитих фігур, смуги сяйва від ватрану, що бігають, стрибають, нагло зникають, то знов нагло виблискують. Я ніяк не могла сподіватись, і мені ніколи не снилося, що Андрій щось таке придумає, знайде і так майстерно мені покаже. А який був сам Андрій! Він мав вигляд сердитого тигра. Я навіть дивувалась. Але був він, Мар’яно, прекрасний!

І тут Ользі не стало дихання. Вона перервала мову і хвилинку віддихала. Потім жадібно казала далі: — У нього довгі, міцні, костисті пальці, він брав з купи книгу, дивився сердито і кидав книгу назад. Поглянь, каже, мені — і показує діри в стіні. Це, каже, "вони" стріляли. — Хто це вони? — питаю, але відповіді я не дістала.

Було так шкода кидати це місце, Мар’яно. Я мала чудовий настрій. Ольга знов перервала мову, дивилася вгору на образок Матері Божої, що висів над ліжком Мар’яни, і в очах її знов появилися сльози. При цьому в неї вирвалось глибоке зітхання. — і коли вже ми, — продовжувала стишеним голосом, — виходили, я помітила, як Андрій при виході підняв за мною руку. Я це помітила по тіні; він, мабуть, це також помітив, бо саме яскраво горів ватран. У мене, Мар’яно, на хвилинку зовсім завмерло серце. Рука сховзнула і впала, а я відчула зовсім легкий дотик. Ми вийшли, мовчки всілися до саней і від’їхали. Цілу дорогу мовчали.

Мар’яна жадібно слухала, уста її висихали, очі наливались дивним чадом. В уяві поставали сильні, хвилюючі образи, розкривались повні види з книги, вона дивилась на сестру, заглядала до її великих, глибоких, чистих і щирих очей, і їй здавалось, що вона дивиться до колодязя, на дні якого дуже, дуже глибоко горить страшно небезпечний огник, що вибухне вулканом.

— Ти знаєш, — казала Ольга, звівшись і присівши на ліжко сестри. — Я мушу бути справедливою й сказати чисту правду. Я вже себе перевірила. Андрій, скажу тобі, завжди має думку і вміє її висловити. Ти, може, сама помітила: він діє. Він постійно хвилює нашу уяву, Мар’яно. Інколи, наприклад, він обережно підходить до тебе. Ти мене знаєш… Я трохи химерна. Батько так нас виховав, і ми такі є. Але коли підходить Андрій, моя химерність зникає. Він приводить мене до порядку. Здається, він мені каже: будь в першу чергу нормальною, здоровою людиною. А один раз — це, здається, було тоді ще, як ми тільки познайомились — він мені так і сказав: ви, каже, Ольго, ніщо інше, як звичайна російська "кисейна" баришня. Боже, як він мене цим поранив! Я ревла, як худобина, і з того часу я рішила показати йому, що він трагічно помилився. І я це доказую, і я це докажу! Він зовсім подібний до своєї матері.. Він сам про це казав, і, здається, йому це імпонує. А чи помітила ти, як він танцює? Яка в нього легкість руху, хоча загалом він досить тяжкий і навіть незграбний, як і всі вони, Морози. Ти, зрештою, знаєш. А далеко ти з ним тоді забігла?

— Це ти про що? — спитала Мар’яна, хоча догадувалась, про що та питає.

— Тоді… на ковзанах…

— А! До самого Дніпра.

— Ну ж ви й летіли. А ти прекрасно йдеш, Мар’яно. Я слідкувала. Прекрасно! А знаєш, чого він від мене вимагає?

Мар’яна глянула насторожено й допитливо.

— Він вимагає, — казала Ольга, а брови її насупились, — щоб я розмовляла з ним по-українськи.

— Так? — кинула байдуже Мар’яна.

— Ти собі уяви… І скажи — як? Я ж не потраплю висловити в тій мові ні одної думки, а головно — маю переконання, що це, властиво, не мова, а тільки поговірка низів, мужиків, і то малоросійських. І раптом у цей заповідник мужицтва маю чогось втискатись я — і скажи, задля чого?

Але Андрій настоює, і ти знаєш його наполегливість. Він продекламував у тій мові кілька віршів — і навіть нічого. Дуже м’яко. Я вслухалась у слова, і мені здавалося, що кожне слово обгорнуте ватою. Але в пісні ця мова звучить прегарно, а в устах Андрія також. І я цікава, чому це так. Він прочитав мені якусь байку про Арістотеля й Аглаю — філософа і, може, куртизанку. "Тільки мудрість, наука і старші ліііта… Подають проти неї міцного щита". Ліііта. По-російськи було б "ґааада" — два рази А, а там натомість І і А. Але я знаходжу, що не треба в цій мові поважно говорити. А ти, Мар’яно?

— У Морозів ця мова неуникнена.

— Але ж Іван майже нею не говорить. І він не хоче.

— Там ще господарить не Іван, а старий Григор.

— А я тобі, Мар’яно, скажу, що там господарить Андрій.

— Тим більше.

Ольга лиш маленьку хвилинку подумала.

— Я вже думала про це, і дуже шкода.

— Чого тобі шкода?

— Не знаю, як сказати. Це просто почуття. Це, мабуть, і буде революція. Не вгору, а вниз, не згори, а знизу, не небо, а земля. Ах, як це, мабуть. буде дивно колись.

— Ольго! Що ти кажеш?

— А що буде з нашим балем? — Ольга перекинула розмову на зовсім інше.

— Ну… Розуміється — підемо.

— Я дуже хотіла б мати щось нове. На собі і в собі. Це ж для мене перший бал, і я вже питала Андрія, що він думає про цей вечір.

Каже, що буде і буде танцювати, але я хотіла не цього. Я хотіла думки, Мар’яно.

— Ольго! Вже дуже пізно. Лягай. Думки? Якої думки? Ольга глянула на сестру, спитала очима і хитнула головою. Потім ще раз обняла її і ще раз поцілувала.

— Ну, вже йди, — каже нерівно Мар’яна, і Ользі здається, що вона за щось на неї гнівається.

Ольга почала поволі, з перервами роздягатись. Скидала з себе одну річ за одною, зупинялася перед дзеркалом, зазирала собі до очей, придивлялась до своїх рук, до ніг і інколи крадькома посміхалася. Потім довго, байдуже чесала волосся, і думка її при цьому кудись, невідомо куди — за гори, за доли — тікала. Ще потім мила зуби та руки і нарешті лягла. І вже в постелі, прикриваючись, проговорила: — А знаєш… Андрій обіцяв завтра до нас заїхати.

Не дістала ніякої відповіді, повернулась, зітхнула, положила руку під праву щоку, плющила, то знов розплющувала очі, поверталась направо, наліво, горілиць, глибоко зітхала, перебійно схлипувала — і десь над ранок у дівочій кімнаті Лоханських стало тихо.