Морозів хутір

ЧАСТИНА ПЕРША І

У перерві перед останньою лекцією Василь Мороз сидів на передостанній лавиці першого ряду і старанно повторяв «Центральний край». Перед ним стоїть ще п’ять лавиць, і на першій з них сидить двоє дівчат. Одна з них зветься Ала.

Андрій Книш, прозваний «білим кликом», з вихрястим на чолі рудуватим волоссям, з блискучими, повними бісиків очима, стоїть за Василем, смикає його за лікоть і шепче: «Алочка!»

Василь не звертає на це уваги. Обома долонями закрив вуха, приплющив очі. Він не хоче нічого чути й нічого бачити. В його уяві «Центральний край»: Москва, Ярославль, Твер, Волга, Ока — городи, «замєчатєльниє торговлєй», і ріки, «ізобілующіє водами», темні, дрімучі бори — далекі, широкі, зелені чи білі простори.

Але Андрій — цей дідько, цей збиточник — скубає і скубає його то за рукав, то за волосся, і все те саме: — Алочка! Василю! Алочка!

— Геть! — виривається з Василя сердито, але він не підриває від книжки погляду, хоча Андріїв шепіт на нього діє, і він виразно вичуває, що його щоки горять і, напевно, червоніють. Йому соромно і разом боляче.

— Геть, кажу тобі! — викрикує Василь. Але Андрій ще швидше замолов: «Алочка, Алочка, Алочка..» Це чує майже ціла кляса, і навіть сама Ала на передній лавці помітно почервоніла.

Василь раптом хапає чорнильницю, що стоїть перед ним, і жбурляє нею в Андрія. Але той встигає ухилитися, чорнильниця летить та вдаряє в карту Європейської Росії, що висить за катедрою на стіні.

Удар був міцний і щирий. Чорнильниця розсипається на кусники, карта оздоблюється кількома, повними експресії, чорними місцями, і найбільше з них геть чисто змазує Центральний край, що над ним так старанно працює Василь Мороз.

Кляса ахнула. Шум раптом замовк. Всі встали. Сидів тільки Василь, що широко відкритими очима дивився на свій вчинок і не міг промовити слова. — Це ти! — викрикнув він і несамовито кинувся на Андрія. Андрій зірвався, Василь за ним, хлопці Андрія притримали, і Василь, з нестрнмом хижака, впав на свою жертву.

На помості з диким япчанням вертівся спліток двох хлопців, над ними купчились розогнені учні, з карти Росії повільно стікали чорні сльози в коридорі дзвонив дзвінок. Двері відчиняються — і на порозі з глобусом у руці з’являється точний, грізний Афоген Васильович Левицький — учитель історії й географії, а одночасно директор Канівської міської двоклясової школи.

Товстий, круглий, на коротких ногах, оздоблений блискучою лисиною, з вічно горіючими синіми очима, у свойому незмінному віцмундирі і з тим глобусом у правиці, він нагадує бога-громовержця.

Картина, яка встала перед його бистрим, звичним, учительським зором, своїм розмахом і ефектом переходила межі всіх, до цього часу знаних такого роду явищ, і Афоген Васильович вибухнув зі всією, йому властивою, силою: "Ето что."

Чистий, дзвінкий, високий тенор Афогена Васильовича одним звуком втишує бурю. Учні метнулись на свої місця. На спустілій середині кляси червоні, розпатлані і засапані стоять Василь з Андрієм. Афоген Васильович робить кілька бистрих кроків, минає обох хлопців, і його зір впирається в карту Росії.

— Кто ето сдєлал? — падає чітке, виразне і убійно рішуче питання.

І глибока, мов океан, мовчанка була на це відповіддю. І сталося неймовірне: Андрій і Василь спочатку один на одного поглянули, потім обидва підходять і з лютим плачем кричать: "Це я!"

— Брешеш! — кричить на Андрія Василь і вже готовий знов кинутись на нього. — Це я!

— Ти сам брешеш! Всі бачили, що це я! — злісно реве Андрій.

— За дверь! За дверь! Оба! После урока явіться у меня в канцелярії! — виривається з уст директора, а глобус Землі в його правиці накреслює в повітрі несподівані й різкі лінії. Хлопці з місця кидаються до дверей, а Афоген Васильович, звільнившись від земної кулі, схвильовано і грізно заходив по клясі між рядами лавиць.

— Прахвости! — повторяв він при кожному звороті, підходив до карти, дивився повними гніву очима, дмухав на плями. — Прахвости! Вони не тямлять, що такої карти не дістанеш тепер за ніякі гроші. Хто це зробив? — звернувся він до всієї кляси.

Глибинна, непрозорна мовчанка. На нього дивиться пара тузенів[1] зніяковілих очей, але нічиї уста не ворушаться. Афоген Васильович своїм товстим куцим пальцем тикнув на першого учня: — Мироне! Хто це зробив?

Мирон трагічно заскоченнй. Він зривається, і його маленькі, темні очі швидко заморгали. — Я… Я… Я! Я… нєт… Я нічого… Я ходив до вітру…

— Нос витрі! — командує директор. — Врать ти умєєш, а вот паслушаєм, чтоти скажеш нам о Центральном крає.

"Вклепався", — подумав його сусід по лавиці, вдоволений, що саме в цей момент не він, а Мирон попав на зуб. Мирон уже стоїть під фатальною картою, його перелякані очі чогось на ній шукають, уста тремтять, голос затинається, а слова, що він їх силує вийти назовні, якось зриваються і тікають назад.

— Центральний край… Центральний край — ето центральний край Європейськой Росії… — І став.

— Знаєм! Дальше! — невмолимо жене у прірву бідного Мирона чіткий тенор Афогена Васильовича. — Что там імєєтся?

— Там імєєтся… Там єсть большой город Москва… Ето большой, замєчатєльний своєй торговлєй ґород…

— Ти всьо тарґовать! — перебиває його директор. — Із какіх губерній?

— Курская! — непевно наважується Мирон.

— Сам ти Курская. К тому єщо ворона, — цвигає його директор.

— Воронєжская… — бурмоче Мирон і тикає пальцем по карті.

— Нє пачкай єйо! — крикнув різко директор, і Мирон відірвав палець, ніби від гарячого, зовсім не помітивши, що він дійсно розводив далі чорнильні плями. Долоня його вже чорна. Від схвилювання Мирон підтирає ніс, і кляса вибухає реготом. Під носом у нього з’явились чорні, товсті вуса. Це вплинуло навіть на лютого Афогена Васильовича, що негайно посилає Мирона на місце і викликає того, що найбільше реготався — Миронового сусіда Зарудного.

Але той швидко, мов кулемет, затарахкотів:

— Центральний край — ето центральний край Європейской Росії. Он складається з такіх губерній: Курская, Воронєжская, Орловская, Тульская, Рязанская, Тверская, Московская і Ярославская. Москва — серце Росії, главний город Центрального края. Достопрімєчатєльностю Москви єсть Кремль. Кремль — ето серце Москви. Там знаходітся Грановітая палата, в которой коронуются рускіє царі. В Кремлє єщо єсть цар-пушка і цар-колокол, а у воротах єво находітся Тверская ікона Божої матері. Там хоронятся знамьона, добитиє на войнах храбримі рускімі войскамі над її історическіми врагами — турками, горцами, поляками і французами…

— Досить! Сідай! — вирікає Афоген Васильович, бо він уже знає, що Зарудний вивчив усе слово в слово. На обличчі в нього з’явилась нарешті усмішка. Він ще викликає Лободу, Боровика; ті оповідають про ріки, про ліси, про промисел і культуру. І коли весь Центральний край був у такий спосіб обговорений, Афоген Васильович підійшов до катедри, простягнув свою руку, взяв глобус, подивився на нього згори, крутнув його вказівним пальцем лівої руки і, зиркнувши на клясу, почав.

— Перед тим, як перейти до дальшої частини нашої батьківщини — так званого Хліборобського краю, я дозволю собі, хлопці, показати вам наочно, в якому співвідношенні знаходиться наша держава до решти земної планети. Ось у моїх руках наша земля, — і він ще раз крутнув її пальцем лівої руки, а при цьому підступив ближче до передніх лавиць.

— Тут ось бачимо наш континент, Європу, — і він тим самим пальцем виписав над глобусом невеликий овальчик. — Тут далі, творячи ніби продовження нашого континенту, знаходиться величезний континент — Азія, — і Афоген Васильович ствердив свої слова відповідним рухом пальця. — Далі, ось тут, бачимо Африку — цей знаний, екзотичний центр нашої планети. З другого боку, отут, під нами, — Афоген Васильович навіть тупнув ногою, — поклалась, ніби двоє крил одного птаха, далека нам Америка, а тут ось закинута між острови та острівці Океанії лежить скромна, майже забута Австралія.

— Ці п’ять континентів землі пов’язані між собою не тільки тим фактом, що всі вони знаходяться на тій самій планеті, але ще й багатьома дуже важливими чинниками, що творять, так би мовити, цілу нашу планету живим, усвідомленим і підпорядкованим певним законам організмом.

— Ця ось куля Землі, — продовжує Афоген Васильович і підносить ту кулю у своїй правиці, ніби священик під час служби свою чашу, — поділена не тільки на континенти, так би мовити, природні, Богом положені межі, але вона поділена також границями, що їх поклала премудрість та сила людська. Це є так звані держави, чи нації — народи, чи їх союзи, які творить певну форму свого буття. І що воно так є, то треба знати не тільки географію своєї держави, себто не тільки те, що та держава має у своїх границях, але також треба знати, яке відношення має та держава до решти світу, що її оточує.

— Вже сама ця, безмежно разів зменшена копія Землі каже нам досить багато. Бачимо тут Європу, бачимо границі європейських держав і вже з цього можемо створити в своїй уяві загальний образ справи. І коли ми зробимо певні, цілком поверхові порівняння, то ми, росіяни, будемо бачити, що наше місце на землі є не те останнє і не те найменше.

— Бачимо, — продовжує Афоген Васильович, — що наша держава, займаючи велетенську більшість Європейського континенту, врізується в колосальну Азію і відтинає від неї огромну частину; тим самим вона, наша Росія, кладе собою, так би мовити, міст між двома океанами: тут, на заході, — Атлантійським, там, на сході, — Тихим. Зуб, що творить ніби закінчення Європи і де знаходиться Румунія, Австрія, Сербія і т. д, — це лише, з перспективи лету історії, ніщо інше, як вступ, початок, переднє слово до тієї великої, змістовної і складної державної системи, якою є наша прекрасна батьківщина, Російська імперія, від Вержболова на заході починаючи і Владивостоком на сході кінчаючи.

Ці свої слова Афоген Васильович вимовляє не вперше. Він вимовляв їх багато разів, багато років і знає їх напам’ять, як знає все, що має на собі. Багато мешканців цього містечка і його околиць протягом кількох років слухали, чули і усвідомлювали ті слова. Про це вже свідчить вік цієї людини, її зовнішність, її велика лисина, її сивастий волос, її пооране зморшками чоло.

Але цього дня року Божого 1918-го ті слова промовляються з винятковою увагою і незвичною теплотою. Афоген Васильович старанно готувався до цього моменту. Перед тим він довший час ходив по своєму кабінеті, думав, морщив чоло, віддмухувався. Інколи його очі зненацька ставали вогкими. Він тоді ступав ще твердіше своїми міцними, куцими ногами, і думка його бажала вирватись, мов орел, замкнений у залізній клітці.

І яка шкода, що вже на порозі до місця здійснення його задуму він наштовхнувся на гаку несподіванку, і яка шкода, що саме ця лекція мусила бути дещо протушкована цим досить прикрим інцидентом.

Бо треба знати, що Афоген Васильович — людина поважна, по-своєму велика, цілком і до кінця порядна та винятково заслужена. І коли він так говорив до цих ось малих громадян свого міста, його погляд за звичкою падав на те місце стіни, де ще до цього часу помітно два великі біліші чотирикутники. Ще не дуже давно на тих місцях знаходилися два кольорові портрети — Його Імператорської величності Государя і Самодержця всієї Росії Миколи II та ЙОГО достойної супруги Государині Імператриці Олександри Федорівни. Зараз їх там немає. Шкільний сторож Ларфен старанно виніс їх на шкільне горище, і вони вже стоять там, хоча ще є сама Росія, ще вчать її географію, ще бігають вздовж і впоперек поїзди. І коли Афоген Васильович бачить ті порожні місця, коли він читає газети, коли вчувається в настрій довкілля, йому робиться досить ніяково, навіть інколи страшно, і тому саме йому хочеться до когось промовити такими словами, що повинні впасти в самий центр людської душі. Але що він не державний муж, не народний трибун, не генерал і не міністр, він говорить до тих, що його чують. Він тільки скромний учитель.

Василь і Андрій опинилися за дверима. Вони ще встигли вловити тільки оте "прахвости", що було, так би мовити, останнім ствердженням їх вчинку, і ось біля них — лише порожнеча коридору. В клясах ідуть заняття. Вони гудуть тим знаним для хлопців гомоном, коли то багато різних голосів зливаються в один розбитий тон, коли викрикують викладачі, коли падає крейда, коли вибухає сміх.

Хлопці відразу рішають продовжувати свою несподівану мандрівку далі. Коридор для них — ніяке місце перебування. Навинеться котрийсь з учителів, буде питати, будуть непотрібні слова. Цілком розумно уникнути зайвого зацікавлення. І ось вони вже на ґанку школи, на тому саме знайомому ґанку з оббитими цементованими сходами, з яких поволі, але виразно вилазять окремі цеглини.

Само "учіліще" має всього один поверх, але воно довге, біле і міцно збудоване, з чергою високих і вузьких "казьонних" вікон. Перед вікнами город, і відгороджений він від вулиці Київської добрим, чавунним парканом. В городі клумби з відцвілими айстрами, стеблини культивованих рож, посохле бадилля мальв і зовсім змерзлих жоржин. Ще не так давно здовж чавунного паркана горіли стрільчасті різнобарвні мальви, внизу по землі, мов огонь, палали кущі настурцій, стояли, мов у вазах, барвисті купи культивованого маку. Нині прорвалася сюди осінь, все стоптала, кинула сірість і вогкість і пішла в незнане. До всього сіє осінній дощ, з неба до землі спустилась мжичка, і жовте листя каштанів, лип і плакучої верби щільно липне до соковито мокрої землі. Кілька лавиць стоять без ужитку, хоч ще не так давно на них завжди можна було бачити когось із людей.

Позаду за школою старий, білий, бароковий Успенський собор, старі масивні липи, каштани, акації. Зараз за собором — зарва[2], "підстінок" з виглядом на низину Дніпра, на полтавський бік. Круті, глибокі, зарослі кущами вулички, озерце лиманка[3], в’юнкий потік, лати білого піску, купки червоної лози і сірий, сталевий відблиск води, оповитої туманом. Внизу праворуч купчиться стомлена, невиразних барв Варшавка, порізана вуличками, хатки з городами Полтавської вулиці, зарослий вільхами потік Дунаєць, і далеко, туманно виривається з простору гора Московка. Бані Спаської церкви витикаються з гущавини, ніби завішені серпанком, купи старих лип; широка дорога виривається з-під їх верхів і тікає в туман, де ледве-ледве помітний берег зливається з водою і творить далеч простору. Велика, залита калюжами ярмаркова площа розкинулася свавільно на всі боки. її буди химерно повтикалися здовж Полтавської вулиці, що ніби соромиться такого сусідства і стрімко, наполегливо, кострубато і бурхливо тікає до Дніпра, перетинає його дерев’яним плавучим мостом і зникає на сході — там, де зовсім у сірому інколи виринає дзвіниця села Ліпляви.

Неба нема, натомість непрозора туманність, що весь час спадає дрібними краплями води. Лист могутніх дерев летить вниз круто і нагло. Камені хідникових плит блищать. Кілька ворон бовваніють на хрестах собору.

Хлопцям це дуже імпонує. То є справжність природи, належна і визначена для погарку[4] шкільної науки. Так буває кожного року саме в цю пору; і їм здається, що це найкращий час, кращий за травень, за сонце, за блакить — сірий, мудрий початок, відблиск води і заникаючого літа, що все ще тримається своїми міцними рештками в листі лип та білих ягодах ягідника.

Хлопці негайно знаходять себе. Викинуті, вони не падають, їм уже хочеться кричати по-новому. Ось вони зриваються і біжать вичовганими хідниками до собору, їх не проймає дощ, вони не звертають уваги на ніякі краєвиди. В Андрія нагло виникає думка, що варто їм побувати на дзвіниці. Василь негайно пристає на його рішення. Дзвіниця, розуміється, замкнута старим тяжким, іржавим замком, а ключ від нього хорониться у суворого титаря Хоми, але хлопці не вважають ні на замки, ні на ключі. Старий крислатий каштан, що випадково виріс перед вікнами дзвіниці, допоможе їм виконати задум — і вони дряпаються по мокрому стовбурі, підпихають один одного і по часі, замурзані, зелені і мокрі, вони вже стоять у вікнах першого поверху, посилають у простір викрики і раптом бачать щось для себе нове і захоплююче.

— Василю! — репетує Андрій. — Глянь!

Василь кидається до переднього вікна і бачить: вулицею Київською між будинками і деревами проходить великий, довгий похід людей під парасолями і без парасоль. Видно якісь прапори. Ось вони співають марш, якусь поривну пісню. Вони йдуть від Базарної площі в напрямку Ситників. Хлопці тиснуть голови до вузьких щілин між грубезними мурами.

— Біжімо! — викрикує Василь — і вже в ту саму мить вони вириваються з вікна і тим самим шляхом, складним і невигідним, спускаються до землі.

Як легко в таких випадках забути за вельмишановного Афогена Васильовича. Хлопці, як тільки їх ноги торкнулися твердого ґрунту, з місця, не оглядаючись, починають бігти попід залізною огорожею і старим пошкодженим муром, і коли б на них хто дивився ззаду, міг би переконатися, що їх ноги не торкаються землі. Вони летять, як летять птахи. Ще момент — і вони можуть піднестися. Голови їх задивлені вгору.

Нерівність цегляного хідника зникає. Бризки води з калюжок порскають на всі боки. І ось вони на вулиці, врізаються в гущу натовпу і вже йдуть з усіма, задоволені, що бачать щось, чого до цього часу не бачили.

Перед міською управою всі зупиняються. Натовп наростає. Добродій у сірому вояцькому одязі виходить на якесь підвищення. Всі погляди звернені на вояка.

— Громадяни! — чують хлопці десь згори, з-понад голів тих, що стоять перед ними. Вони мусять шукати для себе вигіднішого місця, щоб не тільки чути, але й бачити. Що це власне діється? Про що ті люди будуть в такий дощ говорити? Чого вони взагалі сюди зібралися?

А промовець говорить. Ось він уже розійшовся. Він уже кричить. Ось у його руках прапор з якимись дивними барвами. Ні Василь, ні Андрій до цього часу ще такого не бачили. Вони чують щось про якусь Україну. Мовляв, Московщина її гнобила. Згадує чомусь Шевченка, що отам, за містом, на горі похований. Потрясає прапором синьої і жовтої барви. Каже, що тепер ми вільні, що Україна…

Так багато голосних, сердитих слів, і хлопці з такою цікавістю їх слухають. І ось між людьми вони бачать знаного їм Яшку.

— Яшко! Гей! — гукає до нього Василь. — Ходи сюди!

Яшка підходить. Він більший за хлопців, він уже торгує і все знає.

— Ну, що ти хоч? — питає Яшка. Питає зовсім поважно, ніби він пан великий.

— Що то за люди? — питає його Василь.

— Ці? — перепитує Яшка, ніби тут мають бути ще якісь інші.

— Та певно, — каже Василь.

— То… То українці, — каже Яшка і відразу додає: — Вони хочуть за буржуїв…

Василь і Андрій задоволені. Яшка все знає. О, яка в них чорна одежа, а ті он мають вишиті сорочки. Спереду перед міською управою повісили навіть Шевченка у вінках. Це дуже цікаво. І хлопці не можуть утихомиритись. Вони забігають з боків, лізуть попід ногами, вилазять на вищі місця…

Але раптом один з них пригадує, що вже, напевно, скінчилась лекція і вони вже повинні були бути в кабінеті Афогена Васильовича. Від цієї згадки робиться нудно, серце боляче стискається, вони тихо повідомляють один одного про цей сумний факт і, висмикнувшися з юрми, спішать назад по болоті; але на цей раз бігти доводиться під гору, а до всього не на демонстрацію, а до кабінету Афогена Васильовича.

По дорозі вони зустрічають своїх товаришів.

— Морозе! Скорше! — кричать на хлопців. — "Так екать" уже пішов.

"Так екать" — це і є Афоген Васильович. А що він "пішов", це також відоме. Василь і Андрій уже знають, куди він пішов. І коли вони видряпались нагору до школи, то скрізь було вже тихо. І серед цієї тиші з тяжким, тривожним серцем обидва грішники вступають у кабінет свого грізного директора.

Увійшли. Зупинились біля дверей і ні кроку далі. Черевики їх зовсім розквашені. Обличчя їх розмальовані брудним. Волосся розпатлане. На них з усіх боків дивляться старі картини, географічні і ботанічні карти, портрети. Афоген Васильович сидить за своїм столом, озброєний велетенським олівцем.

— Ну? — каже він коротко і байдуже. — Що скажете?

— Нічого, — кажуть обидва враз.

— А ти, Мороз? Що скажеш? Тобі не соромно? Василько мовчить.

— А ще такого порядного батька син, — каже докірливо директор. — Мороз! Пам’ятай, що твій батько Іван Мороз також тут учився. І пам’ятай, що він офіцер армії Його Імператорської величності, — каже він, а в голосі у нього нема вже тієї суворості, а скорше якась скарга чи жаль.

Хлопці дивляться на нього здивовано. Такого вони не сподівались.

— Тут ось від Тані записка. Тебе кличуть додому. Можете йти обидва. Більше вас не потребую.

— Я… я можу йти… додому? — обережно перепитує Василь, бо йому рішуче не віриться.

— Чого мнешся? Як тебе вчили? Питай сміло! Не з’їм! — викрикує Афоген Васильович. — Не маєш чого боятися. Можеш іти додому, але післязавтра мусиш бути в клясі. Зрозумів?

Хлопці сторч вилітають із директорської і зупиняються лише біля свого мешкання, на так званому Причілку. І аж тут Василь згадав, що вони ж не забрали своїх книжок.

— Андрію! — просить Василь. — Біжи, забери мої книжки! Я тебе прошу..

— А ти знаєш? — ледве може вимовити Андрій. — їй Богу, не брешу! Він плакав! Бий мене грім, що він плакав, — впевняє Андрій.

— Скнара! — каже презирливо Василь. — Йому шкода тієї дурної карти…