Морозів хутір

VII

Андрій зробив на Івана велике враження. Коли вони з Татяною ввійшли до кімнати, де мешкає Андрій Мороз, їм назустріч піднявся високий, добре розвинутий, з буйною, каштанової барви чуприною, молодий чоловік. Це і є Андрій. Він трошки подібний до Сопрона, але також до Івана. Високий, як Сопрон, так само, як і той, дещо похилений наперед, але ніс його зовсім, як у Івана.

— Татяно! — вирвався в нього поклик захоплення. Тон його голосу свіжий, оксамитовий, молодий баритон з натиском на басові нотки. — Невже Іван?

— Ну, він, — каже спокійно Іван, і брати кинулися в обійми. Ці їх обійми лишили в душах слід на ціле життя. — Це колосально! — кричав Андрій. — Яким чином? Іване! Та ти ж… Ах, що тут! Та сідайте, а то я зовсім не знаю, що робити…

І тут тільки він привітався з Танею, яка стояла нероздягнута і тішилася братами.

— Ми порядно померзли, — каже вона.

— Я страшно радію вами, але все-таки нащо було стільки турботи. Зрештою, я скоро приїду додому. Гімназія цього року дуже кульгає… Скоро нас пустять на Різдво, бо немає чим палити… Але геть з усім тим. Я неймовірно радий… Таню! Та це ж Іван… А скільки ми про нього наговорились… І ось є… Ну, й добре!

— Я також дивуюсь, — каже Іван. — Залишив тебе отаким ось хлопчаком і ніколи не думав, що ти таким ось виростеш… Що тут у вас?

Андрій захоплено оповідає. Тут стільки всього, що не перекажеш… Він оповідає про своїх товаришів, учителів, про партії, про військо… Андрій усе знає. Це перша людина, що її зустрів Іван на своїй батьківщині, яка все знає. Нема ділянки в житті країни, яка б для Андрія творила таємницю.

Ввечері поприходили товариші Андрія. Мала кімнатка ледве їх вміщає. Андрієві ніяково. Йому хотілось би побути зі своїми, але одночасно ие можна позбутися товаришів. Це все міцні селюхи, трохи незграбні, трохи сірі. Андрій над ними горує, ніби князь над диким племенем. Багато з них носять синьо-жовті стрічки на своїх революційних френчах. Іван більше мовчить. Він тільки спостерігає та дивується — де, звідки за такий короткий час взялися ці люди? Коли він так недавно лишав свою батьківщину, їх тут ще не було.

— Це наш гурток, — пояснив Андрій. — Ми поки що в стадії літературщини. Ми сходимось і читаємо твори мистецтва… Але це не значить, що ми такими залишимось повік… Завдання наші прості: створити з себе, сирих і необтесаних людських шматків, порядних інтелігентів…

— Я чув, що революція інтелігенції не потрібує, — пробує казати Іван.

— То революція. Ми не революція. Ми революцію тільки використовуємо… Нам потрібний старт, і революція дає нам ці передумови. А ті там хай собі творять революцію.

Прибуття Татяни уможливило Андрієві погостити своїх товаришів. На допомогу прийшла господиня, яка дозволила перейти до їдальні. Всі сиділи біля великого круглого стола, на якому було що їсти і навіть пити. Почалася завзята дискусія між учасниками вечері; Андрій вів перед. Це дуже цікавило Івана, який нічого подібного не сподівався. Темою розмови було "за ким іти". За большевиками? За Денікіном? За Петлюрою? Товариство складалося з таких людей, де говорилось переважно про большевиків та Петлюру. Про Денікіна майже не було мови. Всі погодилися, що "до старого повороту нема". Найбільше говорилось про большевиків. Це головне, кардинальне, найпекучіше питання. Мають большевики рацію існування? Як мають, то чи перейдуть від теорії до чину? Як перейдуть, то чи матимуть успіх… Для молодих людей все видається цілком ясним. Перш за все соціалізм. Без соціалізму неможливо думати потрібними категоріями. Людину треба "переродити". В такому вигляді, як воно є, людина непотрібна на світі. Усунення приватної власності конечне. Це раз назавжди усуне причини використання людини людиною…

Іван сидів і дивувався. Звідки ці молоді люди довідались про всі ці речі. Приватна власність… І що за поняття? До цього часу ніхто і не думав, що може бути ще якась власність… Державна? Боже мій!.. Це зовсім щось інше… Державна власність — це фактично не власність, а якась резерва… Це щось мертве, що лежить і не рухається… Такі думки має Іван, але як він може тут їх висловити, коли ці люди все краще знають!..

Андрій більше думає в іншому напрямку. Приватна власність його цікавить лише відносно. Він весь у царині широких поглядових побудувань… У нього революція — це щось, як символ. Практичного значіння до неї прикладати годі. Революція минеться, але людство буде жити. Він намагається їх зрозуміти, збагнути і витягнути певні консеквенції… В нього прохоплюється репліка: — Я, наприклад, не зовсім вірю, що революція дасть людям землю. Але революція дасть багатьом небо.

Всі сміялись, бо зрозуміли це як жарт. Але Андрій розуміє це цілком поважно. — Ах, ви реалісти! Ви вірите в мітингові слова! Наші люди не хочуть землі…

— Ха-ха-ха! — регочуться його товариші.

— Ну, от… Ви знову смієтесь… Я вам скажу інакше: ви, певно, знаєте казку про рибака і рибку, яку так гарно переспівав Пушкін. Наші люди — це баба, що хотіла ціле корито. В дійсності вона хотіла не корито, а бути царицею… Це є те… Правда — це тільки неясний сон… Це може проминути, як сон, але то вже інша справа…

Молода, міцна, темпераментна особистість Андрія робила вражіння. Татяна має рацію. Цей брат дещо має в своїй голові. Вона не помилилася. Дивиться на нього сяючими очима. Які у нього довгі, міцні руки, які тонкі, гнучкі пальці. Які у нього гострі темні очі. В обличчі його кантатість і нерівність, але це тільки підкреслює його мужню силу.

На другий день Андрій провів Івана та Татяну до пристані. Падав знову сніг, але Дніпро ще не замерз і пароплави ходили нормально. До пристані їхали візником на санях, всі троє, посередині — Таня у своїй чорній котиковій шапці. Уста її червоні, щоки червоні, очі ясні і блискучі. Іван напнув башлик на заломлену сіру офіцерську шапку. Андрій — у перешитій, довгій офіцерській шинелі, в гімназіяльнім темно-синім кашкеті з білими кантами і без кокарди.

— Ех! — говорить він, — Шкода, що не можу відразу з вами… За два тижні чекайте…

— Ну, їдь, — каже Таня.

— Ні. Треба вже дотягнути. Іване! Приготовся на солідну атаку…

— Яку таку атаку? — питає Іван.

— З мого боку… Ти, думаю, "елемент темний". Рускій офіцер… Це, брате, проста функція… Наше государство складалося з темних офіцерів і дурних вояків. Це ікс разів повторяється, але кому це щось промовляє..

— Андрію… Не переборщуй фразами, — каже спокійно Іван.

— Резон. Маєш тут рацію…

— Я б хотіла, щоб ви перед Різдвом забули за все, — казала Таня… — Треба ж і нам колись відпочити…

— Таню! Мила! Ми тебе, сестро, ще замучимо нашим відпочинком. Будемо брикати, як лошаки по лугах. Апити, акти… Ащо твоя симпатія, Водяний?

— Що ти видумуєш, — засоромилась Таня.

Брати не звернули на її ніяковість уваги, їх уже чіпає інша думка. Наближається Дніпро, зустрічаються люди, чорніє пароплав, простягається широким олив’яним плесом поверхня ріки. Прощання не триває довго. Пароплав скоро відходить. Іван і Таня сходять на місток, кивають Андрієві. Той їм відповідає, а по чверть годинці сідає в сани і, побризкуючи балабонами, від’їжджає…

Пароплав "Чайка" рушає також. Може, це й чайка, тільки вона вже досить позначена війною, щоб бути білою та чистою. На чардаку люди, переважно міщани та селяни. Зустрічаються військові невідомих частин. У каютах холодно і нечисто. Мале овальне віконце заклеєне прозорим папером, що не сприяє ясності, і люди, що сидять одягнуті, невиразністю контурів нагадують лантухи.

Ведуться спочатку тихі, після голосніші і голосніші розмови. Кілька мужчин у чорних кожухах курять цигарки з махорки. Тільки пані в чорному, з лисячим коміром, сидить мовчки, зосереджена в собі…

Це "російський народ", що мандрує по Дніпру. Більший вилицястий мужчина розповідає про петлюрівців.

— Це собі такий народ… Хто знає… Воно ніби і вояки, а в кожному разі люди свої і незлобні… З нашого села пішло кількох, але повернули скоро. Кажуть, ніби нема з ким воювати, тільки дві шинелі принесли і жовті чоботи… Воно і правильно, коли нема з ким воювати…

— Та й до чого воно та війна доведе? Куди? — докидає сусід з махорковою цигаркою.

— До кінця… Наша Росія довоюється до кінця… Коли мій батько колись казав, що людей буде обмаль — не вірили… А тепер… Знаєте…скільки їх тепер гине? Кожний день? Тисячі… коли хочете знати…

— І все дурно-пусто…

— Дурно-пусто… Бо хто тут щось знає… Отак… Коли я був на фронті, так там був явний враг… Німець. Там усе було ясне — ти тут, він там… А у нас дома… Я вам кажу цілком одверто: за що наші люди б’ються між собою, я так-таки і не второпав… Не хвалюся цим…

— За свободу, — висловився чоловік з цигаркою і при тому випустив хмару дуже неприємного диму. — Таже свобода повинна бути, — докинув він по короткій перерві і подивився на свій тяжкий, чорний, з великими щиколотками кулак.

— Ехе-хе-хе, — тяжко і безнадійно зітхнув хтось у куті.

— Правильно, дядюшко, — зазначив вилицястий мужчина. — І я також сумніваюся…

Чоловік, що скептично зітхнув, промовив: — Свобода… Хто з нас знає, що це таке… А ось що у нас ліси без плану дорубують, так це всім відомо. Що то буде, коли земля наша буде без лісу… І так мало.

— Лісу в нас стане, — каже чоловік з цигаркою.

— Питають люди, де той ліс? В Архангельську? Це не близько.

— Нічого. Як буде треба — пішлемо і туди…

— Воно-то пішлемо… Тільки кого? Не всяк хоче йти, куди йому не пасує.

— Піде. І питати не будуть. Пошлють і піде. Думаєте — хотілось нам на війну чи в Маньчжурію? А пішли. Наказали — і пішли.

Всі підуть. Згори люди дивляться також, не тільки знизу… Нам все видається таким, як є… А ті згори бачать по-своєму… Коли б наше государство управлялося знизу — не було б толку.

— Це-то свята правда. От маємо… Слабода. Чоловік не може вийти за поріг. Сказано в писанії — приїдуть гади і пічнуть рити землю та заривати народи… В писанії все написане. А революція що? Не по писанію?. По писанію. Не було сказано, що прийде Антихрист, що виступить насупроти Христа і що церкву святу поверне хрестом униз? І чи не так уже є? У нас прийшли матроси, та ті тобі все догори ногами… Все чисто. В самого Бога не вірять. Каже: Бог? Ти його сам бачив? За бороду держав? Тьху, нечиста сило! А я кажу: все роби, але Бога не руш… Бог не жарт. Бог сотворив блоху і то знав, що робить. Блоха мудріша річ над усі орудія…

— Тааак… — озвався чоловік у кутку. — Це мудрість, тільки не знаємо, чия… Робочий має своє, а піп своє…

— Робочий? Робочому що? У того закон під ногами.

— Робочий дістане його з-під ніг до рук. В руках буде держати закон. І не один… І землю вирвуть попам та поміщикам. Так воно буде лучче. Понятно, коли ти робиш на землі чи на заводі, ти маєш право. А люди з білими руками живуть на землі не по закону. Землю треба віддати в робочі руки, а тому і революція… Земля і воля! Не понятно хіба?

Іван і Таня сидять мовчки і мовчки слухають. Голоси падають з усіх боків, але все різні. Всі вони висловлюють якусь думку, але співати вони не потраплять. Нема в серцях тих людей мелодії. Іван нарешті кидає каюту і виходить на чардак. Там сіро, падає сніг, в тумані повільно і обережно пливуть береги ріки, хлюпочуть колеса пароплава. Іван починає приходити до певного висновку. На кожному боці бачить те саме — хаос. Хаос передовсім у думці. Зрештою, і він сам не знає, чого власне він би хотів. Хотів би, щоб усі ті люди розійшлися по домівках і працювали. Хотів би, щоб його не чіпали і дали йому змогу обробляти землю та пильнувати хутора. Хотів би, щоб життя на землі було спокійне і ніким зайвим незаймане. І Іван ставить собі питання: яким чином все те перевести в життя? Як знайти рівновагу? Звідки почати… Він виразно чує, що все йде навпаки. Згори і внизу насуваються великі сили і завалюють весь простір — небо і землю. Людина крутиться в круговороті і кричить слова без змісту. І ржуть дикі коні, і ревуть корови в чорну безвість…

Здовж ріки з північного заходу віє холодний вітер і розриває клуби чорного диму, що виривається з димаря пароплава. З сусідньої кабіни чути спів і бренькання балалайки. Співають про купця "ухаря", що заїхав до села здивувати народ. "Старих і малих он поіт віном"… Іван знав пісню і в ній вичуває зміст того, що діється. "Пєй, прапівай, что прапйом — нажівьом"..

Проходили насторожені і непевні тижні. На Морозівському хуторі життя йде повільно і обережно. З димарів кожного ранку виривається сивий дим. З воріт заднього двору виїжджають наладовані гноєм сани, на яких зверху сидить Корній або Дмитро. Інколи ті самі сани в’їжджають до тих самих воріт, але на цей раз наладовані сирими березовими колодами. На подвір’ї завжди хтось є. Старий Мороз крутиться тут від світання до смеркання. Шия його закутана великим закоптілим, невідомого кольору шаликом. Вовняна шапка з чорної стала земляною. Під повіткою сиру березину ріжуть на круглячки, колять її і складають попід стінами. Омелянчиха раз по раз приходить з великим без дна кошем і набирає до нього білі поліна.

Були також морози. Дніпро швидко замерз. Десь перед Миколою почались метелиці, і на лугу появились снігові замети, особливо в тих місцях, де ростуть кущі. Під ворітьми хутора постали цілі гори снігу, через які доводилося пробиватись силою належної зброї…

За два тижні перед Різдвом на хуторі почали з’являтися гості. Першим прибув Сопрон. Яким чином? Це було великою несподіванкою, бо ж він поїхав до Києва з наміром все-таки податися до свого Сибіру. Він уже навіть попрощався з усіма, незважаючи на всі гарячі протести Татяни. Спішився додому. Це ж не за порогом…

Але додому не попав. Виїхав з Києва на Москву, але не доїхав навіть до Курська. Зі станції Хутір Михайлівський мусив повернутись, і йому ніхто не радив їхати далі. Що там далі діється? Ніхто нічого не міг сказати, але там діється щось таке, куди розумні люди не хочуть їхати. Звідти їдуть і йдуть пішки, але туди немає поки що охочих. Залізниці перервані, мости зруйновані. Полонені та втікачі, що походять з півночі, цілими валками йдуть пішки з села до села. Нема де спати, нема чого їсти. Говорять, що довго так не може бути, що ще місяць-два — і ціла північ рине на південь…

Іван та старий Григор слухають ці розважання і не дуже це їм подобається.

Це щось схоже на мор чи якусь іншу пошесть. Ніхто про це ще гаразд не знає, бо люди зайняті своїм близьким ділом. У Києві все ще революція. Сопрон пробував проїхати на південь до Ростова, але і там йому не повелось. Він уже знає, що і як треба робити, щоб їздити по Росії. Старий він і випробуваний залізничник, але не виходить. Це не є добрий знак. Довелося вернутись до батька і чекати…

Повернувся зі школи Андрій. Його поява на хуторі внесла великі зміни. Все навкруги заворушилось. Цікава була зустріч братів — найстаршого і наймолодшого. Вони зовсім мало зналися, їх різнив простір, час, мова і вподобання.

— Здоров, сибіряче! — проговорив Андрій і обняв міцно брата.

— Здоров, здоров, українче! — відповів Сопрон. Обидва сміються і дивляться один на одного. Обидва ростом рівні, тільки Сопрон товстіший.

— Як же там Сибір. — каже далі Андрій.

— Нічого… Приїдеш — побачиш… Також наша земля і навіть непогана, — трошки демонстративно відповів Сопрон.

Вже з першого дня почалися палкі дискусії. Брати стояли кожний на іншому місці. Сопрон і Андрій цілком один проти одного, Іван збоку… Тільки Татяна була всередині і намагалася зрозуміти кожного. Старий батько до таких розмов не втручався. Діти. Вони вже знають своє. Кожний має свою голову.

Сходились переважно в їдальні. Андрій поводився просто, але незалежно. Мова його одверта, ясна і зовсім не юнача. Зрештою, він до юнака не подібний. Він уже зовсім мужчина, і думки його зовсім мужеські.

— Ти, здається, пописуєш, — сказав одного разу ввечері до Андрія Сопрон. Іван був при тому.

— Здається, — відповів Андрій, сів, заложив ногу на ногу і закурив цигарку.

— Я тільки цікавий, хто те буде читати, — провадить своє Сопрон.

— Ти, — твердо проговорив Андрій.

— З мене будеш мати поганого читача.

— Нічого. Витанцюється. "В бальшом хазяйствє всякая дрянь прігадітся", — казав Ленін. Це ж для тебе авторитет.

— Але ти сходиш на мале хазяйство. Ти ж по-українськи. В Сибірі твоєї мови не знають.

— Навчаться. Заговорять, як треба буде. І так там половина наших людей.

— А хто ж тебе буде читати за кордоном?

— Я цим не цікавлюсь. Пишу не для закордону, пишу для тебе. Так. Ти дивуєшся. Даремно. Я дивуюся також, що ми можемо так думати. Інколи у нас на в’язах стирчить цілком людська голова, а як придивишся — це тільки коробка. Мозку в ній ніякого. Я тобі скажу, брате, ось таке: коли я пишу так, а не інакше, то тільки тому, що Бог дав мені в руки таке перо. Дурню, сказав би я кожному, хто сумнівається. Не тільки українець, а й мурин з бельгійського Конго має повне право писати своєю мовою. І не тільки право — обов’язок. Інакше на якого біса ти живеш на цій землі… Кажеш — хто буде читати. Коли писатимеш про потрібне світові — читачі знайдуться, будь певний.

— Я ще не бачив української книжки в перекладі, — зазначив спокійно Іван.

— Сумніваюся, чи ти бачив її і в оригіналі, — відповів одразу Андрій. — Зрештою, тільки ми самі винні, що пишемо якраз такі книжки. Як довго будемо писати не з волі Божої, а химери людської, напевно, ніхто нас читати не буде. Яким правом ми, друзі, кидаємо себе під ноги світові, не бажаючи сатисфакції. Глум! Глум! Тавро… Ви боїтесь, що мене не будуть читати. Бійтесь своїх думок. Це буде краще для вас зайняття.

Сопрон одразу збагнув, що з цим буде тяжка дискусія. Кількома словами він збиває людину з ніг і товчеться по ній. Але це не значить, що Сопрон переконався. Ні. Сопрон час від часу шукає в своїй голові потрібного аргументу і, як тільки його знаходить, одразу доводить про це до відома Андрія. Тільки Андрій без найменшого вагання, одним ударом знецінював ті вартості. Це стало їх спортом. Ініціативу тримав у руках Андрій. Він чувся повним переможцем і поводився зовсім незалежно.

Іван з цього приводу міркував: головне, що він не має слушності… І одного разу він навіть сказав Андрієві: — Ти завжди виграєш… Чому? Ти ж не маєш рації? Рацію має Сопрон.

— Рацію має той, що має закономірне наставлення. Розумієш? Бачу, що не розумієш. Не я маю рацію. Має рацію моя природа. У Сопрона має рацію механіка діяння. Минулість. У мене — майбутність.

Десь зовсім перед Різдвом у кімнаті Івана при такій розмові була присутня Мар’яна. Брати сперечалися. Надворі мело снігом, вікна замальовані ласицями. Андрій був в ударі. Присутність сторонньої жінки інспірувала[5] його. Говорили про єдність держави російської, про потребу її збереження. Були висунуті дуже поважні історичні аргументи. Говорив Іван, що рідше, але активніше втручався до розмови. Сопрон мовчав і тільки докидав окремі слова. Іван висловив думку, що відділення України потягне за собою занепад Росії. Більше. Занепад слов’янства.

— Слов’яни змогли втриматися в Європі тільки тому, що існує Росія. Це єдина діюча сила, що змогла зброєю охоронити наш світ. Погоджуюсь. Росія не завжди діяла в рукавичках і не завжди на користь собі. Але ти не заперечиш, що не будь Росії вже в чотирнадцятому, чи у вісімнадцятому віці, то ґермани залили б наш простір. Ми були б тільки звичайними рабами. Отакими, як ті, що збирали бавовну на плантаціях південної Америки. Іван III, Іван IV, пізніше Петро Великий і нарешті Катерина створили передумови великої охоронної сили перед заливом нашого простору ґерманами. Кажуть — Польща, Польща… А що було б з неї, коли б її не забрала Росія? Її вже не було б на карті. Було б з нею те, що в Познанщині чи у Східній Прусії. Сила німецької наступальної культури така велика, що ніякий польський шовінізм не може тому протиставитись. Росія підгорнула Польщу під свою опіку і тим самим створила певний заповідник незайманої польської сили. Те саме і на Балкані. Тільки завдяки Росії існують ті клаптики слов’янства серед непримиренної чужомовної території. Хай собі хто що хоче говорить, але факт лишається фактом, і заперечити його можна також тільки фактами. Росія, без сумніву, намагалась і намагатися буде все зрусифікувати… Хай і навіть змосковщити. Росія хоче ввести одномовність, однак і різномовність наша лишилась завдяки російським намаганням. Пружність політики Росії вибиває іншим з рук наступальну зброю. Вона встряває і розкладає не так своєю інтелігенцією, як настирливістю свого історичного процесу в напрямку, я б сказав, творення опінії свого буття. При допомозі своєї літератури і мистецтва російська держава влазить нахабно до мозків думаючих людей світу, і ті починають сумніватися, чи мають вони право перечити цій силі. Росія нейтралізує і паралізує пружність європейської раси, яка залізла в усі закутки світу і тільки не змогла переступити через межу, покладену Росією… Схід Європи, північний захід Азії лишились резервуаром будучого людства. Там ще є місце, де можна щось шукати… Інакше ми були б тільки Сполученими Штатами Америки, завалені хмародерами до глибини душі… Місія Росії — втримати рівновагу між культурою душі і культурою мозку. І виламлювання з-під цього обов’язку — це значить дезертувати у світ нормальних закономірностей, як ти кажеш, але тим самим відкривати двері тим, що покликані завоювати і знищити цей простір. Ними є ґермани. Конкретніше — німці. Німці влазять в усі наші щілини, де можуть і як можуть. Маємо їх тут у нас повно — в побуті, культурі, політиці, цивілізації… Але цього їм не досить. Німці ще захочуть одного разу тут бути і своїми кованими чобітьми — так, як оце недавно ми мали нагоду переконатися… Бо німці в Україні — це німці на Уралі, німці в Баку, німці скрізь. Ми, українці, з нашими тридцять і п’ятьма мільйонами мужиків створили б для німців ідеальний погній при їх походові на схід. Ми не тільки дали б їм можність володіти Донбасом, ми нашими хоробрими унтерами завоювали б їм Сибір, Азію і цілий світ… І тому я не розумію твоїх інтенцій, і тому я не можу погодитися на Україну, — закінчив свою мову Іван. Він був схвильований, що з ним дуже рідко траплялося. Всі присутні, за винятком Андрія, були його мовою наелектризовані. Сопрон завзято підтакував своєю великою головою, і видно було, як він весь горів неспалимою правдою, вложеною в мову брата. Мар’яна дивилась на Івана великими карими очима, і, здавалося, що вона бачить перед собою відкриття. Це вперше вона чує такі слова взагалі; коли б тут був її батько, він, напевно, кинувся б цілувати Івана…

Андрій лишився незворушений. Це видно по всьому. Його темні очі дивляться рівно і витримано. Довгі його пальці лежать спокійно. На чолі не помітно зайвих ліній, що виказували б нервовість. Він курив, слухав, думав, стрясав попіл цигарки, випускав дим, позирав по черзі на обличчя присутніх, посміхався і інколи похитував головою. Коли Іван скінчив і настала тиша, всі очі звернулися на Андрія. Всі переконані, що Андрій буде говорити. Що він скаже? Де візьме аргументи? Чим заперечить незаперечність ясності? І от Андрій почав говорити. Спочатку спокійно, без того відомого всім нестриму і запалу, з якими накидався на противника. Він навіть запинався, вагався, кілька разів без потреби стрясав попіл цигарки, але це не тривало довго.

— За твою мову, Іване, — почав Андрій, — ти дістав би доктора наук політичних у першому-ліпшому з університетів государства російського. І дуже, власне, шкода, що один з наших братів, маючи такі таланти, закопав їх так старанно в землю нашого хутора — замість замінити їх на один з постів міністрів імперії, які, до речі, ніколи такими категоріями не думали, бо висловлених тут істин не розуміли. Це блискучі аргументи, і я їх не заперечую.

Всі здивовані. Мар’яна насторожена. Іван дивиться на брата з виразом довір’я. Сопрон розкрив рот.

— Але, що я заперечую, — говорив далі Андрій, — то це абсолютний брак синтези твого думання в розрізі нашого дня. Історія мене, тебе і всіх нас, тут присутніх, та й людей, поза нами, не диктується намірами Івана III Калити чи Івана Лютого. Вона диктується зростанням душі в нашому живому і конкретному тілі. Ви маєте безмір бажання втримати Росію в межах охоронної екзекутиви перед заливом нас ґерманами і одночасно спускаєте з ока факт, що наш брат Сопрон не може проїхати залізницею до своєї хати. Вісім тисяч кілометрів нашої батьківщини, очевидно, тут поважною перешкодою, але я дозволю собі у вашій присутності висловити думку, що ще більшою перешкодою є революція, яка започаткувалась десь там у самому, я б сказав, мозку держави; це вона створила стан, в якому знаходиться вівця, коли до її мозку дістанеться мотилиця. І революція та йде далі, на захід, в Німеччину, в Європу. Німці в кованих чоботах тікають від її вигляду. Ви скажете: це не перечить висловленій Іваном думці. Я також можу так сказати, але ви забуваєте, що Росія, як богоносець світу, вирвалась зі своїх меж і зовсім забула про свої слов’янські атрибути. Росія пішла в напрямку, вказаному Достоєвським, а один з росіян, здається добродій Пильняк, почав недавно твердити, що власне настав час, коли Росія всьому світові понесе голу сліпучу правду життя і нежиття в такому збіса незаперечному вигляді, що всі народи впадуть ниць і зомліють від здивування. Росія сіла на одного з коней Апокаліпси, і тут уже дозвольте зробити маленьку відхилку в бік нашого українського локалізму.

На чому базується наша обмежена просторово, але необмежена часово сила? Я б сказав: на неухильності її призначення. Таж Росію створили, як не кажіть, люди нашого племені, і коли мені сьогодні кажуть про неможливість існування нас, як незалежної духовості, тільки тому, що був Пушкін та Достоєвський, то я вам заперечу це єдиним викриком: ніколи! Наша духовність живе у нас з часів, коли ще не було ніякого Калити, ніякого Пушкіна, ніякого Достоєвського. Так, мої милі! І ми це носимо тут під серцем, як дитину, і це нічого не значить, що плід наш запізно робить спробу виявити себе. Призначення нас, як історичної незаперечності, таке очевидне, що через нього власне розвалиться, можливо, сама ідея єдинства государства російського, наколи Росія спробує перечити цій істині. Чому Росія не може існувати без нас? Чому ми твердимо, що можемо існувати без Росії? Чи це обопільне зухвальство. Ні. Це так є. Росія дійсно без нас існувати не може. Не тому, що не матиме нашої пшениці, а зовсім з інших причин. Росія позбудеться зв’язку, з якого черпає мораль творчої сили, бо сама вона перекислена силою руїни. Москва без Києва стане провінцією Хіви чи Бухари, а тим самим автоматично включиться до того світу, якому загрожує небуття. Зараз цифри унагляднюють вам цей факт. Мільйони москвинів кидають свої столиці і автоматично, як механізм, чи як ведені інстинктом істоти, кидаються на південь. Вони не розуміють, але відчувають, що вони задушаться без повітря, яким дихаємо ми. І тому Петро Великий, відкриваючи вікно в Європу через Петербург, хоронив усіма силами Київ і Чорне море як основний резервуар життя Росії взагалі. Тож і назву вони взяли нашу. Тож і наші люди їх вчили їсти. Тож ми давали їм форму. Тож ми в’язали їх необмеженість нашою моральною поставою. Тож багато всього, що Мала Росія дала своїй провінції на півночі, ніяк не може бути заперечене існування династії Романових, які, власне, керуючись підступною думкою, спробували збезголовити Малу Росію на користь великої і тим самим порушили найінтимніші недоторкальні святощі народу нашого. Страшним, чисто російським способом було ображено амбіцію духовості керуючого центру. Спробуйте це зробити в царині біології — і ви побачите, що ваше тіло протягом одної секунди, ба, одної миті, перестане функціонувати.

Коли послухаєш політиків нашого часу, видається, що досить спалити кілька портретів Шевченка чи книжечок, виданих "Просвітою", і справу вирішено. Помиляєтеся ви всі трагічно і беззастережно, коли думаєте, що наша справа керована такими ось паперовими ознаками. Наші люди і ті найкомічніші є гнані одним і тим самим чортом, яким свого часу були гнані люди Святослава Завойовника, Володимира Святого чи Ярослава Мудрого. Ви думаєте, що даремно воскрес тризуб Володимира або ідея відновити в Києві великий стіл нашого державного первопочатку? Ви думаєте те, що німці створили Брест-Литовськ? Ви думаєте, що Росія — забороло перед ґерманами… Ви нарешті думаєте, що варто злякати мене, що писані моєю мовою книжки не читатимуть у світі, і я перестану їх писати… Що Шевченко був висланий за Урал випадково, що росіяни кажуть "ніколи", що мої брати їх підтримують своїми п’ястуками, що Європа нас не знає, щосвіт нас не хоче… Помиляєтеся всі, що так думаєте, бо природа, в якій суджено нам жити, диктує нам свої закони, і ми є тільки її сліпими виконавцями… Заперечити нас нема змоги. Ми в пульсі і ритмі землі, в її космічному круговороті, і вигнати нас звідтіль нема поки що сили. Ми будемо, і тільки тоді, як ми саме будемо, почнеться нова ера культурного завершення цього моста між Європою та Азією. Більше від того. Москалі покоряться нам. Ми їх змусимо зійти з-під неба до землі. Ми приневолимо їх думати категоріями живих людей. Інакше нашому просторові загрожує смерть. Його заллють не ґермани, а Азія, дракони, і тоді народиться Чингісхан московського виробу, і хто знає, чи ґермани знайдуть діющу зброю проти того… Похід Азії почався. Україна в народженні. Європа у відступі. Питання тільки, чи встигнемо ще раз повторити історію і ще раз із Києва створити одну імперію, на цей раз з назвою Україна. Це є те, що нас абсорбує, а все інше тільки видимість і умовність. Так, мій брате Іване!..

Це було забагато для такого хутора. Присутні не зрозуміли всього дослівно, але вони щось вичули. Сопрон розкрив ще більше рот.

Його захоплює сама постава і незалежність наймолодшого брата. Яка неймовірна зухвалість! Звідки вона взялась і яке повітря освіжає легені такого діапазону?.. Мар’яна була просто приголомшена. Вона хотіла присунутись ближче до Андрія і помацати його за одежу.

Було темно, тому внесли велику нафтову лампу, і Татяна попросила всіх перейти в їдальню вечеряти. Всі вставали, ніби п’яні. Іван посміхнувся і, зовсім обеззброєний, повторяв тільки:

— Це все тільки філософія… Діло виглядає не так. Мар’яна на цей раз висловилась: — Але логіка в тому є, Іване….

Власне логіка. Суворість вислову зобов’язує наш розум розуміти… Ти чув коли, щоб широкоштанні українці так говорили? Коли вони танцюють гопака і їх за це переслідують, я дивуюсь, що, власне, змушує поліцію переслідувати гопачний гумор… Дивно, дивно…

При столі так сталося, що Мар’яна сиділа з Андрієм. Вона повернулась до нього і легко торкнулась пальцями до його руки, що лежала на ляді столу. Андрій повернув до неї голову:

— Прошу, — сказав він їй з наголосом на "о".

— Їжте, — сказала Мар’яна. — Не можна ж весь час говорити. Цікаво було б, щоб ви поговорили з моїм батьком. Запрошую вас до нас…

— Глибоко зобов’язаний, панно Мар’яно, — проговорив Андрій, і Мар’яні подобалась форма звертання. Ніхто до неї не говорив: "панно". Це по-українському. По-звичайному буде Миколаївна… Але Андрій це все розуміє, очевидно, по-своєму.

Розмовляли про біжучі справи. Згадували Петра, що все ще не приїздив. Робили здогади, чи приїде взагалі. В Києві така безодня несподіванок. Кажуть, що він бігає до міністрів, що там день-денно люди, які кричать і метушаться. Шкода, що Петро не тут, а там.

Над столом висить велика мідна лампа, але вона не досить освітлює простору їдальню. По кутках однаково залягають тіні, і все те, що освітлене в центрі, творить невеликий круг серед дуже великого темного простору… Чути, як за вікном шумить зима, як міцніє мороз. І снажиться ніч вводити настрій у затаєні кутики зимової романтики бурі, снігу, холоду, — і виникає почуття приємності, що тут, у кімнаті, є світло і є справжнє тепло.

Нарешті прибув на хутір і Василь. Вже на другий день за ним появився його вірний Андрій Книш, За ворітьми хутора виросли цілі фортеці з підземними ходами, з яких завзято гриміла артилерія. Василь був захоплений своєю творчістю. Сніг був для нього дуже вдячним матеріалом. Розчервонілий, розігрітий, він видумував несотворені речі, і коли хтось зі старших появлявся на обрії, обидва хлопці зникали під снігом, щоб не наражатися на зайві кпини. Зрештою, вони вже були дещо завеликі для такого роду заняття, однак терен був дуже спокусливий. Василь любив це діло, жив ним, переймався весь. Зі снігу виростали башти, мури, замки, мости.

Біля хлопців крутився також Кудлай. Його чорна сильвета[13] на білому снігу виділялась дуже яскраво. Він брав живу участь у творчості своїх людських колег, бігав попід мостами, вискакував на стіну і гавкав у простір безлюдного лугу, що простягався великим білим плесом на південь перед хутором.

Одного разу на сніговій башті появився червоний прапор. Перемогли червоні. Але це не тривало довго. Почали літати білі снігові кулі, Андрій Книш кричав захриплим голосом "ура", і по короткому рукопашному змаганні червоний прапор зник. На його місце заткнуто прапор зелений. А ввечері Василь, соромлячись, оповідав:

— Андрій Книш дуже настирливий. Він твердить, що зелена барва — це наша барва.

Таня йому відповідала: — Це все одно. Яка там у вас барва… Це все одно.

— Він каже, що революцію можна видумати…

— Я не кажу видумати, Василю, — перечить Андрій Книш. — Я кажу, зробити…

— Кудлай дістав кулю просто в око. Бідний. Він, напевно, не захоче більше з нами бавитись…

Андрій Книш виявив бажання відійти на свято додому, і перед Василем виникла перспектива глибокого осамітнення. Це порядно його турбувало, хоча його батько дуже багато уваги присвячував якраз йому. Василь приймав це як належне. Він бачив свого батька дещо стурбованим. Інколи він довго стояв перед портретом матері і думав. Василь помітив, що батько його сумує, чи йому чогось шкода. І тоді Василеві хотілося бути до батька ніжним і чулим, — але це не вдавалось йому проявити.

Часто бувала у них Мар’яна. Василь не розумів, звідки у нього до неї застереження. Не можна було сказати, щоб Мар’яна якось недобре себе поводила. Він просто був настовбурчений — і все. Особливо, коли батько запрягав коні і відвозив Мар’яну до Канева.

Іван Мороз уже майже впевнився, що його душевна рівновага порушена і причиною того є Мар’яна. Вечорами, залишаючись у своєму кабінеті, він гостро вичував відсутність її. Багато років не переживав він чогось подібного… Коли був з нею — здавалось, що це тільки обман, що їх стосунки цілком нормальні, як це звичайно буває між людьми. Але варто було їй відійти на віддаль, як його душа починала відразу виявляти болючий неспокій…

Мар’яна приїздила на хутір майже кожний день. Іван відвозив її дуже охоче. Розмовляли переважно на звичайні біжучі теми, про революцію, нові вісті… Востаннє приходила Україна — в концепції, як це висловив Андрій. І взагалі Андрій досить помітно вклинився в їх думання.

— Ви думаєте, що Андрій людина пересічна? — питала вона.

— Така сама, як ми всі, — відповідав Іван. — Мені здається, що ми всі якісь таланти, тільки ми не вміємо їх проявити…

— Ну, а Петро?

— Петро вибрав конкретні засоби. Барва для нього — це справа прояву себе. Я, наприклад, такого не маю в руках. Хоча я переконаний, що я міг би зробити більше, ніж господарити. Я помітив, що в людях сидить їх геній, тільки не всі його вміють практично ужити. Подивіться на нашого батька. Він досягнув більше, ніж кожний з нас. З нічого він став людиною… Підкреслюю, що якраз людиною, європейцем… А був звичайний нуждар, український парубок… Наші люди на селах — це переважно закопані таланти, бо вісімдесять процентів їх життя не використано. Кожний з наших селян міг би стати моїм батьком, тільки він знаходиться в неволі духового занедбання. Це триває з віків. Розумні люди з виразною функціонарністю всіх змислів залишаються без акції, в духовій летаргії, мов птахи, що переживають весну. Наш батько порушив нашу національну летаргію. Він породив синів, і виявилося, що ми всі таланти, але тільки один Петро знайшов собі вислів. Проте я переконаний, що ми всі такі самі таланти, і якщо Андрій вмітиме чи потрапить знайти себе в слові, він буде великий… Бачите: він навіть не боїться нашої мови…

— Як ви сказали? — перепитала Мар’яна.

— Маю на увазі нашу мову… Інколи мені здається, що в самій нашій мові сидить розв’язка нашої немочі.. Можна це сказати і краще.. У мові наших предків було щось, що змушувало їх шукати помочі поза межами свого мовного комплексу. Ми переймали чужу мову для вислову духового полету. Сьогодні зухвалість наших людей намагається перерости страх перед рідним словом.

А проте все, що нашою мовою сказане, є трагічно мілке, як дивитись на те в перспективі часу. Подумаймо, яка глибина лежить у вислові росіян, їх пафос — це щось трагічне, але одночасно завойовуюче. Наш мінор — це переважно здача позицій…

— Прекрасно… Я тільки не можу це до кінця збагнути… Що перешкоджає мати і нам пафос наших родичів з півночі?

— От власне його знайшов Андрій. Ви це, мабуть, помітили. Він не боїться відкривати таємниці. Ви бачили, як він діє. Він завжди активний, і коли ви не погоджуєтесь з його аргументами, ви не можете заперечити його пафосу. В тому саме і лежить основа всіляких переконань. Це відкриття рідної мови… Це те справжнє… Я дивуюся. що українці бояться за себе…

— Як то?

— Ну, як це буває з нами завжди. Я сам боюсь нашого біса. Розкривши його суть, ми не встигаємо витягати з того консеквенції[14]…

Коні біжать рівною, білою дорогою, сніг іскрить під місяцем, здалека долітають постріли. Коли місяця нема, тоді темнота, мов м’яка вата, отулює простір. Хочеться сказати більше, ніж мудрість. Хочеться виявити душу, викрикнути любов. Мар’яна, тепла і м’яка, сидить побіч, завуалена темнотою. Від неї виступають флюїди хвилюючої розкоші, солодке, гостре, дразливе і збуджуюче... Іван не повертається в її бік. Він тікає вперед з саньми, з кіньми, зі словами. В ньому засильний мужчина. Його руки тверді. Він дивиться вперед зрівноваженим до пересади поглядом. Як легко повернутися до неї, взяти її, зробити з нею все, що каже природа, покорити її ніжність, розбити криштальну чистоту її жіночості. Все це найлегше, бо вона наставлена на найвищу ноту великої своєї гри. Вона може перейти від симфонії почувань до бурхливої патетики.

Дома Мар’яна оповідає про Андрія. Присутні батько і Ольга.

Мар’яна каже: — Це дивний мужчина… Йому всього двадцять років, а він уже муж…

— А я якраз таких ненавиджу, — каже зненацька Ольга. Мар’яна здивована.

— Чому? — говорить вона, дивлячись просто на сестру.

— Бо в таких випадках говорить більше зарозумілість, ніж розум… За — розум. Те, що ззаду…

— Ти його не чула… Ти не можеш щось казати…

Ольга насторожена і навіть ображена. Вона має міцне, гнучке, свіже тіло. З неї виривається своєрідна жіноча вибагливість. Коли вона сидить, дуже рельєфно виділюються обриси її ніг. Вона належить до тих юначок, що вириваються з поняття скромність, навіть коли їм хочеться бути скромними. Природа їх нахиляє до спокус і експериментів, їх серце неспокійне, і висловлюється воно грайливим контральтом їх свіжого голосу. Звуки слів з безліччю інтонаційних варіантів ніби спокушають на недоторкнений гріх, що не висловлюється дією, а тільки поступом щоденного мовного награвання.

— Ах! — закінчує свою мову Ольга, встає і відходить до матері. І там, у матері, каже: — Мені хочеться шоколяди…

— Чого тобі хочеться? — перепитує мати.

— Солодкого… Ти розумієш… Я дійсно обурена, що я не в Америці.

— Чому?

— Америка — країна, де темперамент може знайти вислів… В Росії нема воздуху…

— Що ще скажи… Соромся..

Ольга лишає матір та йде до своєї кімнати. Мар’яна їй пізніше каже: — Знаєш… Мені здається, що в тобі сидить забагато російської панночки… Баришні.. Ти химериш. Чого ти властиво хочеш?

— Я! Хочу! Багато! Не скажу!.. Тобі не скажу… Тобі не скажу. Скажу комусь… Скажу свойому мужеві… Я хочу… Ех! — і Ольга пружно, мов артистка, простягає білі, гарні, округлі руки… — Я ще не бачила Неаполя! — закінчує вона свою мову…

Мар’яна досягнула свого. Андрій появився в Лоханських. Був передвечір. Сиділи в малому салончику. На стінах — малопомітні копії Рєпіна. Під ногами — перський килим. Микола Степанович, дуже чітко виражений як доктор, з товстою цигаркою в зубах, сидить у фотелі і слухає. Молодий Мороз помітно стриманий і говорить менше, ніж звичайно. Ольга спочатку не хотіла вийти взагалі, але змінила свою постанову, накинула на плечі чорну шовкову хустку і пішла до товариства. Від обличчя, що виразно виділялось на чорному тлі хустки, віяло чимсь зухвалим і демонстративним. Андрій тільки глянув на неї, завважив її профіль і помітно посміхнувся.

— Панна Оля, мабуть, боїться гостроти, — каже він. Оля такого не сподівалася і насторожилась.

— Ні. Я інколи гострих речей потрібую… Наприклад, помідорів з перцем…

— В такому разі я помилився. Пан доктор, очевидно, дивиться на вас у таких випадках поблажливо. Гострі речі скеровують нервову систему в певному напрямку…

— Ви цікавитесь медициною? — запитав Лоханський.

— Я цікавлюся літературою. Медицина і література мають дещо спільне — аналіза. Тільки я мало вірю медицині. Можливо, це тільки атавізм. Колись давно люди, кажуть, більше вірили духам, ніж тілам, тому дух був усім, включно до тих бациль, що розгризають організм. Одного разу в цьому напрямку я зробив експеримент: я вмовив в себе, що мене болять зуби. І, дійсно, мені здавалось, що два кутні зуби мої дійсно в непорядку. І я був страшенно здивований, коли молодий доктор, постукавши залізячкою, сказав: — Ні! Ваші зуби в порядку. — Але ж, кажу, мене болить не зуб, а нерв. Доктор похитав головою: — Уява. Ваші нерви в порядку… І тоді я частинно повірив, що наша медицина не сама гола фантазія, а також якась істина. Можливо, що старі єгиптяни знали ще більше… Мені цікава ваша думка, пане докторе…

Микола Степанович посміхнувся:

— Я ставлюся до свого фаху байдуже. Мало експериментую… Я навчився певних засобів лікування і їх дотримуюсь. Мене цікавить політика, а це страшна в наші часи річ…

— Ви це правильно висловили… Однак я думаю… Політика — це ніяка пристрасть, тільки певна конечність. Старі римляни з огляду на своє панівне становище у світі мусіли займатися політикою, чи хотіли вони того, чи не хотіли. І цікаво ствердити, що римляни були страшні політики. В Росії політикою займалися вищі верстви населення — дворяни чи, краще, аристократія… Народ був комплектно аполітичний.

— У мене сидить політика, мов біль… — каже доктор.

— І добре…

— Звідки ви, Андрію, навчилися так беззастережно висловлюватись? — досить сердито і демонстративно запитала Ольга.

— Це вроджене, — спокійно відповів Андрій, на що Мар’яна щиро розсміялась. Доктор засміявся також, але Ольга не здавалась…

— Не зовсім практична прикмета… Інколи це може негарно відбитись на характері…

— Погоджуюсь. Свої помилки респектую[15]. Але що маю робити, коли вони — вже частина мого характеру. От що дивно, панно Олю… Я вперше чую від вас думку молодої дівчини про характер. Це може імпонувати… Можливо, ви читали Чемберлена. Це англієць, що багато займається питаннями раси. Він, наприклад, твердить, що в природі жінки нема або тільки відсутні первні, з яких аналітично формується думка для певних окреслень. Жінка може бачити певну барву, скажімо, лілову… Вона, коли цього не хоче, може дуже легко означити її, як синю чи навіть рожеву. Це вподоба. Як би висловитись — це певна вишуканість у сприйнятті позитивного чи негативного… Доброго чи недоброго…

— Коли б я вас зрозуміла. я могла б щось відповідати… А так я з приємністю вас тільки слухаю… — сказала Ольга.

— Чому? Мені здається, що ви мене гарно зрозуміли. Ну, Боже... Зрештою, хіба я знаю… Можна, якщо бажаєте, перейти на більш зрозумілі речі… Наприклад, на малярство чи музику…

— Ваш брат малює, я ні…

— Ви також… Коли б я тільки міг прослідкувати за вами від ранку до вечора, я переконаний, що знайшов би всі таємниці ваших фантазій. Вам тільки бракує барви. Решту маєте… Так само в музиці. І ви, зрештою, наскільки мені відомо, граєте… Наприклад, ви граєте "Місячну" Бетховена…

— А ви звідки знаєте?.. — вихопилось безпосередньо з Ольги.

— З вашого настрою. Всі дівчата нашої землі грають і люблять певні речі. Бетховен в дев’ятій симфонії для них недоступний. Він там надто масивний. Непроникливість в саму душу музики дуже виразно висловлена в тій симфонії, і тому, коли ми її слухаємо, нам здається, що вона направду творить дикий праліс, де павіяни і полози кожної хвилини можуть нас роздушити. А місячна ніч, вальс патетік, марш Наполеона, Шопен чи навіть наш Чайковський — це солодка гра змислів і фантазії, і тому кожна зачарована панночка, мов звичайна пташина, наприклад, соловей, наслідуючи природу, грає ті речі… Ні? Ну, ну, ну… Я бачу, ви наставлені на протест… Підношу руки… Здаюся…

Ольга була розрушена до глибини. Вона зрозуміла, що він з неї покпиває. Але що з ним робити? Він з усім дає собі раду. Встати і вдарити або вилаятись… Ну, що з ним? Микола Степанович щиро сміявся.

— Андрій Григорович, направду, невблаганний! Хо-хо-хо! Ти, Олю, даремно хвилюєшся. Він дає тобі в руки безліч можливостей… Ах, ти, Боже! Це дуже цікаво… Ми можемо довідатись з ваших уст багато цікавих речей… Ви, здається, пишете?

— Тільки по-українськи… Мої брати переконані, що тим самим з мене ніколи не буде Толстого…

— Може, вони і мають рацію, — ствердив Лоханський…

— Це та сама тема, яку я вже мав шану розгортати, згортати і знов розгортати… А що буде, коли я напишу книгу по-українськи і вона стане предметом розважань комісії Нобеля? Чому ні? Думка є завжди, по-моєму, думка, і коли її висловлено мовою собаки, вона з того тільки виграє. Українців загнали в такий кут, звідки ледве чи пристойно вилазити. Але що зробити, коли хтось нас звідти виганяє… Я, наприклад, почуваю певну незручність, коли мене не лають за мою мову. І щоб направду зреванжуватись, я хочу підняти своїх противників до своєрідної екстази… Приблизно так, як дратують бика червоною шматкою, коли він сліпо кидається на підставний манекен. Дуже, навіть дуже гостро і чітко я бачу, мов під побільшуючим склом, усі порухи, що змушують людей не любити нашої мови. Вони в крові. Просто в червоних тільцях, в центрах… І я хочу знайти силу такої іскри, що розбила б ту невикористану енергію ненависті. Нею, наприклад, можна б пустити в рух наш донецький басейн…

— Ви завжди сходите на вашу мову, — висловилася знов Ольга.

— Делікатніше було б — і на вашу, панно Ольго, — сказав Андрій і подарував їй при тому цілком приятельський погляд. Вона йому подобалась. Панна. Така типова, з чорною стрішкою волосся над очима. Великі чорні очі. Бракує тільки великих золотих сережок в ухах. Андрій дивиться на неї неприхованим поглядом, в якому виразно видно жадобу.

Було пізно, і Андрій мусив заночувати у Лоханських. Вечеряли всі разом, і Марія Олександрівна оповідала, що в місті настав час наступу на буржуа. Це нове слово. Каже, що молоді люди, переважно жидівського походження, співають пісню: "Буржуй, без разсуждєнья давай-ка міліони"… Микола Степанович казав, що французька революція робила те саме і що ми тут не відкриваємо ніякої Америки. Революція йде завжди в глибину. Вона починає згори і вникає до глибини. Вона як рак… Є така дуже небезпечна хвороба…

По вечері Мар’яна вийшла до кімнати, де мав спати Андрій. Андрій уже готувався лягати в постіль на канапі і приготовив собі том Дарвіна, як до нього застукали. Мар’яна ввійшла і сіла на шкіряному стільці. — Я хочу з вами порадитися, — сказала вона.

— Я до вашого розпорядження… — проговорив Андрій.

— Тільки прошу бути зо мною цілком щирим… Хочу говорити з вами про наші інтимні речі, речі, що торкаються нашої родини. Передовсім вам, Андрію, мабуть, ще не відомо, що ваш брат Іван зробив мені пропозицію стати його дружиною, і я її прийняла. Отже, ми з вами вже майже рідня. Але у нас є поважна перешкода: Василько… Я помітила, що він рішив безкомпромісово боронити пам’ять своєї мами… Хочу запитати вашої ради: чи добре ми зробили, не питаючи згоди Василя.

— Це для мене, панно Мар’яно, досить складна справа. Я думаю, що ви зробили цілком добре. Чому ні. Іван любив свою жінку, це ясно… Але ж він не може лишитись неодруженим… Я тільки непевний, чи ви властива партія для Івана…

— Чому. Чому, Андрію. — зацікавилась Мар’яна.

— Він реаліст. Ми всі реалісти. У вашому характері багато романтичного. Він потребує господині, а ви бачите ті речі по-своєму…

— То ви мені не радите. — притишеним голосом запитала Мар’яна.

— Рішаючим є почуття. Ним у даному випадку керуйтесь… — проговорив Андрій і встав. Мар’яна також встала. Вони стояли близько одне від одного. Він на цілу голову вищий і дивиться на неї трохи згори.

— А все-таки… Коли б я рішилась остаточно… Ви не могли б вплинути на Василька. Я хочу сказати інакше… Не так вплинути, як роз’яснити йому, з’ясувати справу його мовою. Нам це дуже незручно. Мені не можна зовсім, а Іванові ніяково… Я вас дуже прошу, дуже прошу… Дайте мені вашу руку…

Вона взяла його руку і притягнула до себе. — Ви обіцяєте.

— Добре, — погодився Андрій і визволив свою руку. В цей момент йому здалося, що Мар’яна плаче. Він нахилився, щоб упевнитись, і, коли торкнувся рукою до її чола, побачив, що вона дійсно плаче. Рясні, ясні сльози котилися по її рожевих щоках. Вона підвела на нього очі, і з них він вичитав багато такого, про що не думав.

— Панно Мар’яно! Може, вам потрібно товариша. Можете рахувати на мене. Я вас розумію.

Мар’яна сіла знов. Хустиною обтерла сльози: — Вибачте, Андрію… Це сталося так несподівано. Я ще ніколи такого не переживала. Я не можу відразу вийти, не хочу, щоб мене бачили в сльозах… Ольга відразу перетолкувала б це по-своєму. Це таке пружне і… шкідливе дівча… Я просто не знаю… І взагалі все це досить у нас заплутане та невиразне. Мені здається, що з цього нічого не вийде…

Андрій дивився на неї з виразом здивування. Здається, він тут не все розуміє, а як розуміє, не бажає все відкривати. Хай краще буде прикрите таємницею недоговореності. Так краще.

Мар’яна пішла. Андрій обережно провів її до дверей, обережно і делікатно потиснув її руку.

— Добраніч! — почув він тихе, повне внутрішнього напруження слово. Повернувся назад і ліг, не роздягаючись. Невже це можливо, думав він. Це було б дуже не на місці. Довго і вперто думав, відложивши книжку, непомітно для себе самого роздягнувся, згасив лампу і вже в темноті зробив рішення, що, властиво, нічого особливого не сталося. Це навіть логічно. Він був уже давніше переконаний, що це мусило статись. Мар’яна якраз така…

Гірше було вертатися з цією думкою до хати. Він мав таємницю, яку нелегко було носити в присутності брата, а одночасно не було можливості її позбутись. Ольга його не цікавила… Ні. Цікавила, але не так, щоб перемогти його зглибока. Він про неї не думав. Виїхав з Канева і забув. Натомість Мар’яна стоїть у думці. Він хотів би з кимсь поговорити. Кого вибрати? Розуміється, сестру. Знайшов вільну хвилинку і, граючись, як це завжди бувало: — Таню! Ти б дуже нагнівалась, коли б я вкрав тебе на хвилинку до себе…

— Що знов? — каже Таня.

— Маю таємницю..

— О! Яку?

— Ходи! — затягнув її до своєї кімнати. — Шкода, що ти моя сестра…

— А я не шкодую, що ти мій брат…

— Бо я тебе люблю, Таню… Скажи мені, чи і ти в когось закохана?

— В тебе… Ти ж знаєш… У тебе всі закохані… Напевно, щось знов маєш… Кажи!

— Я хотів говорити не про себе. Про Івана… Це ти посватала йому Мар’яну? Ти переконана, що йому буде з нею гаразд, як з дружиною? Хочу сказати, як це в нас буває… Ми вимагаємо стійкості. Наші люди, ти ж знаєш… Іван може бути закоханий, як мужчина, як осиротілий чоловік, а панна Мар’яна просто романтична особа з різними мухами.

— А що ти думаєш? Чому про це говориш?

— Тому, що Мар’яна просила у мене допомоги. Василько стоїть їм на перешкоді. Якщо ти переконана, що Мар’яна Іванова, так зроби щось з Васильком. Ти ж наша цариця…

Андрій робить по кімнаті довгі кроки, руки в кишенях… Час від часу зупиняється, легко обіймає сестру лівою рукою, цілує її в чоло. Татяна говорить різні слова, дивиться йому просто в очі і раптом питає:

— А чи ти сам до неї не того?…

— Я? Ніколи! — відрізує Андрій, круто на одній нозі повертається і дивиться у вікно.

— Андрію! Я все бачу. Між вами щось було! Між Мар’яною і тобою… Признайся… — кидає Татяна слова, встає, підходить ззаду до Андрія, обіймає його за шию… — Ах ти, лоботрусе! Ах ти, спокуснику! Ах ти, злоріко! Ти нам мішаєш усі карти! Ти! Ти!

— Ні! Таню! Ні! Ти помиляєшся. Я нічого, їй Богу, ні!.. Але що ти тут щось угадала, це так, і я власне не знаю, як бути… Я не знаю! Що хоче від мене Мар’яна? Що вона хоче? Я знаю, що Іван її дуже любить — і хай так буде. Ти їй щось скажи…

— В кожному разі я тебе прошу: зроби так, щоб Іван від цього не постраждав, — каже вже спокійніше Татяна. — Я не хотіла б, щоб між вами виникли які-будь прикрощі… Ти ж знаєш, я вас обох люблю…

— І ми тебе… І ми тебе! Так, Таню! Інакше бути не може! Але я не ручуся за неї… Я таких знаю, тих з золотим волоссям… Вона готова знов створити пригодницький роман… А я того не хочу. Розумієш, кого я хочу? Її сестру. Страшно дика панна, мов зубр… Ти її, напевно, знаєш…

— Ну, от… Ольга! Дійсно! Це викапана дама твого серця. Я на твому місці викотила б усі гріхи на неї, але Мар’яну лиши. Вона зовсім незаймана, і мені направду здається, що вона ще нікого не кохала…

Андрій круто повернувся, підійшов щільно до сестри і урочистим тоном проговорив: — Татяно! Хай буде по слову твому! Але ти мене не осудиш, коли я, твій брат, буду дещо нечемний з Ольгою. Ця потворка пробує огризатись, коли її беруть за шерсть.

— Що за мова, Андрію? Звідки такі слова? У поета…

— Я не поет, коли йде про таких, як Ольга. Це, зрештою, цікаво… Хто кого… Вона думає мене покласти на лопатки. Коли б ти бачила, як жаріли їх очі, коли ми говорили. Як у вовка, але в неї страшенно розвинута жінка. Просто тигриця…

— В такому разі все гаразд. Мар’яну ми направимо іншою стежкою. Хай іде все за планом… Василька мусимо вмовити. Інакше бути не може…

— А може, Татяно, не дуже треба радити Іванові одружуватись з Мар’яною? Ні. Я нічого. Це моя приватна думка… Ти знаєш ці речі, без сумніву, краще, і не думай, ані крихітку, що я тут якось зацікавлений… Мені хотілося б тільки бути перед Іваном чистим і непорочним, мов агнець Божий. Я не люблю всілякого роду братовбійчих сцен, коли йдуть у хід пристрасті. Ти знаєш, які ми. Ми люди рівні так довго, поки рівні… Ні?

— Тепер ми нічого не зробимо, Іван уже в полоні своєї ідеї. Це вже в ходу… Повертати назад цю річ немає змоги.

— А як ти думаєш? Чи говорити мені з Іваном?

— Ні. Це неможливо. Іван подумав би хтозна-що… Ніколи таких річей не займай… Ти, зрештою, маєш дівчину… Я бачила в тебе її фото.

— Це тільки приятелька, — його слова прозвучали непереконливо.

Брат і сестра хотіли більше. Він хотів висловити себе, вона хотіла вичути все, що в ньому діється.

Вікно виходить у сад, занесений снігом. Надворі вечоріє. Настрій огульної родинності, ніжності, добра, трошки сваволі, грубуватої щирості. Вони не думають, що там десь діється велике, непов’язане діяння часу. Вони тут між собою. Надходить велике свято, і всі члени родини між собою, їм хочеться сміятись і любити, любити і сміятись, а часом вийти з берегів і розійтися в просторі. Татяна горда своїм міцним, мужнім, молодим і м’язистим братом. Він дивиться просто в очі, він висловлюється одверто, слова його гнучкі і соковиті. Нічого дивного, що чужі жінки люблять його, такого свіжого і такого повного… Таня ані трішки не заскочена і ані трішки не дивується. Аби тільки не образити Івана. А Мар’яна хай робить, що знає. Це її дівоче і незаперечне.