Морозів хутір

III

Аж рано виявили Ольгу і не дорахувалися Водяного. Було багато здивовання, але в їдальні шумно, всі сміються. Морози інакше не вміють. Розуміється, вони не сподівалися такого "весілля", але нема потреби від цього скиглити. Перебирали ще і ще події минулих днів і ночі, всіх це дивує, а найпаче — старого, якому все-таки це далеко "не вгод". Як там не думайте і що не кажіть, а над хутором повисла темрява, і старому все видається загрозливим.

І коли отак усі сиділи при столі та мінялись думками, на подвір’я в’їхали ґринджоли старости Гудими Трохима з Ліпляви. З ним прибув також Ілько Дебелий — десяцький на цім хуторі. В кожухах, шинелях і башликах, засипані снігом, вайлуваті і мокрі. Ввійшли, звичайно, до кухні, назустріч вийшов, як слід, Григор.

— Привезли вам, Григоре, "розвьорстку", — каже староста. — По півпуда з десятини і на село п’ятнадцять штук худоби. Все це на "красну армію".

Григор на це — ні слова. — Зайдім, каже, — далі. Опинились в їдальні, там стояла недопита пляшка, і її почали поволі допивати.

— Бачте, як сказано, мусимо їх на свою шию вигодувати, — хрипко, протяжно, смакуючи кожне слово, казав Гудима. — Тож будуть вибирати "комбєд". Ви ще не знаєте. Бідноту вибиратимуть. А як треба дати, то йдуть не до бідноти, а до вас. Бачте, куме, — дай, Боже! А я для них уже буржуй, як каже отой паскудний Мишка. Мої вісім десятин уже не дають їм спати, отож, як бачите, знайшли нашого… Ха-ха-ха! Сміх і горе! Кого б ви думали. Проця! Ха-ха-ха! Свині, бідака, пас, а тепер вони гадають, що з нього буде хазяїн. Я їм цілу війну вів село, і давали, і давалося, а признаймося самі собі, — було що давати. І ще є, шкода тільки — чортові в зуби, бо пелька таких не має ніякого дна.

— Аж три худобини на мій хутір, — пробує щось казати Григор.

— Григоре! Кумцю! Він там, той ваш Калиниченко, домагався п’ять! Ха-ха-ха! — хрипко реготав Трохим, хрипко кашляв, а потім знову ухватився за чарку і виливав її в зарослий рот, ніби наперсток води.

— Цікавий, що він скаже, як прийде весна, — говорив на це Григор.

— Кажете, що скаже? Прийде і забере останнє, — докинув Ілько.

— То вам скажу, господарі. Ті вам нагосподарюють. Знаємо їх, таких голубчиків. По ярмарках, бувало, та по шинках… З циганами та з жидками, та веселими кумами. Бувало, везуть таке щастя, як зарізану свиню, а сьогодні він, бачите, пурис[39] на цілу губу. А жінка як жебрала на затірку, так і буде жебрати.

— То не треба було царя здіймати! — стукнув по столі Ілько. — Хіба я не казав?

— Казав. Але тебе не послухали. Пропало. Бач, учора сход зробили, на бричках приїхали, такі тобі сірі кобилки з Кочубейового заводу — тільки любуйсь, а вже зірвані. Зірвали, каналії. Вони тобі все зірвуть, все затопчуть у грязюку. То такі люди. У них нема отого серця ні до звіря, ні до худобини, а про людину вже й не згадуй. Візьми отого, прости, Господи, Федоренка з Таганні. Чув ти, що він там говорив? І баби не будуть прясти, і електрику дістанемо, і буде комунія. А скільки він своєю рукою загнав на той світ чесних людей? Звір, кажу вам, і той соромиться крові, а цей тобі не посоромиться. Ми, кажу я їм, вам дуже благодарні, але навіщо ото нищити все, що є? Поки воно що буде, а те, що є — є. А він, бачте, каже — все піде на гній для нового. Дивіться, кажу, щоб, бува, не перегноїли. А вам, Григоре, радимо бути з такими на чіпку, бо, їй Богу, з ними нема жартів. Звірюки! Кажу вам: зві-рю-ки! — казав твердо Трохим і поводив при тому головою.

Потім усі шумно встали, цілувалися, як велить звичай, і випихалися всі назад, під вітер. Посідали на ґринджоли, Трохим гукнув на пару своїх конят, і ті побігли, залишаючи на снігу два довгі прорізи.

Після цих відвідин Морози відвезли на зсипний пункт за гарма-дарма не більше і не менше — сорок пудиків, а до того дві ялівки. Одну ялівку виторгували, бо взято огляд на пару коней, що було забрано тоді в Каневі. Старому все це живцем вирвали з самого серця. Знає чоловік, що це на його власну загибель, а як не даси? Коли б тільки було знаття — підложив би клоччя, і хай краще йде з димом, — але кортить виждати. А може, якось промине лиха година?

Старий крутився, ніби той лев, що попав до клітки. Не може знайти для себе місця. В його малій комірчині було йому так, ніби на нього спадає ціла гора тягару. Його очі наливалися кров’ю. Його ноги гнулися в колінах, і він тяжко сідав. Подумати тільки! Сорок чотири роки, день у день, година в годину — праця, праця і праця. І от приходить тобі отаке нетруджене, отаке, що не знає, що то є трудовий піт, щось таке, що за ціле своє життя, крім непотрібних слів, не видало з себе ні одного доброго вчинку, що ніколи не мало само і не хотіло, щоби хтось мав щось біля нього, щось, чого не можна навіть назвати людиною, і воно тобі каже, щоб ти віддав йому все, що маєш. Хто має судити такий порядок? Бог чи Сатана? Питаю! Хто має за це нести одвіти? Господи, Господи!

— Ох, народ уже здурів! — думав своє старий. — У нього вже гниє живий мозок. Все тим заражене. Не вірю ні одному з них. Навіть той Трохим ще минулого року тягнув з економії грамофон, а хто вже раз торкнувся чужого — рука такого липне сама від себе до дурниці, а все, що не твоє, то смерть людській душі. Не можна порушити в серці безкарно того, що стримує руку твою від злого. І старий вечорами гасив своє світло, і йому здавалося, що цей світ, що ці люди йдуть просто в якусь роззявлену пащеку, що їх усіх пожере. Вони вмруть! Люди! Куди ви йдете? Верніться!

Старий не раз, давно перед війною, оповідав про свої сни, свої вичуття. Він, бувало, як тільки найде на нього "така година", починав казати, що тепер на землі не можна добра чекати. Читав щось там у Біблії і щось там вичитував, прикладав те, що там писалось, до теперішності і пророкував, що прийде час, коли "людина людину буде шукати і не знайде". А слова "востане син на батька, а батько на сина" просто не давали старому спокою, і він твердив на повний голос, що такий час надійшов.

А тепер ось те є. Він уже чув дихання такого часу. І коли хтось там казав, що треба боронитись, старий на таке мовчав, але сам з…подумав: що тут боронитись, коли всі ці люди йдуть проти себе. В цих людях, в їх душі, сидить їх ворог. Наперед треба б звільнитись від ворога, що сидить у них, а тоді вже боронитись, але як захоронитись від власної душі? Заздрість! Ненависть! Безпорадність! І безвольність…

Через кілька днів старого викликали в "комбєд" до Ліпляви. Йшов туди, мов на позорище. Ноги налились оловом і не хотіли рухатись. Там уже сидів комісар — чужий, міцний такий, з лишаями, а біля нього на лавах кілька своїх — Проць та Мацько, та Іван Калиниченко, та обидва Галущенки. Як увійшов старий, всі, мов скажені собаки, не знали, куди встромити свої очі, ніби їх сором пройняв, але старий знав, що не сором, а глупота мучить тих бідних, замурзаних і зачовганих людей. На стіні — знак совєтської влади — серп і молот — і кривими літерами: "Да здравствуєт рабоче-крестьянская власть! Смерть царізму! Земля народу!"

Старий був такий спокійний, ніби він не з м’яса і душі, а з дерева.

— То ви мене сюди покликали? — спитав він чужого комісара.

— Нєєт! Ані! — кивнув той головою на ліплявців. Старий навіть на них не глянув. — Та от здеся товаріщ, — поворушив рудуватою борідкою в напрямку комісара Мацько. — Садісь, старік, — сказав на це комісар, сам дивився в якісь папери, а потім підняв голову на Григора. — Виходіт, ти здєсь самий бальшой багач.

Старий страх не любив цього слова. Здавна-давен не терпів, коли його називали багачем. Просто не терпів та й годі. — Сколько у тєбя десятій? — питає його чужий комісар.

— Вісімдесят, — спокійно каже Григор, і всі переглянулись. Вираз його німий. Слово вирвалося з дерев’яних уст, ніби так собі… На вітер. У задимленій волості (це була волость) постає коротка, але гостра мовчанка.

— Сколько душ сєм’ї? — вдирається в ту мовчанку комісар.

— Шістнадцять, — каже на це старий так само байдуже. Комісар повернув голову в бік Мацька. Останній зовсім розгубився, губи його відкрились і забули закритись. До мови встряв Калиниченко:

— Та де вони…

Старий пропустив ці слова поза вуха, не повернувся і не моргнув бровою. Він тільки легко спустив додолу свої очі, і що там бачив — невідомо.

— А что ж ґаварят, что ти самий бальшой баґач?

Старий мусить на це щось сказати. — Знаєте приказку: дурень багатіє думкою. Це як хто і кого міряє. Одні міряють по собі самих, інші знов по інших, але я чув від розумних людей, що багатство на землі з неба, як манна, не падає. Воно ходить у парі з розумом… Ну… і з працею, коли хочете. А я вам ще скажу, що коли б ви були народились трохи скорше та були прийшли сюди отак років сорок тому, то і мене ви вибрали б до вашої комбєдноти. І нехай вам оці люди скажуть, як то воно сталося, що ви мене багачем узиваєте. А земля наша така, скажу вам, що на ній сором перед Богом бути торботрясом і зазирати на чуже. А як не вірите — приїдьте… Подивіться… Хіба я знаю… Може, я вже стуманів. Може, моя голова не те думає, а очі не те бачать…

Цей міцний, тверезий, твердий спокій діяли. Чужинець насторожився. Мацько і ті інші спустили голови. Вигляд їх вимагав співчуття, але ніде такого не було.

— Да, — сказав чужинець. — Пасмотрім. Можеш ідті, старік!

Вертаючись з цього позорища, Григор все від початку обдумував. Хотів знайти якийсь глузд у всьому, що діється. Що все діється не так, це він добре знає; не знає тільки, чому воно не так діється. Чи це тільки тому, що одні "мають", а інші "не мають"? Що це тільки за той нещасний шматок хліба? Господи, коли це так, то хай діється твоя воля, але ж Григор дуже добре знає, що по хліб святий не туди дорога, що хліб росте не тільки на полі, а і в душі, що знайти хліб — це наперед знайти свою душу. Григор знає, що Проць, що Калиниченко, що Галущенки не мали досить хліба, але він також знає, що ті люди топтались по землі зовсім без діла, що вони не шукали хліба там, де він росте, а там, де він лежить готовий, вже спечений, і коли це був звичайний жебрацький окраєць, вони і такого не цуралися, а брали, чого сам Григор не зробив би, навіть коли б умирав з голоду на вулиці. Сьогодні вони хочуть "забрати" те готове, але хто заручиться, що сьогодні їх душа змінилася, що з малої вона стала великою, що з порожньої вона стала повною. Хто на це дасть відповідь і хто буде певен своєї відповіді?

Ні! О, ні!.. Ті люди не туди йдуть. Але все ж таки чому це діється? Та ж цим керують якісь все-таки вчені люди, що знають ніби світ і життя. Та ж про це пишуть книги, і Григор не такий уже порожній чоловік, щоб він нічого з того не знав і не чув. Він знає багато. Знає, що в Росії не всі жили як слід, по-людському, що були "пани" і були "мужики", що одні кричали, інші слухали, одні мали багато, інші мало. Так воно було, нема куди правди діти. Сам Григор бився за своє право, воював за це, як умів, і хто скаже, що він не добився свого? Сьогодні він є тим, чим хотів бути, і ніщо йому вже не стоїть на перешкоді. Одно тільки дивне: чому всі ті, що чуються покривдженими, не йдуть його шляхом, а шукають щось інше. І коли Григор вдумується, йому здається, що вони, ті люди, нічого не шукають, а вони просто сердиті, і їм болить, і вони "роблять переворот", бо так далі "не може бути", а як бути має, вони, бідні, і самі не знають. Господи! Вони бідні не на хліб! Вони бідні на душу! Їм треба помогти збагатити душу, отверзти їм їх зіниці, вложити в їх розум думку, розкувати їм їх язик. Чи ж ви не бачите, що вони німі… І глухі… І невидючі… Що ось той самий Мишка? Бідне, дуже бідне, нічого не тямляче створіння, що нагадує оте теля, що стрибає по пасовиську і толочить усе під ногами. Хто йому наговорив тих слів і навіщо вони йому?

Старий волочить за собою свої думки і не може від них відчахнутися. Думає, як все-таки боронитися, бо ж не можна отак лягти і — хай топчуться по тобі. Але він виразно, цілком виразно розуміє, що нема можливості боронитися. Просто нема та й годі! Дуже мало людей знають, чого вони хочуть, і дуже багато людей не знають, чого хочуть. І всі ті незнаючі йдуть лавою проти самих себе. Вони поробили багато фронтів, але всі вони так само не знають, чого хочуть, і всі їх фронти скеровані проти них самих. І чим більше буде таких фронтів, тим менше надії на перемогу потрібного, бо непотрібне завжди виростає на звалищах, на руїнах, на засміченому полі. Зерно добре на таких місцях не проросте. І старий бачить, що та дорога, якою він йшов до цього часу, заростає терном, що нею не хочуть іти. Всі йдуть і підуть далі дорогою Проця. І Григор знає, чому це так, бо його дорога — це дорога трудна і довга, а дорога Проця — легка і коротка. Всі виберуть якраз цю легку і коротку і підуть нею шукати хліба… І цікаво, що вони знайдуть, — думає старий. — Цікаво! Дуже цікаво!

Підходив до свого хутора. В його очах цей шматок землі робиться якимсь символом. Ось ростуть ті ялини, які він садив своїми руками. Біліють стіни будинку і зеленіє бляшана стріха, і стоять великі будівлі, і стоять дерева, і все огороджене. Це найкращий хутір з усіх хуторів довкілля, і коли досі Григор цього не бачив, то тепер йому дуже добре все це видно, бо хіба можна дорівняти решту хуторів до цього хутора і хіба там такі порядки? Бог знає, звідки той Григор все те вискіпав, чому воно постало якраз у його голові. І, можливо, вперше на своєму житті старий зупинився, щоби здалека поглянути і побачити діло рук своїх. До цього часу воно видавалось йому чимось дуже звичайним. Так мало бути. Сьогодні він бачить не хутір, а свій гріх. Він робив недобре, бо за це його карають. Добре робив Проць, бо Проця нагороджують. І старий вдивлявся у свій "гріх" — і знаходив його правдою. Дивні, дуже дивні діла на світі творяться!

Дома між синами Іваном і Андрієм велися розмови, в яких старий участі не брав. Були на це поважні причини. І Іван, і Андрій розуміють, що наступають дні рішення. Андрій боронить свою "героїчну" концепцію, Іван натомість — "ділову".

— Це наше хуторянство і привело до загибелі наш славний рід. Візьми ти часи козацтва. Доки ми тримали шаблю в руці, доти нас поважали… — казав пристрасно Андрій.

Іван ступав тяжко, дошки помосту під ним угинались.

— Я б тобі тоді повірив, — казав він, — коли б ті твої козаки залишили по собі хоч одну якусь правну норму. Героїзм, брате, сам по собі, без поєднання з ділом — порожня справа. Все це куди складніше в дійсності, ніж назовні тобі здається. Над цим треба думати! Багато думати! Шукати рішення! Цього не можна зробити протягом кількох місяців, ані кількох років.

Збентеження тривало. Головний капітан передчуває бурю і не знаходить місця. Йде в поле межами аж до Гісина, до всього придивляється. Дивиться на небо і на землю. Йому здається, що в хмарах покажеться рука Божа або земля заговорить пересторогою. Ні. Це тільки його власне бажання. По небі йдуть хмаринки, на заході збирається їх більше, вони згромаджуються в густе, темне видиво. Земля як земля — лежить покірно під ногами, і Григорові тільки здається, що ноги його грузнуть в її нутро і що вона його поглине з тілом і душею. Старий не знаходив ніяких слів, щоб висловити свій біль.

Одного вечора, коло десятої, на хутір увігналось три вершники. Зчинилась метушня. Старий зі своєї комірки почув гамір і тупіт ніг, через вікно бачив на подвір’ї темні обриси коней, зібрався вийти, але потому вбігла Таня.

— Тату! Приїхав Водяний! — кинула радісно і сховалася знову за дверима.

Коли старий вийшов до передпокою, там уже сидів у повній військовій формі, з шаблею та револьвером, Водяний, а з ним ще два подібні незнайомі.

— А! От воно як, Миколо Івановичу, — сказав старий.

— От, як бачите, — каже на це Водяний і міцно тисне руку старого. Він продовжував свою мову до Івана та Андрія, не мав, власне, наміру багато говорити, мав за лобом щось зовсім інше, але дійшло до слова, бо в ці дні дуже багато говориться. — Я все передумав, — сказав він. — Для вас це проблема, а для мене істина. Я воїн, і я йду своєю дорогою. Я рішив битись за наше право. І будемо битись. Без бою не здамо ні одної п’яді нашого права.

Водяний говорив твердо, переконливо, незаперечно. Витворився настрій, коли здавалося, що ще далеко не все втрачене, що большевики — це малий епізод, що народ повстане і змете їх. Не можна було проти цього перечити, та ніхто і не хотів перечити. Андрій, наприклад, зовсім по боці Водяного. Іван суворо мовчав, старий похитував головою. Геть по півночі Водяний зібрався від’їхати, перед тим ще довго розмовляв з Танею сам на сам, потім Таня провела його аж на луг.

Ця поява Водяного в новій ролі створила певне психологічне наставлений. Почали говорити про можливості всенародного повстання, Андрій з поновною силою рвався до зброї і його неймовірно сердив Іван, що на все це дивився з виразом незрушного скептицизму. — Бо я не вірю в ніякі повстання, — казав він на повні запалу слова свого брата. — Ти мені подай один факт з історії, де б повстання принесло хоч які-небудь користі повсталим.

— Ірландці, — казав Андрій, — добувають права повстанням.

— Не повстанням, а зростанням, — казав на це Іван.

— Скорше тим і другим, — не думав здаватись Андрій. — Адже ж і большевики прийшли до влади повстанням.

— Не повстанням, а революцією, — казав на це Іван. — Коли б царська влада не згнила до пня — одного батальйону війська вистарчило б, щоб усіх тих Лєнінів послати до чортової матері. Явища, мій милий, запліднюються, родяться, ростуть і вмирають. Революції — це операції. Ніхто їх не робить з химери, а ті, що роблять їх з цих спонук, завжди в першу чергу гинуть від наслідків своєї роботи. Для всілякої роботи, особливо такої, як творення нових світоглядів, нових націй, нових луховостей, треба, брате, не великої нетерплячки, а навпаки: великої терпеливості. Треба мудрого, довготривалого, консеквентного[38] внутрішнього спокою. Ніколи не треба піддаватися істериці, навіть коли б це, на перший погляд ока, видавалося конечним, бо кожна істерика — це втрата рівноваги, а кожна втрата рівноваги тягне упадок.

Я не відкидав і не відкидаю фізичної сили, але це така сила, що її, в першу чергу, треба мати в готівці. Уяви собі малу, хирну, молоду людину, що поривалася б з п’ястуками на велетня-борця. Є і такі випадки, але кінчаються вони завжди сумно для аґресора. Але ніяк не є виключеним, що хирна людина переможе атлета, коли вона належно використає свої сили іншого порядку. Переважно так буває, що сила фізична і сила духу не обов’язково живуть в одному тілі. Це мудре вирівняння природою наших сил утримує життя в рівновазі.

Що ж торкається нашої справи, то хочеться сказати, що большевизм тепер є непереможною силою, хоча, по суті, це дуже і дуже невелика сила. Він спаралізував мозок нашим масам, і вони, ті маси, нагадують отих євангельських свиней, в яких увійшли біси і які не знайшли для себе нічого кращого зробити, як кинутись зі скелі в море. Хто тепер захоче втримати біснуватих, буде стертий з ними. Хто витримає, не піддасться паніці, знайде опертя, той перетриває кризу і переможе.

Ми, брате, тепер у страшній меншості.. У зникаючій меншості. Сьогодні тільки одиниці вичувають, що це таке большевизм, і тільки одиниці не хочуть його. Всі ж маси, не виключаючи з цього навіть наших братів, хочуть отруїтися большевизмом. Він їм потрібний, як алкоголь, як нікотин, як наркотик. Ніхто з них не знає, що це є, але всі в нього вірять. Дуже можливо, що одного разу багато з них захоче вернутись назад, але для них не буде вороття. Багато з них… Більшість з них... Величезна більшість з них прийме за свою легковажність кару, але це вже справі не поможе. Буде, що бути має і бути мусить. А ми будемо змушені нести тягарі за гріх усіх разом з усіма, бо ми, на жаль, належимо до цього географічного простору.

Я тебе, Андрію, прекрасно розумію. Ти думаєш, як думати треба. Ти хочеш боротися зі злом зброєю. Так. Ти щасливий тим, що ти молодий, але ти, брате, також нашої кості і крові, і в майбутньому ти втратиш віру у свою зброю. Ми, брате, народжені будувати, а не руйнувати. Наш дух вимагає сили спокою. Нас за це не люблять і картають, але ті всі революціонери і не догадуються, що коли б не ми, то було б з ними приблизно таке, як з тим псом, що докоряв коневі за його нечинність.

А коли ми беремо до рук зброю, то буде це не зброя революціонера. Буде це зброя великої, спланованої, зорганізованої сили. Буде це бойова армія, яка починається в робітні конструктора, проходить через місця, де ллють сталь, і кінчається бойовою лінією фронту на полі.

Ця мова вирівнює Андрія. Він ще ставить кілька питань і на всі дістає відповідь. А все кінчається словами: — Ти мусиш скінчити школу!

Ці слова Андрій чує з уст свого брата постійно, вони йому вже остогидли, але він не може перечити. Таня не втручається до мови братів. Вона, видно, вже має свою думку і не виноситься з нею на люди. Так воно краще.

На хутір прибула комісія. Той самий комісар, якого Григор бачив у Ліпляві, і ті самі ліплявські "комбєди". Заглядали до кожної дірки і все списували. Дивувалися, що всього повно і що є що записувати. Старому здавалося, що це порпаються брудними пальцями в його душі. Іван навіть не виходив з хати. Після всього старий закликав комісію "трохи закусити" і це, мабуть, "трохи вплинуло". Комісари були суворі, але морозівська настоянка на терну також сувора, і було її чимало влито до комісарської пельки. І коли всі разом заспівали, це вже був добрий знак. По дорозі назад Мацько викрикував своїм пискливим голосом:

— То знаєте, товаришу, такої людини, як старий Грицько, на смітнику не знайдеш… Ні, ні!..

— Що й казать! Хазяїн! На повну губу хазяїн! А жаль! — бубонів молодший Галущенко.

А поважний комісар кукурікав, мов півень: — Нічаво! Ми с нім абаждьом! Імєєм время!

Ой, там зібрааалась бідна голота

До коршми гуляяять!

— витягував Галущенко. — А чи я тобі, Мацьку, не казав… А чи я тобі не казав... Буде по-нашому! Га? І є по-нашому! — викрикував слово за словом Калиниченко.

Один взяв дууку за чуб, за руку,

Другий в шию б’є!

Ой, не йди, не йди, превражий дуко,

Де голота п’є! — провадив своє Галущенко. Всі були щасливі і вдоволені. Надходив вечір.

А в Морозів було тихо. Що це діється з Татяною? Ось вона одного разу дістала від якоїсь дівчини записку, одягнулась, нікому нічого не сказала, кудись пішла і довго барилась. Це повторялось кілька вечорів. Потім до Тані заходила вечорами Мар’яна, і вони разом довго розмовляли. Настав великий піст і з ним великий смуток.

Згодом усі довідались: Таня має зустрічі з Водяним. Де він тепер знаходиться? По різних закутинах Переяславщини, переважно по глухіших селах і присілках — туди-о, як Гута, як Гусиниці, як хутори Новий і Старий Завод. Розказують — у Переяславі на торгу блукають інколи дядьки в кожухах з лютнею або пужалном під пахвою. А одного ранку, так о годині четвертій, на шляху з Придворок стала застава. Так само було на мосту через Грудеж. На торгу в Переяславі тріснуло кілька ручних ґранат і склад амуніції та збіжжя було "знято". Забрали також пару десятків полонених. Кажуть, це був Водяний.

Таня не може сидіти на місці. Іван до неї — що вона собі думає, а Таня, ніби її підмінив: — Іване! Ти собі роби, як знаєш, а я буду робити, як я знаю. — І нема більше мови. Старому це все одно, що ніж у серце. Не тому, що він не розуміє Тані, а тому, що вичуває, що вона від нього віддаляється. Зжився з нею. Стільки років це була єдина його опора. Без Тані для старого хутір творить порожнечу. Ось її вже кілька днів нема дома, і старий не знає, кого це він постійно по всіх закутках шукає. Йому кажуть, що Таня у Лоханських. Е! Що там казати. Він не дитина.

Але ось Таня знов виринула. Була весела, загоріла, співала якусь нову пісню.

— Ти, бачу, зовсім вдоволена, — казала до. неї Мар’яна.

— Цілком! — швидко відповідає Таня. — Знаєш, з ким я запізналася? Дуже цікаво… Повстанку Марусю.

Мар’яна здивована. — Як це було? Як це було?

— О! — казала Таня. — Недавно познайомилась. І то після дуже пікантної пригоди. Уяви, вона недавно мала діло з одним комісаром. З Москви. Зубов. А було це так: на Прилуччині збирають продналог. Селяни звозять хліб до "Заготзерна", а звідти мають вивезти його до Москви. В "Заготзерні" знаходиться один дуже міцний, масивний добродій у сірій шинелі, і нікому не спадає на думку, що це один з головних "заготзерновщиків", помічник самого Шліхтера — Зубов. І раптом стається таке: в канцелярії "Заготзерна" підходить до телефону молода, елегантна жінка, бере слухавку, просить сполучити її з головним магазином і каже: — Прошу до телефону товариша Зубова. Всі тут і там дивуються — хто та жінка і хто той Зубов. Але раз вона тут, і така певна, і хоче говорити з товаришем Зубовим, то що це значить? Значить, що вона має на це право. І вона говорить. Просить товариша Зубова в імені місцевкому Прилуччини сісти до машини, що чекає на нього при вході до місцевкому — вулиця і нумер — і від’їхати з керівничкою райвиконкому товаришкою Клєчко до села Рудівка, п’ятнадцять верстов від Прилуки, на дуже показову маніфестацію солідарності селянства України з приводу хлібозаготівлі; було б дуже бажано, щоби при тому були присутні представники ЦК партії та уряду, що, без сумніву, не було б байдужим і товаришеві Леніну, і коли б він довідався про таку подію з уст самого товариша Зубова, це мало б подвійний ефект.

Розуміється, розуміється… Зубов радий старатись. Він їде. Коли? О шостій годині? Чого так пізно? Бо вона не могла скорше довідатися з Полтави, де він знаходиться. Гаразд. В порядку. Зубов виходить негайно. Вказана машина стоїть на газі. Так само негайно з’являється товаришка Клєчко. Знайомляться. Машина котиться, ідуть за місто, беруть розгін. Клєчко завзято кокетує, а що вона зі своїми карими очима є втілена приваба, то Зубов розпливається. Під’їжджають дійсно до села Рудівки. Вечоріє зовсім — майже темно. Велике село, велика церква, сади, широкий луг. У селі дійсно рух, шум, якісь підводи, якісь вершники. Машина біжить. і її ніхто не чіпає. В’їжджають до парку з великим будинком — алея, під’їзд, будинок з колонами. З балкона звисають червоні прапори. Зубов і Клєчко висідають, двох вартових віддають честь, на кашкетах у них червоні зірки, світяться два ліхтарі… Клєчко веде Зубова в обширну, прекрасно обставлену залу — багато військових, говорять по-російськи. Зараз має бути вечеря, і щойно завтра треба буде оглядати маніфестацію. Зубов погоджується — і як не погодитися! Він весь у полоні чарівної партвиконкомші, і побути в її товаристві для нього тільки приємність. Просять до їдальні. Там усе на місці, столи накриті — пляшки, закуски. Сідають, п’ють та їдять, вечір тягнеться, настрій підноситься. Зубов старанно оповідає московські анекдоти творчості Каменева, як то Троцький об’ївся на прийнятті в пані Колонтай і думав, що його отруїли.

І, нарешті, те найсолодше. Товаришка Клєчко просить важливого гостя потурбуватись і відвідати її скромне приватне мешкання. що знаходиться всього кілька десятків кроків звідсіль. Як не погодитись! Зубов весь щастя. Не йдуть, а їдуть, і вже не машиною, а тачанкою. Темно. Заїжджають до якогось селянського двору, заходять до хати. Світять. Тепле, притульне гніздо, з безліччю, під саму стелю, подушок. Клєчко розпускає свої чари повним ходом, просить гостя роздягатися, почувати себе зовсім, як дома… Ось тут альбом, може переглянути — вона тільки вийде на хвилину і відразу назад. Зубов, розуміється, не силує себе вагатися, роздягнувся, розстебнувся, відложив зброю і ліг на ліжко в блаженному очікуванні чарівної товаришки. Не довго чекав — вбігла розсміяна, прекрасна, вже переодягнута. — Олександре Івановичу! Встаньте — поговоримо. Він вагається. — Встаньте, встаньте! — дуже кокетливо. Олександр Іванович встав. — Прошу сісти! — Сів. — Олександре Івановичу! А скажіть, будь ласка, як це сталося, що ви тут і чому це вас післано збирати у нас зерно?

— Вам цікаво? — питає Зубов, півжартом, але з ноткою здивовання.

— Навіть дуже, — каже чарівна Клєчко.

— Аз яких-таких мотивів? — питає той у свою чергу.

— З дуже простих, — каже Клєчко — Я повстанка Маруся! Це був, кажу вам, сюрприз! — Ах, от як! — викрикнув Зубов.

— То значить, ви… Маруся?

— От як бачите, — ствердила дуже спокійно "партрайвиконкомша".

— Пікантно, — каже Зубов і пробує встати.

— Не турбуйтесь, будь ласка, вставати… Ніякі ваші рухи не принесуть вам полегші!

— І не пробую. Раз ми дійшли до цього місця так гладко, можна надіятися, що я в досвідчених руках, — каже Зубов і, як зазначила Маруся, при цих словах помітно почав бліднути. І, мабуть, мав на це причини, бо Маруся почала з ним цікавий діалог з безліччю питань, на які товариш Зубов мусив досить докладно відповісти. У висліді в руках Марусі опинився весь план хлібозаготівель, всі таємні накази, всі прізвища провідних комісарів. На закінчення Маруся йому сказала: — Олександре Івановичу! Якщо ваші зізнання виявляться правдою, вас випустять живим, але якщо хоч одно з них не буде точним, — затямте собі — ми потрапимо спустити вам штани з тієї матерії, в якій ви родились на цей невеселий світ. Надіюсь — мене зрозуміли?

— Цілком, — відповів Зубов, — і не роблю собі ніяких ілюзій. Ви взяли мене першим вашим словом, а мушу вам сказати, що все-таки, як не кажіть, — я терта рибина, і вмирати за таку, як ви, жінку сто разів почесніше, ніж за всі істини Маркса.

— Бачу, що ви мужчина, — сказала Маруся, — і як все піде гаразд, по певному часі ви дістанете волю.

— Даремно. Я буду розстріляний все одно, бо як мене не розстріляє чека, то я сам пущу собі в лоб кулю.

— Даремний песимізм.

— Не сказав би, що це песимізм. Скорше розпука.

— Що вас оступачено?

— Ні. Що не зможу нікому сказати, що я знав одну жінку, варту цієї назви.

І Маруся після казала: — Він мені в цей момент направду подобався. Від нього віяло щирістю. Міцний, як з криці, мужчина, здоровий, ясні, чисті очі, і я не втерпіла: — Ах, — кажу, — коли б ви та не були у нас заразою, а справжнім мужем. Прекрасне м’ясо! А він, каналія, визивно сміється, і тільки, каже Маруся, побоялась вона гріха та своїх хлопців, що стояли під кожним вікном на чатах, а то б я, каже, того ворога перше, ніж пустити його "в расход", випробувала і з інших боків. А до всього він розлігся і каже: — Без вас, Марусю, життя моє не буде нічого варте! І дивно-предивно, як може хто відповісти! Що між тими людьми переважало. Боже, чи чортове. І от, Мар’яно, що ти скажеш на це. — питала Татяна, а Мар’яна слухала її, повна захоплення.

— І це правда?

— Розуміється, правда.

— І чим те скінчилося?

— Йде ліквідація пунктів.

— І думаєш, Зубов буде випущений.

— Напевно. Я тільки цікава, що він буде робити, коли, скажімо, по тижневі вернеться до Москви.

— Думаєш, він вернеться. А цікаво! Винятково цікаво. А де Микола. — дещо притишеним голосом спитала Мар’яна, і зір її деякий час впирався в обличчя Тані. Та спокійно казала: — О! Він буває в різних місцях. Навіть, там, на Заході, у Петлюри.

— А як з тобою?

— Що зо мною… Зараз іду до Івана, і ми рішимо. Я вже маю рішення.

— Ідеш до нього? — ще дискретніше спитала Мар’яна.

— Іду до Києва, до Петра. Звідти їду до Сибіру. Розумієш?

Мар’яна спокійно сказала: — Розумію, Таню.