Морозів хутір

V

На подвір’ї Морозів нагло зчинився гамір. Товариство розбилось на два воюючі табори. Причиною була Ольга. Ні з сього, ні з того вона раптово заявила: — Я більше не хочу! Я не хочу! Я так не хочу!.. Я йду додому. — Олю! Таж будуть танці, — вмовляє Іван. — Як то буде без вас?

Ні, ні, ні! Йде — і годі. Тато й мама — їх діло, а вона йде.

Микола Степанович і Сопрон відкололись одразу і похитались у темну безодню дверей. Решта канівців лавою повела наступ: Ольга осамітнена. Вона круто, задиракувато, з піднесеною головою, повертається, як це вміють робити тільки химерні дівчата, і йде. Мар’яна побігла по Андрія. Той випрягав коні і не був учасником драми.

— Андрійчику! Голубчику! Ольга втекла!

— Як? — здивувався Андрій і вибіг зі стайні. — Куди?

— Побігла додому! Доженіть, заарештуйте і приведіть!

Андрій з місця зривається, розгойдує довгі ноги і зникає за рогом будинку. Ольга вже маячіла маленькою темною точкою. Молочний місяць лудить принишклу білість снігу і кидає слабенькі тіні. Андрій розгонно наближається.

— Олю! Ви куди.

О, ні. Ольга не з таких. Вона ще збільшила поспіх.

— Ольго. Ви сердитесь. Ви ображені. — біжить, сховзається і лопоче Андрій. — Ольго! Молю і благаю! Вибачте. Я… Я… Ну, верніться! Ось упаду на коліна…

— Йдіть геть! — виривається з неї викрик, що нагадує голос підстріленого яструба. — Я вас, не… не… не люблю! — і вона затремтіла, і все, здалося їй, здригнулося, навіть земля.

— Олечко! Простіть! Ви ж філософ. Ви ж умієте пізнавати ці речі. Ви ж тонкий психолог. Я був, дійсно, страшним недотепою, просто раб і ницість. Вичуйте і даруйте великодушно мою ганебність, киньте мені шматок милосердя. Зробіть це, як ображена мудрість з висоти, з погорди до немічних. Я впаду і буду повзати червом під вашою ногою. Там, у тому он вікні, жде на вас світло, і там будуть танці, і вас там не буде. Вибачте і поверніться! Благаюююю!

Вернись до мене, дівчино, Коханна ханааана! Хула моя зітханна Обернеться в осанну! Вони бігли все далі і далі. За ними бігли зліва маленькі тіні. Андрій говорив, говорив, говорив.

— Ну, чому ви нас кинули? Яка причина? Небеса, пекло, Люципер! Невже хочете зірвати землю з гаків і жбурнути її в пащу безодні? А бачили ви, яким чудовим маєстатом горів Афоген Васильович, і чи чули, які медові слова лились Ніяґарою з уст того прекрасного нащадка пасічника Рудого Панька…

— Ха-ха-ха! — вибухнула Ольга і зупинилась.

— Браво! — крикнув Андрій. — Замовив! Кров перестала текти! Рана гоїться. Буде життя! Падімо на коліна і молімось усім лицям святої трійці. Але ви мудро вибухнули цим дезертирством. Ви кинули мені в лице ганьбу, і я трагічно пережив нікчемність молодості. Але тепер — тільки кругом марш! Напраааа-во! Вправо глянь! — він схопив її під руку і різко повернув. Все закінчилося бурею сильного, звучного, молодого реготу, що стрімко розносився та розсипався по лудженому місяцем лузі.

— І ви, Андрію, повірили, що я, так звана Ольга Лоханська, кинула б це товариство, ці танці і побігла б додому? — казала вже зі зневагою в голосі Ольга, йдучи з Андрієм під руку.

— Така легковажність, як ваш покірний слуга, до всього ставиться з повним довір’ям у надії, що довір’я, — це риса не тільки, так би мовити, шляхетних, а одночасно і користолюбних, які продають цю чесноту на базарі наївним у надії дістати нагороду не тільки тут, в намацальній монеті, але й там високо, де, можливо, перебуває "життя вічне".

— Ах, ви! Егоїст!

— Що це слово значить?

— Себелюбець!

— Цитьте! Не вбивайте мене до кінця. Виконую наказ: я воїн насильства, що наказало нам бути тут. Я біг і догнав, і веду Олю-Олечку-Олюсю-Олюсечку-Олюсенятко! Я біг, битий бичем тривоги, в безлюддя і просто не хочу вірити, що той гарячий шматок життя у моїх руках і що ми тут ось самі — кричіть, як хочете — і я можу з вами робити, що тільки мені заманеться! На моєму боці правда і сила.

Ольга реготала і не могла зупинитися. Вона навіть не дуже чула безладні слова, їй було просто добре.

— Ну, добре! Ну, вже добре! Мовчіть! Я це все спровокувала! Ви мене ганебно, Андрію, лишили з моїми химерами. Це було жорстоко. Ви бігли кудись з Мар’яною.

— Мовчіть! — сказав Андрій.

— Не буду!

— І це ви така позитивістка?

— Ви звідки знаєте?

— У мене великі вуха.

— Ви все чули?

— Що мав робити?

— Я ж розмовляла не з вами.

— Мені здавалось інакше.

— Зарозумілість.

— Припустімо. І що з того?

— Ха-ха-ха!

— Це та найкраща відповідь. Мефісто сміявся, коли не хотів відповідати.

— А що ті скажуть?

— Вони всі п’яні, а ми, навіжені, їм докажемо, що вміємо прекрасно танцювати. Протанцюємо до ранку і — точка. Уявіть, як приємно танцювати до скону, до останнього подиху. Я десь читав, що один дотанцювався до смерті.

— Це захоплююче!

— Він умер від розриву серця, бо побачив у дзеркалі, що його жінка цілується з іншим танцюристом.

— Ха-ха-ха!

— Це дійсно смішно, а разом з тим, повірте, трагічно, бо все-таки сюди вмішалася смерть!

— Мар’яна краще від мене танцює.

— Залишим Мар’яну… Ви знаєте… вашому кавалерові, що також краще танцює. Ви ж знаєте, що Іван був свого часу блискучим офіцером.

— Він і зараз блискучий.

— Ні. Він уже матовий в кращому розумінні. Не все, що блищить, блищить.

— Певно.

— Ви мене розумієте з півслова, Ольго Миколаївно! Дозвольте вас, вельмишановна, так величати.

— Не дозволю, Андрію Григоровичу.

— Стійте! Погодіться, що той освітлений будинок у снігу, в ялинах, залитий олією місяця, цілком гарна штучка.

— Моя мрія, вибачте…

— Дивіться, дивіться! Афоген Васильович у світлі вікна! Цілує! Наталю Петрівну!

— Ви смієтесь?

— Ніколи. Тішуся. Далі, далі! Хай живе ясність!

— Ха-ха-ха!

— Урааа! Урааааа! — раптом вирвалося з-за паркана. Посипались снігові кулі, Андрій і Ольга дістали поціли, у них прокидається завзяття, творяться фронти, гримлять бойові гармати.

Маєстатно, гордо, без єдиного зриву в холодному безмежжі обертається могутня планета, а на ній у білому сяйві буяє страшне щастя, молодість.

На Андрія та Ольгу сипались і далі снігові кулі. Про це подбала Мар’яна, що підступно нацькувала обох лобурів, а сама, одягнута в кожушок Водяного, причаївшись, мов перепілка, уважно й напружено слідкувала на ґанку за ходом справи. І як тільки почулось "ура", інспіраторка — я-не-я — обережно висховзнула назад до вітальні; а в той саме час завзятющі напасники й нападені вперемішку качались по снігу, пищали, реготалися до сліз, — і нарешті, зовсім розтріпані, всі разом втиснулись на ґанок.

Мар’яна появилась у півтьмі на порозі вітальні і невинно-голубиним голосом воркотіла: — Діти! І що за шум?

Ольга кинулась на сестру, душила її скажено і люто виціловувала.

— Ти, мабуть, Ольго, направду, не при своїм розумі! Андрію! Тримайте її!

— Ольга — герой, — кричав захеканий Андрій. — Вона вміє зовсім сама бігти — і навіть у темноті.

— Оля — герой! Оля — герой! — кричали обидва лобурі.

— Андріююю! — пищала щосили Ольга.

— Йдіть, йдіть, йдіть! Геть! Не тут, на ґанку! — наглить Мар’яна, бо Ольга стає агресивною, і Андрій уже зовсім припертий нею в куті.

Всі з грюкотом увалились до вітальні, на другому порозі якої сиділи ті самі герої, що їх бачать поруч цілий Божий день. Микола Степанович хрипким голосом щось там крякав, а Сопрон рештками сили викидає з себе зухвалі репліки — народ… революція… буржуазія. І здавалось — він ось викине ще одну істину і сам розсиплеться прахом.

Товариство увігналось до вітальні зовсім, як табун диких зебр, все тупало і ржало, диспутантів заглушено, повалено й затоптано, Мар’яна сідає до піаніно і бере "У Пратері розцвітають дерева" — дещо не в настрій, меланхолійно і поважно, на що Андрій та Ольга, а за ними обидва їх напасники, не слухаючи ніякого Штрауса, закрутились, як їм здавалось кращим.

На звуки піаніно, мов на вогонь мотилиці, полетіло насторч усе, що могло в тім будинку рухатись. Таня і Водяний. Іван, Петро і всі юрбою, Катерина Львівна виявилась буревійною вальсисткою — з місця зірвала вона блаженно-дрімотного Афогена Васильовича, що значно був від неї нижчий, і шубовснула з ним у шум пісні Пратеру.

Але музика все-таки надто повільна. Що з тією Мар’яною?

— Вона саботує, — каже Ольга.

І раптом гра урвалась, Мар’яна встала, всі зупинились. Іван підійшов до Мар’яни, уважно вклонився і запропонував їй свою руку. Мар’яна мовчки, розчулено, з похиленою головою вложила свою руку під руку Івана, і вони повільно відійшли. Андрій провів їх поглядом через півтемну вітальню, аж поки ті не зникли за дверима Іванової кімнати.

— Пропоную, пані і панове, фігурний! — вийшов наперед і звучно проговорив Водяний.

— Браво! Грає Таня! — загомоніли голоси.

— Ні, граю я! — сказала Наталя Петрівна.

— Наталю Петрівно! — навинувся Водяний. — Ангажую! — всі заплескали, невідомо кому.

— Ні, ні, ні! Пізно! Я граю! — сміялась Наталя Петрівна і вдарила по клавішах. Вирвався живий, бадьорий і пружний вальс. Піаніно танцювало також. Все завихорилось колом, Водяний викрикує французькі слова, і всі покірно йдуть за ним. Катерина Львівна пристрасно витупувала, її партнер Петро тяжко сапав і обливався ревно потом, Водяний і Таня вирували, мов голуби, Андрій і Ольга бавились, мов двоє куслявих тигрят.

Після вальсу заграно польку, потім падеспань, далі ще раз вальс. Все вирувало — і саме в той час, переодягнутий у фрак, з великою лампою в руці ввійшов Іван. За ним, під руку зі старим Григором, увійшла Мар’яна. Іван поставив лампу на піаніно. Наталя Петрівна враз урвала гру, все зупинилось, очі всіх повернулись до входу.

— Вибачте, що я, дорогі мої, вам переб’ю, — почав повільно старий, — але я хочу також і з вами поділитися дуже радісною для мене новиною. Мій син Іван заручається сьогодні з Мар’яною Миколаївною Лоханською. Благословляю їх намір і радію разом з ними.

Всі бурхливо й щиро заплескали. Микола Степанович зірвався: — Як! І я нічого не знаю? — вирвалося з нього, і всі так само бурхливо зареготали.

— Прополітикував, голубчику, — казала Марія Олександрівна.

Григор цілував Івана й Мар’яну, цілувалися з Марією Олександрівною і Миколою Степановичем. Всі обіймались, цілувались, гратулювали. Мар’яна до сліз зворушена. Ольга кинулась їй на шию і по-дитячому заплакала. Андрій мовчки й напружено цілував Івана і Мар’яну. Василько пристрасно обняв Мар’яну — Мар’яна цілувала його мокрими устами в чоло, щоки…

— Браво! От так браво! — нестримно гомонів весь рожевий Афоген Васильович. — От це так! От це розумію! Прекрасно! Я хочу ще жити на цьому чудовому світі. Ні, панове! Як собі хочете, а ця ніч має так само кінчитись, як і почалась. "Многааая ліііта, многая літа!" — затягнув Афоген Васильович, всі його підтримали, ентузіасти накинулись на Івана, схопили його і почали підкидати під стелю.

— Вина! — завзято викрикнув Водяний. "П’ємо за Івана, Івана дорогого!" — затягнув він свою, гвардійську. Миттю з’явилось вино, і всі стоячи підняли келихи. — За благополучіє, мир, добробут, щастя і многая літа наших дорогих Івана Григоровича і Мар’яни Миколаївни — три рази ура! — проговорив Водяний.

— Ура! Ура! Ура! — викрикнули всі і випили келехи до дна. Ольга стояла під руку з Андрієм.

— Як це гарно, Андрію! — шептала вона захоплено. — Тепер ми з тобою… свої.

— Так, — чує відповідь. — І ми можемо… поцілуватись. — Андрій притиснув її руку.

— Чудово! Мені подобається! А тобі.

— Мені також!

Стояли так далі, розчервонілі від сліз і вина. В їдальні дзвеніло накриття для вечері.

— Олю! — шепнув Андрій. — Розсвітимо ялинку.

— Засвітимо, засвітимо! — захопилась Ольга.

Побігли до їдальні, де стояла ялинка. Тут ще порожньо. Стоїть яскраво-білий, готовий і привабливий стіл. Все чекає. Андрій і Ольга почали світити. Один за одним інтимно й святочно загоряються вогники, їх сяйво опромінює обличчя молодих людей, відбивається у прозорих чоловічках очей. По кімнаті розлилося м’яке світло, тепло і запах воску.

— Там он ще одна свічка, — каже Ольга.

— Де? Ага! — нахиляються обоє, голова до голови, і вогник загорівся. Андрій і Ольга не встають, стоять навколішках, їх голови повернулись, а очі глянули в очі, і стало зовсім тихо. — Олю, — чути шепіт, і Ольга німіє, і чує дотик уст — легкий, короткий, скрадливий, але він хвилею гострого щастя пронизує наскрізь її цілу істоту.

Ніхто не бачив? Ні. Лише згори ллється світло, а довкруги тепло і затишно. Ольга дуже смішна, в її очах переливно горять сльозини. Андрій, мов шарлат[29]. Ольга швидко, з перервами зітхнула. Ввійшла Таня з вазою борщу; Ольга ледве дала їй поставити вазу на стіл, кинулась на неї, нагально обняла, міцно-міцно душила в обіймах і пристрасно її цілувала, шепчучи: — Я щаслива! Я щаслива! Я щаслива! Я вас всіх, всіх, всіх люблю! Таню! Ну, скажи? Чому ми всі вас так любимо? Чому я вас люблю? Таню, Танюсю, Танюсечко!

Таня так само цілувала Ольгу.

— І я! І я, Олю! Ми вас також любимо, Олю! Ходімо! На мене чекає кухня…

— Ах, що там кухня! Нічого не хочу! Ні їсти, ні пити! Жити, Таню! Жити й любити! — поривно шептала Ольга.

А Андрій, як тільки показалась Таня, непомітно щез. Він появився по часі в сако, пильно причесаний. Побачивши його таким, Ольга послала йому викрик захоплення і зникла в кімнаті Тані.

Гості переходили з вітальні до їдальні і займали свої місця. На цей раз за столом маленька зміна. Таня взяла місце поруч Водяного, а її попереднє залишилось порожнім. По часі — біла, блискуча, струнка, з великим червоним бантом у переливному від світла волоссі — появилась усміхнена Ольга, її поява на тлі загальної картини, що набрала вже певного ладу, викликала враження. Хтось заплескав, і це підтримали інші. Ольга сильно почервоніла, Андрій встав і запросив свою даму зайняти місце біля себе. Вона легко, з чарівною усмішкою, схвильована — присіла. Андрій просить дозволу зайняти своє.

— О! Прошу, — ледве чутно шепнула вона.

— От була б пара, — потиху сказала Наталія Петрівна своєму сусідові Петрові.

— Наш Андрій перейде нас усіх. Оля чарівна!

— Маріє Олександрівно? Скільки вашій Олі? — пошепки запитала Катерина Львівна.

— У липні буде сімнадцять.

Наливали чарки і келехи. Тости і бучні, гарні слова. Іван і Мар’яна випивали до всіх. На цей раз Мар’яна поважніша і рівна. Іван залитий щастям і, здається, вперше, як появився дома, розгубився. Не має, видно, сили володіти собою — і це одночас здобило і понижувало його. Певно, рівно, по-королівському тримав себе старий. До своїх сусідів казав: — Це, дорогі мої, все, чого я просив від Господа Бога. Бачити всіх разом і всіх щасливими.

— Я зовсім вірю в призначення, — казала до Водяного Таня. — У нашій родині тепер повно щастя. Однак уявіть, що цілі довгі чотири роки у нас було, як на похороні. Кожне це свято проводили ми в сльозах. Іван пішов і не вернувся. Не мали від нього ніяких вісток, і тато вже хотіли його вписати в грамотку. Сопрон загруз у своєму Сибірі. Один тільки раз коротко написав, що війна, що безліч роботи, що не має й хвилинки вільного часу. Потім умирає Маруся, а вона ж для нас була всім. Я мусила кинути студії.

— Щастя, Татяно Григорівно, ходить завжди разом з нещастям.

— Від чого це залежить?

— Від законів рівноваги.

— Невже не можна людям на це впливати?

— Мабуть, не можна. Мені ще іноді здається, що певну дозу впливу на це має сонце. В кожному разі на нервову систему людей.

— А!

— Це вже моя теорія.

— І як ви це уявляєте?

— Сонячні плями. Без сумніву, вони спричиняють бурі й смерчі в природі. Чому б не мали вони такого самого впливу на нашу нервову систему?

— Це дуже можливо. Професор Попов читав нам лекції на тему ультрапроменів.

— Що торкається ультрапроменів, — вмішався до розмови Микола Степанович, що сидів біля Тані, — то найкраще їх діяння можна відчути в Криму.

— Цікаво чому, Миколо Степановичу? — питає Таня.

— Це смуга діяння сонячних плям, і там бувають землетруси.

— На полюсах також. Північне сяйво.

— А бували ви на Криму? — звернулась Таня до Водяного.

— Бував. І не раз.

— А я от не була. Хоч і недалеко. Ми все не мали часу.

— Знайдемо час, Татяно Григорівно, — казав Микола Степанович. — Ось тільки скінчиться ота революція — зберемося всі, на пароплав — і в Крим на Чорне море. Прекрасне, я вам кажу, те Чорне море. А буряне, як чорт. Тисяча дев’ятсот другого року ми зі своєю старою зробили подорож до Туапсе. От же нас погойдало.

— По-моєму, — каже Водяний, — найкращі подорожі все-таки до Фінляндії.

— Но! Не кажіть, Миколо Івановичу. А чи не доводилось вам отак у квітні проїхатись на візнику з Туапсе до Сочі? Го! Особливо, коли надвечір… І коли сонце отак туди, над морем, ніби горіючий дім. Ви не кажіть.

— Я все-таки люблю північ, — каже рішуче Водяний.

— Але не Петроград, — сказала Таня.

— І навіть Петроград. Єдине в Росії місце, де чується пульс, ритм, пружність. Південь надто ледачий.

— А як вам Київ?

— Київ — виїмок. Це наша древність. Київ дає певність. І я люблю Київ.

— А! Київ! Я там скінчив університет. Що це була за розкіш! — казав Микола Степанович, налив чарку і вилив її одним махом у рот. Перейшли на революцію. Микола Степанович пристрасно любить цю тему. Революція для нього — "ідея, священний огонь, що пожирає гниль і забобони". Водяний не перечить. Він тільки каже:

— Але революціонери ніколи не догадуються, що життя ніколи не буде таким, яким його хочуть мати.

— Чому? — твердо й рішуче ставить питання Микола Степанович.

— Бо такого не було і бути не може.

— Невже не можна людям жити по-людськи.

— Все це залежить від людей. Смійтесь — не смійтесь, але в історії Росії найдосконалішим часом був шматок між 1905 і 1914 роками. Це був час, коли в Росії блиснув промінчик того, що можна назвати "свобода".

— Ви думаєте, що більше не буде свободи.

— Не думаю. Я переконаний.

— Чому — дозвольте знати.

— Там, де починають рикати оте "дайош" — хрипке, п’яне, дурне… Повірте мені: там не може бути свободи.

— Невже ми такі нещасні. — проказала Таня.

— У нашій душі сидить тьма… І її не можемо перейти. Темне місце. Пляма. Нам потрібна довга, вірна, розумно ведена освіта. Це міг зробити царат, не зробив — пропало. І то надовго. Що маємо тепер, це буде не свобода, а драконія.

— Ах, ви, Миколо Івановичу, надто чорно бачите.

— Вибачте. Це такі мої особисті окуляри. Єдиним моїм щастям може бути, коли я трагічно помилюсь. І я хочу помилятись. Мої передчуття — це просто Божа кара. Але часом це буває також і на добре. Це спасло мені не раз життя, особливо на фронті.

У другому місці розливався Афоген Васильович.

— Я, — виголошував він — за природою педагог. Я жив, як жив, але хто може мені щось закинути, — що я, наприклад, не виконував свого обов’язку громадянина. Я вірно служив ідеї свого государства і служу їй нині і прісно, і во віки віків, — повернувся він до Сопрона, що, нахиливши голову, уважно слухав.

— Не можу нічого тут сказати, Афогене Васильовичу, — сказав на це не Сопрон, а Петро, що чув мову.

— Ви нам дали перше, основне знання історії.

— І географії, — додає Сопрон. — Але, Афогене Васильовичу, — до часу, поки я не почав їздити сам по географії, я дуже мало собі те все уявляв.

— Сибір у нас взагалі мало знане місце, — сказав Афоген Васильович. — Але тепер ми, панове, не будемо думати про Сибір. Маємо ось пречудові… Татяно Григорівно. Як це зветься.

— Голубці!

— Так під голубці, панове! — сказав Петро і підніс чарку.

— Бійтеся Бога! — пищала Наталя Петрівна. — Скільки можна?

— В таких випадках не питають.

— А п’ють, — додав Петро.

— І знову ллють, — сказав доктор. — А! Я знаю! Це все, щоб ми знизили марку. Але треба вам знати, що мій предок був кошовим на Запоріжжі. А там, ви знаєте, як бувало… Ге! То був народ!

— Нічого був народ, — казав Афоген Васильович. — Пили!

— І вміли це робити. Тепер би таких вояків.

— Тепер, — сказав на це Іван, — треба трохи інших.

— Духом, кажу, таких, — не здавався доктор.

— По-моєму, і духом інших, — тримався свого Іван.

Всі шуміли, перехресним огнем літали слова і сміх. Простір швидко наповнявся дивним чадом, що всіх підносив у вись. Тільки Ольга і Андрій, здається, зовсім не були присутні в цьому середовищі. Обоє захоплено, забувши всіх і вся, дискутували. Андрій говорив: — Припустімо, в житті, на ділі це не так. Мистецтво має на меті також доповнювати, а не лише триматись конкретних формул. Хижацтво мислі, шалена гра уяви, те, що звемо гріх. Невидимі і несхопні поняття, зовсім недоступні тверезим душам, без запиту влазять до нас, турбують і ворохоблять. Пригадую вам ще раз Фауста, якого згадував сьогодні. Він йде у глибінь усіх початків. Для нього небо, пекло і земля так само намацальні, як кожний предмет. А так якраз повинно бути. Ми мусимо шукати істини.

— Для мене це, Андрію, високі мислі. Я в даний момент цікавлюсь більш жіночим.

— Не можна й цього відокремити від тих понять.

— В такому разі ми повинні більше знати, ніж знаю я.

— Ми знаємо мало всі. Але ми шукаємо.

— Я дуже хотіла б, щоби хтось мені підказав, чи правильно, наприклад, я роблю, що надто багато думаю про чуттєві справи.

— По-моєму, цього ніхто не може підказати. Це залежить від нас, від вдачі, від ваших духовних заложень.

— Не думаю питати у тих, що не можуть сказати. По-моєму, є такі люди, що дуже виразно ділять пізнання на їх складники. Візьмімо любов. Пізнати весь аромат такого чуття, мабуть, нікому не дано. Але все-таки наближення до цього може бути. Я вже не раз собі казала: нащо тобі ця мука, той неспокій, ті сильні гіркощі, та непевність? А потім з бігом часу, коли мінялись дні і ночі, коли життя було наскрізь буденне і коли я заходила на цвинтар і бачила нагробні камені, тоді в усьому я шукала якраз того, чого так уникала і боялась. Любов, мені здавалось, скрізь пише свої написи, і було б страшенно зле, коли б я не могла нічого з того прочитати. А потім та вічна, та якась чарівна сила руху. Боже мій! Андрію! Та чистота! Коли, наприклад, дівчина, ця цінність, я б сказала, від того, що падає у вічну безодню, шукає на самому краєчку такого спаду можливості горіти і цвісти, і разом пристрасно боятися! Ах, яка чарівна насолода цієї гри. І я дивуюсь, як люди мають відвагу казати нам про гріх! Я заперечую таке до нас відношення. Бо святість, по-моєму, виростає якраз у цих дуже напружених й схвильованих, можливо, найбільшим, що має людина, маленьких серцях.

— Ну! Певно, — сказав у душі здивований Андрій. — Це і є те, що я казав. Мистецтво серця.

— Я, Андрію, страшно, дуже страшно, часто до самозабуття, хотіла б перемогти в собі велику слабість, яку я маю — мою химеру. Я б хотіла натомість знайти велику, сильну, але справжню пристрасть. Я б хотіла пізнати не уявно, а в житті пристрасть у поєднанні з красою і насолодою. Співзвучність тіла і душі. Хотіла б усе це знати так, як є, і власне в дні, коли душа цвіте направду, коли нам світить сонце навіть уночі. І тут не тільки любов, форма співжиття, але ж те вище і найвище! Той чар! Поезія взаємин. Той дух єднання! Те божество, що родиться з поєднання великості і сили пристрасті.

— О! — сказав Андрій. — Ти, Ольго, знаєш!

— Це ще не досить!

— Нема поняття досить. Але твоє пізнання цілком достатнє, щоб перейти за межі буденного.

— Ти думаєш, Андрію? — спитала Ольга й поглянула на нього повним вдячності поглядом.

— Тааак! — протяжно сказав Андрій.

— А я, знаєш, вагалась неймовірно. Я страшно боюсь за себе, що я не те, що треба.

— Мені цей страх також дуже знайомий. Але у нас, напевно, це пройде. Ми все-таки в житті завжди знаходимо потрібне, справжнє опертя. І тут також.

— Це ти говориш тільки за нас, Морозів?

— О, ні! І за вас… Лоханських!

— Так вип’ємо, Андрію! Оцю одну! Ми двоє! Так, як є! — сказала зовсім тихо Ольга і налила собі й Андрієві. Взяли чарки, було довкола шумно, дивилися собі у вічі, торкнули скло до скла і випили. — Андрійчику! — сказала зовсім тихо Ольга.

Гра їх захоплених думок тривала. Вони досконало себе розуміли. Випите творило надзвичайну ясність думання. Торкалися себе одяг, пальці, коліна. Йшли собі назустріч, як ті, що знаються.

А стіл шумів, як хвилі моря, як ліс у бурю — наливались і спорожнювалися чарки. Андрій і Ольга виговорили собі право більше не пити, — тим краще, бо і Марія Олександрівна, що слідкувала за "дітьми", не раз у душі себе питала, чи не забагато вони випили. Решта не дотримувалась ніяких норм. Вони їх собі і не ставили. А час не йшов, а летів, мов вихор, години гнали, години і зникали швидше, ніж появилися. Гості самочинно вставали, переходили, хто куди. Потворились групи і групки, окремі пари. По часі так само самочинно знов забриніло у вітальні, але танцюючих уже небагато. Були всі втомлені, а деякі, як Петро, відчули виразно межу можливого і мусили були признатись остаточно переможеними. Афоген Васильович хоробро змагався, бо не хотів, як він казав, зашвидко розставатися зі своїм "дитинством", але ніяка демонстрація не давала більше певності, що й цей свідомий змагун за твердість не здасться і не підійме рук.

Тільки молодь, а між нею — також Іван, тримались міцно кроку. Андрій і Ольга протанцювали шалений падеспань, а потім перейшли на гопак. Іван і Мар’яна тримали з ними, але відчули зайвість і непомітно відійшли; потім Мар’яна, якось зовсім не вмовляючись, накинула на себе хутро, а Іван шинелю, і вони вийшли надвір. Ніч уже давно йшла і далеко зайшла, а місяць непевно висів над прірвою — там, за Дніпром. Повітря морозне, туманне, з підливом опалю, порушуване шерехом подувів північно-західного вітру, було насичене Різдвом. Берегами, чути, йдуть колядники, жаріють звізди, дзвенять дзвінки, то тут, то там викрикують у глибокій тиші хрипкі, спиті голоси.

Іван узяв Мар’яну під руку, і вони пішли повільно далі від дому — садом, у напрямку пасіки і поля. Їх ноги грузнуть у снігу. Велика зоряна тиша напнулась над білим простором.

— Отже, Мар’яно, рішено, — казав Іван. Голос добрий, щирий і теплий. — І я надзвичайно вдячний долі, що так воно сталося. Не міг для себе чекати більшого щастя і не знаю, як ти… Але я вірю в наше спільне краще… Я, Мар’яно, людина зовсім рівна. Можемо завжди одверто і щиро казати свої думки. А потім… А потім я… тебе цілком поважно люблю!

І вони зупинились. Були вже геть за садом, навколо велике, холодне безлюддя. Мар’яна зітхнула, підняла голову і дивилась на Івана. Він повільно, але міцно, щиро і дуже, дуже тепло обняв її. Мар’яна завжди відчуває його велику щирість, його надзвичай мужню силу і напруженість. Міцні, певні і разом обережні цілунки — і при цьому їй хочеться щось сильне й хвилююче сказати.

— Івасику! Іванчику! Івасю! — повторяє одне і те саме слово і хоче цим якраз словом вимусити все, що є, мовчати. Їх відносить разом великий порив життя, Мар’яна вже не перечить, Іван, наповнений силою щастя, захоплено вірить. Разом творять один звучний, прекрасний акорд.

Вони не помітили, як за Дніпром небо почало рожевіти. Спочатку бліда заграва ширилась, набирала розмаху, барви її ставали густіші. Почулися звідти постріли і — навіть здається — глухі, ледве впіймані крики.

— О! Іване! Глянь! — проговорила Мар’яна і вказала на пожежу. Іван замовк, дивився і слухав. Полум’я швидко зростало, розгорталося, здіймалося над горами Дніпра, що, здавалося, самі горіли.

— Мабуть, у Селищі, — міркує Іван.

— Або Студенці, — каже Мар’яна. — А чуєш? Стріляють.

— Це, скорше, вибухи.

Стояли і мовчки дивились, як вище і вище здіймався вогонь, інколи дещо гаснув, щоби по хвилі вибухнути новою силою. На небі одна за одною зникали зорі, і навіть не стало місяця. І здавалось — загоряється край землі, що чорним обрисом зводилась на обрії, в небо, яке палало, мов страшна ніч.

— Ходімо, — казав спокійно Іван. Коли проходили біля повітки над погрібцем, звучно і зненацька закукурікав півень.

— Уже, мабуть, пізно, — сказала Мар’яна.

На подвір’ї без шапок стояли люди, а між ними, теж без шапки, Афоген Васильович, що кидав окремими словами: — Е, горить! "Міравой пажар"! Так воно піде і піде! Бачите? Бачите? Скільки вогню! Горить ціле небо!

Всі намагаються вгадати, де це може бути…

У Морозівському будинку тиша, сонність і безладдя. Першими впали і заснули Василько і Михайло. З сонних стягнули взуття та убрання і лишили їх, як лягли. Пані виявили також бажання заснути. Ліжка Петра, Івана й Сопрона були сконфісковані й віддані до диспозиції пань. В Івановій кімнаті розгосподарились мати і дочка Лоханські, Наталю Петрівну забрала до себе Катерина Львівна, а Ольга опинилася в їдальні на місці Андрія. Ціла армія мужів, з Афогеном Васильовичем на чолі, зістались бездомними. Довелося розгорнути у вітальні справжній табір. Появились кожухи, дерги, рядна, знайшлися зайві подушки, і всі вляглися. Останнім, і дуже невигідно, вмостився Андрій.

Було вже пізно, співали півні, погавкував Кудлай, і до самого ранку над обрієм то розгорталась, то спадала велична, жагучих барв заграва палаючого неба.