Морозів хутір

IV

Котра вже година? Власне наближається обід, мабуть, уже дванадцята. Здається, все на своєму місці. Залишається чекання. Іван знов помічає, що спокій залишає його. Можливо, це глупо, що він причепурився в цей залежаний фрак. Йде до Таниної кімнати і заглядає до дзеркала. Ні. Здається, все в порядку. Фрак, як фрак, все на своєму місці. Вже ось закурює третю цигарку. Це негаразд, а думка тримається все тієї самої теми.

"Вони, здається, потрапили все зробити краще, ніж я", — думає Іван, маючи на увазі Андрія та Татяну. "Все, здається, добре складається. Зайві побоювання. Мар’яна сказала все виразно — і тоді, і вчора. Хоча не було сказано багато слів, але все інше вказує, що вона вже зжилася з цією думкою і вважає її своєю".

Нарешті з криком "приїхали" вривається Василь. Перед вікнами з брязкотом балабонів проїхало двоє саней. В домі зчинився рух, шум, стукіт. Андрій з лайкою на кучерів погнався через кухню на двір. Ідіоти. Вони мали під’їхати до переднього входу. Тепер гості мусять входити через кухню. З саней висипались дами в шубах, у високих хутрових комірах, в теплому взутті. Вивалився зі своєю рудою буркою Микола Степанович і з своєю чорною вовнистою шубою Афоген Васильович. Рухливий, ошубканий гурт ввалюється до передсіння, до кухні, починається вітання, викрики, цілунки. Кухня завалюється вовнистими одягами, і все товариство, хукаючи і тупаючи, заповняє передпокій.

— Іване Григоровичу! З Різдвом Христовим! — басить Микола Степанович.

— А яка чудова дорога! Іскриться сніг! — говорить Марія Олександрівна.

— Це, так екать, панове, тріумф! Ми їхали, мов на параді, — гомонить Афоген Васильович.

— Головне, що ні разу не перекинулись, — зауважує Наталія Петрівна. — Добридень, Григоре Івановичу!

Ольга робить кнікс. Вона зовсім скромна і заховується, як у чужих людей. Мар’яна більш певна себе, обняла всіх, міцно і з докорами обняла Таню. — Не приїхала на мої іменини! Погана!

Таня за те зайвий раз поцілувала її. З Іваном привіталась тепло, підняла на нього великі карі очі: — Вам так личить фрак! — сказала йому. Андрієві міцно потиснула руку. — Ви, здається, за цей час ще виросли, — сказала йому. Андрій ввічливо посміхається.

— Панове! Просимо до їдальні! — сказав Іван, подав руку Марії Олександрівні, і всі перейшли парами і поодинці до їдальні.

— О! Яка розкіш! — почулись поклики.

— Ти тільки глянь! Це, напевно, Петро Григорович! Картина!

— Спільними зусиллями. Я і цей ось братик, — вказав Петро на Андрія.

— Я дозволю собі бути диригентом! — сказав Андрій. — Маріє Олександрівно! Прошу! Наталіє Петрівно! Афогене Васильовичу! Миколо Степановичу, Миколо Івановичу! Мар’яно Миколаївно, Ольго Миколаївно! Тато на своєму місці! А решта Морозів — прошу, прошу, прошу! — і після цього сів сам край столу, як було умовлено, в товаристві Татяни.

— Це не зовсім правильно, Андрію, — зауважила Наталя Петрівна. — Таня і ви повинні бути ближче до нас.

— Ми — як діти, — сказала Таня.

— Це все вина Миколи Івановича! — зауважив Микола Степанович.

— В чому? — поставив запит капітан.

— Що Татяна Григорівна сидить з братом.

— Ми з Андрієм нерозлучні.

— Так. І я так само думаю, — сказав Андрій.

— Так, дорогі гості! — проговорив старий Григор і встав. Всі замовкли і встали також. — Рождество твоє, Христе Боже наш, возсія мирові світ разума! — заспівав старий своїм тенором. За ним пішли інші тенори, баси, сопрани і альти. Вийшов прекрасний спів. Після співу старий сказав: — Вітаю всіх з великим християнським святом. Не всі ми думали, що будемо ще святкувати його разом. Дякуємо Богові, що так сталося. Прошу чемно призволятися.

Ковбаси, шинки, прикуски розложені на своїх місцях. Чарки наливаються чистою горілкою. Встає Іван і підносить чарку. — Пані і панове! — сказав він. — Я далеко не промовець. Виконую тільки милий обв’язок. Бачу дорогі, рідні обличчя, чую звичну атмосферу… Багато років, проведених мною поза звичним середовищем, повинні були привчити мене бачити і вичувати ці речі по-іншому. Однак це не сталося і, наскільки можу про інтимні справи нашої душі судити, мені здається, що таке і не може статися. Десять століть наші предки повторювали і поновляли вияв такого якраз настрою, і було б даремно думати, що його можна позбутися протягом кількох ненормальних років. До всього мені здається, що нема найменшої потреби робити будь-які спроби позбавляти себе виняткової, дуже глибокої і, беручи реально, дуже потрібної поезії, яку дає нам це чудове свято зими. Не поділяю і не можу поділяти поглядів, що намагаються штучно заперечити ці поняття. По-моєму, Христос таки народився, бо інакше не жив би він тисячу дев’ятсот вісімнадцять років у душах незліченних мільйонів людей. Відновляю ще раз настрій своєї душі. Підношу цю чарку, звертаюся до Вас, мій батьку, думкою відношусь до пам’яті матері, вітаю вас радістю, всі мої друзі, і п’ю за здоров’я та щастя дорогих присутніх і неприсутніх людей!

Всі випили. Мар’яна почала плескати, а за нею заплескала решта гостей. — Браво! Браво! — заговорив Афоген Васильович. — Прекрасно!

— Ви сказали чудово! — повторила Мар’яна і потиснула під столом руку Івана. Ольга випросталась і, похилившись злегка до Водяного, прошептала: — Іван Григорович чудовий!

— Він вам подобається? — запитав Водяний.

— Дуже!

— Івасю! — заговорила через стіл Катерина Львівна! — Цілую вас!

— Прекрасно, прекрасно! — висловилась Наталя Петрівна.

— А яка скромність, — пошепки додала Марія Олександрівна. Іван своїм словом купив повністю і беззастережно серця всіх присутніх. Мовчали тільки Микола Степанович і Сопрон. Ніхто не питав їх про причину мовчанки, ніхто навіть не задумувався над тим. Але Сопрон у цей час був своєю думкою далеко від цього місця. Тисячі верст пролітала його думка, понад знаними просторами, горами, рівнинами… Тільки старий Григор, заховуючи повагу настрою, поглядав на свого старшого сина. І коли всі вже випили і закусили, старий встав, підняв свою чарку і проговорив:

— Доповняю слова Івана згадкою про решту нашої родини. В Сибірі в цей самий час без батька святкує свято наша дорогенька Настуся з її дітками Володею, Олександрою, Федором, Григором і Марусею. Вірю, що всі вони здорові, що всі знають, чому вони в такий час не з нами. П’ю за їх здоров’я!

— Браво, тату! — майже разом викрикнули Андрій і Татяна.

Сопрон зніяковів, схвилювався, засовгався на своєму стільці. Всі пили за здоров’я його родини.

— Так! — заговорив Афоген Васильович. — Ми звикли не рахуватися з простором. Ми всі тут разом — Сибір, не — Сибір! На другий рік зберемося і пустимось до найстаршого брата Мороза на Різдво! Що?

— І впевняю вас, Афогене Васильовичу, — не каялися б. У нас така осетрина, така ікра, що ніде подібної не знайдеш! А чарка сибірської горілки! Чи з вас, панове, хто-небудь її пробував?

Виявилось, що ніхто не пробував.

— В Сибірі, скажу вам, — продовжував Сопрон, — зовсім інакше все смакує. Особливо зимою. Коли прийдеш з морозу до теплої хати — їсти — розірвись! Тому там здорові люди. Але їсти треба багато. Багато! Мої лошаки загризають Настасію!

— Маєте п’ять нащадків, — між іншим проговорив Микола Степанович.

— Хіба це як на Сибір багато? — здивувався жартівливо Сопрон.

— Сибірська норма — принаймні тузінь, — сказав Микола Іванович.

— Я б дуже хотіла побувати в Сибірі, — проговорила Ольга.

— Виростеш — побуваєш, — відповів батько.

— Тайга! Чи гарна, Софроне Григоровичу, тайга? — знов заговорила Ольга.

— Прекрасна! Особливо зимою.

— А тундра?

— Я, признатися, тундри не бачив. Це трошки далі на північ, — так приблизно, як від нас до Петрограда.

— Дядю Сопроне! — заговорив Михайло. — А самоїдів ти бачив?

— Так і видно, що не в мене вчиться, — швидко заговорив Афоген Васильович. — Міша? Де живуть самоїди? — строго запитав він Михайла.

— В Сибірі!

— Нуль! Одиниця! Не знаєш. Напишу твоєму учителеві. Напишу, напишу. Географію рідного краю треба знати, — вичитував Афоген Васильович.

— По лінії, де я їжджу, попадаються більше люди південно-сибірських племен, Михайле, — спокійно заговорив Сопрон. — Це казахи, тюрки, далі Чіти — маньчжури. Досить часто подибуються татари, киргизи.

— І ти їх розумієш? — запитав Василь.

— Розуміється. Вони всі дещо говорять по-нашому.

— Я бачив татарів! У Криму! Ні, тату? — вихватився Михайло. — Вони такі, як і ми.

— Кримські татари дуже різняться від сибірських, — сказав Сопрон.

— Це ті самі, що йшли на Київ з Батиєм? — спитав знову Василь.

— Ті самі! Ті самі, — сказав Афоген Васильович. — Тільки вони вже давно змінились. Це вже руські люди.

— А ми колись були татарські люди, — казав далі Василь.

— Цікаво, — проговорила Татяна, щоб змінити розмову, — чому Олечка не їсть?

Ольга зненацька почервоніла. — Я їм, Таню! Я їм! — швидко заговорила вона.

— Пропоную ще по чарці, — сказав Іван.

— Я вже й так п’яна, — сказала Мар’яна. — Світ починає бути теплим.

— І чудовим?.. Ви не знаходите? — каже Наталя Петрівна.

— Для щастя людини так мало треба, — підтримала її Марія Олександрівна. — Спокій, мир і добро!

— Спокій, мир і добро? Маріє Олександрівно! — викрикнув Петро.

— Так за спокій, мир і добро! — заговорив Водяний і підняв свою чарку.

— Ви вірите в ці речі? — запитав його Сопрон, коли всі випили.

— Взагалі так, зокрема — ні, — проговорив Водяний помітно піднесеним голосом.

— Нема й мови про спокій, мир і добро, поки існують такі розбіжності, — докинув своє Микола Степанович.

— Які розбіжності? А! Ви маєте на увазі взагалі, — заговорив Афоген Васильович. — Між нами тут нема розбіжностей.

— Бо це тільки один хутір.

— Треба сказати — який хутір. Хутір хуторові не рівня. У нас тут хуторів незліченно.

— Я маю на увазі хутір Морозів. Григора Івановича — хай живе! — викрикнув Афоген Васильович.

— Афоген Васильович уже готовий, — заявила Наталя Петрівна.

— Як готовий? Що готовий? Я? Панове! Наталіє Петрівно? Ви з нею погоджуєтесь?

— Не цілком, прошу мені вибачити, — буркнув Сопрон і підлив Афогенові Васильовичу ще до чарки.

— Но, но, но! Досить! Ви тільки гляньте на Наталю! Ви тільки на неї гляньте!

— Афогене Васильовичу! Ви мене ще отаким крутили за вухо, що я не вивчив "центральної полоси". Пам’ятаю і буду пам’ятати. Всі ми тут школені вами. Тому дозвольте… Но! Прошу! Ні, Афогене Васильовичу. Андрію! Пропоную всім нам — Іване, Петре, Таню, Андрію — підняти цю чарку за єдиного, майже вічного, незрівнянного… А ти, Василю, чого сидиш! Встать!.. Афогена Васильовича! Наш древній історик хай живе!

— Хай живе! — викрикнуло двоє поколінь Морозів. Всі випили за свого учителя, що випив при тому також і горів від напливу різноманітних почувань, а передовсім — алкогольного одушевлення.

Борщ, голубці, варене, печене, смажене — каші такі, каші сякі. Все те по черзі і по порядку, без перебоїв і без зупинки мандрує і проходить перед очима гостей. Дуже швидко зникла наструнчена офіційність. Інтимна, своя, цілком святочна і цілком різдвяна атмосфера глибоко вникнула в душі, серця і кожний порух усіх присутніх. Якою меткою стала Мар’яна! Іван не встигає їй відповідати. Вона засипає питаннями всіх, а передовсім Андрія, що сидить аж на кінці довгого столу. Андрію те, Андрію се! Вже забула і за "ви" і часто звертається просто "на ти".

— Іване! Голубчику! Їдемо! — каже вона Іванові.

— Ідемо, Мар’яно Миколаївно!

— Я не можу сидіти. Хочеться летіти! Ви ж тільки подумайте! Яке чудове надворі сонце, а скільки тепла! Прихиліть ваше вухо! (Іван нахиляє). Люблю тебе! Милий!

Іван ніяковіє неймовірно, намагається швидко зам’яти свою ніяковість, щось перевертає на настільник, але даремно. Ніхто вже не помічає його. Всі зайняті собою. Мар’яна вже знов стріляє через стіл в напрямку до Андрія.

— Андрію! Не забудь, що час тікає…

Ольга дивиться на Івана. Майже без перерви. Він їй направду подобається. Байдуже відповідає на питання Водяного, який, до речі, вже кілька разів вставав і щось шептав Тані. Андрій зайнятий старшими дамами, і вони обидві ним зачаровані. Такий вихований, такий делікатний, такий уважний. Наталя Петрівна з усмішкою йому дякує, Марія Олександрівна також, але Ольга ні разу ще не глянула в його бік. Тим самим віддячується і Андрій. Для нього тут, у цьому просторі нема ніякої Ольги. Старий Григор уже взяв свою норму. Він щасливий, щасливо втомлений і погідний. Дивиться на всіх, всі йому подобаються. Тепер йому тільки встати, піти до своєї комірки і прилягти. Нікуди він не поїде з тими швидкими молодиками, бо навіть Афоген Васильович, незважаючи на сорок років педагогічної діяльності, в порівнянні з ним ще молодик.

А молодь наглить їхати, їхати! Кудись їхати. Дуже швидко їхати. Вже почали вставати вперемішку, хто коли, переходити, пересідати. Петро став розважати, і все довкруги сміється. Його гумор дуже обережний, завжди дискретний[25]; між іншим, Катерина Львівна відограє в його мові поважну роль. Власне кажучи, вона дає йому найбільше матеріалу. То вона надто заздрісна, то знов надто цнотлива. Вона любить, наприклад, ту, так звану турецьку халву, і один добродій продав їй замість халви зубний порошок. Всі сміються.

— Ну, не видумуй, не видумуй, — добродушно відгороджується Катерина Львівна.

— Катю! Признайся, що я кажу правду, коли я тверджу. що ти найбільше боїшся мишей. І одного разу одна маленька миша звела на ноги весь наш будинок в Києві, — продовжує Петро.

— Ну, не весь. Перебільшуєш.

— Кажеш — не весь? Не прибігав двірник знизу і не дзвонив за поліцією?

— Це, Петре, нецікаво, — закінчує добрим тоном Катерина Львівна.

Гості зайняли всі кімнати. Всі двері нарозтіж. Вітальня наповнена теплом. Андрій світить ялинку. Ольга атакує Івана.

— Іване Григоровичу. Ми тоді не договорили…

— Можемо договорити зараз, — каже Іван, не пам’ятаючи, коли і чого між ними недоговорено.

— Пам’ятаєте? Тоді у нас…

— Ах, тоді. Так, так. Прошу! Дуже прошу.

— А перш за все мушу сказати вам кілька компліментів.

— Кажіть, Олю!

— Можна вас взяти під руку.

— Можна, Олю!

— Ви мали блискучу ідею, коли одягли цей фрак. Я так давно не бачила людей у фраках, а це втрата. Особливо личить фрак вам.

— Це, Олю, не моя ідея.

— Не ваша?

— Андрієва.

— Знаходжу все у вас чудовим. Все. Цей ваш хутір. Яка шкода, що я не була у вас скорше, — швидко заговорила Ольга. — Як прекрасно розвішені картини. Це, напевно, Петро Григорович.

— Ні, Олю! Це також Андрій. В нас усі естетичні ефекти виконує Андрій. Андрій є нашим мотором краси.

— Находжу вашу скромність гідною уваги.

— В чому вбачаєте мою скромність?

— В усьому. Всі свої гарні вальори[26] переносите на інших.

— Як це розуміти, Олю?

— Я переконана, що ви в основному даєте всьому тон.

— О! Дякую. Не в усьому. Я — тільки господарка. Я хазяїн! Я матерія. Петро, Андрій і Таня — душа нашого хутору. Навіть не так Петро. Петро — Київ. Він весь час поза обрієм. А хутір живе своїм життям. Це наш, чисто наш хутір. Огнище. На чолі з нашим батьком і Танею, нашим серцем.

— А як ви дивитесь на мене?

Іван трохи заскочений. — Дуже просто. Ви прекрасна панна!

— Я вам подобаюсь?

— Певно.

— Дуже?

— Олю! Ви мене підводите. Я не маю відваги сказати повну правду.

— Чому?

— Тому. Дуже просто — чому. Я, ви знаєте… Я вже людина старша. Ви, Олю, молода, гарна, своєрідна, і я ніяк не маю права втручатись у ваші чисто, я б сказав, інтимні, ваші дівочі… ну, переживання.

— А як я дозволяю?

— Глибоко вам зобов’язаний, але я сам… Ви знаєте.

— Я нічого не знаю. Я хочу знати.

— Не раджу вам, Олю, знати всі речі нараз.

— Нараз? Хто каже — нараз. Ступнево. Знаєте, що мене цікавить? Філософія!

— Прекрасно! Яка саме?

— Позитивізм.

— Що під цим розумієте?

— Пізнання істини в реальному. Ви, я, світ. Я трохи п’яна, і я не можу як слід висловитись.

— Я, Олю, майже нічого не розумію в цій ділянці.

— В філософії?

— В філософії.

— Ви — чудовий об’єкт. Ви модель. Ви душа! І цим саме ви для… вартісні для філософських, дозвольте сказати, виявів. А філософія дає загальне тло. Ви не думаєте? В філософії можна знайти все, і почуття, коли ми його маємо, без філософського німбу тратить половину на вартості. Вас дивує, що я це кажу?

— Дивує, Олю. Я не сподівався.

— А прочитайте ви Башкірцеву. Вона у дванадцять років краще ці справи знала. Я повторюю чуже, вичитане.

— Про це можете говорити з Андрієм. Він..

— Філософія, — поспіхом говорила далі Оля, — дає мені силу, і тому я нею цікавлюся.

— Правильно, — каже Іван, але його перестає цікавити ця тема. Він дивиться понад голови — де інші, де Мар’яна, де Андрій. Цей час запланований для відпочинку, але чи запряжені коні, чи все готове…

— Ми їдемо зараз до Гісина, — каже Іван підкреслено.

— Що це таке?

— Це наш ліс.

— Ліс?

— Так. Там будемо спускатись. Ви вмієте на лижвах?

— Ні.

— На санчатах?

— Так. І на ковзанах.

— Там є все. Ліс, луг, гора, лід. Накладемо багаття.

— Прекрасно! Чудово! Укладаймо план.

— План має Андрій!

— Я з вами!

— Я якраз на лижвах. Це мій улюблений спорт.

— А на ковзанах?

— Я затяжкий на ковзани.

Іван шукає поглядом Андрія. Даремно. Він у себе, власне у кімнаті Петра. Він і Мар’яна. Між ними жива, затята суперечка. Андрій говорить, як коса.

— Так, так… Власне так, Мар’яно Миколаївно. Ви знаєте ці речі, не перечу, але в одному ви не добачаєте. Саме в цьому найтоншому. Ви кажете — тон. Так, тон. Наше ухо це вичуває. Ми настроюємось. Але любов мусить бути трагічною. Вона цього вимагає. Любов саме тому любов, що вона вимагає жертви, інтриґи, живого м’яса. Вона драпіжна, і я знаю з тисячі романів, що її драпіжність і є тією ціллю, до якої вона стремить. Я спостерігав інколи, Мар’яно Миколаївно, що люди, які не мали ніяких злих намірів, що є добрі, м’які, зненацька стають деспотами. Придивишся: що сталося? Виявляється — вони закохались, і така вам чудова маленька жіночка, таке ніжне єство стає деспотом, тигром. Ні?

— Є різні вияви, — каже Мар’яна.

— Без сумніву. Я говорю про породу, близьку нам.

— А взагалі?

— Взагалі? Любов? Ну, певно. Для мене це майже все. Вибачте. Після цього ви будете мене зневажати.

— Чому? Андрію? Чому?

— Мені так здається.

— Це помилка. Власне ви маєте відвагу так казати.

— Маю небагато відваги, але люблю правду. Так думаю і так кажу, Наш Іван — людина мужня. Я, дозвольте, більше правдива.

Іван — міцна людина. Він має залізну душу. Не хочу сказати, що вона не вражлива. Навпаки. Міцна душа — міцно вражлива, але він до всього чудово узгіднений в собі. Всі його почуття на місці, і ні одне не переважає. Це повна гармонія. І я переконаний, що він витримає. Все, що б не прийшло. Він був незамінний артилерист. І коли б він не попав у полон, він уже, напевно, був би генералом.

— Думаєте?

— Безперечно. Тільки він не для військової кар’єри. Він — господар. Але скажу вам — Іван буде скрізь на місці, і без нього ніде не можна буде обійтися. Ті, що мають розум і хочуть щось робити, мусять спілкувати саме з Іваном. Я… Хм… Ані я, ані Петро, незважаючи на всі наші таланти, не можемо зрівнятися з характером Івана. Він викапаний батько, плюс освіта і досвід. А я — мама. Наша мама була поетом.

— Маєте її портрет?

— Розуміється.

— Покажіть.

Андрій відчинив шухляду свого столу. В прекрасному бронзовому альбомі хоронилось кілька родинних фот. Одно з них Андрій вийняв. З нього дивилась висока, міцно збудована, струнка жінка, в селянськім убранні з дуже гарним обличчям.

— Ось! — каже Андрій, і вперше на його обличчі появився вираз гордості.

— Чудооова! — проговорила Мар’яна. — Чудооова! Які в неї прекрасні очі!

Вона підняла свій зір і глянула в очі Андрія. Андрій спустив повіки.

— Мала карі очі?

— Так.

— Вони дуже любились?

— Так. Ви знаєте їх романтичне одруження?

— Розкажіть! Розкажіть, Андрію!

— То довга історія. Іншим разом. Але прекрасна… Просто казка.

— Як це сталося?

— Мама! — раптом вирвалось в Андрія, і він підніс фото до своїх уст.

— Дайте також мені, — сказала Мар’яна і також поцілувала портрет. Хвилинка зворушливої мовчанки. І саме в цей час до кімнати ввійшов Іван. Він побачив зворушених і схвильованих Мар’яну та Андрія і зупинився.

— О! Я вас обох шукаю, — виговорив він.

— Зайди, — сказав Андрій.

— А! Мама! — вирвалось у Івана. Він взяв до рук портрет і подивився зором теплим і мужнім. — Прекрасна була господиня, — сказав Іван. — Прекрасна! Але час їхати, Андрію!

В цей час у їдальні залунав голос Петра:

— А, хто з нас, браатця, буде сміяааться — Того будем бить!

— Хто там бушує? — гукає Іван.

— Бо він каже, що я… що я… п’яний, — лепече, перехиляючись з боку на бік, Петро з пляшкою в правиці.

— І де це ти встиг напитись. — питає його Андрій, що вийшов до їдальні.

— Як то напитись. Де напитись. Що це значить. Афогене Васильовичу! Виручайте. Оці, пробачте, п’яниці, ображають чесну, порядну людину, громадянина Української Народної Республіки!

— Петя! — викрикнув з другого кінця столу Афоген Васильович. — Что я слишу!. Петя!

— Бо він каже… Він… Власне він, Сопрон… Що я п’яний.

— Так! Ти п’яний! І не маєш потреби перечити.

— Хто п’яний.

— Ти п’яний!

— Я. — Петро розгублено, дуже поважно і дуже комічно дивиться на всіх. Перед ним зібралися всі — за винятком старого.

— Неправда! — викрикнув Петро. — Я, панове, коли хочете знати, художник! Я переповнений барвами! Я хочу малювати вас усіх барвами! Я! Ви знаєте, який сьогодні день. Різдво! Тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року. Затямте, панове, цей день. Він вам ще не раз… О, не раз пригадається. Я вам кажу! А ви, Афогене Васильовичу, ходіть зо мною. Поїдемо! Я вас люблю!

— Ти самостійник! — викрутнувся Афоген Васильович з обіймів Петра.

— Самостійник? Що це, панове, за таке ідіо… О! Вибачте! Я не хотів… Я не хотів! Я… Вип’ємо ще одну і їдемо, панове. Олю! Ви! Дівчино чудова! Ходіть зо мною… Шубу мені! — крикнув Петро до сіней, але ніхто не вийшов йому зі шубою, він сам поплівся до сіней і сам натягнув свою шубу.

А весь цей час, майже без перерви, Микола Степанович і Сопрон пристрасно і соковито дискутували на тему великої російської революції. Хто переможе? — ось питання, що їх цікавить, і Сопрон дає на нього ясну, недвозначну відповідь: — Переможемо ми! Большевики!

Ніхто їх не слухав. Микола Іванович — з Танею; дами держалися своїм гуртом, і їх темою були торти, звичайні торти.

Всі вивалюють надвір, на сніг, на легкий приморозок. Всім дуже тепло, і дехто навіть збирається їхати, як є. Андрій виловлює таких відважних і напинає на них кожухи. Троє розвальних гринджолів[27] стоять запряжені, а на них кожухи, шуби, шкіри, кошики, в’язки сухих дров. Дмитро, Корній і старий Кандор стоять, ошубкані, перед кіньми. Ольга все хоче їхати з Іваном.

— Отут, отут! — гукає вона. — Ні! Це місце Івана Григоровича! — свариться вона з Петром, що звалюється на ґринджоли.

— Попереду, панове, дами! — кричить Андрій! — А де Микола Степанович?

Микола Степанович викочується із сіней разом з Сопроном, по дорозі одягає кожух і на ціле горло басить: — Я вважаю, що установчі збори — це єдина правильна форма рішення проблеми.

— Це так ви вважаєте, — каже червоний Сопрон. — Інакше вважає народ!

— Що значить народ? Ми і є народ!

— Браво! Браво! Хай живе народ! — кричить Петро. — Хай живе! Ура! Андрію! Викинь ті два півні на сідло!

— Миколо Степановичу! Прошу! Тут для вас місце. Сопрон сяде там, — вказує Андрій на задні, дуже переповнені ґринджоли.

— Сопроне Григоровичу! Ви там? — протестує Микола Степанович.

— Мені все одно!

— Ну, як же можна! Я сам!.. Сідайте тут… Тут!

— Ні. Тут Наталя Петрівна, — каже Андрій.

— Ах, пардон. Прошу, прошу, Наталіє Петрівно. А де мої? — дивиться понад голови Микола Степанович. — Олю! Олю! Де ти весь час була? — гукає Микола Степанович.

— Де ти весь час був? — відгукується Ольга.

— Я тут. Мені добре! Іване Григоровичу. Тут! Тут!

— Тільки, панове, обережно! — гукає Наталя Петрівна.

— Що обережно? Як обережно? На весь дух! — пристрасно кричить Афоген Васильович.

— Як? Ти хочеш, щоб я вискочила?

— Нічого, Наталіє Петрівно! — шепче Андрій. — Будемо обережно.

Всілися. Три великі, барвисті купи. Погоничі майже на орчиках. Василько і Михайло, розуміється, з погоничами. Андрій — ззаду, на скорсах[28] полозків. Водяний і Таня — на останніх санях. Біля них і Сопрон. Петро і дами — на середніх. Ольга таки добилася свого і всілася з Іваном. З ними також Мар’яна і Микола Степанович, якого довелося забрати з середніх, бо туди вліз Петро і не хотів звідти рушитись. Він усіх впевняв, що він важить всього тільки п’ять пудів і що його присутність, навіть коли взяти і Афогена Васильовича, може бути непомітною. Андрій, як поліція, як розпорядник, як командир, мусив забрати Миколу Степановича і помістив його проти Мар’яни і Ольги.

Рушили. Вйо! Забрязкали балабони. Віжки натягнуті. Погоничі напружені. Ґринджоли повільно сховзаються по утертому снігу і роблять легкі затоки при виїзді за ворота. Повертають направо і їдуть ледве помітною доріжкою, що веде до Мельниченкових хуторів, ген аж туди, за стависько. Доріжка оточує грунт Морозів. На рівному перші коні починають легко бігти. Товариство зашуміло. Петро загудів: — Гей, хто в лісі, озовися! Андрій постійно мусив зіскакувати зі своїх скорсів і підбігати то до тієї, то іншої з дам. Наталя Петрівна рішуче спротивилась їхати швидко. Це так само рішуче обурює Афогена Васильовича. — Як їхати, так їхати! Скочки!

Мар’яна гукає Андрієві: — Андрію! У нас тут багато місця! — і показує ззаду біля себе.

— Дякую! Я, Мар’яно Миколаївно, мушу бути ззаду!

Він чекає на свої сани, якими керує Кандор, і вискакує на скорси. Тут також найбільша частина кошиків, і за всім треба дивитись.

Гучно, розмашно несеться над лугом спів, м’яко брязкають балабони, легко пливуть навантажені сани. Зустрічаються люди з хуторів, вітаються шумно і минають. Здалека надходить молодняк гісинської соснини. Молоді, зелені, розлогі сосонки, що поволі більшають і переходять у молодий ліс. Стає гучніше. Сани повзуть краєм лісу і сіножатей, і видно з-під снігу стрежіні меж та обмотаних перевеслами віх. Тут холодніше. Сонце майже ховається, а цей схил Гісина відкритий до північного заходу. Місцями на сіножатях, замість снігу, льодові затоки з фантастичними візерунками. Між ними ростуть вільхи і верби, а здовж малої річки двома рубцями біжать кущі зарослій.

— Направо! — гукає Андрій передньому погоничеві.

В’їжджають у знану затоку, фйорд, як його називають Морози. Яка своя, близька і люба місцевість! Влітку — це одно з найрозкішніших місць в околиці. В лісовім яру ростуть малини; це — єдине місце на цілий ліс, де також ростуть чорниці. Звідсіль відкривається вигляд на луг, що в продовженні своїм переходить у густі, високі очерети, між якими в’ються стежки, пробиті рибальськими човнами. Це рештки колишніх плавнів, над якими ціле літо гармидерить безліч всілякого птаства.

"По болоті" (так називають луг з річкою) ціле літо шпацерують чорногузи — прекрасні, червононогі, білі і морально чисті, овіяні легендами птахи. Інколи восени вони злітаються в це місце і звідсіль починають свій старт у вирій.

Тепер же все тут укрите чистим, злегка примерзлим, нерушеним снігом. І ліс, і ціла затока, і яр, і кілька старих, розгалужених, побитих громами і облитих живицею сосон, і цілий широкий, майже безконечний луг, на якому, ніби кришталеві озера, непорушно стоять плями голого льоду.

Нема кращого місця для зимового пікніку, як це. Товариство висипається в сніг, дами протестують і кричать, Андрій відразу з місця розкладає двоє огнищ. Під соснами височать купи соснового сухого хмизу. Все те палахкотить, і два стовпи диму широко й далеко віщують, що тут життя. На снігу між огнищами розстелюються килими. Пані відразу лагідніють, появляються навіть розкладні стільці, і вилазять на денне світло пляшки різних барв і якостей.

Молодь, а з нею і Афоген Васильович, уже готують санки. Василько і Михайло пробивають перші сліди з найвищого пагорбка просто на луг. Санки біжать, хлопці розмахують руками і кричать щосили. Мар’яна і Ольга, Іван і Андрій ведуть завзяту суперечку.

— Я не вмію на лижвах, — перечить Ольга.

— Ну, ну! — злагіднює її гнів Іван. — Я спробую на ковзанах. Мар’яна і Ольга знають тільки ковзани, натомість Іван і Андрій призвичаєні з лижвами. Водяний і Таня рішили справу мирно. Вони вже давно летять згори на луг своїми лижвами. Таня — в своєму білому, вовняному, ще петроградському лижварському костюмі, Водяний — просто у своїм військовім, короткім жовтім кожушку і в чоботах.

Іван і Андрій змушені брати ковзани. Андрій зривається і біжить стрімголов униз, за ним біжить Мар’яна. Ольга намірилась також бігти, але Іван не побіг. Тоді вона дуже поважно взяла його під руку, і вони, сховзаючись, пішли по слідах Андрія і Мар’яни.

— Дозвольте, Іване Григоровичу, тримати вам весь час товариство, — говорить Ольга.

Іван уже розуміє її. Він знає, що це — звичайна дівоча гра, направлена проти Андрія.

— З приємністю, — каже Іван з поспіхом, — але скажу вам, що Андрій куди кращий майстер на ковзанах, ніж я, і вам, побачите, буде зо мною скучно. Я ще можу володіти лижвами. Ця річ у нашій родині спрадавна плекається, але ковзани для мене ніколи не були чимось особливим. Натомість Андрій справжній майстер. Зрештою, самі побачите. Знаю, що і ви діставали нагороди за цей спорт.

— Я з вами! Я з вами! — провадила своє Ольга.

Андрій уже досяг першого льоду. Він уже стоїть на ковзанах. Ось він помагає Мар’яні. Готово. Андрій відразу робить кілька закрутів, потім бере розгін, біжить, оглядається і, круто повернувшись, летить просто на Мар’яну, що все ще не може остаточно зважитись.

— Давайте руку! — гукає Андрій. Іван і Ольга дивляться на них, Ольга починає заздрити сестрі. Андрій і Мар’яна, побравшись за руки, біжать просто на очерет. По дорозі річка з кущами і снігові замети. Плавно об’їжджають кілька кущів і ось уже пливуть назад. Білий шаль Мар’яни має в повітрі. Іван і Ольга доходять до льоду.

— Скоршеее! — гукає їм назустріч Андрій. — Не тратьте часу! Прекрасний лід!

Лід, дійсно. як скло. Ольга не витримує. Вона наглить Івана, їй хочеться бігти, бігти, бігти. Щоки її розгорілися, її червоний светр на білому тлі барвиться, мов жар.

— Іване Григоровичу! Іване Григоровичу! Скорше! Скорше! Андрій і Мар’яна майнули перед ними, зробили плавний круг, а їх ковзани накреслили на льоду чотири білі лінії. Спідниця Мар’яни маяла в повітрі. Вони вже мчать вперед, зненацька повертають, летять здовж річки, перескакують через замети снігу і стрільном женуть вперед у напрямку Дніпра.

Ось вони так далеко, що Іван та Ольга майже тратять їх з овиду. Іван тим часом гнуздає свої черевики і тяжко, спотикаючись, виходить на лід. Ольга вже накреслила довкола нього кілька кругів.

— Сюди! Сюди! — кличе наполегливо Ольга, їй хочеться бігти слідами Мар’яни й Андрія.

— Олю! Біжіть самі! Не чекайте! Я за вами! Я, бачите, мушу звикнути! — гукає Іван і — вже лежить, розтягнувшись на льоду, а Ольга присідає від сміху, біжить до Івана, подає йому руку, від сміху не може нічого йому помогти. Іван з намагою зводиться, йде нерівно, обережно розгониться, повільно робить рухи вперед. Ольга рветься з місця. Легко, вільно відривається від Івана, бере розгін і мчить, мов стріла. Іван плеще їй услід. Ольга круто повертає, робить повороти — вправо, вліво, вперед, назад. Вона танцює вальса, присідає, розгортає руки, мов крила.

— Бравооо! Чудовооо! — гукає здалека Іван.

Андрій і Мар’яна мчать далі. Навколо стільки простору. Місцями лід творить довгі, вільні від снігу простори, і вони летять без перерви. Місцями натикаються на замети, біжать у ковзанах через сніг і — далі. Вітер дме у спину, але швидкість їх дорівнює швидкості вітру.

— Чудово! — інколи виривається у Мар’яни.

— Ви прекрасно йдете, Андрію!

— І ви також, Мар’яно Миколаївно.

Біжать далі, все далі, їм хочеться добігти до самого Дніпра, але бояться, що їм не стане льоду, бо сам берег, напевно, вкритий снігом. А як їм тепло, просторо! Пташина легкість опановує цілу істоту.

Захоплення і щастя, сильне и жагуче почуття пориву, повна свобода, певність дружби — міцна, тепла, приємна в руці рука. Бігти! Далі! Все бігти, різати простір, розсікати свіже й гостре повітря. Уста при тому оковані, немає слів, немає вияву. Все внутрі, і так найкраще!

Мар’яна не пускає руки Андрія — міцної, теплої, своєї. Тепло пульсує кров — від серця до серця. Не думається за це і не думається взагалі. Вони бачать тільки далекі, широкі, білі від інею осокори Дніпра, що все ближче і ближче летять назустріч.

Починає поволі сутеніти. Сонце ще не зайшло, але воно вже сховалось. Тінь і білявість підморозного туману лягли навкруги. Берег Дніпра вкрито снігом, і тільки гирло річки, що тут впадає, творить коряві виливи, мов замерзлі згустки піни. Андрій і Мар’яна влітають з розгону на ці місця. Лід під ковзанами шкварчить, вони перелітають через менші навії снігу, льодові зазубні і ось… Дніпро.

Обоє зупиняються. Вони задихані й червоні. Дивляться вправо і вліво на довгу, широку, білу смугу. Урочиста й чиста тиша лежала довкруги.

— Як довго ми бігли? — питає Мар’яна. Андрій подививсь на годинник.

— Двадцять хвилин.

— Є це скоро?

— О! Якраз!

— Ми бігли, що?

— Думаєте?

— Безумовно. Ах, який Дніпро!

— Прекрасний! А який маєстат! Погляньте туди, в тінь.

— А знаєте кого я згадую?

— Цікаво.

— Ваших батьків.

— Так. Вони десь тут зійшлися. Батько припливав човном звідтіля згори, а мама приходила пішки, боса, соняшниками, від Ліпляви. Тут вони проводили ночі.

Мар’яна напружено мовчала, дивилась на ріку, очі горіли свіжо, щоки пашіли міцною барвою. Струснула раптом головою, схопила Андрієву руку.

— Біжім назад! — проговорила раптово і потиснула гарячу долоню.

Назад було значно тяжче. Вітер ставив спротив, і менше мети. Але все-таки йдуть. Місцями в більших снігових завіях Мар’яна починає дзвінко сміятися.

— Андрію! Поможіть! Згляньтесь на слабу жінку!

Андрій помагає, бере за стан, перебродять сніг і знову біжать. І коли добігли — здалека, в сутінку вечора бачать картину: на узліссі палає два величезні вогні. На льоду барвиста, рухлива точка, а збоку стоїть мужчина і дивиться на неї. Коли надбігли Андрій і Мар’яна, Ольга раптом зупиняється, скидає ковзани і з криком біжить до Івана.

— Досииить! Досииить! Додомууу. Іване Григоровичу! Додому!

Надбігають засапані, розогнені Андрій і Мар’яна.

— Іване! — гукає через силу Мар’яна. — Ми були над самим Дніпром! Ти, Ольго, тільки стримуєш.

— Це я стримую. Ольга — прекрасний майстер льоду.

— Бо ви втекли. Як вам не соромно, — скаржиться Ольга.

— Ми думали, що ви підете за нами, — виправдується Мар’яна.

— У нас тут повна свобода, — каже Андрій. — Кожний робить, що хоче. Ми з Мар’яною Миколаївною зробили чудовий рейд. Тепер до гурту. Хто швидше? — Андрій скинув ковзани і побіг. Ніхто не поспішив за ним. Мар’яна і Ольга повільно йшли з Іваном..

— І за що мене покарано старістю, — скаржиться Афоген Васильович. — І за що мене так тяжко покарано?

— Старість — мудрість! Молодість — глупота! — відповів засапаний Андрій, накинувся на кіш з поживою, відломив кільце ковбаси, налив півсклянки горілки: — Дай, Боже, Андрію! — сам випив і сам почав заїдати. З нього б’є сильна, жагуча молодість. Згори на лижвах біжать Водяний і Таня. Василько і Михайло женуться зі своїми санчатами і на ціле горло репетують. Дами сидять біля вогню і скаржаться на холод. Микола Степанович саме в той час на ціле горло басить: — Можемо на ці речі дивитись, як нам подобається. Мусимо показати Європі, що й ми потрапимо жити. В цьому саме, Сопроне Григоровичу, і є та різниця між справжнім, нашим соціалізмом і чужим марксизмом Леніна.

— Неважно, — кричить Сопрон. — Що нам в біса Європа! Маємо чисто наші проблеми.

— Подумаєш! А марксизм? Хіба це не з Європи?

— Ми з нього зробимо наш товар. Ми зробимо з нього поживу для себе.

— Батьку! Батьку! Батькууу! — гукає Мар’яна. — Тут добра ковбаса. Залиш свій марксизм для інших.

На барвистому товстому килимі розложено все, що було в кошах. Нічого не забуто. "Налєй, налєй, таваріщ, заздравную чару!" — гуде Петро, тримаючи високо в повітрі повну чарку чистої, і потім старанно виливає її у рот. Афоген Васильович, панове і пані стояли, сиділи, і всі при тому їли, говорили, сміялись. Андрій приносить нові оберемки хабаззя на вогонь, полум’я швидко звивається вгору, дим чорною лавою потягнувсь у ліс — саме в те місце, звідки вилазить білий, неповний місяць.

Василько і Михайло захоплено стрибають через дим, обкидаються снігом, до них долучається Ольга, всі разом біжать за димову завісу і звідти виють вовками. По часі всі троє шумно біжать назад.

— Андрію! Андрію! Через огонь! — гукає Василь.

— Згориш! — відгукує Андрій.

Він уже готовить коні до від’їзду. Дмитро, Корній і старий Кандор підпили, і Андрій мусить за ними слідкувати. Насувається прозора ніч. Місяць заливає простір, і плями льоду виблискують йому назустріч.

Товариство розмашно, сильно співає. Голоси несуться далеко здовж долини. Високо палають два вогні, і тихо, тягло шумлять угорі сосни.

Афоген Васильович розійшовся. Він згадав свої студентські, давні-предавні роки, розщібнув свій віцмундир, розбив на голові рештки свого волосся — і в ньому прокинувся геній промовця.

— Увага! — закричав він на ціле горло. — Пані й панове! Якщо дозволите… Тихо! Тут говорять! Причиною настрою цього, скажу, виняткового дня були найінтимніші і найсокритіші почуття одиниць, що є тут між нами. Любов освячує кожний гріх. Але я, як людина іскрення і людина одверта, що любить тільки чисту правду, мушу, крім ствердження факту, порушити прийняту дискрецію настроїв і мушу висловити її во всеуслишання з тих простих і цілком зрозумілих, мої шановні пані і панове, міркувань, що кожне затаєне почуття, як і, за словами філософа Ніцше, кожна правда, може бути отруйним. Воно не дасть живого плоду життя, бо заглухне в нас і там згниє, даючи початки затруєння душі і духа. І тому я змушеній одверто всім сказати: ми сьогодні отут на цьому снігу — всі, за винятком одної милої, юної душі, — від серця щасливі, і щастя наше переливається через край просто на цей білий сніг, і тому ми сміємось, співаємо і бігаємо, зрівнявшись роками з Васильком і Михайлом. І за цю нагоду побути ще разок і, надіюсь, не востаннє, "акі діти", я винятково вдячний нашим гостителям, нашим славним-преславним Морозенкам, нашим чудовим хлібодавцям, а головне — нашим ковбасо- і винодавцям. Ми ситі! Веселі! Вдоволені! Ураааа! — викрикнув він з усієї сили, і в ту саму мить здалося, що ціла якась невидима армія атакує навколишній спокійний ліс.

Бурні, сильні атаки! Шалені цілунки. Далі всі без черги й порядку ввалюються в ґринджоли, коні з копита рушають, писк і крики, Афоген Васильович звалюється в сніг, його підбирають, Василько й Михайло репетують, і ціле товариство, освітлене місяцем, мчить понад лугом у напрямку хутора. У затоці під лісом залишилось на снігу два вогні, що спокійно, вкриваючи кожний вуглик білим попільцем, засипали під шум здивованих сосон. З півночі тягло гостро-колючим, підступно-неспокійним вітриком.