Морозів хутір

VI

Вранці довге вставання, розкиданий сніданок і великий, шумливий роз’їзд. Гостей затримують на обід.

— О, то вже ні! То вже ні! — перечить Наталя Петрівна. — У нас також мають бути гості.

Афоген Васильович урочисто доводить до загального відома:

— На Новий рік, панове і пані, у моїй школі ялинка і баль. Восьма година вечора. Прошу любити і жалувати!

— Браво! Андрію! Буде забава! Баль! Конфеті, серпантин, пошта, — радіє Ольга. — І уяви — тільки на запрошення і тільки у вечірніх одягах; дами, розуміється, в туалетах. Це прекрасно! — і Андрій одразу запрошує наперед свою даму. — Погоджуюсь, — сміючись, каже Ольга. Морози мусять з’явитись інкорпоре[30].

Двоє саней, навантажених кошиками і пляшками, чекають на подвір’ї. Від Морозів рідко хто вертається без гостинців, хоч гості не обов’язково мусять про це знати, бони можуть довідатись про це аж дома, коли Дмитро почне зносити кошики. Відвозить на цей раз Дмитро і Андрій. Погода пом’якшала. Навкруги молочно, з відтінком одлиги.

Велике, загальне, бурхливе прощання. Обіймам і цілункам немає кінця. Ошубкані й тяжкі гості виходять і вмощуються до саней. Ольга невдоволена, що Андрій везе Левицьких. На її щастя, у санях Дмитра мало місця, і вона негайно пересідає просто до Андрія. Чудово! Вона буде правити кіньми. Наталя Петрівна одразу в крик: — Олю! Ти хочеш нас вивернути?

— Наталю Петрівно! Даремно хвилюєтесь, — перечить Ольга.

— Ніколи, ніколи, Олю! Я не хочу, — протестує шановна Наталя Петрівна.

— Хай поганяє. Для неї це приємність, — втручається Афоген Васильович.

— О, дякую. Для кого приємність, а для кого неприємність, Фоко! — вперто перечить Наталя Петрівна. — Андрію!

— Все буде дуже добре, Наталю Петрівно, — дискретно зазначає Андрій, і Наталя Петрівна заспокоїлась.

— До побачення! До побачення! Чекаємо! Дякуємо! Вйо! Коні рушили, полозки крають глибокий сніг і скриплять, тяжко навантажені залубні повільно гойдаються на заметах. Морози цілою родиною проводять гостей до брами, довго стоять, довго з обох боків мають хустини; Іван стоїть на сходах головного ґанку і повільно махає своєю ведмежою шапкою. Сани повільно відпливають, набирають розгону і ще довго двома чорними точками стирчать у білому просторі.

Під шопою стоять ще одні залубні, високо вимощені горохвинням. Старий Григор, Таня та Іван їдуть у гості до Ліпляви. Там їх давно чекають і не можуть дочекатися. Двоюрідний шваґер Микита сказав: — Григоре! Знать — не знаю! Не приїдеш — повік гніваюсь.

Незабаром у двір з розгону влетіла пара знаних Микитиних каштанів з балабонами. Видно, терпець урвався, і сам пригнався до Морозів. Коні в Микити — подив для цілого довкілля. Один тільки Григор байдуже ставиться до цього явища — либонь, не любить надто великої пихи, а Микита радий почути від шваґра слово про своїх укоханих каш танчиків.

Але треба з честю признати — пиха не пиха, а Микита любить цю добру, гарну Божу тварину. Сам він простий простяк — старосвітський кожух, китастий червоний пояс, чорна вовниста шапка, але коні повинні, мов лебеді, гнути шиї і блищати, мов світло. Така вже, бачите, дивна вдача у того Микити.

О, Микита прибув недаремно. Ні. Він вимагає, щоб їхали до нього всі, як один, бо на те Бог і дав нам свято, щоб ми, родина, зійшлися, випили, заспівали, як слід, разом, по-чесному-людському. Він уже й так цілі два дні чекає і не може дочекатися, але вже цей третій день — його день, і йому належного він не попустить. О, що вже ні, то ні!

Пляшку самогону-перваку, як годиться добрим людям, привіз з собою, щоб на почекання, за добре здоров’я, з Різдвом Христовим випити, а при тому, на здивовання всіх, дістає зі свого коша пшеничного книша та велетенську, у кілька скрутків, ковбасу. У Морозів такої — справжньої, старосвітської, з часником і гірчицею уже не роблять, і Микита, нівроку йому, повний пихи, частує своїх спанілих кревних доброю, як то було в старину, поживою. І Сопрон, і Іван, і старий Григор, а найпаче Петро цілком поділяють ці добрі наміри Микити.

— З Різдвом Христовим — дай, Боже, Григоре! Цілуються твердо й соковито. Всі по черзі до малого й найменшого.

— Ану, Григоре, хильнемо! Дай, Боже! — наливає собі першим Микита й виливає, ніби до відра, без зайвих слів, до свого великого рота старосвітську гранясту чарку, яку також привіз з собою за пазухою.

Випивають також по черзі і не минають найменших, Татяна приносить у поливаній мисі жирну смажену капусту, сама також випиває одну гранясту, по хаті заходили похитом веселі люди, і їм здається, що вони плавають у густім і теплім тумані.

На дворі стоять у запряжі і їдять з опалки конюшину коні. Татяна нашвидку передягається в оксамитову, вишневу корсетку, у картату червону плахту, взувається в чобітки з підківками, на голову бере тернову хустку.

— Е, Татяно! То з тебе, як сказано, справжня Морозиха виходить! Нагадуєш покійну матір! Тільки у лицях пішла в батька — добра кров, що й не кажи!

— Жартуєте, дядьку Микито! — Які там, серце, жарти!

Татяна й сама дивується. Цілими роками лежало у скринях її убрання, а ось якраз прийшло до речі. І чує сама себе в ньому міцно, певно і легко. Здається, полетіла б чи одразу пішла б у танець. Шкода, що не одягнула того вчора, як був Водяний.

А Микита гордий-прегордий зі своїх кревних і не дає нікому з них спусту. Правда, що вони пішли ніби вгору, а він лишився при землі, так трохи позаду, однак Микита ніяк не пасує, і ніхто з його родини не думає також пасувати.

— Ну, так їдемо! — наглить Микита. Пляшка випита, як не було, але вноситься нова від Морозів.

— Ні, ні, ні! О, то вже ні! — вибухає Микита протестом, але що те йому помагає. — От так ще по чарці на здоров’я! — і Микита добре знає старосвітські порядки добрих господарів, які ніколи зроду не їхали в гості і не верталися з гостей порожняком. Зупини також серед ночі і серед дороги, гребни в соломі… Знайдеш усе, чим жива душа — і пироги, і ковбасу, і пляшку, і навіть чарку, бо людина має скрізь чутися ситою та незалежною. А частувати — це привілей людей добрих і маючих, як то Бог у своїх приказаниях приказав: "Не пожелай жени іскренього твого, ні вола його, ні пирога його, а почастуй його — і то так, щоб ледве доліз до своєї хати". Ге! То старі приказания! І немає на це іншої ради.

— А що це таке, Микито, з ночі горіло? — питає старий Григор Микиту, щоб надати мові поважності. В селі-бо скорше йдуть вістки.

— Та то згоріла окономія Демидова, — каже між іншим Микита.

— Ого-го! А було таке багатство. І свята не побоялись.

— Що таким, Григоре, свято? Ну, але… Е, хлопці! Їдьмо! Та виходьте! І ви, Катерино Львівно. Шкода тільки, що Андрійка нема, а наші дівчата казали й наказували, щоб привіз його. Там така вам дяківна за ним тужить та конає. Раїса! Дівчина первий сорт!

Нічого нікому не помогло. Микита є Микита. Двоє навантажених залубнів виїхало в розбушовану Ліпляву. Кожна хата гуляє. Співає кожне дерево. Плавом пливуть розсвятковані люди, давно вже не знаючи такого Різдва. В Микити столи у всіх трьох покоях гнуться від їжі і питва. Його Югеня, завжди скромна й непомітна, зараз пишна й широка, мов пава, а дочки Наталка й Маруся одягнули свої залежані оксамити та шовки. Наталка ще пишніша за матір — така вже вона викапана батькова дочка. До Морозів вона не пнеться, бо рід їх тримається мужицького пня, але має вона свою вагу і міру. Всі Боровики тримаються при батьківських порядках, та при корівнику, та при полі. Наталка в усьому заміняє свого брата Кирила, що пішов був і там десь у мазурськйх багнах поліг. Вона і в полі, і на дворі, і долоні в неї міцні та тверді, і щоки свіжі, мов зрілий овоч. От Маруся — та вже пішла у матір — тендітніша і тиха, однак і ця не спустить у господарстві.

Сьогодні у Микити, як сказано, празників празник. Це вже третій день, і тут вся незчисленна рідня. Тут і сусіди, і дяк Гавриїл з дячихою і дочкою Раїсою. Микита тримається всіх і вибору не робить. Морозів шанує, бо то своя кров, але ось у Микити сидить другий шваґер Іван, також своя ніби кров, але це вже з тих Калиниченків, що тобі ні кола, ні двора, зовсім, прости, Господи, голота, а до всього ще й пащекувата, бо чваниться своєю недотепністю і бляузкає, де треба і де не треба, на кожного, що має більше від нього. Морози також добре знають того Івана, і не було весни, щоб їм не довелося догодовувати до нового його сім’ю. Ніхто того не знає, бо сам Григор таким не хвалиться, а Калиниченко не з таких, щоб сказав добре слово.

— Ти б, Іване, бодай яке потрібне слово сказав, — бештає його як стій Микита, а Іван на це: — Що? Хочете, щоб я за ту жебранину та ще й спину зламав перед вами?

— То хто ж тобі не дає своє мати і не жебрати, — розважає, було, Микита, але Іван такі речі не завжди розуміє.

І так воно лишалося. Жінка Іванова, з роду Боровиків, вийшла за Івана так само, як і сестра її Катерина за Григора. Та, як бачите, не всім воно, видно, однаково Бог сприяє. В одних воно, мабуть, росте й на камені, а в других і на доброму ґрунті не сходить. Іван мав чорні вуса та не мав кебети, а як ще пішли одно за одним дітиська, так зовсім чоловік заломився, і тепер Іван Калиниченко перший у селі голодранець, а ще гірший за нього його найстарший син Михайло, якого називають Мишою. Миша Іванович мав хромові чоботи і добру сіру бекешу, що приніс з війни. Він уже там "на всіх фронтах" побував і, розуміється, скрізь "свою кров проливав". Його вже не раз чули в селі, як то він "виступав", і треба йому по-справедливому признати, що Бог не скривдив його гнучким язиком. Він все те знає до ладу і прикладу. Наговорив він там всілякої всячини, і всі вже добре знають, що "памещіков" треба до одного "зничтожити" так само, як і всю неробочу буржуазію.

А яке в того Миші ґаліфе і як у нього на голові сидить "набакер" та сива офіцерська шапка! І револьвера з собою також приніс, і всім по вечорницях хвалиться, що він не простий собі солдат, а що належав він до "рабочих і солдатських депутатів", які самим генералам указували, як і що ті мають робити.

І що ж… Миша, як не кажіть, має чисту правду. Кому, скажіть по щирості, не муляє око така "економія", як у Демидова, або такі коні, як у Микити, чи такий будиночок, як у Мороза? "Всі підземні й надземні багатства мають бути собственностю трудящих". Миша добре вивчив ці слова і знає, як і до чого їх прикласти.

Микита про таке ще не думає і гостить усіх. У нього зараз повно реготу й пісень. Всі себе чують тут, як дома, а такі, як Сопрон, навіть краще, ніж дома. Ось він стявся з Мишою за "учредітельне собраніє", бо Сопрон знає далі і більше, ніж Миша.

— Лєнін з Троцьким, — каже Сопрон, — післали все те "собраніє" в дубину. Буде управлять народ, "совєти". Всі трудящі.

Петро натомість заливається в піснях з молодицями, навіть Катерина Львівна не зовсім схвально на нього за це позирає. Але при боці Петра — дячиха, молодиця, мов точена, її Лариса також тут. Наталка розпашілась і горить. Старші і молодь, молодь і старші — столи у світлицях і в кухні, всі разом, перші і останні, гостюють, аж шумом довкола шумить.

— І як то воно, як подумаєш, — просторікує сусід Гнат, що був так само, як і Іван Мороз, у німецькому полоні, — що то значить наша добра земелька, їж, хоч розпережись. Га? А чи тямите ви, Іване Григоровичу, у нас таке, як було в німця? Брукву їли. Вірте не вірте!

— А що ж там у них? Недорід, чи як? — питає між іншим старий Калиниченко.

— Який там недорід! Фабрики у них, от що.

— Фабрики? Фабрики — добре діло.

— Добре то воно добре. А от ви порівняйте: в Германії війна і в нас війна. В Германії їдять брукву і то обмірано, а у нас от, як бачите…

— Не вірю, щоб фабрика замінила землю, — каже на це Микита.

— Е, дядьку Микито, не кажіть, — перечить Сопрон.

— Ти, Сопроне, голова мудра, а я кажу, як можу і як умію. По-моєму, земля — перша фабрика. Я так своєю дурною головою міркую, що на землі і фабрика потрапить видержати. А вже без землі…

— Без землі, — каже Гнат, — далеко не заїдеш.

— Я думаю, — втручається в розмову Іван Мороз, — що найкраще мати і землю, і фабрику.

— О, о! Рихтик! Правильно! Що там, люди добрі, казати! — бурхливо підтримав Івана Микита. — Земля тобі дасть зерно, а от без машини його не з’їси. Але фабрика — не фабрика, люди чесні, а тепер у нас свято, зійшовся рід, Бог нам дав, то зужиймо! Куме! А випийте! А що ви, кумо, запишалися, як засватані? Закусіть.

— Та беріть, люди добрі, щось, — до тону Микити приєднувалась Югеня. — Та заживіть! Та вибачайте! Чим багаті…

— Дай, Боже, нам і нашим дітям такого добра, кумо Югеню, — просторікує Гнат.

Пили. У Микити пили, у сусідів пили. Вся вулиця вже впита і співає. Холод, не холод — по дворах, по подвірках, попід повітками та по перелазах… Без шапок і без кобеняків. Дівчата й молодиці, і бувші солдати в шинелях. Вся земля йде ходором, і навіть на кутку Кудріях не витримав бубон, хоч воно ще, як то кажуть, і не годиться, поки води не освятять. Та нічого тепер не вдієш. Війна забрала роки і порядки, а тепер до всього "слабода", так що і в церкву з цигаркою зайти вже не робить, як бувало, гріха. От, приміром, візьміть ви такого Мишу! Що? Війна. А війна прожирає совість людську, як іржа залізо.

Зайдіть тепер до першої хати першого села. Стіл, на столі миси смаженого, вареного, печеного, а над усім пляшки, яких хочете розмірів, а довкола всього дядьки та їх жінки, та свати з кумами, і все те червоне, спітніле, а губи блищать, а очі сміються з усього світу. Ха-ха-ха! — лунає з кожної полтавської хати розкотисто, соковито й грішно. Повногруді куми в шовках і в корсетках з намистами та дукачами вилігують, бий його, сила Божа, в обіймах фронтових своїх чоловіків, і, здається, не робиться, як то кажуть, твоє-моє, а хто до кого і з ким, аби було міцно, гаряче і добре. Співали при тому всі. Не було неспіваючих. Всі пісні з цілих тисячоліть вийшли на світ Божий, і цей великий, пробачте, п’яний хор без керма й диригентів гримів, мов грім, від краю до краю.

А скільки говорилось, викрикувалось, шепталось і нашіптувалось. На перелазах, попід стріхами, по темних коморах і по хатах. По клунях, поміж кулями й околотами виминались лігва, стогнала і охала густа темнота, і гостро плямкало насичене млісною й п’яною млою повітря.

І це ось триває третій день. Не диво, що знайшлися й такі, що не знали, куди їм зі "слободою". Пішли до Демидова, кинули палаюче клоччя і бомби, яких не знали, на що зужити, і все горіло, як сильні Божі свічі перед страшним престолом.

— Не гаразд воно, куме, святий хліб у скирдах з димом пускати, — розважає з того приводу зовсім сам не свій Микита.

А Іван Калиниченко на те: — Не гаразд, кажеш? А чиїм то потом, скажеш, все те виросло.

— А хіба скажеш, Іване, твоїм. — кпиться клятий Микита.

— Микито! Я тобі не на жарти створений! Ти-но дивись!

— Дивлюсь, Іване, дивлюсь. Або я що. Палите. То паліть! Паліть, люди добрі! Все паліть! Хай горить!

— Горить наш піт і кров! — люто перечить Іван.

— А саме главне, Іване, горить святий хліб.

Але все те тільки слова. Нема потреби їх брати поважно. Свято, і треба святкувати, бо хіба не досить було тих буднів.

На другий день десь зі світанком Морози вертаються з Ліпляви. Все те накидане в залубні, як дрова, а коні ступають повільно і тягнуть свій тягар. Вітер став одлижаним, і сніг зовсім піддайний. Від Дніпра долітав шум осокорів, що нагло почорніли та розшумілися. А поза тим все-таки тихо, особливо коли минули село та крики ранніх півнів. Лиш інколи десь хтось вистрілить у небо або завиє така неспокійна тварина, як пес.

Іван з усієї сили тримає віжки і намагається не здатися. Він усе бачить, чує і знає, тільки не може довести свою свідомість до кінця, Чує й бачить запах часу, силу тривоги. П’яний й розбурханий мозок гостро все сприймає, і тому якраз з вияскравленою виразністю і зовсім несподівано він усвідомлює ці виняткові години, одначе перед ним страшне, велике, нерішене питання.

— Геть з ним! Ану, коні, рвоніть! Вйо! — цвьогає по конях батогом, коні біжать, Петро під кимсь ворушиться, з-під копит вистрілюють згустки снігу. Ех, Петре, їдемо! Вперед! Будемо ламати життя, брилу за брилою. Ось уже видно хутір — шпичасті ялини й тополі, темний сад, білі стіни рідної хати. — Знаєш, Петре, що мені порадив Микита. — ставить питання Іван. Петро не чує і мовчить. Тих кілька слів так і лишаються без відповіді. Коні вбігають у браму, і назустріч, як завжди, добряче, щиро біжить незмінний Кудлай. Починає повільно й підступно світати.