Морозів хутір

V

Рано на світ прибув Іван. Невиспаний і білий від борошна. Привіз хуру мелива, і хлопці пізніше все те знесли до комори. Андрій вибирається в дорогу, в кухні палахкотять усі печі, всі жінки в русі.

Іван мовчки поснідав яєшнею з салом, ліг у себе на канапі і відразу міцно заснув. По обіді Дмитро відвозить Андрія на станцію до Ліпляви. Звідти інколи відходить на Золотоношу малий товаровий поїзд. Цього дня він якраз відходить, і Андрій хоче з цього скористати.

На хутір налягає велика, повна суворості тиша. Будинок принишк і відійшов набік. Ночами поза будівлями, борюкаючися з мокрою сніговією, проходить темна постать вартовика. Березень сипав снігами, дощем, вітром і, де міг, озвіріло зривав стропи.

Мар’яна стала назовні тихою. Блідість її лиця і бронзовість волосся крили силу незримої таємниці. Іван був з нею обережним. Йому все здавалось, що в його руках ламка річ, що впаде і розсиплеться.

Старий прочув весну і все частіше заходив до засіків з зерном. Він усе бачить, а особливо мучить його щербина з кіньми. Треба чимось її заставити, інакше не піде сівба.

А довкруги росли і буяли буйні голови, що прагнуть, здається, все, що бачать їх очі, обернути в порох. Хутір щільніше затискає свої брами, інколи заїжджає Микита, щоб "довідатись, як там воно", не раз охляп на рудому коні вженеться Наталка, наробить крику й реготу, щоб зникнути знов.

Іван вперто думає про Таню. Про Водяного пішла шумлива вість, що він десь там, обополи Дніпра, давав бої, брав комісарів — і де він бував, там зникали ревізії, а селяни, мов чорні жуки, знову влазили до свого гною і там порпались. В Миронівці, казали, якесь чортяче кодло з Федоренком творило "чеку", але воно ще потрапить, куди треба. Видушимо той гній з нашого чиряка. казали суровці.

В Каневі засів отой звірюка Дорошенко — дука, а тепер з червоною зіркою на лобі. От випечемо, братику, тобі ту зірку на шкурі і тоді побачимо. Від рання до рання засідає в школі імені Пушкіна, — дим бакуну, перегар самогону, нагани і бомби. Чека засіло в будинку Демідова, Кажуть — тому, бо там великий графський льох на вино — і коли заводили до будинку людей, вони часто десь там зникали без сліду. А все прикрите парком зі старими липами й акаціями, безмежним виглядом на Дніпро і широкими сходами, з ліхтарями, що кількома каскадами спливають униз до вулиці.

Що каже доктор Лоханський, якого часто викликають, як лікаря, на Степанську, де він нарешті має можливість власними доторками відчути втілену свободу? Нічого він не каже. Він мовчить. Він ще не думає, що так направду має бути завжди — інакше треба б викинути з душі віру в чудове поняття "людина"; одначе він на очах худне, грива його стирчить догори погрозливо, а приймаючи своїх пацієнтів, ця гомінка колись людина обернулась, як сказано, в ідеал мовчання.

Його друг Афоген Васильович, як це вже всім у Каневі відомо, ходив на довшу розмову з безвусим молодиком, що вимагав усіх царів з історії послати на сміття, а на їх місце поставити свідомість класів та їх боротьбу в процесі розвитку економіки. Кажу вам: бо-же-вільні! Посірів старий історик, мов сірий кіт, але вирік твердо, що лінії своєї не спустить, що історія для нього історія — ніякі класи й економіка, а тільки государство Російське існує для нього — Рюрик на початку і Микола II в кінці. І доктор, і директор довго важили свої слова, і коли їх сказали, це значить, що на це прийшла неухильна потреба.

Василько мешкає в Лоханських. Він мав необережність доцапатнсь до Кащенка, і тепер вони з "Білим Кликом" (а з ними й Ольга) бушують уявно по плавнях рідного Дніпра. Що для них тепер Том Соєр — дитина! Ось як тільки вдарить весна, всядуть на байдаки — і гайда визволяти братів з турецької неволі! А Ольга питала: — Чи правда, батьку, що й ми з козацького роду?

— Розуміється, — насуплено басить великий доктор. — На Січі був курінний отаман Тарас Лоханський, що керував Лоханською паланкою та водив своє військо на Босфор. Кажуть, був одружений з венеціанкою, яку ніби вирвав з гарему якогось там паші.

Ольга вщерть переповнена видивами — ходить і мріє, лягає, і їй сниться Венеція. Не дурно у них на стінах краєвиди того казкового міста. Дивиться на картину балу в палаці дожів, і їй виразно здається, що під тією чорною маскою ховається лице її прабабуні.

Гірше, що Ольга уже третій тиждень не має вістей від Андрія. Кожного ранку вибігає, як бувало, на ґанок саме в той час, як проходив листоноша і казав, посміхаючись: — Ольго Миколаївно, вам "пісьмєцо". Але тепер — нікого і нічого. Проте вечорами, як і бувало, при світлі малої лампочки, край нічного стола сидить вона, скулена, в нічній сорочці, її ноги підібгані, а уява вишукує слова для "персника". "Перснику! Чи знаєш, як тебе видивляюсь і чекаю? А чи знаєш, яке божевільне щастя саме в ці дні пройти через гущу ненависті оповитою габою любові?" Всі ці слова мандрували тут же до шухляди столика, і там їх зібралось чимало.

А їх авторка не знаходила собі місця. Місто її не бавить. Ішла на хутір. Там бодай "його" кімната, книжки і речі. Проходила через весну, ніби крізь велику, мудру радість. На Дніпрі надувся і рушив лід, зчинився шум і крики, але повені не було. Вода виступила з берегів, зайняла краї лугу і влилася назад.

Над лугами, над полями, над лісами і Дніпром летять вітри, а сонце з чистого неба ллє свої зливи на щедру долоню землі, привабливо відсвіжену великим диханням Бога. З вирію потягнулись перші лелеки, що своїм любовним курликанням нагадують той перший день, коли синь небес заговорила людині живими звуками.

Канів гніздиться на узгір’ї правого берега Дніпра. На нього кожного ранку ллється перше сонце нового дня. Кілька церковних бань витикається з розгалуження ярів, з будинків, кривих вулиць і коронатих могутніх дерев. Коли зійти з висот та ввійти в його нутро — на нерівний брук, на хідники з цегли та між малі будинки, то можна бачити, ніби в невеликому муравлищі, новітнє незбагненне життя. З деяких будинків повільно звисають прапори червоної барви. Хідниками проходять "большевики" — обідрані люди, що в даний момент доношують рештки зброї останньої війни і які звуть себе "красная армія". Це ті самі, що "несуть аслєпітєльную правду" — і то всьому світові.

Крім цих, у місті розташував свою "козацьку", як він каже, сотню Дяченко Петро зі Стеблова — стеблівська кіннота, — а над усім цим головує комісар Дорошенко, що має штаб у тій ото школі. Там вони всі — і Зінченко, і Бабенко, і Осадчий, і Пилипенко, і Морґуліс-Зінченко — цілими ночами курять, п’ють та радяться, як то приборкати в ім’я свободи і великої правди робочого люду таких, як Зелений, як Водяний, як Маруся. Вони виробляють плани, і їм уже здається, що мета — на досяг руки.

І зненацька в суботу раненько, сьомого квітня, на саме Благовіщення, коли ще всі вулиці були порожні, казарму зненацька з усіх боків оточено, до всіх вікон простягаються гвинтівки, викрики "здавайсь", "руки вгору", впало кілька глухих пострілів. Біля тюрми, біля школи Пушкіна, біля будинку Демідова, біля готелю Кірноса заметушились люди. Містом до Дніпра чвалом пробігло кілька вершників з сотні Дяченка. По всіх вулицях зацокали підкови коней.

Мешканці міста ще спали, віконниці щільно закриті, в’їздові брами міцно замкнені. І коли пакнуло кілька пострілів, а по бруку зацокали копита коней, всі зрозуміли, що там діється, і віконниці затиснулись тому ще міцніше.

У Лоханських так само всі спали. Доктор прокидається найскорше. Зачувши постріли, він тільки простягнув руку до нічного стола і закурив цигарку.

— Що таке? — запитала спросоння Марія Олександрівна.

— А! — буркнув Микола Степанович. — Мабуть, міняється влада.

Марія Олександрівна не сказала нічого, а тільки тяжко зітхнула. Ольга міцно спала у своїй спальні, а коли прокинулась, ясно світило сонце і в саду весело посвистували рябокрилки. Коли вона вийшла до кухні, мати їй казала: — У місті знов українці.

Раптом Ольга вибухає: — Мамо! — і кинулась на шию матері. Вона тиснула і цілувала її, потім почала на місці крутитися і співати, Марія Олександрівна здивовано дивилася. — Біжу! Біжу на вулицю! — викрикувала Ольга і метнулась одягатися.

У дівочій вона відчинила навстежень вікно, підстрибує, вивалює з шафи всі свої одяги, вибирає і не може вибрати. — Ах! Не це, не це! А може, оце? У! Бузове! Ні. Геть з ним! Щось… Щось… Щось… Ага! Це! Ясне! Червоне! — Біжить до дзеркала, приміряє. — Добре! Олю, добре! Вишневе!

Ольга швидко, швидко одягається, чеше пишну, барви каштана, косу, вдягає сережки і персні. Потім крутиться перед дзеркалом і сама до себе сміється… Потім швидко п’є чай, накидає накидку і біжить до міста, бо їй чомусь здається, що тепер на вулицях мають бути всі люди.

Вона пробігла на Київську. Дійсно, там повно людей, і дивно, як усе змінилося. Знов гарні, чисті, барвисті одяги. Появились, як бувало в цю пору, газові капелюшки, кольорові вуальки, нові, чисті черевики. А коли Ольга побачила над дверима міської управи той знаний, "ненависний", жовтий і синій прапор, вона сама до себе засміялась і побігла швидше шукати якусь зі своїх приятельок.

З огляду на свято, в усіх церквах видзвонюють дзвони. Довкруги собору парами, як це звикли тут, ходить молодь. Знайомі вітаються. У церкві повно-преповно і служиться довго, урочисто, правлять молебень. Співає великий хор. Люди входять, виходять, пари молоді спливають сходами і включаються до тих, що творять коло. Перед очима — величний, заллятий сонцем краєвид полтавського берега, відкриваються безмежні простори, а Дніпро масою живого срібла тікає в простір і манить з собою зачарований зір у сонячну вічність.

У місті повно розмов. Всі вже знають, що комісар Дорошенко втік на лівий берег, що за ним даремно гнались вершники Дяченка, що Осадчий та Бабенко також "давали драла", але їх ті самі дяченківці десь там за Ситниками на залізничному насипі нагнали, що комісара Пилипенка застали в готелі в обіймах знаної Рози Цейґ, а кількох комісарів разом зі славнозвісним Зінченком пустили під міст за водою. Все це потрясаючі події, а тому цілі юрби зацікавлених старанно і на всі боки їх коментують. Деякі домагаються "комуну знищити геть до тла".

У Морозів на хуторі чули рано стрілянину, але що сталося в місті, ніхто нічого не знав. Довідалися вперше від Микити, що вибрався, як він казав, спеціально, щоб дати знати своїм людям. — Ну, кажу вам. Народ такого не стерпить. Скільки то ті посіпаки зничтожили невинних. Бог не прийде києм карати, а кров завжди буде помщена. У Каневі знов Марко Граб.

— Той самий, що був за Петлюри.

— Той самий.

— От тільки, чи надовго.

— Це вже святий Бог знає. А Дорошенко, отой, прости, Господи, драбуга, втік на лівий берег — отуди до Золотоноші. А тих його обдертусів, що сиділи в казармах, пустили на всі чотири сторони. А я вам кажу, що вони ще нароблять діла. От побачите.

А все почалось, — каже далі Микита, — з Македонів, може, чули про отця Солуху, що церкву велику збудував, а тепер ніби гімназію будує. Там, кажуть, такого хлопців з війни найшло, а Марко Граб візьми та збери душ тридцять хлопців — молодиків і старших, і ото вони через Шандру та через Синявку, та Степанці візьми та й руш на Канів. Хотіли цапнути отого клятущого Федоренка, але втік на свою Таганчу. Він там, ніби в Миронівці, наробив діла… А хлопці рушили далі — возами, верхи, охляп і в сідлах, і раненько, на схід сонця, дійшли вам до Канева. В перву очередь обложили казарми. Кажуть, ніби Марко пішов до вартового. — Знаєш мене? — ніби питає. — Та, каже той, — знаю. — Тоді ніби Марко револьвера витягнув. — Руки вверх! — І той підняв. А хлопці вже казарму обступили, обдертуси ще спали, і те все, як сніг на голову. А все те було звідтіль... З глуб-Расєї… Наших порядків не знає. Як крикнуть: — Здавайсь! Ті вояки все оружіє через вікна викидали. Хлопці, що потрібно, зібрали, решту — замки геть, до мішка і забрали. А степанський Дяченко Петро, так той просто перейшов — і баста. Кажуть, Марко мав з ним зговор.

Григор слухає уважно, брови його зсуваються, то знов розсуваються. Він тільки що прийшов з церкви, на лиці його весняна втома. Він же постить і не курить. — Подуріли, — каже він. — Народ, як народ, а диви. Пилипенки! Дорошенки!

Спитай того і іншого дурня, чого він хоче. Господи, Господи! — старий обводив усіх поглядом, але ніякої відповіді. Іван має на цей раз замкнені уста.

А в понеділок хутір іде далі своєю єдиною дорогою. Виблискують лопати, вивертається вогка, мастка земля. Духман здіймається і насичує повітря п’янючою силою. В небо вистрілюють жайворонки і там вереміють. Всемогутнє життя видирається з надр огрітої скиби, з кожної груди землі, де розгорнуті городи, де впирається сонце в тверду твердінь і жене знутра м’які паростки лілей, півоній, нарцисів. Де решетилівські дівчата в яскраво-червоних і білих хустинах наступають босими і брудними ногами слизькі заступи, де засмалений, мов головешка, Дмитро Кандор, що нагадує хижака, стріляє жадібним поглядом чорних очей по міцних загорілих литках Пріськи, що навмисне підтикає свою попелясту від сонця спідницю вище від колін, і де великий, золотої барви півень погойдує своїм намистом, топче своїх сірих красунь, вискакує на жердину огорожі і на ціле горло, з приплющеними очима, викрикує в простір свою велику радість.

В полудень сходяться біля широкого, незастеленого кухонного стола хлопці й дівчата. Смаглі лиця й білі міцні зуби. Вони жадібно їдять капусту з олією та кислі огірки, та картоплю "в мундирах". І як їм нестримно весело, і як дзвенить їх сміх! Дмитро, мов ласий кіт, прозирає скоса наскрізь Пріську, що сидить за столом, ніби розквітла півонія, смагла і соковита, в червоній з білим горошком хустині. Вона для Дмитра прозора, як склянка вина. її розпирає вибушна радість від його погляду. З переповненої її душі виливається страшно здоровий сміх — аж до сліз, аж до кашлю, а її міцні, чисті й переливно-перлисті зуби виблискують між порепаними устами, як оздоба. — Дівчата, дівчата! А дивіться! У Дмитра заспані очі! — Марцьові, — кидає інша. — Мабуть, нездужає, — ще інша, а далі вже невтрим, і всі різними голосами, хором регочуть. — Все те Домаха наробила йому, — кпить далі Пріська, а очі мигцем, ніби батогом, стьобають Дмитра, що регоче з усіма, на що таранкувата і зовсім цнотлива Домаха, що "Богу духа винна", та, що сидить, "мов засватана", дає просту і невишукану відповідь: — Не пащекуй, не пащекуй! Зубата! Сама за Савкою гониш і не здоженеш.

— Ха-ха-ха!

Мар’яна, знай, носить тяжкі, великі, полив’яні миси — раз до вінця повні, раз порожні до дна — і все те діється під сміх, а наївшися, всі нараз зриваються, вертко обертаються до образів і поспіхом "гонять попід носом мухи". І ще не встигли відхреститися, як Дмитро шулікою спадає на ту пащекувату і тут же кладе її через високу поперечину старанно збитого ліжка Омелянчихи. Пріська — в репет, Омелянчиха кляне "на чому світ", а решта — регіт. Шорсткі мозолясті долоні Пріськи куди попало обкладають звучними ляпасами обличчя Дмитра, нігті вгороджуються в його залишаяні щоки, йому попід очима і з губи виступають червоні краплини, але міцні, загорілі ноги Пріськи мигають уже нагими стегнами, і невідомо, куди б це завело, коли б у дверях своєї комірки не появилась постать Григора, від чого все зривається, мов зграя вороння, і стрімголов, наосліп кидається до дверей.

На городі розкраяна, ніби бохін свіжого хліба, земля. Вона духманно пахтить і, здається, на все готова — тож не диво, що Пріська з такою пристрастю крає її блискучим заступом та лише зрідка позиркує через загорожу, як то той западений вимиває біля колодязьного корита свої роздряпані лишаї, а сама посміхається, бо вже давно погодилася ще цієї самої доби проспати з ним ніч отам у сіні, на вишках, над стайнею.

У п’ятницю перед вербницею, чотирнадцятого квітня, коли сонце великою краплею огню висіло над канівськими горами, а на душі було так легко і так якось тепло, коли в душу та уяву тиснулись почорнілі картини зі стін храмів, як то їде на худому осляті живий Бог до Єрусалиму та як то під копита ослят юрби тодішніх людей стелять на порох барвисті свої одяги, коли над клунями вперше цієї весни з лоскотливим щебетом навскіс прошмигнули кілька разів ластівки, а на городі дівчата в один голос співали чи вже доспівували про заручення якогось там Василя з якоюсь там Маланкою, — саме в цей час десь звідти, від Прохорівки, раз за разом бухнуло, і над Дніпром та Каневом на тамтой бік прошуміло кілька стрілен, що розсипались луною вибухів над рікою.

З полтавського берега кількома потоками поволі посувались у напрямку Дніпра через луги і затоки обідрані люди зі зброєю. З тамтого берега, з-під гір, задерчало з кулеметів кілька коротких тра-та-та-та, але це не тривало довго, сила, кажуть, була велика, кулемети затихли, гармати також, а понтонним мостом через ріку потягнулось на місто багато людей на конях, на возах і пішо. Здалека це нагадувало процесію, як малюють її на середньовічних гравюрах — маленькі фігурки людей і коників, міст погойдується, плесо води вгинається, довкруги розбігаються по воді великі круги, що виблискують сонцем, яке в цей саме час торкається вже найвищого шпиля Московки, від чого водяні круги наскрізь просікає довгий меч огню.

На другий день, у суботу, в усіх церквах надвечір б’ють дзвони, з усіх хуторів пливуть загорілі люди по свячену вербу, на перехрестях гурти зливаються, жінки тихо-мирно тримають готові воскові свічі, а мужчини в коротких кобеняках повільно один одному передають, що ось, мовляв, так і так. Не довго, мовляв, Канів тішився, а все, знаєте, м’яка душа завинила. Візьми та й постинай отаке, а вони їх, диви, по-християнськи — йди, мовляв… От тобі і пішли! Тепер он у Демідовому знов засіли, а оце якось вислизнув з їх рук отой, знаєте, що минулого року з Германії вернувся… Отой, що оженив Сяньку з Гаманів… Галактіон, кажете? Отой самий. Так ото він розказує, що там діється — сам Бог знає. Каже — в тому винному підвалі, так там цілу ніч розстрілюють. Цілу тобі ніч. А трупи отак просто у графському парку... Яма на сто чоловік — і баста! От як то воно на нашій землі. Га?

— Да, да… — погоджується ніби той другий.

Все це несуть з собою і зносять до церкви, а там тісно і душно. Почорніла тайна вечеря над царськими вратами освітлена червоним світлом трилампадки, чорний Юда чорною плямою випинається здалека, підноситься повільний спів. Надворі водявий серпик місяця повис навскоси над Московкою, а всіма вулицями й вуличками міста течуть потоки дрібних огнів.

Морози, а надто Мар’яна. квапляться довідатись, як там у тому Каневі. Та що! "Снаряди" перелетіли, але тепер усі тремтять. Беруть, мовляв, старих і малих, і ніхто не знає, за ким черга, і ніхто не знає, за що. Прийшов ніби якийсь новий комісар з китайцями. Жах один.

У четвер під саму страсть прибув додому Андрій. Був обляпаний, ішов пішки лугом, полями, з села до села. Пароплави не ходять. Але дома знайшов усіх у доброму стані. Мар’яна, здається, в чомусь змінилась. Побачила Андрія, посміхнулась йому і сказала, що він зблід. Іван став господарем. Твердим і певним, як добрий кінь у хомуті. Андрій ним милується, чує в ньому расу — така тобі запечена шинка на карку. Голова повертається, ніби на бетоновій підставці. На хутір постійно приходили люди, постійно брались ті, то знов інші робітники, щось копають, вкопують слупи, ставлять новий частокіл, поправляють ворота, наново білять будинки. Іван не оглядається на те, що в світі твориться. Він знає, що він вернувся з далеких країв, що там він бачив кращі, ніж у себе, порядки, що дома все запущене і — чи буде щось там, чи не буде — а він має робити своє.

Григор десь у магазині. Він готує до посіву зерно. Він знає ці малі краплинки, як він казав, жизні так добре, як кожне своє слово. Він кладе на шорстку долоню п’ять-десять зерен, і хай кожна з них буде іншого сорту — всі пізнає і всі назве на ім’я, як своїх власних дітей і як усе на цьому господарстві. А потім він біля коней, у стайнях, під повітками, у магазині. Все має бути на своєму місці — хомут, як хомут, кожна шлея, кожна оброть, кожний посторонок. Він приглянеться і обмацає кожний зуб борін. Всі лемеші всіх плугів мусять бути відповідно гострі. Ніхто й не повірить, скільки тих дрібниць, але ніхто не повірить, що за другою клунею, на задній стіні, під стріхою висить на дерев’яних кілках рало, в якому нема ні одного залізного гвіздка, поточене шашіллю, вичовгане не тільки руками, а й часом, що проречисто свідчить, як з діда й прадіда, з рук у руки передавалось це шляхетне ремесло. Ууу! Наш рід давній у хліборобстві. Ми того зерна висипали в ту сиру землю! Скільки ми нагодували тих людей, хіба сам Бог перелічить.

Як батько, так і син рідко бувають тепер у хаті. Таке сонце, така благодать, до рук лізе стільки діла, що на хату не лишається місця. Рано-вранці, як на схід благословляється, як свисне в саду перша пташка, вже зводиться людина, промовляє кілька слів до Бога, миється, щось там з’їсть, шапку на голову — і на двір. І так до пізнього вечора — хіба що зайде поїсти, і тільки по смерку стягаються з усіх боків трудівники до їдальні, щоб перекинутися парою слів за пісною вечерею та склянкою чаю.

Як після того спиться! Торкнеться голова подушки — і вже є сон. Хутір затихає, десь на вишках ще ґзяться дівчата, що не йдуть додому, бо їм далеко, але потім і вони засипляють. Ріжок місяця зсовується за клуні і перебігає від хмаринки до хмаринки, садом проходить варта з Кудлаєм, спокійно стоять і наслухують дерева, Кудлай інколи чогось зривається, ніби хто його підстьобнув, біжить з гавкотом через сад за пасіку геть до поля і там невідомо з ким свариться своєю собачою мовою. Вартовик у цей час, причаївшись за кущами, пильно вдивляється в глибину ночі.

На страсть люблять усі йти до церкви. Прадавня, діда-прадіда звичка. Кожний має свою церкву. Одні до Канева, інші до Ліпляви. Григор звик ходити на страсть до Ліпляви. До Канева далеко, а їхати на страсть не велить звичай. Він іде поволі, за пазухою кобеняка несе сукану дома воскову свічу. Коли буває сам, любить сам з собою вголос про те чи інше розважати. Завжди найдеться про що думати і про що казати. Все, каже він, тепер ніпочім. От ви гляньте на цей світ. Скажете, що так має бути? От іде свято, а радості нема. І яка, скажіть, може бути радість? Чи я, скажіть, кого зобідив чи скористав чужим, чи, борони, Боже, на чуже життя спокусився? Таже Бог усе бачить, а от ви, що чесно думаєте, гляньте: вони мене сьогодні врагом, обидчиком, злодієм роблять. Вони виривають з рук твоїх твою працю, і ще коли б хоч з неї хто путящий скористав. А то ж розірвуть, розпатрають — і ні тобі, ні мені… Е! Що тут казати. Старий усе чує когось біля себе, кому ці слова сказати треба. Не вірить, що їх зрозуміє жива людина.

Мар’яна звикла до Канева, до собору. Там була вона кожного року в цей вечір, там горіла її страсна свічка, там вислухувала вона дванадцять глав про муки і смерть Христа. Але Іван не може в такий час лишити хутора. Навинувся Андрій. Він, правда, втомлений, але всі побачили, що він почав чиститись та чепуритись. Нікому нічого не каже, але свою думку має. До нього заходить Іван.

— Збираєшся, може, на страсті?

— Хочу піти, Іване, — каже Андрій.

— До Ліпляви?

— Думаю, до Канева.

— Мар’яна хоче йти до Канева. Візьми її з собою.

— Ну, а ти?

— Нікого дома не лишиться.

— То я зостанусь.

— Краще зостанусь я.

Виникає мала суперечка, перемагає Іван. Андрій іде до Канева, і з ним іде Мар’яна. Інакше не може бути. Іван знає, що тягне туди Андрія. Але Мар’яна раптом роздумала — може, буде краще, як вона також лишиться дома, до речі, вона така втомлена і недобре себе почуває.

— Але ж ти хотіла йти! — каже Іван.

— Я думала, що ми підемо разом і зайдемо до батьків, — похнюпливо каже Мар’яна.

— Я в такий час лишити хутір не можу. Ти ж бачиш, що всі відходять.

Витворюється мертва точка — і чому? Видно з першого погляду, що Мар’яна хоче йти до Канева. Іван дивиться на жінку довгим поглядом, йому видається, що вона внутрішньо дуже схвильована. Потім повільно встає і мовчки виходить. Мар’яна лишається сама, нерішена і кинута, їй робиться страшно і боляче, і коли Іван по кількох хвилинах вернувся, помітив, що його жінка заплакана.

В Івановій душі порушилось на короткий момент недобре почуття. Хотів різко підійти і різко запитати, що нарешті з нею і чого вона хоче, але в ту саму мить переміг себе. Посміхнувся. — Ну? — сказав з посмішкою — і це "ну", і ця посмішка зробили все. Мар’яна кинулась до нього, обняла за шию, міцно пригорнулась і цілувала його міцно-міцно.

Саме в цей час до дверей застукано, і почувся голос Андрія:

— Чи йдеш, Мар’яно?

— Йде, йде! — відповів за неї Іван.

— То скорше!

— Зараз, зараз, — відповів Іван, і Андрій пішов до себе.

— Мар’яно! — казав Іван. — Нема часу. Одягайся. Зайдете до батьків, підете до церкви, а завтра пришлю по вас коні. Я не можу. Повір мені, що не можу. От і сьогодні Матвій з Дикого хутора оповів, що до його тестя вдерлася банда і до нитки все обчистила.

— То хай би зостався Андрій. Він і так втомлений, — казала Мар’яна.

Іван знову посміхнувся. — Молодість утоми не знає, а там Ольга. А я — господар і мушу за все відповідати.

Мар’яна не сказала нічого, сіла знов і згорнула свої крила. Мовчанка її єства знов піднялася догори туманною завісою і обгорнула ясність її думання. Уста зашептали, — можливо, це була молитва, можливо, прокляття, але в кожнім разі було видно, що її внутрішній огонь горить і не може згоріти.

Вона все-таки йде. З убиранням трохи спізнилась. Андрій все наглить… Коли вийшли надвір, перед ними уже стояв віз, запряжений сивими кобилами, а на в’язці соломи сидів усміхнений, весь у весняних лишаях, у настовбурченому кашкеті Дмитро. Величезна копиця збитого й засміченого волосся вилазила йому з лівого боку з-під кашкета. Це звалось чубом, і Дмитро з цього вдоволений.

Андрій з Мар’яною сіли на віз і рушили. Мар’яна була бліда, незважаючи на загару. Під очима більші круги, волосся не зовсім добре причесане. Андрій натомість, після своєї грязюки, поголений і вимитий, мав вигляд свіжості, нестримної молодості й чистоти. Дмитро підвіз їх аж до мосту. Над лугом стояв туман весняного вечора, у верболозах уже висвистували свої незграбні пісні деркачі, знизу тягнуло запахом намулу. Смеркало.

Через міст Андрій і Мар’яна пішли пішки. Ще під час їзди Андрій робив спроби підняти настрій Мар’яни. Оповідав їй про Черкаси, про свою школу, про останні прочитані книжки. І йому багато вдалося зробити. Поволі Мар’яна приходила до себе, почала сама оповідати. Перейшли на спогади. Андрій оповів одну пригоду з часів юнацтва, коли то він ще вчився в Каневі і був одним з найбільших шибайголів. — Ці дні, — казав він, — створюють особливий настрій. У мене завжди було почуття, що я є учасником великої містерії, а разом, хоч як це дивно, завжди манило до гріха, до збитків, а потім було страшно. Я не раз боявся приступати до сповіді, бо, уяви, я знав, що не скажу правди, а разом знав, що таку правду мушу сказати. А яка в цей час природа! Густа чорнота, завжди тепло, завжди свіжо. Одного випадку не можу забути: я з Ігорем Чорним цілий час крутимось довкола собору — нашим завданням було заглядати у вічі дівчатам. Бувало багато сміху, жартів. Нам уже давно впали в око дві дочки генерала на пенсії Аркадіна. Вара і Клавдія — ти їх, напевно, знаєш. Звичайно, ми слідкували за ними, але здалека. На цей раз набралися стільки нахабства, що рішили ризикнути провести їх додому — розуміється, не знайомлячись, йдучи кілька кроків ззаду. Мешкали вони на Дворянській — мали гарний дім, сад. Тепер, здається, вони виїхали на Кавказ. І коли ми так дійшли до їх брами і гадали, що місія наша успішно закінчена, уяви собі, наші дами серця раптом зупиняються, і старша з них каже:

— Ви, панове, хочете з нами познайомитись? Так?

Ми готові провалитись в землю, слова не виходять, я, мабуть, почервонів до вух, і добре, що наші свічки не досить нас освітлювали, а та продовжує:

— Прошу! Ми звемось Вара і Клавдія Аркадіни. А ви?

— Ми Андрій і Ігор, — викоктав я з себе.

— Гаразд. Просимо, заходьте, — кажуть наші дами і при тому посміхаються.

А ми… Боже! Треба було нас бачити! Де поділася наша славетна бравура! Ми стояли, як два слупи, і не знали, чи маємо право бодай дихати. А ще, як сказали нам заходити і показали нам на вхідну фіртку, у нас просто виникла потреба підняти ноги — і хода! Але відступу не було. В руках у нас свічки, віск від тепла розтоплюється, біля нас панночки, ми зовсім не знаємо, що нам робити, але йдемо по сходах у сад і доходимо, уяви, перед широку, ясно освітлену, скляну веранду, а там повно людей, і все тобі у фраках та в мундирах, і все блищить. Ми тут, розуміється, і засмикались, а наші дами: — Як? Що? Ви не йдете? — і обоє лукаво сміються. Я знайшов якось мову. Ми, кажу, мадемуазель, досить покарані за наше зухвальство. Даруйте! Не знаю, як там ми попрощались, але треба було бачити, як ми бігли звідтіль, як тільки опинились у темноті. Навіть свічки свої десь погубили.

Мар’яна реготала. — І на цьому скінчилось? — запитала через сміх.

— О! Уяви собі, що по Великодні я дістав через няньку Варі листа. Романтично, як Ромео від Юлії. І навіть у французькій мові. Я ще мусив шукати перекладача. Писала, що вона нічого не має проти продовження нашого знайомства. Пропоную вам, месьє, зустріч… Біля собору в такій і такій годині.

— І ти ходив?

— На жаль, ні. Побоявся. Все ж таки в ті часи генерали, навіть на пенсії, видавались мені божищами, і коли я бачив, як старий панисько зі своїми бакенбардами, у своєму блискучому мундирі їхав своєю лакерованою кареткою нашим скромним Каневом, мені хотілось завжди зірвати з голови свою шапку. Така з нього валила сила і певність себе.

Мар’яна стиснула руку свого друга. І коли вони перейшли міст та опинились на Полтавській вулиці, що вела до центру міста, Мар’яна по короткій надумі зовсім тихо запитала:

— А чи думав ти, Андрію, хоч трошки про свою черницю Мар’яну?

Це було сказане так зворушливо, тепло, що Андрій на хвилину втратив присутність духу. — Думав, Мар’яно, — відповів він зрадницьки тихим голосом, ніби так було треба.

— І було тобі хоч трошки скучно?

— Так, — капнуло скупе слово.

— І ти не скаржишся на таку… ну… ситуацію?

— Не знаю. Інколи мені все-таки ніяково, — сказав він непевно. Мар’яна хвилинку думає і зважує слова.

— Це і є, Андрію, якраз те, і коли б я його не мала, я б, можливо, скорше погодилася б з раціоналізмом мого становища. Я така розколота. У мені дві душі, двоє сердець, двоє тіл. Одне я знаю, друге я відчуваю. Знаєш, як це сталося? Я розгубилась. Я любила і люблю Івана, і ти добре це знаєш. Найдивовижніше в тому, що я роблю не так, як робити я хочу і робити збираюся. Ти, мабуть, сам помітив: людина основні свої ідеї ніколи не проводить в життя так, як цього вимагає її теорія.

А знаєш, чому так сталося, що я зовсім забулася? Що все сталося проти моєї волі? А це тому сталося: я, Андрію, люблю силу.

Отже, можеш не вірити, але це так. Я любила в уяві сильних мужів, лицарів твердих і неугинних. З романів я найбільше любила ті, де пульсувала жива, спокійна, монументальна сила. Ненавиджу істерику і метушню. Ненавиджу дрібноту і блискітки. Мій ідеал мужчини мав бути, як велетень, як викут… Ти розумієш? Як пам’ятник з граніту, тільки він мав ходити, говорити і діяти. В його жилах мала текти гаряча, але рівна, як крок часу, кров.

І коли я, Андрію, в уяві перебирала всіх знаних мені мужчин… тут, у Києві, в Петрограді — де я тільки не була, я тобі признаюсь, моя думка завжди чомусь зупинялась на Іванові Морозові. Я знала його давно, дівчинкою. Не могла навіть мріяти, що буде так, як є. Це було тоді абсолютно неможливо. Він, бувало, приїжджав з війська. Молодий, плечистий… Які у нього були рівні і тверді риси обличчя! Як на все певно дивився! І я його покохала. Я його обожнювала. Страшно навіть признатися: я мала тоді, може… Я знаю… п’ятнадцять — шістнадцять років. І мені здавалось: ах, коли б так сталося, щоб він і я... ну, десь на самотньому острові, знаєш… щоб я стала його… щоб мала від нього сина… Таку міцну, міцну дитину, таку живу. Я смакувала його тіло, його доторки. Не знаю, чи ти мене розумієш…

Але прийшла війна, довгі роки, моє уявлення про нього приглухло. Я далі милувалась у красі сили. Я завжди любила рослих людей. Любила плоть. Я страшно хотіла бути коханкою такого мужчини. Навіть не жінкою, а коханкою. Мені хотілося родити. Я не раз розмовляла на цю тему з батьком, і він дивувався, чому мене цікавлять діти, пологи, фізіологія. Але потім… Уяви… Ти, зрештою, знаєш… Ось є. Сталося! Це, правда, мале чудо, але це так. Я вийшла заміж за недосяжний, давно вимріяний ідеал. Так. Я стала жінкою справжнього мужа. І коли я, Андрію, вичула, що Іван буде моїм, я постановила собі бути для нього такою ж ідеальною жінкою, як він для мене є ідеальним мужем.

Але в цей саме час, Андрію, я спізнала не тільки Івана, але і всіх вас… Морозів. Сопрона, Петра, тебе, Таню. Почула ваші розмови, вичула ваш дух, ваші наміри. Я зміряла темперамент і душу вашого роду. Знаєш, що сталося? Я лякалася спочатку цієї думки. Ні, ні! Не треба цього. Демоне! Відійди! Я не хочу. Але все-таки Андрію, я чомусь у цьому крутежі збагнула, що ви всі… Що ви є.. разом всі…

Всі Морози. Що ви для мене — одно ціле. Ви нерозривні. Коли я дивилась на вашого велетня-батька. Коли кожний його крок — це чин. Коли в усьому ви залізно тверді. І нарешті — ви думаєте. Я просто не вірила, що тут у нас є люди, що можуть думати. І от я на власні очі і вуха переконалася: так! Тут є такі люди! Це ті люди, в середовище яких я входжу. Що маю їм принести, щоб бути гідною їх? Я мушу цій родині дати щось гідне і їх, і мене. Зрештою, я почала думати, що ви є початок великого, незбагнутого ще чину… Тут родяться люди, що не лишаться на хуторі, а підуть в усі кінці світу і скрізь понесуть з собою свою велику душу. Я мушу бути матір’ю тих людей. Розумієш, Андрію? Я мушу бути одною з тих, що з себе вилонять майбутніх Морозів. Такі у нас прекрасні простори. Таке високе небо. Така сильна і духманна під ногами земля. Як не хотіти, щоб на ній ходили так само великі люди і щоб я не була їх матір’ю?

В тому всьому я пізнала ближче тебе, — Мар’яна знизила голос. — І ти мені сказав усе: я зрозуміла, що моя плоть мусить бути поєднаною з святим духом. Я покохала… Я вперше, Андрію, покохала. Я люблю… І ще скажу: я хотіла б, щоб мої Морози були… щоб вони були… не тільки тілом… І тілом також, але і духом… Ти мене розумієш?

Після цього між них увійшла мовчанка. Андрій чув гарячу руку братової, чув, здається, биття її пульсу. Видавалось, що вона має підвищену температуру. Велика і сильна ніжність пройняла наскрізь Андрія, і він міцно, міцно притиснув її руку до свого боку. Але Мар’яна скоро визволила свою руку. Вони входили у місто. Перед ними, впоперек вулиці лопотіло біле, освітлене полотнище, на якому було написано: "Релігія — опіум народу!" Справа — крута доріжка вгору до собору, йдуть темні тіні, вікна собору світяться вгорі через мереживо безлистого каштана.

Мар’яна намагалася заспокоїтись, Андрій все ще чув звучання її насторожених, тривожних і гарячих слів. Розлучені і поважні, вони подзвонили в темноті ґанку до Лоханських. Відчинила Ганна. Чи ще всі дома? Дома. Входять в освітлений, з червоним стояком на парасолі, коридор, і назустріч їм, мов білий ураган, уже розгінно летить Ольга. Вона кинулася спочатку до сестри, потім до Андрія, без єдиного слова схопила його за руку і швидко, похапцем, ніби боялася, що його віднімуть, потягла хлопця до себе. На щастя, в коридор вийшов Микола Степанович і забрав до себе зніяковілу, розгублену Мар’яну. Ольга швидко говорила, бігла туди, бігла сюди, була неймовірно жвавою. — Ти тільки глянь, Андрійчику, що я тут понаробляла, — і показала йому чудово зроблений кіот з червоною лампадкою. — Це я зробила, — гордо казала вона. — Це… Ти дивись: це образок Матері Божої з Почаєва. Я перед нею молилась, щоб ти вернувся живий і здоровий, щоб це сталось скоро. У нас тут, знаєш, стріляли, через нашу хату летіли стрільна. А тут ось — на! Це твоє! — і вона витягнула з шухляди купу списаного паперу. При цьому вся багряно червоніє, не знає, що їй діяти, і, щоб затерти ніяковість, хапає Андрія за руку, кричить: — Біжім! — і швидко, швидко потягнула його до кабінету батька.

— Ааа! Здорові, здорові! — басить Микола Степанович, що помітно змарнів і помітно запустився, буйне його волосся розкошлане, і навіть здається, що він не голений. — Дуже добре, що прибули, Андрюша! Коли свідоцтво зрілості? — виривається у нього, як і звичайно, з самої душі, на що дістає скромну відповідь: — Буде!

— А тут у нас… Ах! Краще мовчати! Вчора забрали нашу сусідку Куніцину і сьогодні рано розстріляли. Вже відомо.

Ця вістка всіх вдаряє. Всі знають Куніцину. Сильна, расова жінка. Бариня. Нікому не хочеться вірити, що її могли розстріляти. І ніхто не знає, що на це сказати, бо ще нема таких слів, щоб ними можна висловити певні чуття, поняття. Першою зриває мовчанку Марія Олександрівна. — Може, хоть нап’ємось чаю, — каже вона, — бо нічого путнього тепер на базарі не дістанеш. Все якось зникло. От було, а тепер чомусь нема…

Всі заговорили в один голос, що ніякого чаю не треба, що треба спішити до церкви. бо вже й так пізно. Ольга наглить. Мар’яна, що сиділа мовчки, зосереджена в собі, — встає і каже: — Ну… Треба йти до церкви. — В її голосі вичувався докір.

Всі вийшли. Після світла темнота обернулась в чорну гущу, що невідомо — чи десь високо, чи десь низько — густо обсипана золотим зерном. Дзвонять дзвони. Поодиноко під гору пливуть у темноті чорні постаті. Трохи далі з чорного вилонюються і горять вікна собору.

У церкві тісно й душно, перед кожним обличчям палає свічка, все заріє, очі дивляться тепло і натхненно. Здалека чути старечий голос отця Методія, що повільно й однотонно читає страсті. Здалека долітають слова про зраду, про зречення, про віру, і он якась, певно, мама — скорбне, округле, залите сльозами лице — слухає ті слова і не може втриматись. Кого та людина вмиває своїми гарячими і чистими сльозами? Що саме так діткливо торкає найглибші глибини її матірного єства, що вона нестримно ронить ті прозорі краплини з добрих, повних, як повна криниця, очей, де живе велика, всеобіймаюча і всепрощаюча любов? Мамо! Свята, чиста, криштально прозора!

Андрій стоїть побіч з Ольгою, їх плечі щільно торкаються. Він чує тепло тієї дівчини, і одночасно в незбагнуте його розуму й душі входять різні думи і різні почуття. Одно заступає друге, а всі вони про любов, про світ, про вічність, про людину. І про те, що казала недавно Мар’яна, і про натхненну матір, що стоїть отам далі, і про події в його рідному місті, і про правду страстей, і про тепло, що від плеча дівчини. Велика сило, що створила всесвіт, що відділила добро від зла, що дала можливість чути і бачити світло, — ти ж, напевно, бачиш, якої страшно великої сили душі треба, щоб у такі дні малій все-таки людині пройти через проби і зберегти в собі вогонь тієї мудрості, що в основному різнить її від всього іншого в цілому всесвіті! Як легко згасити в людині людське і як трудно засвітити його наново!

Коло одинадцятої Лоханські знову дома. На одвірку їдальні Микола Степанович сажею своєї свічі накопчує чорний хрест з обтяглими раменами. У дівочій, ніби охороняючи недоторканість, горить багряним, м’яким теплом лампадка з чорними обводами, і тонке дихання її сяєва торкається срібла ризи на образку матері Божої, що виблискує древнім полиском. Теплий, тонкий настрій. На білі обруси столів, на затонулі втінність картини стін кладеться ніжність.

Може, направду, це останні дні, і десь на хресті вмирає Бог, і все так насторожено замовкло? Може, розверзнуться і заспівають небеса, як це написано? Так усе напружене великим, страшним чеканням, так тужно хочеться впасти перед незнаною силою святості і пристрасно, поривом усієї душі молитися доброму і справедливому!

Сиділи всі в різних місцях довго, хоча не було на це потреби. Андрій і Ольга сидять у півтемній дівочій, Ольга в білому, сидить у верандовому плетеному стільці, тонкі довгі ноги витягнуті, тяжке, злегка хвилясте волосся спадає трьома спадами на нагі плечі. Вона виразно, щиро й безпосередньо схвильована. З неї виливаються потоки нерівної мови про недавні переживання. Очі її довірливо віддають усе, що можуть дати, і ті погляди в’яжуть їх одним міцним вузлом.

Мар’яна у вітальні з батьками. Кволо світиться мала лампа на підставці біля піаніно. Мар’яна виразно чимось перейнята, чимось не тим, що бачать у цю мить її очі. Марія Олександрівна душею матері чує настрій дочки і, мов сторож-птах, кружляє над нею. Питає багато про хутір, про город, про Івана, згадує минуле, планує майбутнє. Марія Олександрівна вже давно не була такою говіркою. Зате не має чого казати Микола Степанович. Головна його тема згасла. Він зовсім розбитий і збентежений. Все, що діється на його очах, — пряме заперечення його сподівань.

Коло першої ночі лягли. Довкола була велика, згущена тиша. Мар’яна, лежачи на канапі в дівочій, довго не могла переслухати захоплення сестри. Це її хвилювало.

— Ольго, сестро! Перестань! Я тебе прошу! — казала Мар’яна. Ольга насторожено, з піднятою головою дивилася в те місце, де спить Мар’яна.

— Тобі щось недобре? — питала вона.

— Ні, я тільки хочу спати.

Але це було не так, і Ольга це виразно вичувала. Мар’яна довго ще не могла заснути, бо зводила сама з собою велику, вперту боротьбу. І найгірше, що не могла знайти остаточного рішення.

Андрій положився на канапі в кабінеті Миколи Степановича, і коли погасло світло та влилась у всі місця темнота, до нього почали підступати видива всього, що він в останній час переживав. У цьому знаходив він навіть своєрідну приємність, бо йому здавалось, що ці дні приносять з собою на землю початки такого нового, що дасть змогу людям рішити нарешті нерішене з тисячоліть минулого. Подвоєне єство людини, що само себе зборювало, нарешті розколеться і роздвоїться. Кожна половина піде своєю дорогою.

А рано-раненько Мар’яна прокидається, почуває той самий неспокій, одразу рішає тікати на хутір, одразу встає, одразу біжить під двері кабінету і тарабанить. — Андрію! Вставай! Йдемо додому!

Андрій прокидається і спросоння хрипко кричить: — Тож іще сьома!

Але Мар’яна вже його не чує, бо швидко-швидко вмивається на кухні і робить це з таким поспіхом, ніби боїться, що щось перешкодить виконати її намір.

У мешканні зчинився шум. Ольга прокинулась, побачила, що ліжко Мар’яни порожнє, одразу зірвалась і, як була — в піжамі, кинулась у коридор, їй здавалось, що вже пізно, що вона заспала і що її покинули. В коридорі наткнулась просто на Мар’яну.

— Мар’яно! Ще ж не снідали! — викрикнула вона тривожно.

— Зараз снідаємо! — відповіла Мар’яна і пішла до їдальні. На кухні у чепчику метушиться добряча Марія Олександрівна.

Вона не розуміє, що діється з її "дитиною", однак уже шумить самовар, дзвенить скло і скоренько намазуються маслом окрайці білого хліба. Андрій, що чує метушню, піддається загальному настроєві, зривається і починає швидко одягатись. Ольга затупцяла перед дзеркалом. Вона рішила провести Мар’яну й Андрія бодай до мосту, а тут її не слухає волосся. В розпалі метушні у неї виринає думка йти не до мосту, а на хутір. Вичуває, що будуть поважні перешкоди, але вона рішає їх прорвати і добитися свого.

Один Микола Степанович не піддався настроєві цілої родини. Його, правда, розбудив шум у коридорі, однак він спокійно поглянув на годинник, упевнився, що нема ще причин для поспіху, і блаженно заспокоївся. Прийняття починається о дев’ятій, а сьогодні, з огляду на велику п’ятницю, можливо, зовсім не буде пацієнтів.

Мар’яна наглить. Заповідається, як і вчора, гарний день. Свіжий. аж п’янючий ранок просякає через стіни будинку і наливає всіх бадьорістю і завзяттям. Всі вже готові. Появився навіть розпатланий Микола Степанович.

— Чого це вас так позривало? Не маєте часу?

Але хто його слухає! Сніданок уже з’їли. Всі готові йти. Ольга також.

— Я, мамо, йду з Мар’яною! — каже вона до Марії Олександрівни, бо Микола Степанович тут не має чого казати.

— Куди йдеш? — насторожено, з притиском виривається в матері.

— Мамо! — швидко починає лепетати Ольга. — Я мушу на хвилинку звідсіль вирватись. Що тут? Самі розстріли! А там така весна! — Ольга кинулась до вікна і розхилила його навстежень. — Глянь! — каже Ольга, гостро вказуючи рукою надвір.

Через вікно величезним струмом лилося гостре, яскраве сонце і таке саме повітря. Пташий гамір несеться з усіх садів.

Але спротив матері триває. Вона і слухати не хоче. Ольга їй потрібна дома. Втручається Микола Степанович, і Ольга виграє. — Мамо! Ось тато погоджується.

— Ах, що він, той твій тато, розуміється!

Але Ольга вже нічого такого не слухає і стрибає, мов кошеня. Андрій і Мар’яна поблажливо посміхаються. — Йдемо! — каже Мар’яна.

Всі троє вийшли. Марія Олександрівна провела їх на ґанок. За Дніпром, десь там за Ліплявою, де Германа та Лубенці, над замазаною опалевим туманом рівниною зводиться згущене сонце. Плесо Дніпра віддзеркалює барви туману, неба, хмарин і сонця. Місцями туманна каша повільними вайлуватими порухами пересувається з місця на місце, і це нагадує череду сірих велетнів, що прийшли до великої ріки напитися, а тепер, повні і тяжкі, повільно зводяться, щоб відійти в оті кущі верби, вільхи та іви, що манячать на золотому тлі обрію.

Молоді люди бадьоро ступають у напрямку Дніпра, їм весело. Кілька селянських гарб повільно котяться мостом. Вода барви сталі гнівливими зморшками нарізується на острівці. На полтавському боці стоїть гурт людей. З Канева в сумній покорі завив великий, древній дзвін, і його повільні звуки — здається, видимо для ока — розлого стеляться над рікою. Селяни, що сперечалися, замовкли. поздіймали голов’яне прикриття і хрестилися до сходу сонця.

Розсміяні молоді люди вийшли на широку, покриту дерев’яними брусами, дорогу, що веде до Ліпляви. Юна, бадьора і щаслива Ольга не знає, куди їй з її радістю, вона не чує ніякого дзвону, а регоче з кожної найменшої дрібниці. Молоді люди повертаються через кладку на стежку, що веде до хутора. Кладка перекинута через струмок прозоро чистої води з білим піском та дрібненькими білими мушлями на дні. Зліва, скільки бачить око, — луг, кущі, широкі жовті плями болотяних квітів. Молоді люди хочуть співати. але їм перечить дзвін, і пісня сама собою тахне в грудях.

Підвода ще не прибула, бо ніхто на хуторі не сподівався, що ті зірвуться так рано. Не шкодить. Стежка м’яка, і ноги самі роблять кроки. Кущі іви вкрились уже пухнатими котиками, і Андрій трощить цілі оберемки галузок, бо цього вимагає Ольга.

Перед хутором назустріч їм женеться Кудлай. Скільки буревійної радості! За Кудлаєм через новий паркан сторч летить рожевощокий Василько у весняному одязі і репетує: — Красуля привела теля! — Ольга від цього в захопленні. З воріт виїжджає Дмитро, але це даремно. Назад. — То ви вже тут? — дивується він.

Хутір загруз у працю. На городі копають. Іван замащений безліччю нечистот. Ольга його цілує. Мар’яна відразу зброїться до кухні. Омелянчиха топить велику піч — палає огонь, кипить, шкварчить, у великих нецьках сходить тісто. Ольга з місця дістає зайняття. Вона з Васильком має фарбувати крашанки. О, як це чудово!

— Андрію, — дискретно каже Іван і закликає брата до себе кивком голови. Заходять до Іванової кімнати. Андрій зацікавлений. Іван виймає з-за рамок портрета невеличкий аркуш і подає братові. — Читай! — каже він. Андрій мовчки читає: "Кохані! Чекайте нас у святу ніч. Цілую всіх. Ґава".

— Таня? — швидко підносить голову Андрій, очі його грають, Іван ще щось там каже, але Андрій весь — втілене захоплення, що нарешті побачать свою Таню в новому вигляді.

— А по-моєму, про це тим часом найкраще мовчати, — каже Іван, і Андрій погоджується. Але від цього радість його не меншає. От буде несподіванка! А поки що — ша! Не треба рушити батька. Він у ці дні для людей неприсутній. Він тільки з Богом. Велика мовчанка сковує йому уста, і ходить він так, щоб не порушити ні одного тону святості.

Свято нагально вривається в кожну щілину життя. Воно вже починається від вербниці. Іншими роками бувало, що в ці дні ще сніг, ще з полів межами блискотливо біжать струмки, а на лугу лежать олов’яної барви плями; інколи бувало, як і тепер, — сонце й перша зелень, але завжди в цілій природі той самий настрій: настороженість і хвилююче чекання великого щастя, що поволі і невидимо наближається з усіх боків землі та неба.

На хуторі ці дні мають свій смак, запах і барву. Це дні великого чекання і самозречення. Відходить день за днем, і їх таких сорок два — тиша, душевний спокій. На столі — чорний хліб, сіра картопля, бурштинова, з соняшника, олія. Від першого дня свідомого дитинства всі пам’ятають присмак глибокої туги, що постає через конечність зречення земних благ. Особливо ті останні дні посту, коли починає діяти весна, коли величезна піч кухні вже викидає пахучі, барви каштанів, паски, коли висуваються широкі деки свіжих скрутів ковбас з гострим запахом часнику й гірчиці, коли на всіх столах — гори хрустких бубликів, солодких мазурків, барвистих коржиків. Дитяча рука сама простягається, а слина котиться, а чічки барвіють — і гріх, і страх, і "буде бити бозя", невинне, чисте очко зиркає на ту бозю і не хоче вірити, що вона така грізна. "Ось, дитинко, прийде Великдень і все посвятить". Ах, коли вже він прийде! Такі ті довгі дні — і признайся, Андрійчику: чи не довелось тобі часом, коли відвернеться мама, заплющивши на бозю очі, відщипнути кінчик, отой, що з ниточкою, ковбаски. Зовсім, зовсім маленький шматочок, щоб було менше гріха, при тому сором’язно зиркнути на закоптілого Ісуса, затремтіти від жаху, бо він усе бачить, та втекти надвір, де нема зайвого ока, і там, під нашепти злої сили, все те швидко-швидко з’їсти? "Дивися, дитино. Нечиста сила на кожному кроці чатує на тебе, щоб увести тебе в гріх. Стережися її, дитинко", — чути тихі слова матері, але тут стільки спокус! Так їх багато!

Вже здавна рік у рік хутір непомітно міняється. Найбільше спричинився до цього отой Петро, тоді ще зі своєю гнідуватою борідкою, а потім ті школи. Коли він приїздив з Києва, то неодмінно привозив з собою когось зі своїх товаришів. Приїжджав Сопрон з Настусею, що служив тоді ще в Саратові. Молоденька Татяна появлялась у своїй гімназіяльній суконці з широким, брунатної барви, фартушком, а з нею її "подруги". І все то молодь, і хутір наповнявся, мов дзбан, шумливим питвом.

Тоді непомітно минали останні дні посту, — під лоскотливий сміх дівчаток, під невинні спроби залицянок, під жарти й розмови, а Великдень вривався, мов буря. Все тоді співало. Все було сміхом. По саду і по всіх місцях дзвеніли та барвіли дерева й люди.

Тепер ні Петра з борідкою, ні Сопрона з Настусею, ані навіть Тані з її невпинними жартами, біганням та роботою. Зате появилась Мар’яна з позакачуваними рукавами, в білому фартушку — Іванова жінка, Андрієва братова — недавно пишна панна з бронзовим волоссям, спокуса всіх ловеласів… А потім Ольга… Ця увігналася сюди ураганом, зовсім непрошена, як доля, і ось по цілому будинку сиплеться її переливний сміх. Ось вона фарбує з Васильком крашанки, і при тому обоє заводяться, мов двоє півників; біжать через сіни на подвір’я, Ольга кричить криком, ніби її б’ють, і женеться цибатими кроками двором та ховається якраз у дровнику, де Василько, напевно, її впіймає та порядно намне. — Я тобі, каже, дам! Потім, примирені й засапані, особливо Ольга, появляються знов у кухні, але по короткому часі вони вже знов чомусь гримотять стільцями в їдальні, і при тому щось з грюкотом падає, на них хтось кричить, а Ольга скаржиться: — То скажіть йому, щоб він мене не займав.

— Не займав! — кривиться Василько. — Хто то кого займає! — А всі регочуть. — О! Василько — сила! — падає зауваження. Василько надувається: — Я можу повалити її одною рукою, — заявляє він гордо, і нема таких, щоб йому перечили.

— Ви-но робіть своє, — свариться Мар’яна. — Поналивали скрізь фарби… Які твої, Ольго, руки! Май на увазі, що це тобі не відразу відмиється.

Ольга дивиться на свої трикольорові, з розчепіреними пальцями руки і химерно копилить уста. — Ет! Відмиється! — кидає легковажно. — А ходи-но ти, блідий лицарю! — кличе Василька.

— Сама ти бліда, — огризається той. — Білий, блідий, бідний біс пострибав, цок-цок, у ліс, — лепече Ольга і — мазь Василька пальцем під ніс, лишаючи йому там червону пляму. — Ах, ти, стерво! — вибухає наново Василько і накидається на Ольгу. Ольга тікає і кричить: — Тож це поранила тебе шальна куля! — Василько не зважає, двері лишаються навстежень, Омелянчиха лякається: — Господоньку святий! І де воно в повітри лихої бере тієї сили! — А під повіткою Василько вже частує Ольгу, що кричить "ґвалт", стусанами.

Який розпач, що Ольга в суботу мусить вертатися додому. Відтягала, скільки могла, але далі нема куди відтягати. Сонце погрожує впасти за гори. Андрій її проводить. Вийшли. Місцями стежка ще залита водою. Доходять до першої річки, що впадає до дніпрового рукава. і тут зупиняються. Кущі верболозів творять парк, крізь віття пронизується ще сонце, виграють рої мушок, з Канева чути удари дзвону. Далеко, в Ліпляві, і ще далі, в Решітках, валують собаки.

Андрій і Ольга, що тримаються за руки, зупиняються, зір, що спадав додолу, підноситься — око в око, зникає ясність, все загортається чадом — п’яно, солодко, і зовсім немає слів. Спинити б час, щоб ця п’янючість тривала, щоб далі не було слів, а тільки чуття, але довшають тіні, поміж галуззям зникає сонце, і Ольга мусить не йти, а бігти. — Андрію! Мушу! Прощай! До завтра! — Зривається і тікає, ніби її хтось ловить за обидві руки.

А Андрій стоїть на кладці — рівний і певний, а його думка ловить ту сполохану пташку, що ось вирвалася з його рук і мінливо ховається за кущами.