Морозів хутір

X

Все сталося через графа. Іван, як відомо, мав намір зовсім інакше провести цей вечір. Винятково до цього готувався і наперед насолоджувався в уяві танцем з Мар’яною. І от навинувся граф, а до всього оте переповнення. Розмова зі старим, якого всі поважали не тільки як знаного магната Російської імперії, але також як передову інтелігентну людину, видалась Іванові цікавою і навіть потрібною. Він хотів знати, що думають люди тієї верстви, проти якої в першу чергу направлене вістря теперішніх велетенських подій. Що думає столиця, що думають люди, які ще не так давно тримали в своїх руках стерно імперії?

Граф був також зацікавлений розмовою з Іваном. Мав з ним чимало спільного, був тієї ж самої думки, що соціальну проблему народу повинні рішати не соціологи і вже ніяк не з закордону, а практики, господарі, люди, що вміють творити реальні вартості і що виросли з рідного ґрунту. Морозів знав він ще з-перед війни, знав їх цілу історію, слідкував за їх зростом і тому саме брав їх як приклад зростання цілої нації.

Тому саме граф, незважаючи на винятковий час, на свято і на втому, розгорнув з Іваном довгу розмову.

— Все, що я передбачав — сталося, — казав він. — На мою думку, революція в Росії не була неминучим явищем, і її легко, легше, ніж деінде, можна було оминути. Ми могли заощадити собі цю трагічну операцію, з якої ледве чи вийдемо живими.

Для того, щоб розуміти причини нашої революції, треба було слідкувати уважно за думками її творців, передовсім за думками головного її оформлювача і натхненника — Леніна. По-моєму, писання Леніна, всі ті його "Искры", "Зари" і т. д. ніяк не треба було робити нелегальними, а навпаки: давати читати їх, думати над ними і негайно робити конкретні протизаходи на місцях, щоби зло не давало овочів. Так воно робилося скрізь, де люди думали реальними категоріями. І говорю я тепер не тільки за нашу, чи краще, мою суспільну верству, а за весь наш різнонаціональний народ у всіх його прошарках.

Шкода тільки, що так, як я, думаючих, серед правлячих верств нашої держави були дослівно одиниці, і ті одиниці не могли мати ніякого впливу на розвиток подій. Доля Російської імперії уперлася в непроломну твердість духової порожнечі нашої інтелігенції. Люди, що стояли на чолі, включно з государем імператором, були порожні в найістотніших центрах, звідки родиться творча мисль. За винятком нечисленних одиниць, наша, особливо політична, еліта була рішуче бездарною.

Не можу сказати, щоб більше обдарованими були "генії", що ту революцію з такою винятковою впертістю викликали. Це були пагони з того самого духового пня, і засоби їх були ті самі, тільки з протилежного боку. Я перечитував тих "геніїв" від дошки до дошки, мав у своїй бібліотеці всі їх женевські і взагалі закордонні видання, і ні одна їх фраза не викликала у мене сумніву щодо того, що ці люди хочуть рішити справу в цілому. Не творчість, не розум — демагогія, діалектика, утопія.

Ленін, коли візьмемо цю, так би мовити, провідну звізду революції, смакував демонічне і садистичне вичуття розправи над своєю жертвою. І для того, щоб всадити в серце жертви ніж, не було засобів негідних. Він думав тільки, як її вбити.

Отже, два полюси — ворожі й непримиренні. І коли б, припустімо, закони Божі були керовані цією засадою. наша планета не прожила б ані одної секунди.

Я ж натомість і дуже невеличка кількість провідної російської інтелігенції заступали думку, що тільки міцна, здорова духово, творча, формуюча і позитивно думаюча російська людина може створити справжні і тривалі передумови життя і розвитку господарського та соціального. Ще покійний Столипін частинно так думав. Був таким один із князів Строганових. Були мільйони таких, як ваш родитель, Григор Іванович. Це люди, що не впивалися химерами, а творили клітини реального, заповняли форму змістом, тримали російський корабель у рівновазі.

Але російські правлячі верстви на чолі з імператором думали зовсім інакше. Вірніше — вони не думали ніяк. Вони існували за інерцією і тішилися формулою Божого помазанництва. Доктрина царствуючого дому щодо своїх підданих не мінялася цілими століттями. Тяжко було розрізнити Миколу І від Миколи II. Гидко було дивитись на людей, що, по суті, не варті були тієї назви, що вважали себе Богом обраними вершити судьбу мільйонів і які раз на рік беззубими ротами просюсюкували якусь фразу свого соціального світогляду, що виглядала приблизно так: "нєльзя давать народу чувствовать, что он народ. Чєм он тємнєє, тем он пакорнєє". І це, пробачте мені, соціальне гівно робило цілу погоду нашої самодержавної історії.

Були у нас, Іване Григоровичу, сили скріпляючі й сили розслаблюючі, але одні творили хронічний закреп, інші — хронічну бігунку. А організм держави хворів.

І розуміється, що тепер переможуть крайності. Одна з тих крайностей. І, мабуть, та розслаблююча. Ленін жадає переорганізації Росії, але його армії веде Троцький, що є експонатом світового революціонізму. І для світової революції вони рішили безжалісно, з холодним розрахунком використати спину темного російського мужика і не менш темного російського інтелігента. І тепер та вимріяна світова революція почалася. Вже 1902 року в Штутґарті була видана брошура Леніна, де він виразно казав, що "русскому пролєтаріяту прєдстоят іспитанія єщє нєізмєрімо болєє тяжкіє, прєдстоіт борьба с чудовіщем, по сравнєнію с каторим ісключітєльний закон в констітуціонной странє кажется настоящім пігмеєм".

"Історія, — каже він далі, — поставіла тєпєрь перед намі бліжайшую задачу, которая являєтся наіболєє революціонной із всєх бліжайшіх задач пролєтаріята какой би то ні било другой страни. Осуществлєніє етой задачі, разрушеніє самава маґучєво аплота не только європейской, но также (можем ми сказать тєпєрь) і азіатской реакції сдєлало би русскій пролєтаріят авангардом мєждународнава революціоннава пролєтаріата. І ми, — каже він на закінчення думки, — вправє рассчітивать, что дабйомся етава пачотнава званія, заслуженнаво уже нашімі предшествєннікамі, революціонерам! 70-х ґадов, єслі ми сумєєм воодушевіть наше в тисячу раз болєє шірокоє і ґлубокое двіженіє, такой же беззавєтной рєшімостью і енергієй".

Ви, Іване Григоровичу, здивовані, що я затямив собі ці слова. І не тільки ці. Я їх більше таких затямив, бо мені було і є цілком ясним, що "разрушеніє самава маґучєво аплота" почалось, що відбуватиметься воно коштом нашої крові і майна, і я абсолютно переконаний, що це принесе нам нечувані своїм катастрофальним характером наслідки. І скажу, чому переконаний: Росія господарськи і соціально — порожнє місце. Кажуть — ми велетень на глиняних ногах, а я кажу — ми Ґоліяф, поражений туберкульозою. Маємо ще первобутньо думаючу людину, і Ленін, за Марксом, каже, що ми повинні цій первобутній людині відняти єдину її надію зростання — її приватну власність. Це потягне за собою першу катастрофу внутрішнього порядку. Почнеться велика, перманентна господарська криза, що потягне за собою катастрофу порядку зовнішнього; але поки те все буде, переможе все-таки Ленін.

І хочу сказати, чому все-таки переможе Ленін. Тому якраз переможе Ленін, бо він у цей час має і буде мати найбільше сировини. Він має на своєму боці найрадикальніші елементи людства, а ті, як відомо, завжди копчать у собі найбільше вибухової енергії. Царську Росію розсаджували свої люди під музику міжнародного плебейства з усіх верств і станів. Натомість Росію ленінську підтримають не тільки вроджені і нащадні пролетарі, але, супроти власних інтересів, її підтримають і мільйонери Америки, пересичені буржуа Парижу, зхимеровані масони і всі, що люблять дотеп смерті, всі садисти і циніки, а з протиріччя навіть вороги марксизму. Через Троцького, з яким Ленін свідомо поєднався, незважаючи на розбіжності, він дістане підтримку всього революційного світу, а там досить тієї олії, що завжди підситить всяке і кожне революційне горіння.

А Лєнін — це поєднання російської безмежності з азійською хитрістю і виключністю. Він вміє і потрапить використати так само слабість світу, як і слабість власного народу. І з цього одного разу вийде дуже великий блеф.

Вас, очевидно, дивує моє останнє слово. Постараюсь його виправдати і пояснити. Що Лєнін переможе, це твердий факт. Його мету ми прекрасно знаємо. Операція, якій він хоче піддати сто тридцять мільйонів живих людей, створить, очевидно, атмосферу найжорстокішого спротиву. Це те саме, що витворює кожний живий організм, коли в його функції втручаються сторонні, зайві чинники. Тоді розвивається гарячка, починається боротьба тілець крові, і організм або одужує, або вмирає. В даному випадку Лєнін створить систему влади, щоби подолати спротив збунтованого сліпця — народу. Мужика вженуть назад у рабство, з якого не так давно виволік його Олександер II. Він, розуміється, не дістане ніякої землі у власність, як сподівається, бо це перечить основній доктрині революційного вчення.

Справа в тому, що робити революцію і будувати господарство — зовсім різні заняття. І вимагають вони, зрозуміло, не тільки різного людського матеріалу, але зовсім різного духового наставлення в цілому. Революція — це не функція розуму, а функція чуття, причому, чуття людини, яка не може надавати ніякого значення матеріалізації своєї діючої енергії. Революція — сліпа, позбавлена логіки енергія, що в основному змагає осягнути максимум ефекту емоціонального порядку. Ідеї, що "присвічують" цій стихії, — це тільки етикетки "ґасударствєнной монополії" на пляшці горілки найвищого ступеня. І не ті етикетки, а зміст посудини впливатиме на остаточний вислід діяння. Отже, наша всеросійська революція буде найбезглуздішою з усіх революцій історії, бо базується вона на найжадібнішому до таких ефектів типові. Вона тепер щойно мобілізує свої рушійні сили. І, набравши розгону, вона разом з Миколою II, якого, очевидно, мусить усунути зі свого шляху, як основну перешкоду, вимете з обсягу свого простору все, що здібне матеріалізувати видимість на ціле століття наперед.

Передовсім вона піде війною проти господарників і економістів (маю на увазі практиків), проти інженерів, лікарів, учених, мистців і інтелігенції вищого творчого рівня, наставлення і стилю. Наступить. неймовірна деградація — дозвольте, що так висловлюсь — духової раси. У висліді це дасть насамперед голод. Звичайний голод. Не стане кусня хліба, і це перейде в перманенцію[32]. І це не значить, що земля перестане давати плід або не буде чорних рук, що потраплять відповідно її обробити. Тільки на північному полюсі або пустині Сагарі може наступити голод, як наслідок браку поживи. В решті випадків — це тільки наслідок певної настроєності того людського матеріалу, що зумовлює явище. Ви, як господар, напевне, не раз спостерігали, що на матеріальний стан людини не завжди впливала кількість матеріальних можливостей і навіть не кількість ужитої фізичної енергії, а якість духової суті даного людського типу. Революція внаслідок певних законів, а особливо революція нашого стилю, знищить до самого кореня якраз позитивний під цим поглядом людський тип. А ми знаємо: щоб виплекати потрібну расу собаки, потрібно сто років еволюції. Коли ж це буде стосуватись людини, часу треба в п’ять разів більше.

І другим, після голоду, наслідком цього явища наступить повільне, але послідовне відмирання зросту людини й суспільства. Підемо не вгору, а вниз. Розіб’ємо гарні речі і не буде нам їх шкода. Позбавимось почуття і вимог естетики. Підтримання функцій біологічних буде основним нашим завданням. В мові Леніна це означатиме "пролетаризація", а мовою людською це буде всього-навсього зведення всіх і всього до найнижчого позему, з якого не буде легко піднятися з багатьох причин, а першою з них буде страх, щоб життя не вернулось до своїх дійсних законів — конкуренції зростання. Все, що підніматиметься скорше і вище, і все, що не захоче "чекати" на "загальний рівень", буде негайно стяте ножицями пильної рівняльної сили. У висліді, суспільство обернеться на одноцілу, одноманітну, чорну масу. Це буде не народ, а чернь. Від низу аж до "верху", бо в дійсності не буде "верху", а буде тільки низ. А те, що опиниться "вгорі", буде тільки екстрактнизинності.

Загально можна думати, що Ленін, духовий творець цієї системи, який в основному намагається перефразовувати Маркса, пристосовуючи його лише, як він каже, до специфічних російських умов, робить усе це, бувши позбавлений свідомості, які саме наслідки його твір за собою залишить. Я думаю, Іване Григоровичу, що це не зовсім так. Я знаю Леніна. Знаю його особисто і знаю його писання. Це людина винятково гнучкого, всестороннього і навіть, я сказав би, далекозорого мислення. Я вже цитував вам його слова, і це не зовсім порожні звуки. За Марксом революція ніяк не сміє залишитися в межах якоїсь одної держави чи народу. Вона мусить обняти цілу планету. Вони її свідомо називають "міравим пажаром". Природа революції приблизно така: вона динамічна в зростанні просторовому і пасивна в зростанні часу, її понесуть і ствердять ноги, руки, фанатизм і брак аналізи, але вона не видержить ніякої конкуренції логічного і спокійного діяння творчої мислі. І коли Ленін потребує накинути революцію Росії, він використовує наш "пролетаріат", але коли Маркс буде далі жадати акції, в світовому масштабі, тоді мало буде нашого природного пролетаріату. Тоді треба буде його створити штучно. Треба буде закласти фабрику пролетаріату, і нею має бути наша нещасна батьківщина. Стояти ж на місці революція не має права!

— Ви мені даруйте за вибух мого патріотизму, але я дивлюся вперед на двадцять-тридцять років і бачу, що це саме загубить Росію. Не вірю й ніколи не повірю, щоби світ захотів так умерти, як умираємо ми. В катівнях, у льохах, у ямах, по двадцять тисяч, з кулею в потилиці. Це було б дійсно негідним тих, що мають музику Бетговена і геометрію Евкліда. Немає найменшого сумніву, що ми спровокуємо світ до грандіозної акції, у висліді якої настане розпад імперії, що творилася протягом тисячі років.

Мені тепер інколи кажуть, що я був лібералом, що водився з революціонерами, що я помагав революції. Нерозумні! Я намагався піймати сутність справи. Але хто, крім мене, це розумів? Вони старанно готовили ґрунт для революції, і от сьогодні бушує п’яний матрос і лисий дворянин.

Вам, Іване Григоровичу, напевно, кажуть: — їдіть на Дін! Захищайтесь! Мій он зять уже майже на фронті. Ви тільки погляньте, як елегантно тримає він свою шаблю. Ну, що ж! Не можу перечити.

І не слід. Він іде виконувати до кінця обов’язки жерця догорілого жертовника. Але захищатись треба було не тепер і не так. Це могли ми робити двадцять-тридцять років тому. Я пробував боротися з глупотою моєї кляси, але це було так само даремно, як ловити хмару. Я намагався втягти інтелігенцію в конструктивну роботу. Я хотів доказати, що не всі графи псярі й дегенерати. Я хотів сказати Горькому, що ваш батько мільйон разів перевищує його філософствуючих босяків. Я хотів підказати Толстому, що князь Андрей може бути потрібною людиною. І коли б іще жив Достоєвський чи Гоголь, я б і їх притягнув до своєї лісничівки, щоб показати, що у нас нема місця для епілепсії і що в Україні живуть не самі шалапути, а що ми хочемо і вміємо творити здорову, квітучу й співаючу культурну верству творчих людей.

Але ті люди — як з одного табору, так і з другого — дивились на мої наміри, як дивиться баран на нові, для нього незрозумілі, ворота. І сьогодні одні з них атакують, а інші йдуть на Дін робити жалюгідні спроби рятувати справу, що протягом ста років валилась, а на наших очах довалюється. Тепер їм Дін поможе, як мертвому кадило. Тепер єдиною надією для рятування справи є час. Треба змусити революцію саму себе зужити, а тоді почати наново. Я не йду на Дін. Тут застане мене Чека. Буду робити всі спроби пережити цей час на місці, бо більше, ніж жити, хочу бути свідком — хто кого переможе: доктрина життя чи життя доктрину? Я все-таки вірю в життя!

На цьому граф скінчив. Іван був, мов стятий громом. Він ще ніде й ні від кого не чув такої суворої логічної мислі. Він вірив у почуті слова, бо йому здавалось, що тепер йому зовсім легко дивитись на світ, — він бачить його, мов крізь шибу вікна. За час розмови більшість присутніх десь зникла, бо не хотіла їм перешкоджати. В залі гриміла оркестра, і по всіх кутках танцювали.

— Я вам схвильовано дякую, графе, — сказав Іван і міцно потиснув графові руку. — Ви для мене відкрили наш світ. Я подібні думки не раз намагався зібрати докупи, але мені це ніколи не вдавалося. Я не міг у них як слід розібратись.

— О! Іване Григоровичу! — сказав на це граф.

— Поживемо — побачимо. Ми ще повинні з вами випити. На столі стояли пляшки, закуски. Іван і граф налили і випили. І саме в цей час Іван довідався, що "зникли" Андрій і Мар’яна. Про це, жартуючи, повідомив Петро.

— Як зникли? Куди поїхали? То ще приїдуть! — захвилювався Іван. Глянув на годинник. — Фу, ти! Друга година. Даруйте, графе, я трохи занедбав обов’язки! — і Іван відійшов.

— Ти, мабуть, спав, — сказав Петро. Іван на це не відповів, був стурбований. — Ах, яка досада!

Іван вийшов надвір, розпитував знайомих. Ольга майже тремтіла і, коли про це оповідала, в її очах бриніли сльози.

— Ніколи, ніколи не дарую цього Мар’яні. І як вона могла? Іван знаходить Сопрона, обидва сідають у другі морозівські сани і їдуть кудись у темноту. Всіма напрямками з невидимих просторів сипався сніг.

На питання Івана (який, до речі, і сам усе знав): "Де ти в дідька пропадав", — заспаний Андрій відповів: — Був у петлюрівців.

— У петлюрівців? — в Івана на устах появляється іронічна складка.

— От уяви.

— Та уявляю. І що ж це були за петлюрівці?

— Дуже цікаві люди, — незалежно сказав Андрій. Іван подивився на нього недовірливо.

— Що? — підняв Андрій голос — Не віриш? Ти цього, Іване, не розумієш. А я розумію. Я йду з ними!

— Куди йдеш з ними? — холодним тоном спитав Іван.

— Я йду! На фронт! — нервово казав Андрій. Іванів тон впливав на нього депримуюче.

— Я не думав, що і в двадцять років можуть бути дітваки, — тим саме тоном докинув Іван.

— Ти, Іване, кажу тобі ще раз, цього не розумієш! Це ніяке дітвацтво.

— Роби, як знаєш! Твоє діло. Що ж торкається мене — я тобі це рішуче забороняю. Навіть думати! Ти віриш, що щось з того буде?

— Так! — пристрасно викрикнув Андрій. — Я вірю, Іване!

— Це значить: ти хочеш з ними розбити Росію і відірвати від неї Україну?

— Не я хочу! Росії вже нема! — підносить тон Андрій.

— Звідки це знаєш? — спокійно, рівно веде своє Іван.

— Цього не треба знати. Це видно. Зрештою, це речі ірраціональні.

— Що саме тут ірраціональне?

— А те, що Україна, хочемо ми чи не хочемо, буде!

— Ти так думаєш?

— Не я… Я вже тобі сказав: так думає закономірність буття. Росія сама цього хоче. Вона і тільки вона пхала і пхає нас на розрив.

— Не люблю парадоксів. Кажу тобі востаннє: мусиш скінчити гімназію! Не дозволю, щоб ти пішов у світ недоуком! А тоді роби, що знаєш.

Це було сказано так виразно, що Андрій замовк першим. Іван вийшов і не залишив за собою ніяких сумнівів. Андрій напружено думав, важив, сперечався сам з собою. Ні. Він сам не вірить, що така купка людей розвалить Росію. Він сам не вірить, що Росія віддасть без бою рідну йому землю. І разом погляд духа і серця летить у далеке майбутнє і бачить виразно яскраву, мов сонце, мету. Так. Прийде час і все буде! Треба почати бій! Тепер з парою людей, малою групою, купкою зухвальців, з романтиками в шароварах, спочатку за Січ Запорізьку разом з Тарасом Бульбою, слідами Хмельницького, у глиб і в шир, а потім вперед!

Андрій ці речі бачить, вони для нього реальні і навіть зовсім намацальні. Хоча він добре знає, що це не буде зараз. Він живе минулим і майбутнім. Те, що діється тепер, є прірвою, яку треба засипати, треба перекинути міст, щоби з’єднати кінці історії. Де знайти матеріалу і що це має бути? Війна? Кров? Нерви? Воля? Розум? Андрій перебирає всі елементи, зупиняється при кожному, важить один по одному і каже сам собі: все має бути! Іване! Брате! Все має бути! І після цього Андрій ніби вертається з далекої мандрівки шукання до свого порога, і здається йому, що від цього місця починається перша ява величезної драми кожного буття. Хочеться зачерпнути з цього місця і понести в життя ту міць душі і духу, що ніколи і ні під яким тягарем не ломиться. А решта приложиться рукою щедрості Творця всіх початків, яка ніколи ще не оминула тих, що заслужили.

У Морозів починається велике розвантаження. Відколюється з родини брила за брилою, ніби від розсадженої скелі уламки каменю. І кожна частина кудись котиться.

Сопрона тягне простір, бо там десь те місце, що йому належить. Петро з родиною вертається до Києва. Всі щось тихо в собі переживають. Старий Григор, можливо, найтихше, бо він не каже ані єдиного слова. Він тільки іноді в розмові філософує: — У государстві первою клітиною, як не кажіть, є сім’я. — А на підтвердження цього Василько буйно заявляє, що Михайло може зістатись на хуторі, що вони можуть ходити і тут до школи, а на весну він їде з ним до Києва.

— В кожному разі, — каже Таня, — свята мусимо перебути разом.

На це Сопрон відповідає, що не можна гаяти часу, бо він сподівається гіршого, і тому вечорами ціла родина сходиться в їдальні; на столі розложена карта імперії, і Сопрон, Іван, Петро та Андрій старанно студіюють шляхи, що ведуть за Урал. Міркують також, як тепер краще дістатися до Києва. Щось там уже казали, що на лінії Київ — Фастів висаджено всі мости.

Ці останні дні перед від’їздом Сопрон проводить якось дивно. Він часто кудись зникає і не каже нікому, куди. Він лише виходить у садок, переходить город і йде в поле — отак просто, в напрямку Гісина, через горб. Там він, незважаючи на вітер і на холод, зупиняється і довго стовбичить, ніби приблудний. Довкруги все вкрите товстою верствою снігу, але це не хвилює Сопрона. Він втягає в себе повітря, що пливе над землею з боку Гісина, слухає, як у Гісині шумлять росохаті сосни, дивиться на захід, на південь, на всі чотири боки світу і бачить поверхню снігу, на якій отам, за лугом, зводяться горби, вкриті лісами, а під ними Дніпро, якого тепер не видно, а здовж луги і кущі, а вправо чорніє хутір. Господи Боже! Як тільки подумаєш і як тільки глянеш! Скільки того всього мудрого і потрібного на цій великій, святій землі. Не стає ні думок, ні слів, ні образів, і вся повнота чуття сходить на одно сильне, що виривається з самого нутра, зітхання.

Сопрон — муж плечистий і сильний, і коли вертається при смерку на подвір я, він щось насвистує, особливо коли поблизу хтось вештається. Він ще заходить сюди і туди, заглядає до клуні чи до свининця, і особливо тягнуть його ті речі, які він знає ще з дитинства.

А ввечері в їдальні він зухвало розважає: — Е! Сибіру бояться ті, що там не були. А я вам скажу: не будь Сибіру, що варта ціла Росія?

Всі з ним погоджуються, а старий Григор, як і завжди, твердить те саме — Сибір! Це добрий шматок землі. Нічого не скажеш. Але до Сибіру треба хазяїна.

Розмовляють і розмовляють, і аж вкінці Сопрон так якось, ніби сам до себе, каже: — Нічого. Я от поживу в тому Сибірі, зароблю трохи грошенят, а там заберу свою численну зграйку і махну сюди.

Таня підтримує його всією своєю щирою сестриною душею.

— І мудро зробиш.

А Андрій ні з сього ні з того починає: Нема на світі України, Немає другого Дніпра.

— Е! — махає рукою Сопрон. — Сентименти!

Його підтримує Іван: — Коли б усі наші люди трималися Дніпра, бідно ми виглядали б.

— Бідно то бідно, — каже між іншим Петро, — але кожна істота на землі має точку тяжіння. Одну тільки точку. Погляньте на птахів.

— Точка тяжіння — одно, а радіус діяння — інше, — каже на це Іван.

— Згода! — каже Петро і жартівливо затягає: Де згода в сімействі,

Де мир і тишина.

Всі цей мотив знають, тому всі, навіть старий Григор, підхоплюють його. Іван з Сопроном баси, Андрій снажиться тенором, жінки і менші хлопці беруть вищим тоном. Виходить пісня, що тягне за собою інші мотиви.

На закінчення старий каже: — Так. Все це гарно. А чи ти, Сопроне, все вже як слід обдумав з тим від’їздом?

— Тату! — каже рішуче Сопрон. — Нічого не поможе.

— Та я тільки так… Щоб усе було, як кажуть, добре. Вибачай! Ці дні особливо швидко летять. Від’їзд відкладається, дні йдуть, але ось приходить один, наказує: не можна далі відкласти. З самого досвітку всі в родині на ногах. Напередодні безліч пеклося і смажилося. Зараз усе в русі, ніби виїжджає ціла родина. Двоє запряжок коней чекають. Коні на цей раз вичищені, сани уважно вимощені, Дмитро святочно одягнений. До Ліпляви проводять Сопрона всі, за винятком старого, а Іван їде далі, аж до Піщаної та Супої. Сопрон одягається, йому все виривається з рук, нічого не може знайти. Таня йому помагає, бо треба тепло одягнутися. Нарешті треба спішитися, бо ось уже дніє, години тікають, а дорога до Золотоноші далека. І вже в останню хвилину Іван рішає сам відвезти Сопрона аж до Золотоноші. Дмитро може не їхати. Сопрон нічого на це не каже.

— Але ж, Таню! Я цього всього не двигну, — протестує Сопрон, коли бачить, що він має везти з собою.

— Двигнеш, Сопроне. Це для Настусі. А це для Володі від Андрія. А це Катерина шле Саші. А це знов для Феді. Це тут для Гриші. А тут від мене маленькій Марусі. А це від батька… Ну? Пам’ятай, що ми тут дома.

Сопрон безрадно дивиться на сестру, похитує головою, знизує плечима. Дещо спізнено сини рушили з двору. На господарці лишається Григор з Дмитром. Прощання було коротке.

— Сину! Благословляю! Тебе, Настусю, всіх діток. Як могтимеш — приїжджай! Дорога далека. — Старому стиснуло в горлі, він швидко махнув рукою. — Їдьте! Вже їдьте!

А Сопрон обняв старого і не випускає.

— Їдь уже! Їдь! — каже швидко старий, повернувся і чимдуж подибав до хати. Двоє саней рушили і залишили глибокий слід на снігу, що випав з ночі. А старий зайшов до кімнати Івана і довго дивився з вікна, аж поки сани не обернулись у дві малі точки на обрії. Потім старий пішов до себе, взяв з полиці своє засмальцоване Євангеліє і прочитав кілька перших, що впали в око, глав від Іоана. З його очей весь цей час течуть сльози, він з ними бореться, аж поки не відложив книги і не проговорив уголос: — Слабий уже я став!

Але це було тільки тут, серед цих вузьких, закоптілих стін, на яких висіло в куті три ікони з лампадкою. Тут, у цьому малому просторі, перед цими іконами, перед тапчаном з твердим солом’яником, перед старосвітським, з грушового дерева, столом, перед небарвленою лавицею, старий Григор не мав потреби соромитись. Тут він сам з собою. Це його місце. Його тут не бачать зайві очі, і ніхто не може після сказати, що старий якось не так ступив чи сказав не те слово. Тут він той самий Григор, якого знали колись, коли то він носив ще крисатого бриля з соломи і широкі, матнисті штани з білого доморобного полотна. Він тут зовсім той самий, тільки волосся стало довшим і побіліло, тільки зір його вже не такий ясний та бистрий. Але душа така ж ясна і проста, як тоді, сорок років перед цим.

Всі знають, що старий Мороз — "чоловік твердий, що має характер", і таким він і був. Мінявся, як переступав поріг своєї комірки. Ще в кухні, навіть перед старою Омелянчихою, старий не відважувався на таке геройство, як бути "м’яким". Але ця кімната одразу на нього впливала. Книги, стіни, предмети. А головне — самота, що помагає йому бути твердим і міцним. Не любить, щоб інші зазирали до таємних місць його душі.

Колись давно-давно, ще за "старих часів", Григора вибрали були за титаря в Ліпляві. Одного разу перед великим постом тодішній старий отець Кирило — богобійний і строгий — накинувся в казанні на всіх, що курять тютюн. Після проповіді дядьки зібрались біля церкви і вели розмову про се, про те і про тютюн. — Воно то, звісно, зле, але раз Бог посіяв те зілля на землі, то що можемо ми зробити проти того…

— Не все, що на землі посіяне, посіяне рукою Божою, — сказав на це титар Григор. — А чи не дав Бог душу свобідну і розумну, щоб ми могли розібрати Боже від диявольського?

— І після цього, — казав уже пізніше старий Григор, — як я сказав оті слова і як зайшов до проскурниці, щоб полічити гроші, як це буває завжди після служби, я почув одразу десь у собі голос: — А що ти робиш сам, Григоре? Ти іншим радиш, а сам своєї ради не слухаєш…

А треба знати, — казав старий, що я набув оту паскудну звичку до курива ще молодим і потому не міг ніяк одвикнути. Я, знаєте, людина нервна. Як не закурю, бувало, — хоч умри. І тут я сам собі сказав: а от в цей піст курить не буду. Тверде було моє те рішення, — казав старий, — але не було ніякого вже відступу. Мусів дотримати і таки дотримав. Шість тижнів не брав до уст отого диму, хоча мене, мов капицю, крутило, і закурив аж по розговінні.

З того часу Григор давно позбувся свого уряду в церкві, але не позбувся свого посту на куриво. Не тільки на "скоромну їжу". Це само собою… Кожного року на запусти старий закурює ввечері в своїй комірці останню цигарку, потім затягає міцно капшук з тютюном, кладе його на полиці, де лежать його книги, і не доторкається до нього шість тижнів, аж поки не принесуть з церкви свячену паску. Після розговіння, коли всі йдуть спати, старий простує до своєї комірки, сягає перше, ніж спати, по свій капшук і крутить цигарку.

— При тому у мене тремтять руки, — казав, бувало, Григор.

— А коли закурю — голова піде ходором, що мало не впаду. Але зате як потім сплю!

Йому на це інколи казали: — То чому ж ви не кинете курити зовсім. — А старий по надумі казав: — Воно-то правда… Курити гріх. Але цим я себе випробовую. Не штука кинуть курити і не курити зовсім. Але штука, кажу вам, курити і раз на рік видержати без цього шість тижнів. І як довго я можу тримати слово, так довго я чую себе на землі.

І тому саме Григор є Григор, а чужі люди люблять на це казати:

— Е! То вам сила! То чоловік залізний!

А сам про себе Григор думає: — Який там залізний. От хіба трошки тримаю душу в своїх долонях…

Хоча інколи, що тут правду таїти, старий також зраджує себе самого.

— Не хватає, знаєте, сили, — каже він про це простими словами. А це значить: з нічого чоловік здвигнув себе догори, створив наочну вартість, вивів "у люди" дітей. І коли вдивитися в ту людину по можливості глибше, можна звичайним людським зором помітити, що початком його залізності є його велика м’якість.

Як він, наприклад, любив, особливо туманними теплими вечорами, вештатись, навіть отак без діла, вогкуватими берегами Дніпра, бачити ту воду зблизька, вичувати мовчки зіграність усього довкола і слухати без кінця неймовірну музику такого чудесного інструменту. Кому, скажете, промовив він про це хоч одно слово? Нікому. Він мовчав, бо навіщо потрібні тоді слова, коли вони найменше можуть сказати. Він чує, бачить, знає і часто тужить саме тоді, коли інші живуть, мов істоти, неторкнуті перстом свідомості.

І на доказ цього — його велика любов з Катериною. Вона родилась і пройшла на човні, між заплавами дніпрових берегів, у срібному тумані ночі і ранками при росі та співах солов’я. І тому не диво, що він родив синів, що люблять гарне. Господи! Тож його душа була якраз таким початком.