Морозів хутір

IV

За два тижні Таня лишила хутір. Спокійно, без зайвого гамору. Поїхала на станцію до Миронівки, нічого зайвого не брала, ніхто її не проводив. Старий мовчав, мов граніт, Іван уникав розмови і був понурий, Андрій напередодні півночі проговорив з сестрою, прощаючись, міцно її цілував… Мар’яна тихо плакала, особливо напередодні, звечора, Василько дивився на всіх, не розумів, що діється, питав Таню, чого вона їде до Києва.

Реквізиції дещо притихли. З’явилася надія, і люди знов почали рухатись. Наближалась рання, нерівна весна. З потеплінням Андрій має знов вертатись до Черкас, Василько вже пішов до Канева і мешкав у Лоханських.

Був великий піст з несподівано теплим першим тижнем, зі сніговіями, вогкими, рвучими вітрами. Старий ходив до Ліпляви говіти. Туди і назад — це добрий шматок дороги, старий ходив поволі, багато думав, а вдома часто брався за свої улюблені книги.

Напередодні від’їзду Андрія Іван був у млині, — тут недалеко, сім верстов над Дніпром, у Білого.

З заходу насувалися великі чорні хмари, швидко ставало темно, на хуторі тихо, безлюдно, порожньо. Вікно Андрія рівно світилося, на столі стояла мала лампа під зеленим абажуром, Андрій сидить, похилений над столом і готується до іспитів.

Раптом скрипнули двері, і на порозі з’явилась Мар’яна.

— Можна, Андрію? — чує він голос.

Не повертаючись, Андрій відриває стомлені очі від книжки.

— Заходь, — каже спокійно з глибини кімнати, не повертається і не дивиться назад. Мар’яна легко, нечутно перебігла простір від дверей до столу, легко, граючись, закрила долонями очі Андрієві.

— Мар’яно, — сказав все ще спокійно Андрій і намагався повернути голову.

— Андрію, — вирвалось у неї пошепки, вона нахилилась над ним, обняла голову і почала палко його цілувати. Андрій виразно відчув биття її серця.

Андрій був збентежений, швидко повернувся, випростався і взяв її обидві руки. Вони тремтіли і були холодні, Мар’яна тягнулась до нього, хвилювалась, невиразно щось шептала.

— Що з тобою? — збентежено казав Андрій і хотів боронитись.

— Люблю…. тебе, — ледве чутно вирвалось у неї.

— … Я знаю… знаю. Але я так мучусь, і ти мене зрозумій! Андрій пустив її руки, відступив, Мар’яна сіла на м’який старий стілець, схилила голову у великій відданій покорі. Андрій схвильовано ходив по кімнаті, відчинив двері і глянув у коридор. Темно, тихо і порожньо. В їдальні годинник вибив сьому годину. О дев ятій має вернутися з вечірні батько.

Коли Андрій вернувся назад до кімнати і зачинив двері, він вичув виразно, як все навкруги наситилося жагою і звабою. Повітря наповнилось сильним, хвилюючим згаром, що, здавалось, помітно для зору виходить з тієї тихої істоти, що сиділа, мов чорний ангел зі згорненими крилами, і дивилась у німій і безмежній покорі кудись під ноги Андрія. Щось сильне, сильніше, ніж розум, сумління і честь, гостро і невблаганно тлумило ясність свідомості.

У передпокої рипнули двері, з кухні хтось увійшов, Мар’яна швидко звелася на ноги, і все розвіялось.

Це була Омелянчиха. Лист для Мар’яни Миколаївни. Мар’яна мовчки, швидко взяла лист і пішла до своєї кімнати. Це писав з млина Іван — щоб вона не боялась, що дуже завізно, що він забариться цілу ніч і ранком прибуде. Мар’яна піднесла до уст писульку, повернула погляд до ікон — і очі її відразу залилися сльозами. Це сталося так несподівано, їй здавалося, що невидима Божа рука простягається від тихого образа, що образ Марії німим поглядом щось їй каже.

— Сохрани мене, Мати Бога! Поможи!

В будинку далі було тихо, темно і порожньо. Андрій уже не міг працювати. Думав і шукав опертя. Невже він такий слабий, залишений волею, що не дасть собі ради зі шматком гріха? Він уже майже мужчина — двадцять років, міцний, мужній і рослий.

А все-таки страшна, дітклива, повна уявних бажань, незбагнутих прагнень молодість! Дуже, дуже молоде і свіже обличчя, темні очі, такі чисті і прозорі, волосся пружно-живе, густе і хвилясте. І це прекрасне тіло, в якому постійно творились містерії великого життя, яке боролося з великою правдою, положеною рукою творіння на грані пізнання добра і зла.

І аж прийшов з вечірні батько, а в їдальні розсвітили маленьку лампку, бо треба заощаджувати нафту, — напруження трохи спало, стало все ясніше і легше. Принесли пісну вечерю — кислі огірки з соняшниковою олією, картопля "в мундирах" і чай з білими сухарями.

З легким шелестом увійшла Мар’яна в чорній шовковій сукні, сіла насупроти Андрія, дивилась на нього через стіл. Він уникав того впертого зору і підтягав під стілець свої ноги.

Старий спокійно сидів, оббирав сам картоплю, поволі їв і так само поволі оповідав, що "в селі валить народ іспанка", що минулого дня було дев’ять похоронів. — Нещастя завжди ходить разом, — казав поважно старий.

— Ніколи у нас ніхто не чув ніякої іспанки. Народ, як не кажіть, забув добро. Хай там кажуть, що кажуть, а Божа сила діє. Учені люди, а часом навіть і ви, хлопці. кажете — природа, природа. А я вірю, що природа мусіла з чогось постати. І коли Бог ліпив нас з глини, то мусів ту глину вже мати. Це тільки вздор і спротив, і небажання жити по-людськи. І от уже ми покарані, бо нікому іншому ми не шкодимо, як самі собі, коли топчемо добре і потрібне, а заповіти Бога ясно кажуть: люби ближнього свого, як себе самого. Найвища правда, і оминути її не можна.

— Я ось зустрів, — казав далі старий, — отам на перехресті Афогена Васильовича. Каже бідака, що в нього забрали все, що з золота. Але що, каже, мені те золото, ті персні, ті дрібнички, навіть коли це й пам’ятка. Що, каже, мені це все, коли я своїми очима бачу, як ті нерозумні руйнують віру в жизнь. Мене, говорить, покликав молодий хлопчина і каже не викладати далі історії. Чули ви щось таке? Не треба вже історії, минулого. Забудьмо все, що було, а жиймо цим ось бідним днем і мріймо про те, що буде завтра серед нас рай.

А не знають бідні, що рай — це небо, а земля — земля. Земля — це тверда, дуже тверда справа, вона не може без праці, без поту, вона скупа на дурничку. Не добудеш з неї зерна, як не буде пролито твого поту. Всі, хто мав з нею діло — знають це, як святий отченаш. От і мене туди кликали і казали — сякий і такий. І що ж з того? Минулося пияцтво, празник, і недалеко відійшли, а що то буде за пару років? Село уже просить хліба. Те, що я казав — сталося. Наш дорогий Іван Калиниченко вже підходить до мене і знов — чи не знайдеться, мовляв, для нього пудик, каже, пшениці на паску, а минув всього один місяць, як він наводив на мене отого комісара. Сказав йому — хай прийде, бо не він, стерво, для мене значить, а його діти, що ще не повинні нести гріх за негідного батька.

Старий говорив і говорив. Андрій і Мар’яна слухали мовчки. За столом було на диво темно, морочно, Мар’яна в чорному. Андрій мовчазний, на всьому — смуток посту. Мар’яна один тільки раз встала, принесла чай і мовчки поставила на стіл.

— А Іван не приїхав. Перед святами, мабуть, завізно, — казав поволі старий — А ти, Андрію, вийди трохи надвір та подивися там.

Старий звівся поволі з-за столу, перехрестився, сказав "спасибі за вечерю" і поволі пішов до своєї комірки. Мар’яна і Андрій зісталися самі віч-на-віч. Мар’яна мовчки збирала зі столу. Здавалося, вона не ходить, а пливе, що ноги її не торкаються землі, що вона нетілесна. Андрій відійшов набік і обперся на буфет. Він хотів відходити, але вичував, що відійти не може.

— Я вийду, Мар’яно, надвір, — казав він, бо не знав, що має казати.

— Добре, Андрію, — відповіла Мар’яна, і те "Мар’яно" та "Андрію" в устах обох звучало тепло, чуло і м’яко. І при тому вона кидала погляди, повні такого ж тепла, хоча їх не було в півтемноті видно.

Довго виходив Андрій. Ноги не йшли. Робив кроки туди і назад, на щось чекав, Мар’яна носила окремі речі, стелила довго церату — і вже нічого іншого не лишалося, як стати і визнати тим свою безсилість.

— Маєш, Андрію, вже все приготоване, — казала Мар’яна. — Завтра спечемо коржі…

— Добре, Мар’яно! Завтра зранку їду…

А потім поволі все-таки переступив поріг до передпокою. Мар’яна вийшла за ним до кухні і в півтемноті (в кухні під комином коптіла лучина) провела поглядом його постать до самих дверей.

У сінях Андрій напомацки підняв мостину, намацав рушницю, перевірив, чи набита, і вийшов надвір під вітер.

З заходу навально дуло вогкістю. Навскіс хлистко шмагало мокрим снігом. Під ногами товстою верствою лежали білі драглі. А ще недавно було ясно, здавалось, ішла весна, бриніли в затишку мухи і навіть пробували сили перші бджоли. Раптом усе повернулось — різко й сердито, ніби велика гнівна рука покликала до порядку розшалілу юність нетерпеливості. Був березень.

Андрій вийшов на пасіку. У двох квадратових віконцях Кандорової хижі застигло стояло водяве світло. Повільною ходою, з рушницею на пасі, нагинаючи під низьким капежем голову, Андрій перейшов попід хижкою, переступив через кілька жердин перелазу, пройшов наскрізно садом і вийшов у поле.

Господи, як тут повно чорного настрою часу. Вітер жене над землею згущене зло, чується буря, женуться хмаринності іспанки, лягають тіні і проходить біла, велична, від двору до двору мара, про яку Андрій не раз чув ще за свого дитинства. І торкається невидимий палець твого чола, розкривається череп, виливається мозок, і гасне зір. І нічого більше нема. Андрієві робиться моторошно.

І, хоч як це дивно, але в той самий момент виринають просто і легко інші мислі. Тож саме тепер на селі вечорниці. Міцний, пружний дівочий стан. Під вільною, зібганою сорочкою — міцні і тверді перса. Знайомі і свої, зовсім рахманні, завжди готові на звабу. Така тобі Наталка з тим своїм чортовим сміхом, що виривається з неї, як огонь з вічно горіючої печі, що пече і кличе. Андрій випростовується в темноті і нагадує Демона, що з наміром ловить гріх, щоб чутися дома серед цієї ночі.

А потім поволі перекладає думку на Ольгу, і від того вона ясніє. Тонке, гнучке призначення, якому не можна перечити, бо воно незаперечне. Гріх не має права торкнутись тієї тканини, бо дивіться, які ті очі в неї, яка в них чистість і ясність, і як там повно непорочності, яке те тіло ніжне і хрустке. Коли вона йде — здається, що хвилюється крапля роси на стрункій стеблині.

Довго не пускається Андрій цієї думки, цієї єдиної охорони від непевності. Постійно втручається Мар’яна. Мар’яна? Ти? І як на це відповісти? Якими-такими відтрутливими словами, щоб зупинити все різко, разом, рішуче? Тінь брата стоїть між ними…

Іван і Андрій вели часто розмову, входили психологічно один в одного і виходили назад до себе. І яке у них повне і певне довір’я! Вони говорять собі про школу, у них повна згода, не згадують ні Сопрона, ні Петра, перестали згадувати Таню. Старий Григор ходив, мов лев зі скабкою в нозі — ревів і пирскав, а вечорами сліпав перед паскудною малою лампкою з Євангелієм у руках.

І от про це і думав Андрій, стоячи з рушницею під вітром. Інколи він повертався до вітру спиною, інколи виставляв до нього обличчя. І коли зробилось холодно — пішов під повітку. Вітер зухвало бився в стіни і тряс деревами… І Андрієві пригадалося, що в дитинстві ці самі дерева були для нього тими істотами, що викликали вітер. Дивився, як гаснуть вікна — у батька, у Кандорів, у кухні. Всі, певно, сплять, і тільки з Іванової кімнати все ще вперто, рівно й причаєно виходила назовні легка червінь.

Мар’яна, як вийшов Андрій, пішла до себе, але не відважилась роздягатись, їй усе здавалося, що ліпше не лягати. В кімнаті тепло, під образом лампадка — і це єдине ясне місце. Любила читати, але зараз все у ній бушує, думки наганяють думки, їй здається, що вона пливе в бурю безмежним океаном. Минуле, господарство, Іван, розмови батька — все швидко, швидко приходить, вітається, киває і проходить мимо, а лишається тільки Андрій. Не думала і разом думала. Зачиняє двері і вікна думки. Нічого. Вона проходить крізь стіни. — Я вірна! Я вірна! — кричала вона, а хтось казав їй постійно: — Я вірю тобі.

А Андрій її ніяк не переслідував, а скорше, навпаки. І це, можливо, було те справжнє. Вона була впертою, хотіла боротись, а найгірше, коли була сама з собою, коли не було Івана дома. Та самота налягала на неї тяжкою брилою і збивала її з ніг. її тягнуло до гріха, сама шукала Андрія, а як знаходила, хотіла відразу накинутись, щоб відразу падати ниць. А найгірше, коли в цей час, як от сьогодні, говорилось про добре, про святість. Це були ті краплини води, що падали на червоне від вогню залізо. Мар’яна тоді молилась усіма словами, трималась, як могла, благала прояснення мислі. — Стій! Іване! — кричала її самотня вірність, що, здавалось, топилася в розбушованому морі, і не було кому подати руку спасіння.

Не роздягалася, крутилася сюди й туди, підходила до лутки вікна, виходила на кухню і дивилась через кухонне вікно у тьму. Потім з трудом, мов п’яна, верталася назад, шукала в собі первинні сили і щось рішала. На її неспокій складалися віки. Батько казав про якусь венеціанку, про предка кошового, про старе і давнє. Мар’яні самій іноді здавалося, що в її душі бушує буря тих давніх пристрастей, давно вже згаслих у просторах, але живих і діючих отут, зовсім близько, під лівою долонею, коли положити її на лівій грудині.

І от прийшов на це молодий Мороз. Непомітно й неждано, як все і завжди, хоча направду вона, мабуть, давно чекала на нього в найтаємніших місцях свого дівочого саду. І от не можна вже оминути його, щоб пройти до свого ложа без зайвих дум і дивних поглядів.

А будинок таємниче і темно мовчить. Мар’яні ті темні барви дуже підходять. Вона в них милується, переливає їх через мозок і пальці рук. Це страшна, вічна гра, це буряна пригода, шквал чуття, напруження душі, — і навіть чорні, старі предмети довкруги набирають особливої привабливості. Їй хочеться брати, брати пристрасно і все на оберемок брати, і бігти з тягарем напроти вітру.

Мар’яна вслухалась. — Андрііію! Прихооодь! Не лякааайся! І слухала тривожно, мов птах, що стоїть серед широкого поля, по якому ходять мисливці.

Нагло рішила силою вирватися з цього дивовижного виру і почала швидко, тремтячими руками, зривати з себе одяг. Вона мусить лягти на своє місце, повернути назад думки, вийти з цього простору і брязнути за собою дверима. І була вже в постелі. Уста шепчуть молитву, як нагло в передпокої — кроки. Голова сама зривається з подушки, уста німіють. Слух угадує найтонший позвук і чуття пізнає, хто це є. — Андрію! — кричить її душа німим криком, а коли відчинилися двері в коридор і кроки почали віддалятися, уста її зашептали: — Вернися!

Біль, розпач, сохне язик, не стає дихання… Відчула спрагу і встала, щоб її заспокоїти. Трошки холодної води, щоби промочити засохлі уста. І коли вже була на ногах, на неї находить, мов чорна хмара, тьма, з голови раптом усе зникає, з хоробливим поспіхом всуває вона босі ноги у виступці і вже зовсім при дверях помічає, що вона в нічній сорочці і що треба на себе щось накинути. Хапає нічний халат, але її пальці не можуть зав’язати поясок — і так виривається до передпокою.

Вона все ще переконана, що її путь веде до кухні — напитись холодної води. Вона це добре знає, але ось вона повертає не до кухні, а в коридор, серце її починає сильно битися, вона пробігає нечутно кілька вкрадливих кроків, ноги її плутаються, їй здається, що вона впаде. Намацала клямку дверей Андрієвої кімнати, з усієї сили рвонула нею до себе і після того кинулась у півтемний простір, ніби у прірву. Двері лишились за нею навстежень.