Морозів хутір

II

— Тьотю Клаво! Я їду! — кричить Василь ще на порозі свого мешкання, хоча він нікуди не їде, а всього тільки йде.

— Куди їдеш? — дивується господиня, що саме готовить обід.

— Іду, їду, їду! Іду додому! — співає Василь і при тому крутиться довкруги столу. — Кличе тітка Таня. Мене кличе тітка Таня! Їду, іду, їду! Чи думаєте, тьотю, що у нас щось сталося?

Дуже швидке збирання, все хватається, на бігу ковтається кілька ложок страви. Тітка мусить бігати разом з ним. Фізика. Українська мова. Русскій язик. Спів. Природознавство.

— А де рогатка? Де, тітко, рогатка? Ні, ні, ні! Я їсти не хочу! — викрикує Василь і вже на бігу натягає свою мокру шапку, все ще з тими самими плямами зеленого бруду на щоці. — До побачення! Післязавтра назад!

Надворі дощ. Скрізь мокро і порожньо, мабуть, близько вечір. Василь розігнався по Полтавській і раптом зупинився. Десь там, вгорі над Каневом, в бік Степанців, загриміло. Ще раз і ще раз. Василь пізнає, що це не грім, що це десь б'ють з гармат, і ці звуки наповнюють його дуже виразним, збудливим, ніби сильна музика, піднесенням. Він зривається знов і вже бігом біжить вниз Полтавською, здовж ярмаркової площі, до Дніпра.

Проходячи мостом, Василь не може відмовити собі, щоб не зупинитися на деякий час і не подивитись у глибину своєї близької, знайомої, могутньої ріки. Далі зорить у далечінь, не бачить ніякого кінця, чує гарматні перегроми, повертає обличчя на Канів, бачить гори, зарослі і забудовані, верхів’я дерев, вежі храмів, барвисті стріхи будинків.

— Ах, Боже! — виривається з Василя.

Він хоче сказати значно більше, але нема ніяких таких слів, щоб сказали якраз те, що треба.

Йде далі мостом, пересікає під гарматну гру свою ріку, маса води непомітно пливе, сичить дощик, шумлять осокори, що стоять отам далі, на полтавському березі. Був-був-бу! — чути ті самі, поривні звуки. Оглядається, далеко на обрії, на західному боці, бачить купу дерев, ніби висад, і, здається, за тими деревами саме стоять ті гармати, що стріляють.

Переходить міст. Дорога на Ліпляву виложена деревом. Вечоріє. Доходить до стежки через луг, що веде на Решітки, минає її, щоб по короткому часі зійти на другу стежку через потік і кладку поміж кущами червоної лози. Потік хвилясто прорізує просторий луг і веде до Морозового хутора. На Василя насуваються страхи. Темно. Десь тут, напевно, літає і квилить душа Максима-вішальника, про яку стільки наслухався. По тілі Василька проходить мороз, він нижиться, збільшує крок і біжить, біжить вперед. Не треба оглядатись. Швидше пролетіти це паршиве місце.

Але найгірше — це перехрестя. Василькові робиться зовсім недобре. Кілька кроків вперед — і ось те місце, кілька верб уряд, калюжа, ноги попадають просто у воду, розноситься плюскіт, за спину хтось, напевно, хватає, Василько робить найбільше зусилля і біжить, біжить.

Перейдено. Перехрестя вже за плечима і лишилось далеко. Спереду вже свій, знаний луг з кущами сріблистих верб, де влітку стільки барвистих квітів, що цілий луг видається одним безмежним квітником. Спереду вже чути собачий гавкіт, що доноситься з хуторів.

Там — також під пагорбком, над самим лугом, ніби на березі великого озера, — Морозів хутір. Білий, довгий, під зеленою бляхою будинок, за ним — розлогий сад з липами, яворами, овочевими деревами, обведений живоплотом і ялинами, що вічно шумлять. За будинком ліворуч двір — з клунями, стайнями, повітками. При в’їзді до хутора — дві височезні, гостроверхі тополі, а перед самим будинком потужний вал густого бузку.

Як приємно і радісно підходити до цього місця на землі! Василько вже не раз це пережив. А зараз йому здається, що він виривається з якогось мокрого, темнющого підземелля і біжить туди, де всемогутній дід, де тітка Таня і так багато світла, тепла та різних добрих-предобрих речей.

Вже здалека видно, що головний будинок хутора ясно освітлений. Це річ зовсім незвична. Тітка Таня, що не має досить нафти, робить таке неспроста. Світло світиться і в великій кімнаті, і в малому передпокої, і навіть у вічно замкненій, найбільшій кімнаті, яку в Морозів називають "гостинна".

— І що ж це може дійсно бути? — думає Василько. — А може, щось лихого, а він так даремно тішиться.

Лякається цієї думки, гонить її відразу. Не може бути. Тітка Таня і дід уже знають, що роблять. Василько пружить майже останні свої зусилля, з нього вже тече так само піт, як з неба дощ, і все це змішується за коміром, на устах, на бровах. Натомість язик у роті не повертається, так там висохло.

І зненацька проти нього біжить Кудлай. Це ціла гора — той "собарно", як на нього іноді любить казати Омелянчиха. Він наскочив на Василя з розгону і мало не повалив.

— Кудлай! — викрикує Василько в темноті, але він йому, тому собаці, від душі вдячний, бо це ж вже шматок дому. Це тепле, живе єство, що вміє живо і сильно любити. Ось вони вже біжать разом у браму, між тополями, біжать калюжами попід бозом до заднього кухонного входу. Ще кільканадцять швидких кроків — і вони вже в кухні.

Першою зустрічає його Горпина. Завжди обдрипана, у старій, земляної барви, спідниці, вона сьогодні одягла нову запаску. Василько нагадує топленика, якого тільки що витягнули з води, але йому не дають відсапнути.

— Василько прийшов! — крикнула Горпина до розчиненої пілки дверей передпокою, і звідти вже біжить довгонога, радісна і збуджена Таня, ніби вона щойно була в танці, швидко цілує Василька, з місця зриває з нього мокре пальтечко, поспіхом пригладжує його волосся. Василько все ще нічого не знає, Таня веде його за руку, ніби він сам не потрапить ходити, йдуть через передпокій, через вітальню, яка до цього часу була вічно замкнута і ще зараз відгонить пусткою; відчиняються двері до гостинної і… о, Боже!

— Це він, Іване, — каже сяюча, радісна Таня. І Василько, осліплений яскравим світлом, приголомшений такою кількістю людей, бачив тільки, що назустріч йому з обтягнутого доморобним полотном м якого крісла встав велетенський мужчина, підступив до нього, взяв, ніби малого, на руки, підняв і міцно, міцно кілька разів поцілував його в мокрі уста і щоки. Ті поцілунки були несподівані, вони були колючі, а, головне, якісь дуже і дуже дивні. Василько вже догадався. Це був його батько.

— Тату! — сказав Василько.

— Сину! — ще раз підняв його батько, обняв і повів до гурту. І тут Василько попав у різні обійми. Дядько Петро з Києва і… ще один, високий, костистий, з великим носом, у чорному. Василько на хвилинку зупиняється.

— Не пізнаєш? — питає високий добродій. — Та це ж дядько Сопрон, — каже батько, і Василько згадав, що це той самий з Сибіру, що має тих Володю, Сашу, Федю, з якими він листується, але яких ніколи ще не бачив.

А який урочистий, величний сьогодні дід! Він надягнув свій довгополий сурдут, старанно розчесав своє біле волосся, свою велику бороду. Він он сидить, ніби князь на троні, і посміхається. Василько поцілував його руку, а дід погладив його, як звичайно, по голові. І після того Василько засоромився і швидко зник за дверима.

Він побіг до кімнати Тані, де звичайно мешкав. Був сильно зворушений і не знав, за що взятися. Чотири роки минуло, як востаннє бачив батька. Спомин лишився досить гострий, бо пам’ятає до найменшої дрібнички, як батько відходив на війну. Пізніше він часто бачив його на фотографіях і на портреті, що його зробив дядько Петро. На ньому батько високий, барчистий, з твердою іспанською бородою, з міцним сокирою носом, одягнений у захисну воєнну одіж, з золотими погонами на плечах. Це і був той офіцер "його імператорської величності", як казав Афоген Васильович.

Незабаром прибігла тітка Таня і забрала Василька назад.

— Ну, чого соромишся, — казала тітка. — Тож тато приїхав. І дядьки…

— То він уже такий, — казав Іван Мороз, коли тільки Василько вимкнув з гостинної. На його обличчі радість і щастя. — А скільки це вже років має твій? — звернувся він до брата Петра.

— Так само дванадцять, — усміхнено відповів Петро. — Ходить до першої гімназії, до третьої кляси, і босячить на Шулявці. Воюють. Б’ються напропале. Поділились на гайдамаків і червоних, а оце раз приходить з отакенським шликом і здоровенним на лобі ґудзем.

— А як же твої сибіряки? — каже Іван до Сопрона.

— О! У мене їх цілий полк! Три хлопці і двоє дівчат…

— Сопрон у нас з розмахом, — каже Петро.

— Ну, як звичайно сибіряк, — каже Іван.

— Ти б їх хоч раз привіз — побачити, — заговорив старий, дебелий батько, чи краще дід, Григор Мороз, що сидить у великому фотелі і на цей раз навіть чомусь курить, хоча до цього часу він майже ніколи не курив на людях. Обличчя його округле, грубувате, з міцним, м’язистим носом. Очі вложені глибоко під чоло і прикриті стрішкою густих волохатих брів.

— Привезу. Ось тільки мине революція, — каже Сопрон. — Володя вже тепер хотів їхати. Кінчає гімназію.

— То він уже нашого Андрія випередив, — каже Григор.

— У нас не було перерви. Але мені трохи тяжкувато їх вчити.

— В Сибірі? І тяжкувато? — здивувався Петро.

— Я дістаю всього сто двадцять рублів. А три душі челяді, двір, господарство. Все йде, як то кажуть, на вогонь.

Сопрон найвищий за всіх. Він не скінчив школи і став машиністом-залізничником. Служив спочатку, перед війною, в Саратові, але як збільшилась його родина, перевівся до Хабаровська, щоб дістати більший "оклад". Водив транссибірський експрес.

Не встигли привітатися свої, як почали з’їжджатися покликані з приводу такого важливого випадку гості. Таня послала коні по свою приятельку Мар’яну Лоханську з Канева, а з нею також прибув знаний навкруги капітан Водяний. І Лоханська, і Водяний — цікаві молоді люди, приятелі Татяни ще з Петрограду. Перша — товаришка по університету, другий — добрий старий знайомий, кавалір і гвардієць, герой війни, відзначений Георгієм за хоробрість та добру службу цареві й батьківщині. Лоханська — дочка лікаря з Канева, Водяний — син дячка з Андрушів, з тих самих Андрушів, з яких походить також старий Григор.

— А! Іван Григорович! — викрикнув Водяний, коли побачив таке несподіване товариство. — Це вже чогось варте.

Міцно трикратно цілуються. Мар’яна також сильно здивована.

— Невже Іван Григорович? — каже вона і так само сердечно його вітає.

Вітаються всі. Сопрон також дуже рідкий гість.

— Прошу всіх — хто де може — сідати! — каже Таня. Мар’яна підсідає до Івана.

— Ну, так, Іване Григоровичу, оповідайте, — швидко каже вона, а її прекрасні карі, великі очі горять цікавістю.

— Дуже багато оповідати, — каже Іван.

— Ну, як же там у тій Германії? У нас же тепер також німці. Ні. Краще на вас надивитися. Так вас давно ми тут не бачили, а стільки передумали. Ми вас уже поховали. Де ж так довго не давати про себе ніяких вісток!

— З полону не завжди вдається відразу подати вістку, — каже Іван.

— Але це ж тривало! Десь біля року. Бідна Таня, вона у вас герой. Трималася, мов капітан корабля.

Розмова швидко перекидається з теми на тему. Водяний повідомив, що у Василькові роззброїли німців. — А сьогодні отуди десь надвечір бухкали, — говорить старий Григор.

— Це все Тараща. На них німці наперли, і вони хотіли переправитись через Дніпро. Все йде повним ходом.

— А як ваш шановний батько? — питає Мар’яну Петро.

— Нічого. Дякую. Все своє. Приймає пацієнтів і політикує. Для нього тільки "учредітєльноє собраніє".

— Кінець з тим "собранієм", — каже Сопрон. — В Петрограді вже давно Ленін — Троцький.

— Для мого батька це імена порожні, — каже Мар’яна.

— А що це була за така маніфестація в Каневі? — питає Мар’яна Водяного.

— Самостійники, — каже коротко Водяний. Іван виявляє зацікавлення.

— То й тут також вони є? Я думав — тільки в Києві.

— О! Поживемо — побачимо, — каже на це Петро. — Але ось цікаво, як це той Ленін прийшов до влади?

— А! Це було ясно, — каже на це Сопрон.

— Кажеш, ясно? — дивується Петро.

— А хто ж це такий, той Ленін? — питає старий Григор.

— А, це старий революціонер. Поміщик десь звідти, з Саратовщини, — каже Петро. — А чому ти думаєш, що все було ясне? — звертається знов до Сопрона.

— Бо Керенський прийшов до нас передчасно, — коротко кидає Сопрон.

— А що це значить?

— А те, мій брате, що Росія на демократію ніяк не готова. Сотні літ деспотії — і зненацька демократія. Це все одно, що спустити собаку, що ціле своє життя був прив’язаний.

— А чого ж той Ленін хоче? — питає повільно старий.

— Диктатури робітничої класи, — каже Сопрон.

— Якось я того не дуже второпаю, — каже на це старий.

— Робітнича класа, — каже Петро. — Все робітники. Вони мають диктувати. Пролетаріат, як це у них тепер кажуть.

— Ну, а як же так: одним усю власть у руки? — каже далі старий.

— Ну, так, як і до цього часу було, — заговорив Сопрон. — Тільки до цього часу владу тримали верхні класи.

— А тепер, виходить, будуть нижні, — каже старий.

Іван при цьому мовчить. Він уже в Росії пару тижнів, був і в Києві, але поки що для нього дуже багато в цьому невиразного.

— Хто був нічим, той буде всім, — каже задоволено Петро. — Як у Євангелії.

— Ну, ну! Побачимо, — говорить спокійно старий. — Я тільки не завжди довіряю тим, що були нічим. Людина, що не потрапить вибитись…

— Тату, — каже Сопрон. — А хіба ви не знаєте, як то з нами було?

— А все-таки ми ось не на останньому місці, — відповідає на це старий.

— А нащо взагалі та революція? — питає Іван так тільки, аби щось сказати.

— Революція була потрібна, — каже Петро. — Передовсім велика нерівність. Далі візьмімо ту саму земельну справу. А найважніше — страшна відсталість від решти Європи. Ми тут чванимося, що маємо ті простори, але своєї фабрики автомобілів ще не маємо. В Америці вже давно їздять автомобілями, а у нас як були воли — так і зістались. Які у нас, візьмімо, дороги? А залізниці? Коли нам треба дістатися до залізниці… Самі знаєте, як то є.

— Але хіба цього не можна було без революції? — вставляє слово Мар’яна.

— Ну, Мар’яно Миколаївно, — каже Галантно Петро. — Очевидно, але у нас, як знаєте, без революції не потрапили навіть до цього часу обстригти бороди.

— То це ж у росіян, — каже Мар’яна.

— А у нас же хто задає тон? Не ті самі росіяни? — каже Петро. — Зате ось тепер приходять українці.

— Ну, от… Хочуть зненацька ділитися. Жили, жили разом, — каже Мар’яна, — і раптом ділитися. Дуже дивно. Почули б ви, що каже наш добрячий Афоген Васильович.

— А, це жарт, — каже поблажливо Сопрон. — Романтика.

— Ну, Сопроне, — зауважує на це Петро. — Романтика часом може стати й неромантикою.

— Ніколи, ніколи, я тобі кажу! Ніколи! — рішуче заговорив Сопрон і навіть досадно повернувся назад, відкинувши рухом голови свій великий чуб.

— Е! Я так думаю, що у нас в Росії місця досить для всіх, — зазначив старий Григор. — І нащо там його ділитися. Але нема в нас доброго хазяїна. Росіянин не вміє вести хазяйства, а це головне.

— Ах, — каже Петро. — Ти, Сопроне, кажеш — ніколи. Росія — твір непевний. На нього складалась зброя, нагай і кайдани, а це якраз делікатні складники. А що ти зробиш, наприклад, з тією могилою, що отам у нас над Дніпром? Там лежить динаміт, і спробуй його порушити. Цар ставив варту — помогло?

— Шевченко наш! — твердо сказав Сопрон, зрозумівши, про що Петро говорить.

— Ти це знаєш краще — наш чи не наш. Государ імператор ставив над ним все-таки варту. Цікаво, для чого. А чого то він висилає того свого кріпачка в ту пустиню? Щоб возвести в пророки. Тут і є та карколомна нелогічність. Наш і не наш! Тут, друзі мої, взагалі нелогічність в ідейній суті нашої держави. Чому ставити на могилі варту, як над скарбом яким. Люди ж це бачать. А далі? Заборона живого слова — це заборона живого життя, а все, що живе, — живе, і ніяк його не заборониш. Чому не дати йому спокійно лежати в сирій землі, яка була, без сумніву, і його землею?

— То ти за розподіл? — питає з серцем Сопрон.

— Я цього ще не кажу, — каже Петро. — Росія сама жене до того. І зажене, — закінчує рішуче.

— Чудні діла твої, Господи, сказав тарган, що попав під решето. І дірок багато, і вилізти годі, — зазначив Іван.

— Ось прийде Ленін і він знайде вихід, — каже Сопрон і продовжує далі: — Я знаю тільки одно: мусимо втримати єдність. За всяку ціну… А що випустили того Петлюру, це, по-моєму, велика хиба.

Не всі розуміли, де то і як то випустили того Петлюру, але не хотіли розводити теми.

Збоку, благорозсудливо і благопристойно, не втручаючись особливо до розмови, сидів і курив цигарку капітан Водяний, Його бистрі чорні очі пильно вдивлялися в обличчя кожного розмовця. Ніхто не звертав на нього особливої уваги, хоча саме він належав до тих, хто "все знає і все сам бачив", бо ще недавно був у Петрограді і служив чи не в самому Волинському полку Гвардії, що саме революцію заварював. За ним гналися десь там, над Невою, матроси і, приставивши до носа бравнінґ, здирали з нього його капітанські погони, а на додаток до цього, як нагороду за свої труди, звільнили його від золотого годинника. Це був перший, можна сказати, хрещеник революції, перша риска рівняння, а він сидить мовчазний, мов риба, майже байдужий, гордий і недоступний. І ніхто ще не може сказати, що саме діється в його буйній, міцно замкнутій душі.

Таня перша звернулась до нього. Мовляв, приятель і друг, а мовчить.

— А ось ви, Миколо Івановичу, так і не висловили своєї думки, — сказала зачіпно вона, голови повернулися в бік Миколи Івановича. Його кострубате, дещо монгольське, мужнє й виразне обличчя опинилося в центрі зору тузеня очей.

Капітан перш за все посміхнувся. Докладніше — його широкий з тонкими губами і чорними короткими вусами рот зробив не менш широку й тонку усмішку.

— По-моєму, друзі, щоб "музикантом бить, так надобно уменьє", як казав один соловей одним музикантам. А я належу до тих, що такого "уменья" якраз не посідають. Знаю, чого вчили: командувати, маршувати, стріляти. Але революцію робити наше прекрасне "атєчество" нас не вчило. У моїх ухах все звучать знані столипінські слова: "Вам, ґаспада, нужни бальшіє патрясєнія, а нам — бальшая Расія". І коли почали полювати на "пагончікі", і коли мені за них давали нюхати револьвера, я їх зняв і віддав. Нате і тіштеся. З цього часу я перестав бути "русскім офіцером". Дуже-бо російський народ не злюбив своїх російських погонів, а моєму другові, що не досить зрозумів свій чудовий народ і пробував обстоювати честь російського офіцера, зняли також "пагончікі", але разом з його власною шкірою під ними. І сьогодні я вже ясно знаю: "бальшіє патрясєнія началісь".

Слова ці впали, можна сказати, несподівано. Всі замовкли. Водяний вийняв цигарничку з тонкими, довгими папіросами і звернувся до Тані: — Дозволите?

— Дякую, — каже Таня. — Я вже давно не курю.

І оді він подав цигарничку мужчинам, але всі, за винятком Сопрона, також відмовились. Водяний закурив сам. Цигарка в його устах стреміла звично й допасовано. Пальці правої його руки енергійно робили своє діло. Дим пружною струмкою виривався з-під його вусів.

З мови Водяного всі зрозуміли, що ніхто з них не знає, що саме тепер діється, чого вони всі разом і кожний, зокрема, хочуть, до чого, властиво, воно йде. Розгортається і набирає розгону страшна, незбагнута сила, без початку і кінця, без напрямку і без завдання. Темнота, що розправляє чорні крила над всесвітом і готова його закрити від обличчя сонця.

Це відчування виразно торкнуло уяву більшості присутніх, а дехто з них чітко, майже намацально вичув приявність суті того, що діється. Щоб затерти це вражіння, змінили мову. Старий казав, що все ще добре, що війна скінчилась, що колотнеча мине і люди підуть своєю дорогою. Іван оповів про свою одіссею. Всі слухали про чужу і далеку країну, про її звички і порядки. Видавалося, що це було незмірно далеко, можливо, навіть далі, ніж Сибір, а в кожному разі той світ був зовсім інший і відмінний.

Появився ще раз Василько. Він уже зовсім переодягнений, має на собі новин матроський костюмчик, якого він уже давно не вдягав, щоки його розчервонілись, очі горять і сяють. Мар’яна встала і взяла Василька за руку.

— Ну, Васильку? Тішишся?

Василько ніяковіє, а дядько Петро йому помагає:

— Стріляти вмієш?

— Певно, — відповідає Василько.

— Ось як приїде Михайло… той тебе дечого навчить. А як там Афоген Васильович? Ще живий і здоровий? — питає далі дядько Петро.

— Мгу, — підтверджує Василько. Всі зацікавлені.

— А направду, як там наш хоробрий Афоген Васильович? — питає піднесено Іван.

— Завжди той самий, — каже Мар’яна. — Незмінний, твердий, точний. Заходить інколи до нас і каже до батька: "Миколо Степановичу! Посудіть самі. Як можу викладати історію Греції малоросійським язиком. Мені вже скоро шість десятків буде". Плаче! Плаче старий! А тепер у нас новий комісар — самостійник страшний. Якийсь студент.

— Як то? То й тут уже по-українськи? — дивується Іван.

— Ще тільки українська мова, — каже Василько. — І то хлопці не хтять.

Сопрон відвертається, старий мовчить і посміхається, Петро міркує. Капітан Водяний штивно тримає голову і також посміхається. Його ще не приношений офіцерський мундир лежить на ньому певно й гідно. Масивні, золочені, з двоголовими орлами ґудзики всі на своїх місцях. Бракує тільки злощасних погонів, які втратив там, разом з золотим годинником.

Міцні, барчисті люди, кроєні з доброго матеріалу, не дуже плекані, але роблені рукою майстра, що знає своє ремесло. Кожний з них творить заокруглену цілість. Навіть не можна напевно сказати, що Петро є рідний брат Сопрона — такі вони різні, і тільки досвідчене око помітить між ними багато спільного. Вони однаково нахиляють голову, руки їх при розмові роблять подібні рухи, те саме помітне в модуляції їх мови, співу, кашлю. Здається, ті люди росли в різних земних широтах і зріли в різних температурах. Такі у них різні погляди, смаки і вподобання. Але все-таки вони походять з одного кореня. Вони тільки постійно розходились по різних місцях, жили один від одного далеко, знаходились у відмінних середовищах.

І ось вони знов разом. Надворі дощ і революція, але тут у них ясно, тепло й приємно. Зі стін дивляться на них картини, портрети, звичні, знані, свої речі. Всі кімнати заповнені мистецькими речами. Про це подбав Петро, що є професором Київської художньої академії. Тут цілі збірки праць його самого, його товаришів і його учнів. Є тут і речі видатні. Ось шкіц Рєпіна, що, мандруючи по Дніпру, побував у так званій Лісничівці графа Демідова, а також у Морозів. Є тут Сєров, Їжакевич, Красіцький. Там, у кабінеті Івана, над столом портрет покійної жінки Іванової Марусі — у барвистій плахті, з вінком на голові.

Все це рідні, знані, близькі предмети. Той самий поміст, стеля, стіни. Ті самі витоптані пороги. Так саме звисає зі стелі лампа.

Таня просить перейти до їдальні. Всі встають, переходять через вітальню і передпокій в невеликий коридор, звідки двері ведуть ліворуч до просторої їдальні з одним величезним вікном. Іван і Сопрон оглядають кімнату. Все, як було. Широкий і довгий стіл посередині, Ті самі куверти[17] й порцеляна. Той самий білий настільник. На столі у такій самій черзі стоять пляшки, знайомі карафки, склянки і чарки.

І так само сідають до столу. На першому місці — старий. Далі — Сопрон і Петро, напроти — жінки. Зараз перевага мужчин. Тільки Мар’яна сідає між Петром та Іваном, бо Таня мусить постійно слідкувати за кухнею. І навіть так само через мале віконце подають до їдальні з кухні повні вази, і роблять це ті самі руки старої Омелянчихи.

І от усі за столом. Поволі зводиться могутня постать діда. У Морозів є звичаєм, що у святочних моментах гостей вітає старий. Великою костистою рукою старий тримає свою стару, окремо для нього збережену, гранчасту чарку. Низьким, трохи старечим голосом він починає:

— То вже так годиться і так велить старий, добрий звичай, що ні одне діло не може бути ділом, коли, як то кажуть, не буде з нього могоричу. "Ястіє і пітіє веселіє Русі єсть", — каже наш літописець, а це велике діло. А у нас зараз велике діло. Не стає навіть потрібних слів, щоб як слід про це сказати. Ось була велика війна. І були ми розкидані по широкому світі. І було у нас тут, на цьому хуторі, всякого. Але ми чекали, вірили, надіялись. Все ми думали, що війна скінчиться, що люди наші вернуться додому. Просили Бога, щоб охоронив і залишив нас при житті. І от, дяка Всевишньому, все сталось добре. Всі мої сини живі, здорові, і моє серце від цього радіє. Тепер треба знов починати життя, і за це, діти мої, підношу мою чарку…

Випили. Випили мовчки. Забряжчали скло й порцеляна. На обличчях — приємне, напружене зворушення. Сусіди перекидаються словами. Іван вичуває щастя, бо йому ніяк не віриться, що він ось тут між своїми, між дорогими людьми, за рідним столом. Сопрон також піднесений.

— Ну! — каже він. — Дорога моя з Сибіру сюди не була легенькою. Але я постановив: або тепер, або ніколи. А так чогось тягнуло, ніби чулося, що там щось має бути.

Особливо щаслива Таня. її змужніле обличчя горить зворушенням. Блискучі, сині, щирі очі яскраво й проречисто сміються. Вона така міцна, звучна, рівна. Так дуже багато в ній життя. Вона має вигляд людини, яка все, що від неї вимагалось, виконала чесно і солідно і тепер має вільні руки.

Говорили й інші, встав Сопрон, навіть пару слів проговорив Іван, що засадничо не любив ніяких офіційних слів. А головне — всі щиро, від душі і серця розмовляли, сміялись, пили нові і нові тости, а потім все перейшло, як це годиться, на веселу пісню.

І байдуже, що тут же, на досяг руки, — густа, аж синя, ніч, що в шиби бубонить дощ. Тут ось довкруги все добре, все своє і на місці. Нема про що зайво турбуватися.

Василько сидить, як звичайно у таких випадках, на другому кінці столу проти діда. Він дивиться на все широкими, трошки сп’янілими очима. Йому страшно весело і зовсім не віриться, що ще цього самого дня він був десь там у школі, що мав ту дивну пригоду, що біг темним лугом і переживав безліч страхів. Він слідкує за всіма, до його вух долітають з усіх боків уривки слів. Він також гарно бачить, що панна Мар’яна дуже сьогодні весела, що вона часто заливається дзвінким сміхом, відкидає назад голову, а її буйне, мідяної барви, кучеряве волосся нагадує вогонь. А батько також веселий і сміється. Він підливає собі і Мар’яні, щось шепче їй на вухо та знов реготить, тому Василькові робиться трошки недобре. Він раптом пригадує чомусь свою матір, такою, як завжди бачить на тому портреті, що висить у батьковому кабінеті. Іншої він і не пам’ятає, але та "Маруся" з портрету зараз стає перед ним, мов жива, і він чує, що на його очі спливають сльози.

А он там батько, думає Василько, і він сидить біля зовсім чужої жінки, що зветься не Маруся, а Мар’яна, а у неї очі горять, ніби у вовчиці.

Ось дядько Петро, весь червоний, з м’ясистим, як у діда, носом і з короткими темно-русими вусами, підносить високо чарку, широкі його груди випинаються, червоні, повні уста сміються, блискучі, випнуті темно-сині очі горять.

— Мар’яно Миколаївно! П’ю за барву ваших кіс і ваших очей — мою улюблену барву. Не гаразд тепер згадувати, але чи пам’ятаєте, як ми купалися в Дніпрі — ви ще щиглик малий, я з вас малював якусь Діану? Я хотів би, друзі мої, щоб ми могли і після цієї війни ще і ще пожити собі на радість, на березі того самого Дніпра лежати в його пахучому піску і малювати наших жінок для виставок у Венеції… — і Петро вихилив свою чарку, а Мар’яна його поцілувала.

На столі появилися голубці з пшоном і шкварками. Появилася кишка, начинена гречаною кашею і кров’ю. Появилися вареники у добрій, густій сметані. Появився щупак фаршований. Знані, свої, гострі, соковиті — міцні і ситі потрави. В цій їжі вичувається древність, і приносить вона людині пишне здоров’я.

— Ех, кишка! — сказав Іван, накладаючи на тарілку підсмаженої до чорного улюбленої страви. — Ні, я вам скажу! Після німецької брукви — як не кажіть. Країна наша невичерпна. От була, здається, війна, а що тут десь помітно… А там голод…

— У нас, браття, не було і бути не може ніякого голоду.

— Німці годували нас бруквою й деревом, — казав Іван. — І я бачив німця, що мені казав: "Я ошінь любіль рускій чоловєк — простой чєловєк". А я б тому добродієві порадив би сісти за наш стіл, особливо коли при ньому начальником штабу є така ось наша сестричка Таня. Таню! Вип’ємо! — на ціле горло говорив Іван.

— За твоє, Іване, здоров’я! — зірвалася зі свого місця Таня і підбігла до Івана. За нею встали решта братів, за ними — всі. Залишився сидіти лише старий. Всі обнялися, цілувалися, випивали рука з руки, а потім усі заплескали.

Таня була дуже ефектною. Свіжість її обличчя вражала. Старий випив також чарку і сказав:

— Нічого. Ми тут з Танею давали собі раду. Вона варта бути жінкою порядного мужа.

— За Таню! — вирвалось у Сопрона.

— За Таню! — викрикнули всі гості.

— За Таню! — впав окремий голос Василя.

Таня сиділа радісна й сяюча. Всі випили за її здоров’я. Василько й собі випив, очі його посоловіли, він кинувся до тітки, міцно її обняв і так само поцілував.

— То ти вже п’яний, — сказала Таня.

— Певно, — казав Василько і, відірвавшись від тітки, почав крутитись по кімнаті. Всі з нього сміються. Схоплюється Мар’яна і підбігає до нього.

— Танцюймо разом! — каже вона до Василька.

— Ні! Я сам! — відповів він і крутився далі. Таня наблизилась до нього.

— Ти, Василю, нечемний. Дамам не можна відмовляти.

— Мені все можна. Я п’яний! — каже Василько, хапає Таню і починає з нею крутитися. Потім сіли на місце.

— Ми з Васильком пережили найчорніші дні війни, — сказала Таня.

— Панове! А де наш Кандор? — запитався Іван.

Це питання торкнулося всіх. Де ж дійсно Кандор? — спитало багато очей.

— Застудився, бідняга, і лежить, — відповіла Таня. — Завтра зайдемо до нього.

Було повно, шумно. Встали від столу, розбрелися по кімнатах. Іванові хотілося бачити кожний кутик. Випите впливало на нього, і кожна дрібничка, навіть який-небудь чайник у кухні, говорив до нього своєрідною мовою. "Здоров! Ти мене ще пам’ятаєш?" — казала кожна річ. У своїй великій кімнаті, так званому кабинеті, Іван не знав, як себе поводити. Передовсім то з дрібничками: ріг тура, мушля на попіл, приладдя до писання. Витертий одинокий шкіряний фотель — близький і свій. Столи, стільці, його ліжко, застелене так само, з тією самою білою прикривкою, а над ним — краєвид Куїнджі. А найголовніше — портрет Марусі. Іван якось уникав зустрічі з ним, але уникнути взагалі не було можливості. Коли він підійшов до портрета, що майже на цілий зріст людини велично висів між двома вікнами над письмовим столом, то в той самий момент увійшли сюди Таня і Мар’яна. Мар’яна розігналась до Івана, Іван зробив рух повороту, і Мар’яна зупинилась. Це була дуже коротка мить, але вона затямилась усім. Іван був зворушений.

Потім зібралися знов у гостинній. Мар’яна хотіла танцювати. Таня мусить заграти пару вальсів, а Іван хай пригадає собі давні часи, коли то він так добре танцював. Мар’яна і Таня взяли його під руки, і всі троє вийшли до гостинної.

За вікном чорна, брудна, тривожна ніч. її гущу протинає ряд світляних стовпів, що падають з великих вікон морозівського дому. Світло падає на знищені клумби, засохле бадилля квітів, на кущі бозу біля паркана і навіть сягає до ряду молодих ялинок, що ділять в їздову вуличку від краю поля, за яким починається великий дніпровий луг.

Довкола хутора глибока, сторожка, здається, готова до якогось вибуху, тиша. Лише дощ, що безвольно спадає згори з густої, чорної порожнечі, творить легкий, підступний шерех. І старий, неспокійний Кудлай нервово бігає під дощем від повітки над погребом до в’їздової брами і назад. У брамі він зупиняється і бреше в бік Ліпляви. Гамір, що виривається з дому разом зі світлом, перебиває його настрій, і він, кинувши кілька поглядів на вікна, вертається з трохи легшим серцем до своєї буди.