Морозів хутір

V

Майже цілу ніч ясно і відкрито горіли всі вікна Морозового дому. Вони виривались з-межи галуззя молодих ялин та кущів бузку і летіли далеко, на широчінь дніпрового великого лугу. Потім вікна одно за одним погасли, і в сірому передранку запанувала навкруги тиша. Все заснуло; тільки з півночі наступало холодне повітря і вичувалося, що з ним прийде нарешті спізнена зима.

Рано на хуторі знов рух. Це той звичайний рух, що постає тут кожного ранку. Тільки сьогодні його дещо більше. До звичайних звуків надворі, де люди й тварини говорять кожний своєю мовою, долучаються інші. Чути поспішні і чіткі вислови Афогена Васильовича. — Ні, ні! Мусимо їхати! Зараз! Душенька!

Певно, Афоген Васильович встав першим, і що з того, що його дорога Наталя Петрівна не звикла до такого неймовірного вставання! У нього школа, у нього обов’язки. Він не знав і не знає, як можна від тих обов’язків ухилитися. Тому як хто хоче, але він їде.

І він виїхав ще запівтемна — заспаний і не гаразд причесаний. З ним виїхав також Василь. На цьому настояв дід. — Поїдеш, поїдеш! — сказав старий. Василь їхати мусить.

Решта гостей від’їхала пізніше, десь по десятій, поснідавши і як слід начоломкавшись. Їх провели за браму, за ними пробігся Кудлай. Потім вози зникли в широті лугу, і хутір лишився сам з собою.

Це вже будень. Понеділок. З півночі дме холодом — буде сніг. Небом зловісно пересуваються розтріпані клапті чорних хмарин. В будинку з трьох димарів валить дим. Над садом літають боком чорні птахи — галки і ворони. Над лугом простора тиша і порожнява, тільки далекі верболози гнуться під вітром.

Іван Мороз нарешті не тільки дома. Більше. Він уже ввійшов у будень. Вже день, треба йти на господарство. Він тут уже не гість. Минулося те, що було, є те, що є. Чотири роки десь за плечима і вже розплилися в просторах. Дивні, дуже дивні і неймовірні інколи роки. Скільки лишили вони в тілі і в душі, в руках і голові, в серці і ногах.

Рано, зовсім рано старий Мороз встав, одягнув свій кобеняк — довгу аж по коліна, широку і простору одежину, підперезану старим зеленої барви шерстяним поясом. На голову наложив свій звичайний, засмальцьований потом кашкет. Так пішов до стайні, до коней, до корівні, де корови, на свинюшник, де свині, до клуні, де машини і скирти проса та пшениці. Оглянув також ожереди біля клуні, великі, сірі, прикриті почорнілою пшеничною соломою ожереди.

На цьому господарстві так всього повно. Стоять вози. Це все робочі потрібні речі з розхитаними легкими колесами, на яких ще видно землю полів. Стоять плуги одно- і двоплитні, скинуті набік і залишені. Стоять борони і сівалка, і драпачі. Все те в різних місцях, те знаряддя чорної мужицької праці, обчовгане долонями чиїхсь рук. Старий кожного дня, як не зараз зранку, то пізніше, пройде тут і погляне на ті речі. Він їх бачить зовсім добрими, в цілості і не мине, щоб не піднести чогось, щоб десь чогось не поправити, не викинути чи принести. В клуні чи в дровнику, чи в останньому курнику він завжди знаходить таке місце, що потребує його втручання.

До цього часу він був тут сам, і треба сказати, що всі ті довгі роки уважав він такими, що їх треба перечекати, "пережити". Прийде мир, бо всі знають, що війни кінчаються миром. Буде мир, прийдуть додому люди, прийде котрийсь з його синів, і все, що тут є, мусить бути до того часу в порядку.

Він має двох парубків — Дмитра і Корнія, чубатих і зарозумілих, бо вони вже парубочаться і ночами десь зникають у напрямку Ліпляви. Є ще у нього співробітник і помічник — поважний, хоровитий, з легкою цапиною борідкою Кость Кандор. Це є чоловік тверезий і порядний до шпіку костей. Він курить велику люльку і садить сам для себе ціле плесо сильного зеленого і буйного бакуну.

У хаті є ще у нього дві дівчини — Домаха і Меланка. Дві сильні, повновиді, з розвиненими грудьми жінки. Всі ці люди керовані старим Морозом та його дочкою. Всі вони щодня, від світанку до смерку, а часто і по смерку, стоять на ногах і весь час зайняті. Не говориться про жнива… Про кожний день. Рік-річно.

І от воно є… Мир. Війна скінчена. Приходять сини, мов грім на голову серед ясного неба, тільки грім великої радості. Старий бачить своїх дітей, дуже вже дебелих і міцних, але все-таки вони його діти. Навіть повернувся Іван… Цікаво довідатися, що старий думає? Треба знати, що ціле те велике, добре упорядковане господарство — це діло рук і голови старого Мороза. Сорок років тому на цьому пагорку, положеному на всонні, повернутому одним боком до великого дніпрового лугу, а другим до молодого соснового і дубового лісу Гісин, стояло тільки небагато більших і менших дерев різної породи. Дубина вперемішку з грабом. Сосна з березою. Був це притульний своєю первісною красою закуток, де весною цвіло безліч рясту і дзвіночків, а влітку рясніло на гриби.

Але з’явився тут Григор Мороз. Звідки він прийшов? Хто його сюди післав? Де він взявся? Він прийшов з села Андруші, з того самого, звідки походить капітан Водяний, але тоді ще Водяного не було. Його ніхто не посилав. Це сталося простіше: молодий, здоровий парубок на ім’я Гриць, зовсім так, як це буває в оповіданнях, приїхав одного разу на ярмарок до Канева. Він хотів там щось продати і щось купити. І там на ярмарку він побачив і покохав дівчину з Ліпляви на ім’я Катерина.

Катерина була дочкою багатого селянина з Ліпляви, пристойна, міцна і гарна. Ще всі старші люди її пам’ятають і всі твердять те саме: вона була красунею і багачкою. Вона мала багато майна, багато краси. До неї сватались і сватались парубки — дуки і багатії, але ніхто не міг полонити її. І полонив її аж Грицько Мороз з Андрушів.

І як це завжди пишуть повістярі, Грицько Мороз не був ані дука, ані багач. Мав він, правда, як то кажуть, виступ… Рослий, дебелий, трохи тяжкуватий, тоді досить соромливий і напрочуд добрий. Чим він купив прихильність дівчини? Дуже простим, як оповідають, випадком. Дівчина Катерина, одягнена в оксамитовий корсет з вишивками, в барвистім намисті з дукачами і з вінком на голові з живих квітів, тиснулася до рундука, в якім рудий кацап продавав свій немудрий крам — образки, хрестики, мідяні персні, калачі і бублики.

Купчилося тут чимало людей, було душно, шумно. Побіч, трохи далі від людей, стояв здоровий парубок у білих, широких селянських штанях і в солом’яному брилі, з-під якого виглядало міцне, смугляве, з великими синіми очима обличчя. Інколи його грубуваті і соковиті уста з чогось посміхалися. Він пильно спостерігав малу дівчинку, що стояла біля того самого рундука. Вона стояла і жадібно дивилася, скільки там всього продається, її малі оченята горіли прагненням і по всьому було видно, що найбільше хотілося їй мати велику целюльозову ляльку, що гордо лежала між іншим крамом гамірливого кацапа. Але вона, мабуть, не могла її купити. І ця дівчинка сталася причиною знайомості Грицька з Катериною. Отже, Грицько дивився, посміхався, а потім не витримав, підступив вайлувато до кацапа, не вибачившись, розіпхав натовп, досить нечемно штовхнув красуню Катерину і сказав кацапові: — Ти… Ге… Що коштує оце — о! — і показав на ляльку. Всі, що тут стояли, здивувалися: нащо цьому Голіафові потрібна лялька? Кацап каже: — П’ятак і бярі! Грицько вийняв п’ятак:

— На! Бере ляльку, всі за ним дивляться, він підходить до малої, нахиляється, гладить її широкою долонею по голові: — Як звешся? — питає. Та, майже крізь сльози, сльози сорому, ледве пропищала:

— Маринка… — Добре, Маринко… На. Маєш… — і відійшов.

І це все. Але не зовсім. Сценку бачила також красуня Катерина, і добрячий Грицько ані й не думав, що за цього п’ятака він купив значно більше, ніж тільки ляльку. Це виявилося пізніше. А спочатку вийшла тільки невеличка суперечка між Грицьком і Катериною. Вона йому каже: — Але, парубче, міг би не так пхатися. — Він їй відповів: — А, хіба що? — Та що, — каже вона. — Ось мені розтоптав ногу. — Нічо, — каже він. — До свадьби заживе, — і посміхається. Катерина й собі посміхнулася. Він, вона, він, вона, слово по слову. Вони пішли від рундука, він купив їй полив’яний глечик, якого Морози мають і до цього дня, в якому носять коливо і свячену воду і до сьогодні. Потім він провів Ті аж до пристані, де чекав на Катерину віз. Вона сказала, звідки вона, він сказав, звідки він… Обіцяв їй, що прийде на музики, якщо ліплявські парубки не намнуть йому боків; вона подивилась на його вроду і засміялась: — Не знаю, скільки їх треба, щоб нам’яли вони тобі боки. — А він тільки відповів: — Один тузінь — і стане…

І так воно у них почалося. Вони вже не раз і не два виходили до Дніпра, Гриць приїжджав човном, Катерина приходила пішки. Це були дуже теплі вечори і, незважаючи на жнива, на працю, ночі їх минали в якомусь млосному, казковому півсні. Місяць світив, тіні від осокорів і дубів лежали над водою, берег ріки був окутаний теплим туманом. А Дніпро, той справжній, щирий чарівник, давав їм щедро-щедро всі свої дари, які мав — і ширінь, і спокій, і чар величі. І тільки над ранок Гриць вертався своїм човном, веслуючи крізь тумани проти течії, розбиваючи плюскотом тишу, велику, мов сам світ. А Катерина, п’яна і щаслива до безглуздя, боса і піднесена, верталась по росі до своєї світлиці. Як їй було — це не легко сказати. Вона і боялась, і плакала, а разом сміялась і співала. Скільки сліз пролила вона, коли одного разу її батько зненацька сказав їй: — А ти, Катерино, що? По ночах уже тягаєшся? Щоб я цього більше не бачив…

Тягаєшся… Та хіба вона якась повія чи волоцюга, щоб тягатися… І в дівчини не вистачило сили стримати сльози, а приходить вечір, сходить за Ліплявою місяць, і Грицько, напевно, вже приплив своїм човном і чекає під вербою. — Ой, не видержу! О, мамо, ой, тату! — шептали уста дівчини. Вона йшла в садок, мов приблудна, струнка, як тополя, гнучка і знесилена. І там за городом, щоб ніхто не чув і ніхто не бачив, між соняшниками і поплетеним гарбузинням бідна Катерина виливала свій біль, її біль, її жагучу любов.

Минуло так кілька тижнів, настала осінь, закрутилося жовте листя. Катерина змарніла, зовсім змарніла, мов після тяжкої хвороби. І одного разу прийшов знову Гриць. Так і так, каже їй. Катерино, коли я візьму тебе… Втечемо… — Боже! Чи ж хочу? Без тебе не буду жити, не буду, не буду! Бог мені свідок… — Порадила йому піти до батька. Але Грицько знає закони багатих і заможних. Він не має семи пар волів. У нього немає великої і гарної хати. Він, що й казати, біда-бідою, от так якось сталося, і ніяке ремесло до рук не липне. Хоч би шевство яке або стельмаство. Одно, що може косити та трачку різати, та всяку тяжку працю робити. Все це сказав він просто і твердо, а Катерина йому, проте, радить:

— Йди, голубе! Йди до батька! Він тебе мусить бачити.

Довге було вагання Грицька. Ходив і думав, ходив і думав, перевалювався з ноги на ногу, здіймав то накладав бриля, струшував головою, але все-таки пішов… І взяв він дядька Дениса тим самим, що й Катерину. Прийшов і сказав: — Дядьку Денисе! Ось тут бачите мене. Я не багач, але я люблю вашу дочку Катерину. Робіть, що хочте, але я без неї не можу…

Старий засміявся, а це був добрий знак. Він уже знав, де зникала його Катерина, та й Пріська його не раз натуркувала йому повні вуха. І коли подивився на того ведмедя, якось ніяково було відмовити йому. А той ще й підсолив: — Я нічого від вас не хочу. Тільки її, тільки її!..

— Ну, ну, — каже з посмішкою старий. — Тобі сльози не до лиця… Якось-то воно буде…

І те "якось-то воно буде" наповнило Грицька такою бурею радості, що він не був переконаний, чи все гаразд з його розумом… І те саме з Катериною. Обоє ніби вдруге, чи навіть втретє народилися. У них появилися не тільки усмішки, але й крила. Вони вже не ходять, а літають, і то попід небесами, як то буває з усіми, що кохаються.

А деякі сусіди з того приводу казали: — А воно гарно з боку Дениса, що він того ведмедя не прогнав. Він працьовитий і, треба сказати просто, не дурний. Має добру на в’язах голову. Що тут казати…

Весілля сталося невдовзі. Дістав щасливий Гриць не тільки Катерину, як того хотів, але і кусень пагорка з дібровою; отам, за лугом. Порядний кусень землі і в доброму місці. І прийшла до Грицька думка побудувати на тому місці хутір. Гарна, розумна і щаслива думка… І почав він переводити її в життя з такою завзятістю, що всі думали, чи цей добряка часами не з’їхав з глузду. Ніхто його не бачив інакше, як тільки облитого потом, як тільки при роботі. Забув навіть за святу неділю, а це взагалі щось страшне. Навіть Катерина йому вже не раз казала: — Чоловічку мій! Тож ти перервешся… — А він зіб’є на потилицю бриль і сміється на ціле обличчя, показуючи великі, мов у вовка, зуби. — Знаєш ти, — казав він їй пізніше. — Ти дала мені стільки сили… Так, так! Гори можу вернути, їй Богу!

Здоров’я його не кидало, розум також був на своєму місці, і з роками Грицько став не тільки господарем, але і поважаною людиною, а потім обрали його навіть на старшину громади, а потім, а потім… І так пішло. І діти йому родилися. Але найкомічніше було таке. Родився у нього перший син. Це був Сопрон. І тільки він родився, Гриць твердо постановив: конче хочу віддати його на вищі школи. Обов’язково на школи і обов’язково на вищі. І що мара нашептала йому з мужика робити пана, і то, як кажуть, хоч кров із носа.

— Ти, чоловіче, либонь, уже остаточно збочив, — казали йому сусіди. — А хіба ж що? — мав він звичку питати. — Та як що. Маєш таке господарство — і дитину посилати до школи… — А хіба ж що. — питає своє Грицько. — Та ти хіба не при своїх, — казали йому сусіди. — Ну, так хіба що. — провадив своє Грицько. — Тьху! Здурів чоловік!.. З ним уже не можна й говорити.

Так. З ним уже не можна говорити. Раз Грицько, якого вже почали величати Івановичем, щось вбив собі в голову, то з ним уже не можна говорити. А що вбивав він собі в голову направду не дурні речі, а тут був чомусь зовсім переконаний, то говорити йому щось проти було все одно, що сваритися з хмарами. Грицько Іванович, а пізніше Григор Іванович робив своє діло з такою послідовністю, що ніяке стороннє слово, будь воно сказане самим канівським протоієреєм, не могло тут що-небудь змінити.

Досить того, що як Сопрон підріс (а тим часом Бог йому подарував Петруся та Івана), то Грицько Мороз рішив здійснити свій намір. І пішов він з цією думкою наперед до канівського протоієрея. — Так і так, батюшко! Маю, мовляв, дитину і хотів би, як то кажуть, дати трохи світла до її розуму… Чи ж ні? Сам я, либонь, грамоту не дуже знаю… Так от, прочитати ще часослова чи Псалтиря доведу, але до великих книг зовсім не способний… — А йому покійний протоієрей каже: — Та що ти? (Тоді ще Грицькові казали просто ти). Хочеш змарнувати робочу силу? Чи ж тобі не треба парубка дома? Не раджу я тобі того робити.

Ні. Не погодився з такою радою Грицько. Пішов він таки своєю стежкою далі. Пішов він просто до директора школи, тоді ще не Афогена Васильовича, а покійного Романовича-Ткаченка. А той мав такі сильні козацькі вуса, що міг дуже легко замотувати їх не тільки довкола вух, але й довкола шиї. Так той козарлюга й каже Грицькові: — Це, каже він, добре, але з цього нічого не вийде… Ви, дядьку, либонь, гаразд знаєте, що наше учіліще предзначено для вищих сословій нашей родіни… Найнижче, що тут ще може вчитися, це діти дячків… Але не нижче…

Це кепсько. Вийшов Грицько від директора, думка у нього погана. Знає він гаразд і добре, що і до чого. Не треба йому казати два рази. Мужик він, хоча і пишеться десь у метриках козак, але який він там у дідька лисого козак. Коли б він козак, як це було десь і колись, то він трохи інакше поговорив би з тим Романовичем-Ткаченком. Він би йому загнув таку іжицю на доказ, що той би тямив її досить-таки довго, та й хтозна, чи не переказав би її своїм дітям. Але Грицько є Грицько. Мужик, і точка. Що тут вихиляти хвостом. Однак він не зупинився перед цією барикадою, а рішив і її взяти боєм. Вже в той час Грицько мав за душею, як то кажуть, гріш. Мав він повні комори та обори. Ніхто вже не міг сказати, що Грицько — голодранець собі та й годі. Грицько, не довго думаючи і не особливо тратячи слова, прийшов до такого переконання: не можна мужикові без титулу, то, може, вдасться йому з чимсь іншим. Набрав Грицько хуру борошна та мішок солонини, та кошик ковбас, та кілька курей та готівкою червінців зо три та й поїхав до Романовича-Ткаченка. Той зустрів його, як і перед тим, але Грицько замість слів почав звалювати йому зі своїх широких плечей якісь лантухи. — А це що? — питає Романович-Ткаченко. — А тож як? — Той питає, а той носить, той питає, а той носить, і коли все зібралося гарненько разом, то Романович-Ткаченко не знайшовся в своєму збентеженні ні на що інше, як тільки крикнути: — Та добре! Скільки там тих ковбас?

— Та… Трішки… Дрібничка, — каже вкрай зніяковілий Гриць-ко. Він в той час виглядав дивно. Почала у нього рости густа борода, і він її не голив. Був все зарослий, мов жид з Біблії. Тоді ще русявий. Скінчилося це все тим, що Сопрона таки записали до Канівського двокласного городського імені Пушкіна учіліща, бо вищої початкової школи тоді ще не було.

І так воно йде, аж до останнього дня, коли в тій самій школі вже сидять діти дітей Грицька, а з ними в тій самій школі сидять сотні таких самих Грицькових внуків, що виросли під солом’яними стріхами мужицьких хат.

І от перед нами лежить хутір, справжній хутір, шматок добірної землі, засаджений і заставлений потрібними речами. І сад, і висад, і пасіка, і город… Дім Мороза просторий, а в ньому повно і ситно. І над ним небо — своє і добре.

Холодного ранку в понеділок Іван зрозумів остаточно, що він дома. Він одразу увійшов на своє місце. Ось він уже одягнутий у свою "капоту" з жовтою вставкою на лівому рукаві, в якій прийшов з полону. Треба ближче ознайомитись з хутором, увійти знов до його нутра. Це тіло має свою незаперечну душу, дихає своїм диханням, чує, бачить і розуміє.

Вже на току першої клуні нав’язується з батьком розмова: — Я вже трохи нездужаю, — каже старий. — А до всього війна. Деяку дещицю слід буде привернути до порядку.

Іван на це: — Я, знаєте, ще "там" багато про це думав.

— Ну от. І як ти дивишся на це діло? — підняв голову старий.

— Так дивлюся, що ми господарили погано, — каже спокійно Іван.

— Хм, — муркає старий. — Мені всі казали, що навпаки. Бувало, граф Демідов не нахвалиться.

— Це з якого боку бачити. Демідов рівняє нас до себе.

— Ну, не кажи! Демідов — перший господар.

— Двадцять чотири тисячі десятин. У всіх кінцях імперії. Велика штука бути таким господарем. Я, батьку, не про те. Я нас рівняю на захід Європи, на Америку.

— Знаєш… Захід, захід. Всі про захід. Я вже стільки про те чув, а от все-таки там їдять брукву й дерево.

— Тату! На заході так їдять, що нашим панам і не снилося так їсти. Особливо нашим селянам. А війна? Зрозуміло. Війна є війна. Німеччина робить менше хліба, ніж машин.

Іван вичуває, що ця розмова не зовсім до вподоби батькові. Замовк. Що слова! Прийде час, і він покаже діло. У нього вже давно, ще там, у таборі, запало рішення, що його хутір мусить бути тим, чим бути має — зразком господарства. На досяг руки всі дані, і треба лише ту руку простягнути.

Іван обійшов стайні, побував у корівні, оглянув усю худобу, уважно, по-господарськи. Він уже не офіцер, не полонений без дому і зайняття. В його очах повно заклопотаності, його чоло морщиться від думки, ціла його істота перейнята тим, що бачать його очі. Земля є те найважніше, що може мати людина. На землі стій твердо обома ногами. Вона тебе не зрадить… Не бійся. Не зрадь тільки ти її. Так казав колись батько, але Іван, сам здоров, знає ці заповіді землі.

При сніданку зібралися всі, вже без гостей. Сопрон, Петро, Іван і батько. Татяна була також. Сиділи біля великого столу у їдальні, що виходить вікнами на північ у сад. Було трохи сіро, у кімнаті не багато світла. Через широкі полотняні завіси просякає кволе світло дня. Кущі бозу та жасмину і купи слив заслоняють простір.

Мова йде про від’їзд братів. Вже всі висловилися, зісталась тільки Татяна. — Я, — каже вона, — гадаю, що ви можете всі побути у нас… Це моя думка, і я від неї не відступаю…

— Хто може — хто не може. Я не можу… У мене виклади в академії, — каже Петро.

Старий не втручається. У нього була і є засада невтручання, раз хтось каже, що якраз так має бути. Він сидить спокійно на своєму місці, п’є своє молоко, закушує чорним житнім хлібом…

— От інша річ — Сопрон, — каже Петро. — Цього ми, розуміється, так скоро не відпустимо до його Сибіру.

— Про Сопрона не може бути і мови. Пересвяткує, переколядуємо, покачаємо колодку — і тоді до Сибіру…

— Погоджуюсь, — каже басом Сопрон. — Я з усім погоджуюсь.

— У Києві тепер мусять творитись дивовижні речі, — каже Петро.

— Надивишся, надивишся… Це, зрештою, не наше діло. Хай там собі роблять революцію ті, що не мають іншого діла, — говорить з чисто жіночою експансивністю Татяна.

— Ні, ні, Танюсю! Їхати я мушу. Це ясно… У мене там діло… Якраз діло, і я не маю права сидіти тут на хуторі.. І взагалі наше хуторянство… Там десь маршують, ідуть, співають, а ми ось на хуторі… — рішуче каже Петро.

— Відколи це ти набрався сприту до маршу, — іронізує Татяна.

— До маршу ні. Але і не до сидіння тут, мила моя сестричко… Що тут, зрештою, робити… Тато будуть працювати, Іван буде працювати, ти будеш працювати, а я буду спати до десятої, снідати до дванадцятої, обідати до шостої, вечеряти до десятої, а завтра те саме. Таким паном Халявським я зовсім не збираюсь бути також. Я почав тепер цікаву річ… Малюю власне революцію…

— Ти?

— Я.

— Чи ти щось розумієшся в революції…

— У нашій — так. Я розуміюся в її типажі, в її настрої, а для маляра це головне. Я чую її запах, і в барвах можна виявити кожні очі справжнього революціонера. Я недавно бачив незабутню картину. В Києві на Хрещатику, в самому, так би мовити, центрі йде німець у шоломі. Знаєте: німець! Ноги у кованих чоботях, голова обложена крицею, очі вперед… На обличчі у нього стільки гордості, стільки пихи, що, здається, вона його розірве, незважаючи на всі його міцні шкіряні паси. Всі дають йому дорогу, всі стороняться. Але якраз проти українського клубу зовсім зненацька перед тим німцем, ніби з-під землі, виростає жебрак. Обдертий, в семерязі[19], без шапки, борода рідка і розкошлана… Гальт! — кричить жебрак просто в обличчя німця. Той став і отетерів. Хвилина мовчанки і незрозуміння. Публіка, що миттю тут же знайшлася, юрбиться навкруги. Німець надувся і тільки що зібрався крикнути, як жебрак так само несподівано і рішуче плює йому в обличчя. Плює, повертається, спокійно продирається через юрбу і відходить.

І що ж, думаєте, німець… Розгубився. Не знав, що наперед робити... Обтирати надуту пику чи бігти за жебраком. Перелякався. Бідака скинув свій шолом, вийняв хусточку і почав обтиратись… Фафлюхт-но-маль! Фафлюхтер гунд! Флюхтав, флюхтав, флюхтав, після зрозумів, що треба того жебрака піймати, кинувся… Ну, але було пізно… Татяна сміялась.

— Уявляю собі того німця…

— Ефееектно! — басив Сопрон.

Старий та Іван посміхалися мовчки і спокійно.

— І ти це малюєш? — питає Татяна.

— Не це, але щось подібне.

Іван не втручається до розмови. Після сніданку всі розходяться, хто куди, а він іде до своєї кімнати. На столі знаходить записочку: "Забула Вам сказати: в середу обов’язково будьте у нас. Мої народини. Мар’яна". Він прочитав записку і відложив. Відчинив шуфля-ду свого старого, з зеленим порваним сукном столу. Шуфляду, до якої він уже багато років не заглядав. Відчинив її з дивною сумішшю остраху та цікавості, ніби він вривався в якийсь зачарований світ. Знайшов там свої речі, які тримав у руках багато років перед цим. Купу листів покійної дружини Марусі. Кілька старих, товстих пер, кілька олівців, стару чорнильницю, в’язку різних листів і листівок, купу старих фотографій, папку з особистими документами. Всі ці речі знайшов у порядку, зложеними майже так, як це було колись за нього. Знайшов листи своєї жінки в тому вигляді, як їх положив. Ні одна рука не сягала по них, ніхто не розв’язував їх зеленої стяжечки… Хотілось розв’язати їх, заглянути досередини, але втримався. Сів, задумався, дивився перед себе у вікно, на чорний дерев’яний частокіл, на якому сиділи горобці.

Збоку на столі стоїть фотографія Марусі. Усміхнена, трохи заповна, міцно збудована молодиця з добрими, наївно-щирими очима, Тут же лежить купа книжок, які належать його синові Василеві..

Простягнув руку і взяв одну з книжок у м’яких палітурках. Видання бідне, папір поганий, малюнки зле виконані. І це читає син? — Рідне слово, — читає поволі Іван, розгортає далі книжку і знаходить віршики та оповіданнячка. Що за автори — Черкасєнко… Олллєєєсь… Боррііс Гррііннччєєєнко, — читає Іван і вимовляє Е як Є, И як І; на устах — прихована іронічна посмішка, а в душі протест. "Учітеся, брати мої! Думайте, чітайтє! І чужого научайтесь — свого не цурайтесь! Бо хто матір забуває, того Бог карає". "Гей, бікі, чого ж ві сталі? Чи поле дуже за-ро-с-ло?.."

Як це дивно звучить, а головне, чого така розрідженість, чого така деградація стилю. Він пам’ятає ще свої старі читанки, і йому здається, що ці навмисне одягнені зле і неохайно, щоб зійти на кілька східців вниз. А все ж якась у тому є правда. Подумати тільки — "хто матір забуває". Жорстоко.

Іван мандрує по кімнатах і заглядає до Андрієвої. До речі. Андрій. Так багато про нього чує. Таня, коли називають його ім’я, підносить голову. Навіть старий, навіть Василько і навіть Мар’яна. Іван вступає до кімнати — вузької, довгої, з одним, майже на цілу стіну, широким вікном, що виходить у сад. Вхід з коридору. Зліва їдальня, справа кімната Тані. Стіни завішені класикою — міфологія, греки, римляни. Праворуч у куті столик, над ним овальний портретик молодого, того, що зі свічкою, Шевченка, тут також Ґете і кілька невідомих Іванові облич. Дешева, вишневої барви шафа зі скляними дверима ціла запхана книгами. Корінці дещо вияснюють — також класика. Шекспір. З росіян — Пушкін, Достоєвський, Толстой. І знов щось українське: серія брошур у темно-червоних окладниках — "Літературно-Науковій Віснік" — читає повільно Іван. А далі ще і ще. "Нова Хата". "Дзвін"…

Так. Всього чотири роки, а от… Навіть тяжко пізнати. Все так дивно обернулося. Іван заходить трошки далі, до сестри. — Можна до тебе, Таньчику? — каже він винятково ніжно. Таня в домашній капоті шиє на машинці. — Розуміється. Прошу. Сідай, — каже Таня, відвертається від машини і пропонує Іванові стільця.

Кімната Тані, можливо, найгірша. Наріжна. Вікна на схід і північ — там і там сад. На стінах так само Петрове мистецтво і кілька шкіців його колег. Але меблі старші, різні, все витерте, багато речей, що не надають ніякої естетики — чужа білизна, залізко, розкидані приналежності побуту. Запах нафталіну.

— Хочу поговорити з тобою про Андрія, — каже Іван. — Заходив ось до його кімнати, і мені здається, що маємо якогось професора класики.

Таня, приміряючи шиття, з посміхом каже: — Не професора, а письменника. Я ж тобі писала.

— Що ж він пише? — питає спокійно Іван.

— І вже друкується. Побачиш. Пише прозою. Ось, як хоч — подивись. — Таня встала, знайшла невеличкий журнал і подала його Іванові. Іван розгорнув. — Також по-українському? — кинув між іншим.

— Так. Це наш головний українець, — каже Таня. — Ти б його тут послухав. Він тоді таке вирікає, що на ногах не встоїш. З ним навіть Афоген Васильович не вступає в розмову.

— А хіба ж є така українська література? — питає Іван.

— Я цього не знаю, — каже Таня.

— Головне, щоб він не тратив марно часу. Ніхто в світі такої літератури не знає.

— Ми вже про це говорили, — каже Таня.

— І що ж він каже? — цікавиться, видно по всьому, Іван.

— Каже, що йому це зовсім байдуже, що пише він не для світу, а тому, що писати мусить, і що не в мові суть, а в змісті. Це його позиція.

— Але він же мусить знати, що наша держава мовне питання уважає за питання політичне, і Росія ніколи не допустить, щоб тут творилась якась нова культура. А тим більше не допустить цього у ширший світ.

— Знає! Він все це дуже добре знає, — каже Таня і пускає в хід свою машину. Іван пережидає шум, а потім Таня знову говорить: — Він має на це свою філософію. От почуєш.

— Шкода часу. Власне шкода часу. А до всього: це страшенно небезпечно. За це пішлють його хтозна-куди.

— Та ж революція! — каже Таня. — Свобода.

— В Росії ніколи ніякої свободи не було і бути не може. Що, ти цього не розумієш? І раз він має талант, раз хоче його виявити — нащо тут політика? З цією мовою він ніколи не попаде в світову літературу. У нас нема для того сили, а світ нас не знає.

Таня знов пустила в рух машину. — Я цього не знаю, — каже вона по хвилинці, — однак що ти зробиш, коли він пише так і каже, що інакше не може. По-російському в нього не виходить.

— А потім: що у них, у тих українців, за дивний стиль. Саме село, і до того ще яке! Діди і баби, воли, матнисті штани. Невже вони ніде у нас не бачать міста? Чому ж це бачать росіяни?

— Я цього, Іване, не знаю. Але ж ти також любиш хутір.

— Розуміється. Але поки у нас не було того "рідного слова", у нас тут було повно життя. Пригадай, які ми читали казки: Ґрімм, Гавф. Іван-Царевич. Заморські царства. Спляча царівна. А я он заглянув до тих, що знайшов у Василька. Геть з тим сміттям! — досить нервово сказав Іван. — Вони хочуть вернути мого сина назад до діда і баби з козою та куркою. Ні одного натяку на справжнє. Якась суцільна тупість. Ні крихти лету. Де, питаю, фантазія?

Таня відорвала погляд від машини і дивилась на брата. — Тут, Іване, він з тобою цілком погодиться, — казала вона. — Андрій також цим обурений.

— Також знайшли собі стиль. Подумаєш, велике щастя — широка турецька матня. Це ще для маляра екзотика, але подумай, Таню, що скаже житт… Це відбивається на душі. Побут села — це застій. Зрештою, безмірно брешуть… Де у нас такий побут тепер? Вони тримають його у своїх тупих головах з-перед ста років.

Таня шиє далі, і шум машини глушить останні слова Івана. Потім Таня до нього звертається: — Скажи мені краще, чи будеш в середу у Лоханських?

Питання дуже відмінне, і воно відразу переводить розмову на інші рейки.

— Здається, буду, — каже Іван.

— А як ти знаходиш Мар’яну? — питає далі Татяна.

— Ти її добре знаєш? — від себе питає Іван, і на обличчі в нього зросла цікавість.

— Моя найкраща приятелька. Вчились разом у гімназії, а потім у Петрограді.

Іван встав. Таня зрозуміла, що він про це не хоче говорити. Сказав ще якесь слово і вийшов.

Далі Іван іде в поле. Хоче бачити, як воно виглядає тепер. Що там тепер можна бачити, але він хоче окинути зором самий простір, подивитись, як лежать межі, побачити ще раз барву землі.

Погода погана. З північного заходу дме досить різкий вітер, і чорні клапті хмар, що звідти вириваються, виразно погрожують снігом. Іван пішов головною стежкою через сад, переступив перелаз і попростував серединою поля в напрямку Гісина. Часом він зупиняється, бере груду землі і чавить її в кулаці. Земля мокра, м’ястка, буруватої барви — пшенична земля. Це досить дивно. Розлогий кряж нагадує велетенську перевернуту половину мушлі, що лежить на піску. І кругом дійсно пісок, луг, від півночі — болото. Над болотом зводиться пагорок, місцями з невеликими зарвами. А сам цей острів має добру, буру верству землі, на якій прекрасно ростуть пшениця, соняшники, кукурудза і навіть кавуни. Закінчується він від півночі добрим шматком лісу — мішанина сосни, дуба і берези, що тягнеться здовж болота ген на північний схід, пересягає межу Морозового володіння і доходить до Роздолу, Пильника і аж до Тростянкова. У лісі — яри, зарослі терниною, і старі прекрасні сосни, що гордо зносяться над молодняком і шумлять своїми широкими коронами. Влітку тут багато чорниць, малин та інших ягід.

"Ну, от, — думає Іван. — Дорослі люди. Революція. Чому вони носять ті червоні шмати і спішать вмирати на барикадах, а чому не йдуть ось у цей простір, не беруть лопати, щоб прокладати тут нові дороги, сушити ці багна, регулювати цю велику ріку, будувати тут варстати праці й добробуту. А маємо тут такі необмежені можливості. Дурні. Думають, що сама революція їх нагодує. Гадають, що як змінять владу, то хліб сам буде рости на оцих занедбаних просторах?"

Іван і тут не бачить, щоб усе було в порядку. Ще колись йому здавалось, що їх земля найкраще оброблена, найкраще використана. Тепер йому здається, що тут ще залишається дуже багато зробити. Чому, наприклад, весь урожай з цілого поля обов’язково везти додому? Чи ж не було б доцільніше побудувати отут, серед поля, накриття і складати його тут? Чому у них до цього часу немає ні одного трактора, коли він бачив такі в Німеччині навіть по малих господарствах? Можна збільшити видайність землі, можна побудувати свій млин. А головне — використати оті піщаники по краях, де нічого не росте. Все то треба засіяти лісом, більше лісу. Більше підприємливості. Більше вкладу праці. Більше уваги.

Тепер тут порожньо, таємниче, холодно. Іван бореться проти вітру. І щойно під лісом стає затишно. Тут навіть приємно, і приходять на думку гарні згадки. Це той саме ліс, що не раз ховав у своїх гущавинах веселе товариство братів Морозів, тут проходило дитинство, хлоп’яцтво. Тут зріли перші їх романи. І от тут також у Івана виринає перша думка: а чи не варто йому женитись. Ні. Цю думку він уже не раз обмірковував, але вона виявлялась давніше в зовсім абстрактній формі. Тут же Іван висловив цю думку у зв’язку з цілком конкретним уявленням. Пригадалась йому недавня розмова з Танею і той натяк, що зробила сестра. Іван, здається, вже згадував сам з собою ту дівчину з огненно буйною косою. Щось у ній є. Певне, міцне, п’янюче.

І на нього напав знов страшний голод до жінки. Подібне було не раз отам, на чужині. Воно переходило у звичайний біль, тугу, неймовірне напруження всього єства. "Так, — думає він. — Мушу женитись. Мар’яна. Ця буде моєю жінкою. Хочу якраз її".

І ця приємна думка досить швидко розростається, набирає певного виразу. Треба ще говорити з Танею. І з цією думкою Іван вертається до хати.

Першим зустрівся дома Петро.

— Їду, Іване, до Києва, — каже він.

— Таки рішився? — питає Іван, і обидва заходять до Іванової кімнати.

— Мушу їхати. Маю діло. До всього там тепер таке твориться!.. Катерина не дасть собі ради, і треба довезти трохи харчів. Там тепер, напевно, знов балаган.

— Петре, — каже рішуче Іван. — Ну, скажи, що це справді в нашому світі діється? Ти ж усе добре знаєш?

— Нащо тобі це потрібно? — питає Петро.

— Як нащо? Хочу братись за життя. Хочу знов господарити. Мушу знати, що власне діється.

— Знаєш, ще Тютчев сказав: "Умом Расії не панять", — каже Петро. — А загально таке: у Петрограді стався ще один переворот. На місце Керенського прийшов Ленін. Буде диктатура пролетаріату. В Києві прогнано гетьмана й німців. Засіла поки що Директорія. Край наш темний, відсталий. Народ неграмотний. Розважання великих російських голів — понурі. Ціла Росія в огні — горить, шквариться. Десь там у Сибірі, кажуть, воює Колчак, десь там на півночі є ще Юденіч. Десь там на півдні — Корнілов. Десь там на заході — Петлюра. І що ти з цього, брате, зрозумієш?

Іван слухав Петра з зацікавленням. Він приблизно і сам все це вже знає, але в ньому ткніє[20] кілька дуже діткливих питань, на які нема відповіді, але він все тієї відповіді шукає в собі та біля себе.

— Дурне, — було його висновком, коли він рішився на слово. — А головне: тут нічого не вдієш. Стихія. А як ти уважаєш, Петре? Чи варто і нам до когось з тих змагунів пристати.

Петро відповів не відразу.

— По-моєму… хіба тільки… до Петлюри, — обережно, поволі проговорив Петро. Іван підняв голову. Він дивився хвилину на Петра.

— Ти це поважно?

— З конечності, — каже Петро.

— За відокремлення? — тривожніше питає Іван, і очі його засвітились.

— Бачу, ти боїшся, — каже спокійно Петро.

— Я в це, Петре, не вірю. Я в таке не можу вірити.

— Знаю, Іване. Ми заповажні на таку власне непевну гру, — говорить Петро.

— Мене разить не тільки сама думка про відокремлення, хоча і це справа нереальна. Мене разить їх стиль. І взагалі. Навіть та їх романтика — шлики і червоні штани. Ні, ні! Це, Петре, все не для мене. Я не артист.

— Це все так. Але це не поможе, Іване. Інші йдуть, і хтось з них переможе.

Перерва і мовчанка, а потім Іван каже: — Ні. Я мушу робити своє. Баста! Я воював, як було треба. Тепер революція. Я буду далі воювати працею… І одного разу — переможу. Так робив мій батько.

— Побачимо, Іване. Сьогодні нічого не можемо сказати.

І так Іван лишається без відповіді. Має тільки непереможну жагу кинутися на своє господарство і почати діяти. Над ним тяжить вісімдесят десятин доброї, родючої, масткої землі, яку він ось бачить під ногами, до якої торкався своїми пальцями і в яку, як живу видимість, вірить. Все інше — туман. Ідеї — туман. Революція — туман. Рано є — ввечері нема. Це вітер, настрій і роса. А земля — земля, і вона всмоктує в себе. Вона тягне з людини краплю по краплі піт і кров, а зате дає життя.

Таня покликала братів до столу, і розмова скінчилась.