Морозів хутір

VIII

Свято минуло непомітно. Три дні з усіх сторін світу злітались до хутора звуки великодніх дзвонів. У Морозів було людно, гамірно і весело.

Гірше допало з погодою. На другий день свята сонце звелося, мов живий огонь. Воно палахкотіло барвисто і пристрасно. До полудня рослини погнали перші листочки. Береза, іва, каштан і бузок укрились легким, пінно-зеленавим відтінком. Місцями не витримали й черешні, і окремі їх галузки облипли ясним цвітом. На пасіці з усіх пнів густо й метушливо сипались бронзові створіннячка, що з бренькотом зривались і негайно зникали в пахучих просторах. Кожна окрема квітка діставала гостя, що нечемно топтався по ніжних пелюстках барвистого віночка.

І це тривало до обіду. По обіді з заходу дуже повільно й спокійно висунулась і почала розгортатись по синьому велика, густа, аж чорна стіна. По часі вона засунула і стлумила сонце, зробилось насуплено, повіяло свіжим… На пасіці зароїлось від поспіху поворотців з далеких мандрів.

А потім здалека почули всі неспокійне, попередливе, перше цього року, вурчання… Чорне небо протинали зиґзаґи вогню.

Здавалось, буде буря, але такої не було. Хмара сунула, поволі розсувалася, вурчало й мигало, але, дійшовши до середини неба, хмара перетворилася в густу та сіру поволоку, з якої почав сіяти дрібний, пронизливо-впертий дощ.

Цим і закінчився другий день. Вкрадливо, ніби вона боса, під молитовний шепіт дощу вступила ніч, а ранок приніс нечувану несподіванку: ніхто не хотів навіть вірити, аж поки не помацав, що все те біле на землі було білим снігом. І коли він пухкими ватяними купками лежав на розквітлих галузках черешень, здавалося, що він подвійно холодний, і тоді хотілось нагнутися і похукати теплом на збентежений квіт.

Це тривало всього півдня. Снігу не стало, але в повітрі висіла гостра прохолода, що входила в ніздрі при диханні, а все довкруги покрилося блідою сіризною. Дзвони і ціле свято від цього несподівано зникли, вернувся будень, і його можна було відчути пучками пальців на кожному місці.

Іван та Андрій надягнули буденне вбрання, волосся їх лежить недбало, коміри не завжди застебнуті. Вони рішають. Іван не був нервовим, але тепер нерви випинаються назверх, мов коріння дерева, що має під собою замало ґрунту. Йому, наприклад, хочеться все сказати одним словом, але такого слова нема й не було. Все довкруги падає, але він, правда, твердить, що хутора на поталу не віддасть. "Трупом ляжу на цьому батьківському порозі!" — виривається в нього гостре, вперте й остаточне.

Так. Андрій обережно, як менший, нагадує, що трупом треба лягти десь там, на границі, і це виводить Івана з рівноваги остаточно.

— Що ти, бідний, розумієш на границях? Що ти тут розумієш? Наївна дитино, що ти белькочеш?

Андрій подивився на брата, і сльози виступили з його глибоких очей, сукуваті слова застрягли йому в сухому горлі. В мозку згустками тиснуться страшні, невисловлені думки, і він зовсім пошепки прошептав:

— Мій рідний брате! Я тільки хочу тобі нагадати, що саме в цей час у череві Росії постала Україна. Нещасна мати намагається вбити свій плід в утробі, але вже пізно. Народження статися мусить. Чому ти в це не віриш?

— Сумасшедшій! Сумасшедшій! — виривається в Івана. Андрій не каже нічого, він тільки ковтає слину. Йому так тяжко було вимовити ці слова, вони так трагічно неймовірні, це може вбити його брата.

— Так? — каже несподівано Іван. — Ти думаєш? Ти віриш? Ах! — і раптом вибухає: — А коли і так, то хочу бачити тебе в лабораторії, а не з наганом у дитячій руці. Ви! — в цьому останньому слові повно презирства, аж уста його перекривились. — Як ти собі це народження уявляєш? Ленін, Троцький, Денікін, Пілсудський… Ех, ти! Двісті мільйонів буде проти твоєї України. І розшарпають ії на отакіські кусники. Як тічка, як собаки… Ти знаєш це?

Андрій опустив голову. — А все-таки це, брате, буде, — проговорив він сором’язно, мов дівчина.

Іван люто подивився на цю вівцю. — Залиши ті свої аргументи знаєш для кого? Для тих, для яких Січ Запорізька — одинокий аргумент історії. Для мене діють інші закони. Як довго не залишать вашої козачої голови козачі комплекси, доти ніхто не дасть вам незалежності в кредит без покриття. Порядку треба! Права! Тривких вартостей! Храми, кораблі, лабораторії… П’ять віків вимахуємо шаблею в порожньому повітрі… І все на місці.

Очі братів зустрілися, погляди схрестилися. Андрій опустив зір першим. — Ми ж мали храми… Чого ти, брате, сердишся?

— Бо ти чомусь не хочеш того розуміти, що храми ті вилізли у нас з чужого мозку, — вже лагідніше промовив брат Іван. — Ти віриш в Україну?

— Вірю! — тихо промовив Андрій. — Як у Бога, — додав він по хвилинці.

— Хм… — бентежиться Іван. — Без француза не потрапимо вагона власного вуголю дістати. Ти думаєш — літак нам зробить пан отаман з оселедцем за вухом? Тисячі отаманів — і ні одного конструктора!

— А що он роблять ті… Вони твоїх конструкторів — ти знаєш що? Вистрілюють, мов зайців.

Іван уважає, що це нахабство, він дивиться на брата поглядом презирства. — Большевики — виривається з Івана, — йдуть, щоб нас з тобою обернути в ганчір’я. Вони для тебе не приклад. За це вони заплатять солоно.

— Але не ми, а вони перемагають.

— Якраз ми перемагаємо! Якраз ми! Це ми так думаємо! Ми так діємо! Бо вони — ми, а ми — вони, ти, я і всі ми, що белькочемо про спасіння світу, а носа втерти не потрапимо… Самі свого носа. Маси! Трупи! Горять маєтки, архіви! Темна рука розвінчує машину, щоб наробити самогону. А я тобі ще раз, і то востаннє, кажу: вертайся мені до Черкас і без свідоцтва зрілості не приходь! Чи ти мене нарешті розумієш?

Ці слова вирвались з Івана хрипко. Він перестудився і кашляє. Андрій не перечить. Перед ним виразно стоїть залізна воля братова, і нема, видно, про що більше казати. Це, зрештою, сам Андрій, це один з Морозів. Не тяжко збагнути, де початок такого наставлення, бо це ж душа хутора говорить, сорок — п’ятдесять років намагливої роботи, батько, брати, професори, Київ, Сибір. Андрій виразно бачить з металу литу людину — тверду й незгинну, що крок за кроком здобуває простір і право на нього, що вступає в сам центр буття, що живе мозком, що цінить кров свою, бо вона дає йому силу свіжості.

— Ну, добре!. Ну, а коли б усі так думали? Коли б… Коли б… Краще такого питання не ставити. Тоді була б ціла історія інакша, тоді не було б, можливо, революції. Ех, люди, люди! Дикі люди!

Андрій відходив кудись, приходив знов, страшно тужив за… Україною. Господи! Ну, як це все уложити так, щоб з цього вийшло дійство, а з дійства вийшла правда, а з правди… Хіба тут помогли б сто чи двісті тисяч озброєних людей з гарматами, фронтами, таборами полонених? Коли б тільки вони помогли нам! Коли б тільки… Двісті тисяч. Мільйон. П’ять мільйонів…

Всі цього мовчки чекали, бо знали, що воно конче прийде. І воно прийшло. В п’ятницю по Великодні принесли з району "повєстку". Іван має явитись до "Чека" на десяту годину, Канів, Пролетарська (бувша Дворянська), дім номер дванадцять. Мар’яна відразу зблідла, їй зробилось холодно і млосно. Взагалі, вона чується не зовсім добре, але вагається щось казати Іванові; їй здається, що вона носить у собі початок нового життя.

Іван прийняв це на диво спокійно. Його загоріле до шорсткості обличчя відразу задеревіло; він тільки подумав, що як добре, що не треба їхати до Переяслава, а всього до Канева. І чи варто на це реагувати взагалі, бо, як казав старий Григор, "вони там не будуть розбиратися, а ворона вороні очей не виклює".

Андрій саме відходить до Черкас, Мар’яна цим зайнята, але нараз вона лишає все і каже: — Я, Іване, йду з тобою. — Цікаво, чого ти маєш іти зо мною. — каже спокійно Іван. Але Мар’яна все-таки йде. Йде та й годі. Перечекає у батьків, але йде.

Навкруги пильна, запопадлива, українська весна. Земля парує, ніби вона вариться в котлі, з неї сходить зелена піна, скрізь, куди не впаде зір, щось ніжне вилазить з нутра і пнеться догори. Григор післав на поля пару плугів, ті крають мастку поверхню грунту. Старий вийшов на середину поля, крутиться, ніби він заблудився, топче широкими ступнями суху груду та позирає на луг, куди пішли син з невісткою. Тепер не скажеш уже про мир в душі і спокій в серці, коли в голові, мов пси сердиті, ворочаються думи.

Ніколи перед тим не доводилось Іванові бувати у знаному міському будинку графа Демідова. Невеликий, сірий, бароковий палацик з просторою верандою, з двома гранітовими левами на її краях, з широкими і довгими гранітовими сходами аж до вулиці, з невеликим парком із лип та акацій і з розлогим, здається, безмежним виглядом на Дніпро, що, оповитий жовто-білими та зеленими рамами, блискучим клином врізується в цей шмат гори.

Вхід до палацика — знизу, сходами, від Дворянської, в’їзд — згори з парку. Іван йде знизу. Йде сам. Мар’яні казав лишитися. Підіймається сходина за сходиною, і йому спадає на думку кілька спогадів з минулого. Коли ще він молодою людиною проходив побіля цих сходів, вони вражали його таємничою неприступністю. Йому інколи здавалося, що в тому сірому будинку ніхто не живе, що там витають хіба музи чи боги, яких не сміють бачити живі очі людей.

Тепер його кличуть сюди, і він йде. Зустрічає обідраних і нечистих людей з загорілими незграбними обличчями, що несуть зброю, зустрічає жінок, що чогось плачуть, сам зупиняється на першій площині сходів, кидає мигцем погляд на Дніпро, заспокоює цим себе та йде далі.

На верхній площинці, чи, краще, на широкій веранді, біля тих левів перед входом, біля двох ліхтарів на бронзових підставках стояв китаєць з широкою, ніби з жовтої шкіри, головою, в якій стирчав сплющений носик та двоє вугляно-чорних очей у вузьких прорізах. Він мав на пасі вичовгану рушницю і надзвичайно стоптані, широкі й нечищені чоботи з низькими халявами.

Іван показав йому свою "повєстку". Китаєць пропустив. Іван увійшов до дверей з тяжкими бронзовими клямками, за якими стояв дежурний у шкіряній кепці. Тут вештаються різні люди, деякі з них сидять на приставлених стільцях, чути запах цвілих речей.

Івана пропускають далі. В малих кімнатах — тяжкі, дубові меблі, стіни оббиті полинялим, малинової барви шовком; картина у масивних рамах, старі гобелени і великі вази доповнюють оздоблення. Іван все сприймає мигцем, ніби у сні. Бачить ці речі реальним зором, але в околишнім є багато і нереального, і, коли б не ці, все-таки живі люди, він би, можливо, не повірив, що це тут, на землі, і в самому його Каневі. Ось вивели людину, в якої зв’язані ззаду дротом руки. Двоє китайців з рушницями провадять ту людину. На обличчі її нічого, крім жагучої люті. Що це за така людина і чого від неї тут, у цьому палаці, добиваються?

Івана скоро покликали. Це недалеко, до сусідньої вузької кімнати з широким письмовим столом з різьбленого дуба. За столом сидів расовий брюнет з чіткими, гострими рисами обличчя. Ніс великий, горбатий, уста широкі і соковиті, очі чорні і гострі. — Здраствуйтє! — сказав відразу брюнет. — Ваша фамілія? — мова його виразна, чітка, з акцентом. Іван не має часу на надуму.

— Мороз, — каже він сухо і коротко.

— Ах, да… Ето ви! Садітесь. Куріте, — сказав брюнет, у нього — зіпсуті, шоколадової барви зуби. Перед ним — розгорнутий зшиток, на пальці — золотий перстень, в руці — перо.

— Ваше ім’я? — бистро питає брюнет.

— Іван.

— Атєц?

— Грігорій.

— Год рождєнія?

— 1879.

— Мєсяц.

— Іюль. Сємнадцатово чісла.

— Ґдє.

— Хутор Морозовка.

— На вас сдєлан нальот. Расскажітє. Садітесь і куріте.

Іван повільно сів до м’якого, глибокого фотеля, протягнув руку за цигаркою і почав говорити. Говорив просто, коротко і байдуже.

— І ето всьо? — муркнув брюнет.

— Кажеться, всьо, — каже спокійно Іван.

— Мда… мда… Для нас ето очєнь мало. Ми далжни знать ґараздо больше. Ви, ґражданін Мароз, нічєво нам нє сказалі. Ви умалчіваєтє важниє факти. У вас, напрімер, била земельная камісія.

— Била.

— І что же.

— Пака нічєво.

— Нічєво. Пака, гаварітє, нічєво. Да. Ну, вот… А скажіте, пажалуйста, ізвєстно лі вам, что нікто із нєваєнних нє імєєт права держать у сєбя аружіє.

— Нєт. Нєізвєстно, — каже байдуже Іван.

Брюнет хвилинку міряє його поглядом, потім раптово, без переходу, міняє тему.

— А яка велика ваша родина?

— Досить велика.

— Скільки душ?

— Всіх — чи тих, що дома?

— Всіх.

— Шістнадцять душ.

— Всі вони дома?

— Ні. Я вже сказав.

— Скільки маєте братів?

— Трьох.

— Сестер?

— Одна.

— Де ваші брати? Найстарший.

— Найстарший у Сибірі.

— Як називається?

— Сопрон.

— Чим займається?

— Машиніст.

— Адреса?

— В даний момент не пам’ятаю.

— Другий брат? Називається? Адрес?

— Петро. В Києві. Бібіковськнй бульвар, 21.

— Професія?

— Художник. Професор художнього інституту.

— Третій брат? — Це я.

— Чим займаєтесь?

— Хліборобством.

— Самі працюєте?

— Сам.

— Користаєтесь найманою працею?

— Користаюсь.

— Четвертий брат?

— Андрій. Учень гімназії.

— Сестра?

— Сестра живе в Києві. Татяна. У брата.

Маленька перерва. Брюнет постукав об край стола. На чолі появилась, але відразу зникла невелика зморшка.

— Ви були в армії? — спитав він, змінивши тон так, ніби це все для нього не дуже важливе і питає він лише між іншим.

— Так, — каже Іван, хоча видається, що він думає про щось інше.

— Офіцер?

— Капітан артилерії.

— В якій частині перебували останнім часом?

— Останнім… не можна так сказати, я перебував у німецькім полоні.

— Мгу… Да… — брюнет стукає далі ручкою, уста його стискаються, він кидає погляд на Івана. — Мене цікавить… Розуміється, ви не зобов’язані казати правду… Ваші політичні переконання?

Іван посміхнувся.

— Політикою ніколи не цікавився. Я душею й професією хлібороб.

— Так! Зрозуміло. Але ви за новий чи за старий лад? — підкресленим тоном сказав брюнет і гостро глянув на Івана. — Маю на увазі державний лад… і соціальний, — додав він по хвилині.

Іван вичув настирливість у тоні, жагучу пристрасть у душі тієї людини.

— Це для мене несподіване питання, — сказав Іван спокійно, — і я вагаюсь сказати правду. Для вас моя правда буде неприйнятною, бо вона не має ніяких зовнішньо разючих форм. Старий наш державний лад вдовольняв мене настільки, наскільки я ним по суті не цікавився. Я жив і діяв у своєму просторі, був зайнятий своїми намірами, мав свої ідеали. До мене державний лад не втручався, і я був йому за це вдячний. Нового ладу я зовсім ще не знаю. Вперше на своєму житті розмовляю ось з представником цього ладу… І що можу вам сказати? Хочете від мене щирості? Вона вам, по суті, непотрібна, бо, вичуваю, — ви не знаєте з нею компромісів. Чи скажу вам правду, чи неправду, суть справи лишається та сама. Але щоб між нами не було непорозуміння на майбутнє, скажу: я особисто вважаю кожний державний лад законним для себе, навіть коли б я не поділяв його ідейно. Я не революціонер. Я громадянин.

— Зрозуміло! — коротко й рішуче проговорив брюнет, і в очах його мигнув огник ясності. — Що ж торкається вашої справи — поведемо слідство. На кого маєте підозріння?

— Не маю повних доказів і хотів би втриматись від відповіді.

— У нас неможливо втриматись від відповіді.

— В такому разі питайте інших.

— Ми питаємо вас, — залізним тоном сказав брюнет, наголошуючи останнє слово. В Івана заграли під шкірою щелепи. — Це були свої, — м’яко сказав він і прикусив нижню губу.

— Їх прізвища і звідки вони?

— Наскільки можу пам’ятати, очолював банду Голобенко. Імені його не пам’ятаю. Походить він з Бучака.

Починається боротьба. Борються люди двох різних рас, вдачі і заложень. Брюнет лишається при своєму агресивному, залізному тоні, Іван тримається своєї м’якості. Брюнет наглить, не дає часу для надуми, влазить у всі (і то найменші) щілини, Іван затримує спокій, не квапиться і говорить загально. І, нарешті, несподіваний запит: — Мені цікаво: ваша сестра в той час була дома?

— Ні! — без надуми, несподівано рішуче промовив Іван і навіть випростався.

— Помилка! Треба було сказати — була. Ну, вже пропало, — різко сказав брюнет і кинув на Івана кілька бистрих поглядів.

Іван замовк, але сидів далі непорушно. Сутінок кабінету приховував його ледве помітну блідість. Він курив, і це йому також помагало.

— Ну, нічого, — по короткій перерві сказав брюнет, здається, обнизивши тон. — Ви ще у нас не були? — і при тому постукав ручкою об край стола.

Іван зрозумів питання. — Вже був.

— Коли? Ах, так… З першого дня. То ще були не ми. З нами буде трудніше.

Іван мовчав.

— Так, так… З нами буде трудно, — сказав він повільно, розтягаючи слова. — Тому трудно, бо ми вас знаємо. Бачу — ви людина інтелігентна, і даремно ви ховаєтесь за ваше невинне хліборобство. І в теорії, і в практиці ми вас бачимо і знаємо.

— Для мене ваші слова незрозумілі, — тим самим тоном казав Іван.

— Зрозумієте. Ви, як сказано, голова мудра.

— Тільки не в цей ось момент. Я, наприклад, зовсім не знаю, чому я, по чотирьох роках відсутності в домі, зовсім для мене несподівано, з порядного громадянина попадаю в роль якогось підсудного злочинця, не почуваючи за собою ніякої фактичної вини.

— Ви, очевидно, вірите в Бога. Зверніться з цим запитом до нього.

— Перш за все звертаюсь до свого власного сумління. Хочу вичути свій злочин. Хочу його бачити і знати.

— Будете знати його, — сухо сказав брюнет. — Революція вам підкаже.

— Я не створений розуміти її мову. Так, як скажімо, риба не створена їздити верхи.

— Ваша хиба. Попадете під її ноги, а вона не знає милосердя.

Подумавши, Іван, ніби між іншим, сам до себе сказав: — Ніколи ні в кого не просив милосердя. Піду своєю дорогою і далі. Історія велика і довга. Хто знає, з ким що і коли може статися.

— Це правда, — іронічно проговорив брюнет, — але з одним мусите погодитись: хуторець ваш пропав… І то назавжди.

Іван твердо мовчав. Брюнет деякий час пронизував його гострим, впертим, іронічним поглядом. Іван дивився в одну точку і щось там, напевно, бачив, бо мав вираз спокійного і рішеного.

— Мовчите? — сказав брюнет.

— Мовчу.

— Ви, здається, мені не вірите?

Іван окинув поглядом поміст, стіни, стелю. — Чому. Вірю, — сказав з намагою бути спокійним. Брюнет пильно стежить за ним і нотує в своєму нотатнику.

— А може, ви надієтесь на Денікіна? — тим самим тоном питає брюнет.

— О, ні, — байдуже каже Іван, дивлячись у завішене вікно.

— То, може, на Петлюру?

— Також ні.

— Правильно робите, — каже брюнет, перестає нотувати, кидає ще один енергійний погляд на Івана. — Правильно робите. І ще одно вам раджу: залишіть ваш хутір і їдьте кудись по можливості далі від цього місця. Маєте в Сибірі брата. У вас тут заплутано, а ми не любимо неясностей.

На це Іван: — Мій батько півстоліття будував цей хутір. Було б зле, коли б син покинув його діло протягом одного дня. Волію традицію капітанів потопаючих кораблів, ніж звичку щурів.

— Цікаво, — поблажливо сказав брюнет і посміхнувся. — У моїй практиці вперше таке чую.

За весь час розмови він вперше посміхнувся.

— Можливо, що чуєте вперше, але бачите, напевно, щодня, — казав Іван.

— Врахуємо і це, — сказав брюнет і встав. — Іване Григоровичу, — проговорив він майже звичайним тоном, — ви ще пробудете у нас кілька годин і будете вільні. До побачення!

Брюнет енергійним кроком вийшов. Вступив монгольського вигляду вояк і гробовим голосом промовив: — Вас просют сюда, — вказав він на сусідні двері. Іван перейшов "сюда". Це була, видно, кімната самого Демідова. Стіни, фотель, під ногами ведмежа шкура, і велика дубова шафа з книгами за склом. На шафі — бронзовий бюст Данте. Вікно завішене тяжкою, бронзової барви, завісою.

Монгол указав на фотель і понуро вийшов. Іван розглянувся і зайняв місце, але не перед великим столом, а збоку, перед малим круглим, з мідяним обрамленням столиком, на якому лежав товстий том у зелених шкіряних палітурках. Карл Маркс "Капітал" — витиснено золотими літерами. Іван розкрив книгу. Печатка бібліотеки з гербом графа Ф. Ф, Демідова.

Іван вперше на своєму життю бачить цю книгу, багато про неї чув і тому зі спокійною цікавістю людини, яку нелегко зірвати на швидкий відрух, починає перегортати її дещо пожовклі сторінки. Видно, що її майже ніхто не читав, бо багато сторінок зліплено. Іван обережно, товстими пальцями, пробує їх розривати, за звичкою уважно вдивляється в текст. Перша сторінка, кілька сторінок усередині, остання. Всіх понад шістсот, і зазначено, що це тільки перший том. Цікаво, скільки їх, тих томів, узагалі? Іван намагається вчитатися в сторінки, але всі його намагання розбиваються об суцільну, тверду незрозумілість написаного. Речення сухі, довгі, дуже мудрі, пересипані знаками з математики. Іван бореться з кожним словом, йому робиться тяжко в голові і на душі — нарешті він закриває книгу і лишає її на своєму місці.

— Що це за книга? — питає себе Іван. Пробує сам для себе відповісти на питання. Це наука про гроші. Капітал, — каже собі Іван. Наука про закони виробництва матеріальних речей, як черевики, як щіточки до зубів, як консерви. Це історія зростання банків, трестів, біржі. Це розвиток і занепад капіталізму. Це слова, які приблизно звучать: "В найзагальнішій формі процес розвитку капіталізму в цьому відношенні можна висловити так: вихідний період: все виробництво дорівнює 100. Велике дорівнює А. Дрібне дорівнює 100 мінус А. Наступний період: все виробництво дорівнює 200. Велике дорівнює 2А плюс Б. Дрібне дорівнює 200 мінус 2А мінус Б". Це ось такі вирази: Капіталізм. Пролетаріат. Буржуазія. Виробництво. Клас. Експлуатація. Робітник. Безробіття. Інтернаціоналізм. Боротьба. Пожежа. Звільнення. Смерть. Капіталістичне відношення виробництва все сильніше і сильніше давить на робітничий клас — в міру того, як технічний прогрес, збільшуючи виробництво праці, не лише дає капіталістам матеріальну можливість "підвищувати рівень експлуатації робітників, але і обертає ту можливість у дійсність, спричинюючи відносне зменшення попиту на робочу силу одночасно з відносним і абсолютним ростом її запропонування".

Розкриваються щораз ширше очі, зір дивиться кудись у глибину і бачить там велике, темне місце, запхане непотрібними словами. І коли в них вдивлятися нормальним поглядом, їх можна зовсім не бачити, але коли погляд легко затуманити пристрастю, вони поволі появляються на темному, як появляється неясний образ астрального єства на фотографічній плівці.

Іванові від таких видів робиться тісно, йому хочеться встати і вийти звідсіль на чисте повітря, але він згадує, що прийшов сюди зовсім не добровільно, що він знаходиться не в палаці муз і що вийти з цього місця він не має ніякого права. Сила цих слів навалилась на його ясність, і він почуває себе під тягарем звалищ, ніби під руїнами великого храму, розбитого вогнем артилерії.

А що роблять тут ті люди? І чого вони сюди прийшли… ті люди. Це ж графський кабінет, ось шафа з книгами, ось образ Данте, ось добрі, дорогі речі, ось вікно, а за вікном — світло дня. Очевидно, думає сам з собою Іван, вони прийшли сюди, щоб тут, у цьому кабінеті, видумувати кари смерті. Кожному буде, як вони присудять, а вони невибагливі, бо їх душа порівнююче проста. Ніяких особливих ускладнень, бо сама істина, якій вони служать, порівнююче вбога. Вона вимагає від них тільки одного: віри. А вони, ті люди, мають у собі віру. Вони вірять.

Все, очевидно, буде, як бути має, і все, очевидно, буде колись гарно, хоч тепер негарно, і все теперішнє треба змести, щоб його не було. Яке все просте, до перечулення просте! А щоб не перешкоджали простоті, людей приводять кожного дня сюди і тут їм виносять присуди. Звичайно, це дуже суворі присуди.

Іван виразно помітив, що той брюнет за дверима, що цей графський кабінет, що ця книга і всі слова в ній на нього ніяк не діють. Іван зовсім нічого не боїться, і йому від цього самопочуття легко, добре і спокійно. Він сидить, відігнав усі думки і чекає.

За пару годин перед вечором його випустили. Восьма година. Гарний, лагідний, спокійний передвечір. Сонце засунулось за сади і парки узгір’я. Дніпро освітлений частинно, одною великою смугою, і то вже не сонцем, а його відблиском від хмарин. Вода двох, трьох і більше барв — фіолетова, як боз, червонава, як кров, і сіра, як сталь.

Іван виліз з-під руїн. Як легко. Повільно вийшов з широких дверей, байдуже кинув кілька слів, пройшов верандою з левами, повільно сходив униз сходами. Така урочиста, спокійна, маєстатна хода. Любувався кожним своїм кроком; хоча це крок униз, але разом з тим — крок величі і необмеження. За ним тягнулась, як облуда, недавно бачена книга, але тепер перед ним — жива земля, живе небо, живий і соковитий вечір з росою, що в цей час торкається кожної травини.

Йому, наприклад, хочеться зупинитись і помацати повітря. Хочеться тупнути ногою, щоб упевнитися, що він існує на планеті. Але до повної свідомості приводить його Мар’яна, що стоїть унизу перед сходами, махає до нього рукою, бачить його вільним, задуманим, байдужим і кидається йому назустріч: — Іване!

— Нічого страшного нема, — казав Іван, коли вони йшли цегляним хідником униз. — Кабінети, фотелі, чемні люди. Ніяких "чека" я там не бачив. Я просто не вірю, що там можуть когось розстрілювати.

Вони йшли легко, широким кроком, як переможці.

— Голубе, — казав Іванові пізніше Микола Степанович. — Ти заглянь до тюрми. Мене ось викликали до хворих. Як черви! Як черви, кажу тобі. І стріляють вони в тому самому палацику, в льоху, а закопують збоку алеї, під липами. Все обведене колючим дротом. Кожний день. Кожну ніч.

Іван дивиться на тестя мертво. Може, я, думає він, якась інша людина. Я не вірю і не можу вірити, щоб там когось стріляли і щоб когось закопували в парку. В парку? Ви збожеволіли? Попід тими столітніми, могутніми липами, де такий чудовий вигляд на Дніпро, де стоять альтанки і клумби чайних рож? Цього ніяк не може бути!

А потім Іван намацально збагнув, чому це так. Він дивиться на ці речі з таким презирством, від якого з його очей виступають сльози, змішані з кров’ю.

Аж дома Іван збагнув, чому його безпричинно протримали в тому маленькому кабінеті стільки годин без їжі. На хуторі в той час було переведено ревізію, і чекали її вислідів. Коли б там було знайдено хоч одно, потрібне їм, Іван відчув би, що дорога від презирства до пізнання правди зовсім недалека; але сталося так, що трус скінчився гаразд, а Іван цілком виразно подобався тому брюнетові, хоча не можна було сказати, що брюнет подобався Іванові. Ні. Іван, ідучи вниз сходами, позираючи на Дніпро, на лівий берег, на все довкруги, з жовчним докором думав ще про те, яким таким правом його, Івана Мороза, з діда й прадіда власника цих просторів, кров і кості якого в далеких поколіннях лежать у цій землі, за яку він, зрештою, сам ніс життя своє в багна Мазурії і чотири роки там простраждав, мов останній з останніх, — його тепер викликає якийсь син чужої матері, який ніколи і ніде не почував себе скільки-небудь пов’язаним з цим краєм і який, напевно, не відважиться за добро цієї землі пожертвувати одного волоса зі своєї голови! О! Іван такі речі, хоч нікому і не каже, але пам’ятає добре і носить їх завжди з собою. Можливо, одного разу він з цим ще виступить перед суд.

А на хуторі була переведена ревізія. Наїхало їх повний двір. Шукали навіть у пасіці. Забрали деякі речі, деякі книги, старі Андрієві зшитки з шкільними завданнями, багато старих, ще з-перед війни листів, а між ними — листи покійної Марусі, старі фотографії, багато картин і дві рушниці.

Мар’яна оглядала свої шафи. Бракує полотна, одної шуби і одної пари чобіт. Не знайшли також браслета і золотого Іванового годинника, що вже, правда, не йшов і лежав у прискриньку одної з шаф. З того приводу Мар’яна має непривабливий вигляд, а Іван нічого. Він ночами передумує ці справи і сам з собою їх перетравляє, бо говорити нема з ким. Андрія нема, а до батька дорога далека. Він, той дід, живе життям працьовитої мурахи, і коли йому щось виривають із рук, він понуро замикається в собі, відходить глибоко, в таємне місце, і там десь гомонить свої молитви, підносить шорстку скаргу до Бога, якого він бачить живими очима і дивується, що той мовчить.

Іван роздумує — що ж далі. З усього проречисто видно, що з ним твориться одна з тих комедій, яким назва мільйон. Івана пустили, але це тільки для ока, бо дуже, бачте, ті люди мудрі. Їм, бачте, треба не тільки вбити когось своєю рукою, — їм треба, щоб те тіло, та голова сама себе наперед убила, щоб та душа, ще поки вона в тілі і може відчувати, сама себе відцуралася, сама себе зганьбила і сама себе заперечила. Так. Дуже є мудрі ті люди, що борються за правду. Саме тому й пустили вони Івана. — Вій ще сам прийде. Прийде!

На всякий випадок Іван рішає не ночувати більше в хаті на своєму звичному ложі, а робить собі діру в задній клуні, в ожереді старих кулів. Добре, що не знайшли всіх рушниць і що має ще пару тих гранат. Невеликий це захист, але в крайньому разі завжди можна, замість убити себе, післати в очі тим людям шматок такого заліза.

І коли, натрудившись за довгий день весни, Іван, мов ведмідь, влазить у своє лігво, коли йому за комір сиплються остюки і чути млосний запах мишей, йому знов і знов тиснуться до мозку згірдливі думки про цей світ, а найбільше про цих людей. З лугу доноситься жаб’ячий спів, що нагадує йому ранню молодість, навіть дитинство, і йому не хочеться вірити, що це той саме гамір, який він чув у ті часи. Адже це було тоді таке приємне, якась була тоді злагіднююча гармонія і прохолоджуюча свіжість, а тепер він у цьому почуває себе ніяк не краще, ніж хрущ у стиску долоні.

Інколи трапляються холодні ночі, днями дме вітер зі сходу, поля висихають, а пісок на кучугурах біліє, мов сніг. На полях мляво і байдуже волочаться борони. Стало сутужно з кіньми, бо надто розвелось тієї кінноти, а плуги, а борони самі не хочуть тягнутись.

Однієї такої темної і свіжої ночі, перед Юрієм, у двір бадьорим кроком в’їхало кілька вершників. Мар’яна збудила Івана. — Чуєш. Приїхав Микола Іванович… — Іван виряхався зі свого лігва, звівся на ноги, обтрусив порожнє колосся і повільно, хитаючись, мов матрос, вийшов у двір під повітку. — Го, го! Ти, бачу, генерал, — каже Іван. — Що там доброго?

Вийшли в сад і зайшли у вишник. — Все добре, Іване! Всі твої гості, голубчики милі, прийшли і покаялись. Тільки Голобенко щез. Кажуть, у Красну Армію подався. Майся на увазі.

— Чорт їх усіх бери, — каже, байдуже позіхаючи, Іван. — І так вони все знають. Принаймні мене вже питали про Таню, — і Іван розповів про свою зустріч з брюнетом.

Після цього довго і переконливо говорить Водяний. — Нічого! Нічого, брате! Не дайся лише вибитися з сідла. Українська армія готується повною парою. Чуємо, що приходять галичани. Дін також рушить. Ось тільки настане літо — побачиш! Горе з тими політиками… Той старий дурень Денікін. Затявся і ані руш. Йому, бач, це слово не пройде через горло. А без нас вони ніколи не зломлять Троцького. Без України, кажу тобі, не можна тепер уявити політики в цьому просторі. Це неясно хіба сліпим. Тупість тих монархістів феноменальна. Ленін бодай знайшов того дегенерата Коцюбинського. Все-таки якась умовність перспективи.

Водяний говорить довго, Іван слухає. Він, видно, багато знає про ці справи. Десь по другій ночі розпрощався, махнув з товаришами на сідло і від’їхав.

На хуторі — насторожений спокій і велика, тягла, без перерви праця. Сад цвів і відцвів, заспівали на всі лади солов’ї. Очерети розгорнули густу шелестючу зелень. По болоті настирливо і сердито дерчали деркачі та розгулювали на своїх рожевих патиках переборщено елегантні чорногузи.

А Дніпро прочистив масив свого тілища і лився, янтарно-прозорий, у сонячну далечінь. Все тут пахло: небо, земля, вода і рослинність.