Морозів хутір

X

На світанку, поганяючи залізним путом тяжкі морозівські кобили, на хутір з розгону ввігналась верхи Наталка, а за нею Дмитро. Напхані травою коні мали великі здухвини і тяжко відсапували. Біля колодязя дали їм пити і відразу завели до порожньої стайні, що кілька днів зяяла пусткою.

На хуторі був на ногах один Григор.

— Дядьку! — гукала через двір Наталка. — Маєте коні! А Іван прийде пізніше! Канів забрали повстанці!

— А звідки ти знаєш? — питає їй назустріч старий, який щойно скінчив свою ранню, на схід молитву.

— Знаю, — кинула Наталка, побігла до кухні і вдерлася, мов буря, до кімнати Мар’яни. Та ще спала.

— А! Це ти? Що сталось, Наталко? — зірвалась Мар’яна. — А де Іван?

— Нічого не сталось. Жив і здоров. Прийшла до нього, а він лежма лежить. І так мені стало його жалко. Така, думаю, сила жива валяється. Скоро прийде, — закінчила своє Наталка і намірилась іти.

— А де ж він тепер? — швидко питає Мар’яна і збирається встати.

— Десь там з Водяним подався.

— А куди?

— Це вже я не питала. Хан собі їдуть здорові. А Іванові, як прийде, скажіть, що його вітаю і, як буде треба, прийду. Бувайте здорові! — і вийшла.

Зводився міцний ранок з росою, куванням зозулі, що доносилося з самого Гісина, з клекотом чорногузів на другій клуні. Над лугами ще стояли молочні розводи туманів, дикі качки з напругою летіли в напрямку Дніпра.

Кудлай уже кілька разів оббігав знані свої місця. На паркані, що ділить город від двору, в’ється зелене свіже гарбузиння і хрипко горлає огненної барви півень. Ластівки любовно гомонять і в’юнко шмигають попід стріхи. А пасіку вдарило ранкове сонце, і вона, мов кобза, многострунно і дзвінко бринить. Старий Кандор уже натягнув свою сітку на лису голову і совгається поміж вуликами, а трохи нижче Омелянчиха і Горпина, з високо підтиканими спідницями. обкопують молоді гарбузи.

З головного будинку високо вгору здіймається дим і там, у синяві, непомітно зникає.

Хутір ожив і живе, і гуде, і лунає, і кожна жилка пульсує живою кров’ю. Він був тільки поранений. Одне тільки слово — і все довкруги пішло в життєві перегони.

Коло десятої сонний, закоптілий і трохи понурий приходить Іван. Мар’яна зустрічає його на кухні у фартушку. обіймає його заліпленими тістом руками і міцно цілує в колючу бороду. В плиті горить огонь, шкварчить сковорода, збоку шумить самовар. Іван тут же, на кухні, снідає, а Мар’яна про все вряд питає.

Іван розповідає. Мар’яна дивується. Про Таню, про Водяного, про повстанку Марусю і про Петрова.

— Правильно роблять, — каже урочисто Іван. І Мар’яна дивується, бо ще недавно був він іншої думки.

— А між іншим… Знаєш, Іване… Давно вже хотіла сказати… — каже несміло Мар’яна і ціла заливається вогнем.

— Ну. — насторожився Іван.

— Я, Іване, вагітна, — і Мар’яна подивилась кудись у вікно.

— О! — вирвалось раптом у нього, мов вибух. Зірвався, підбіг до Мар’яни, взяв за обидва плеча, сильно дивився просто їй у вічі і засміявся. — Прекрасно! — вирвалось із зарослого рота, а після того він міцно і колюче її цілував. Не сказав, що він уже давно догадувався.

Іван вичуває, що ця вістка глибоко вникає в його істоту і паралізує там утому. Мар’яна каже, щоб ішов заснути, що він же цілу ніч не спав, але Іван на ці слова не реагує. — Я спав цілий день, Мар’яно! Я йду! — І він, дійсно, пішов надвір до колодязя, витягнув відро води, вилив його собі на голову, на плечі, міцно натерся рушником, причесав довге волосся і широкими кроками подався на поле, де Дмитро з Корнієм готувались обгортати ралом картоплю.

Несподівано прибула Ольга. Вона свіжа, щоки рожеві, очі сміються. — В нас знов Україна! — захоплено казала Мар’яні. — Минулої ночі раптом тра-та-та! Бух-бух! Ми зірвалися! Розбили багато шиб. Комісари втекли, пошкоджено будинок Демідова, у школі нема занять, і Василько страх босякує. Він з тим своїм "білим кликом" цілими ночами зникає на Дніпрі. Мама зробила йому нагану і сказала: — Якщо ти ще раз підеш кудись уночі, не пущу до хати. — То що? Я буду жити в курені на острові, як Гек Фін. — Подумайте!

Ольга знає, чого вона прибула. Має вернутись Андрій. Він їй написав такий лист: "Вашій милості, зацній панні і добродійці, доношу покірно, що ваш вірний раб і безнадійно ранений ласкою Амура, після незчисленних років незмірних трудів та пролиття цілих океанів кривавого поту для наук офірованих, прибуде знов у рідні краї та землі, щоб віддатись опіці Вашої милості. При цій також прилежитості уподіблено цілую Ваші кришталеві пальчики!

Амікус Андреас".

Думала цілими ночами, а цілими днями співала, а далі не витримала і ось без перерви звивається біля Мар’яни, а з уст її не сходить слово "Андрій". А коли ввійшов Іван, накинулась на нього, як буря, і цілувала в руду бороду, потім сміялась, як навіжена; а Мар’яна згодом у кімнаті, коли була вже сама з Іваном, заговорила: — Боюся, що Ольга зовсім помотана Андрієм. — А Іван на це: — Буде цікава пара. — А хіба так можна? — питає Мар’яна, і очі її розширяються. — Коли вони захочуть, — відповів Іван, — можна.

Ольга йде на город. Коротка ясно-зелена її спідничка має на вітрі. Бере в Омелянчихи копаницю і швидко грабає суху землю.

— О! Панночко! Ви так виполете всі гарбузи, — каже Омелянчиха.

Ольга лишає копаницю, йде далі, наспівує "Гуси-лебеді", ховається в молодих соняшниках, щоб по хвилині виринути ген там далі, між яскраво-зеленими житом та пшеницею. Маки, волошки, кукіль, кашка, жайворонки, сонце і вітер — рве і ловить, нанизує вінками, в думці ловить перепілок, шугає з чорногузами у висотах, розпливається білою хмариною в синьому казані неба.

Потім темні маси сосон та дубів заступають її і хтозна, що там з нею роблять. Вона біжить від стовбура до стовбура, цілує шорстку зелень моху, кричить знизу до дятла, що бавиться життям хробачків, їй мариться далека путь, океан далечі, ціле небо щастя. І коли бачить жовтого мотиля чи бронзового хруща, чи в’юнку білку з язиком огню, вона виривається сама з себе, і душа її там — в повітрі, на краєчку дубового листа, на галузі сосни, що висить над кручею.

Сміються її, подібні до свіжого ранку, уста, а очі її залиті вщерть силою дужого щастя. З кручі зривається і, розмахуючи руками, як крилами, вона навмисне падає сторч униз, не долетівши до землі, бо, мабуть, вітер, трави і власне серце втримали її на ногах. Під нею вправо і вліво дорожина, спереду — луг з очеретом. Це той самий, по якому вона бігла зимою на ковзанах. Тепер це джунглі: птахи клекочуть, шумить очерет, гойдаються пірначі шувару. Ольга підняла і широко розкинула руки, випнула перса, і сонце ллється на неї з висот коронатої сосни, яку легко торкнути малим пальцем, піднятим на рівень ока.

Як це дивно, що час не хоче зупинитися, що сонце біжить небом, мов боса дівчина через луг, що стає воно над осокорами Дніпра і що треба вертатися! Ольга простує низом, понад лугом, дорожиною, що гнеться луком довкола морозівського острова. Там, де мала криничина з кадубцем, повна прозорої рідини, з лапатими водяними павуками, Ольга зупиняється, відкидає спідничку, сідає на цебрині кадубця, черкає долонею криштал води і п’є. Фу! Хитає головою. Насторожено дивиться, бачить чорного птаха, що висить на стеблині, і їй смішно. — Киш! — махає рукою Ольга, птах пурхає і, лаючись, тікає в щілину між шуваром та небом.

Ольга виходить на закрут дороги, звідки видно далекий луг. Сонце вперлось у Дніпро і далі не може. Вода здалека свіжить, осокори облиті сріблом, що скапує на купи червоно-янтарної лози та на калюжі білого піску. "Чекаю тут до заходу сонця", — думає Ольга. Стає, прикриває долонею сонце, вітер ззаду ворушить волосся, затискає між ноги спідницю. Ольга дивиться туди, де три кущі вербини закривають стежку на Канів. Нічого там не бачить, але вперто, довго дивиться, виривається вибухом серце і летить, душа нап’ята, мов вітрило. А час, як стій, біжить, а сонце погрожує падом, а гори Дніпра підступають, ніби готові підняти цілу землю.

І раптом… І раптом Ольга здригнулась! Тонкі руки й ноги затремтіли. Здається, щось чорніє. Ольга вже потягнулася вперед. Ще нічого не видно, ще нічого не можна сказати. Стежкою ходять різні люди. — Андрій! — виривається в Ольги дико і різко, і вже, мов стріла, летить через трави, осоку, болото, стрибає й падає — зривається і далі біжить. І ось під ногами стежка, перешкоди подолано, руки розставлені, і ось вони, ті обійми, безмірні, як цілий, цілий світ: — Андрійчику! Моє ти ясне сонце! Чекаю цілий день! Андрію! Милий! Рідний! Щастя! — і швидко, швидко говорила, щоб висловити разом усе.

А він несе на плечах тяжкий наплечник. Заходив до Канева, тому й спізнився.

— До Канева? До мене? — і знов рвуться викрики зворушеного щастя, якого не можна втримати в межах. А потім ідуть поруч і сперечаються за наплечник. Обличчя Андрія червоне і залите потом. — Дай! Андрійчику, дай! — Вона хоче, бачте, звалити той тягар на себе. Андрій сміється, здіймає наплечник, перекладає на плечі Ольги. — Не впади! — каже Андрій, але Ольга вже присідає. Андрій регоче, а Ольга дивується: — Невже це таке тяжке? Що там маєш? — і мацає наплечник, і сама відповідає: — Книжки.

— Дарвін, — кидає Андрій. — А ще Брем! Тепер я взявся за природу, — каже Андрій і підкидає наплечник.

Йдуть поруч — рука в руку, нога в ногу, стежка вузька, і ступають травою. Як звичайно, ніби чорна хмарка, з воріт виривається старий Кудлай, язик йому зовсім випадає з рота; він завжди однаково вдоволений, коли може привітати когось зі своїх. Ольга біжить йому назустріч, хапає за товсту, м’яку шию, але він рветься, виривається, легко здіймається на задніх лапах і цілим тягарем валиться з розгону Андрієві на груди. За любов — любов. Андрій міцно стискає старого приятеля. Далі йдуть троє. Брама відкриває свої крила, вікна бризкають сонцем, ялини здивовано шепочуть і стелять тінню путь, вал бозу горить і не може згоріти, між глицями паркана визирають келехи жовтих лілей, з вікна Іванової кімнати дивиться заросле, руде обличчя, а Ольга кричить: — Андрій! Андрій! — і вимахує правою рукою.

Іван, Мар’яна, Омелянчиха, чужі дівки. Андрій звалює наплечник, мокрий і червоний попадає в обійми, всі з гамором втискаються у вузькі двері передпокою. Андрій вивертає нутро наплечника, між стосами книг знаходить те, що приніс.

— На, Іване! Добився! Вдоволений? — і подає Іванові папір.

— О! Це треба відсвяткувати! — каже Іван значущо. — Мар’яно! Дивись! Гратулюю! — і брати міцно тиснуть руки, а Іванова тверда, як дошка. Ольга в безмежних висотах, Мар’яна м’яко тисне Андрієву руку.

Приходить повільно й похило старий, ноги сірі від землі, син цілує брудну руку, Іван подає папір. — Ага! Свідєтєльство! — каже старий, хоча не бачить. — Подякуй Господу Богу!

А ввечері ціла родина знов у знаній своїй старій їдальні довкола просторого білого столу. Вікна навстежень у сад, мотилі і хрущі, і різні запахи, і легкі шерехи. Лапата, мов павук, нафтова, з бронзи, лампа горить над столом і виливає рештки світла за широке вікно на кущі аґрусу та порічок. А разом зі світлом виривається і летить у темінь вечора багато сміху, що цього разу звучить, мов гімн перемоги.

В повітрі цієї весни і літа з їх зливами, блискавками й озоном вичувався також чад і гар боротьби розбурханих пристрастей. Громи на землі і на небі. Часом "раннім ранком, на зорі", отам, під туманами, в напрямку Золотоноші. Іншим разом гриміло з-під Переяслава. В усіх кінцях світу гуло й гриміло, а земля, здається, мовчала, ніби приречена, тільки іноді бряжчали вікна відгомоном великого гніву.

По шляхах і дорогах завжди якісь вояки, а за ними завжди стара, оббита "шестидюймовка". Засмажений сонцем і підбитий вітрами Ванька лоскоче гармонію і співає: "Ех, яблочко, куда котішся. Попадьош Махну в рукі — не воротішся", а на грудях його брудного убрання, як знак його темноти, якась ганчірка, і ця мудрість жене його якраз по цьому шляху, щоб упасти "в рукі Махну" або самому його піймати…

На хуторі з раннього ранку і знов до раннього ранку — праця й обережність. Тяжке і ненависне місце, бо тут росте пшениця і стоять спокійно корови. Це — злочинне місце, і воно мусить бути покаране. Люди з хутора добре знають свою вину і сплять обережно. Коли вертаються з косінки, один із них бере на плече зброю, стає десь за кущем розцвілого жасмину і наслухує мову ночі.

Старий Кандор, дуже вже старий, але міцно живучий, закоптілий всередині бакуном, назовні сонцем — ціле своє життя має діло з дрібними бджолами. Вечорами він, звичайно, сідає на призьбі, завжди на самоті смокче цибух своєї, подібної на глечик, люльки, похитує головою, ніби на лисину його сідають мухи, і спокійно бурчить: — Дожилися! — І після цього виймає повільно з зарослих уст цибух, міцно спльовує, а потім довго витирає мокре місце на колінах полатаних штанів.

Інколи бувають зливи, б’ють громи. Літо духманно-тепле, з молочно-білими туманами по темно-зелених лугах. В очеретах зграї качок, схожих на шматки крилатого вапняку, крейдяно-білих чайок, цибатих чорногузів. Газет тепер не читають, а вісті йдуть від вух до вух, а інколи просто летять з вітрами. Знають, що "комунії прийшла остання година", що десь там "Петлюра петлює", а звідти, як Дін, "пре Денікін".

— Господи, Господи! Чекали ми того добра — чекали! — чується повна докору мова. — А тепер не відмиєш ніяким милом, — як чума, хай нам Бог простить.

— А я б, люди добрі, сказав, щоб їх усіх забрав нечистий, і це було б те найлучче, — каже котрийсь, наймудріший.

А одного разу, після кількох місяців надуми, використавши нагоду, що біля нього саме була його хора дочка Маланка, яка майже нікуди не виходить і яка майже ні з ким не говорить, старий Кандор сказав: — А знаєш, за що вони, оті Леніни, воюють?

Маланка навіть не подивилась на Кандора, але він такою увагою не розчарувався. — За хліб Божий, — відповів собі Кандор, а по часі додав: — Але хліб, дитино, росте тільки в душі доброї людини. В порожній душі ніяке зерно не зійде.

Кандор, на жаль, дуже рідко зустрічається з Іваном, а ще рідше з Андрієм. А вже зовсім не зустрічається з доктором Лоханським, а ті навчили б його багато дечого. Старий мусить затикати вуха ватою зі свого старого піджака, бо йому стає бридко, коли з усіх боків стільки говорять про смерть.

Іван ці місяці живе вісткою, яку дістав від Мар’яни. Йому здається, що час розпочати наступ. Цікавиться кожною діркою в плоті, хвилюється кожною коровою, що телиться, шукає по хуторах коней, цілі тижні проводить з ковалями в кузні, де куються нові плуги. А Мар’яна росте й наливається, ходить поважно, зріє, мов колос, виймає старі намітки, обрізки перкалю, а коли приходить увечері Іван і бачить ті клаптики білої матерії, йому здається, що це підготова виграти найбільший бій.

А Андрій хай собі не думає, що шматок паперу, який він дістав недавно, — це є кінець. Ні, він так не думає. На осінь їде до Харкова і вступає в університет. Чому саме до Харкова. А тому, брате, що Київ надто робить революцію. А нам треба, брате, вчитись, бо час не чекає, а життя коротке. А тим часом Андрій сидить над природою. Днями на лугу з косою, вечорами в кімнаті з Бремом, ночами в саду з рушницею. Йому інколи здається, що все-таки иа цій землі і саме в ці дні з цього великого хаосу родиться не менш велика епоха. Йому також здавалось, що ті молоді душі тому так легко згоряють, що занадто рано вибирають глибоке плавання. Погляньте, думав він, на рибок, що тримаються мілкого берега, щоб знайти собі поживу і захист, бо там, у глибоких водах, на них чигає смерть. Милі рибки! Їм треба вирости.

Григор усе носиться з "колькою в ребрах". Все ті кляті Головенки отоді-о, у святу ніч наробили. Втручався доктор Лоханський і знайшов, що там щось звихнене, а старий, як сказати по щирості, не любив і не любить ніяких таких лікувань, коли треба гаяти час. Десь там щось болить — хіба варто тратити слова? Живе тіло.

У Каневі не було ніякого порядку. Проривались то одні, то другі, пролітали навиліт містом. Мостом через Дніпро тягнулись довгі обози — раз туди, раз сюди, над Ліплявою часто стояла хмара куряви й диму, а господарі спішно, на охляп тікали в напрямку хутора, де менше битих доріг і більше лісу.

Наталка завжди готова. її не бере ніяка змора — той самий сіяч і косач — слава і гордість Микити. Не було вже більше Водяного, ніяких чуток від Тані. Казали, вони подались отуди, на правий берег, але правий берег широкий і довгий.

Прийшли своєю чергою жнива. На полях, як це не дивно, скрізь пшениця з грубим, жовтим колосом. Сито й жадібно живе земля — зерно приносить двадцять зерен, жовтих і пахучих, як віск, і цінних, як золото. Міріади їх є, тих зерен, у півколах по тридцять снопів. Жовті стерниська нагадують вилущений соняшник — в очах Василька, що саме пасе "на росу" своїх вісім корів.

Сонце вже давно знялося; над горами правого берега, над ствердлою сухою землею, над білими пісками і збронзовілими кущами верболозів висить півтуман, що місцями мішається з димом барви опалю — від огнів, що кладуть пастушки над берегом Дніпрової затоки.

На хуторі майже порожньо, бо Іван і Андрій, і обидва Кандори, і гурт дівок з Решіток, а між ними також Пріська, поснідавши шумно, пішли "кінчати" пшеницю на клину під самим Гісином.

На кухні зосталась Омелянчиха, що місить у діжі тісто на хліб, і Мар’яна, що поволі варить обід. У великій печі розкидано палають поліна, і довгі смуги полум’я, вигинаючись, облизують засмаглі челюсті.

На подвір’ї сам старий Григор — струже стругом на козлищі бирюки з ясенини, бо вчора дівчата сварилися, що немає чим в’язати снопів, а там наспіває ячмінь і овес, багато косінки, повні руки діла. У старого думка біжить по полях, по межах, за жниваркою, за кіньми — котрого з котрим спрягти, бо знов таки вчора хлопці казали, що сірий не зовсім добре везе.

І раптом з’явився Василько, босий, штанці короткі, литки пошарпані стернею, очі великі. — Діду! Там якісь люди — чи не большевики! — швидко й засапано, бо стрибав навпрост через капусту, говорить Василько, а старий не підносить голови і питає: — Де?

— Там, над річкою, в кущах, мають зброю. Сидять і когось чекають, здається, радяться.

Старий відриває зір від струга, дивиться хвилинку на Василька.

— Біжи-но ти назад до корів, а я погляну сам…

Василько побіг назад, а старий зайшов на кухню, сказав жінкам, що якісь там озброєні люди — краще бути насторожі, а сам пішов до комірки, виніс свою рушницю і заніс на передній ґанок та поставив за луткою — і не видно, і під рукою. Потім пішов до самої брами, але нічого не бачить, вернувся назад на подвір’я. Проте назустріч знов біжить Василько і кричить перелякано: — Діду — Вони йдуть отудою, поза клунями.

— Поза клунями? — повторив старий, і йому відразу вже стає не зовсім гаразд. Швидше пішов знов до кухні, навинулась якраз завжди задрипана, в росі, Горпина з цебриком січеної, для веприків.

— Біжи, Горпино, і кажи нашим, щоб швидко вертались, бо якась там нечиста сила… Та хай беруть з собою рушниці. Біжи, як стій…

А в кухні сказав обом жінкам, щоб краще вийшли в сад, Омелянчисі додав, щоб пішла до стайні і вивела отуди, за соняшники, коні.

— Господи Боже! — каже Мар’яна. — Що там знов?

— Біжи, Мар’яно, в сад і там побудь… — повторяє старий. Мар’яна й Омелянчиха вийшли, а Григор зачинив віконниці передніх вікон, замкнув усі двері, взяв свою рушницю і поліз на горище. Звідсіль, з переднього причілка, найкраще видно ціле подвір’я і щілину між передньою клунею та повіткою — і ген туди, на задній город і луг. Чому вони не йдуть ворітьми, а городами? Старий побачив кількох людей, пізнав большевиків, вигляд нічого доброго не обіцяв: свої рушниці несли напоготові. Вони ось уже біля клуні, перескакують через жердини огорожі, йдуть через двір до будинку, розходяться довкола, стукіт до дверей.

— Атваряй! — чути знизу голос, але все мовчить, а старий насуплено дивиться крізь визірку, хоч з неї вже нічого більше не видно.

В цей момент хлистко ткнув постріл. — Атваряй! — той самий голос і — міцна матірна лайка. Старий почув брязкіт битого скла, — били до задніх віконниць. Старий перейшов на другий бік горища, нічого не бачить, але чує, що б’ють до вікон, сиплеться скло, лунає матірщина… По хвилині чути, як ті вже перелізли досередини, гримають десь по кімнатах, падають речі.

І раптом від саду — постріл. Ще раз і ще. Старий причаївся за димарем. В кімнатах зчиняється більший рух і лунають постріли. Старий підходить до краю сходів і відчиняє дверцята. Внизу нічого не видно. Постріли падають і падають. Старий причаївся при дверях, рушницю тримає напоготові, брязкіт дверей — і в сінях з’являється постать. Бах! — стріляє Григор, постать смикнулась назад і гидко вилаялась. Старий стріляє ще кілька разів, просто в кухонні двері, знадвору почулись крики і кілька гранатних вибухів.

Через вікна тікають, хтось заянчав, по короткому часі знизу чути голос Івана: — Батьку! Де ви?

— Я тут! — крикнув старий з горища і відразу поліз по сходах униз.

В кухні вже був Іван. За хатою далі бігли, кричали ура, розлягалися постріли. — Ви цілі? — кричав Іван, він весь нервовий, піт заливає йому обличчя, волосся дико розпатлане.

— Цілий, Іване? А ви? Де Мар’яна? Біжи до неї! Вона пішла в сад! — каже швидко старий. Іван з місця вибігає у сад. Старий іде по кімнатах — розвалені шафи, розтягнуті Андрієві одяги, книги купами під ногами, розсипані папери. Здається, сюди вдерлася частина того смерчу, що шалено летить над оглухлою землею.

— Мар’яно! — чути з саду голос Івана. — Мар’янооо!

Старий біжить на ґанок, його чоботи ступають по золочених рамах картин. Не дивиться зовсім під ноги, його очі жадібно ловлять простір, куди побігли з криком хлопці. Там чути постріли, і хто знає, що там саме діється. Рушниця його напоготові, і він шукає тільки підхожої мети, але такої нема.

Старий повільно, насуплено, забувши на мить, що тут робиться, кладе на серце ліву руку, випростує спину, потім кладе на бік рушницю, спокійно повертається та йде по розкиданих речах назад. Якась страшна сила ввійшла в його істоту, і, здавалось, він пережив дивну купіль, що підняла його і освіжила. І коли ввійшла Омелянчиха і переляканим голосом сказала, що перед вікнами кухні в кущах аґрусу лежать два трупи і що один з них ще ворушиться, старий суворо поглянув на неї і сказав: — Чого, дурна, кричиш! — а сам поступав, обтираючи рукавом сорочки мокре чоло.

Через вивалене вікно кухні старий, дійсно, бачить трупи. Він виходить надвір, ступає через перелаз, через кущі кропиви. Перший труп з розгону напоровся на кущ аґрусу, розставив обидві руки, рушниця його відлетіла набік і стирчала цівкою вниз у другому кущі. Трохи далі, під волоським горіхом, обличчям у землю, лежить другий. Він нагадує викинуту лаху, яку ворушить вітер. Старий повільно підступає до нього, деякий час дивиться і каже: — Впав? — голос його став хрипким.

— Води! — вирвалося знизу тяжке, зім’яте, майже підземне слово.

— Омелянчихо! — крикнув старий в напрямку вікна, ноги розставлені, очі залиті гнівом. У вікні з’явилась Омелянчиха. — Води! — заревів старий, а сам стояв на місці, ніби боявся, що від нього втече ця бідна, скорчена людська подоба. Він не знав, що з ним робити. Розтоптати його — чи впасти й обняти, як сина, кричати над ним на цілий світ.

— У! — казав безрадно старий. — Коли б я міг віддати тебе твоїй матері!

Старий зробив зусилля, міцно взяв за плечі людину на землі і трохи її підняв. По стоптаній, поруділій жижавці, по рештках листя конвалій та барвінку лежали червоні згустки, а з пірваної блузи, що нагадувала барвою землю, біля лівого плеча далі лилася червона, аж темна, кров.

Григор повернув людину навзнак. Через перелаз, високо піднявши спідницю, бігла Омелянчиха. Старий вирвав з її рук глечик: — Тебе не дочекаєшся! — і злив з нього трохи води на кров, а потім упав на коліна і приложив краї посудини до блідих, уже тісно закритих уст людини. Вода полилась обома кутами рота і потекла до вух. Кров на лівому плечі, що спливала патьоками під пахви, перестає текти. Очі щільно закрились, і повіки швидко бліднуть. Земляна, спітніла блуза насякає мастким клеєм.

— Омелянчихо, давай там намітку! Спливе кров’ю! — крикнув ще раз дід. Омелянчиха знов побігла через кропиву до перелазу, а старий все лив на сині губи воду, потім нагло встав:

— Ех! Нічого не вийде! — і з серцем брязнув глеком об землю. Мав розчавлений, страшний вигляд, чогось довкруги шукав, наступив на череп’я глека і раптом зупинився. Відсунув ногу набік, внизив погляд у землю, нагнувся, підняв кілька черепків, затиснув міцно їх у кулаці і злобно поглянув на мертвого. Старий, здавалось, дивився з безмежних висот на маразм землі, він ріс, мов гора, здіймався під хмари і звідти вниз, на цілий світ зі стогоном кричав:

— Що я зробив! Боже, що я зробив!

Від перелазу з чистою білою наміткою, переступаючи незграбно кущі, бігла Омелянчиха, а Григор кинувся, мов несамовитий, і не своїм, густим і захриплим, голосом кричав:

— Дурна! Не могла подати іншої посудини. Дивись! — і сердито ткнув до неї правицю з черепками.

Мав вигляд величний і разом з тим смертельно пораненого, що з останніх зусиль, хитаючись і хватаючись за повітря, тримається на ногах. Сині його очі посіріли і налились таким гнівом, що здавалося — з них вибухне полум’я. Шарпком зірвався з місця і, широко переступаючи через кущі, швидко пішов до перелазу.

Омелянчиха не може прийти до себе. Вона не знає, що саме сталося. Збоку залита червоною гущею, зім’ята і брудна, з розкиданими, ніби вони поламані, руками, нежива людська істота. Погляд старої проховзнув над трупом і зненацька зупинився на полив’яних черепках.

— Господи! — вирвалось у неї з зойком. — Та це ж той самий! Це був "той самий", що його сорок чотири роки тому Григор купив на базарі в Каневі і подарував своїй Катерині на знак першого знайомства.

І коли, спотикаючись, ніби підстрелена, повернулась Омелянчиха на подвір’я, з города через гарбузи і частокіл гнався Іван — весь червоний, очі великі.

— Омелянчихо! Біжіть! Мар’яна!.. — кинув він кілька слів і погнався під повітку, вихопив одною рукою за дишель малий віз, увігнався до стайні, схопив за гриву сиву кобилу, накинув на неї шлею, прип’яв до орчика, сів і з місця пустився вчвал. По дорозі кричав:

— Як прийдуть хлопці, хай внесуть її до хати! — але на подвір’ї не було нікого, крик ударився об стіни і заглух, а Омелянчиха з Григором уже бігли десь туди на город, де під кущами вишняку, біля кукурудзи, на оберемку отави лежала в тяжких корчах Мар’яна.

— Матінко Божа! Та же це їй ще не пора! — стрибаючи через головки капусти, лячно сама до себе казала Омелянчиха.

Незабаром повернулись засапані, спітнілі хлопці. Двір пусткою, всі двері навстіж, всі вікна вибиті, всі речі під ногами. З полів вернулися засмаглі дівки, Іван привіз акушерку, пригнався, як стій, Микита, і все заповнилось людьми, гамором, викриками. До Ліпляви на станцію ввігнався денікінський роз’їзд, від Прохорівки йде наступ, б’ють гармати, Дмитро, спльовуючи і пересипаючи мову поганою лайкою, спішно оповідає, як було. Гнали. Як зайців. Усіх вистріляли — сам бачив. Голобенко отам, на Сидоровій межі — Тьху!

— Бий тебе сила Божа!

Але в цей час ніхто вже не думає про Голобенка. Он там далі за кущами, куди по черзі бігали таємниче стурбовані жінки І куди скісно з-над задньої клуні світило сонце, рожала Мар’яна. Трохи збоку в кукурудзі, смішний, розтріпаний і безрадний, ніби вкопаний, стоїть і не дихає великий, твердий Іван. Піт спливає з того засмаглого чола, засихають потріскані уста, залізно стискаються його величезні і шорсткі п’ястуки.

Для нього зараз нема ні неба, ні землі, ні гамору юрби. Он з-за кущів, ніби повільні краплини води, зриваються й падають стогони, і кожний з них вибирає найдошкульніше місце в нап'ятій душі цієї людини.

А день тягнеться довго і вперто. Над клунями, городами і садом з радісними спалахами викриків вертко шугають ластівки. Над Каневом б’ють гармати. За кожним ударом земля шарпко здригається.

Кінець першого тому

Примітки

[1] Тузен, тузін — дюжина, дванадцять.

[2] Зарва — урвище, круча.

[3] Озерце лиманка (від лиман) — озерце на лимані.

[4] Погарок — предмет вивчення.

[5] Інспірувати — навіювати, надихати.

[6] Еляборат — виріб.

[7] Спінки— запонки на манжетах рукавів сорочки.

[8] Залізко — праска.

[9] Корець— центнер.

[10] Чемерка — старовинний чоловічий одяг.

[11] Торністр — солдатський наплечник.

[12] Кальоші — галоші.

[13] Сильвета — силует, образ.

[14] Консеквенція — послідовність; тут — висновки, уроки.

[15] Респект — повага, пошана.

[16] Негліже — ранкове домашнє плаття, халат.

[17] Куверти — пивні кухлі, бокали.

[18] Газардну — азартну.

[19] Семряга, семиряга, семеряга — верхній селянський одяг із домашнього грубого нефарбованого сукна.

[20] Ткніє — брунькується, пробивається.

[21] Балабони — дзвіночки.

[22] Дщері — дочки (старослов.).

[23] Пуделко — шкатулка, коробочка.

[24] Інтенція — намір, ціль.

[25] Дискретний — обережний, делікатний. оглядний.

[26] Вальори — переваги, вартості.

[27] Ґринджоли — сани.

[28] Скорc — загнутий кінець полоза саней.

[29] Шарлах — фарба яскраво-червоного кольору.

[30] Інкорпоре — тут: у значенні особисто.

[31] Праліни, праліне — суміш цукру з подрібненими ядрами горіхів, тут — ласощі.

[32] Перманенція — постійність, безперервність.

[33] Ц. к. — цісарсько-королівської (австрійської) армії.

[34] Велян — фата.

[35] Ґоушпан — буршпан, вічнозелені кущики із листочками, як у міот

[36] Іспанка — дуже важка форма грипу.

[37] Ході — так називали китайців, які брали участь у бойових діях на території

[38] Консеквентний — послідовний.

[39] Пурис — чванько, задавака.