Морозів хутір

IX

На хутір, ніби м’яка вата, ліг спокій. Шуміли Ольга, Андрій і дівчата: тепер з ними кінець, роботи не стало, Андрія забрала школа, Ользі сказали бути дома. "Навідувався" Микита, вривалась Наталка. У них там повні голови клопоту, місто під самим боком, і комісії. мов вітер, вимітають засіки. Хліб "пішов" на Москву.

Невідомо тільки, чи доходив. Ізумрудно-зелені і лунко глибокі гаї запихалися сторожко дядьками, випинались назверх обрізами, виростали зненацька, як стій, герої. Засідали здовж насипу, яким котились "ешалони", і пускалось все "под откос". Паротяг, звичайно, мов п’яний дядько, котився додолу і там поволі згасав. — Піймався голуб! — Кропи! — чути солодкий шепіт, і серія з "максима" поливала вагони. А там уже, як доведеться — котили назад і самотужки…

А вечорами "братський пролетаріат Украйни" обертався з героїв у дядьків-гречкосіїв; все сиділо кругом на лавах, міцно курило і хтось там, отак між іншим, казав: — А чули? У Линівцях знову спустили…

— Інтересно — чиї?

— Та, мабуть, недалеко ходить. Тільки не дуже з того вийшли. Прийшов каратєльний, і половина села пішла до Бога.

— І так задаремно? — дивується котрийсь спокійно.

— Ну, щоб так задаремно… На Козубівці каратєльний перейняли, так половина втекла, а решту все-таки зняли… А командира на аркані до самої Марусі приставили, — казав безперечний знавець.

— Мусіло бути смішно.

— І було, братця! Співав, кажуть, "ципльонок жарений, ципльонок тоже хоче жить". Я, каже, "ваш"!

— Ха-ха-ха! І, кажеш, повірила?

— Повірила. Підеш, каже, до Бога, і там тебе за той український хліб приймуть.

Нап’яття швидко росло, вздовж і впоперек гасали без ладу чутки. Петлюра не сходить з уст; все-таки, кажуть, посунув і валить. Денікін також з півдня пре.

Земля. Це була українська, сіра, бура, пражена сонцем земля. Горіли широкі шляхи, крились згаром попелу степи, бронзові лиця оліїлись густим потом, гарматні гирла надривно гикали. Схід!

На початку травня хутір знов розтривожено. Приходили раз і другий, питали все Івана і все "не застали". "Діло плохо", як казав Дмитро, якого теж тягнули і теж питали про батька, діда та прадіда і навіть дві доби тримали. А востаннє приїхали верхи, а один, надто щирий і кирпатий, з рязанським акцентом, казав у ніс: "Нічаво! Атищім! Ми, брат, зоркіє! Сам явітся! І Таньку вашу паймаєм!" І все-таки поїхали.

Після цього на хуторі звинність. В саду копають ями; зерно, картини, білизна — все криється дерном, ховається під землю, у глибінь. Машини з клунь — на двір, коні — в Гісин, корови — на забару. Охляп на рудому коні угналась на подвір’я Наталка, не злазить з коня і на ціле горло кричить:

— Гей! Мають спалити хутір. Той наш придуркуватий комбіднота сказав батькові, що хочуть спалити хутір. Робіть щось!

— Чого ти, Наталко, кричиш? — казав поволі Григор.

— Господи! Як чого кричиш? А де той ваш Іванисько?

— А навіщо він тобі? — через вікно питає Мар’яна.

— Діло маю! А ви не бійтесь! Перемелеться і буде борошно!

— Іван у Гісині.

Наталка жене рудого, стрибає через перелаз, мчить крізь сад під гору, чвалає полями, а вітер жбурляє хвилею збіжжя. Жене просто на ліс.

Табір Іванів у тому самому місці, де на Різдво клали багаття. Ширінь і вигляд кругом, на луг і очерети, туди, де прудка річка в’ється грузькими багнами і зникає в рукав Дніпра, що відділив від лугу великий Канівський острів.

Тепло, тінно, затишно й безпечно. Дорожиною йдуть решітківці на свої сіножаті, ззаду, за лісом, поля без дороги — лише пшениці й перепілки, та десь далеко дзвінко б’є зозуля. Трава ще зовсім свіжа, мох оксамитний угризся в ґрунт і манить пахом духовитим лягти та лежати горілиць, щоб чути було, як дзвенять сосни, як вистукують по їх клейких стовбурах жваві, барвисті дятли, або мінливо гудуть спокійні джмелі, прив’язані на одній струні невидимого інструмента.

В такому чаду барв, запахів, звуків Іван, що лежить раз черевом, раз спиною, що має витягнуті і притиснуті до землі всі свої сильні члени, повільно наповняється дивними соками — від самої землі, що дає ту п’янку живицю сосні і каже череватому джмелеві бриніти над кожним віночком лілового дзвінка чи пухкої, жовтої бабки. Іван напинається, йому тріщать кості і тягнуться повні крові жили. Здається, Іван — це звір, в жилах якого тече пекуча, дика, пересадно червона кров. Які тільки марева не тиснуться в мозок, коли п’янить той мох, а під боком на досяг руки, під кущиком зеленого глоду, лежить набита рушниця і дві поржавілі гранати.

Іван приплюснув до моху руки, хрестом склавши, підсунув під потилицю, п’яні, але чисті очі втупив насторч у щілину між соснами: там у чистій ясності, в дикому захопленні бринить над лугом блакитний чорногуз. Як він хвойно крає і крає навскіс повітря! І, мабуть, дзвенить, коли тонкими крилами ламле гострий спротив простору.

А трохи далі від Івана, в залізних путах, пасуться коні, Дмитро на узліссі вартує, як сказано, щоб завчасно звук подати.

І раптом ззаду, згори, Іван чує: — Го-го! Пугу-пугу!

Іван зірвався, послухав рештки звуку, сприйняв його, як свій, напружився і свиснув… Як колись свистали всі, що по лісах бували.

З кущів проскурини показалась Наталка — червона, трохи засапана, з веселим, мов спіла вишня, оком. Постояла хвилину і засміялась. — Знайшла! — сказала і розтягнулася на мосі. її голі, міцні литки і загорілі босі ноги загрузли в мох. — Знаєш, Іване. Сьогодні матимеш гості, — казала, лежачи навзнак, але відразу перекотилася на правий бік.

— Де?

— Та тут! У тебе!

— А хто казав. — питає Іван і бачить пишні, дужі перса, ніби в коня, що дихають хвилююче.

— Та я кажу.

— Які?

— Не наше діло. Гості, братику, і досить. Ну, й ти, кажу тобі, цікав, як наша Манька. А бородище! Господи! І як тебе та й цілувать. — тут Наталка хихикнула.

— Знаєш, немає врем’я. Таж робим революцію, не знаєш? — казав Іван і також сміявся.

— На любов повинно завжди врем’я бути, — ніби вона не розуміє, та соковита дівка. І при цьому підсунулась до Івана, обняла твердим відліктям і притиснула свіжу свою щоку до його рудуватої щетини. — Ну ж і колючий — як суха стерня. Ну, чому ж не цілуєш?

— Не вводь, Наталко, в гріх, — ніби спокійно каже Іван.

— Якого там! Бери! З Богом порахунки колись зведемо, — сказала дівка.

Іванові заграли очі, міцно обняв дівчину за сильну повну талію і повалив на мох…

А по часі Наталка казала: — Бачиш, яке гаряче наше плем’я. А я давно збиралась до тебе, в ці місця. Колись згадаєш, братику, Наталку. Прекрасна, скажеш, дівка. А в тебе, скажу тобі, також рука… Такого б мені чоловіка.

— А що ж Семен.

— Слабкий, — сказала байдуже і сумно.

— Ну, ну, Наталко, — сказав Іван. — Ти краще смійся. В тебе коштовні зуби.

Нічого не сказала, взяла гвинтівку і через глід прицілилась на луг.

— Лиши. Таж набита.

— А що як бацну.

Іван простиг руку і відняв рушницю. — Наробиш шуму. — Ну, так піду. — Встала і обтрясала широкі фалди спідниці. — Прощай, — сказала, майнула фалдами і зникла за кущами.

Ой, цвіти, розцвітай, сад зелений!

Вийди, мила, вийди, любко, у гай! Гей! — чути було з-за кущів сильний, чистий альт. Іван слухав пісню, жадібним ухом ловив той голос, і було йому винятково догідно. Над самою кручею стоїть сосна, міцно збита громами і щиро облита довгими пасмугами загуслої живиці. Вона пахне, мов кадило.

Іван знову повернувся навзнак, підложив так само руки під потилицю і міцно випростався. Чувся звірем, первинною силою, був соковито вдоволений і ще менше почав думати, що там, за тими житами, твориться. Дякував зеленому своєму Гісинові, що він шумить, що ростуть ті сосни і сосонки, що барвіє широкий луг та літають борзькі чорногузи. А над усе дякував тій міцній людині, що прийшла, закрила пристрастю дійсність і пішла з піснею. Відчув, що Наталка потягнула його за собою, як звичайного собаку.

Не було куди йти і що робити. Та й не можна було… До самого вечора лежав на кручі, злившись разом з пнями, що, вгрузлі в землю, заливаються поволі мохом, їсти принесли, сказали — "все в порядку", запитав про батька. Дмитро забрав коні, повів до броду, облив їх водою і привів назад.

Між дерева напхалась темнота, і стало чорно. Прийшов Дмитро і, граючись, розложив багаття. Іван обгорнувся кожухом, підложив під голову купу моху з дерезою, надихався мішаниною земних запахів і задрімав. Йому ввижалося, що він на фронті, що тут десь тягнуться окопи, на горі — застава і зараз відкриють гармати вогонь. Чорне підземелля, вогкість — і на тому прокинувся.

Нічого нема. Все в порядку. Далі продовжував свій півсон — про те, як в таборі полонених сказали, що кінець, що вони йдуть додому. Як то легко збиралось і летілось хорими крилами на той вимріяний схід… Як спалось на запльованих помостах станцій, між тифозними, чекалось поїздів! І як то пилось "кіпяток" без цукру — і жилось, і страшно жилось, і жити хотілось. І нарешті — на! Україна… Київ… Дніпро… Хутір. І от на цьому лугу недавно бігали, і того дня він був, здається, у фраку, — тисячу років тому, перед цією підлою ерою… А тепер тільки врослий в землю звір-звірюка, якому нічого навіть не шкода.

І знов задрімнув Іван, і вогник Дмитрів погас, і стало вогко. І раптом гукають: — Іване!

Він зривається, згріб у праву рушницю, в ліву — бомбу, встав і наслухує, мов лебідь, загрожений ворогом. — Іване! — чує згори виразно голос Наталки.

— Це ти? — кинув від себе Іван.

— Та я, — стишено й ласкаво.

— То ходи, — кидає далі в темноту перед себе.

— Ні. Ти ходи! — відзивається темнота. Іван обережно, весь схвильований, ступає, під ступнями тріщить хруст. Зупиняється, ніби не вірить, і наслухує. — Сміло вперед! — кличе Наталка.

Іван виходить і бачить, що ті кущі ховають не одну Наталку. Біля неї — кілька тіней. — Руки вгору! — тріпнуло Іваном, але це була тільки одна секунда. До свідомості дійшов голос Водяного.

— Здоров, Іване Григоровичу!

— А! Здоров! Здоров!

— А я ж тобі казала, що гості будуть. Не вірив, — говорить Наталка.

— Герой, герой! — поплескав Іван по плечі Наталку. — І що там сталося?

— Нічого не сталося, все стоїть на місці. Хочемо забрати тебе з собою, — каже півжартом Водяний.

— Що це за химерія така? Мене, скромного гречкосія, і втягувати в героїчні справи.

— Нічого. Не будеш, брате, каятись. Наталочці вдячні, що привела. Але — відразу в путь! Пішли, пішли, — сказав Водяний.

— А це таки направду треба? — питає ще Іван.

— Ну ж ти і боягуз, Іване!

— Зайцю, Миколо, також потрібна вигадка. Не всім же бути тиграми. Хоча б сказав, куди й по що, а то, чого доброго, хочеш здивувати старого вояку. А маєш хоч порядного коня?

— Пішли, — сказав Водяний.

— У мене тут, Миколо, хазяйство.

— Не бійся. Я залишаюсь, — каже Наталка.

— А пукавку брати чи ні? — питає Іван.

— Краще брати, — вже на ходу каже Водяний.

І всі пішли під гору, поміж клейкими стовбурами, потріскуючи сухим хмизом. На узліссі стояло четверо коней, і один з них для Івана. — Ану, чи лишилось у мене хоч на нюх табаки від козака. Господи поможи, а ти, Наталко, не дивися, бо все-таки кришка сорому лицарського у мене зосталася, — говорив Іван і тяжко звівся на сідло.

— Баттарея! За мной! — скомандував згори.

— Я мав намір взяти для тебе корову, та не було під рукою, — казав Водяний.

— Мені здається, що скоро і ви на коровах поїдете. Цікаво, де це ті коні беруться, — розважає Іван.

Поїхали ступою, узліссям — гусаком. Позаду Іван. Лишилась Наталка, сама-одна на узліссі, в тіні кучерявої сосни. Ніч духманна, темно-прозора, полтавська. Справа — поле з хлібами, зліва — сосни та дуби. Тихо і свіжо, назустріч тягне болотом. Коні йдуть, спотикаючись, інколи травою узлісся, порою полем убрід, по черево, пшеницею. То тут, то там випурхують сполохані сонні куріпки, смертельно кричать і стрімголов вгрузають у порожню, темну безвість.

Десь тут справа на узгір’ї має бути хутір Свининці, зліва за лісом — болота, ген аж туди, до Роздолу. Просто — хутір Пильний зі знаним своїм тартаком.

— Моє царство, — казав Водяний, показуючи перед себе натаєм у темноту. — Аж до Переяслава большевика і на рецепт не дістанеш.

— Це здорово, — казав Іван. — А я на своєму віку навіть офіцером бував, а от козакую вперше.

— Не зашкодить і це, — відповідає йому здалека Водяний.

— Екскурсії в історію бувають також приємні. Наприклад, роблять розкопи, — говорив Іван, а кінь під ним спотикається. Обидва хлопці їхали мовчки.

Водяний їхав рівно, весело, звично. Здавалось — не кінь з верхівцем, а кентавр, що легко, ніби по хвилях, гойдається верхом своєї голови.

— Ваше високоблагородіє! А чи скоро будемо на місці? У мене починає паритись зад, — не вгавав Іван.

— Коли б ти був попав у руки того брюнета, він би тобі ще не так спарив, — казав між іншим Водяний, бо думав саме не про те.

— А ти ж його відки знаєш.

— Був з ним кумом.

Виїхали на пільну дорогу, і Водяний мовчки рушив учвал. За ним потягнулись обидва вершники, а на певній віддалі рушив і кінь Іванів. Іван пригадує собі свої часи на коні, було, здається, зовсім отак, тільки за ним, звичайно, гриміли колеса гармат і рипіли сідла. Раз-два, раз-два, раз-два!

Дорога м’яка, коні бігли граючись, запахло кінським потом. Ліс скінчився, і наліво забілів туман над болотом Роздолу. Скоро звернули ліворуч, і Іван пізнав роздольський тартак.

В’їхали на широке, обведене сторчовим парканом подвір’я, перед подібним до морозівського будинку. О, Іван знає ці місця і за молодості бував тут залюбки, бо була тут знана свого часу панна Ганна, яка не одного брала у свій полон, а між ними також Івана. Тепер, здається, її нема. Вийшла заміж десь до Хоцьок і також, здається, зосталась "московкою".

Одне з вікон будинку світилося, вершники мовчки зійшли з коней, Водяний та Іван передали свої коні хлопцям, а самі пішли до хати. У сінях висів закоптілий круглий ліхтар, а на скрині з висівками сиділо двоє з гвинтівками між ногами і бомбами за поясом. При вході Водяного обидва встали. — Здорові були! — кинув Водяний. — Дай Боже, пане сотнику, — відповіли ті з посмішкою.

Водяний з Іваном увійшли до більшої кухні і, поки Іван озирнувся, Таня вже висіла в нього на шиї. — Іване!

— Здорова, сестро! То й ти тут? — казав Іван.

— Тут і ніде, — казала швидко Таня.

— Сидить? — спитав Водяний. Таня йому кивнула. Водяний підтягнувсь, осмикнув блюзу, пригладив волосся. — Прошу! Заходь, — сказав до Івана і показав двері навпрост. Незграбний, з розбитим волоссям Іван повільно вступив у двері.

Простора, слабо освітлена, з завішеним вікном кімната. Справа під вікном на зеленій плюшевій канапі півлежав знайомий Іванові брюнет з будинку Демідова. Тьмяно горіла нафтова лампа, повільно цокав великий стінний годинник. Посередині — застелений білим настільником стіл, біля нього стільці, на ньому пляшки, чарки і закуска.

Іван зупинився. На обличчі в нього "не може бути". Дивиться вперто, бачить виразно, очі виходять з орбіт — і, хоч убий, не повірить.

— Підходь, він тепер не кусає, — сказав Водяний, підійшов до столу і відразу налив три чарки. — Сідай, — кинув до Івана. Іван сів. — Так вип’єм, таваріщ, — звернувся Водяний до брюнета. Той підвівся, простягнув мовчки руку і спокійно взяв чарку. — Здається, знайомі, — кинув Водяний по черзі головою до обох своїх гостей. Іван не відповів, мовчки випив, а брюнет також випив і сказав:

— Да. Знакоми.

— А знаєш, хто це такий? — звернувся знов Водяний до Івана. Іван понуро мовчав, а Водяний продовжував. — Товаріщ Шнейдер, також Граль, а також Петров. Зараз він Петров. Головний уповноважений верховного ревкому РССФР для боротьби з бандитизмом на нашу область, член РКП(б), особистий секретар товариша Лаціса і секретний співробітник главкому Льва Бронштейна-Троцького. Чи правильно, товаришу Петров?

— Совєршенно правільно, пане отамане Водяной, — повільно проговорив названий Петров. Тримався певно, спокійно, незалежно.

— Так, — казав Водяний, наливаючи собі й іншим другу чарку, — наші рибалки потрудились, поки його впіймали. Акула. Ти тільки поглянь на нього. А знаєш, як це сталося? Він, як звичайно, ставив ставку на латишів і китайців. І, звичайно, програв. Ході[37], як відомо, менше вірять у бороду Маркса, а більше в червоний метал, і ми їм, розуміється, стали до послуг. За один імперіал ми знали про кожний порух цієї риби в її глибоких водах. І ще він в одному помилився, цей самий мудрий Петров. Гадав, що ми тут валом підперезані і, прибувши нас убивати, міркував, що дасться це йому дуже легко і просто.

Петров посміхався. Мав зовсім приємний вигляд культурної людини.

— А знаєш, що він, братику, планував? — Водяний раптово встав, підійшов до буфету і вийняв велику папку паперів. — Тільки поглянь, — казав Водяний і важив папери на руці. — Це тільки одно твоє "дєло". А таких ми знайшли в нього цілу гору.

— Нічого. За пильність хвалю, — казав спокійно Іван і байдуже розглядав сторінки "дєла". — Нічого, нічого, — мурчав Іван.

— Докладно. Знають справу. Потрудились. — А вкінці резолюція: "Ввіду асобих прєдпосилок, сємья Мороз Георгія далжна бить падвєржєна стражайшему наблюдєнію. Нєкоториє єйо члени далжни бить ліквідіровани. Петров."

Іван прочитав ці рядки вголос і замовк. Папку паперів відложив і, здається, нею не цікавився.

— Це тот, каторий, — казав Водяний, — а що ми маємо його в кишені, це заслуга деяких цікавих людей.

Петров усе посміхався, іронічно дивився на обох, іноді його широка, чорна брова здригалась.

— Ви, капітан Водяной, остроумний человєк, — сказав він нарешті.

— Радий старатись, товаришу Граль, — відповів Водяний і глянув гостро на нього.

— Жаль тільки, що ваші блискучі дотепи не будуть знані історикам.

— Надіємося, що коли згадають ваше сліпуче прізвище, то побічно згадають і нас, — сказав Водяний і знов налив чарку.

— За помилки, розуміється, платять, і свій борг внесу з відсотками, — казав Петров, — але будьте певні, що ваше підприємство стане вам недешево.

— Дешева рибка — погана юшка. Хочете сказати, що все-таки ми програємо. Припустимо. Нам, товаришу Граль, ішлося і йдеться: вам і всім вашим Лацісам зайвий раз доказати, що голими руками нас не взяти. Ви прийшли, щоб нас тут убити. Але такого сорту люди, як ми, даються нелегко. Наша земля любить піт і труд, і вона нас знає, як домашній кіт свій припічок. Ви ж, ґаспада, приходите, щоб убивати. Знаємо. Чуємо вас по запаху. Тонкі знавці психології. Вивертаєте людські мозки. В кишки з чобітьми влазите. Розчищаєте місце, щоб потім на спинах дурнів дістатись до банків Сіті в Нью-Йорку. Кажіть: ми програємо, але програєте і ви, пане відпоручнику Троцького. Програєте! У вас це лежить знаком на вашому носі. Бачу! Куріть, — сказав Водяний і протяг Петрову сигаретницю. Всі закурили. Водяний ходив по кімнаті. Так йому легше говорилось. Петров спокійно півлежав і далі водив за Водяним поглядом. Іван спокійно, зовсім байдуже сидів і, здавалось, навіть не слухав. Дивився вниз, міркував, хитав головою, ворушив устами і віддмухувавсь, ніби на нього сідали настирливі мухи.

— А ви здорово заросли, — звернувся зненацька Петров до Івана. Цей, здавалось, більше його цікавить, ніж сам Водяний.

— Що? — підніс голову Іван.

— Кажу — не голитесь, — повторює своє Петров і з певною ноткою в тоні голосу, яку Іван вичуває і розуміє.

— Робимо великі діла, товаришу, — сказав спокійно Іван. — Немає часу голитися.

І після цього знов упер свій погляд собі під ноги.

— А ви, капітане, даремне хвилюєтесь, — сказав Петров до Водяного.

— Маєте рацію. Колись я хвилювався, ще бувши юнкером, як дістати двісті карбованців, щоб побувати в Єгипті на розкопах. Тепер інтереси змінились.

— Археологію, кажете, заміняли на психологію, — каже іронічно Петров.

— Хочете сказати — на психопатію, — докинув Водяний. — Погоджуюсь.

— І я також, — тим самим тоном сказав Петров.

— Мільйони здорових, дорослих людей, замість…

— Психопати хіба здорові? — перебив його Петров. — Тримайтеся строго логіки.

— Так, — круто повернувся Водяний до Петрова. — З одного боку, ви належите до жовтого дому, але здоров’ю вашому позаздрить кожний бик. На те, щоб невинних, чесних людей стріляти в потилицю, вас ще стане.

— А куди, по-вашому, ціляти, щоб було і тихо, і гуманно? — казав Петров, а очі його вигравали кпином. Водяний не звернув на це уваги, але Іван підняв голову. Дивився на Петрова, ніби щось пригадував.

— Дурак! — твердо і рішуче сказав Іван і сплюнув на Петрова. Маленька, гостра перерва. Петров не стирає зі штанів сплювака, зривається з місця і кричить: — Пардон! Фраза нескінчена. Який такий мудрець сказав, що ми стріляємо в потилицю! — гостро й поважно кричав Петров.

— Ті черепи, яких мільйони залишаться на нашій землі як спомин про вас, — сказав Водяний, прорвавши хвилинне здивовання. — Я вже сказав, що дещо цікавивсь археологією, і ще скажу вам: і за десять тисяч років прийдучі будуть знати, як ви стріляли. І навіть за що. І кого.

— І поставлять нам пам’ятник, — знов тим самим тоном казав Петров.

— І на ньому, пане, напишуть: "Людино! Це ті, що стріляли тебе в потилицю".

— Прекрасно, — сказав Петров і навіть трохи підвівся. — Ви, капітане, рішуче розминулися з покликанням. Ви роджені на місіонера християнства, а стали капітаном гвардії.

— Мав би ту саму честь, — відповів Водяний. — Тепер ви розстріляли б мене в потилицю за гвардію, а тоді — за "опіум народу".

— В такім разі попросіть, щоб вас розстріляли не в потилицю, а в лоб, — сказав Петров.

— Дурна ви, дурна людина, — відповів на це глухо Іван. — Чий ви син? — звернувся Іван сторч до Петрова. Той раптом згорнувся і замовк. — Ну, чий же ви син? Кажіть?

— Я скажу, — сказала Таня, що зненацька ввійшла і чула останній запит. — Мільйонерки з Бердичева, що почала свій гендель зі щетини і своїх робітників сліпила недоживленням.

— Тому саме я і пішов за простий народ, — зірвався, ніби опечений, Петров.

Ніхто йому на це не відповів, а Таня тільки сказала: — Досить вам цього. Ходім.

Іван устав, і всі троє вийшли. Петров знов лишився сам. Що з ним далі сталося, Іван не цікавився, як і не цікавився тим, як він сюди попав, хоча пізніше Таня йому про це оповіла.

Таня засипала Івана питаннями. Як тато, Мар’яна, що Андрій, де Василько, чи добре росте город, питала про худобу і навіть про старого Кудлая. Іван лише казав:

— Добре! Були, пограбували, батько хорі, Андрій у школі, Мар’яна шумить господарськи, Василько в Каневі.

— А я не раз побувала у ваших місцях, — казала Таня.

А Водяний додав: — Це, фактично, вона виволокла отого брюнета з його діри.

Перейшли на другу половину будинку, і тут нова несподіванка. Іван уперше на власні очі бачить і знайомиться з повстанкою Марусею. Сиділа за столом над картою, стрижена, добре збудована, карі, бистрі очі. Коли Іван, трохи зігнувшись, увійшов — встала і звернулась до Тані:

— То це той твій брат-кулак?

— Це він і є, — відповів за Таню Іван. — Але вже не кулак, а козак. Мене частують пригодами, а я все кажу, що я на них застарий. Але те, що я тут бачив — варте уваги. Шматок комічного життя. — Іван помітно тратить свою понурість, і життя вливається в його жили.

— Ну, от, — говорила жваво Маруся, пустивши поза увагою останні Іванові слова. — А нам кажуть, що ми тільки перешкоджаємо чесним людям орати. Тепер можете спокійно йти до вашого хутора і поголитися. Гніздо Лаціса на цей район вийнято з коренем. А поки прийдуть нові — повітря зміниться, — і вона бистро глянула Іванові сторч у вічі.

Іван тим часом зважує свою співрозмовницю. Дивиться згори вниз. — Шкода тільки, що ви обтяли вашу косу. Напевно, була гарна, — сказав він несподівано.

Маруся усміхнулася: — Мене і так люблять. За цю голову і без коси дають п’ятсот тисяч. Кажуть, сам Ленін зацікавився.

— Бідний той ваш Ленін, — спокійно каже Іван. — Коли б він мав вашу голову… Гадає, що його папери також вартість.

— Це ваша думка. Знаю її давно, — ухильно сказала Маруся, і її бистрі очі загорілись ясністю. — Пане Іване! (Він вперше чує, щоб його так звали). Хочу вам сказати. Ви, бачу, дивуєтеся, що є так глупо. Зжираємо самі себе і не знаємо — навіщо. Чи так кажу?

Іван дивиться здивовано.

— Так! Так, — пристрасно заговорив він, бо йому видавалося. що та жінка, дійсно, тонко чує і бачить його наскрізь.

— Ви хочете, — казала ця дика жінка, — щоб люди стали добрими. А я вам скажу: хай будуть, які є. Треба вірити в дійсність, а тоді прийде ідеальне. На земній кулі нема нічого зайвого.

— Наприклад, блохи, — каже спокійно Іван.

— Ми і тут нічого не знаємо, — швидко каже Маруся.

— Мені вони виразно зайві.

— Вам. Є функції, недосяжні нашому розумінню. Від функції блохи може залежати рівновага світу. І ми цього не знаємо, — казала тим самим тоном Маруся. Іван дивився просто, і на лиці його виринало виразне, ясне здивовання.

— Невже вам неясно, — казала далі Маруся, — що ми, як люди і як народ, виконуємо певну функцію і мусимо бути жертвою свого приречення. Ми причеплені до Росії. Росія була і буде Росія. Кажуть навіть, що і ми її творили. В кожному разі, вона, Росія, хоче бути постійно розп’ятою, щоб з неї стікала кров, щоб тіло її терзали. Колись вони накладали на себе "веріґі", щоб світ спасти, а тепер вважають, що мало самим носити "веріґі". Вони накладають на цілий світ. А ми з вами, пане Іване, повинні тягнутись у хвості на Голгофу, щоб бути розіп’ятими разом з великим російським народом, хоча ні ви, ні я і ніхто з нас ні колись, ні тепер не мали найменшого наміру, пане Іване, бути такими великими мучениками. Але я чула, що ви не хочете жити без Росії. Що вам потрібні великі простори, — Маруся казала ці слова уривно і при цьому поглядала на свого співрозмовника.

Іван мовчав. Здавалося, що в ньому родиться якась думка, яку він мусить висловити. А Маруся ловила момент і била далі в те саме місце: — Коли хочемо волі, мусимо битись. Від Росії мусимо геть. Распутін чи Ленін — все одно. Не жаліти ніякої крові. За удар — два. За насильство — подвійне насильство. З ними треба бути подвійно жорстокими, бо іншої мови вони не хочуть і не можуть навіть чути… Пане Іване!.. — казала Маруся, і зуби її при цьому ціпились.

Іван ніяк не чекав такого. Таке почуття, ніби та жінка тримає молот і гатить ним безпардонно його по черепі. Водяний і Татяна сидять при тому і пильно, напружено стежать. Таня переводить погляд — раз на Марусю, раз на брата. Іван сидить зі своїми патлами, як гора, в ньому чути силу. Під ударами того молота він тільки кліпає очима. "Який він прекрасний", — думає при цьому Маруся. Те саме, але з іншого боку, думає Таня. Що він скаже? — стоїть на обличчі Водяного.

— Хм… — сказав по часі надуми Іван. Пальці правої його руки, що лежали на коліні, поворушились. Витискав повільно з себе окремі слова. — Хм… Кажете добре. Подобаються мені ваші слова і навіть ваші діла. Чув про вас, а тепер бачу. Гаразд! Може, навіть ви піймали справжню рацію, і нам, малоросам чи українцям, дійсно, як кажете, було б краще — геть. Стягти тугіше границі і замкнути замки. Але я питаю: як. За удар два. Гаразд. Коли почнемо рахувати, програємо. — Я, — каже поволі, по короткій перерві, Іван, — ще бувши в Німеччині і спостерігаючи там життя, прийшов, собі на горе, до такого виразного висновку: одного разу всіх переможе і всіх задушить не меч, а розум. І не маса, а одиниці. І не геройство, а творчість. Час меча, панно Марусю, — вибачте, що так вас назву, — вже минув. Надходить час машини. Воювати будуть далі, але тереном бою буде не земля, а небо. Отуди, в стратосферу, підуть змагатись. Тут, на землі, немає місця. І виграють завжди ті, що матимуть більше машин. А є такі, що їх будуть мати.

— То ви проти нашої боротьби? — бистро спитала Маруся.

— Чого така нетерпеливість. — спокійно сказав Іван. — Я вам думку викладаю. Я служив в артилерії і добре знаю математику.

— Страшно цікаво, — сказала Маруся. — І я заскочена. Невже Жуль Верн. Але тепер. Зараз. Треба ж нам… Як вам сказати. Не можна чекати машини… Тепер ще б’ються шаблями.

— О! Спитайте краще того Петрова, що сидить за стіною. Той вам інше скаже. В них там повно глупої хитрості. Чека! Але машина і їх розчавить.

— Ну, знаєш, Татяно. Маєш, кажу тобі, братика… Я!.. Аж стало душно…

Татяна спокійно посміхалась, а Іван замовк. Видно, хотів тікати.

— Ну, ну, ну! Гаразд! — сказала знов Маруся. — Я ніщо інше, як звичайна попівна, і за гітарою та поповичами не мала часу набратись великої мудрості.

— Маленька мудрість — найкраща мудрість, — понуро сказав Іван. — Ви своє робите мудро.

— Але що тут байки! — раптом змінила тон Маруся. — Таню! Треба наших гостей… Чи краще — нашого гостя чимось почастувати.

— О! Я вдоволений, — сказав Іван. — Я зрозумів, що ми себе розуміємо. Квит! — проговорив він ще і встав. Було вже над ранок. Водяний і Таня провели Івана надвір. Там чекав на нього осідланий кінь і провідник.