Морозів хутір

ЧАСТИНА ДРУГА І

Дні виповнені по вінця. Нема вільних чи порожніх. Під Миколу знялися великі, затяжні, з прудким східним вітром, хуртовини. Полями через хутори, від Софієвки і дніпровим лугом геть туди, під самі гори правого берега, велетенськими хмарами неслися снігові хурдиги. Перед хутірським садом, перед в’їздовою брамою наростали високі, фантастичні, білі замети.

До хутора кожного дня приходять люди. Кожна людина — нова вістка. Що там тільки не діється! В Таращі знову повстання. В Мошнах згорів маєток. На Воловому хуторі вирізали цілу родину. Розповідають подробиці, як то було, як то рано прийшли сусіди і знайшли всіх мертвими, поколотими ножами. Під звуки хуртовинного завивання, при світлі кволої нафтової лампи, при непокритому малому столі на дерев’яних лавицях передпокою сидять мужчини і оповідають про смерть, про руїну, про пожежі. Двері до кухні відчинені, і звідти з півтемноти чути придушені реготи Горпини, з якою має діло Дмитро. — Сказився! Дмитре! Ой! — чути вигуки, а потім знову тиша. Довгий вечір і ніч минають, ранок жене всіх на подвір’я, до стайні, на тік, до дровника. З усіх боків чути стукіт, сміх, крики людей і тварин.

Одного хуртовинного дня появився на хуторі Петро з жінкою та сином. Багато валіз, всі ошубкані. У будинку зчиняється знаний рух. Безконечні обійми та цілунки. Василь на десятому небі. Він має Михайла, того самого, що був у боях на Хрещатику. Тітка Катерина також чудова. Вона привезла йому прекрасного Жуля Берна, а дядько Петро подарував йому чудесну готовальню.

Морозівський будинок виповнився вщерть. Немає вільного місця. Немає мого чи твого. Іван разом з Сопроном. Андрія "виставили", і його місце зайняли кияни. Василя і Михайла запхали до тітки Тані. Безпритульний Андрій на ніч приміщується в їдальні, на твердій короткій канапі. Тільки старий і Омелянчиха лишаються недоторканими на своїх незаперечних місцях. Де ж сплять такі особи, як Горпина, як Дмитро чи Корній, це встановити досить тяжко, їх місце перебування постійно міняється з певних, їм тільки знаних, оглядів.

Особливо ті ранки… Дім наповняється солодким теплом великої, многогранної, бурхливої родини. Топляться печі, з димарів валить дим, відчиняються двері, носяться сюди й туди таці зі сніданком. В кухні, в їдальні, по всіх кімнатах — порожній, немитий посуд. По дворі вештається старий Григор. З сіновалів валяться хури сіна, Горпина з Корнієм дричать на жердині здоровенного цебра до свининця.

Буде велика, буйна радість. Десь, колись, у незнаних краях і часах народився Христос-Бог. Надходить тисяча дев’ятсот вісімнадцяте його народження. Для цього земля засипана білим, дерева — мов з кришталю, цямрини колодязя облиті емалем, стріхи вкриті ватою.

Нічого дивного, що сам Кость Кандор — незрушна величність, майже монарх цього місця — звівся, щоб власними руками приготовити кращого з найкращих кабанів хутора, якому так старанно і підхлібно кілька місяців догоджали. На ту саму ціль офіровано доброго озимка, якому язикатий Корній уже встиг дати досить політичну назву Николай. Іван поїхав у незнані світи, і по довшому його там перебуванні в пивниці появились дві круглі бочки, міцно закорковані дубовими корками. В Ліпляві, в дискретному місці, під керівництвом відомого фахівця Івана Бригіди три дні і три ночі димів і бурився "куб" і капав "первак", а коли цілість вивершилась, дві потужні сулії синюватої рідини долучилися до бочок у пивниці.

На кухні старанно розложені бляхи, ринки, пекачі, і все разом нагадує фабрику, де виробляють найвибагливіші еляборати[6] кулінарства. Омелянчиха показує чудеса організаторського мистецтва. її армія дівчат творить один суцільний, діловий організм. Звідкись приходять кошики яєць, відра молока, горшки сметани, брили масла, кошики картоплі, моркви, капусти. Все це приходить само собою і розділяється, препарується, вкладається, смажиться, вариться, заливається, розливається… Татяна з позакачуваними рукавами, розчервоніла і піднесена, появляється і зникає, мов видиво з надхмарних висот. Вона, цариця цього простору і володарка Божих дарів хутора, безмовна і натхненна, надає всьому традиційного виразу передсвяточних днів.

В кімнатах, незважаючи на тісноту, йде та сама, що і "во врем’я оно", праця над реконструкцією добробуту, стилю, чистоти. Натираються помости, виганяються всі пилини з килимів, здіймаються прикривки з картин. Все дивиться згори і знизу виразним, чистим і розумним поглядом, все вкладається на своє місце, все підпорядковується силі ладу і силі космосу. Навіть Василь, навіть Михайло, що до кінця виповнені своїми фортецями перед ворітьми хутора, на цей раз заметушилися, заздалегідь пригадуючи, що і вони обтяжені певними обов’язками. їм сказано, що сіно на покуть, що сніп збіжжя, що біганина по дворі за різними дрібницями — то їх справа. І вони це пересадно приймають до відома. Вони заповнили собою цілий будинок і ціле подвір’я, і коли хто хоче скорше пройти чи пробігти якими-будь дверима, задніми чи передніми, то обов’язково мусить наткнутися на когось із цих пильних працівників. Василь тягне оберемок отави, Михайло — сніп жита, Татяна їх гонить геть, дід наказує замести подвір’я, Андрій кричить, щоб не лізли під ноги, Петро просить принести йому свіжого віття з лісу, Сопрон сідає в сани і вириває Михайла просто з гущі праці — їдуть до Канева з запрошеннями.

В середу, двадцять четвертого грудня, на Свят-вечір, будинок стоїть у розгарі метушні і пильної, просто мурашиної праці. З двох димарів будинку валить чорним стовпом дим. Нагріваються всі печі, всі грубки. Березові дрова, що протягом місяців старанно накопичувались під дровником, огонь пожирає протягом годин. Петро, який постійно чистить свої картини з нашарованої за роки куряви, оповідає Катерині, що сидить біля нього в неґліже[16], китайську анекдоту, що коли хочеш бути щасливим три години — йди напийся, коли хочеш бути щасливий три дні — забий порося і з’їж його, коли хочеш бути щасливий три місяці — одружися… Китайська мудрість говорить: коли хочеш бути щасливим ціле життя — стань городником. Я кажу, — зазначує Петро, — стань малярем і малюй ціле своє життя людей і природу для того тільки, щоб інші того не розуміли. Доки люди не розуміють мистецтва, доти воно є мистецтвом. Варто його зрозуміти, а особливо вжити практично, як воно відразу перестає бути таким..

Катерина з ним не погоджується: — Мистецтво завжди мистецтво, — вирікає вона. — На що була б потрібна твоя картина, коли б люди не розуміли її.

— На те, — відповідає Петро, — щоб я мав нагоду почуватися на ціле небо вищим від людей. Тоді я мистець… Люди біля мене тільки об’єкти моїх спостережень та експериментів. Дуже дивна сидить у людині риска — вона хоче постійно перевищити життя, а це їй ніколи не вдасться. Бо в такому разі…

— Не бійся… — перебиває його Катерина. — Таких людей, що хочуть перевищувати — жменя. Решта — це велика недовершеність. Було б дуже прикро, щоб зараз в оцьому домі всі сиділи біля свого мистецтва і не думали, що буде завтра, коли повернемося зі всеношної…

— Ах, яка золота родилась у тебе думка! Я почуваюся покараним. Це дійсно було б прикро. Я пригадую нашу родину спрадавна. Завжди мені було тут приємно. Ми всі разом творили цілість, але ти, Катерино, з твоєю мудрою жіночою головою, не заперечиш, що і моя присутність тут надає цьому кутикові на землі своєї приваби… Ну, подивись на цю ось картину… Це Дніпро, це ось верби, це човен, а це мій батько, коли йому було років двадцять два і коли він тихими місячними вечорами після щоденної нелегкої праці приходив сюди, щоб побачитись зі своєю Катериною. Вона там, під калиною, на нього чекає… Ти тільки поглянь на це ось місце… Туман… Контури великих дерев. Зарва… Кілька кущів у білому цвіту. Латаття і лепеха, і невелика затока з водяними лілеями. Здається, що це не земля, а дійсно писана малярем картина… Я переконаний, що нам треба малярів, щоб це якось доводили до естетичної свідомості наших байдужих людей…

Пані Катерина пришиває ґудзик до сорочки, посміхається і погоджується…

Андрій піймав у кухні Таню. — Хочу довести до твого царственного відома, що я особисто послав коні, щоб привезли з Андрушів Водяного…

Таня подивилась на нього поблажливо. — Дуже мене зворушує твоя, брате, увага… Це було з твого боку дуже випередливо. Я можу тільки віддячитись запросинами панни Ольги, незважаючи на всі спротиви Марії Олександрівни… їх тон. Обоє усміхаються. Таня подає до поцілунку свою вимазану в жовтому тісті руку. Андрій оминає руку і цілує сестру в уста… — Я хочу знати, яка ти в ролі не сестри, а коханої… — шепче він, щоб не чули інші.

— Йди, йди… Це не твоє діло.

— Якраз дуже шкода… Але я все-таки вдоволений… Ти робиш чудові ковбаси…

— Бери оцю бляху і неси до комори, — каже Татяна на закінчення.

Андрій підносить велику бляху. — О! До дідька! Це тяжке, — і поніс…

— А ти думав, — каже йому навздогін сестра.

Іван переживає неймовірно тяжкі години. Він сам не розуміє, що це з ним сталося. Йому хочеться все кудись тікати, щоб бути самому. Скільки йому років? Що він, юнак? Ці питання йому не помагають. Переживає страшну пожежу десь у собі, сам не знає, в якому саме місці і що це таке. Він неспокійний, сумний, дивиться перед себе, вечорами не сидить на місці, ночами не спить? Яка шкода, що він змушений якраз у такий час жити разом зі своїм пісним братом, у якого в голові самі тільки соціальні питання.

— Знаєш, що я тобі скажу, — каже Іван, коли вчора вони десь біля першої ночі рішили нарешті лягти, — ти збожеволієш на пункті соціалізму. Що це, скажи мені виразно, той соціалізм? Є то річ чи дух, чи свята вода? Чого ти турбуєшся?

Сопрон лежить горілиць, довгий, мов жердина, і басом філософує:

— Це, брате, елексир, що допоможе людям стати рівними…

— Не розумію, які чари допоможуть комусь зрівнятися з тобою…

— Я не маю на увазі фізичну рівність..

— В такому разі спитай Петра, чи він розуміє духову рівність…

— Перед законами — так, але не в законах. В законах люди повинні підлягати Градації, як і все, що на землі. І тільки ця твоя демагогія може викликати безліч непорозумінь…

— Нічого подібного. Рівність на землі, повна і беззастережна, мусить одного разу бути — і все! Рівність моральна. І тут не поможуть ніякі вимовки. Особи, що цих речей не розуміють, воліють сперечатися навіть проти звичайної людської логіки, аби тільки виправдати своє туподумство…

Сопрон не замовкає. Його язик знов розв’язався, і він вимовляє безліч слів. Іван його не слухає. Він дивиться в темноту, і там, в невиразному просторі, в певному місці знаходиться та точка, до якої скеровується ціла його істота. Він не бачить у темноті, але він чує в темноті. Більше і виразніше, ніж при світлі. Він вичуває не тільки себе, вичуває, що ціле його тіло обняте силою почуття. Ні. Так далі не може бути. Мусить сказати їм все і вирішити — так або не так. З Васильком уже якось дадуть раду. Відішлють його в Київ до Петра або віддадуть до пансіону в Ніжині. Іван потягається, його міцне тіло випростовується, постіль під ним тріщить, лягає на бік, снажиться вигнати думки з голови, випорожнити її і очистити, ніби зачаджену комірку. Але йому це не вдається зробити. Всі замки на міцних гаках. Не відхиляються заржавілі затули, не вникає світло сонця досередини. Сопрон говорить далі про справедливість на землі, про людей добрих і людей недобрих, а Іван змагається сам з собою, а обидва однакові в’язні Божі, кожний на своєму нерозпізнаному місці.

Ранок вносить свої вимоги, і ніхто не змагається проти них. Родина встає, люди діляться, мов мурашки, і кожне вибирає свою дорогу. День перед Свят-вечором — це день, коли кожна хвилина і кожна мить відважується дорогою мірою.

Одного разу зчиняється на подвір’ї гамір. Петро відчинив вікно і на ціле подвір’я гукає: — Андрію! Андрію!

Андрій, що в той час був біля корівні, де працювали дівчата, кинувся бігти на голос Петра. — Що таке?

— А де ж ялинка? — гукає Петро.

— Чого ти кричиш… Ти краще заспокійся…

— Як заспокоїтись! Іде Різдво..

Андрій розсміявся і повідомив, що ялинка вже сі і ять і все до неї є приготоване, тільки треба, щоб він, Петро, взявся за її оздобу. Може зачинитися у своїй буді хоч на цілий день…

Петро заспокоївся. Дивно, як він трагічно переживає всі отакі малі справи. Це, казав він, не дуже такі малі. В родинному гнізді, де святкують люди, повинні такі речі цінити. Ну, що ти скажеш людям, коли вони хочуть перечити думці, що свято не тільки для шлунку, але й для душі. Тисячі років усі покоління, з роду в рід, проводили гак ці дні, і ми раптом мали б злегковажити незримі дорогоцінності, даровані нам природою Божою…

Таке було в цілості наставлення дому Мороза. І як приступив вечір так близько, що його можна було сягнути рукою, коли надворі все лягло на своєму місці, коли кожна твар сита і задоволена, повна натхненних зітхань очікувано бувала, коли темнота відкрила небо і закрила землю, коли зійшла та перша зірка, — у великій їдальні Морозів також усе стояло на своєму місці. І не можна було того покою пізнати. Це не була вже їдальня, як бувало. Це вже хата з лавицями, зі столом, з "покутем", з кутею, з сіном і снопом… Перед срібною Матір’ю Божою Києво-Печерською горять воскові свічі і жевріє червона лампадка.

Стіл не посередині, а в куті, на столі — настільник, під ним сіно, на покуті також сіно і два горщики з кутею та взваром. Стоять на столі порожні череп’яні полив’яні миски з візерунками опішнянськими. Когось чекають, і ніхто не знає, кого саме… Тільки знає Андрій і знає Таня, кого власне чекають. Це, либонь, ніяка таємниця, але в цій метушні легко було дещо спустити з ока… Нарешті, вже зовсім у темноті, на подвір’я з розмахом в’їхали сани і вискочив з них середнього зросту чоловік у короткому військовому кожушку. По будинку пробігло слово — Водяний! І за пару хвилин всі вітали капітана і відразу, з місця, з усіх кутів попливли до великої півтемної, наповненої запахом ладану і свіжої сосни кімнати. З кута вийшов Андрій. Він підійшов до величезної ялинки і витер сірник. Огник торкнувся запальної нитки і побіг по ній. За одну хвилинку ціла ялина стояла в сяйві свіч…

— вирвалось в усіх, ніби з одних грудей. Голоси спливали рівно, легко, радісно, натхненно. Свічі горіли теплим огнем. Клуби їх сяйва лоскотливо розливалися по барвистих оздобах ялинки. Обличчя всіх присутніх відбивали щиру, сильну радість. Ясність очей зливалася зі співом любові у спільну симфонію.

А "пан господар" з білою бородою стояв попереду, ніби на образі, і його рука не втрималась, щоб не положити на себе святий хрест. Він не співав, бо цих нових коляд він не знає, але він натхнений співом, що ллється йому з глибини власного серця…

"Радуйся, земле, син Божий народився!" Радуйтесь, люди, бо народилась Правда. Радуйтеся, всі земні тварі, бо народилось життя! Столи вже застелені килимами, і на них усе, що може дати велика вічна природа…

Цього моменту Василь ніколи не забуде. Він стоїть біля діда. Якось так сталося, що він взяв його велику, тверду, теплу руку і стиснув її. Дід подивився на внука згори і в сяючих очах хлопця побачив щастя. Справжнє щастя. Він легко пригорнув його до себе і шорсткою правицею погладив унука по голові. Хлопець підняв його другу руку і положив на ній поцілунок.

Коляда скінчилась. Настала урочиста тиша. Старий виступив перший, зайняв без слова місце на покуті і, вказуючи кругом столу рукою, проговорив: — Перше місце біля святої вечері — гостеві…

Вийшов капітан Водяний і сів біля Мороза. Далі сідали всі, як годиться: по старшині. Брати, їх жінки, їх діти… Всі тут, всі разом. Після того встав старий, а за ним встали всі. "Отче наш, — тихим, рівним і виразним голосом проговорив старий. — Іже єси на небесах. Да святиться ім’я Твоє, да прийдет царство Твоє, да будет воля Твоя, яко на небесі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам днесь і остави нам долги наша, якоже і ми оставляєм должникам нашим. І не введи нас во іскушеніє, і да ізбави нас од лукавого. Во ім’я Отца, Сина і Святого Духа, амінь!"…

На всіх обличчях спокій. Рівний, лагідний, коли душа, мов глибоке море після бурі, втихомирюється і стає непорушною силою своєї величі. Іван відчув, можливо, вперше в житті, що щось подібне може бути. Миттю пронеслись картини минулого, служба в артилерії, західний німецький фронт, полон, бараки полонених з голодом і смертю… І, нарешті, він тут, перевантажений по береги великим почуттям, що не має меж, що забрало його, як забирає буря малий лист, відірваний випадком від галузки. І на очах його виступили туманні кулі, мов сльози, і заслонили ясність його зору, а в душевній глибині з тупим болем підіймалися згустки тріпотливого, незайманого і до цього часу неусвідомленого чуття.

Всі сіли. Урочисто їли святу вечерю. Дванадцять страв, як каже древній звичай, подали до столу. Не бракувало тут пісного борщу з грибами, смаженої в тісті і смаженої так риби, вареників з кислою капустою, пампушок з часником, нарешті — куті та взвару. Нарешті прийшло і по чарці. Це також до речі. Ніхто з цих людей на своєму шляху не впав ще у гріх від цієї гострої рідини. А рід їх не теперішній, і було там десь, у глибині часу, багато таких, що вміли і не суперечили, коли треба було показати свою лицарську достойність. Випити було ознакою сили. Алкоголь мішався з кров’ю, щоб вичути її кріпкість. Він розв’язує язик, а з ним і душу, і тоді людина стає лицем в лице перед собою.

Таня була в піднесенні. її чорна оксамитова сукня додавала їй гідності. Це жінка. Вона приносить жертву перед огнищем древності. Не можна не перечити їй. І всі, їй близькі люди, що зібралися тут, радісні кожний по-своєму, хіба що Сопрон дещо не попадає в тон. І не диво. Ця людина великою своєю частиною зісталася десь там, за простором вісім тисяч кілометрів відсіля. Там усе, що він має, і туди в цей час летить весь жар його серця. Це добре, що він тут, при рідному огнищі, але будьте уважні! Він має ще щось своє! І не можна того легковажити.

Андрій сидить з самого краю, репрезентуючи крайню молодість родини, забарвлює настрій свого найстаршого брата.

— Здоров, Сопроне! Ти нагадуєш мені козака з пісні! "Ой, та не знав козак, та й не знав Сопрон, як слави здобути… Ой, та зібрав військо славне запорізьке та й пішов турка бити". Що? Не пам’ятаєш уже. Це всім пісням пісня. Така могла постати тільки у нас. Дай, Боже! — і випив чарку. Сопрон випив також, Водяний також, Іван за ними, Петро і так не відставав, Катерина Львівна за чоловіком горою… Все пішло своєю круглою, мов всесвіт, дорогою, і по короткому часі Андрій уже розсипався на всі боки. — Я цікавий, що буде світ робити, коли направду не буде воєн. Один філософ, — розуміється, англієць, — розважає, що енергію людей можна вживати в екстрактному вигляді, от щось, як сушену цитрину. Енергія, скажімо, такого Наполеона, в пакуночках по п’ять унцій. Або енергія Льва Бронштейна-Троцького… Ви ще, мабуть, такого не чули. Це новий Наполеон, уроджений в нашій Катеринославщині. Унція його енергії може перевернути догори ногами звичаї наших тисячоліть. По новій вірі, яку несе Лев Бронштейн, я не переконаний, чи в Москві сьогодні можна отак сидіти і любити життя. Ви, мабуть, уже дещо читали з цієї ділянки… Пані Колонтай (переведена в російському виданні мадам фон Штайн) пише феноменальні з цього приводу нісенітниці, які наш бідний світ постарається проковтнути, як маслину найбільшої мудрості. Ви, мабуть, не раз спостерігали, як з мокрого листу після дощу капають сльози. Це сльози природи. Ми не можемо збагнути, чому воно так, але я думаю, що природа також плаче після бурі. Наш світ плаче також… Кров’ю… Сповідається за великі гріхи.

— Що ти тут почав говорити… — вставила своє слово Таня.

— Я? Я можу також мовчати. Це те саме.

— Ні, Андрію Григоровичу. Ви можете сміло висловлюватись, — зазначив з другого боку капітан Водяний.

— Слухняно вдячний, пане капітане. Я думаю, що власне моя мова спричиниться до травлення вареників з кислою капустою…

Всі засміялись.

— Тисяча дев’ятсот вісімнадцять років перед цим днем мав народитись наш Бог з ім’ям Христос Це багато часу. Я думаю, що Толстой ніяк не мав рації, заперечуючи його божественність…

— Ти, Андрію, такого тут не згадуй, — висловився рішуче дід.

— Мовчу, діду! Вибачте! Не попав у ті двері. Але я направду маю добру думку. І повірте мені, що з моєї душі народження цього дня нелегко буде вишкребати. Ще нема такого пінцета, щоб таку операцію міг провести…

Говорив довго і про все. Вмішалися в розмову інші. Іван розповів, як він святкував Різдво у Німеччині. Проспівав "Штіле нахт, гайліґе нахт". Водяний згадав своє в Петрограді. Після всі встали, згасили половину свічок на ялинці, Катерина Львівна сіла до роялю, і нова коляда заповнила простір. Колядували всі. І Василько, і навіть Михайло. "Небо і земля, небо і земля нині торжествують"…

Іван непомітно підійшов ззаду до Василька, взяв його за обидва лікті і так стояв, дивився перед себе, думав. Очі його наповнилися знов тим самим туманом, і йому було ніяково серед цих радісних людей. Як би хотілось йому тут, на цьому місці, всім сказати і про все, що носить у своєму вояцькому серці!

Синові своєму хотілося б також проказати всі слова, що купчаться в думці. Однак це була б річ нечувана, він не наважиться виходити з нормального річища, і ці його внутрішні переживання тільки доповнять йому святість та урочистість моменту.

Василько стояв спокійно. Світло свічок падало на його розчервоніле, майже дитяче личко. Він підняв на хвилинку голову і глянув закохано на свого великого, сильного батька. І всі люди, що тут зібралися, наповнені святом. Всі по-своєму приємно і радісно зворушені.

Це триває довго, хоча всі знають, що цієї ночі о годині третій уже мусять вставати, щоб їхати на всеношну до Ліпляви. Це сім верстов віддалі. Ніч, мороз і зорі… Але не їхати не можна… Це було б велике порушення традиції.

Іван думав: — Ну, от… І таке життя можливе. Він — між своїми, з батьком, братами, сином. Той самий, що ще недавно валявся по станціях між тифозними людьми, той самий, що носив мішки у якогось там "бауера", той самий, що в товстій артилерійській шинелі з чорними відзнаками, в міцних тяжких чоботях стояв на "пункті" і хрипким голосом подавав команду "огонь", той самий, що матюкав на своїх солдатів, коли вони не вичистили коней, що кожного дня заглядав до гарматних гирл, щоб переконатися, чи вони досить чисті. Його імператорської величності капітан артилерії, кавалер Георгія першої степені за успішне бомбардування якогось там німецького порту на побережжі Балтицького моря. І де не носили його ноги, і де не заглядав він в очі смерті!.. Однак перейшов через усе, мов через підводні рифи корабель, і ось знов тут у себе, серед своїх і між своїми…

— Дякую тобі, Боже, — думав Іван... Дивився догори, ніби так хотів на власні очі побачити самого Бога. І бачив тільки в куті сріблом обложений образ з червоною лампадкою, і це помогло йому сполучитися з дійсним Богом… Він мав на увазі не тільки себе. Передовсім згадав свою Марусю, і одночасно втиснулась думка про все, що переживав зараз. Механічно стиснув руками лікті сина і пригадав, що добре було о поговорити з ним. Але в такий час не можна поговорити про справи свої, справи надто людські і земні.

Іван чув не раз вислів "родинне тепло". Він не завжди його розумів. Але зараз він відчув його. Так. Тут вони всі разом. За вікном мороз. Довкруги у світі великий неспокій. У цій родині — тепло… Винятково велике тепло. Родинне огнище, що своє тепло черпає з глибин давнини. Його не можна розказати звичайними словами.

Колядували, горіли свічі, цілувались, гармидерили, довго розходились, відчинені навстежень усі двері, розкидані барвисті речі, говорили радісні слова. Сопрон розійшовся — і то так, що ще збільшив свої пророцтва, громадив їх, доказував, що щастя на землі таки можливе, тільки що люди не здібні його знайти, і недаремно хтось назвав щастя Синім Птахом. При соціалізмі людина зможе осягнути цього ідеалу. І Сопрон майже запнувся в голосі, коли побачив перед собою здивовані великі очі свого брата Андрія…

— Я б тебе просив не говорити таке на Свят-вечір, — сказав Андрій зовсім несподівано. — Іди ліпше спати…

При цьому був капітан Водяний. — Так, — сказав він. — Ми інколи більше вичуваємо, ніж розуміємо… Ви, Андрію, маєте рацію…

Водяний при цьому ще подумав: як добре, що сюди не вникли ніякі матроси Балтицької фльоти! Як добре, що тут соціалізм не зайшов за розум. Як добре, що тут так є, як є і як було… Татяні він на добраніч сказав: — Я людина — ви знаєте — не сентиментальна… Але сьогодні і мене трохи розложило… Я вичував, що з мене виходять якісь духи…

За вікнами тиха, морозна ніч. Молодик місяць давно зайшов. Великі зорі засипали небо. Місцями на ньому з’являються окремі білі хмарини, що повільно пливуть у напрямку сходу. Велика тиша на землі і на небі. На Морозівському хуторі одне за одним гаснуть вікна. Найдовше світилося те крайнє від саду, зі східного боку. Але ось і воно згасло. Все запало в тишу…

Але ненадовго. Вже коло третьої задні двері будинку відчинилися, і на мороз вийшов старий Григор. В кожусі, у вовняній шапці… Він перш за все зняв шапку і перехрестився. Потім глянув на всі боки, щоб переконатися, чи все гаразд. Так. Навкруги все гаразд. Слава Богу… Старий відразу простує до пасіки, де стоїть хата Костя Кандора.

І підійшовши, застукав у двері: — Е! Вставати! Але даремно стукати. Старий Кандор так само знає, що сьогодні за день. Він уже на ногах і тільки не може добудитися хлопців — Дмитра і Корнія. Ті недавно полягали, і їм ані трошки не всміхається вставати та йти на мороз. Навіть коли це Різдво…

Однак за годину цілий хутір був у русі. Всі вікна знову світяться. У стайні коні їдять обрік. На подвір’ї стоять приготовані сани. У всіх кімнатах ворушаться тіні. Виносяться бараниці, одягаються кожухи, зав’язуються теплі хустки. Рівно о четвертій з усіх дверей, мов на наказ, виходять тепло одягнуті люди. Татяна має найбільше пам’ятати, що де робиться, хто як одягнутий, що треба зробити, коли всі підуть з дому… Троє саней ледве вміщають присутніх, їдуть усі, за винятком Горпини, що залишається розпалити в кухні та в кімнатах печі..

Холоднувато. По тілі пробігає дрож. Всі чуються невиспаними, і очі неохоче дивляться на світ. Не одному хотілося б полежати в ліжку, навіть коли там десь буде правитися всеношна. Але ніхто не відважиться вголос висловити таку думку. На сторожі первопорядку стоїть старий Григор, що ні на що не дивиться, але все бачить. Тихо, майже мовчки всідаються, обгортають ноги, вмощуються. Першими кіньми керує сам Григор. Це він робить кожного року впродовж кількох десятків літ, і це ввійшло в його природу. За ним ідуть коні молодого Кандора, а наостанку — Корнієві.

Виїхали. Обережно, поволі, зі скрипом полоззя. Засипаною дорожиною здовж Дніпрового лугу. Біла, простора, з легкими тінями далечінь утикана темними плямками верболозу. Морози мають звичку вислухувати всеношну Різдва не в Каневі, а в Ліпляві. Це пам’ятають усі — Сопрон, Петро і Іван. Згадуються старі часи, коли ще вони не їздили, а ходили. Бігло троє цибатих хлопчиськів у старих, тяжких чоботях поперед матері… Було холодно, скрипів під ногами сніг, а небо всіяне великими зорями. І літо згадується, і луг, залитий квітами, і блискуча роса… Навіть Іван згадує ці речі. Коли то було, як то було і чому минулося! Петро малює кожну деталь. Сани повільно хитаються, ніс його дихає в комір кожуха, а думка горить барвами квітів. Вилазять черепашки з річечки, що протинає луг, цвітуть медяники, і в’ється біла повійка по лозах. А над усім метелики всіх барв… І Сопрон, що дрімає, пригадує свою частину. Незавжди він був отаким дебелим, костистим машиністом. Пригадує матір, що вела його за руку цим ось лугом… І досі чує її дихання над собою.

І зараз усе лежить рівно та однотонно, як і тоді. Праворуч так само встає над Дніпром сірий туман, що зливається просто з небом. І зараз з півдня капають звуки великого дзвону. Мати, бувало, витягала руку з рукава і клала на себе хрест…

Троє саней чорними плямками з легким скрипом тягнуться в напрямку зазивних покликів дзвону!..

Церква, як і колись, переповнена. Над головами — туманне сяйво безлічі свічок. "Христос рождається, славим тя", — виривається з тієї гущі людей. До сходів приліплено гроно людей в кожухах, свитах, шинелях. Тупають ногами, а на їх голови сідає іней. Один тільки Григор Мороз протиснувся на свій лівий крилас. Решта вліпилися до грона на паперті. Василь та Михайло мерзнуть без милосердя. Мороз перебирає пальці їх ніг. Хлопці рішають виступити з гурту та піти десь погрітися.

— Ходім, Василю, до проскурні… — каже Михайло. Ніс його зовсім замерз.

— Ходім, — вирвалось у Василя. Проскурня тут же, на подвір’ї церкви. Там також люди. Двері відчиняються й зачиняються. Хлопці не мають бажання, як це звичайно, бігати, бачити, кричати. Не до крику, коли мороз під носом. Вони старанно пхаються до дверей проскурні.

— Е! Хто там ще? — чути відразу за дверима. Широкі плечі в шинелі оперлися на двері.

— Пустіть, — пищить Михайло. Двері відчинилися, і хлопці влізли попід ногами. Дим махорки і запах кожухів творять гущу. Стоять один біля одного, мов коноплі. Маленька копійчана свічка горить на покуті перед іконкою Кирила й Методія. Реготи то втихають, то вибухають. Один у шинелі оповідає "оченаш". "Оченаш, батьку наш, кури крав, на гору закидав". Всім видається це смішним. Огники цигарок то появляться, то знов гаснуть. Малий простір під стелею не вміщає більше диму, і він падає поміж кожухами вниз. — Ти, Гнате, чую, до полковника дослужився… — чути голос… — Тільки йому зірвали погони, — докидає хтось.

— Я сьогодні й без погонів генерал, — відзивається, мабуть, Гнат. — Який там генерал… Всі ровні! — падає ще одно речення.

— Твайо-майо! — долучається новий голос. — Але майо-нєтвайо! — відповідає йому з другого кінця, і загальний регіт котиться понад головами. — Он, кажуть, буде знов мобілізація, — нав’язує новий голос розмову. — Це вже баранів та ослів… Але в нас уже таких нема. Війна поїла, — відповідає голос.

— Україна, кажуть, мобілізує, — каже той самий голос. — Хай… мене не зірвуть з місця.

— А землю хоч дістати. — питально говорить голос.

— Хоч-не-хоч, а дістану. Земля під ногами, тільки нагнись…

— Но, знаєш, Сидоре! Буржуазія ще не спить…

— А ми так зробимо, що засне… — І знов усі завзято сміються.

— У нас був такий, що не спав, так один Грицько посадив його черевом просто на штик… — сміються. — І після того він нагадував недопечену кров’яну ковбасу… — Сміються.

— Он, кажуть, приїхали всі Морози, — чує зненацька Василь. Він підняв голову, але цього ніхто не бачить. Перед самим його носом — бляха чийогось пояса.

— А ті розмахнулись широко. Цікаво. чи мине їх трясця революції…

— Не мине, — каже переконаний голос… — Надто ласий шматочок…

— Всі хутори хляпнуть! — чути збоку…

Василь мусить спитати батька, що це значить. Він повертає голову поміж животами і вичуває, що побіч стоїть Михайло. — Мишка, — каже Василь. — Я тут… — Нагрівся. — питає Василь. — Тільки трохи… — Стоять і слухають. Голоси все перекликаються, і реготи колотяться з димом. Згадали також самогон. — Кажуть, що Михайлова хвабрика взяла перве місце… Найкращий первак…

— Хто казав. — обурюється збоку голос. — Нема над Іванову…

— Зчиняється суперечка. Поволі до вікон лізе сіра маса ранку. На дзвіниці забамкали дзвони, і від сходів рухнули люди. Проскурня заворушилась також. Василя й Михайла вичавили з дверей, і вони почули холодний, стоптаний сніг під ногами, їх батьки вже стояли, оточені групами людей; всі говорили. Роздавали якісь летючки.

Імлисте повітря колюче вливається в ніздрі, дихання з уст виривається згустками пари. Звуки тупо падають і никнуть у сніг. Ошубкані люди йдуть за браму, де стоять прикриті дергами й інеєм коні.

Морози сходяться до своїх саней і всідаються. — І просимо заглянути! — чути голос Григора. — Дай, Боже! З Різдвом Христовим! — вітаються з іншого боку. Всілися, коні рушили, полоззя саней ріже змерзлий, хрусткий сніг…

Дома їх чекає тепло і свято. Вже здалека хутір виходить назустріч і чути довкола імлисте опоєння. Урочисто стоять гострі тополі на білому. Ялини вносять чорні мазки, і зовсім по-іншому пурхають змерзлі горобчики.

В цілому будинку, в усіх кімнатах, по кутках і на предметах, на вазонах і завісках помітно подих ясності. Все те саме, що і вчора, але зараз — це Різдво. Роздягаються, розтирають руки... Ніздрі чують приваби кухні, що цілий тиждень була центром уваги. Там скупчено таку різноманітність запахів, що найтонший нюх не може рішитись, на чому має перш за все зупинитись. Кухонний клімат продирається через всі шпарки дверей, він пролазить у такі місця, де йому не повинно бути місця. Тепер, коли родина в повному складі, після посту, молитви, морозу і доброї руханки, запахи кухні упокорюють не тільки плоть, але і дух.

Появляється і зникає Таня. Вона на ходу роздягається, на ходу кидає погляд у дзеркало. Вона озброюється переборщено білим фартушком. Вона граційно командує своєю армією в кухні.

Андрій бігає за нею. — Таню! Стій! Увага! Дай хоч поцілую…

— Цілуй та швидше! — кидає йому Таня, очі її сміються, наставляє рожеву, свіжу щоку…

З двору входять. Першим уходить Петро з Катериною Львівною. Вони там не мають чого робити. Катерина Львівна привітала тільки Кудлая. Він стрибнув на неї і мало її не повалив. Водяний і Сопрон вже зчепилися. Вони говорять про Петроград, але кожний розуміє справу по-своєму. Сопрон пригладжує широкою долонею свої розкидані по голові волоски. Вони не сідають, а ходять.

— Ваше наставлення буде народом відкинуте, милий Миколо Івановичу, — каже поважно Сопрон. До них вривається Андрій.

— Дозвольте, панове, зняти з вас тоґи сенаторів і обернути вас у звичайних громадян. Де наш Петро? — каже швидко Андрій.

— Тут, — озивається Петро зі своєї кімнати.

— Катерина Львівна?

— Тут, — каже Катерина Львівна.

— Іван?

— Іван і батько ще надворі. Водять бога Велеса по салонах, де живуть корови… — каже Петро.

— Я, панове, пропоную завішення зброї і приступлення до суті нашого свята.

— Пропозицію приймаємо, — каже басом Сопрон.

Андрій є тут, є там. Він має довгі і рухливі ноги. Він відкриває двері їдальні, але старанно їх закриває знов. Стоїть притьмарена ранковою сірістю ялинка. Він розсвічує свічки, і навкруги робиться тепліше. Світло зливається з сірістю дня, ледве відсвічується від розмальованих морозом вікон. Урочисто стоїть стіл — поважний, широкий, міцний. Порцеляна і кришталі здоблять білу з рожевавими розводами скатертину.

Андрій робить доповнення. З великого, старого, дубового буфету видобуває кілька пляшок. Боката, кантата і кругла; жовта, вишнева і біла. Ставить їх посередині і на краях. — Все, — каже сам до себе Андрій. Так. Тут є все. На стінах — картини, на вікнах — ласиці, на столі — посуд. Дев’ять стільців переконано стоять на своїх місцях.

Нарешті входять старий Григор та Іван. Старий ставить миску, в якій був хліб та сіль. Вони обидва обійшли свою худобу і роздали святий хліб. Старий має поважний вигляд. Щоки його червоні від морозу. Він відходить до своєї комірки і вертається без кожуха, у своєму старомодному каптані.

Андрій відчиняє двері їдальні. Першим входить старий, займає своє місце. Далі Сопрон, Катерина Львівна, Петро та Іван. Василь та Михайло звиваються попід руками і займають свої місця на краю. Андрій сідає останнім, Таня входить без фартушка і сідає біля Андрія.

Тиша. Ніхто не говорить.

— Здається, всі, — каже старий, простягає руку, бере чорну хлібину, ломить її надвоє і благословляє. — Благослови, Боже, сей хліб, се вино і єлей… — каже старий урочисто. — Благослови всіх, що не з нами, що в дорозі, в полоні, що ув’язнені, що не мають дому свого. Благослови нас, недостойних твоїх рабів, і тих наших, що зараз не з нами. Ми дякуємо тобі, Боже наш, що ти сподобив нас своєї ласки, що ми зараз тут усі разом, що ми витримали біду і війну, що ми живі і можемо далі в мирній праці благословляти твоє святе ім’я. Ми знаємо, що ми негідні ласки твоєї, бо ми грішні і ми недостойні перед тобою… Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, амінь!

— Амінь, — подумки промовило все довкола. Через вікна вривався ранок. Блискуча блідість проступає крізь замерзлі шиби. Горять воскові свічі…

Іван — спокійний і поважний, а в глибині душі напружений — бере виделку і ножа, крає шматки домашньої ковбаси зі зернятками гірчиці. Яка велична ясність думання — цілі десятиліття встають в уяві! Як тепло для душі, що ти ось знов на свому місці.

Сопрон сидить випростано, волохаті його брови насуплені, і можна з обличчя прочитати, що думка його в Сибірі. Там його Настуся — Настасія Всеволодівна. Вона зараз сидить біля столу в товаристві дітей і знайомих — чиста і така бадьора, як може бути тільки людина цього великого простору.

Петро — весь тут, бо з ним є все, що має. Катерина Львівна позирає на свого Мішу, що має задиркуваті на лобі кудли, що старанно їсть, що має яскраво рожеві від морозу щоки і чисті, виразні, великі очі.

Водяний зі своїм кантастим, міцним, мов з каменю, обличчям сидить вдоволено і впевнено. Його тверді, чорні, коротко стрижені вусики видаються наліпленими. Біля нього зліва — Таня, усміхнена, як і завжди. Андрій, що сидить біля неї ліворуч, тратить свою настовбурчену насторогу. Він зараз — Андрійко, і коли б не його зріст, він, напевно, побіг би колядувати "з звіздою" та дзвінком..

— Ти вдоволена, — не може втерпіти він і по-хлоп’ячому штовхає ліктем сестру.

— Андрійку! — кидає Таня, і він все розуміє. Наказ і пересторога.

А Василь і Михайло, навпроти діда, сидять дуже наснажливо. їм це дешево коштує, їм не дали горілки, але на вино вони цілком надіються. Хочеться засміятись, щось таке особливе сказати, але ще не час…

Починається перехресна, уривчаста розмова.

— Думаю, Петре, ти сьогодні змерз порядно, — сказав Андрій — так тільки, аби щось казати.

— Частинно, — кидає Петро.

— То що це за мороз, — каже Сопрон…

— Ну, для сибіряка — зрозуміло, — каже Андрій.

— Найбільші морози зісталися в моїй пам’яті з часів турецької війни сімдесят сьомого року, — каже старий Григор. — Тоді було стільки снігу, що замітало хати. Тепер клімат міняється…

— На заході зовсім слаба зима, — докидає слово Іван.

— А от у Петрограді я зовсім не страждав від зими, — каже Водяний. — Мене гірше діймали тумани…

— Наша зима — найкраща зима, — захоплено і виклично проговорила Таня.

— А я люблю стріляти з рогатки, — докинув Михайло. Всі засміялись — і Михайло вдоволений. Він досягнув свого…

— Ти мені достріляєшся, — каже Катерина Львівна. — На Шулявці зв’язався з босячнею…

— О! — перебив її Михайло. — Пєтька ніякий босяк. А чи знаєш ти, що він мені подарував монету з часів Кіра Перського?

— Але що він зняв з тебе нову шинелю, це, по-твойому, нічого…

— Це не Пєтька. Він тільки відніс на базар мою шинелю…

— Там є чудесні феномени, — вмішався Петро, — і я сам інколи не проти повертітись між ними. Рєпін між такими збирав своїх бурлаків.

— Бувають дивні випадки на залізницях. Там є "пасажири", що ніколи не платять і ціле життя проводять між Москвою і Владивостоком… Це феномени, коли б ти їх бачив… У сибірських люксусових експресах чуються, як дома, — вставляв Сопрон.

— А чи й тепер є ті люксусові експреси? — питає Андрій.

— Боюся, що ні, — каже спокійно Сопрон. — І взагалі сибірська залізниця — це поважне питання для наших днів. Хто має нею тепер займатися. Кожен їхати хоче, а ніхто не думає, як має паровіз іти. Немає палива.

— А ви знаєте, — втручається до розмови Василь. — Сьогодні в проскурні хлопці казали, що заберуть наш хутір…

Поважна мовчанка. Всі насторожились. Старий підняв голову.

— А хто це казав? — спитав по хвилині старий.

— Я його не бачив. Так говорили. Всі… Там була така тіснота… Іван суворо подивився на Василя і той замовк.

— Таня має нам відкрити таємницю програми цих днів, — сказав Андрій.

— Дуже просто. Сьогодні ми дома. Завтра у нас гості. Післязавтра ми їдемо до Канева.

— Дуже загально… Вимагаю деталів…

— Це вже від вас залежить. Насамперед — відпочинок. А завтра… Це вже побачимо.

— А тепер… Петре! Ти, здається, втратив почуття реального, — звернувся Андрій до Петра.

— А ти подбай, щоб його вернути, — сказав Петро. Андрій наливає чарки. Всі випивають. Капітан Водяний наливає собі ще.

— Я, — казав він, — за старим звичаєм. — Дві, три, а тоді закуска. Офіцери наші пити вміли, а, зрештою, військове життя без горілки нічого не варте. І взагалі наша батьківщина без цього благодатного трунку була б до певної міри неповним варіантом держави…

Він умілим рухом вкинув в себе чарку.

Настрій швидко підносився. Мова зробилася загальною. Таня згадала минулі, довгі і одноманітні роки і попереднє Різдво…

— Ми були самі, — казала вона. — До нас приїхала Мар’яна… Згадували всіх наших. Навіть Петро не зволив зрушитися зі свого місця…

— О, — казав Петро. — Минулого року в Києві був справжній карнавал. Я ще ніколи не переживав такого буйного Різдва, як минулого року. Блискучі офіцери, повні ресторани, музика. Хто минулого року міг ще цікавитись селом…

— Но, — каже Андрій. — Ми минулого року в цукроварні прекрасно провели час. Була там пані, яку ми звали Кападокія Сисоївна. Це була, я б сказав, блискуча звізда фронту й запілля. Вона осяювала кожне небо, де тільки було весело. Між іншим, вона саме оповідала нам про перший наступ росіян на Галичину. Ах, що там робилося… Вона, щоправда, знає тільки життя штабів. Пам’ятаю, казала, що там було випито стільки горілки, що можна було б зробити з неї ставок.

— І де вони її брали? — спитав Сопрон.

— Штаби? Ті мали все. Власне, з австрійських запасів. Зрештою, і наші були декому доступні…

— Ні, — сказав Іван. — Я був також на фронті, але пам’ятаю — у нас було строго…

— І скажеш — не пили? — зауважив Водяний.

— Пили. Але це було скорше щось випадкове. Повального п’янства не було. Ми мусили інколи вживати одеколон. Зрештою, на фронті горілка заміняє огрівання.

— А я от, — вмішався до мови старий, — життя своє доживаю і не знаю, що то значить бути насправді п’яним.

— Ви ніколи не були п’яним? — спитав Андрій.

— Був. Чому ні… Я молодим також інколи любив… Але я був завжди в межах…

— Зате ваші сини виступили з меж, — сказав Сопрон. — У нас в Сибірі меж дуже мало тримаються. В питанні алкоголю ми, можна сказати, абсолютні анархісти. В Сибірі люди нагадують мотори, що завжди потребують води. Без пари там ніде не повернешся. А взагалі в Сибірі життя — рай. Не розумію, чому Сибіру так бояться..

— Я не сказав би, що Сибіру так бояться, — казав Петро. — Знаю, що з України виїхали до Сибіру цілі села і живуть там дуже добре. Але Сибір страшна земля тим, що там мало цивілізації, і коли взяти під увагу темпи російського цивілізаційного походу, не можна сподіватися, що останнє століття внесе туди суттєві зміни.

— Треба тільки господаря, — каже старий. — Ані пани, ані ваші, як тепер кажуть, пролетарії, цього не подужають. І ті, і ті — голодранці. А земля вимагає таки справжньої праці, і це поки що все… Я ніяк не збагну, — казав старий, — як можна міністрами робити людей з великопанського дому. Тож ті люди звикли дивитись на життя, як на чарівний столик, на якому все з’являється само від себе. Думати про те, що то має бути і як то має бути, вони просто не вміють. Тому саме і є, як є. А, правду сказати, у нас є на чому погосподарити..

— Потрібні глибокі соціальні реформи, — проговорив Сопрон, але старий не зовсім його збагнув.

— Буде Ольга, — шепнула Таня Андрієві.

— Мене це мало хвилює, — відповів Андрій. — Я, зрештою, завтра думаю організувати похід на луг… Там є чудовий лід… Що скажеш ти?

— Що скажуть усі. Я за. У нас, мабуть, буде "так екать" — Афоген Васильович з мадам…

— Будемо тиснути, — відповів Андрій.

Випиті чарки творять своєрідний настрій. Стає легше. Голос звучить бадьоріше. Всі перейняті захопленням. Входять у свідомість небуденні думки і будять гордість. Старий випростався і поважно наливає чарки власною рукою, хоча до цього часу це виконував Андрій, як наймолодший. "Христос рождається — славим тє", — заспівав старий на церковний, звичний для нього лад, і йому підтягнули; це стало початком до колядок.

На столі повільно міняються страви, всі певні своєї сутності і значення… А коли їх шерег вичерпався, всі розходяться по своїх кімнатах. Треба відпочити. Минулу ніч не спали. Святочна втома опановує ціле єство. Це — знана традиційна втома, що передається з покоління в покоління. Першим відходить до своєї комірки старий, що в такий час "дозволяє" собі лягти. "Свято на те Бог дав, щоб людина відпочила". Він тоді не думає ні про що, спокійно лягає і з місця засипає.

Багато років з успіхом повторював цю процедуру. Навіть коли була війна і коли його сини були розкидані по світі. Але цього року щось сталося. Він пішов до своєї комірки, ліг, як звичайно, але не може заснути відразу. Його щось турбує. Може, те, що ось з’їхалися сини, а проте повинні знов роз’їхатись? Ні. Старий уже дещо звик до того, що кожен з синів його має свою, виразно накреслену дорогу. Він їм уже давно не перечить, та й розум його каже, що не може він тут перечити.

Однак щось його турбує. Раптом пригадує слова, кинуті малим Василем; він жене їх від себе, але ті слова все вертаються і вертаються. Старий, не звиклий до всього непевного, на цей раз тримає непевну думку, і вона не кидає його… Однак все-таки він заснув..

Іван пішов до себе і ліг на канапі. Прийшов також Сопрон — в доброму настрої, співаючи "Небо і земля"… Сопрон, наподоблюю чи, мабуть, своє парубоцтво, коли ще був дома, розмашно ліг, кинув кілька дотепів — у свято, мовляв, і кіт спить, не то християнин православний, дмухнув перед собою димом цигарки, струсив на килимок попіл і за хвилину вже спав.

Іван не спав. Він має на це поважну причину. Думає, що йому треба поїхати до Канева. Він мацає біля себе канапу — і взагалі щось не дає йому спокою. Що воно за дивне і незбагненне почуття, що так настирливо чіпляється людини? Він думає за Мар’яну і боїться сам цієї своєї думки.

Чого боїться? Не здає собі справи — чого боїться. Тяжко зробити йому цей якраз крок. Таня так незвично поглядає на нього і, видається, щось хоче йому сказати. Василя так нічого і не запитав, а тут Василь має найбільше слово. Проти волі сина він не зробить нічого. Василь — це щось вище від його особистого… Він щойно тепер, коли побачив сина, зрозумів, що власне тільки для сина варто йому жити. Але цього не повинен бачити Василь. Він мусить рости самостійно. З нього повинен вийти мужчина. Іван цілком свідомо до цього наставлений…

І ось він лежить горілиць, думає, подумки сперечається з собою, міркує. Його уява працює сильніше, ніж звичайно. Не може він прийти до нормального стану. Це вже є, і немає виходу.

Андрій зайнявся гостем. Водяний мав добрий настрій і не виявив бажання іти спати. Вони залишилися в їдальні і відразу перейшли на завзяту суперечку.

— Всі ці справи не такі звичайні, як ви собі уявляєте, — казав Водяний… Він усе уважав Андрія за юнака, що не має ніякого поняття про речі, що відбуваються навкруги.

Андрій надто чемний, щоб забрати Водяному його думку про себе. Він гаразд його розумів. Військові люди не терплять заперечень, і взагалі Андрій помітив, що наші люди не люблять, коли з ними не погоджуються. Вони переносять це в площину особистої образи і починають бути нетерпеливими.

Приходить Таня, підсідає до них і мовчки слухає. Врешті каже: — Перестаньте ви зі своїми вічними суперечками. Чи ж немає нічого цікавішого, ніж та революція?

— Танюсю! Впевняю тебе, що немає, — каже півжартом Андрій.

— Ні, є. Перш за все — свято. Друге — ми самі. Трете — наші близькі. На дідька нам здалась та революція?..

— Ти маєш, Таню, рацію… Маєш повну рацію… Нам революція непотрібна… Але ми потрібні для революції… Ну, але ми поки що будемо жити по-своєму… Самостійно… Пропоную сьогодні на лід… Ввечері будуть колядники, завтра гості, а сьогодні ми самі з собою…

Але згодом як Водяний, так і Андрій змушені віддати данину святові. Водяний лягає на канапі, курить, дивиться догори, пускає дим і, мабуть, міркує над тим, що чув. Андрій залишає його самого і втискає себе до Таниної кімнати, хоча там і так уже порядне ущільнення. Василь уже спить. Михайло також. Обидва на одній канапі лежать до себе спинами. Таня запропонувала Андрієві свою постіль, але він не скористався з цього. Він змайстрував собі лігво зі стільців, приніс дергу, кожух і вже по хвилині хропів також. Цілий будинок запав у сон.

А морозне сонце підносилося над Дніпровим лугом і обливало білим, кришталево-блискучим сяйвом далекі осокори, горб з обвіяними і почорнілими полями, обнизаний інеєм сад. Стояла велична тиша…