Морозів хутір

IX

У місті своєрідний приглушений настрій — якась затихлість, як перед великою бурею. На вулицях мало людей. Інколи промчить згори вниз, до мосту, чітким трапом пара коней, запряжених у санки. Від першої до четвертої у залі вищої початкової школи — ялинка для дітей. По Київській заходили малята з оберемками подарунків. Після того відразу почали чепурити залю для вечора. Появилась армія учнів старших кляс, і все взялося за роботу. Всім хотілося, щоб цей вечір вийшов, як говориться, на славу, щоб усі знали, як потрапить блищати Канівська школа. Знайшлися свої декоратори, архітекти, художники. Нанесено гори оздоб. Афоген Васильович запросив Петра Мороза, щоб той зайшов оглянути декорування.

На стінах появились рушники з півниками, паперові волошки, галузки, барвисті прапорчики. Петро поблажливо посміхається, а шкільні художники, з затаєним віддихом, не живі і не мертві, чекають вироку.

— Добре, — сказав Петро і обвів поглядом чергу портретів на чолі з Пушкіном. Погляд його зупинився на центральному місці. Там у препишних рушниках висів нахилено портрет похмурого мужа у смушевій шапці. Під ним великими, вражаюче химерними завоями барока, виписано: "В своїй хаті — своя правда і сила, і воля".

— Що сіє значить? — питає Петро учнів. — Це ви самі?

— Ні. Афоген Васильович сказав, — дістав негайну відповідь.

— Ну? — питає Афоген Васильович Петра, коли той оглянув декорування.

— По-моєму, правильно, — сказав Петро, і очі його лукаво посміхалися. Афоген Васильович має насуплені брови.

Зала невелика. Розіслано двісті запрошень. Класи й коридори обернулись у фойє та буфети. Лавиці вигнані на подвір’я, і їх вкриває сніжок, що саме почав падати.

Але ялинковий комітет не передбачав, що до цього часу населення міста раптово збільшиться і що нові мешканці також люблять на Новий рік бавитись. Уже перед восьмою всі місця, без уваги на запрошення, старанно виповнені. Дві оркестри не мають де повернутися. Про танці нема чого й думати. Світла яскраво розсвічені, але загальне враження — ніби на великій станції перед відходом поїзда.

Буфети вщерть заплавлені, сяють золотом погони, багато з їх власників уже веселі. Грона красунь усіх столиць заповнили всі місця, і канівські дами опинились у зовсім невигідних позиціях. Вони скупчувались по кутах, і вирази їх рожевих личок та відблиск їх світлих очей не обіцяли нічого привабливого.

Але бал все-таки почався. В повітрі розмашно загойдалися традиційні "Дунайські хвилі". Столичні туалети, погони, фраки й смокінги хильнули в залу. Створилося кілька кругів, що ворушилися вправо, вліво і на місці, а над всією тією рухливою масою загойдались барвисті балончики, завюрчали в різних напрямках смужки серпантину.

Морози прибули на годину пізніше. Заїжджали до Лоханських. Дівчата довго, уважно чепурилися. Всі чекали цього вечора чогось надзвичайного. Іван появився знов у фраку, Мар’яна — в препишній туалеті; Ольга сердилась на Андрія, одначе і вона цілі три години вбила на своє прибирання, і коли появилась перед людьми, Андрій мало не дістав заверту голови. Талія, бюст, ціла фігура, волосся над бровами стрішкою, очі вибушно жадібні, великі, циганські сережки.

Тільки Андрій досить звичайний, у своєму звичайному святочному одязі і, в порівнянні з іншими, зовсім буденний. До всього був байдужий і мовчазний. Ольга зустріла його блискавками, але це не порушило його олімпійського, дещо штучного маєстату.

Коли двома підводами під’їхали Морози, весь будинок горів огнями, з усіх вікон разом зі світлом виривалися звуки оркестри, спів циганських романсів, мигали голови і фігури. У вузькому коридорі тяжко протиснутись. Багато незнайомих, розсміяних облич обох статей. Всі курять, і їх поводження нічим не гамується. Молоді офіцери безцеремонно зазирають до очей панночок; один з таких зазирнув до очей Ольги, на що дістав негайно відповідь: — Нахаба!

— Нє тронь, Сєрьожа! Ето здєшняя! — почула вона репліку, але не оглянулась. Все це відразу вплинуло на настрій новоприбулих.

Шукали когось зі своїх і якогось місця. їм прийшов на допомогу Афоген Васильович, що запросив усіх до свого директорського кабінету, що вже встиг обернутися у невеликий, приємний салончик з м’якими меблями, столами і навіть буфетом. Тут уже царювала частина родини Морозів, а між ними також граф Демідов зі своєю родиною.

Присутність графа викликала у новоприбулих здивовання.

— А! Це і є Іван Григорович? Дуже, дуже приємно! Прошу знайомитись..

І граф представив свою дружину, сина н невістку. Вітаючися з Андрієм, граф уважно подивився в його очі.

— Дуже радий. Наймолодший Мороз? Браво!

Пляшки були розкорковані, і всі мали настрій. У центрі граф.

— Хоч як це дивно, — казав він, — а я ще не переживав такого веселого Нового року. Було. Багато було. Мені вже ось, хвалити Бога, шостий десяток… Доводилось дещо бачити. Мав нагоду проводити цей день у всіх столицях світу, навіть у Каїрі, але так тепло, щиро і хвилююче, як проводжу я цей рік тут, у вашому прекрасному Каневі, — так, повірте мені, ще ніде не було. Маю свої посілості на Ікві, на Волзі, на Онезі, однак тут, на нашому древньому Дніпрі, — неповторно! Чую, панове, себе молодим. А що ваш батько? — поставив нагло питання Іванові і висловив його по-українськи.

— Дякую, графе! — сказав швидко Іван. — Поки що все в найкращому порядку.

— Прекрасний ваш старий! — казав граф переконано. — Такі люди могли б щось зробити, коли б їм не перешкоджати. А ви давно дома?

— Ось третій місяць, графе, — казав досить офіційно Іван.

— І що ж? Глупо виглядає наша прекрасна Росія. Ні?

— В кожному разі я був неймовірно заскочений.

— Не тільки ви, Іване Григоровичу. Всі! Мільйони!

— Вибачте, графе і всі дами і панове, — вмішався Афоген Васильович. — Прошу по чарці.

Прохання було почуте, особливо певною частиною товариства, і біля буфету стало тісно. Граф казав: — Між іншим, я дуже прошу, особливо наших молодих приятелів, зовсім не зважати на мою тут присутність і використати час, як цього вимагає ваш заздрості гідний вік. Я не прийшов сюди вам перешкоджати, а щоб з вами й собі помолодіти, якщо нам це вдасться. — І він засміявся.

Але все-таки Андрій чув себе негаразд. Ще неусвідомлене, нове почуття перешкоджає йому бути безпосереднім. Ціле те барвисте, розлепетане і безжурне товариство робить на нього дуже своєрідне, тривожне і одночасно не зовсім добре враження. Почувається ніби відколупленим від цілості. Всі знайшли своє місце. Ольгу запросив до танцю молодий граф, вона згодилась, і ось вони довший час не вертаються. Старші брати зайняті буфетом, Іван графом, навіть Таня знайшла товариство, і був ним, розуміється, капітан Водяний, що все-таки з’явився, незважаючи на погоду. Один Андрій якось не вкладається у цілість і має вигляд ображеного Аполлона.

— Ви щось, Андрію, не в настрої, — звернулась до нього по часі Мар’яна.

Він знизав плечима.

— Як вам, Мар’яно Миколаївно. сказати. Так і ні. Мені, зрештою, все одно, — злукавив Андрій.

— Вас цей вечір не цікавить?

— Навпаки. Це досить виразний шматочок незаперечної драми.

— О! Аж так?

— Даруйте. Я, здається, не той взяв тон.

— Ні, ви маєте рацію. Я тут, уявіть, також не чуюсь добре. Не хотіли б ви проїхатись? — несподівано запропонувала Мар’яна. — Я зараз скажу Іванові.

— З приємністю, Мар’яно Миколаївно. Коні наші все одно стоять. Мар’яна підійшла до Івана, що вже був втягнутий у розмову з графом. Відкликала його і сказала:

— Хочеш, Іване, проїхатись?

— Мар’яночко! Мила! Мені ніяково лишати графа, їдь з Андрієм.

Це вирвалось майже спонтанно, Мар’яна нічого не сказала і, одійшовши, на одну коротку хвилинку вичула якесь вдоволення.

— Андрію! Їдемо! — сказала вона вголос.

В Андрія було одно бажання: далі від цього натовпу, і тому він негайно погодився. Він накинув на плечі Мар’яни її хутро, поволі одягнувся сам, і вони вийшли. В коридорі зустріли Наталю Петрівну, що танцювала з Петром і верталась до товариства.

— Ви куди?

— Проїдемось. Тут така тіснота, — казала Мар’яна.

— Так, нам зіпсули вечір, — докірливо казала Наталя Петрівна. — Але мусимо їх розуміти, їх вигнали з дому.

В коридорі стало ще тісніше, ще більше п’яних. Андрій і Мар’яна з намагою пробиваються до виходу. Андрій дивиться понад головами. Йому все-таки хотілось би побачити Ольгу і, може б, узяти її з собою. Але її не видно.

— Ой! Не так наполегливо, молодий пане!

— Даруйте — прошу люб’язно!

— Нічого, нічого! Топчіться. Новий рік.

— Мадмуазель? Не зволите піти зо мною на вальс? — звертається один до Мар’яни, що також у шинелі.

— Мерсі! Зайнята! — дістає відповідь.

— Какая пишная бронза, — чує Мар’яна за собою.

— Мар’яно! Гляньте! — захоплено сказав Андрій.

Падав густий, лапатий сніг.

— Чудово! Андрію! Це те справжнє! — вирвалось у Мар’яни. З вікон стовпами падало світло і освічувало метушню сніжинок.

Входили і виходили люди. Збоку під деревами стояли візники і приватні підводи. Коні вкриті дергами, час від часу десь заворушаться балабони.

Морозівські сани стояли також тут.

— Дмитре! Де ти? — покликав Андрій, бо все вкрите білою верствою і не можна нічого розпізнати.

— Я тут, Андрію, — чути голос Дмитра, що півлежить на санях, прикритий бараницею.

Андрій бере пару коней, стрясає бараницю, поправляє кінську збрую. Мар’яна сідає, Андрій старанно загортає її ноги, сідає сам і їдуть.

— Куди? — питає Андрій.

— До лісу, — підказує Мар’яна.

Андрій мовчки міркує по-своєму. У лісі тепер зовсім темно. Їдуть. Спочатку поволі й обережно. Місцями сани роблять затоки. Виплутуються догори хвилястими, вузькими вуличками. У вікнах скрізь огні, горять ялинки, чути співи. Вузькими хідниками проходять натовпи веселих людей. Відчувається сила й розмах свята.

Ідуть поволі під гору. Глибока, засипана снігом дорога, справа й зліва городи, паркани, великі, старі дерева. Далі на узгір’ї поля, одна дорога вправо, одна вліво. Беруть управо. Сніг ліпить в обличчя, і відчувається опір вітру. Довкруги ватово м’яко. Чисте, майже тепле повітря, зосереджено пружна тиша — небо й земля, а між ними своєрідне анданте великої симфонії вічності.

Густа і чорна порожнеча оповиває ледве помітні обриси саней і коней, що все кудись у глибину тікають і не можна їх догнати. Андрій має дивний, чадний настрій. В голові біжать уривки недобрих, часом тривожних, часом зухвалих думок. Спереду тьма, ззаду чад і непевність, до всього Ольга з її дивним настроєм — і це разом впливає на настрій Андрія. А до всього та тривога. І що це має бути? На душу налягає тяжкий невидимий тягар.

— Мар’яно Миколаївно? Чи їдемо далі? — питає Андрій, і голос його у цій сніговійній тиші звучить, як крик.

— Далі, Андрію! — каже весело Мар’яна. — Я щойно входжу в смак.

— Вичуваєте, який тут інший світ?

— І як тут краще!

— На самому дні ночі, у царстві Кощея.

— У вас тривожний настрій?

— Так, Мар’яно. Але це пройде. Зол глагол на ви лжучі…

— Що це значить?

— Нічого, тільки моя зухвалість. Мені здається, Мар’яно, що я маю право нарікати.

— На кого?

— На все довкруги. І навіть на Бога.

— О!

— Нас ліплено з не зовсім доброї глини.

— Коли ми це знаємо, то вже це є багато.

Андрій на хвилинку замовк. Мар’яна чекала. Коні тікали у тьму. Падали клапті снігу.

— Коли я була малою, — почала Мар’яна, — мені не раз хотілося якраз так, як тепер, кудись і з кимсь тікати.

— У казку?

— Можливо.

— І люди завжди це роблять. Революція наша — це втеча в казку. І ви, напевно, вже тоді, малою, помітили: щодалі ви зайшли в казку, то більше було розчарування.

Перекидалися думками, і від цього робилось добре. Андрій має намір доїхати до лісу і вернутися. Мар’яна міркувала, що їдуть вони до лісничівки. І раптом Андрій затримав коні й замовк.

— Що сталось, Андрію? — спитала Мар’яна і ближче до нього притиснулась.

— Нічого не чуєте?

— Тільки ваш голос.

— Вслухайтесь у простір. Хвилина глибокої тиші.

— Здається, стріляють, — вирвалось у Мар’яни. — Що це може бути?

— Дев’ятнадцятий рік, Мар’яно. Люди бавляться, як можуть і як уміють.

— Кажуть, що на хуторах завелись бандити, — тривожним тоном казала Мар’яна. — А куди ми їдемо?

— Просто на ліс.

— О!

— Там, Мар’яно, на семи дубах сидить Соловей Розбійник.

— А що це за вогні зліва?

— Це Костянець.

— Андрію, не жартуйте. А що це знов?

— Це вже строчать з кулемета.

І, дійсно, в цей час з долини почулось кілька коротких серій.

Андрій мовчки, повільно почав повертати коні. Мар’яна затихла. І раптом сани почали нахилятись, Андрій натиснув управо, але коні кудись загрузли, і почувся викрик Мар’яни: — Ой!

Андрій опинився в глибокому снігу.

— Мар’яно! — викрикнув він і швидко зірвався на ноги.

— Я тут, — почув він голос з темноти.

Андрій ступив на голос, наткнувся на сани, що лежали догори полозками; внизу в снігу щось чорно борхалось.

— Нічого не сталось?

Андрій кинувся помагати Мар’яні, його ноги грузли в снігу, скрізь однаково біло, не можна розібрати, де вони знаходяться. А знизу знов почулось кілька кулеметних серій.

— Вам нічого не сталось? — допитується Андрій.

— Нічого, нічого! Але скорше їдьмо звідсіль, — казала Мар’яна.

Андрій кинувся до коней, що, поплутані, спокійно стояли на косогорі якогось провалля. Андрій почав швидко відчіплювати посторонки і, сховзаючись по косогорі, вивів коней на рівне.

— Мар’яно? Можна вас попросити сюди? — казав Андрій, тримаючи коні. Мар’яна видряпалася з провалля.

— А де ж, Андрію, сани?

— А от ви подержте, будь ласка, оці наші баскі коні, а я швидко пошукаю.

— А вони не кусаються?

— Нічого не бійтесь. Це діти. І Андрій розплився в темноті.

Сани лежали догори полозками. Андрій їх швидко зводить, обслідує місце, обмацує сніг, чи нічого не згубили, пробує самотужки витягти сани на дорогу, але це неможливо.

— Нічого! — кричить Андрій. — Іван Царевич віз царівну і зазнав катастрофи.

Бере від Мар’яни коні, чіпляє посторонки до кінця дишля і — вйо! Коні потягнули, і сани були на рівному.

— Готово! — сказав Андрій. — Ви ще живі, Мар’яно?

— Жива, жива! Але скорше тікаймо, бо стріляють.

Андрій приводить усе до порядку, на хвилинку кидає Мар’яну з кіньми і біжить шукати дорогу. Вернувся, всівся, взяв батога, і рушили знов.

Весь час падає сніг. Коли Андрій і Мар’яна були зайняті, сніг на них розтавав, і їх одяги стали мокрими. Подушка сидіння й бараниця набралися снігу, їхали поволі, бо Андрій уже стратив певність. Дідько його знає, що тут за дорога. Мар’яна розважала:

— Нічого. Зараз будемо дома. Поїдемо просто до нас, вип’ємо доброго, гарячого чаю, а тоді — на бал.

Це ще добре, що коні нічим не переймаються. Добрі, тяжкуваті, морозівські коні їдуть, дорога, здається, йде вниз — і раптом з темноти почулось різке: — Стой! Хто там.

Голос сирий і хрипкий, ніби з кадуба. Темнота густа, і далі вергає снігом.

— Що за дідько. — виривається в Андрія.

Мар’яна заніміла, серце її швидко б’ється. Андрій зводиться на ноги, хвилинку напружено вдивляється в темноту, нічого не бачить і не чує.

— Свої! — крикнув він протяжно.

— Стой! Бо стріляю! — чути знову голос.

— Андрію, Андрію! Сядь! Вони можуть стріляти! — каже швидко Мар’яна, а уста її сохнуть від хвилювання.

— Стою! — крикнув Андрій.

— Под’єзжай! — чує з темноти, і Андрій поволі рушив далі. З темноти виринуло дві невиразні фігури зі зброєю. Вони вайлувато, провалюючись у сніг, бігли до саней.

— Хто такий. — ще раз крикнула одна з фігур.

— Свої, свої! — з Канева, — по можливості спокійно говорив Андрій.

— Куда єдєш? — питає сирий голос.

— До Канева, — відповідає Андрій.

— Что врьош? Развє ето направлєніє на Канєв? — хрипить голос.

— А куди?

— Ліповєц, — кидає одна з фігур.

— Значить, ми збились. Ми їхали на Канів, — каже далі Андрій.

— Ладна! Разбєрьом. Тєпєрь паєдєш с намі! — каже голос, і обидві фігури, не питаючись, вскакують ззаду до саней. — Паняй! Прямо!

Андрій пробує перечити, заявляє, що він тутешній, що йому треба швидше додому, бо вже пізно.

— Там увідім! Ґані! — чує він одну і ту саму відповідь. Андрій жене коні, ідуть швидше, сани гойдаються на вибоях, всі мовчать. Андрієві дуже хочеться довідатись, що це за люди і куди вони його провадять. Він пробує говорити, шукає потрібні слова, питає щось Мар’яну, чи ще жива, чи гарний Новий рік. Фігури ззаду зовсім мовчазні. Вони не реагують на ніякі звуки.

— Чи не варто б нам заспівати? — жартом питає Андрій взагалі.

— Пой! — чує Андрій голос ззаду. Гей, хто в лісі озовися!

Хто за лісом, обізвися!

Та викрешем огню,

Та закурим люльку — не журися! — затягнув Андрій зухвало, з усієї сили. В його голосі звучали ноти визиву цій темноті. Хотів її закричати і сказати, що для нього все це смішне.

Ге… долиною, гей, широкою

Козаки йдуть! Пісня багато сказала. Передовсім Мар’яна зненацька вичула, як її змаліла душа знов швидко шириться, їй хочеться підтримати Андрія, але вона не знає цієї пісні. Зате ті, що сиділи ззаду, несподівано підтримали його, і вийшов майже хор.

Сирі і тверді звуки злились у щось одно, і це всіх з’єднало.

— Браво! — викрикнув Андрій. — То ви прекрасно співаєте!

— А що б ти думав, — озвався той самий голос, але вже трохи не той.

— А звідки походите, якщо дозволено спитати? — чіпляється за їх мову Андрій.

— Та сцюдова! — бовкнув голос.

— З якої, питаю, губернії? — провадить своє Андрій.

— Зо всяких губерней, братику! З Украйни!

— Ах, тааак! Украйна! То ви такі! А от по вашій мові такого не зовсім чути.

— А яка така разніца, питаю? — бурчить той самий голос.

— Різниця є, — каже поважно Андрій, — якщо ви направду з України.

— Не вєріш? Ех, ти чуділо! Ми, брат, як хоч, за Украйну кров ллємо! — озвався другий голос.

— То, може, ви з Петлюрою.

— От нам цікаво буде бачити, з ким то ти.

— А що ж це ви не говорите хрещеною та козацькою, як має бути? — жартує далі Андрій, але раптом чує на це не зовсім лагідне вуркотіння, ніби воно виходить з пащеки ведмедя, що дістав у ногу скабку.

— А от, як хочеш, дядюшка, то ми й тебе обернемо в хрещену мову, — чує з-за спини Андрій. Вичув з тону, що суперечка зайва. Вдарив по конях, а думка рветься в даль і шир, у невловиме. Що за простір виринає, і що за темні діри, і куди те все женеться?

Зліва заблищали вогні, почулися співи і крики. І темнота, і вогники, мов цвяхи, і співи, чи краще, крики творять свою, цілком окрему мову часу, що вривається в усі щілини душі і там лишається шматками пекучого полум’я.

— Влєво! — кричить ззаду голос, і Андрій відразу повертає. Глибока, завалена снігом дорога, що біжить десь туди, на вогники.

— Стой! — чують знов по короткому часі. — Хто іде?

— Свої!

— Гасло?

— Підкова.

— Перевесло, — чути відповідь. — Кого везете?

— Нєізвєсно. Кажуть — свої. Відправ до сотника.

Фігури ззаду змінились, поїхали далі. Назустріч більшились вогники, силились крики, вилізли з темноти перші купи хат, вкриті білими, пухкими шапками. Вулиця м’яка, широка і людна.

— Направо! — командує голос, і коні звертають направо.

— Мар’яно! То це ж садиба отця Леоніда! — гукає Андрій, і з темноти відразу виступили обриси церкви. Заїхали до двору, збоку будинок, вікна ясно горять, в одному палає ялинка, і звідти чути спів.

Андрій одразу стрибає, замотує віжки за скорса саней і широким розмашним кроком у довгій шубі крокує до входу будинку. Мар’яна лишається сидіти. За Андрієм ледве встигає озброєна фігура. В кухні дихнуло на Андрія теплом і згаром самогону. На широких столах — величезний гармидер. Пляшки, миски, і все те почате, і все те чекає. Довколо молоді, веселі і розспівані люди.

Андрій угнався в цю гущу, почував себе як дома, першу-ліпшу людину спитав про отця Леоніда, зробив кілька рішучих, широких кроків і вступив до заваленого одягами та зброєю передпокою. По короткому часі з дверей вийшов духовник — високий, тонкий, молодий, з рудуватою борідкою, в сірому підряснику, а за ним — молодий добродій у френчі.

— Кого маю шану вітати? — заговорив панотець.

— Мороз! — коротко сказав Андрій. — Андрій Мороз!

— А! Син Григора! Дуже, дуже радий! Яким таким чудом! Прошу далі, роздягайтеся! — зрадів панотець, і очі його сміялися.

— Та от ми заарештовані, — сказав півжартом Андрій.

— Як? І ким? — затурбувався панотець і повернувся до військового. В цей саме час з кухні вийшов вояк.

— Пане сотнику! Голошу слухняно, що наша застава затримала сани, що їхали з Канева по вказаному тракту! — звернувся він відразу до добродія у військовому френчі.

— Вільно! — сказав добродій до вояка і звернувся до Андрія: — Ви тутешній?

— Розуміється! Це свій чоловік, — негайно відповів отець Леонід.

— Ви вільні! — кинув сотник. — Справа вияснена, — сказав він воякові. Той віддав пошану, повернувся і вийшов.

— А тепер знайомтесь, — каже отець. Леонід до добродія у френчі і Андрія.

— Сотник Перезвін! — сказав швидко сотник. Андрій ще раз назвав себе.

— Української армії? — запитав Андрій.

— Української Народної Республіки, — зазначив сотник.

— Отже, я мав честь уперше бути заарештованим людьми армії Української Народної Республіки, — сміється Андрій.

— Ми обсадили шлях Канів — Степанівці, бо маємо відомості, що нам загрожують добровільці. Їх там у вас досить?

— Більше, ніж досить, але вони вам не можуть загрожувати. Вони п’яні.

Всі сміються. У вітальні швидко збираються… Паніматка, її дочка, молоді і старші гості. Видобули з саней півмокру і півтеплу Мар’яну, ввели її під руки, мов архиєрея, і коли вона розгорнула хутро, здивовання було велике. Вона була у зім’ятій. але пишній баловій сукні. Захоплення переходить в овації. Андрія й Мар’яну негайно впихають в їдальню, і даремні всі його скиглі на пізній час, на коні, на погоду. Вони опинились у самому центрі бою, і на них загрозливо дивились гирла пляшкових батерій, наповнених барвистими і зовсім чистими рідинами. А для більшого враження негайно появились миси, повні найрізноманітніших дарів приходства.

— Пане сотнику! То й ви з нами! Раз ви нас сюди закликали — покутуйте!

— От тобі проїхались, — казала Мар’яна. — Паніматко! Дай, Боже!

— На здоров’я! На здоров’я!

— Впораємось, — каже сотник.

— За здоров’я ваших орловців!

— Яких-таких орловців, дозвольте спитати?

— З Арла! У них орловська мова.

— Нічого. Історія все перемеле!

— Правильно. Значить, за історію!

Сотник має, видно, і так досить, але чує виразний виклик, а капітулювати негаразд. Випили ще і ще. Розмова швидко розгортається. Мар’яна оповідає, як то по них строчили з кулемета, і при тому регоче.

— Це вперше в моєму житті, — казала Мар’яна, — а серце моє застукало, а душа — в п’ятки, а сани догори ногами!

— Інакше ви не були б у нас! — казала паніматка.

Всі добрі, щирі, свої, підсідають і підливають, і все "дай, Боже", — випивають самі і просять випити всіх.

Андрієві здавалося, що за цей час він через темноту і сніг пролетів великий простір і попав на іншу планету. До сотника він так і сказав: — Скажіть мені, звідки власне ви тут взялися?

Сотник, мабуть, не зовсім його зрозумів і дивився великими і нерухомими очима.

— З душі, — раптом вирвалось у нього напівжартом.

— А де ви набрали тих людей?

— Ех, ви! Нетямущий. Що я вам — довідкове бюро? Андрій робився п’яним, і голоси проходили до нього, ніби крізь туман. Слова виривались окремо і, здається, без змісту. Сотник був також п’яний.

— Я хочу, сотнику, ці речі знати. Ви мене розумієте? Чи ви мене не розумієте?

— Я вас не розумію.

— Питаю вас, де ви вискіпали отих людей, що стоять там, у полі?

— Я їх не вискіпав. Вони прийшли самі. Це козаки. Третій курінь Запорізького полку, Понімаєте? Це наше козацьке військо.

Гей, долиною, гей! Широкою

Козаки йдуть, — заспівав сотник і вимахував правою рукою. Ви понімаєте? Козаки!

Попе-ре-е-ду До-ро-шенко!

Веде своє військо, військо запорізьке… Га? Ви зрозуміли? Ви знаєте, як то воно було? Га? Іде запорізьке славне військо, попереду пан гетьман Дорошенко, за ним бубни, літаври, бандури. А направо й наліво жнуть женці, а пшениця, як ліс, а кругом воля! То була Україна! Розумієте?

— Розумію!

— Нічого ви не розумієте. Ви ще замолодий, щоб такі справи розуміти. Наш пан головний отаман Петлюра сказав нам: — Козаки! Мусимо визволити нашу Україну з московської кормиги і зробити з неї самостійну державу. От вам! І ми б’ємось! І ми поб’ємо москалів. Ми бились під Бахмичем. Ми бились під Київом. На нас наступав Муравйов. Пусте! Наші хлопці, кажу вам, бились, як леви! Як леви, кажу вам, бились.

Ці слова вдаряють молотом по уяві Андрія. Він пильно дивиться на цю людину, що сидить біля нього. Чудово! Прекрасно! Незбитий доказ, так би мовити, ірраціональної суті.

— Чого так дивишся? — каже сотник.

— Дивлюсь!

— Дивуєшся?

Андрій мовчки налив чарки, взяв одну і кивнув головою на другу.

— Так ще по одній, сотнику? Сотник мовчки взяв чарку.

— Ну, що ж. Скоро знову фронт, а поки можна — можна! Дай, Боже! — сказав сотник. Обидва випили.

— Не раджу, козаче, багато дивуватись, — казав далі сотник. — Нема з чого.

— Ооо! — вирвалось в Андрія.

— Вояк має право на власне життя? Скажеш — ні?

— Це ясно. Неясно тільки, чому воно не так.

— А я тобі от скажу. Я скажу. Я вже такі справи перевірив. Людина є найбільша суча дочка з усіх тварів на землі. Це забріхана по вуха каналія, що без всякого сумління, як найбільша курва, зловживає тим, що вона має язик, розум і силу. Ми, — вдарив по столі сотник так, що всі на нього поглянули, — маємо право… Ми роджені тут! Скажете — ні? Ми народжені на цій ось землі. І от ми не маємо тут права казати, що ми хочемо. Понятно? До нас приходить отака каналія — звідти-оо і командує. Сволота! — повільно, з заціпленими зубами витиснув сотник це слово. І відразу добавив: — Нам кажуть: імперія! А як так, то дозвольте: за що ж ви нас не визнаєте за людей? Спитайте там отого, що стоїть на варті. Він вам скаже, за що він там стоїть! Він уже не висловить те по-людськи. Його скалічили, як каплуна, але його душа, кажу тобі, ясна, як сльоза. І він знає, за що. Недавно, — каже далі сотник, а голос його набирає соковитості, — підходить до мене старенький єзуїт у вигляді священика і солодким голоском питає: скажіте, пажалуста. От ви за Україну… А чи существуєт на українском язикє Геометрія? А я отак подивився на нього і кажу: — Нєт! Нє существуєт! — Так зачєм же кров пролівать? — питає той. А я йому кажу: — От якраз за те, батюшка! Він вилупив очі. — Нє панімаєтє, батюшка? А нада, щоб ви панімалі! Мій батюшка скрутився, як вуж. Зрозумів! Я йому розмазав, як на лопаті. Я йому розжував і в рот вложив. — Та воно панятно, каже потім. — На малороссійськом язикє можна було хіба з кухаркою лаяться. — Ото-то, кажу!

У другій кімнаті тим часом бринькали гітари і шумів танець. Сотник раптом устав, ударив по плечі Андрія:

— Йдемо! Затанцюємо!

Андрій звівся на ноги, був вищий за сотника, чув, що поміст під ним колишеться, обняв сотника за плечі, і вони перейшли туди, де грали. Сотник заговорив по-російськи: — Панове! Ми от з цим молодим чоловіком задумали протанцювати. Вдарте нам якогось нашого!

Дві гітари забренькали гопака. Андрій і сотник, спочатку разом, а потім окремо, пішли в присяди. Не можна довго втримати таке темпо, але до танку відразу включилась Мар’яна. Збилось коло. Андрій швидко відпав. Він тяжко сапав, і з чола його лився піт. За ним відпав сотник. Мар’яна танцювала далі, до неї долучився незнайомий молодий чоловік, що також з місця пішов у присяди. Мар’яна відпала. З кола вирвалася ще одна панна. Молодий чоловік відпав, і його місце заступив інший. І так ішло, крутилося, бриніли гітари, і дійшло до отця Леоніда, що викликав своїми присядками бурю оплесків. До нього долучився ще раз Андрій та сотник, і ці вже примусили гітари замовкнути.

— Отак танцює Україна! — прохрипів залитий потом сотник. Всі шуміли, як море. Андрій обтирає рукавом чоло, підходить до Мар’яни.

— Ідемо! Вже світає. Нас там уб’ють!

Мар’яна сяюча і щаслива. Дійсно, час їхати. Зчиняється буря протестів. Ще раз за столом, ще чарка з отцем, паніматкою, з сотником, обійми й цілунки, і коли Андрій з Мар’яною опинились надворі, було вже сіро і все вкривав сніг, мов товста перина, їх проводять цілою юрбою. Андрій і Мар’яна всілись, загорнулись бараницею, замахали руками і з місця погнали коні у чвал.

Мокрі, п’яні, засипані снігом, в’їхали під ґанок Лоханських. По місті все ще вештаються люди, інколи вирветься уривок співу, звуки падають м’яко, мов у вату.

Андрій поміг Мар’яні висісти і рушив далі. Нема вже потреби заїжджати до школи. Гнав просто до мосту, коні метко бігли, хотілось пролетіти цей простір непомітно.

Дома всі, за винятком Корнія, спали. Андрій без мови передав Корнієві коні, на ходу скинув свою шубу, дорвався до своєї канапи в холодній вітальні, вкрився батьковим кожухом і відразу міцно заснув.

Спав догори, не зовсім роздягнутий, невигідно, часом хропів. Таким знайшли його геть пізніше; коли Андрій відкрив очі, побачив перед собою Таню.

— Андрію! Бійся Бога! Де ти пропав?

— Що?

— Коли ти приїхав? І де подівся Іван?

— Іван? — вирвалось в Андрія, і він зірвався на ноги. Дивився на всі боки, чогось біля себе шукав. — Фу! Болить голова! Чи не маєш чогось такого напитись?

Було перед обідом, перейшли до кімнати Тані, Івана й Сопрона бракувало. Вони поїхали шукати Андрія й Мар’яну і ще не вернулись.

— Оце так-так! — навинувся Петро.

"Відкіля це ти узявся?

Де так довго пропадав?

Хоч би Бога побояяааався!" — заспівав він арію з "Запорожця".