Наступного ранку я відправився у Будинок колгоспника.
Трамвай котився вулицею Шолом-Алейхема, наближаючись до ринку. Я поглядав у вікно й думав: що на мене чекало в готелі? Які досі невідомі факти? Чи знайду їх? Позаздрив перехожим. У них, безперечно, зовсім інші проблеми. Он хлопці викидали з одноповерхового будинку, через вікно на тротуар, згнилі дошки. Мабуть, ремонтували підлогу й більше нічим не забивали собі голову. Ніяких заковик — все ясно і просто.
Втім, я не міг передбачити, що через кілька годин випадок приведе мене саме на цю вулицю і в той будинок.
Невдовзі зійшов на зупинці «Ринок». Відразу за ворітьми потрапив у гамірливий людський натовп-вир. Біля м'ясного павільйону працював пересувний атракціон «Політ до зірок»: відчайдушні мотоциклісти демонстрували карколомні віражі на вертикально замкнутій стіні, мов у велетенській бочці. Вона ходила ходором, а з-під шатра-даху виривалася назовні гучна тріскотня двигунів.
Спочатку попрошкував до недавнього місця події. Промтоварний магазин на переобліку. У торговельному залі кілька продавців перекладали товари. Я навіть бачив відчинені двері до підсобки й рудий бік сейфа.
Ген мурований паркан, за ним — Будинок колгоспника. Заспішив туди. На подвір'ї — жодної машини, напевне, виїхали на базар. Зайшов з чорного ходу. У фойє лише адміністраторка за перегородкою — із густо насурмленими бровами, бистроока, з копицею пістрявого волосся.
— Товариш Дзюняк у себе? — звернувся до неї.
— Вже сидить, — відповіла знехотя.
В коридорі, перш ніж зайти до кабінету Дзюняка, спинився перед стендом «Вони захищали Батьківщину». У мене майнула думка: а чи не поговорити передовсім із ветеранами? Адже люди, які воювали, уважніші, доскіпливіші. Із Дзюняком я вже розмовляв. Залишилися Сивак — директор ринку, Палига — контролер і Котов — бригадир рубачів м'ясного павільйону.
Я рішуче взявся за ручку дверей. Завідуючий сидів за столом і читав газету. Він одразу поклав її, звівся, подав мені руку.
— Звик щоранку переглядати обласну пресу, — зніяковіло сказав, наче я його начальник і застав підлеглого за байдикуванням. — Потім спокійніше себе почуваю. Нас часто критикують, — зізнався шумно опускаючись на стілець. — Але ж базар — це стихія.
Хоч поводився він доброзичливо й невимушено, проте його сірі маленькі очі запитливо дивилися на мене.
— Я знову до вас, Тарасе Свиридовичу, — вибачливо мовив.
— Еге, кожний займається своїм ділом, — зауважив Дзюняк.
— Ви не знаєте, є директор ринку?
— Викликали у міськраду. Вважайте, до обіду не прийде.
— Хм… — Я задивився у вікно, потім запитав: — Як мені зустрітися з Палигою?
— З Настею Вакулівною чи її чоловіком? — уточнив завідуючий.
— З її чоловіком.
— Дуже просто, — він здійняв телефонну трубку. — Зв'яжусь із нашим радіовузлом, і оголосять по базару, щоб сюди завітав Гнат Федотович.
Дзюняк подзвонив і попросив якогось Сєву направити Палигу в Будинок колгоспника. У мене був час про дещо дізнатись у завідуючого.
— В останні роки ви нікого не звільняли з роботи?
— Ні. — Тарас Свиридович аж звів брови. — Наші люди тримаються місця. Деякі трудяться з дня відкриття готелю.
— А кого прийняли?
— Кого?.. — Дзюняк замислився, потарабанив пальцями по столі. — Здається, Ганну… Еге, Ганну Шаповал, прибиральницю.
— Коли?
— Років… сім-вісім тому.
Я розчаровано стис губи. Знав — промтоварний магазин працював лише другий рік. Саме за цей час у когось визрів злочинний задум його обікрасти. І коли б не сарай, не достеменне знаття, що туди майже ніхто не ходить, крадіжки не сталося б. Про те могли розповісти працівники Будинку колгоспника. Хто і кому?
— Скажіть, може, котрийсь із ваших підлеглих має сумнівні знайомства? — поцікавився машинально.
— Не чув і не помічав. Усі порядні люди, — впевнено мовив Дзюняк.
Він очікувально, співчутливо дивився на мене. Авжеж, здогадувався: ми не натрапили на слід і я теж нічого не домігся. Мені було гірко це усвідомлювати. Тут постукали у двері, й до кабінету зайшов немолодий чоловік, одягнутий у чорний приношений костюм з червоною пов'язкою на рукаві, ряба сорочка розстебнута, на голові — брудно-сірий кашкет. Обличчя худорляве, видовжене, вузькогубе, з рідкими, із сивиною, бровами. З-під них збайдужіло зирили блідо-голубі, наче розмиті, очі. Контролер Палига, чоловік чергової другого поверху.
— Сідай, Гнате, — лагідно запросив його завідуючий і кивнув на мене. — Ось із тобою хоче поговорити товариш з міліції.
Подивувався чуйності Дзюняка. Проте за мить зрозумів причину: Палига ж невиліковно хворий. Тому й вигляд у нього неохайний, пригнічений. І я теж пройнявся до нього доброзичливістю. Почекав, поки завідуючий залишив нас наодинці.
— Ви чули, цю на ринку обікрали магазин? — звернувся до Палиги.
Він кивнув, згорблено сидячи, тримаючи руки між коліньми, наче школяр, який чимось завинив. Не скинув кашкета, напевне, забув про нього, й зиркав на мене стомлено з-під довгого, замацаного козирка.
— Гнате Федоровичу, ви щодня серед базарувальників. Чи не помітили в останні місяці когось або щось підозріле? Може, біля магазину?
— Ніби нічого такого… — глухо, розважливо почав. — Та на базарі всякий вештається люд. Багатьох знаю в обличчя вже не один рік. Особливо перекупок.
— І Бога і Зуба знаєте?
— Угу, молоді, а пустилися берега, — сумно зазначив.
— Того дня ви когось із них бачили?
— Ні. От напередодні обоє стовбичили на розі павільйону прокату вагівниць, — важко, мов над силу, сказав.
— О котрій годині? — скинувся я на те повідомлення.
— Десь… близько четвертої. Еге.
Оце факт! Саме в кінці робочого дня до магазину завезли товар. Напевне, Шалапуха і Зубовський стежили за розвантаженням. Попросив Палигу викласти, на папері своє свідчення. Гнат Федотович, зітхнувши, присунувся до столу й заходився писати. Йому було незручно, сидячи збоку, ще й навіщось тримав ліву руку в кишені. Я став біля вікна, щоб контролер почувався вільніше, й споглядав перехожих на вулиці…
— Уже, — мовив Палига.
Перечитав його свідчення, подякував. Гнат Федотович неквапно, човгаючи стертими підборами, вийшов. За ним і я. У фойє з адміністраторкою розмовляв Дзюняк. Забачивши мене, підійшов і тихо, опечалено сказав:
— Притлумила хвороба Гната. Настя тримається, а він… — І завідуючий відчайно махнув рукою.
Звісно, треба мати неабияку силу волі, щоб зовсім не опуститися, знаючи про свою приреченість. Але Дзюняк помилявся: Палигу легкодухим не назвеш, коли він працював і поводився як слід. От лише зовні трохи занехаявся.
— Як звати Котова? — запитав у Тараса Свиридовича.
— Михайло Овсійович.
— Він у павільйоні?
— До 16.00, — по-військовому відповів.
Шалапуха-Бог зранку, в день обкрадення магазину, крутився біля м'ясного павільйону. Тому я направився до бригадира рубачів Котова.