З ганку оглянув майдан, запруджений людьми. Навпроти — павільйон. У ньому вилицюватий молодик видавав напрокат вагівниці. Ми зійшли із приступок. Я прискіпливо, вивчаюче подивився на обкрадений магазин іззовні. Передовсім — це не нова будівля, пристосована під торговельне приміщення. Обабіч магазину — кіоск господарчих товарів і продуктовий, а за ними — двометрова мурована огорожа. Ліворуч за нею здіймалася триповерхова цегляна споруда — Будинок колгоспника.
Ми підступили до паркану. Магазин стояв до нього впритул задньою стіною. По той бік огорожі, теж впритул до неї, якийсь сарай із пласким дахом.
— Зрозумів, Арсене? — запитав мене майор.
Я кивнув і виліз на паркан — відкрилося подвір'я Будинку колгоспника з кількома вантажівками. Серед них ЗІЛ з клітками на кузові, у яких крякали качки. За сараєм невелике обійстя, захаращене потемнілими від негоди дровами, старими, розбитими ящиками, шматками толю, брилами бітуму, диктовими діжками. Під стіною-огорожею від вулиці Казарського купи вапна і вугілля. Дмитро Юхимович вибрався до мене, вмент охопив зором подвір'я і затримав свій погляд на вапні й вугіллі.
— Давай, Олексо, сюди, у двір, — наказав майор Кузьменку.
Ми зайшли на обійстя і подалися до сарая. І перед ним асфальт помережений чорними й білими слідами. Вони тяглися від куп вапна і вугілля. О, кров — загусла, чорна. Поіржавілий замок висів на скобі. Його треба віддати на експертизу. Я обережно відхилив двері — на диво, навіть не рипнули. Майор кивнув на завіси, густо змащені солідолом. В сараї старі, посновані павутинням стільці, шафи, диван шкірився пружинами, металеві й дерев'яні бочки і сліди вглибині, у напівтемряві.
Я чіпко, насторожено обдивлявся навколо, призвичаюючи очі до затхлого мороку. І раптом підсвідомо відчув присутність стороннього. Мене не знати чого обійняли тривога й хвилювання. Ступив уперед і за шафою, під клишавим столом, угледів нерухому людину — білявого хлопця у волошкових спортивних штанях, туфлях без шкарпеток і в жовтій закривавленій майці. Намацав у молодика пульс… Ледь чутно билося серце. Дмитро Юхимович присів поруч.
— Да, діла… — тихо протяг.
Хто він: спільник злодіїв? Випадковий свідок? Як потрапив сюди? Судячи з одягу, наче вибіг з приміщення, не збираючись затримуватися надворі.
— Виклич «швидку допомогу» і скажи Топчію, експертам, — пошепки мовив майор. — Я спробую йому допомогти…
Встиг помітити лопату і лом, під стіною вхід до підкопу, в якому стояла бочка, діжки із землею, лежали брезентові рукавиці, і подався надвір. У порозі маячив Олекса. Букет нетерпляче скімлив.
— Когось там знайшли? — поцікавився Кузьменко.
— Закривавленого хлопця. Давай на Казарського, під огорожу, — наказав Олексі, а сам метнувся в магазин.
… Під муром на Казарського сліди й відбитки від протекторів машини. На асфальті чорніло кілька крапель мастила. Непогано, експерти візьмуть на аналіз. Букет упевнено взяв слід і повів нас за собою. Через кілька хвилин шаленої гонитви ми з Кузьменком вибігли на багатолюдну вулицю поблизу привокзальної площі, і тут Букет розгублено заскімлив.
Засапані, розпашілі, в мокрих сорочках, спинилися передихнути. Недурні крадії: очевидно, пересиділи на вокзалі до ранку, а потім, коли почався рух тролейбусів, спокійно скористалися ним, і тепер шукай вітра в полі. Або на поїзд і — ту-ту… В якому напрямку? Звідки вони?
— А зараз куди, Федоровичу? — звернувся до мене Кузьменко й змахнув краплю поту з чорної брови.
— На Казарського, до паркану. — Я сподівався ще на один слід, бо ми точно не знали, скільки було злодіїв.
Невдовзі знову опинилися коло мурованої огорожі ринку. Вулиця Казарського тиха й майже порожня: де-не-де виднілися поодинокі перехожі. Через дорогу, навпроти магазину і сарая, розташовані приймальні пункти сухофруктів, утильсировини і майстерня жерстяних виробів. А трохи далі — кілька звичайних цегляних будинків з телеантенами на дахах.
— Шукай, Букете, шукай! — наказав Кузьменко псові, і той припав носом до асфальту, занюшкував і шарпнувся на новий слід, потяг Олексу за собою.
Ми бігли до будинків. Поминули один дім, другий, і пес гайнув у двір третього, скочив на двері з номером 6 і гавкнув. Невже там злодії? Ми принишкли. У Букета на загривку здибилася шерсть. Я постукав. Насторожено чекали, коли відчинять. А може, втекли; заскочили до квартири, взяли необхідне в далеку дорогу і накивали п'ятами…
З-за дверей почулося човгання й бурмотіння, і, не питаючи хто і чого, дзенькнув замок, відхилились двері… У тісному коридорі стояв розкучманий хлопець в трусах і майці, в старих капцях і заспано мружився. Потер очі й осмислено подивився на нас, глипнув на вівчарку. Аж тоді на його припухлому обличчі відбилося здивування, навіть ляк. Букет клацнув зубами, і хлопець позадкував, прикривши груди і шию руками.
— Карний розшук, капітан Загайгора, — представився. — Дозвольте зайти?
— З-заходьте, — сторопіло запросив.
Ми опинились у затемненій кімнаті. У шпарку між шторами на вікні пробивався сонячний промінь і падав на протилежну стіну, висвітлюючи портрет, вірніше, його половину — довге волосся, суворе око, краєчок губ… Хлопець, все поступаючись, наткнувся на розстелене диван-ліжко й сів. Я розсунув штори — кімната наповнилася світлом. І нараз угледів на столі, серед розгорнутих книг і зошитів, коричневу норкову шапку. Олекса теж дивився на неї і не міг стримати усмішки. Я взяв її — нова, з ярликом.
— Ваше прізвище? — запитав у пониклого хлопця, жалюгідного й беззахисного.
— Агапов… Вячеслав, — не звів голови.
— Звідкіля шапка?
— З-знайшов.
— Сокирку під лавкою, — вставив іронічно Кузьменко.
— Де знайшов? Коли?
— Сьогодні, під огорожею ринку. Повертався з роботи і…
— О котрій годині? З якої роботи?
— Близько другої ночі. Я фрезерувальник, на електротехнічному… — Агапов облизав пошерхлі губи.
— Чому так пізно?
— Трохи прихопили після зміни до плану, — вже спокійніше відповів.
— З ким працювали? Їхні прізвища і адреси?
— Нацевич, Скок, Малишевський… — не замислюючись, назвав своїх товаришів.
Я записав до блокнота дані робітників. Агапов почав одягатися і ніяк не попадав у штанину ногою.
— А де твої батьки?
— На роботі. Ви мене?..
— Ні, залишайся вдома. Тільки до початку зміни нікуди не виходь. Зрозумів?
Він кивнув, нарешті вбравшись, і провинно дивився на мене. Я зиркнув на книжки і зошити.
— Десь учишся?
— Еге, у вечірньому політехнікумі.
— О тій порі на вулиці нікого не зустрів?
— Нікого.
— А машини не бачив?
— У кінці вулиці виїжджала на проспект.
— Марка?
— Наче «Волга М-21».
Букет сидів на підлозі й прислухався до наших голосів: схиляв голову на один бік, на другий, ніби намагався втямкувати, про що йде мова. Агапов з острахом поглядав на нього. Невже шапка з магазину? Коли Агапов не спільник, виявиться ще одним свідком, окрім невідомого з сарая. На початку розшуку два свідки — успіх.
— Напиши про машину і шапку, вкажи час, — сказав хлопцеві і вдруге попередив: — З хати нікуди. Я пізніше навідаюсь і заберу показання.
Ми залишили Агапова з прояснілим чолом. Авжеж, він народився, мабуть, у сорочці, бо коли б справді наткнувся на крадіїв, вони б його не помилували. Я глянув на годинник — минуло 15 хвилин. Як там поранений?
— Дарма ви його не затримали, — зауважив на вулиці Кузьменко. — Попередить своїх.
— Не попередить, — заспокоїв кінолога. — Ось тобі шапка. Віддаси Топчію.