8.


«Уазиком» швидко дістався до знайомих зелених воріт. У тінистих алеях, заставлених лавками, сиділи хворі й відвідувачі, між густими деревами прозирали вікна корпусів. Мені не довелося шукати й розпитувати, де відділення. Я тут бував не раз, і саме в хірургії, бо учасники подій, якими займався карний розшук, часто потрапляли туди. Така специфіка нашої роботи.

У фойє куняла чергова. Попросив її покликати лікаря. Він довго не з'являвся. Я занепокоєно поглядав у коридор. У ньому — сестринський пост, а в кінці — двостулкові двері з матовим склом — операційна. З палати реанімації вийшла чергова з кисневою подушкою, кивнула: мовляв, уже скоро. І справді, через кілька хвилин до мене наближалася завідуюча відділенням Самойлюк, немолода жінка з карими сумними очима. Вона несла халат.

— Знову ви до нас, — чи запитала, чи ствердила співчутливо. — Напевне, до Молостова?

— До нього. Як він там?

— У важкому стані: поранення серйозне, і втратив багато крові. Привезли б на годину пізніше — не врятували б, — лікарка поправила на мені комірець халата.

— Дякую. А тепер житиме?

— Повинен, якщо обійдеться без ускладнень.

— Я б хотів…

— Він тільки опритомнів. На кілька хвилин я вас пущу, — дозволила Самойлюк і зауважила: — Але чи заговорить…

Я теж не мав упевненості: наркоз, безперечно, притупив пам'ять Молостова. Для згадки треба її напружити, зібрати силу волі. А де та сила після важкої операції?! І все ж спробувати не зайве. Я переступив поріг палати — пахнуло ліками. На високому ліжку з коліщатами лежав шофер. До його руки підключена система переливання крові. На столику стояв цілий ряд пляшок для крапельниці. Я сів у головах. Молостов блідий, навіть губи і вуха мов пергаментні. Очі заплющені, й повіки аж просвічувалися, синюваті, наче пелюстки волошки. Ліве плече й груди забинтовані. Вони ритмічно здіймалися, його стале дихання вселило у мене надію.

— Валентине, — тихо гукнув його, — ти мене чуєш?

Повіки сіпнулись, ворухнулися брови, і Молостов розплющив очі, втупився в стелю неосмисленим поглядом. Мені було нелегко звертатися до свідка, будити у нього спогади. Розумів його стан. Але треба, бо на волі залишалися крадії, здатні на найтяжчий злочин.

— Валентине, я з міліції, — неголосно повторив. — Ти мене чуєш?

Він поволі скосив очі в мій бік і ледь повернув голову, щоб краще бачити співрозмовника. Я взяв його за руку, і шофер легенько потис мої пальці. Почув! До нього вернулася свідомість.

— Хто тебе вдарив? Ти його знаєш? — питав, чітко карбуючи слова.

Спершу губи Молостова шелеснули, і я нахилився ближче до нього, наставив вухо, щоб почути, розібрати мовлене.

— Як… — ворухнулись його уста, і мою щоку обпік гарячий подих.

Валентин заплющився, не випускаючи моєї руки. Я увесь немов перетворився на слух: здавалося, ніби дзвінко падали краплі глюкози у крапельниці, лупився стукіт серця шофера… Його губи не ворушились, і я злякався, що водієві зробилося погано, знову поринув у чорну безодню непритомності. Подумки вибачився за… Несподівано він удруге ледь потис мої пальці.

— Як… Митутя… — прошепотів, і рука розслаблилась — Молостов зовсім обезсилів.

Не наважився запитати значення слів «Як… Митутя». Головне — він їх мовив. Я ще посидів кілька хвилин. Валентин не розплющував очей, але дихав рівно. Залишив палату, і відразу до неї зайшла медсестра. У коридорі відділення на мене чекала Самойлюк. З її виразу обличчя зрозумів, що лікарка хотіла щось сказати.

— Знаєте… — повела мене попідруч коридором. — Я не експерт, але за тридцять років роботи надивилась… Так ось, юначе, ножове поранення у вашого підопічного виняткове.

Я нерозуміло подивився на неї. Її судження мене зацікавило.

— Еге, — підтвердила і пояснила: — Рана розташована між шиєю і ключицею'.

Мимоволі лапнув себе за плече й намацав ямку. Дійсно, щоб туди влучити навмисне, треба добряче набити руку. Можливо, випадково. Ні перше, ні друге не збирався заперечувати. Просто взяв до уваги повідомлення лікарки. Попереду висновки експертів. Я заспішив до відділу. З голови не виходило дивне «Як… Митутя». «Як… Митутя», — сказав Молостов. «Як… Митутя…» Наче ім'я і прізвище. Чиє? Як… Яків! Яків! Яків Митутя! Де ж його шукати: у місті чи в селі Малинівці?

Ми поминули універмаг і виїхали на вулицю Шевченка. «Уазик» упірнув у затінок молодого листя каштанів, що росли на тротуарах навпроти триповерхового приміщення відділу. Я встиг на нараду. Рішуче відчинив оббиті чорним дерматином двері до кабінету начальника відділу. За приставним столом сиділи майор Скорич, слідчий Топчій, і в кріслі підполковник.

— Дозвольте? — звернувся до Ольхового.

— Сідай, Арсене, — кивнув Павло Михайлович, пильно оглянувши мене. — Забігався? — турботливо запитав.

— Трохи, товаришу підполковник.

— Як потерпілий? Щось сказав?

— Два слова. «Як… Митутя — прошепотів шофер», — коротко доповів. — «Як» — мабуть, Яків.

Вони перезирнулися між собою, і в Топчія проясніло чоло.

— Яків Митутя, — повторив Анатолій. — А це вже слід.

— Зачіпка славна, — підтвердив Ольховий.

Скорич відсунув вільного стільця поруч себе, і я опинився неподалік від Ольхового — нас розділяв лише його стіл, на якому лежали чистий аркуш і зелена кулькова ручка. Начальник відділу ще не вималював своїх улюблених цифр — 1 до 5. Ольховий обвів нас задумливими очима. Я й собі зиркнув на товаришів. Під кінець робочого дня вигляд у них не з бадьорих. У мене, напевне, не кращий.

— Ознайомся, Арсене, — сказав Скорич і поклав переді мною купку паперів.

То були документи експертизи. Я дістав блокнот занотувати деякі факти і заглибився у матеріали.


Загрузка...